Казку Р.Кіплінга “Мауглі”вивчаємо з учнями 5 класу

Редьярд Кіплінг

(1865 – 1936)

Джозеф Редьярд Кіплінг  – талановитий англійський письменник і поет , лауреат Нобелівської премії.

Народився в м. Бомбей (Індія),його батько викладав у художній школі. З дитинства оточений турботою туземних слуг, красою індійських пейзажів, він на все життя залишився закоханим у цей казковий край. Та коли хлопчику виповнилося шість років на навчання його відправили до Англії, бо вважалося, що клімат колоніальної Індії зашкодить здоров’ю Редьярда та його молодшої сестрички. На виховання дітей відправили в обмежену родину, яка стала жахом для них – хлопчик навіть захворів, почав втрачати зір. Нарешті, батьки забрали Редьярда і він став навчатися у спеціальній школі-пансіоні.

Після отримання атестату Кіплінг, нарешті, повертається до улюбленої Індії. Він стає співробітником однієї з місцевих газет. Працювати доводилося по 10-15 годин на добу, бо робітників газети було тільки двоє – редактор і його помічник –Кіплінг. Та все ж, призвичаївшись до важкої, але цікавої праці, Редьярд серйозно захоплюється літературною діяльністю. Він пише оповідання, спочатку тільки для своєї газети, а потім видає їх збіркою «Прості оповідання з гір».

У 1887 році письменник переїздить до Північної Індії, де влаштовується на роботу в газету «Піонер». Доводилося часто їздити, а для Кіплінга це було джерелом натхнення, у нього навіть відкривається ще й поетичний дар. Виходять наступні чотири збірки оповідань про Індію.

З 1892 по 1896 роки він живе у США. Цей період вважається найбільш плідним у його творчості. Саме тоді вийшли оповідання першої і другої «Книги Джунглів» : знаменитий цикл «Мауглі», «Ріккі-Тіккі-Таві», «Слоновий Тумай» та інш.

А у 1902 році, повернувшись до Англії, він видав окрему збірку «Просто казки». Британці любили і шанували Кіплінга. Кожне його слово справді оцінювалося як золоте, адже за кожне слово платили нечувані гонорари – шилінг* за слово!

Помер письменник у 1936 році, коли йому було 71 рік. Труну, накриту британським прапором, несли прем’єр –міністр Стенлі Болдуін та Бернард Лоу Монтгомері, потім фельдмаршал.

Перші переклади російською мовою були здійснені видатними дитячими письменниками К.І.Чуковським і С.Я.Маршаком в 1923 році. Відомі і українські перекладачі Кіплінга:В.Прокопчук, Л.Солонько, П.Гандзюра.

_____________________________________________________________

*Шилінг – англійська монета, яка дорівнює 1\20 фунта стерлінгів

Це цікаво!

Коли трьохрічного Редьярда батьки вперше привезли до Англії, здивуванню родичів не було краю. Він поводив себе абсолютно не так, як виховані англійські діти! Спочатку перевернув догори дном усе в кімнатах, а потім вийшов на вулиці і голосно кричав: «Тікайте усі геть! Сердитий Радді йде!»

Життєвий та творчий шлях Р.Кіплінга

Дата	Подія
30 грудня 1865	Народився в м.Бомбей в родині художника
1871 – 1882	Виховувався і навчався в Англії
1882 – 1889	Жив і працював в Індії, займався журналістикою і літературною діяльністю
1888	Збірка «Прості оповідання з гір»
1890	Перший роман «Світло згасло»
1892	Поетична збірка»Пісні казарми»
1894	Перша «Книга Джунглів»
1895	Друга»Книга Джунглів»
1896	Збірка поезій «Сім морів»
1907	Удостоєний Нобелівської премії
1936	Помер

 

 

 

 

Брати Мауглі

На крилах у Чіля ніч темна спочила,

Кажан виринає з пітьми,

Худобу в хлівах охоплює страх,

Бо вільні до ранку ми.

 Роззявивши пащі, женемо крізь хащі

Ми жертву до самого скону.

 І клич наш лунає:

 — Всім щастя бажаєм,

Хто Джунглів пильнує Закону!’

 

 

На Сіонійські гори спав тихий, задушний вечір. Була вже сьома година, коли Батько Вовк прокинувся після денного спо­чинку, почухався, позіхнув і розправив одну за одною лапи, щоб навіть кінчики позбулися сонної млявості. Мати Вовчиця лежала, уткнувшись великою сірою мордою в чотирьох вовче­нят, що перекидалися коло неї і скавчали, Вхід до їхньої печери був залитий місячним сяйвом.

—  Грр!— прогарчав Батько Вовк.— Знову час на лови.

Він уже збирався стрибнути з горба вниз, як раптом маленька тінь з пухнастим хвостом загородила вхід і проверещала:

—  Щасти тобі в усьому, о Найсіріший з Вовків! Хай доля пошле щастя твоїм шляхетним діткам і дасть їм міцні та білі зуби, і хай не забувають вони ніколи, що на світі є убогі та голодні!

То був шакал Табакі, Блюдолиз, а вовки індійських лісів зневажають Табакі: він тільки й знає, що нишпорить скрізь, робить різні капості, розносить плітки та їсть ганчір’я й обрізки шкіри на смітниках коло сіл. Але разом з тим усі вони й бояться Табакі, бо між іншими звірами в Джунглях він найбільше схильний до сказу; і тоді вже він забуває, що сам кожного боявся, бігає лісом і кусає всіх, хто попадеться йому дорогою. Навіть тигр тікає і ховається, коли маленький Табакі скаженіє, тому що сказ — найганебніша річ, яка тільки може статися з диким звіром.

—  Ну що ж, заходь, пошукай,— похмуро буркнув Батько Вовк.— Але тут нема нічого поживного.

—  Для вовка нема,— відповів Табакі,— а для такої нікчемної особи, як я, всяка обгризена кістка — вже справжній бенкет. Хто ми такі, Гідур-Логи (Плем’я Шакалів), щоб перебирати чи вередувати!

Табакі миттю кинувся у глиб печери, знайшов там кістку оленя, на якій ще лишилося трохи м’яса, присів і почав розкошувати.

— Дякую вам за смачну страву,— сказав він, облизуючись.— Які ж вродливі ваші шляхетні дітки! Які великі в. них очі! А самі ж іще зовсім малята! Звичайно, звичайно, як же це я забув, адже діти царів — з першого дня до­рослі!

Певна річ, Табакі, як і кожен інший, знав, що не слід хвалити дітей у вічі, аби їх не зурочити, і дуже зрадів, побачивши, що вовки — Батько й Мати — незадоволені його словами. Табакі посидів, радіючи зі своєї капості, а потім єхидно зауважив:

— Шер-Хан, Великий, змінив місце ловів. Наступного місяця він полюватиме в тутешніх горах — так сказав він мені!

Шер-Хан — це тигр, що жив за двадцять миль звідси, на березі річки Вайнгунги.

— Він не має права! — сердито почав Батько Вовк.— За Законом Джунглів, він не має права міняти місце ловів без завчасного попередження. Він розполошить усю дичину на десять миль навколо, а мені… мені треба ловити у ці дні за двох!

—  Недарма Шер-Ханова мати прозвала його Ленгрі (Кульгавим),— спокійно зауважила Мати Вовчиця.— Він змалку шкутильгає на одну лапу і через те вбиває лише селянську худобу. Люди коло Вайнгунги сердиті на нього, і він тепер іде сюди, щоб розґнівати й наших сусідів. Через нього вони почнуть прочісувати Джунглі. Сам він утече, а от нам з нашими дітьми доведеться перебиратися звідси, коли люди підпалять траву. Ні, дякуємо за це Шер-Ханові!

—  Переказати йому вашу подяку?- спитав Табакі.

—  Геть   звідси! — клацнув  зубами Батько Вовк. – Геть! Іди полювати до свого покровителя. Для однієї ночі ти вже накоїв досить лихого.

— Я йду,— спокійно відповів Табакі.— Ви почуєте голос Шер-Хана внизу, у хащах. Я міг би не завдавати собі клопоту, щоб принести вам цю новину.

Батько Вовк прислухався і з глибини долини, що прилягала до маленької річки, почув сухе, зловісне, монотонне гарчання тигра, від якого, певне, втекла здобич і якому було зовсім байдуже, що про це дізнаються всі Джунглі.

—  Дурень! — промовив Батько Вовк.— Нічні лови починати таким галасом! Невже він гадає, що наші олені такі ж, як його гладкі воли з села коло Вайнгунги?

— Тс-с-с!..Цієї ночі він полює не на вола й не на оленя,— сказала Мати Вовчиця.— Це полювання на Людину!..

Виття тигра перейшло в приглушене гарчання, що, здавалося, лунало звідусіль.

—  Людина! — промовив Батько Вовк і вищирив свої білі зуби.— Тьху! Хіба мало комах та жаб у болоті, що йому треба ще їсти Людину, та до того ж у наших володіннях!

Справа в тому, що вбивство Людини рано чи пізно викличе прибуття білих людей з рушницями верхи на слонах і кількох сотень темношкірих людей з барабанами, ракетами та смолоскипами. І тоді кожен у Джунглях зазнає лиха.

Звірі ж пояснюють між собою цей закон інакше: на їхню думку, Людина — це найслабша і найменш захищена істота, і тому чіпати її «не личить мисливцеві».

Вони кажуть також — і це правда,— що той, хто їсть людей, шолудивіє і в нього випадають зуби.

Гарчання розлягалося все дужче й дужче і нарешті скінчилося громовим «аррр!» тигра, який кидається на здобич. Потім почулося виття Шер-Хана, виття, в якому було мало тигрового.

— Не спіймав,— сказала Мати Вовчиця.— Що ж це таке? Батько Вовк пробіг кілька кроків уперед і почув дике гарчання й сопіння Шер-Хана, який, мов скажений, метався у зарослях.

—  У цього дурня тільки й вистачило вміння ускочити в лісорубове багаття та обсмалити собі лапи,— пробурчав Батько Вовк і додав: — Табакі коло нього.

—  Хтось іде вгору,— зауважила Мати Вовчиця, наставивши одне вухо.— Приготуйся!

У кущах щось стиха зашелестіло. Батько Вовк присів на задні ноги і весь підібрався, готуючись до стрибка. І тут стороннє око могло б побачити найдивовижніше в світі видовище — вовка, що зупинився посеред стрибка! Власне, він уже стрибнув, ще навіть не бачачи, на кого, а потім зробив неймовірне зусилля, щоб зупинитись. І вийшло, що він лише підскочив на чотири або п’ять футів у повітря і впав майже на те саме місце, звідки стрибнув.

—  Людина!— вигукнув він, клацнувши зубами.— Людське дитинча. Дивись!

Просто перед ними, вхопившись за низьку гілочку, стояла гола смаглява дитина, що тільки-но починала ходити,— ніколи ще до вовчого лігва не приходила (та ще вночі!) така слабенька й така ніжна крихітка. Дитина глянула в очі Батькові Вовкові і засміялася.

—  Невже це Людське дитинча?— спитала Мати Вовчиця.— Я ще ніколи їх не бачила. Принеси його сюди.

Вовки звикли переносити своїх дітей і можуть, якщо треба, перенести в пащі яйце, не роздушивши його; хоч щелепи Батька Вовка міцно стулилися на спині дитини, він приніс її і поклав поруч із своїми щенятами, не лишивши на шкірі жодного знаку від зубів, навіть найменшої подряпини.

—  Яке малесеньке! Воно зовсім голе… і яке сміливе!— ніжно промовила Мати Вовчиця.

Дитинча розштовхувало вовченят, протискаючись до теплого боку Вовчиці.

—  Дивись! Воно їсть разом з іншими! То он яке Людське дитинча! Скажи мені, чи міг коли-небудь вовк похвалитися тим, що в нього поміж вовченят лежить Людське дитинча?..

—   Я колись чув про щось подібне, але це було не в нашій Зграї і не в мій час,— сказав Батько Вовк.— Воно зовсім без волосся, і я міг би його розчавити, торкнувшись лапою. Але поглянь, воно дивиться просто на мене і зовсім не боїться.

Місячне світло, що сіялося крізь отвір печери, раптом померкло: величезна квадратна голова і плечі Шер-Хана загородили війстя. Табакі, ховаючись позад нього, пищав:

—  Владико! Владико, він зайшов сюди!

—  Шер-Хан робить нам велику честь,— промовив Батько Вовк, але очі його палали гнівом.— Що потрібно Шер-Ханові?

—   Мою здобич. До вас прибилося Людське дитинча,— сказав Шер-Хан.— Його батьки втекли. Віддайте його мені!

Шер-Хан справді, як і гадав Батько Вовк, ускочив у багаття якогось лісоруба і, обсмаливши лапи, тепер лютився з болю.

Але Батько Вовк знав, що вхід у печеру завузький і тигр не пролізе. Все тіло Шер-Ханове звивалось як у корчах: він нагадував людину, що намагається протиснутись у вузьку діжку.

—   Вовки — Вільне Плем’я!— відповів Батько Вовк.— Вони приймають накази тільки від Ватажка Зграї, а не від якогось смугастого вбивці людської худоби. Людське дитинча належить нам; його вб’ють лише тоді, коли ми самі того захочемо.

—  Захочемо, захочемо! Яке мені діло до вашого хотіння! Присягаюся биком, якого я вбив, це вже занадто! Чи довго ще я стоятиму тут, уткнувши носа в ваше собаче лігво, поки ви задовольните мої законні домагання? Це я, Шер-Хан, розмовляю з вами!

Рев тигра, мов грім, заповнив усю печеру. Мати Вовчиця скинула з себе вовченят і стрибнула вперед; очі в неї спалахнули, мов дві зелені зірки в пітьмі. Вона сміливо глянула в розлючені очі Шер-Хана.

—  А це я, Ракша (Сатана), відповідаю тобі! Людське дитинча моє! Чуєш ти, Кульгавий,— тільки моє! І його не вб’ють! Воно житиме й бігатиме в нашій Зграї, полюватиме разом з нами. І зрештою,— стережись ти, мисливцю на маленьких голих дітей, ти, що ковтаєш жаб та вбиваєш рибу,— воно по­люватиме на тебе! А тепер забирайся звідси, бо, присягаюся Самбгуром, якого я вбила (адже я не їм охлялої худоби!), ти повернешся до своєї матері, обсмалена скотино Джунглів, ще кульгавіший, аніж з’явився на світ! Геть!

