Моя читацька порада

   Особлива подяка вчителю зарубіжної літератури

                          Олені Олегівні за оригінальне проводження уроків та за цікаві домашні завдання.

Дякую Вам за терпіння та натхнення!

                                                                Учень 7-А класу Цуканов Матвій.

 Зміст:

* Чому варто читати книжки.

І. Детективи:

1.1 – Історія детективів.

1.2 – Найвідоміші автори.

1.3 – Читацька порада.

1.4 – Моя спроба писати детектив.

ІІ. Фентезі:

2.1 – Як народився жанр.

2.2 – Найвідоміші твори та кіно-стрічки.

2.3 – Читацька порада.

2.4 – Мої твори.

ІІІ. Наукова фантастика:

3.1 – Історія жанру.

3.2 – Найвідоміші автори.

3.3 – Моя читацька порада.

3.4 – Мої твори у цьому жанрі.

* Завершення розповіді.

   *Чому варто читати книжки?

У сьогоденні книжки майже вимираючий вид. Більшість людей частіше всього діти в основному сидять у своїх смартфонах, комп’ютерах, тощо. Книжки діти читають рідко та тільки тому, що це потрібно для школи, бо у телефоні усе найважливіше й цікавіше, ніж у книгах.

Так, я згоден, що телефони та інша електронна техніка це насправді геніальний винахід, але це не привід сидіти за ними зранку до вечора та не знати життя без них. Вам вже багато разів казали до чого це приведе: поганий зір, нерівна осанка, розшатана психіка. Та не тільки цим погана така поведінка, коли ви не читаєте книжок ви просто забуваєте як читати, неправильні наголоси, повільна швидкість читання, та постійно не зрозумілі слова. Ще у дитини, яка не читає книжок погано розвинена або взагалі немає уяви, а це призводить до того, що життя стає одноманітним, ви не проявляєте ініціативи, день у день те саме, ви не виконуєте ніяких творчих або додаткових завдань та не заінтересовані у підвищені оцінки. Це може призвести до дипресії, а якщо з цим нічого не робити це може перерости у щось страшне.

І це не вигадки у мене є навіть приклад: мій молодший двоюрідний брат, з яким я навчався у початковій школі, з самого дитинства не любив читати книжки й не шановливо ставився до них. У старшій школі наші дороги розійшлися, але війна змусила нас знов співпрацювати як в шкільні роки. Я дуже здивувався, як він змінився. Його денне розписання складалося тільки з телефону та трохи часу на їжу й на одну чи дві прогулянки увечері. І з’ясувалося, що він взагалі не читає книжок, навіть по шкільній програмі, а просто знаходить короткі перекази в інтернеті. Ось так сталося.

Висновок: читайте книжки!

1.1

Історія детективів

Найімовірнішою “датою народження” детективного жанру вважається 20 квітня 1841р. коли вперше вийшов у друк твір Едгара Аллана По “Вбивство на вулиці Морг” та “Таємниця Марі Роже” 1843р., і потім “Украдений лист” 1844р. Ці твори були об’єднані спільним героєм Дюпеном, який був часним детективом.

1.2   Також одними з засновників жанру були: Артур Конан Дойль який написав просто шедевральні твори про  часного детектива Шерлока Холмса і його вірного помічника військового лікаря Джона Ватсона, за його творами зняли оскароносні фільми і серіали такі як: “Шерлок Холмс”(2009р.); “Шерлок Холмс: Гра тіней”(2011р.); серіал “Шерлок”(з 2010р.), і т.д. Першою письменнецею детективів, яку я пізнав стала Агата Крісті, вона написала геніальні твори про неперевершеного детектива Еркюля Пуаро, який був бельгійцем, а не французом, та розумну стареньку Місіс Марпл. По цим творам також зняли неймовірні серіали, і доречі актора Девіда Суше, який грав Пуаро Королева Великої Британії нагородила лицарським орденом. Ще одним Великим письменником є Борис Акунін, який написав дуже гарні твори про захоплючого детектива Ераста Петровича Фандоріна.

Я рекомендую Вам прочитати усі які зможете твори про Шерлока Холмса, я особисто читав книжку у якій було зібрано багато оповідань про Шерлока Холмса “Записки доктора Ватсона”.

1.Цікавий сюжет.

2.Незвичайна атмосфера.

3.Гарно описана культура й спосіб життя 19 сторіччя.

4.Дещо повчальні історії.

5.Можуть бути нові поняття або слова. Гарна для збільшення кругозору світу.

        Також хочу порекомендувати до прочитаняя твори Агати Крісті такі як “Вбивство у “Східному експресі”, та         “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона”.

1.Несподіваний сюжет.

2.Таємнича атмосфера.

3.Складні загадки

4.Приємні персонажі

5.Повчальні висновки.

А ще я б вам радив почитати коротенькі але дуже цікаві оповідання Бориса Акуніна “Азазель”, “Стацький радник”, “Алмазна колісниця”, “Особливі доручення”

1.4 Моя спроба писати детектив.

Я спробував написати детектив, коли прийшло завдання “Сам собі режисер” ппо темі детектив, тоді я якраз дивився серіал “Шерлок” й мене надихнув Ватсон на створення чомусь жертви, а не головного героя.

Справа N°17
“Вендетта”

                        Розділ перший: Детектив

      Це був звичайний осінній лондонський ранок. У невеличкому будиночку на Хермітедж Лейн(адресу якого я вам не можу розголосити, бо це може нашкодити моєму другові, а як саме, Ви скоро довідаєтесь) на другому поверсі, що його здавали в оренду, все й почалось.
-Місіс Грінпік, принесіть будь-ласка чай!- Долинув зі второго поверху чоловічий голос.
-Я вам не наймичка, чи ви забули, що це я вам даю в оренду квартиру, а не ви мені!- З першого поверху озвалася місіс Грінпік.
-Так, але по-перше, я Вам оплачую оренду, доречі, 160£, що як на мене більш ніж достатньо для одного поверху. А по-друге, я зараз зайнятий і поспішаю. Тому, будь-ласка, зробіть мені чаю, місіс Грінпік.- Знов промовив голос.
-Це, що якісь претензії? Не забувай, Едварде, я ж можу й вигнати тебе.- Вже трохи розлютившись сказала Грінпік.
-В такому разі, “дорогенький”, я можу за свої послуги й…
-Підвищити платню? Місіс, я вам пораджу обмежити постачання коштів вашій сестрі, бо вона так усі ваші гроші в казино програє.- Перебив господиню чоловік, що й досі щось вовтузився на другому поверсі.
-А до чого тут моя сестра?- Трохи принишкнувши спитала Грінпік.
-Ну, тут усе зрозуміло. Ви дуже цінуєте свою сім’ю, про що свідчать численні фотографії у вітальні. Проте, у вас немає фотографій ні дитячих ні дорослих з міс Рест – вашою сестрою. Я сказав саме міс, а не місіс, бо у неї немає чоловіка. А звідки я знаю, що у неї нема чоловіка? Це просто – у неї прізвище батьків. Вона багато п’є і грає у азартні ігри. Це видно з того, що у вас темні мішки під очима- ви не досипаєте, бо хоч і не хотіли б знати свою сестру, та все ж переживаєте за неї. Сьогодні вночі вона знов була у казино і програла велику суму, 5000£?-Монотонним голосом сказав Едвард.
-Т-так.Але як ви це все дізналися? Ви, що Шерлок Холмс?- Трішки спантеличино спитала місіс Грінпіс.
-Це все чистий розум, дедукція, а ще, мені написали з відділку, що вашу сестру вночі затримала поліція за бешкетництво.-Таким самим незмінним голосом сказав Едвард.
На хвилинку запала тиша. Потім почулося, як на другому поверсі ходив вже взутий у чоботи Едвард Пейн. Це був молодий чоловік у віці десь 28 років. Мав середній зріст, рівну чітку поставу, й серйозне обличчя з темно-коричневим волоссям. Темні ріденькі брови знаходяться прямо над його буро-зеленими очима, а знизу картину довершують стримані ледь рожевого відтінку вуста та чітке заокруглене підборіддя. Далі йдуть широкі плечі,.фізично-доглянутий тулуб та не дуже довгі ноги(але й не короткі). Він полюбляв носийти костюм, а зверху пальто, туфлі або чоботи, а зверху якийсь вишуканий капелюх. Та це вбранні йому не по роботі, бо був він поліцейським слідчим, та й грошей бракувало на таку розкіш, проте з дитинства він собі так мріяв(ну і досі мріє). Тому одягав він сорочку, якусь кофтинку, а зверху куртку. На ногах були чорні штани і коричневі чоботи.
-Так, ти правий Едварде. Моя сестра ніколи не думала головою. І за твій розум, я тобі зробила чай.- Озвалася місіс Грінпік з першого поверху, яка вже несла на таці фарфоровий чайничок і чашку з чаєм.
-Пробачте, місіс Грінпік, мені вже не хочеться.- Поспіхом сказав Пейн, який спускався зі сходів.
Він узяв свій кейс і миттю вишмигнув за двері при цьому щось пробурмотівши накшталт: 《допобачення місіс Грінпік》, але настільки швидко, що вона нічого не зрозуміла. Він виходив на вулицю під звуки розлюченої місіс Грінпік:
-Я підвищу плату за квартиру, Пейне, аж на 30£! Обіцяю! А то і більше!!!- Дедалі тихіше чулося з будинку услід Едварду.
Він промайнув через два пішохідні переходи й попростував по сусідній вулиці. Дорога звивалася, то наліво, то направо. Потім різкий поворот наліво на іншу вулицю, і вже йдеш по ній плавно повертаючи направо. Перехрестя. Промайнуло три машини. Стоп. Зелене світло. І чимчикуєш собі по “шляху землеробів” – це такий провулок для пішоходів, де тебе з обох сторін оточує гарненько підстрижений живопліт, а зверху накривають дерева. До відділку далі веде пряма дорога.
Кабінет Едварда знаходиться на третьому поверсі у самому лівому краю Вест-Хемпстедського відділку. Прийшовши, він поклав кейс на другу поличку стола й почав діставати попередню справу, щоб оформити папери, та тут до нього у кабінет увірвався його помічник Бен Скаут.

-Ед, у нас викрадення!- Спантеличено повідомив Бен.

  Розділ 2: Почалося

-Ед, у нас викрадення!- Спантеличено повідомив Бен.
-Так, ясно. Куди виїжджаємо?- Спитав Пейн.
-До Джека додому- Сумно відповів Бен.
-Щ-що? Джека Сейлора? Його викрали?- Не міг повірити Едвард.
-Так. Подробиці по приїзду на місце.- Тяжко сказав Бен.
Поки поліція їде на місце злочину, розкажу хто такий Джек Сейлор. Джек – це оперативник, офіцер поліції, майже 5 років стажу, посадив за грати близько 30 злочинців, мав бойовий досвід у Афганістані, служив у 16-й повітряно-штурмовій британській бригаді, приїхав з війни через поранення у ногу. У поліції його поважали, бо Сейлор неодноразово рятував життя полісменам та цивільним під час затримання злочинців, рятування заручників, штурму різних бандитських та терористичних укріплень.
У поліцейського був невеликий одноповерховий будинок. Коли Едгар з іншими приїхав туди він одразу звернув увагу на те, що вікна забиті дошками.
-Значить, він учора о 16:00 приїжджає з відпустки додому, а вже о 19:45 у нього забиті вікна, сусіди кажуть, що він після того як приїхав вже не виходив з хати і не робив ніяких звуків, аж раптом о 6:23 ранку, щось гучно хлопнуло, було схоже на приглушений постріл. Поліція виявила на підлозі жменю гільз різного калібру(5,56мм,12,7мм), гільзи були у піску. Це поки все, іди подивися сам.- Доклав Бен.
-Добре. До справи.- Впевнено сказав Едвард, і пішов.
При вході лежали замки та засуви, що були на дверях, але коли поліція увірвалася – двері вибили. У будинку було чисто, Пейн навіть здивувався, невже чолов’яга “кремінь”, солдат, так би вилизував свій дім? На кухні всі конфорки були заткнуті ганчір’ям, вода й газ – перекриті. Вікна були на затворах та забиті дошками, а на підвіконні були мішки з піском, і невеликі щілини- видно для зброї.
У вітальні лежала жменя гільз, деякі були калібру штурмової-гвинтівки, деякі від якогось кулемета чи протитанкової рушниці, вони лежали хаотично розкидані по підлозі, стіл був у крапинку(коричнево-сірий). Далі була спальня – ніяких ознаків, що на ній хтось лежав чи навіть сидів, усе було гарненько заправлено як на обкладинку. У шафі висіли костюми: звичайний “вихідний” джинси,сорочка,куртка; робочий – майже теж саме що й “вихідний” але куртка була з кевларовою пластиною 3-го рівню захисту. Там залишилось ще дві вішалки, але вони були порожні, і ще коли Едвард відкрив нижню полицю для взуття він там побачив одну пару тактичних кросівок, та дві пари туфель, в одній туфлі був захований армійський ніж. Пейн уважно роздивився кімнату, йому не вірилося, що той, хто тримає у чоботі ножа й при очевидній небезпеці з свого будинку робить фортецю так просто облаштував би свою кімнату.
-Що ж повинно бути у справжній неприступній фортеці? Що ж треба обов’язково мати для цитаделі?- Пейн в голос думав. Він заплющив очі й відімкнув свій слух.
-Ну звісно. Бункер!- Миттю здогадався Едвард.-Що ж тут неприродного? Що не на своєму місці? Стоп. Так-так… Ех, необачно Джек. Ви знали, що грізні солдати , які вбивали терористів, вибивали усю дурню з голів злочинців, полюбляють живопис?- Спитав Едвард стоячи один у кімнаті.-А, точно, мене ніхто не слуха. Сумно визнати, що ти балакаєш сам з собою, а мені чогось постійно здавалося, що мене хтось чує. От чого я маю все робити самотужки? Де мій помічник?- Трішки образився Пейн.
Він підійшов до однієї з стін на якій весіла велика картина. Помацав її з усіх сторін і знайшов якусь кнопку.
-Ага! Це було доволі просто.- Сказав Едвард й клацнув на неї.
Несподівано картина уся стала чорною.
-Що за маячня?- Не розумів він.
-А ось ти де! Пейн, що ти робиш? Замість того, щоб лапати електронну картину, ходімо подивишся на бункер.- Раптово з’явився Бен.
– Нічого собі, от до чого техніка дійшла.- Здивувався Пейн.
Вони пішли у ванну кімнату. Там під килимком знаходився великий люк, що вів до бункера.
-Ми не можемо його відкрити.Потрібен пароль.- Сказав Скаут.
-Хм. Чотирьох значний код. Це може бути якась дата. Почнемо з банального. Дата народження 1976 рік. Ні. Закінчив школу, одразу ні. Військова кафедра 1991. Ні. Початок війни 2001 рік. Ні. Можливо служба в поліції? 2008. Ні. Тоді лиш одне. Операція “Гірський прорив”, зокрема й поранення 2006 рік. Так!- Знов думав уголос Едвард.
Люк був дуже важкий, та Едвард був не силач, тому відкривали його втрьох з Беном та Чарльзом Відні (ще один коп). У бункері вони знайшли одну маленьку гільзу від глока та невелику вмятину з розчавленою кулею всередині на стіні біля драбини у бункер. У середині бункеру не було нічого. Едвард підійшов до драбини й роздивився вм’ятину, тоді розвернувся в протилежний бік і рівненько пройшов метрів зо 5 до кінця бункера й присів пильно вдивляючись у доволі чисту як на бункерне приміщення підлогу. Тоді він знову розвернувся у протилежний бік, дістав свій пістолет і сів на коліно у стрілецьку позицію й кілька разів у різних напрямках прицілився на драбину. Його брови здивовано насупилися. Пейн підвівся, пройшов повз тихо слідкуючих Бена і Чарльза, й підійшов до драбини роздивляючись її з усіх боків.
-Цікаво. Прийдіть погляньте, хлопці.- Порушив тишу слідчий. Він знайшов з задньої сторони драбини сліди крові.-Скажіть, нехай зроблять експертизу крові. Та ще балістикам роботи підкиньте, треба дізнатися все про ці гільзи й вм’ятину.

-Зробимо, та хотілося б почути вашу версію.-Сказав Чарльз.
-Отже версія така: Джек прибуває з відпустки, бачить якесь послання, що повідомляє його про небезпеку або це послання про неминучу смерть, він, як воєнний у відставці, готується до оборони облаштовуючи
свій дім як фортецю враховуючи усі дрібнички й можливості атаки. Він сидить цілу ніч без сну, його реакція дуже ослабла, та все ж під ранок чує якісь підозрілі звуки й розуміє- ворог вже в середині фортеці, бачить, що кабель домашнього телефону перерізаний, й вирішає зустрітися з ворогом віч-на-віч й вирішити свою долю. Тому він іде в єдине місце у будинку, де є тільки одна можливість пролізти, увійти чи вийти- він іде у бункер але з зачиненого бункера нічого не чутно, а сусіди точно чули постріл, і це пояснюється тим, що він залишив люк відкритим, щоб супротивник зміг увійти. Сейлор зайняв позицію і став чекати, але довго чекати не прийшлося, ворог швидко зістрибнув з драбини і Джек не встиг зреагувати, тому вистрілив невлучно. Солдати звикли стріляти два рази, тому одна куля попала в стіну, а друга скоріше за все влучила у праву руку, нажаль я не можу сказати як зловмиснику вдалося знешкодити Джека, та я точно знаю, що його витягували звідси непритомним, бо нападник залишив криваві сліди на драбині коли чіплявся рукою за неї. Ще я знаю напевне, що поки Сейлор у бункері чекав, наш профі чистив дім, він почав з найвіддаленіших кімнат і робив це з неабиякою швидкістю. Залишилося зрозуміти тільки як він сюди попав. Горище… Треба знайти вхід до чердаку, швидше!- Едвард розповів як усе сталося й ні секунди не зволікаючи помчав по драбині вгору не задівши пляму крові.-Обережно, речовий доказ!
Полісмени піднялися у ванну кімнату й пішли шукати на стелях кімнат вирізи з під дверей, що ведуть на горище. Кухня, ні. Коридор, ні. У вітальні шансів побачити двері було більше.
-Скоріше всього двері тут. Шукаймо на стелі або ж нс підлозі сліди від драбини.-Дав інструктаж Едвард.
-Я знайшов! Сліди на килимі.-Сказав Бен.Трошки далі від столика було два вдавлені сліди, вочевидь від драбини.
-Тоді шукаймо над ними!
Після довгих пошуків двері було знайдено, проте над столиком. Вони були дуже добре замасковані під стелю.
-Столик треба відставити.-Сказав Пейн.
-Але не можна нічого чіпати на місці злочину.-Заперечив Чарльз.
-Так, але це необхідно.-Едвард не став чекати й сам взяв столик і відставив його, а потім придивився до килима.-Злочинець точно проліз сюди крізь горище. Столик стоїть не на своєму звичайному місці, оті сліди, що їх знайшов Бен,від стола. А ось справжні відбитки драбини.-Він посунув стіл передніми ніжками у ті ямки і він рівненько став, бо під усіма ніжками столика були видавлені місця, напевно це звичайна була позиція. А там де раніше був стіл виднілися трохи вужчі сліди і килим там був подертий.
Ще трохи прововтузившись, вони відкрили горище. На горищі було видно усі дії злочинця. У кутку валявся старий віник, а посеред пильної кімнати була чиста полоса, яка по краях розсікалась (було видно сліди вимітання). По цьому зрозуміло, що він тягнув тіло , а потім трохи підмів(вочевидь не було часу, він робив це коли поліція вже прибула). У кутку було величеньке вентиляційне вікно, до речі відкрите. Едвард висунув з нього голову й подивився униз.
-Мені треба усе перевірити. Бен зіштовхни мене з вікна.-Сказав Едвард.
-Що?Ногами вперед, я сподіваюсь?
-Ну аякже! Ти, що гадаєш злочинець викрав Джека, щоб його по дорозі ненароком вбити?
Едвард відкрив навстіж вікно й ліг ногами вперед, а Бен його міцно взяв за плечі й з усієї сили викинув його з вікна. Слідчий майстерно зіграв роль непритомного, й вільно впав зламавши собі носа. Тоді миттю піднявся, миттєво вправив собі носа й з байдужим криком закрив ніздрі серветками, щоб не ющила кров. Потім він різко нахилився й почав щось ритися у траві.
-Ще кров! І видно, як тягли тіло!

Пейн придивлявся до кожної травиночки він шукав сліди або хоч шлях яким волочили бідолагу. Так сліди вивели його на кінець подвір’я. Далі був паркан, а за парканомвже дорога й сміттєві бачки.

-Може він його сховав у сміттєвому бачку?- Припустив тільки-но прийшовши Бен.

-Ні, це було б не логічно. Але провірити треба, бо сморід стоїть страшенний.

Вони удвох почали ритися у купі сміття, незвично звісно але що не зробиш заради роботи.

-Ні, це повна маячня! Де це ви таке бачили, щоб полісмени, поважаючі себе люди, рилися у смітті?- Сказав Бен.

-Ти правий, це непристойно.- Відповів Едвард.

Вони розвернулися й пішли до машини. Їдучи до відділку Бен щось собі розмишляв вголос про викрадення, а можливо і викрадення і вбивство. А Пейн мовчав занурившись у себе й власні думки навіть не чувши, що говорить Скаут. Він не міг зрозуміти, як злодій зміг проникнути у дім не поміченим, і прибрати свої сліди не почутим? Чому коли прибула поліція, копи не побачили злодія? І як злодій зміг пронести тіло через місто непоміченим?

 Розділ 3-й: Розслідування

Прибувши у відділок перше, що зробив слідчий це:

-Дайте мені графік роботи вивозу сміття. Зв’яжіться з їхнім диспечером і зв’ясуйте хто сьогодні працював на маршруті через Парк Драйв.

-Ти щось дізнався?- Спитав Бен.

-Так, але я ще не впевнений. Нам треба зараз дещо дізнатися, а потім проїдемося по Парк Драйв, попитаємо сусідів та заїдемо ще до однієї людини.

-Так, сьогодні по маршруту 114 працювала третя бригада, а саме сміттєвоз LU0867LY та троє працівників Гаррі Фьючерман – водій, Джон Велс та Адам Хетч.- Доповів Чарльз.

-Добре, поїхали, Бен.

Детектив підвівся й вони попрямували до машини. Машина у них була звичайна – Skoda Octavia, звичайна машина для лондонської поліції (хоча у центральних відділках є машини набагото кращі). До Парк Драйв було десь два кілометри. Після розмови з сусідами Пейн зрозумів, що його припущення були правильними. Сусіди казали, що сьогодні, як і в будь-який  інший понеділок повинні забирати сміття, деякі з сусідів були переконані, що чули як вранці проїжджав сміттєвоз, але сміття не зникло, його ніхто не забрав. Пройшовши трішки далі на Парк Авеню й спитавши людей про вивоз сміття, виявилося, що сміття забрали, але не у всіх, і на щастя слідчого знайшовся дуже спостережливий дідусь. Містер Гірс – чоловік похилого віку, мав невеличкий зріст, доволі упитане тіло, сиве волосся з невеличкою лисиною, великі густі сірі брова, та пильний погляд. Він розповів, що цього ранку сміттєвоз відбився від графіку й прибув рівно о 6:49, сміттєвоз швидко проїхався вулецею, вийшов тільки один чоловік з кабіни й забрав деяке сміття, що міг забрати, і швидко поїхав далі. Але нажаль дідусь не зміг його розгледіте знає напевне тільки те, що у того чолов’яги були мускулисті руки, темне волосся з короткою стрижкою, й надиво шкіра була трохи смаглява.

-Він скористався сміттєвозом як таксі. Нам потрібно негайно вирушати до тих трьох  працівників. Спочатку заїдемо до водія.

  Розділ 4-й: Перше вбивство

Поліцаї поїхали до першого підозрюваного, або скоріше співучасника викрадення – Гаррі Фьючермана. Віін жив по адресі Вудкрофт Роуд, будинок 8. Дім був дуже маленький та старий, але охайно доглянутий. Перед домом було дуже мало міця. тому там помістився тільки маленький квітничок в один рядочок. Одразу було видно, що тут живе не дуже багата людина, тут небуло ані гаража, ані місця для машини чи скутера, скоріше всього власник дому добирався до роботи на велосипеді. Але що було дивно, так це те, що збоку такої собі двері був гарний позолочений дзвінок, з вигравюровоною головою горного барана.

Едвард Пейн натиснув на дзвінок, почулося дзвеніння з-за дверей. Ніхто не відповів. Потім Пейн ще раз натиснув. Тиша.

-Дістань пістолет, Бен.- Тихо прошепотів слідчий.

Вони вже хотіли виламати двері чи вікно, як раптом з дому почувся хрипкий голос.

-Кхм-кхм, я йду. Почекайте, а-апчху!- Говорив Гаррі.

Відкрився замок, й двері трошки відчинилися. Звідти висунулося бліде лице зі скуйовдженим волоссям, червоними очима та носом. Едвард дав знак рукаю, щоб його помічник сховав зброю.

-Хто ви такі? Чого вам від мене треба?-Трішки злякався Фьючерман.

-Небійтеся, сер, ми з поліції. Просто хочемо задати Вам декілька запитань.- Сказав Скаут і вони показали свої посвідчення.

-А, ну-то проходьте.

Дім у середині здавався ще меншим але дуже затишним, в ньому було чотири приміщення. Усі приміщеня були просто завалені антикваріатом, здавалося, ніби Гаррі працював не водієм сміттєвоза, а був якимось заможним бароном. Власник завів гостів до вітальні, і вона була просто шикарною. На підлозі лежала шкура ведмедя, посередині стояв дерев’яний стіл з дерев’яним диваном оббитим ще чиїмсь хутром, а з двох боків стояли старі шкіряні крісла. Навпроти столу був камін, а над ним весів портрет якого-сь дядька у хутрі та з рушницею, збоку на стіні висіли три рушниці.

-Так, перейдемо до справи. Де ви були починаючи з 6:00 по 7:00.-Почав питати Пейн.

-Ну, мабуть що в ліжку.- Згадуючи події ранку сказав Гаррі.

-А ви часом не працюєте?- Спитав Бен.

-Ну, що ж ви, джентельмени, ви мабуть вже давно знаєте хто я і де я працюю, ви ж з поліції чи не так? У чому мене звинувачують? Я якщо ви не бачите, захворів, тому вже два дні як на лікарняному, яка робота. Кахи-кахи!!!- І справді, сер Фьючерман увесь час кашляв у хустку і варто зазначити, що хустка кожен раз червоніла, значить він серйозно хворий.

-А чому ви тоді не підете до лікаря?-Знов спитав Бен.

-А звідки у мене гроші на лікування?- Едвард обережно переглянувся зі Скаутом і по його виразу обличчя було зрозуміло, що він бреше.

Розмова продовжилася й вияснилося, що він і гадки не має хто його заміняє на роботі, мабуть немає нікого. Тобто залишалося всього два підозрюваних це Джон Велс і Адам Хетч, бо у детективів з’явилися усі підстави вважати, що вони цього ранку працювали одні. Наближався вечір.

Дім Адама був ближче, тому до нього навідалися першим. Дім був у дуже поганому стані, біля  порогу валялися пусті пляшки з-під алкоголю, вікна були брудні, що й не можна було щось угледіти через них. На дверях не було дзвоника, тож Бен постукав кулаком. Всередині дому не чулося ні звуку, абсолютна тиша.

-Дістань пістолета про всяк випадокю-Знов попросив Бена Пейн.

Він постучав ще дужче , а потім ще раз і ще. Тиша.

-Ну. То може він не вдома? Може підемо візьмемо ордер на обшук?-Запропонував Бен.

-Здаватись не можна, щось мені підказує що він вдома.-Відповів Пейн.

-Ламаємо двері?-Сказав Бен.

-Ні, війдемо по тихому, через вікно.

Вони перелізли через паркан й почали відбивати віконну раму. Перехожі злякались й почали дзвонити в поліцію.

-Не бійтеся! Ми з поліції! Ми притягаємо до відповідальності злодія!-Показуючи посвідчення намагався заспокоїти їх Пейн поки Скаут ламав шибку.

Та тут Бен перестарався й вибив разом з шибкою частину скла.

-Ну, нічого страшного. Полізли.-Сказав Едвард.

Бен відкрив вікно й проліз до будинку, а згодом те саме зробив й Пейн. У будинку панував безлад, слідчі потрапили через вікно до маленької кухні усе було брудне й закидане сміттям, далі була такаж вітальня, а потім коридор у якому були сліди але це не правильно буде назватице слідами, це скоріше були вичищені від пилюки місця у формі слідів від взуття вони вели до спальні, і вона була надиво чистою усе було прибрано й розкладено по місцях. Та одне було не зрозуміло – посеред кімнати лежав чоловік він був одягнений у робочий одяг прибиральника сміття, мав риже волосся й бороду, одразу здалося, що він мертвий але ні – він дихав.

-Спить. Його приспали, напевно хлороформом.-Припустив Бен

-Ти абсолютно правий, а ще я точно можу сказати, що він тут був, ще одне відчинене вікно.

-Хто був?

-Наш злочинець.

-Тобто ти кажеш,що ці всі робітнички не причетні до цього?

-Я вважаю, шо так воно і є.-Відповів Пейн.- А зараз я вважаю, що нам пора.

Вони попрямували до того місця з якого й влізли й пішли до машини. Наступний кого вони мали навідати був Джон Велс, хоч слідчий вже його не підозрює але всеодно він може бути корисним. Велс жив у квартирі у такому доволі багатому будинку. Так само як і у попередньому випадку поліцейські не змогли достучатися. Перед тим як псувати чуже майно і вибивати двері треба все добре обміркувати.

-Відчиняйте, це поліція! Відчиніть або ми виламаємо двері!- Кричав Бен.- Може це все марно, ти не припускаєш. що він міг піти? Я все ж таки представник поліції і я не буду вибивати вже вдруге за день двері чи якось ще незаконно проникати у приватну власність просто тому-що мені треба попитати свідка або що.

-Ну, то нам пощастило – це багатоквартирний будинок, попитаймо сусідівю-Сказав детектив.

Вони задали декілька питаннь сусідам і на них отримали цітку відповідь – він вдома. Бен почав вибивати двері, а допитливі сусіди стовпилися ззаду щоб подивитися.

-Міцні двері!Дуже міцні!-Крізь зуби казав Бен після десятої спроби вибити двері тримаючись за плече.

-Ще трохи, давай разом.

Разом два полісмени як наляглися на двері – з другої споби вибили.Це була звичайна прибрана гарна англійська квартира, та розглядата її було ніколи, Бен узяв у руки пістолета і Пейн теж дістав свого. Вони проходили кімнату за кімнатою пильно вдивляючись у все й прислухаючись до всього, а ззаду кралися сусіди. Ось остання кімната- спальня. Пейн відкрив ногою двері, а туди одразу залетів Бен з пістолетом цілячи у всісторони, та там він не побачив цілі. Замість цього на ліжку лежало бездиханне тіло Велса.

-О, Боже! Йому скрутили шию!- Сказав приголомшений Бен, і полісмени швидко сховали зброю.А сусіди одразу кинулися “шокати” й намагалися розгледіти труп.

-Там нема на що дивитися, це вам не цирк!-Сказали разом Едвард і Бен й почали виштовхувати людей з кімнати.

Приїхала поліція, квартиру опечатали, а труп забрали на суд-мед-експертизу. Що вони там робили, я вам не буду розповідати, а краще розповім про заняття детектива. Пейн ходив туди-сюди у своєму кабінеті й розмірковував над справою, і знову до нього прийшоа Бен з якимось папірцями.

-Звіт балістиків.-Сказав Скаут

-Ну нарешті хоч якісь новини.- Зрадів Пейн.

-Ну, тут багато зайвих слів, а якщо по суті, то: гільзи у вітальні Джека Сейлора по-перше від гвинтівки М16 та кулемету М2, по-друге- давно вже вистріляні більше ніж два роки тому, вони забиті піском, отже є два припущення, або їх було вистріляно на нашому полігоні, або у іншій країні. Хоч балістики більше погоджуються з тим, що вони були вистріляні в іншій країні десь у районі західної чи південно-західної азії, або ж в північних районах африки. Далі, гільза з-під глока у бункері була вистріляна  сьогодні вранці і не з пістолета Сейлора.

-Звідки вони знають?-Спитав Пейн.

-Ну, глок у відділку був, а Сейлор собі додому придбав 500-й магнум. А, і ще прийшли результати експертизи крові. У бункері й на вулиці була кров Джека Сейлора.-Завершив доповідь Бен.

-Неможе бути. Точно кров Джека?- Не міг повірити Пейн.

-Ну так, це ж експертиза.

-Це все змінює. Мені треба добре все обміркувати.-Сказав Едвард продовжуючи ходити по кабінету.

-А що це змінило?

-Схоже на те, що наш вояка не такий вже й сміливий. Треба піти до начальника, нам потрібна деяка інформація.-Сказав Едвард.

Після довгих умовлянь, дзвінків і розмов, прокурор не дав дозвіл Пейну піти у військовий архів.
-Бен, нам треба їхати негайно!- Лютував Пейн.
-Куди ми на ніч поїдемо? Не видно ж нічого.- Не зрозумів Скаут.
-Якщо не хочеш, щоб люди і далі гинули, треба їхати якнайшвидше!
-Звідки ти дізнався, що злодій не зупиниться?- Знов не розумів Бен.
-Немає часу розповідати, ми поїдемо до одного доброго друга Джека Сейлора, до його брата по зброї з 16-ї повітряно-штурмової, до Сема Хардея.-Відповів Пейн.

                         Розділ 5-й:Пастка для звіра
Вони знов сіли у свій автомобіль й поїхали сусіднє містечко під назвою Лутон. Після довгого розпитування детектив отримав бажану інформацію, але ще дізнався дещо нове.

-Сер, я звісно солдат і мені притаманна хоробрість і честь але я вже знаю, що сталося з моїм товаришем Джеком. Я б хотів попросити у поліції допомоги. Оборонятися я в змозі, проте у своїй квартирі я не захищений, детектив ви можете предоставити мені безпечне місце так, щоб це не потрапило в газети.-Запитав Сем.

-Взагалі, так, а що, у Вас є в цьому потреба?-Спитав Пейн.

-Я б не звернувся до вас, якщо б це були дрібниці, і доречі ви приїхали дуже вчасно, я знав, що ви приїдете. Сьогодні рівно о п’ятій вечора я вийшов на вулицю викинути сміття, і це зайняло в мене десь п’ять хвилин часу, а коли я повернувся у квартиру, на столі лежало ось це.-Сказав Хардей і дав детективу білу хустку з кровавим написом “Montagna Svolta”- Там ще були гільзи, я знаю від якої зброї вони, великі 12,7мм від кулемету М2 та малі від М16, вони були викладені у формі галочки, яка скоріше напоминала букву “ві”(з первих причин, автор не може вжити цю букву у своєму творі).

-Так ось, що було викладено у Сейлора на столі.- Зрозумів Бен.

-Котра година?-Різко спитав Пейн.

-Без чверті опівночі.- Сказав Бен.

-У нас ще є шість годин. Треба Поспішати.-Сказав Едвард.

-Шість годин до чого?-Спитав Сем.

-До його прибуття.- Відповів Пейн.

Вони вже втрьох поїхали додому. По дорозі Пейн висадив Бена біля його дому, а потім поїхав у відділок й поставив на стоянку машину.

-Підемо через головну вулицю, я так не ходжу, проте так буде надійніше. А доречі, ви взяли з собою зброю?-Сказав Пейн.

-Сер, до мене в дім зайшли два копи щоб розпитати про викрадення, а потім повезли мене з собою, як ви вважаєте, нормальна людина візьме з собою зброю.-Почав Хардей.

-Ну, так логічно, нормальна людина такого не зробила б, пробачте, якщо образив. Але мені все таки цікаво, ви взяли зброю?

-Ну, так. В мене з собою пістолет Desert Eagle, два магазини до нього і ніж у чоботі, просто звичка.-Трішки обурено мовив Сем.

-Значить план такий: ви спите до п’ятої ранку у Місіс Грінпік. Ви залишаєтесь у спальні на другому поверсі, усі вікна зачиняєте та зашторюєте і готуєтесь до зустрічі. У той час я роблю вигляд, що виходжу, я проходжу два квартали й дзвоню у відділок, ми зробимо засідку. Головне вам- нікуди не виходити й не ховатися стійте до останнього, поки ми не прийдемо, якщо щось станеться Грінпік одразу подзвонить у поліцію.-Сказав Пейн і вони прийшли додом.

Ніч пройшла неспокійно але тихо, усі хто були у будинку погано спали й часто просипались. Настав ранок, годинник показував п’яту, усі прокинулися й почали готуватися. Пейн пішов до підвалу й дістав з сейфу гвинтівку Scar-L, та ріжок патронів до неї.

-Тримайте, але надіюся не знадобиться.-Сказав Пейн Сему.

І вони почали слідувати плану, Едвард узяв пістолет й пішов, Місі Грінпік сховалася з телефоном, Сем залишився у кімнаті. Пейн пройшов два квартали й став у такому місці, що було видно другий поверх його будинку, він почекав поки на його ручному годиннику стрілка дійде до шостої години й дістав телефон, щоб подзвонити. Але не встиг він набрати Чарльза, я в нього подзвонив телефон – це був Бен.

-Привіт, Ед, тобі треба швидко у відділок, знайшли Джека Сейлора. Він – нажаль, мертвий, застрелили.-Сказав Скаут.

-Так, приїду але спершу треба схопити цю наво*’ч, Бен збирайся, бери Чарльза та ще когось з відділку, треба зробити засітку, я знаю де він буде сьогодні. Їдьте негайно до мого будинку через центральну дорогу, ви там зупинетеся біля мене й ми зайдемо з усіх сторон. Швид…-Не встиг Пейн договорити, як щось голосно два рази ляснуло.

-Ед, ти тут? Алло, ти тут, Пейн?-Перелякався Скаут.

-Він тут! Їдь швидше він тікає! Переріж йому дорогу на розі Платтс Лейн та Хіт-роад. Я за ним пішки! Скоріше!-Кричав Едвард.

Він бачив злодія – це був смаглявий чоловік у чорній балаклаві, чорній футболці та з бронежилетом, у нього в руках бив великий пістолет з глушителем. Він мчав так стрімко, хоч був і в бронежилеті, що міг посупернічати навіть зі спортсменом. але Пейн теж не відставав. Вони наближалися до рогу Платтс Лейн і тут дорогу перекрила поліцейська машина, але поганець не зупинився, натомість він швидко перескочив півтора-метровий паркан й побіг по часному сектору. Пейн теж поліз через паркан, але не так швидко й показав Бену, щоб той слідував за ними по дорозі на машині. Це була неймовірна гонитва, через часний сектор, паркани, стани , кущі, басейни, машини. Едвард так навіть не стрибав і не здав кросс при підготовці у поліції, але він був дуже наполеглевою людиною й вижимав зі своїх ніг все що міг і навіть більше. Погоня тривала тридцять хвилин, і тут злодій загнався в кут. Пейн нарешті його наздогнав він був червоний як рак, у нього так піднявся тиск так, що в нього пульсувала голова й в голові відлунювали швидкі удари серця, та детектив не розтірявся, хоч у нього й темніло вже в очах.

-Ти-и, с-т-і-й.-Він впав навколішки й виронив пістолет. Та злодій і не хотів тікати.

-Ти нічого не розумієш, я мусив це зробити,  це вендетта, кровна помста, і я ще не закінчив. Вони всі мусять відповісти за свій злочин.

-Тоді і ти відповісиш за свої злочини.-Видушив з себе Пейн, а десь недалеко вже чулися звуки поліцейських сирен.-Так чому ти не тікаєш?-Спитав Пейн.

-Тому що я знаю, що на мене чекає там за парканами, я все спланував, я ще від вчора знав, що мене схоплять, тому все ретельно обміркував. Тут і закінчується моя помста, тут вирішаться долі більше ніж тридцятьох людей, які скоїли злочин.Зараз я подзвоню й скажу пароль моїм друзям, а вони виконають вендетту. За мого брата!-Псих дістав телефон і почав говорити- la vendetta è і…- Він не встиг договорити, бо отрима кулю в тулуб.

-Допоможіть!Бен!-З останніх сил крикнув Едвард Пейн і побачив, як поліцейські забігають до них, але знепритомнів.

Розділ 6-й:Кінець

 У Едварда пейна, поліцейського слідчого, ще ніколи не було такої швидкої та кровавої справи, лише за два дні було вбито трьох людей, а детектив опинився у лікарні. Пейн залишився живий але ще довго відходив у лікарні. Вбивцю, якого звали Андреа Масцальзоне врятували лікарі для того, щоб він зміг відсидіти довічне ув’язнення. Він робив вендетту – кровну помсту за брата, якого вбили разом з його командою у 2006 році в операції “гірський прорив” пострілом з рпг, вистрілив один з диверсантів, який був у 16-й повітряно-штурмовій бригаді Збройних Сил Великобританії, проте його розстріляли на місці, тому ця помста була вже не актуальною. Нажаль, помер ще один чоловік – це Гаррі Фьючерман водій сміттєвоза, а в минулому банкір, він помер через серйозну легеневу хворобу. Кожна детективська історія дуже сумна, але на цьому нічого не закінчується, Едвард Пейн та його помічник Бен Скаут будуть й далі служити закону й притягати до відповідальності кожного злочинця.

2.1 Історія жанру Фентензі

   2.2 Найвідоміші автори

 Містика та іші елементи, які згодом стали умовою написання фентезі та інших піджанрів, завжди були у найвидатніших і у найпопулярніших літературних творах. Від «Одісеї» до «Беовульфа»,від «Махабхарати» до «Тисячі й однієї ночі», від «Рамаяни» до «Подорожі на Захід», і від Артурівського циклу і лицарського роману до епічної поеми «Божественна комедія» — фантастичні пригоди про відважних героїв та героїнь, смертоносних монстрів і таємничі світи, надихали багатьох авторів і читачів. У цьому сенсі історія фентезі нерозривно пов’язана з історією літератури.

Існує багато творів, в яких межа між фентезі та іншими жанрами літератури є розмитою, а питання, чи вірили в можливість чуда автори таких творів як «Сон літньої ночі» чи «Сер Гавейн і Зелений лицар», не дозволяє чітко визначити, коли з’явилося фентезі в його сучасному сенсі.

  Зазвичай історію сучасного фентезі ведуть від Джорджа МакДональда, шотландського автора таких творів як «Принцеса і гоблін» та «Фантасти» (1858), останній з яких вважається першим романом в жанрі фентезі для дорослих. МакДональд справив великий вплив на творчість Дж. Р. Р. Толкіна і К. С. Льюїса.

                             Мій найулюбленіший жанр фентезі

Твори цього жанру витримано в серйозному тоні. Ці епічні полотна в основному описують боротьбу з надприродними силами зла. Жанр характеризується наявністю фантастичних рас (ельфи, гноми, гобліни,орки), концепції магії, докладними мапами місць дії, пророцтвами, що віщують лихо, винайденими мовами й багатотомними розмірами.

      Стандартним обов’язком автора Високого фентезі стало виписування дрібних деталей фантастичного світу, в якому відбуваються події історії. Найбільших успіхів на цих теренах досяг Дж. Р. Р. Толкін, автор «Володаря Перстенів», «Хоббіта», твору, що передує знаменитій трилогії, і «Сильмариліону». Толкін не стільки писав історію (а вона вийшла відмінною), скільки придумував мови, а вже на їхній основі — і всю міфологію народів, що населяють його світ. Саме Толкін придумав дуже популярних нині ельфів — витончених безсмертних створінь, гномів (низькорослі сильні підгірські жителі, спеціалізуються на виробах з металу й каменю) та ентів (довгоживучі деревоподібні гуманоїди).

Роберт Джордан не занадто відстав від професора Толкіна. Його цикл «Колесо часу» за своїм обсягом і кількістю персонажів перевершує «Війну і мир». У фанатських базах даних налічується понад 1700 персонажів. У світі Джордана присутні більше ніж десять націй, кожна зі своїми традиціями й особливостями, а також зовсім особлива раса оґрів, що є сумішшю толкінівських гномів і ентів. За життя автор написав 11 томів, проте завершальний — «Пам’ять світла» — дописати не встиг.

                        2.3 Моя читацька порада

    Звісно, моєю порадою буде прочитати такі книги Дж.Р.Р.Толкіна як: “Володар перстнів”, “Хоббіт” та “Сильмарріліон”. Та звісно ж подивитися до цих книг неперевершені екранізації:”Хоббіт:Несподіванана подорож”, “Хоббіт:Пустка Смауга”, “Хоббіт:Битва п’яти армій” та “Володар перстнів:Хранителі перстня”, “Володар перстнів:Дві вежі”, “Володар перстнів:Повернення короля”, ну або ще старий мультик “Володар перстнів”.

1.Дуже захоплива історія.

2.Все детально описано.

3.Незвичайні персонажі та края.

4.Круті баталії.

5.Ну, це ж цікаво!

Мої твори

У дитинстві я полюбляв писати різні історії про своїх домашніх улюбленців, тому вже у 7 років я написав перший свій великий твір про мого кота якого звали Жорік. Звісно, написано було неправильно й поганенько, але я завжди представляв собі свого кота як героя. Зараз я вважаю, що написав (доречі 7 частин) ці твори, тому що сумував за ним (бо він загубився). Мій кіт був дикої породи і любив волю, тому в моїх творах розповідається про втечу Жоріка та його найліпшого друга та помічника Марсика(так звали кота моєї бабусі) з буденної сироти на волю, на свою Батьківщину, потім вони прямують до нового континенту й там поступово створюють своє королівство у якому, звісно, Жорік король, а далі ведуться війни, підкорення нових замель та племен, розширення кордонів, а у останніх книгах смерть короля, й продовження династії Жориковичів нащадками. Ці книги я назвав наскільки я пам’ятаю “Незламні:Батьківщина”-1 книга, “Незламні:Нові землі”-2 книга, “Незламні:Кров’ю і потом”3, “Незламні:Великі війни”4,”Незламні:Противостояння котів і собак”5, “Смерть короля або Незламні але все-таки ламані”6, “Жориковичі:Нащадки”.

Наступними книгами звісно ж стали книги про моїх домашніх улюбленців, але вже з іншим сюжетом та дійовими особами. У серії книг “Братство пригод”(Їх я написав 3) я вжив усіх своїх домашніх улюбленців і собак: Фаїна (головна героїня першої та другої частин, мопс), Сара(дочка Фаїни головна героїня третьої частини, мопс), Буч(чоловік Фаїни з’являється у другій частині та третій, мопс), Реді(матуся Фаї з’являється у третій частині, мопс), Зефір(батько Фаї з’являється у третій частині, мопс), Роман(дядько Фаїни є у всіх трьох частинах, папуга), Хомка(Хрещений батько Фаїни, є у першій та другій частині, хом’як), Жорік( добрий друг усього братства з’являється у першій частині,кіт). Розповідається про неймовірні пригоди братства на різних казкових, небезпечних територіях.

                                 3.1Історія наукової фантастики                                                 3.2Найвідоміші автори

     Першим письменником, який застосував жорстке обґрунтування фантастики на основі науки свого часу, став французький письменник Жюль Верн. Його творами цього жанру є «П’ять тижнів на повітряній кулі» (1862), «Подорож до центру Землі» (1864), «Двадцять тисяч льє під водою» (1866) та інші.

Наприкінці 1890-х років англійський письменник Герберт Веллс вніс у оптимістичну фантастику елементи песимізму. На відміну від «жульвернівської» фантастики, його твори, такі як «Машина часу» (1895), «Острів доктора Моро» (1896), «Невидимець» (1897), «Війна світів» (1898), містили питання щодо співвідношення науки і моралі, заперечення всесильності науки й техніки.

Сам термін «наукова фантастика» вжив у 1915 році письменник-фантаст Х’юго Ґернсбек у формі «scientifiction», яка надалі закріпилася як «science fiction». Згодом він надав розгорнуте визначення свого новотвору.

Моя читацька порада

Я хотів би вам порадити гарну книжку Деніеля Кіза “Квіти для Елджерона” – дуже зворушлива історія про самотню, загублену людину, якій важко знайти своє місце, незалежно від рівня IQ.

Ще однією цікавою книгою, яку я вам раджу є “Зоряний десант”  Роберта Хайлайна. Це військовий роман про те, як люди, що активно освоювали різні планети зіткнулися з іншою рассою, рассою жукерів, і розпочали війну. У романі підняті дуже серйозні суспільні та політичні теми, а також має деяку мораль.

І звісно, яка ж це наукова-фантастика без Жуля Верна? Я раджу вам прочитати такі твори як “20000 л’є під водою”, “Подорож до центру землі”, “Навколо світу за 80 днів” і т.д.

Мій твір у цьому жанрі.

Ще у шостому класі я написав продовження до оповідання Ркя Дугласа Бредбері “Усмішка”. І якщо чесно, я цим пишаюся, якщо хто зхоче, прочитайте мій сіквел у трьох частинах.

Розділ 1:Пілот
Настав ранок. Відкривши очі Том побачив клапті туману, які бридко вкривали землю. Клаптик подряпаної, старої тканини, що слугувала хлопцю за ковдру Том тихо зсунув з себе. Він підвівся й ступив пару кроків по брудній підлозі, підійшовши до великої дірки в стіні. Він глянув на світ до якого він звик: земля над якою звився туман, як пара над гейзером, а на тій землі, тільки подекуди видніються жовто-зелені дерева з острівцями недолугої трави, та руїни в яких живуть якісь допотопні люди, вони здичавіли після тої війни. Том згадав про вчорашню пригоду, і дістав з кишені частинку картини й підніс його навпроти себе. Спочатку він поглянув на клаптик, а потім на земні злидні у яких він живе, і раптом Томові стало гидко від цього. Він непомітно скривив обличчя й сунув усмішку в кишеню.
Він спустився на перший поверх по щербатих, кривих сходах, щоб вмитися та поснідати. Підійшовши до “колодязя”, який насправді був простою діркою у підлозі з каламутною радіаційною водою, він витяг покоцане іржаве відро яке було прив’язане до такого ж в’ялого ланцюга. Він поставив це залізне сміття з водою на цеглу, що стирчала зі стіни поряд, й водою, що лилася з дірочки у відрі Том умився. Згодом він поснідав якоюсь масою, що нагадувала м’ясо, та дріб’язком якоїсь зелені. А потім тато сказав:
-Іди та принеси щось поїсти, а то вчора провештався там, байдики бив, а нічого путнього не приніс.
Том недовго думаючи пішов до міста. Він спокійно ступав по м’якій гарячій землі серед напів-прозорого туману, який майже розсіявся, але ще стелився по землі. Прийшовши до міста Том тинявся там весь день. Йому поталанило, бо він побачив як розрушився дім, та Том ще з декількома хлопчиками порився у обломках будівлі, й знайшов згорсток мідних залізячок й банку з чайним зіллям. Мідне він обміняв на трішки їжі й пішов додому.
Том вийшов з міста вже у сутінках. Морозець з кожним подихом вітру проймав його аж до кісток. Зоряне небо вкрите хворими хмарками дивилося на Тома, а він на нього. І раптом щось у небі яскраво промайнуло над хлопчиною. Він зупинився. Й несподівано пролунало вдалині якесь: “шльоп!” та “бум!”,” бах!”. Та вдалині з правого боку від Тома замигтів ледь помітний вогник. Том загорівся від цікавості й обережно побіг до цього дива.
Він знав, що не можна ступати на землю де немає дороги, як оце поле по якому він біжить, але радіація його тоді не хвилювала.
Коли залишилось всього якихось сто ярдів, Том уповільнив хід й придивився. На землі, позаду темного дерева, розкинулися уламки літака. Чим ближче хлопчик був до нього, тим чіткіше ставало чутно торохтіння “лічильника Гейгера”, який завивав від рівню радіації.
Том став навпроти кабіни пілота, й побачив всередині людину, яка точно потребувала медичної допомоги. Він знайшов залізний уламок та зі всієї сили вдарив по склу кабіни, потім ще-раз і ще-раз. Коли воно тріснуло знизу, Том просунув у дірку цю залізяку й наклався всім тілом, таким чином він відсунув скло. Потім він взяв свій маленький ножик й відрізав паски безпеки, щоб витягнути потерпілого. Коли він з цим закінчив , не знаю як, але Том зміг витягнути пілота з кабіни.
Вигляд у нього був кепський. Ноги переламані у двох місцях, тріщина у черепно-мозковій коробці, й якийсь уламок стерчав у черевній порожнині. Він був одягнений не в дрантя, а в форму пілота.
Том обережно витягнув гостру залізяку з його живота, і перев’язав рану шматком своєї сорочки. В нього не було чим зупинити кров, тому він просто притиснув те місце своєю рукою.
-Дякую. Тяжко видавив з себе чоловік.
-Сер, давайте я вас віднесу до мого дому, може батьки Вам допоможуть. Трохи не вірячи у свої слова сказав Том.
-Ні, не варто, мені лише потрібно знати де я знаходжуся? Я знаю, що я не долетів, бо третя турбіна відмовила й прийшлося зробити екстрену посадку, але я усе розрахував, все повинно бути чітко, я над цим працював два роки! Скажи, це місто поряд Коаліції? Розповів чоловік, з надією почути бажану відповідь, але він був у розпачі, коли почув Тома.
-Е… Сер, я не знаю ніякої Коаліції, наше місто одне з останніх, що залишилися, крім нас ніякого міста як мінімум у радіусі двадцяти кілометрів немає. Тому було жаль того чоловіка, бо якщо б він щось шукав два роки, а потім з’ясувалося, що він все зробив неправильно, теж був би такий розчарований.
-Як тебе звати синку? Сумно спитав він.
-Мене звати Том. Відповів хлопчик.
-Ти маєш зберегти це, бо не можна, щоб людство загину- ло. Тяжко сказав пілот й простяг Тому якийсь записник.Том його взяв другою рукою, й кивнув головою в знак згоди.
-Ти маєш знати, Томе, що ще не все втрачено, ще є наді…Ще є наді-я. Дуже складно вимовив чоловік, та показав пальцем у бік пустки. Том на секунду повернувся туди, куди показав пілот, а коли повернув голову до раненого, він уже не дихав.
Том не хотів, щоб про це хтось дізнався, тому він загасив вогонь землею. Перед тим, як піти він обшукав літак, там він знайшов балон з киснем до якого було під’єднана трубка з маскою щоб дихати, прилад, що вимірює радіацію, дві пляшки фільтрованої води, трохи їжі, запасний костюм, клей, та нормальний, великий армійський ніж. Том взяв із собою тільки одну пляшку води.
Том повернувся додому пізно, так пізно він ще ніколи не повертався додому. Його пальці були холодні як лід, але він на це не зважав, а просто поклав їжу і воду на стіл, а сам ліг спати.
За сніданком батько запитав Тома:
-Ну й де тебе вчора носило?
-Я в місті був весь день, й не помітив, як вже звечоріло. Не подаючи виду, але нервуючись сказав Том.
-Та невже? Прям, увесь день? Продовжував тато.
-Так тату. Спокійно відповів хлопчик, вже готуючись до дискусії, бо якщо батько з ним так говорить – то сповіщає про біду.
-А що ж ти ти там робив так довго? Не знудився? Прискіпливо дивлячись на Тома спитав тато.
-Я? Та ні, що ти, татку, хіба ти не знаєш, що вчора ота стара будівля, що біля площі, розвалилася! От мене й покликали, допомогти, розібрати. Та я там знайшов дріб’язок мідних, та за них купив вам попоїсти. Потім я ще трохи походив по місту, подивився, та й по всьому. Відповів Том татові, вже готуючись до того, що тато повисить тон, або лясне його по м’якому місцю, бо татко завжди на своїх “допросах” після його першого оправданя так робить. Том на сто відсотків був упевнений, що тато не спав коли він прийшов додому, також Том вже зрозумів, що тато знайшов якийсь речовий доказ того, що Том зараз бреше як собака.
-Ну що ж, схоже на правду, нічого не скажеш, але ти, малюче, за дурня мене не тримай! Ти гадаєш, що я не помітив, що вода яку ти вчора приніс – фільтрована! Та ще у тебе ноги в землі по-коліно, разом з руками, а на правій руці взагалі- частки засохлої крові! Сердито заволав тато.
-Тату, не горлай! Я все можу пояснити. Цю воду я знайшов у тих руїнах дому, я не знаю звідки там ця вода. Замазався я, коли тягав цегли з тих розвалин, а ось звідки кров, я й поняття не маю. Сказав Том як можна жалібніше.
-Що ти мені тут баки забиваєш? Ще більше розсердився тато, та мама вже не втрималася й сказала:
-Годі тобі Джейкобе! Не підвищуй голос на сина! Тобі що не зрозуміло, син був зайнятий у місті – роздобував харчі нам, нічого незвичайного, ти ж не ходиш по харчі, не знаєш як це довго може тривати. Тимпаче, Том ще дитина, не сидіти ж йому все життя на одному місці, йому потрібно спілкуватися з друзями, пізнавати світ врешті решт! Виправдовувала хлопця мати.
-Так, Вам ще треба, щоб я у місто, ходив! Ходити, значить мені ліньки, так ти гадаєш?! Та…Та якби я міг…Тато тяжко видихнув, і покульгав у свою кімнату, на цьому розмова була скінчена. У залі запала тиша. Мати підвелася й нічого не кажучи пішла. Справа в тому, що під час війни у Томів батько отримав сильне поранення, його ноги усі були в уламках, а кістка правої ноги роздроблена. У становищі апокаліпсису, медицини взагалі не було, ліків дуже мало, а про протези, навіть марно згадувати.
Том зрозумів, що не варто затримуватися в місті, коли ходить по харчі. Але не дивлячись на те, що сьогодні вранці була така розмова, він пішов знов у місто, але на цей раз не по харчі, а просто прогулятися.
Йому хотілося більше знати про те, що знаходиться за межами міста, тому він вирішив знайти якогось головатого дядька й спитати у нього про це. Том спершу пішов до поліцейської дільниці, а саме до нашого дільничного. Він зайшов до одноповерхового страшного будинку. Він був страшний не тому, що той розбитий вщент, а тому, що повсюду були решітки та колючі дроти, а на вході стояли два полісмени з кийками й моторошним поглядом.
-Панове полісмени, не підкажете де дільничний? Спитав Том.
-Зліва по коридору. 3 кабінет. Не повертаючи голови до хлопця спокійно сказав один з полісменів й одною рукою відчинив двері. Том пройшов до моторошного коридору, потихеньку проходив далі й все з великою цікавістю роздивлялися. Раптом почувся голос позаду Тома:
-Годі байдики бити! Ану швидко вставайте! Ледарі! У нас завдання. Екіпіруватись! Швидше! Після цих слів з-за повороту вибігло десь шестеро поліцейських, які були одягнені в якесь плотне й велике дрантя, мабуть то була їхня броня. Том трішки почекав, посеред коридору, а потім зайшов до третього кабінету.
То була невеличка кімнатка з бетонними стінами, і такими ж підлогою та стелею. Стіни були заставлені великими шафами, які були наповнені усілякими паперами, посередині кімнати стояв квадратний дерев’яний стіл, а за столом на м’якому кріслі сидів сам дільничний та щось писав.
-Ем, добридень, сер. Я вам не заважатиму, якщо задам пару питань? Тихенько спитав Том й присів на маленький стільчик, що стояв біля шафи. Дядько припинив писати, й з під-лоба глянув на нього.
-Хм, що ж привело до мене такого малого мешканця міста? В тебе мабуть дуже серйозне питання, бо йти аж до мене, відволікати мене від обов’язків, щоб спитати? Ну, тоді кажи. Сказав Томові поліцейський та відклав усе в сторону, та приготувався слухати.
-Ем, сер, а ви не могли б сказати мені, що знаходиться за межами міста, що там таке, що туди не можна йти? Наважившись спитав Том, після чого поліцейський явно здивувався, та наморщив лоба. Він трохи помислив як на це відповісти, й заговорив.
-Ну, тобі що, не говорили, що там високий рівень радіації? Це всім кажуть в дитинстві. Сказав дільничний.
-Я це знаю, тільки не розумію, чому? Там же теж живуть люди. Здивовано сказав Том.
-Тому що там є “Гирло”, місце куди впала бомба, навколо в радіусі ста кілометрів нічого немає крім руїн та радіації. Людей там немає, а якщо і будуть, то це тільки через тисячі років! Тому що поки там такий рівень радіації, ніхто не протягне й трьох-чотирьох годин, а може й хвилин. Сказав дільничний та знов прийнявся писати. Том подякував попрощався й пішов.
Не встиг він й оком моргнути, як уже опинився у якомусь дворі, цей двір здався йому знайомим, а невдовзі хлопчик зрозумів чому. На лавці, біля котрої з розвалин, сидів дідусь Мерфі.Він був веселий, добрий, любив дітей, постійно розповідав їм різні бувалини та легенди про пустку, Тому цей дідусь дуже подобався, а зараз йому спало на думку спитати його про пустку. Не пройшло й п’яти хвилин, як він вже теревенив з Мерфі на цю тему, старий розповів хлопцю те саме, що й дільничий, а потім сказав:
-Хто його знає? Може воно й так, а може і ні. Може там пустка, а може там порятунок? Ніхто не знає і не знатиме, якщо не буде там…Звідти ніхто не повертається скоріше не тому, що помирає, а тому, що шляху назад немає. А може вони не повертаються, бо там набагато краще? Я можу гадати, а що буде там – тільки тобі рішати. Дідусь всміхнувся, й встав з лавки.
-Ходімо, давай пройдемося, нічого сидіти на місці, життя – це рух! Том разом з Мерфі встали й пішли.
-А був хтось, хто повернувся? Зацікавився Том.
-Можливо. Якось років двадцять тому, заснув хлопчик, а на ранок, його вже не було. Якось, десь роки два тому, я його бачив, тільки він був вже дорослий, та гарно вдягнений, я його побачив із далеку, він переходив дорогу, прямуючи з пустки у напрям Номера другого, ну, знаєш? Місто, яке розкинулось десь двадцять чотири кілометри на захід від нашого міста. Кажуть то єдине місто що зосталося крім нашого. Я не хочу тобі нічого нав’язувати, але по моєму, там щось таки є. Але мені то нідочого, я вже дуже старий, от-от і мене вже не стане. Я хочу тобі сказати лиш одне… А точніше дві речі! По-перше, Томе, якщо намірений іти туди, то напиши записку батькам. А по-друге, краще візьми із собою зброю, бо я впевнений, що Віль… Ой, що це я? Я впевнений, що відлюдники тебе не залишать у спокої. Бувай, Томасе! Удачі тобі! Дідусь пішов, а Том стояв й намагався зрозуміти що до чого, й думав: “А звідки він дізнався, що я хочу робити? Що за Віль? Що тут взагалі коїться?”. Оточений запитаннями він пішов додому.
Прийшовши додому Том спробував обережно підвести розмову за вечерею до пустки, й їхньої можливої експедиції, але все пішло шкереберть. Йому прийшлося викласти все, що трапилося із ним за ці два дні, після чого батьки його добряче посварили. Вони відправили Тома нагору , а самі щось там перешіптувалися та пильнували щоб той не втік.
Том ліг у ліжко, дістав записник пілота й почав тягнути звідти інформацію. Він дізнався, що покійник шукав цілих два роки якесь місце, причому він не називав, що воно таке. Він описував усілякі байки, плітки, легенди про пустку, що почув від різних людей, та записував те, що він спростував, та як він це зробив. Він малював теорії карт світу, та якісь креслення. Спочатку Том подумав, що це якась маячня, але потім припустив, що у тексті можуть бути якісь загадки, підказки. Том ретельно перечитував кожне речення, й прийшов до висновку, що треба йти до літака.

