Видатні вчені України

Богомолець Олександер Олександрович
(1881–1946), м. Київ

Видатний патофізіолог. Закінчив Новоросійський (Одеський)
університет (1908). Доктор мед.
наук (1909, С.-Петербурґ). Академік ВУАН (1929), АН БРСР
(1939), АН (1932) і АМН (1944)
СРСР, Президент АН України
(1930–1946). Зав. кафедри патофізіології 2-го Московського медінституту (1925–1928). Директор
Інституту гематології й переливання крові (Москва, 1928–1931).
Працював у галузях фізіології й патології веґетативної нервової системи, кровообігу, імунології, ендокринології й обміну
речовин. Розробив учення про роль сполучної тканини в імунітеті, про реактивність, про конституції й діатези, теорію
довголіття. Зі своїми учнями довів дію антитоксичної циторетикулярної сироватки (АЦС) на сполучну тканину супроти
розвитку хвороб. АЦС широко застосовували під час війни
як прискорювач загоєння ран. Створив 1931 р. Інститут
експериментальної біології і патології та Інститут клінічної
фізіології й керував ними до 1946 р. Їх об’єднали 1953 р. (нині –
Інститут фізіології НАНУ його імени). З його ініціативи було
створено Інститут онкології, Інститут ендокринології й обміну речовин АН України й Інститут геронтології АМН СРСР
(на базі створеного ним 1941 р. диспансеру боротьби з передчасним старінням)

Вернадський Володимир Іванович
(1863–1945), м. С.-Петербурґ

Видатний різнобічний учений.
Засновник багатьох наукових напрямів і установ. Лауреат Сталінської премії (1943). Закінчив
фізмат С.-Петербурзького університету (1885). Акад. С.-Петербурзької (1912), Української
(співзасновник і Президент 1918–
1921), СРСР (1924), Чехословацької (1926) та Паризької (1928) академій наук. Проф. Московського
університету (1898–1911), директор геолого-мінералогічного музею С.-Петербурзької АН
(1914). Голова й організатор Комісій з вивчення природних
продуктивних сил Росії (1915), з якої виросла низка інститутів, із виучування продуктивних сил України (1919) у складі
УАН. Директор Державного Радієвого інституту (1922–1939).
Засновник і керівник Біогеохімічної лабораторії (1929–1945)
(тепер Інститут геохімії й аналітичної хімії його імени). Один
з організаторів Комісіїз вивчення вічної мерзлоти (нині Інститут). Глибоке вивчення фізичних і біологічних процесів при-
ВИДАТНІ УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ У СВІТОВІЙ НАУЦІ 13
вело вченого до розробки нових напрямів науки (геохімія,
біогеохімія, радіоекологія, генетична мінералогія й ін.) і дало
змогу сформувати поняття про біосферу (геологічні процеси
за участю організмів). А дослідження з філософії й наукознавства дозволили створити теорію еволюції природного середовища й суспільства – теорію ноосфери (оболонки Землі,
перебудованої колективним розумом людства). Ці праці стали одними з головних підвалин науки про довкілля. Його
учні – академіки А. Є. Ферсман, В. Г. Хлопін, О. П. Виноградов та ін. – заснували нові наукові напрями, керували великими дослідницькими колективами.

Горбачевський Іван Якович (1854–1942),
с. Зарубинці, Тернопілля

Видатний учений у галузі експериментальної медицини,
фізіологічної хімії, біохімії. Доктор медицини (1877), Голова
найвищої Ради здоров’я Австро-Угорщини (1906), член Королівського чеського товариства наук (1896), акад. Чеської ВИДАТНІ УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ У СВІТОВІЙ НАУЦІ 21
академії наук та уміння (1912), акад. ВУАН (1925), почесний член Наукового товариства ім. Шевченка (1937). Потяг до науки (передовсім медичної) виявив уже під час навчання в Тернопільській гімназії, після закінчення якої (1873) вступив на медичний факультет Віденського університету. Під час навчання провадив дослідження в хімічнім і фізіологічнім інститутах і в лабораторії проф. Брікке, де написав свою першу наукову працю «Про вестибулярні нерви» й декілька фундаментальних праць з вивчення сечової кислоти. По закінченні університету поринув у наукові дослідження й винайшов нову методику синтезу сечової кислоти. І цим увійшов до числа найвидатніших хіміків світу. 1883 р. запрошений завідувати кафедрою фармакології Празького німецького університету. Там довів непридатність води Влтави до вживання людиною, чим запобіг епідемії черевного тифу. Розробив лабораторні дослідження крови для судової медицини, методи визначення пуринових основ і білків. Видав 4-томовий підручник з лікарської хімії чеською й підручник «Неорганічна хімія» українською. Працював над створенням української хімічної термінології. Неодноразово
обирався деканом медичного факультету, у 1902–1903 рр. –ректором Празького університету. 1917 р. запрошений на посаду міністра народного здоров’я Австро-Угорщини, що перша в світі створила таке міністерство. 1921 р. повертається до Праги, обіймає кафедри хімії в Українськім вільнім університеті, Українськім високім педінституті ім. М. Драгоманова й Українській господарській академії в Подєбрадах. З часу навчання в гімназії до кінця життя поза межами України він був щирий і свідомий патріот своєї нації, брав участь у роботі українських громадських організацій, 1925 р. активно прилучився до створення «Музею визвольної боротьби України» у Празі.

Грабовський Борис Павлович (1901–1966),
м. Тобольськ, Росія

Видатний фізик, використав
попередні світові досягнення в
пересиланні рухомих зображень
для створення практичної системи (теперішній телецентр). Син
видатного українського поета-революціонера, засланого царським
урядом до Іркутської губернії,
далі до Якутії й Тобольська. Заслужений винахідник Узбекистану. Президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки й електротехніки. Е. Айсбері в науково-технічнім журналі
«Televisiоn» (№ 157, 1965) писав: «Фактично стовідсоткова
телевізійна система, що використовує рурки з катодними променями, була запропонована ще 1925 р. … Б. П. Грабовським,
В. І. Поповим, М. Г. Піскуновим… На жаль, чудовий винахід
не було оцінено в роки, коли домінувала механічна система
телебачення». 1963 р. Держкомітет з радіоелектроніки
підтвердив його пріоритет «на одержання рухомого зображення за допомогою “апарата для електронної телескопії”»
й видав патент. Згодом спеціалізована міжнародна комісія з
ініціативи ЮНЕСКО підтвердила цей факт. Похований у столиці Кирґизії Бішкеку. 1977 р. в Ташкенті засновано Музей
електронного телебачення ім. Бориса Грабовського. Є музеї
його імени в Тюменськім індустріальнім інституті й у с. Пушкарнім (нині Грабовське) Краснопільського району Сумщини.

Пато́н Бори́с Євге́нович (нар. 14 листопада 1918 (у паспортних даних помилково вказано 27 листопада 1918), Київ, Українська Держава — 19 серпня 2020, Київ, Україна) — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент НАН України (1962—2020), двічі Герой Соціалістичної Праці, перший нагороджений відзнакою «Герой України».

Директор Інституту електрозварювання імені Євгена Патона НАН України (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993); член Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України (з березня 1996); голова Комітету з Державної премії України в галузі науки і техніки (з грудня 1996); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (з березня 2003); перший заступник голови Національної ради зі сталого розвитку України (з травня 2003).