Методи викладання історії

Метод навчання – спосіб упорядкованої, взаємопов’язаної
діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання.

Прийом навчання – спосіб взаємодії вчителя й учнів, що може бути виражений у переліку (алгоритмі) дій учителя, спрямованих на організацію пізнавальної діяльності учнів за допомогою прийомів навчальної роботи, адекватних специфіці матеріалу, що вивчається.

Пояснення — розкриття вчителем найсуттєвіших властивостей того, що вивчається, його внутрішньої структури, зв’язку з іншими об’єктами. Здійснюється в формі розповіді, бесіди, лекції та ін.

Розповідь учителя – це опис подій і предметів, жива й образна форма монологічного викладу інформації; використовується в усіх класах; містить у собі переважно фактичні відомості (опис явищ природи і суспільного життя, подій, фактів, відомостей з історії, біографічні відомості, відомості про норми і правила поведінки та ін.).

Бесіда – один з методів навчання і виховання, що використовується для організації розумової діяльності учнів; в процесі бесіди учні, відповідаючи на запитання учителя і своїх товаришів, набувають нових знань про природу, суспільство, людину; у них формуються морально-естетичні поняття, уявлення, переконання, здійснюється розумовий, етичний, естетичний розвиток.

Лекція – це розгорнутий, організований в доступній формі систематичний і послідовний виклад сутності теоретичної проблеми або проблеми соціально-політичного, морального, етичного, естетичного змісту.

Інструктаж – словесний метод навчання, який передбачає ознайомлення зі способами виконання завдань, інструментами, матеріалами, технікою безпеки, показ трудових операцій та організацію робочого місця.

Метод навчальної дискусії – обмін думками між учнями, вчителями й учнями, вчить самостійно Мислити, розвиває вміння практичного аналізу і ретельної аргументації висунутих положень, поваги до думки інших. Як метод формування інтересу до знань не лише дає нові знання, а й створює емоційно насичену атмосферу, яка сприяє глибокому проникненню в істину, отриманню від цього позитивних емоцій.

Метод забезпечення успіху в навчанні – передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх. Ефективний у роботі з учнями, які мають проблеми з навчанням.

Метод пізнавальних ігор – визначає цілеспрямований вплив на зміст освіти, що підлягає засвоєнню, характер взаємодії вчителя й учнів, передбачає вид навчальної діяльності. Характерні особливості, що відрізняють їх від традиційних: наявність ігрових моделей об’єкта, процесу або діяльності; активізація мислення й поведінки учня; високий ступінь задіяності у навчальному процесі; обов’язковість взаємодії учнів між собою та вчителем або навчальним матеріалом; посилення емоційності і творчий характер заняття; самостійність у прийнятті рішення; прагнення набути вміння і навички за відносно короткий термін.

Метод створення інтересу в процесі викладання навчального матеріалу – полягає у використанні цікавих пригод, гумористичних уривків, якими легко привернути увагу учнів. Особливе враження справляють на учнів цікаві випадки, несподіванки з життя й дослідницької діяльності вчених.

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу –у процесі викладання вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими збагатилися учні, створює таку морально-психологічну атмосферу, в якій вони отримують моральне задоволення від того, що інтелектуально зросли хоча б на йоту.

Методи стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні – передбачають пояснення школярам суспільної та особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов’язку; заохочення до сумлінного виконання обов’язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби – вказівні на недоліки, зауваження.

Метод усного контролю – учні вчаться логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, набувають досвіду обстоювати свою точку зору. За рівнем пізнавальної активності вони є репродуктивними (передбачають відтворення вивченого); реконструктивними (застосування знань у дещо змінених ситуаціях); творчими (потребують застосування знань і вмінь у значно змінених (нестандартних) умовах, перенесення засвоєних принципів доведення (способів дій) на розв’язання складніших мислительних завдань).

Метод письмового контролю – перевіряють знання учнів з ріхних предметів, залежно від якого письмовий контроль здійснюють у формі контрольної роботи, твору, переказу, диктанту та ін. Мета письмової перевірки: з’ясувати ступінь оволодіння учнями вміннями і навичками з предмета. Одночасно визначається і якість знань – їх правильність, точність, усвідомленість, уміння застосовувати ці знання на практиці.

Метод тестового контролю – відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставляння цифр. Це дає змогу за короткий час перевірити знання певного навчального матеріалу учнями всього класу, спрощує статистичну обробку результатів перевірки. За основним призначенням є тести розумової обдарованості (інтелекту) і тести навчальної успішності.

Метод графічного контролю – відповідь учня у вигляді складеної ним узагальненої наочної моделі, яка відображає певні відношення, взаємозв’язки у виучуваному об’єкті або їх сукупності (графічні зображення умови задачі, малюнки, креслення, діаграми, схеми, таблиці)

Метод програмованого контролю – полягає він у висуванні до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується використанням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань.

Метод практичної перевірки – придатний він у процесі вивчення фізики, біології, хімії, трудового навчання, що передбачають оволодіння системою практичних умінь і навичок. Таку перевірку здійснюють під час лабораторних і практичних занять із цих предметів.

Метод самоконтролю – полягає цей метод в усвідомленому регулюванні учнем своєї діяльності задля забезпечення таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю – запобігання помилкам та їх виправлення.

Метод самооцінки – передбачає критичне ставлення учня до своїх здібностей і можливостей та об’єктивне оцінювання досягнутих успіхів. Стосовно самооцінки учнів поділяють на таких, що переоцінюють себе, недооцінюють себе, оцінюють себе адекватно. Для формування самоконтролю і самооцінки педагог повинен мотивувати виставлену учневі оцінку, пропонувати йому оцінити свою відповідь; організовувати в класі взаємоконтроль, рецензування відповідей інших учнів.

Засвоєння історичних фактів на емпіричному рівні потребує від учнів оволодіння специфічними прийомами навчальної роботи.

Перша група прийомів пов’язана із засвоєнням головних фактів, які можуть бути представлені як динамічні (такі, що розвиваються у часі і просторі) та статичних, що характеризуються розглядом у єдності часу, місця та дії.

Для засвоєння динамічних фактів застосовується
прийом оповідання, яке може бути образним або сюжетним. Якщо в оповіданні події розгортаються у часі та просторі плавно й безконфліктно, таке оповідання є образним. Якщо в основі динамічного факту лежить зіткнення протиріч, конфлікт, то застосовується прийом сюжетного оповідання.

Він має таку структуру: зав’язка, кульмінація (найвища точка розвитку конфлікту) і розв’язка (вирішення) конфлікту.

Для засвоєння статичних фактів використовується прийом опису. Під описом розуміють відтворення цілісної картини історичної події, явища чи процесу у вигляді сталого (який не розвивається, незмінний, ніби «сфотографований») образу.

Існує два види опису: картинний та аналітичний. Картинний опис дозволяє відтворити яскраву цілісну картину статичного історичного факту. Опис, який дає аналіз об’єкта, що вивчається, підкреслює взаємодію та взаємозв’язок деталей картини, образу, називають аналітичним.

Прийомом вивчення головних фактів, відтворення образів сторичних діячів, подій та явищ є образна характеристика.

Образна характеристика виділяє не тільки перелік основних зовнішніх ознак історичних фактів, але й звертає увагу на їх внутрішні, суттєві властивості. Вона може бути як розгорнутою, так і зовсім стислою. У процесі вивчення головних історичних фактів учитель має створити
умови і для творчої діяльності школярів. Це можуть бути такі види діяльності, як короткі записи чи замальовки, що відбивають зовнішніознаки історичних фактів, більш  складні завдання на реконструкцію образу факту на основі джерел, наочних засобів тощо.

До складних прийомів творчої реконструкції образу головного історичного факту відносять такі, що створюють «ефект присутності». До них належать:

Персоніфікація, яка передбачає набуття школярами вміння описувати чи оповідати про зовнішню сторону головних історичних фактів від першої особи – очевидця, учасника подій;

Драматизація, яка передбачає оволодіння учнями вмінням на основі образного чи сюжетного оповідання створювати діалог двох чи більше осіб – представників різних верств населення, політичних
сил, протидіючих сторін, які відображають різні погляди та позиції;

Стилізація, яка передбачає, що учні вчаться створювати тексти, що імітують контекст або характерні риси певної історико-культурної епохи (наприклад уривок з літопису, грамоти гетьмана тощо);

Інтерв’ю, яке змушує учнів учитися ставити запитання для уявної бесіди з історичним персонаж