Розділ 2:Пастка
Том підвівся, взяв із собою ковдру й замотав її в рулон. Він похапцем написав записку на маленькому папірчику, й поклав її на ліжко. Хлопець добре розумів, що вже перевалило за одинадцяту, але він не став перевіряти сплять його батьки, чи ні, тож він вирішив спуститися через дірку в стіні. Висота була десь три – чотири метри, але він стрибнув, і на диво – вцілів. Том обтрусився, й щосили дременув до літака. На щастя все було на місці, крім самого пілота! Томас обшукав все довкола,але коли він нічого не знайшов, тоді не на жарт перелякався. “Гаразд. Все тихо і спокійно. Нікого немає. Все гаразд. Не смій лякатися, Томасе, пам’ятаєш, що сказав дідусь Мерфі? Не здавайся, йди до останнього! Це пустка, тут тебе ніхто не пожаліє! Ну, так він не казав, але, по моєму він це мав на увазі.”Подумки утішив себе Том й прийнявся до діла. Він знову перевернув всю кабіну догори дригом й знайшов речі, які точно сюди поклали вже після першого візиту Тома. Хлопець знайшов рушницю, набої,не довгий, але великий пістолет, міцний армійський ніж, клей, трохи їжі та звісно ті речі, які він знайшов минулого разу.
Том відрізав від крісла пілота пасок безпеки, який нагадував букву х. Він міцно приклеїв до куртки запасної форми пілота пасок так, що позаду він нагадував рюкзак, але порожній, та складаючийся з двох широких ліній. Таким чином у Тома з’явилась “Сумка Безпеки у Пустці”, або просто “СБП”. Туди він поклав балон з киснем, залишки клею, лічильник Гейгера, ковдру, пляшку з водою, їжу та набої. Том зарядив рушницю “Вінчестер”, картеччю дванадцять міліметрів, 8 набоїв, та пістолет п’ятисотий Магнум, зарядив повний барабан, теж на вісім набоїв. Після того, як Том приготувався до подорожі – він пішов просто в тому напрямку, куди показав пілот.
Він йшов в одному напрямку усю ніч, але не помітив нічого особливого, тільки пустеля з руїнами та подекуди з сухою травою. Том здивувався коли побачив місто, та вже почав думати, що потрапив туди, звідки він прийшов, але не побачивши розбитого літака, він зрадів. “То от куди хотів потрапити пілот. Якщо це і є те місце, яке описував пілот, тоді можна рахувати, що людство – врятоване!” Думав хлопчик. Але це виявилося просто напів-зруйноване місто, в якому нікого немає.
Том провештався там до полудня – намагався знайти щось корисне, але все місто було порожнім, в жоднодному будинку не було нічого, крім уламків та щось типу того. Хлопчик дуже втомився й зголоднів, тому після недовгої трапези він заснув в одній з розвалин.
Том прокинувся через якийсь дивний звук, ніби хтось завив, а потім почав люто гарчати. Вже сіло сонце, й повсюду запанувала темрява і холод. Перше, що спало на думку Томов – це взяти зброю, що лежала два метри від нього. Як тільки він потягнувся за рушницею, приміщення де відпочивав хлопець раптом заповнилося хеканням, та лютим гарчанням. Том повільно обернувся, та його охопив страх. Позаду нього стояла якась химера, що була схожа на велику трьох метрову гієну, міцні лапи потвори напружились, та її паща повільно показувала звіриний оскал. Том зрозумів, що не можна гаяти час, він швидко підхопився та однією рукою захопив рушницю з пістолетом. Він подався в сусіднє приміщення, а потім юркнув у прогалину в стіні на право. За стіною його чекала ще одна потвора, вони притискали бідного хлопця з обох боків. Та на диво він біг так швидко, що монстрам було не в силі його вкусити, але тут сталося непередбачуване, вони забігли до великої просторої зали, де вхід і вихід був тільки один – вікно. Том дивився назад, чи не наздоганяють його, й не зчувся, як провалився у дірку в підлозі перед вікном. Ті звірі не встигли зупинитися й звалилися з вікна на землю, Том тільки чув їхній виск. Але йому це просто так не обійшлося, він теж добряче гепнувся з третього поверху на другий, та йому пом’якшило падіння його рюкзак.
Він почув постріл, а потім другий. Том був не єдиною жертвою цих істот, був ще хтось, і судячи з усього, той чолов’яга був у біді. Том підвівся і глянув у віконну дірку, він і справді побачив якусь людину, що тікала від цих монстрів на п’ятому поверсі будівлі, що була навпроти нього, тільки монстрів там було значно більше ніж двоє, їх було шестеро. Томові спала на думку одна ідея. Він вийшов на вулицю й взяв дріт, що висів з п’ятого поверху, й відтягнув його до початку тої будівлі, де він спав. Він взяв пістолет, звів курок, й стрельнув у сторону тих потвор, віддача була такою сильною, а звук був такий голосний, що Том майже не впав. Той чоловік, що відбивався – стрибнув з вікна, й ледве ухопився за дріт, він летів як на тарзанці, але раптом, йому під руку потрапив частина оголеного дроту, й він мусив відпустити його, або померти від удару току.
Чоловік добряче гепнувся з висоти шістьох метрів, та напевне знепритомнів. Том одразу ю підбіг до нього й хутенько обдивився його, первинний огляд показав, що все ціле, але на повний огляд – не вистачало часу. Том взяв пляшку з водою, та пробив її ножем, розливши по периметру всю воду, й став чекати.
Ось вже й всі потвори бігуть по фінішній прямій на Тома та на незнайомця, але сміливий хлопець навіть і не сміє тікати, він навіть не боїться, а просто стоїть і дивиться в очі швидко наближающійся небезпеці. Ось і все звірі відкривають свої пащі, до цілі остається всього два метри, але Том в туж мить кидає прямо у них оголений дріт, він падає у воду й коротить, посилаючи розряди по всій калюжі, монстри аж шаленіють, й валяться усі прямо на хлопця. Та Том встав, він взяв у руки рушницю, й як мисливець добиває бідолашну здобич.
Після такого, Тому хотілося тільки спати, та щоб він прокинувся вдома, щоб поряд були тільки батьки, а не якісь стікаючі кров’ю гієни переростки, та коли хлопець згадав, що він не один, то в ньому прокинувся долг допомогти цій людині. Він відтягнув свого незнайомця на окраїну міста, щоб раптом ніякі звірі не турбували, поклав того на ковдру, та оглянув його ще раз, а потім не знайшовши нічого – перев’язав голову на всякий випадок, й ліг спати.
Прокинувшись Том розбудив чоловіка й потім вони поснідали. Вони з’їли усе, що залишилося, й потім почали розмовляти:
-Дякую велике тобі, хлопче, якби не ти, мене б зараз тут не було. Сказав чоловік.
-То був мій обов’язок. Доречі, а як вас звати? Продовжив Том.
-Боб Метт, або Боб, або Роберт, або Метт, або Метью. Зви мене як хочеш. Відповів Метт.
-Я буду тебе звати Метт, дуже приємно. А мене звати Том, Томас. Сказав Том. Вони розмовляли довго. Том розповів, як він сюди потрапив, а Метт розповів, як він сюди потрапив. Виявляється Метт – дитя пустки, тобто він народився у пустці, й ніколи не бачив і не пам’ятає своїх батьків, та ще Метт – відлюдник, та ніколи не буває у компаніях, бо зі всіма його компаньйонами, невдовзі після знайомства з ним – траплялася біда, тому Метт завжди ходить один. Вони розмовляли на ходу, та коли вони дійшли до того, що Метт ходить завжди один, були вже далеко від міста, де вони познайомилися. Та ось Метт сказав:
-Ти чув, що я тобі сказав? Не весело спитав Тома Метт.
-Звісно! Я пам’ятаю все, до найдрібнішої деталі! Бадьоро відповів Том.
-Ось тому я повинен сказати, що наші дороги розходяться, хоч яким би ти не був гарним хлопцем, пробач, але я не можу йти далі з тобою. Сумно сказав Метт й вони розпрощалися. Том йшов вперед, але ще довго дивився вслід Мету, та невдовзі він зник за обрієм. Том йшов сумний, бо Метт був єдиною живою людиною, яку він зустрів у пустці, а тепер він покинув Тома на призволяще.
Припікало сонце, Том йшов посеред безкрайньої пустки, ні їжі, ні води. Він втрачав сили, горло пересохло, живіт просить їсти, а ще така спека, нічого немає. Він йшов, й думки його були про спасіння: ” От зараз, ще трішки, я знаю. Зараз хоч би місто якесь, чи хоча б розвалину, щоб там відпочити, а ще було б краще, якби там була їжа”. Від цих думок, у нього ще більше забурчав живіт. Він так пройшов ще пів години, та не зміг – упав. “Ні! Я не для того сюди йшов, щоб померти лежачи на піску! Я йшов сюди, щоб узнати правду! І я це зроблю!” Подумки заохотив своє тіло рухатися Том. Він підвівся і рушив уперед, постійно вдивляючись у небосвод, не пройшло й двадцяти хвилин наполегливого руху, вдалині замайорів темно-синій силует міста. Хлопець подивився пильніше та на його обличчі заграла усмішка, він зосередив всі свої сили на тому, щоб бігти, та біг він без упину аж до самих руїн того міста.
Місто нагадувало попереднє, тільки якось Томові здалося, що в цьому місті більше пахне життям. У деяких будівлях – були чиїсь сліди, та саме місто було трішки більше вцілілим. Після першого досвіду, Том не хотів ночувати в якихось невідомих будівлях, він спершу хотів обстежити там усе, а потім вирішувати подальші дії. Том запримітив одну будівлю, яка здалася йому найбільшою з вцілілих будинків. Він приготував рушницю, та зайшов всередину. Перша кімната була не дуже просторою, та на диво тут були меблі – перегорнуті столи, які стояли навпроти входу. Том зрозумів, що тут вже побували люди. Він обережно просувався по кімнатах, на диво, під його ногами хрустіли гільзи. Було відчуття, що тут зовсім недавно була ціла війна, деякі стіни були подряпані, діряві, та подекуди можна було знайти малі краплі засохлої крові. Том опинився у довгому коридорі, та раптом почув якесь дзижчання за столом. Він набагато сповільнив свій хід, та приготувався стріляти. До того столу залишилось три метри. Том зробив маленький крок, і раптом його ногу міцно стягнула якась мотузка, та за мить він повис у повітрі, за стола визирнув якийсь страшний силует, та Том не встигши нічого розгледіти натискає на гачок рушниці, куля вилітає з дула вінчестера й з скаженою швидкістю попадає прямо в плече тої істоти. Том бачить, як уражена ціль падає на підлогу й волає: “Тривога!!!”. Том розуміє, що це людина, тому хоче забратися звідси, щоб його не гнітила совість, та щоб його не схопили. Він дістає з чобота ніж та перерізає мотузку, після чого падає на підлогу й швидко кидається до виходу, але звідти вже вибігли дві особи з рушницями, та відкрили вогонь по хлопцю. Том забігає назад, й мчить по коридору перестрибнувши через підстреленого, але й там його вже чекають. Тоді Том хутко стрибає в один з проходів, та піднімається по широких сходах нагору. Потім він побіг у праву сторону по коридору, й вже чув, як за ним піднімаються. Після цього Том прийняв рішення зайти в одну з кімнат, та коли він відкрив двері, ледве не натрапив на штик-ніж, та ще на дула п’ятьох рушниць. Приголомшений хлопчик застиг на місці, та цього часу вистачило, щоб його оточили ще кількадесят озброєних людей.
-Зброю на підлогу! Притисніться до стіни! Руки за голову! Скомандував голосний, злий голос. Том не опирався, а все зробив, як йому сказали. Його зіниці збільшилися, а серце сильно калатало.
На нього наділи важкі кайдани, та четверо чоловік супроводило його аж до темної кімнати, яка замикалася решіткою з трьома замками. Єдине джерело світла – це було маленьке віконце, яке до речі теж було з решіткою. Том забився в куток і тихо заплакав. Він думав який він негідник, він думав що він тут за гратами й помре, та навіщо він взагалі встав з піску, якщо б він там лежав, і то було б легше. Але тут двері відчинилися, й до кімнати зайшов якийсь лисий чолов’яга з великим шрамом, що розсікав щоку та страшне ліве око. Він був одягнений весь у чорне дрантя, й мав дуже жорсткий вигляд. Він підійшов до Тома, йому подав стілець дядько, який заарештував Тома, й почався допит.
-Як тебе звати? Спитав лисий.
-Томас, сер. Відповів Том.
-Що ти тут робиш? Знов спитав лисий.
-Я просто хотів заночувати тут, а так, я просто відлюдник. Сумно відповів Томас.
-Що трапилося Ларі? Спитав лисий у того дядька, що стояв біля нього, а той не гаючи часу відповів:
-Він поранив нашого сторожа, та скривався від погоні. У нього ми знайшли рушницю та пістолет. Також була знайдена форма, схожа на форму “Стерв’ятників”.
-Ще раз повторюю питання. Що ти тет робив? Дуже розсердився лисий.
-Я кажу ж, я тут транзитом. Треба було переночувати. Відповів Том. Та раптом, до кімнати забіг спітнілий вояка.
-Сер! “Стерв’ятники”! Сто метрів на захід! Двадцять осіб! Сказав він.
-Ах ти ж паскуда! Він привів хвіст за собою! Розлютився лисий, й вдарив мене по обличчю, а потім підвівся й сказав до Ларі:
-Ларі, вибий з цього брехуна всі тельбухи, а я піду зі всіма відбивати цих нальотчиків. Він і справді пішов зі всіма. Том залишився з Ларі на одинці.
-Слухай, я проти насилля над дітьми, але ти зробив велику помилку, коли став співпрацювати зі “Стерв’ятниками”. Сказав Ларі, та не поспішаючи надягнув на свої руки залізні кастети, й потроху підходив до Тома. Але коли цей чоловік пройшов двері, вони беззвучно прочинилися. До кімнати мов привид тихо, але дуже швидко зайшов ще хтось, та Том не встиг нічого зрозуміти, як невідомий підбив ноги Ларі, та ліктем захопив його шию. Ларі бив ліктями незнайомця по ребрам, або по животу, але вочевидь незнайомцю це не сподобалося.
-Останнє слово. Бездушно промовив незнайомець, Том почув щось знайоме в цих словах. Він спробував пригадати когось із знайомих, але не зрозумів чий це все-таки голос
-Що? Придавленим голосом спитав Ларі.
-Це було твоє останнє слово. Сказав “палач”.
-Ні! Стій! Не уби… Загорлав Ларі, та було вже пізно. Безмовний каратель взявся однією рукою за потилицю Ларі, а другою за підборіддя, і “Хрусть”. Ларі впав на землю й не дихав.
Навпроти Тома стояв ніхто інший, як Метт.
-Здоровенькі були, Томе! Нічого сидіти тут, пора вшиватися. Всміхнувся й сказав Метт.
-Дякую Мете! Я такий радий, що ти повернувся! Відповів Том, і мало не заплакав від щастя.
-Ну все, часу на балачки немає, потім поговоримо. А зараз, відійди до входу. Сказав Метт, та взяв якусь шашку, запалив її, та поклав на вікно, а сам підійшов до Тома. Та шашка як взорвалася! Решітка разом з шматочками стіни – розлетілися на друзки. Метт проліз у вікно перший.
-Давай руку. Сказав він та простяг Томові руку. Том виліз, і вони опинилися на даху сусідньої будівлі.
-Пішли! Давай, за мною! Сказав Метт, та побіг по даху. Том на хвилинку зупинився, щоб подивитися, що коїться внизу. Він побачив групу дуже дивних людей, які оточили будівлю, де він був ув’язнений. Одні стояли на вулиці, а інші розстрілювали тих, хто оборонявся на першому поверсі. Невдовзі ті, хто були в будівлі вийшли, а ті хто стояли на вулиці почали розстрілювати всі інші поверхи з гранатометів. Том помітив, що коли вони виконували цю операцію, ніхто з них не сказав ні слова, та жодного звуку. Також, коли стріляли у “Стерв’ятників”, у них кров не хла, та вони після цього не зупинялися. Том вирішив, що це роботи, та побіг за Метом, який вже був доволі далеко, але хлопець його наздогнав. Вони пробігли по дахам, та потім спустилися. Потім Метт показав броне-транспортер “Стерв’ятників”, та вони його вкрали.
Мет поставив автопілот, та вони почали їсти, та розповідати один одному, як потрапили у таке становище. Метт за цей час багато чого зробив. Після того, як вони розійшлись, Метт пішов у свій сховок, де він взяв їжу, та зброю. Він помітив, що за Томом стежать “Стерв’ятники”, та вирішив цим скористатись для того, щоб взяти транспорт, та нарешті дістатися до “Гирла”. Метт був одним з ударників, його ударна група розпалася тоді, коли його останній напарник помер. Метт пішов до міста знищив двох стерв’ятників, та приготував транспортник, а потім пішов за Томом.
Після їжі вони зупинили транспортник, та лягли спати.

