Малахітова скринька

У Настасії, Степанової вдови, скринька малахітова залишилася. З усяким жіночим приладдям. Кільця там, сережки та інше, за жіночим обрядом. Сама Господиня Мідної гори обдарувала Степана цією скринькою, як він ще збирався одружитися.

Настасія у сирітстві зростала, не звикла до такого багатства та й не дуже полюбляла моду виводити. З перших років, як жили зі Степаном, вдягала, звичайно, з цієї скриньки. Тільки не до душі їй те стало. Одягне кільце… Наче по ній, не тисне, не скочується, а піде в церкву або в гості куди – зламається. Наче зачаклований палець, на кінці аж посиніє. Сережки навісити – гірше за те. Вуха так відтягне, що мочки розпухнуть. А на руку взяти – не важчі за тих, які Настасія завжди носила. Намиста в шість чи сім рядів тільки раз і приміряла. Наче крига навколо шиї, і не зігріваються анітрохи. На люди ті намиста зовсім не показувала. Соромно було.

– Бач, скажуть, якась цариця в Польовій знайшлася!

Степан теж не примушував дружину носити з цієї скриньки. Раз навіть якось сказав:

– Прибери-но кудись від гріха подалі.

Настасія і поклала скриньку в найнижчій скрині, де полотно та всяке інше про запас держать.

Як Степан помер, та камінчики у нього в мертвій руці знайшлися, Настасії захотілося ту скриньку чужим людям показати. А той знавець, який про Степанові камінчики розповів, і каже Настасії потім, як люди розійшлися:

– Ти дивись, не віддай цю скриньку за дрібниці. Великих тисяч вона коштує.

Він, цей чолов`яга, вчений був, теж з вільних. Колись в майстрах ходив, та його відсторонили: послаблення, бач, народу дає. Ну, і винцем не гребував. Теж добра кабацька затичка був, не тим будь пом’янутий, покійна голівонько. А так у всьому правильний. Прохання написати, пробу змити, знаки оглянути – все по совісті робив, не як інші всякі, аби на полштофа зірвати. Кому-кому, а йому хто ж не піднесе стаканчика святковою справою. Так він на нашому заводі й до смерті дожив. Біля людей харчувався.

Настасія від чоловіка чула, що цей майстер правильний та у справах тямущий, дарма що до винця пристрасть має. Ну, і послухала його.

– Гаразд, – каже, – побережу на чорний день. – Та поставила скриньку на старе місце.

Поховали Степана, сороковини відправили, все як годиться. Настасія – баба в соку, і з достатком, стали до неї свататися. А вона, жінка розумна, каже всім: