Лорка Збірка Циганські романсеро

“Про царівну місяцівну”

Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї —
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в’яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив’яні.
“Тікай, тікай, Місяцівно,
бо як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато”.
“Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі”.
“Тікай, тікай, Місяцівно.
Чуєш, тупотять бахмати?”
“Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній”.

Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки бідаха.

Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили набакир,
рівно голови тримали.

А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуга тоскно й жаско…
пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп’ятко.
В кузні туж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну місяцівну
повивають хмари, хмари.

“Балада про чорну тугу”

Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
“Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?”
“Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю”.
“Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить”.
“Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін”.
“Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?”
“Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне…
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!”
“Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю”.

“Циганка в черницях”

Мовчать німо мирти й мури,
мальви мають між трепіттям,
а черниця молода
вишива на п’яльцях квіти.
Сім пташок, сім різних барв
облітують сірий світич,
церква здалеку реве,
мов ведмідь, що ліг горізнач.
Як же шиє, як гаптує,
не гаптує — чари діє!
Хоче вдать на полотні
фантастичні свої мрії.
Ох же й сонях! А магнолій
цвіт — у лентах, у шумисі!
А шафран який, а місяць
на вівтарнім антимінсі!
П’ять цитрин на кухні поруч
у сиропі сахаріє,
п’ять настурцій, ран Христових,
привезено з Альмерії.
Скачуть верхи два опришки
в чорних очах у черниці,
од глухих останніх лун
аж ряса на ній рясниться.
А гляне на хмари, гори,
в далину, що ледве мріє,-
серце мліє в неї в грудях,
серце з цукру й бразилії.
Ох, високая рівнина —
двадцять сонць над нею висить!
Скільки річок прямовисних
фантазія її виснить!
Та сидить, гаптує квіти,
а знадвору світло й вітер
грають нехотя у шахи
на рясних гратчастих вікнах.

“Пресьоса і вітер”

Перґаменовим місяцем

Пресьоса, йдучи, видзвонює;
її шлях з кришталю і лавру
лежить між землею й водою.

Бубніння її дзвінкого

біжить німота беззора

й зривається вниз, де гучливе море

оспівує ніч свою, рибою сповнену.

На гірських верховинах

поснули карабінери —

сторожа веж ясно-білих,

де англичани мешкають.

А сподом цигани моря

гойдають задля розваги

пагілля зелених сосон

й колонії черепашок.

“Сомнамбулічний романс”

До Глорії Хінер та Фернандо де лос Ріоса

Любове моя, зелен квіте!
Шепіт зеленого лісу!
Човен далеко в морі,
Кінь у горах пустельних.
Вона, по груди в тумані
Сиділа біля поруччя –
Оливкова шкіра й волосся,
І очі сріблясто-холодні.

Любове моя, зелен квіте!
Місяць – північний циган –
Дивиться з неба на неї –
Вона не бачить нічого.

Любове моя, зелен квіте!
Зоряна паморозь грає,
Танцює, мов риба в річці –
Ранок розплющує очі.
Смоква вітри висікає
Жорсткими своїми гілками.
Гора настовбурчує хащі,
Немовби котячі вуса.
Хто прийде? Куди і звідки?
Вона сидить край поруччя –
Оливкова шкіра й волосся.
А десь захлинається море…
– Друже, я хочу змінити
Коня на її обійстя,
Збрую його – на люстерко,
І ніж на її габу.
Друже, стікаючи кров’ю
Я йду із самого пекла.
– Якби була моя воля –
Не став би я так побиватись.
Та я вже собі не належу,
І дім мій для мене – чужина.
– Друже, я хочу померти
Вдома, у колі шани:
Сталевий вирок у груди –
І простирадла голландські.
Ти бачиш смертельну рану
У грудях – а кров – у горлі?
– Триста троянд кривавих
На грудях, від болю зблідлих.
А кров дурманить і змієм
Рине тобі за пояс.
Та я вже собі не належу,
І дім мій для мене – чужина.
– Я глянути хочу, востаннє,
Туди, на далеке поруччя.
Допоможи мені, брате!
Он бачиш – воно зелене.
Поруччя під місячним сяйвом,
Там, де ридають хвилі.

Прямують удвох побратими
Вгору – туди, де поруччя,
Лишаючи за собою
Жорстокі криваві сльози.
Тремтіло на черепиці
Сяйво від світлої жерсті.
І тисячі бубнів прозорих
Різали вранішнє сонце.

Любове моя, зелен квіте!
Шепіт зеленого лісу.
Друзі не стишили кроку,
А вітер їм в очі дихав
Блідо-байдужою жовчю,
М’ятою і базиліком.

Друже! Я хочу знати,
Де твоя дівчина-сльози?
Чи довго на тебе чекала?
Чи довго чекатиме потім?
Чорнява, бліда, що сиділа
Тут, де поруччя зелене.

А десь у далекім морі
Гойдалась гірка циганка –
Оливкова шкіра й волосся,
І очі сріблясто-холодні.
І місяць, уламок льоду,
Гойдається з нею у хвилях.
Тісний і затишний вечір,
Немовби чиєсь подвір’я.
І стукали п’яні жандарми
Всю ніч у чужі ворота.
Любове моя, зелен квіте!
Шепіт зелений. У лісі.
Човен далеко в морі,
Кінь у горах пустельних.