Розділ 3: Кінець
Коли вони прокинулися, ранок здався їм надиво прекрасним. Не було відчутно втоми, та дискомфорту. Вони поснідали, та зібралися в дорогу. Вийшовши з транспортника – ми опинилися десь у пустці, де вже чомусь не припікало сонце, та повсюду був уже не пісок, а земля, земля була не така як у нас вдома на полі, а справжня, чиста. Лічильник Гейгера вже не тріщав, а просто мовчав. Повівав легенький вітерець. Метт та Том йшли не поспішаючи. На обрії виднілася невелика темно-синя смушка – то і було те місце до якого вони так довго йшли.
Чим швидше вони наближалися до “Гирла”, тим більше у них було сумнівів, бо як не крути, але там все одно була однокольорова смуга. Коли до того об’єкта залишалось два кілометри, тоді можна було зі сміливістю сказати, що то була стіна. Та причому вона була такою довгою, що не видно було їй кінця. Ми підійшли до стіни впритул й почали шукати якісь мотузки, входи, виступи. Знайшовши повислий дріт – Метт підсадив Тома, а потім і сам поліз.
Тому було важко збиратися по дроту, але бажання знати що воно там таке, переважало. Він ліз не швидко, але й не повільно. Один раз майже не випустив дріт із рук, та все майже. Та ось, вони вилізли на гору.
Від побаченого, у Томаса майже не забриніли сльози, та навіть Метт не втримався, і його очі були на мокрому місці. Перед ними відкрився дивовижний, та навіть трохи дикий, небачений світ. Просторі ліси вкривали землю, а у тих лісах стільки зелені та звірів. Не тих, що за Томом, а справжні, милі звірі. Хвойний запах заколисав носові рецепторы Тома й Мета. А вдалині виднілося процвітаюче місто.
-Дуже добре Томасе, я в тобі не сумнівався. Наша компанія так замилувалась видом, що й не помітила, як до них підійшов якийсь чоловік, років п’ятдесяти – шістдесяти. Він був одягнений у кофтинку, брюки, чорні туфлі, та з сивою головою.
-Нетреба слів. Я все знаю. Ви, юначе – Томас, а Ви, чоловіче – Метью. А я – Рей. Ви обрані. Бо тільки обрані можуть дійти до стіни. А обрані ви були з тисяч добровольців, саме мною. Так, я за вами слідкував, та й не тільки за вами, а й за всіма об’єктами у цьому проекті. Проект “Х”, був придуманий, як експеримент. Я задав собі питання : “Що було б якби сталася атомна війна?”. Та ось, ми создали такі умови пост-апокаліпсису, щоб вивчити такі умови, та людс ку психологію. А весь світ живе своїм повсякденним життям і по сьогоднішній день. Що д, тепер, коли ви пройшли цей “квест”, можна завершувати проект. Сказав Рей, а приголомшені Том і Метт, стояли з роззявленими ротами, та дивилися на співрозмовника так, ніби впершеипобачили людину.
-А як ви кажете вас звати? Спитав Том.
-Мене звати Рей, Рей Бредбері.