Батько Вовк здивовано слухав ці слова. Він уже майже забув той час, коли відвоював Матір Вовчицю у чесній бійці з п’ятьма іншими вовками, коли вона ще бігала в Зграї і коли тільки з чемності не називали її Сатаною. Шер-Хан ще міг позмагатися з Батьком Вовком, але не встояв би супроти Матері Вовчищ: він розумів, що в такому міс­ці всі переваги будуть на її боці і що вона битиметься на смерть. Тому він з гарчанням витяг голову і, трохи одійшов-ши, прогарчав:

—  На своєму подвір’ї і собака пан! Побачимо, що скаже Зграя. Людське дитинча — моє, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, о злодії з кудлатими хвостами!

Мати Вовчиця, ледве переводячи подих, кинулась на землю посеред своїх дітей, а Батько Вовк поважно мовив:

—   Воно Шер-Хан каже діло. Маля треба показати всій Зграї. Ти хочеш лишити його в себе, Мати?

—  Лишити у себе?! — важко дихаючи, відповіла Мати Вовчиця.— Воно прийшло до нас само серед ночі, зовсім голе і дуже голодне; але воно не боялося! Поглянь, воно вже відштовхнуло одне моє маля зовсім убік. Цей кульгавий різник убив би його і втік до Вайнгунги, а потім тутешні селяни почали б мститися всім нам і вигнали б нас із наших притулків. Лишити його коло себе? Авжеж, лишу! Лежи спокійно, Жабеня. О Мауглі,— бо Мауглі-Жабеням я тебе називатиму,— настане час, коли ти почнеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

—  Але що скаже наша Зграя?— зауважив Батько Вовк. Законом Джунглів чітко встановлено, що кожний вовк після одруження може відокремитись од своєї Зграї; але як тільки діти його підростуть і зіпнуться на ноги, він мусить привести їх на Племінну Раду, яка звичайно збирається раз на місяць у найсвітлішу ніч, щоб усі вовки могли уважно роздивитися дітей. Після таких оглядин вовченята можуть вільно бігати де завгодно, і, аж поки вони заб’ють свого першого оле­ня,- ніхто з дорослих вовків Зграї не смів їх чіпати. Ніякої милості тому дорослому вовкові, що вб’є вовченя! Кара — смерть на місці. І якщо гарненько подумати, то стане ясно, що так воно повинно бути.

Батько Вовк дочекався, коли його діти навчились бігати, і тоді в ніч Племінних Зборів повів їх, Мауглі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була вершина горба, усіяна рінню та уламками скель, де могло розміститися з сотню вовків.

Акела, великий сірий Самотній Вовн, що керував Зграєю завдяки своїй  великій силі та розуму, лежав на Скелі Ватажка, простягшись на весь свій зріст; внизу сиділо сорок чи бдльше вовків найрізноманітнішої масті і зросту, від сивих ветеранів,які могли сам на сам управитися з оленем, до молодих чорних трилітків, які тільки гадали, що можуть це зробити.

Розмов біля Скелі майже не було. Діти бавились, перекидалися всередині кола, де сиділи їхні батьки й матері; дорослі вовки поволі підходили до того чи іншого вовченяти, уважно оглядали його, а потім тихенько поверталися на своє місце. Час від часу яка-небудь мати виштовхувала своє вовченя на осяяне місячним світлом місце, аби його теж побачили, не забули.

А Акела кричав із своєї Скелі:

—  Ви знаєте Закон, вам відомий Закон! Придивляйтесь уважніше, о вовки!..

І стурбовані матері підхоплювали заклик:

—  Дивіться уважніше, о вовки, дивіться уважніше! Нарешті настав час показати всім хлопчика, і шерсть на шиї Матері Вовчиці одразу настовбурчилась. Батько Вовк виштовхнув Мауглі-Жабеня — так вони його звали — на середину кола, де, він сів і, сміючись, почав бавитись камінцями, що виблискували у місячному сяйві.

Акела не підводив голови, що лежала на передніх ладах, але продовжував одноманітний заклик:

— Дивіться уважніше!

Глухий рев долинув з-за скель — то був голос Шер-Хана. Він кричав:

—  Дитинча моє! Віддайте його мені! Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?

Акела навіть оком не моргнув; він тільки промовив:

—  Дивіться уважніше, о вовки! Яке діло Вільному Племені до будь-чиїх наказів, крім Вільного Племені! Дивіться уважніше!

З усіх боків чулось приглушене гарчання, і молодий чотирилітній вовк повторив Акелі Шер-Ханове запитання:

—  Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?

Закон Джунглів передбачав, що в тих випадках, коли виникає незгода, чи приймати щеня до Зграї, за нього повинні заступитись  принаймні два  члени Зграї,  окрім  батька   та матері.

—   Хто виступав за дитинча?— спитав Акела.— Хто з членів Вільного Племені бере слово?

Відповіді не було, і Мати Вовчиця вже приготувалась до бійки; вона знала, що це була б її остання бійка, якщо до цього дійдеться.

