Скіфи на теріторії України

Скі́фи, або ски́ти^[1] (грец. Σκύϑαι; самоназва «сколоти»: грец. Σκολότοι), — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх племен, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях сучасної України від Дунаю до Дону, всю цю територію Геродот називав Велика Скіфія. На землі нинішньої України скіфи прийшли у VII столітті до нашої ери перетнувши Кавказ і захопили Кімерію, створили скіфо-кімерійський етнос і стали домінуючою силою в понтійському степу.

За 4 століття життя скіфи пізнали великий розквіт і занепад. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки. З території сучасної України скіфи, внаслідок переселення до Криму та винищення сарматами, зникли на рубежі IV—III ст. до н. е. Подекуди вони відомі аж до III ст. н. е. Невеликі анклави так званих пізніх скіфів зберігалися на території Криму, нижнього Подніпров’я та Бессарабії.

За найпоширенішою версією скіфи належали до іранської групи народів індоєвропейської сім’ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються в писемних пам’ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей). Антропологічно сколоти степової зони відповідали морфологічним варіантам Зрубної культури.У перських та індійських джерелах скіфи відомі як сака та шака відповідно.

За Діодором походять від Скіфа, сина Зевса. Він мав синів Пала і Напа. Саме Пал вважається предком палів (скитів).

Геродот повідомляє три перекази про походження скіфів: «За розповідями скіфів, народ їх — наймолодший з усіх. А було це так. Першим жителем цієї ще безлюдної тоді країни був чоловік на ім’я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Папай і дочка річки Борисфену богиня Апі. Такого роду був Таргитай, а у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший — Колаксай. В їх царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша.

Першим побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото було охоплене полум’ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший, брат, полум’я згасло, і він відніс золото до себе в будинок. Тому старші брати погодилися віддати царство молодшому. Так от, від Ліпоксая, як кажуть, сталося скіфське плем’я, зване авхати, від середнього брата — плем’я катіар і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем’я паралати. Всі племена разом називаються сколотами, тобто царськими. Елліни ж звуть їх скіфами.

Так розповідали скіфи про походження свого народу. Вони думали, втім, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їх землю Дарія (512 р. до н. е.) пройшло якраз тільки 1000 років.

Елліни оповідали, що одного разу Геракл, коли гнав Геріонову худобу, забрів у землю Гілея, що була ще безлюдна. Прокинувшись після сну, він побачив, що худоба зникла. Обійшовши всю ту землю у пошуках худоби, зайшов до країни, що зветься Лісистою. Там у печері зустрів діву-змію (Богиня зі зміями). Вона сказала що худоба в неї, але віддасть її лише після того, як Геракл з нею залишиться. У неї з’явилося троє синів. Одного назвала Агафірсом, другого Гелоном, а молодшого Скіфом. Вона таки віддала худобу Гераклу і запитала, хто з синів має залишитись на цій землі, а хто піти, коли подорослішають. Геракл натягнув лук і сказав, що той з трьох синів, хто, досягнувши дорослого віку, подужає натягнути лук, той має залишитись. Двоє синів — Агафірс і Гелон не могли впоратися із завданням натягти лук Геракла, і мати вигнала їх з країни. Молодшому ж, Скіфу, вдалося виконати завдання, і він залишився в країні. Від цього Скіфа, сина Геракла, ведуть рід усі скіфські царі.

Існує ще й третій переказ. Він говорить так. Кочові племена скіфів мешкали в Азії. Коли масагети витіснили їх звідти військовою силою, скіфи перейшли Аракс і прибули до кімерійської землі (країна, нині населена скіфами, як кажуть, здавна належала кімерійцям). З наближенням скіфів кімерійці почали радитися, що їм робити перед лицем численного ворожого війська. І ось на раді думки розділилися. Хоча обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла пропозиція царів. Народ боротьби не хотів і був за мирне співпроживання зі скіфами. Царі же зі знаттю, навпаки, вважали за необхідне воювати, бо боялися втратити владу і привілеї. Прийнявши таке рішення, кімерійці розділилися на дві рівні частини і почали між собою боротьбу. Билися завзято, з великими втратами для обох сторін. Усіх полеглих у братовбивчій війні народ кімерійський поховав біля річки Тираса (могилу царів там можна бачити ще й понині). Решта кіммерійської знаті покинули свою країну, а на їхнє місце прийшли скіфи.

І досі ще у Скіфській землі існують кімерійські укріплення та кімерійські переправи; є також і область, що зветься Кімерія, і так званий Кімерійський Боспор. Рятуючись втечею від скіфів в Азію, кімерійці зайняли півострів там, де нині еллінське місто Синопа. Відомо також, що скіфи в гонитві за кімерійцями збилися зі шляху і вторглися до мідійської землі. Адже кімерійці постійно рухалися вздовж узбережжя Понту, скіфи ж під час переслідування трималися зліва від Кавказу, поки не вторглися в землю мідян. Так ось, вони повернули вглиб країни.»