Пам’ятки маловідомого села Туліголове на Львівщині і

Настають вихідні дні, але, через  карантин,  для багатьох із нас мандрівки під загрозою. Тоді можна переглянути в архівному світі та поділитись на читанні веб-сайту «Фотографії старого Львова» того самого подорожі до місць, де, на жаль, культурна спадщина нашого краю поступово втрачається…

Знайомтесь – село Туліголо́ве Городоцького району на Львівщині. Малодомадома місцина, яка прислуговується до себе багато таємниць для теперішнього туризму. В одній з легенд є розповідь про те, що село заснували в XIV столітті. подільські селяни з берегів Збруча, втікаючи від татарських набігів. Тоді вони дісталися до цих теренів, де оцінюючи густого лісу нарігші змогли притулити свої голови. Якщо сьогодні побачити селіш, можна подумати, що поступово змінить вірування для будівництва та загрожування приміщення (найближча лісова смуга, розташована на 4 км).

Проте перша буквамова згадка про використання села на річці Лукача – це 1524 рік. З історичних джерел відомо, що до XVIII століття. с. Туліголове належало славетним гербовим родинам Фредрів і Гумецьким, а наперед століття – Оссолінським. Вже достатньо часу в Туліголове мешкали поляки, українці та євреї. На початку ХІХ ст., Викупивши маток в Оссолінських, до селищ з Угорщини прибула родина Балів (Станіслав Баль і його дружина Марія з Бруницьких) – останні власники Туліголове. Напокінці ХІХ ст. Станіслав Баль вирішив збудувати новий розкішний великий палац за проектом львівського архітектора Владислава Галицького. Ось тут і була наша перша центранка – біля палацу кількох господарів Балів.

Будівля в стилі французького неоренесансну – цегляна, квадратна, двоповерхова, коли була була вкрита високим дахом з черепиць.

Можна безкоштовно ходити навколо палацу і розглядати скульптурне оздоблення – гербі, люкарні та інші елементи ліпні. Як помітила донька, над кожним віконечком є ​​сонечко.

1.Родиний герб.

Коли ми підійшли впритул до палацу, до нас прийшов дядько зі сторож. Він був у доброму гуморі. Розговорившись, запропонував зайти до середини палацу. Відвідали, що з 2017 року будівля є пустою і, на жаль, знаходить своє віку. Донедавна тут діяв туберкульозний диспансер для людей з відкритою формою туберкульозу. Перед закриттям ще вдалося полагодити дах і покрити його металочерепіцею. Проте в 2019 році, під час бурі, дах було пошкоджено зламаним деревом.

Зі слів охоронця, дерево намагалося усунути кранами, проте воно так невдало приземлилося, що потягне за собою частину накриття. Тому будівля тепер протікає і поволі руйнується …

У палаці мене вразили три речі. Перше – те, що всередині будівлі: сам хол, друге світло в холі та ході, яке є масивним і в доброму стані. На рівні іншого поверху є вирішальний герб родини Балів.

Друге – добре збережені п’єци. Їх мало, але всі в хорошому стані. Незважаючи на річну пілюку, кахель все ж з поліском.

Третє – відчуття відчуження. Приймаючи враження, що вчора спричинило рішення «закрити лікарню», сьогодні кожен поспіхом заборонив деякі речі та залишив приміщення. Тут залишився одяг медперсоналу, розкладені у стаканчики пігулки. Аж моторошно.

На території також можна зберегти два флігелі для послуг. В одному – той, що біля палацу, – був випущений кабінет та кімната головного лікаря для відпочинку. У другому – кухня та посудоминя. Ще тут є збережені кількісні стайні, конюшні та господарські приміщення. За лікарняних часів там локалізували пральню та тимчасовий морг. І ці всі споруди мов забувати потоками в великому зеленому селі та трав.

Наша друга централка була в самому селі. Тут впадає у вічі римо-католицький костел св. Дороти, які датують 1600 роком.

Будівля є кам’яною і має статус пам’ятки архітектури національного значення. Проте проти першого вигляду храм втрати, який був створений кілька разів, починаючи з 1794 року і закінчуючи добудовою західної частини на початку ХХ ст. В середині ХІХ ст. вівтар був пошкоджений пожежею. У 1878 році було позолочено новий дах храму і збудовано довкола його огорожу.

Після виселення місцевих поляків у село прибули українці внаслідок сумнозвісної операції «Вісла» на території тодішньої «Польської національної республіки», яка заохочувала залишену святинею. Зараз церква потрібна греко-католицькій громаді та посвячені Покрові Богородиці. Тут виконуються ще чергові богослужіння з місцевою громадою ПКУ. Біля храму через дорогу збереглася стара плебанія – будинок ксьондза.

Враження задає те, що тут портики тримаються на тонкому зручності. Сьогодні в цій будівлі розташована школа для найменших учнів села. При в’їзді до нього ще є цвінтар, в кінці якого можна віднайти не до кінця зручну родинну каплицю Балів.

Краєзнавчі пам’ятки нашого краю, у тому числі в с. Туліголови, потребують уваги з боку влади та суспільства, та одночасно матеріальну підтримку для їх збереження.