Тоді єдиний звір іншої породи, допущений на Племінну Раду,— Балу, сонливий бурий ведмідь, який навчав вовченят Закону Джунглів, старий Балу, що мав право блукати скрізь, де йому заманеться, бо він їв лише горіхи, коріння та мед,— звівся на задні лапи й прогарчав:

—  Людське дитинча! Людське дитинча!— сказав він.— Я заступлюся за Людське дитинча! Людське дитинча не при­несе нам ніякої біди. Я не вмію говорити красномовно, але кажу правду. Хай воно бігає в Зграї і ввійде до неї разом з іншими. Я сам буду його навчати.

—   Потрібен ще один голос,— промовив Акела.— Говорив Балу, а він наставник нашої молоді. Хто ще, крім Балу?

Чорна тінь упала посеред кола. То була Багіра, чорна пантера, вся чорна, як сажа, але з чудовими плямами на хутрі, які вилискували у світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багіру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі, бо вона була хитра, як Табакі, смілива, як дикий буйвол, і не­стримна, як поранений слон. Але голос у неї був солодший за дикий мед, і шерсть — м’якша за пух.

—   О Акело, й ви, Вільне Плем’я!— замурчала вона.— Я не маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунглів, коли виникає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя цього щеняти можна викупити. І Закон нічого не каже про те, хто має, а хто не мав права вносити викуп. Чи так я кажу?

—  Так! Добре!— закричали молоді вовки, які ніколи не бувають ситі.— Слухайте Багіру! За дитинча можна внести викуп. Так говорить Закон.

—  Я знаю, що не маю права тут говорити, але якщо ви дозволите мені…

—  Говори, говори!— гаркнуло двадцять горлянок.

—  Убивати голе дитинча — просто ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте. Балу виступав на його користь. До слів Балу я докладу бика, жирного й тільки що вбитого (він лежить н« далі як за півмилі звідси), коли ви згодні прийняти Людське дитинча до своєї Зграї, як велять Закон. Чого ж тут вагатись?

Десятки голосів завили:                                               *

—  То в чім же річ? Воно однаково помре під час зимових дощів.

—  Сонце спалить його!

—  Яку шкоду нам може зробити голе жабеня? Хай собі бігав в нашій Зграї!

—  Де бик, Багіро? Нехай його приймуть… І знову Акела завив басовито:

—- Дивіться ж уважніше!— кричав він.— Уважніше дивіться, о вовки!

А Мауглі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауглі.

Шер-Хан ревів у пітьмі безперестану: він-бо страшенно розлютився, що йому не віддали Мауглі.

—  Довше реви,— промурчала собі в вуса Багіра.— Настане час, коли це голе створіння примусить тебе ревти по-іншому, або я зовсім не знаю людей.

—  Зроблено добру справу,— промовив Акела.— Люди і їхні діти дуже розумні. З часом він може стати нам у пригоді.

—  Твоя правда, він стане в пригоді скрутної хвилини, бо ніхто не може увесь свій вік бути на чолі Зграї,— зауважила Багіра.

Акела не відповідав. Він думав про той час, який настав для кожного ватажка будь-якої зграї, коли він підупадає на силах, слабшав і слабшає, аж поки, нарешті, вовки вбивають його і новий ватажок заступає чільне місце, щоб у свій час зазнати тієї ж долі.

— Забери його,— звернувся він до Батька Вовка,— і виховай, щоб він був гідним сином нашого Вільного Племені.

Ось так і прийняли Мауглі до Сіонійської Зграї — ціною забитого бика та доброго слова Балу.

А тепер хай читач перескочить через десять-одинадцять років і лише уявить, яке дивовижне було життя Мауглі серед вовків, бо коли б ми надумались усе те описати, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауглі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, стали дорослими вовками раніше, ніж він хлопчиком-підлітком. Батько Вовк навчав його, пояснюючи значення і суть кожної речі в Джунглях, аж поки найменший шелест у траві, найтихше зітхання теплого нічного повітря, кожний крик сови над головою, кожне дряпання кігтя кажана, що вчепився для відпочинку за гілку, і кожен сплеск маленької рибки в озері стали для нього такі ж зрозумілі, як робота установи діловій людини Коли Мауглі не вчився, то вигрівався на сонечку, спав, їв, знову лягав спати; коли йому було жарко чи траплялося забруднитися, він купався в лісових озерцях; а коли хотів меду (від Балу він довідався, що мед і горіхи така ж смачна їжа, як і сире м’ясо), він видирався за ним на дерево, чого навчила його Багіра.

Багіра простягнеться, бувало, на гілляці і кличе:

—  Йди сюди. Братику^

Спочатку Мауглі лазив не краще за лінивця, але потім навчився стрибати між гілками дерев майже так само сміли­во, як і сірі мавпи. Був він завжди й на Скелі Ради, коли збиралася Зграя; і там він, між іншим, помітив, що варто йому пильно подивитись в очі будь-якому вовкові, і той одразу ж їх опускає; це йому сподобалось, і він не раз так робив. Хлопчик часто виймав довгі колючки з лап своїх друзів,— вовки дуже потерпають від цих колючок та реп’яхів, що чіпляються їм у хутро.

І Мауглі беззаперечно слухався.

Він усе ріс та ріс, як тільки може рости хлопець, що не знав ані уроків, ані навчання, все дужчав і дужчав, і ні над чим у світі не замислювався, крім того, як роздобути їжу.

Мати Вовчиця разів зо два казала йому, що Шер-Ханові не можна довірятись і що рано чи пізно він, Мауглі, повинен убити Шер-Хана.

Молодий вовк запам’ятав би цю пораду назавжди, а Мауглі забув: адже він був тільки хлопчик, хоч і назвав би себе вовком, коли б умів розмовляти людською мовою.

Шер-Хан завжди намагався перетяти йому шлях у Джунглях; користуючись тим, що Акела дедалі все більше старішав і слабішав, кульгавий тигр міцно затоваришував з молодими вовками, які бігали за ним підбирати його недоїдки, чого ніколи не дозволив би Акела, коли б наважився поширити свою владу до належних меж. А Шер-Хан облещував їх і часто висловлював свій подив, що такі хоробрі молоді ловці дозволяють, щоб ними попихали вмирущий вовк і Людське дитинча.

—  Я чував,— часто казав Шер-Хан,— що на Раді ви не насмілюєтесь глянути йому в очі.

І молоді вовки настовбурчували шерсть і починали гарчати.

Багіра, яка все чула і все бачила, довідалась і про це й кілька разів застерігала Мауглі, що коли-небудь Шер-Хан уб’є його. Але Мауглі сміявся і відповідав:

—  За мене Зграя, за мене ти; та й Балу, хоч він і ледачий, все ж таки захистить мене. Чого ж мені боятись?

Одного дня у літню спеку до Багіри дійшли нові чутки, трохи схожі на ті, що вона їх уже чула. Переказав їх, мабуть, Сагі, дикобраз. Вона знову почала розмову з Мауглі, коли вони сховалися в гущавині і хлопчик ліг, поклавши голову на чудову чорну шкуру Багіри:

—  Братику, скільки разів я говорила тобі, що Шер-Хан — твій ворог? Стільки разів, скільки на отій пальмі горіхів,— відповів Мауглі, який, звичайно, не вмів лічити.— Ну то що з того? Я хочу спати, Багіра, а в Шер-Хана тільки і є, що довгий хвіст та гучний голос — як у Мора, павича!

—  Але зараз не можна спати! Балу знає про це, я це знаю, Зграя знає, та навіть і дурні безголові сарни знають. І Табакі те саме тобі казав.

—   Хо! Хо!— відповів Мауглі.— Табакі нещодавно прийшов до мене і почав говорити нечемності: -нібито я — голе Людське дитинча і не годен навіть земляні горіхи копати. Але я вхопив Табакі за хвіст і двічі ударив об пальмовий стовбур, щоб навчити його пристойної поведінки.

—  То була дурість, бо хоч Табакі і капосник, він міг би розповісти тобі деякі речі, що тебе стосуються. Протри свої очі, Братику! Шер-Хан не сміє вбити тебе в Джунглях; але пам’ятай: Акела дуже старий;скоро настане день, коли він не зможе вбити свого оленя, і тоді вже він не буде Ватажком. Більшість тих вовків, які оглядали тебе, коли ти вперше прийшов на Раду, також постаріли, а молоді вовки вірять Шер-Ханові, який каже їм, що Людському дитинчаті не місце в Зграї. Хоч незабаром ти вже станеш дорослою Людиною.

—  А що таке Людина? Хіба вона не може бігати разом з своїми братами? — заперечив Мауглі.— Я народився у Джунглях. Жив, як велить Закон Джунглів, і нема жодного вовка між нашими, якому б я не виймав з лап колючок. Звичайно, вони мої брати!

Багіра витяглась на весь свій зріст і примружила очі.

—  Братику,— промовила вона,— помацай моє підборіддя.

Мауглі простяг свою дужу смугляву руку і якраз під шовковистим підборіддям Вагіри, де під лискучою шерстю ховались великі пружні м’язи, намацав невелику лисину.

—  Ніхто в Джунглях не знає, що я, Багіра, ношу цю позначку — слід нашийника; а я, Братику, народилась поміж людей, і там померла моя мати — в клітці князівського палацу в Удейпурі. Ось чому я внесла за тебе викуп на Раді, коли ти був ще зовсім маленьке голе дитинча. Так, я теж народилася поміж людей і ніколи не бачила Джунглів. Мене году­вали крізь грати з залізної миски, аж поки однієї ночі я відчула, що я, Багіра,— пантера, а не людська забавка. Тоді я з одного маху розбила лапою дурний замок і втекла. А оскільки я вивчила людські звички, то в Джунглях мене вважають страшнішою за Шер-Хана. Хіба не так?

—  Аякже!— відповів Мауглі.— Всі в Джунглях бояться Багіри; всі, за винятком Мауглі.

—  О, ти справжнє Людське дитинча! — ніжно промовила чорна пантера.— Знай, що коли-небудь ти повернешся до людей так само, як я повернулась у рідні Джунглі, повернешся до людей, які доводяться тобі братами,— звичайно, коли тебе не вб’ють на Раді…

—  Але за що, за що мене хочуть убити?— спитав Мауглі.

—  Поглянь на мене,— сказала Багіра. І Мауглі пильно подивився їй у вічі. Через півхвилини велика пантера одвела голову вбік.

—  Ось за що!— промовила вона, зариваючись лапами в листя.— Навіть я не можу витримати твого погляду, а я ж народилася поміж людей і люблю тебе, Братику! А інші ненавидять тебе за те, що не насмілюються зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з їхніх лап, за те, що ти — Людина!

—  Я цього не знав,— сумно промовив Мауглі і насупив свої густі чорні брови.

—  Що каже Закон Джунглів? Спочатку бий, а тоді пода­вай голос. Вже з самої твоєї безтурботності вони знають, що ти — Людина. Тож будь розсудливіший. Серце підказує мені, що, як тільки Акела схибить на полюванні,— а олень з кожним разом дістається йому все важче,-~ Зграя повстане проти нього й проти тебе. Вони скличуть Раду Джунглів на Скелі, а потім… потім… Ось що!— вигукнула Багіра, скочивши з місця.— Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!     ‘

Кажучи про Червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Але жодна істота в Джунглях не назве вогонь справжньою назвою. Всі вони відчувають перед ним смертельний жах і шукають сотні способів описати його.

—  Червону Квітку?— повторив Мауглі.— Ту, що в присмерках зростає коло їхніх хатин? Я здобуду її.

—  Оце вже говорить Людське дитинча!— з гордістю ска­зала Багіра.— Тож пам’ятай, що Квітка та росте в маленьких горщечках. Дістань її скоріше і тримай у себе до слушного часу.

—  Гаразд!— сказав Мауглі.— Я іду. Але чи певна ти, моя Багіро,—він міцно обняв її за розкішну шию і пильно подивився ) у великі очі пантери,— чи певна ти, що все це Шер-Ханові підступи?

—  Присягаюсь тобі поламаним замком, який звільнив мене, що я цілком того певна, Братику.

—  Тоді і я присягаюсь тим биком, який мене викупив, що я повністю відплачу Шер-Ханові за це, відплачу йому з верхом!— сказав Мауглі і гайнув крізь гущавину.

—  Це Людина, це вже справжня Людина!—промовила сама до себе Багіра, знову лягаючи на землю.— Ох, Шер-Ха-не! Ні одне полювання не принесе тобі стільки лиха, як те, що ти його розпочав десять років тому на оце маленьке Жабеня!

Мауглі біг лісом усе далі й далі, і серце його калатало в грудях. До печери він прийшов уже тоді, коли над землею піднявся вечірній туман. Він зітхнув і озирнув долину. Вовченят не було вдома, але Мати Вовчиця з глибини печери почула, як він дихає, і здогадалася, що її Жабеня чимось стурбоване.

—  Що сталось, синку?— спитала вона.

—  Та все дурні Шер-Ханові балачки,— відповів він.— Сьогодні вночі я полюватиму на зораних полях.

І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він зупинився, бо почув виття Зграї на ловах, почув рев оленя, якого женуть вовки і який одчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні вигуки молодих вовків:

—  Акело! Акело! Хай Самотній Вовк покаже свбю силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!

Самотній Вовк, очевидно, стрибнув, але схибив, бо Мауглі почув, як клацнули його зуби, а потім розляглося скавучання : Самбгур ударив Акелу передньою ногою.

Мауглі не чекав більше і кинувся, вперед; завивання все слабкіше долинали до нього в міру того, як він наближався до ланів, де жили люди.

—  Багіра казала правду,— задихано прошепотів він, ховаючися в копицю сіна під вікном хатини.— Завтра може стати останнім днем для мене й для Акели.

Він припав обличчям до вікна і почав стежити, як горить вогонь у печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підживляла вогонь чорною деревиною. А як настав ранок і туман побілів та схолов, він побачив, як хлопчик селянина взяв плетений горщик, обмазаний зсередини глиною, наповнив його розжареним приском, засунув собі під ковдру і пішов у хлів доглянути худобу.

«І то все?—подумав Мауглі.—Коли таке дитинча може з ним упоратись, то мені боятись нічого!»

Він подався за хатину, перестрів хлоп’я, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям і зник у тумані, а хлопчик заплакав з переляку.

—  А вони дуже схожі на мене,— промовив Мауглі, дмухаючи в горщик точнісінько так, як це робила жінка.— Ця штуковина помре, коли її не годувати.— І він кидав сухі гі­лочки та кору на червоний жар. На півдорозі до вершини він зустрів Багіру; ранкова роса виблискувала на її шкурі, немов коштовне каміння.

—  Акела схибив,— сказала пантера.— Вони вбили б його цієї ночі, але ти теж їм потрібний. Тебе вже шукали в горах.

—  Я був на зораних полях. Я готовий! Дивись!— І Мауглі відняв горщик з жаром.

