Шлях до фінансової свободи,перший мільйонер

Людина, якій потрібно було золото.

Людина, якій потрібно було золото Бансир, вавилонський майстер з виготовлення колісниць, перебував у стані глибокої стурбованості. Сидячи біля невисокого паркану, що оточував його володіння, він сумно дивився на свій простий будиночок і на відкриті ворота майстерні, в якій стояла незакінчена колісниця. Його дружина раз у раз показувалася в дверях. Погляди, які вона тишком-нишком кидала на нього, ясно давали зрозуміти, що мішок з-під м’яса майже порожній і що Блансиру давно час взяти в руки молоток і сокиру, натягнути шкіру на обода, відполірувати і пофарбувати колісницю і продати її багатому замовнику.                               Але його щільне мускулисте тіло, як і раніше, не рухалося з місця. Думки повільно крутилися в голові, переварюючи проблему, на яку він ніяк не міг знайти відповіді. Його немилосердно палили промені високого тропічного сонця, настільки звичайного для долини Євфрату. Майстер не помічав, як краплі поту від брів стікають униз і губляться в густому волоссі, що покриває його груди.

За його домом піднімалися високі ступінчасті стіни, що оточували царський палац. Поруч, пронизуючи блакитне небо, здіймалася пофарбована у яскраві кольори башта храму Ваала. У тіні всієї цієї пишноти і стояло його просте житло разом з іншими ще більш убогими і недоглянутими хатками. Весь Вавилон був сумішшю величі і запустіння, що б’є в очі розкоші і найвідвертішої злиднів і був забудований без жодного плану і системи.                 Если бы он потрудился обернуться, то увидел бы множество гремящих колесниц, принадлежащих богатым горожанам, толпы торговцев в сандалиях и босоногих нищих. Даже богачам приходилось то и дело сворачивать в придорожные канавы, чтобы дать дорогу длинным колоннам царских рабов-водоносов с тяжелыми бурдюками, которые несли воду для полива висячих садов.

Бансир був занадто занурений у свої думки, щоб прислухатися до міської метушні. Лише несподіваний дзвін струн ліри змусив його отямитися від роздумів. Він обернувся і побачив знайоме усміхнене обличчя свого найкращого друга музиканта Коббі.               -Нехай боги щедрі до тебе, друже мій, – почав Кобі своє барвисте вітання. – Схоже, вони вже сповна нагородили тебе, коли ти можеш сидіти без роботи. Дозволь мені теж порадіти твоїй удачі. Більше того, я навіть готовий розділити її з тобою. Твій гаманець, видно, сповнений, інакше б ти працював у майстерні. Тому, будь ласка, витягни з нього всього два нещасні шекелі і дай мені в борг до сьогоднішнього вечірнього бенкету у вельмож. Ти не встигнеш навіть помітити їхню відсутність, як вони повернуться до тебе.

– Якби у мене було два шекелі, – похмуро відповів Бансир, – то я б їх не дав нікому, навіть тобі, бо це був би весь мій стан. Адже ніхто не віддасть свого стану цілком навіть кращому другу.– Що я чую? – Вигукнув Коббі зі щирим подивом. – Ти не маєш ні шекеля в гаманці, а ти сидиш, як статуя, під парканом? Чому ти не закінчуєш свою колісницю? Як ти думаєш задовольнити мої вишукані апетити? Це не схоже на тебе, друже мій. Де ж твоя невичерпна енергія? Може, це боги накликали на тебе нещастя? – Мабуть, це боже випробування, – погодився Бансир. – Все почалося з того, що я побачив сон. Абсолютно безглуздий сон. Мені снилося, що я багатий і на поясі у мене важить гарний гаманець, повний монет. Там було стільки шекелів, що я кидав їх жебракам. Ще там лежали срібні монети, за які я купив прикрас дружині і всього, чого мені тільки хотілося. І були золоті монети, які наповнювали мене впевненістю в майбутньому, тому я не боявся витрачати срібло. Мене переповнювала радість.

Ти не впізнав би мене, якби зустрів. І дружину ти теж не впізнав би. У неї на обличчі не було жодної зморшки, і вона вся світилася радістю. Вона знову стала тією усміхненою дівчиною, як у дні нашого весілля.– Гарний сон, нічого не скажеш, – погодився Коббі. – Але чому ж від таких приємних думок ти застиг, наче бовван, тут, під парканом?– Чому запитуєш? Та тому, що коли я прокинувся і згадав, як порожній мій гаманець, то аж нудно стало. Давай разом розберемося. Адже ми з тобою, як кажуть моряки, сидимо в одному човні. Коли ми були хлопцями, то разом ходили до жерців вивчати науку. Підлітками разом грали, а коли подорослішали, то лишилися добрими друзями. Нас тішило, що ми можемо годинами працювати без утоми, а потім легко витрачати все, що заробили. У ті роки ми й заробляли чимало. Але багатство залишається тільки бачити уві сні. Хіба ми не тупі барани?

Ми живемо у найбагатшому місті світу. Навколо стільки розкоші, а нам нічого не дістається. Проживши півжиття у важкій праці, ти, мій найкращий друже, приходиш до мене з порожнім гаманцем і просиш позичити якихось два шекелі до вечора. І що ти чуєш у відповідь? Хіба я сказав тобі: “На, тримай гаманець, я завжди радий з тобою поділитися?” Ні, я повинен визнати, що мій гаманець так само порожній, як і твій. У чому тут справа? Чому в нас немає ні срібла, ні золота і нема на що купити їжу та одяг?А ще про синів подумай, – продовжував Бансир. – Вони ж йдуть нашими стопами. Невже і вони, і їхні сім’ї, і їхні діти, і сім’ї їхніх дітей проживуть таке ж життя, як ми, коли довкола стільки золота? Невже й їм на вечерю не бачити нічого, крім козячого молока та вівсяної каші?

– Ти зі мною про це ніколи не говорив, Бансире, за всі роки нашої дружби. – Коббі був спантеличений.– А я про це раніше й не думав ніколи. З раннього ранку і до темряви працював, робив найкращі колісниці в окрузі і сподівався, що боги колись нагородять мене багатством. Так і не дочекався. А тепер розумію, що ніколи не дочекаюся. Тому й тяжко на серці. Я хочу бути багатим. Хочу, щоб у мене були земля та худоба, щоб я носив тонкий одяг, а в гаманці дзвеніли монети. Я працюватиму за це, наскільки вистачить сил у спині, вміння в руках і мізків у голові, але я хочу, щоб моя праця не пропала даремно. Що ж з нами коїться, я тебе питаю? Чому ми не можемо отримати справедливо все те, що інші купують за золото?

– Якби я знав, – відповів Коббі. – Мені теж не краще. Усі гроші, що я заробляю грою на лірі, одразу йдуть. Весь час доводиться викручуватися, щоб сім’я не голодувала. А мені так хотілося б, щоб я мала велику ліру і щоб на ній можна було зіграти всю ту музику, що звучить у мене в голові. На такому інструменті я так зіграв би, що й цар, напевно, такого ніколи не чув.– Так, добре б. Жодна людина у Вавилоні не може змусити струни звучати так солодко. Тут не тільки цар, а й боги б пораділи. Але як таке може вийти, якщо ми з тобою бідні, як царські раби? Чуєш дзвіночок? Он вони йдуть.Він вказав на довгу колону напівголих спітнілих водоносів, що тяглися вузенькою вуличкою, що вела від річки. Вони йшли в колону по п’ятьох людей, зігнувшись під важкими бурдюками з водою.

– Подивись на того, хто їх веде. – Коббі вказав на людину з дзвіночком, який крокував попереду без нічого. – Одразу видно: постать.– Ну, фігур-το всяких і в колоні вистачає, – відповів Бансир. – Такі ж люди, як і ми. Ось ті, високі та світлі, – з півночі. Ті, що нижчі та темніші, – із сусідніх країн. І всі ходять сюди-туди, від річки до садів, день за днем, рік за роком. І попереду нічого хорошого не видно. Солом’яний матрац для ночівлі, тверда крупа на обід. Жаль бідолаха.– Та мені теж шкода. Але якщо розібратися, ми чим краще? Адже вільні люди. – Це точно, Коббі. Невеселі думки виходять. Не хочу я жити рабським життям рік у рік. Весь час робота, робота, робота! І нічого натомість. – А може, варто дізнатися, звідки в інших береться золото, і робити все так, як вони? – Запропонував Коббі. – Може, і є якийсь секрет. Потрібно питати, – задумливо відповів Бансир.