— Чудово! Я бачила, як люди стромляли в цю штуковину суху гілку і на її кінці відразу розцвітала Червона Квітка. А тобі не страшно?

—  Ні. Чого мені боятись? Тепер я пригадую, якщо це не був сон, що, перш ніж стати вовком, я лежав коло Червоної Квітки, і мені було тепло й приємно…

Весь цей день Мауглі сидів у печері, підтримуючи вогонь. Він стромляв у нього сухі гілки, щоб подивитись, як вони спалахують. Потім знайшов гілку, яка цілком задовольнила його, і ввечері, коли до печери прийшов Табакі й досить грубо переказав, що його чекають на Скелі Ради, він зайшовся реготом. Переляканий Табакі дременув геть. Після цього Мауглі, все ще сміючись, пішов на Раду.

Акела, Самотній Вовк, лежав коло своєї скелі, і це свідчило, що місце Ватажка Зграї лишається вільним; Шер-Хан, оточений вовками, охочими поживитись його недоїдками, походжав тут же і вислуховував безсоромні лестощі. Багіра лежала поруч з Мауглі, який тримав горщик з вогнем у себе між колінами. Коли всі зібрались, Шер-Хан заговорив перший,— зухвальство, на яке він би не наважився, коли Акела був у розквіті сил і років.

—  Він не має права,— прошепотіла Багіра.— Скажи йому це! Він собачий син! Він злякається!

Мауглі скочив на ноги.

—  Вільне Плем’я!—вигукнув він.—Хіба Шер-Хан керує нашою Зграєю? Яке діло тигрові до наших справ?

—  Місце Ватажка Зграї вільне, і мене запросили говорити…— почав був Шер-Хан.

—  Хто?— спитав Мауглі.— Хіба ми всі шакали, що будемо підлизуватися до цього вбивці людської худоби? Провід над Зграєю належить самій Зграї.

Знялось багатоголосе виття:

—  Мовчи ти, Людське щеня!

—  Хай він говорить. Він дотримувався нашого Закону! І нарешті старійшини Зграї прогриміли:

—  Хай говорить Мертвий Вовк!

Коли Ватажок Зграї не вб’є своєї здобичі, то його звуть Мертвим Вовком аж до самої смерті, якої, до речі, йому чекати недовго.

Акела насилу підвів свою стару голову:

—  Вільне Плем’я, а також ви, Шер-Ханові шакали! Дванадцять років я водив вас на лови і з ловів, і за цей час ніхто з вас не потрапив у пастку, нікого з вас не покалічено. Тепер я не вбив свою здобич. Ви знаєте, що проти мене була таємна змова. Ви знаєте, що мені запропонували кинутись на незагнаного оленя лише для того, щоб показати мою неміч. Це було хитро підстроєно. Тепер ви маєте право убити мене тут,на Скелі Ради. А тому я питаю: хто візьметься покінчити з Самотнім Вовком? Бо, за Законом Джунглів, я маю право вимагати, щоб ви підходили поодинці!

Запанувала довга мовчанка, бо ніхто з вовків не наважувався битись з Акелою на смерть.

Тоді Шер-Хан проревів:

—  Ба! Навіщо нам здався цей беззубий дурень! Він засуджений на смерть! А от Людське дитинча зажилося на світі. Вільне Плем’я! То моя здобич, моя з самого початку. Віддайте його мені. Мені вже обриднув той дурноверхий людинововк. Ось уже десять років од нього немає спокою в Джунглях. Від­дайте мені людське поріддя, інакше я полюватиму тут довіку і ви не дістанете від мене навіть кісточки. Він — Людина, Людське дитинча, і я ненавиджу його всією своєю істотою!

Більша частина Зграї заволала:

—  Людина! Людина! Що спільного між нами і Людиною? Нехай іде до своїх!

—  І підбурить проти нас усіх селян?— заревів Щер-Хан.— Ні, віддайте його мені! Він — Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі!

Акела знову підвів голову і промовив:

—  Він їв нашу їжу. Він спав разом з нами. Він заганяв для нас дичину. Він ніколи не порушив жодного слова з За­кону Джунглів…

—  А я заплатила за нього биком, коли ви його приймали. Звичайно, бик небагато коштує, але честь Багіри варта того, щоб за неї постояти,— додала Багіра своїм найласкавішим голоском.

—  Бик, яким заплатили десять років тому!— сердито загарчала Зграя.— Яке нам діло до десятирічних кісток?

—  І до клятви також?— перебила Багіра, вищиривши свої білі зуби.— Отже, недаремно ви зветеся Вільним Племенем!

—  Не може Людське дитинча бігати з Племенем Джунглів!— заревів Шер-Хан.— Віддайте його мені!

—  Він брат нам в усьому, за винятком крові,— провадив Акела,— а ви хочете його вбити! Так, я бачу, що справді зажився на світі. Дехто з вас почав їсти людську худобу, а про інших я чув, що з намови Шер-Хана вони ходять ночами викрадати дітей з порогів селянських хатин. Отож я бачу, що ви нікчемні боягузи, і звертаюся до боягузів. Щоправда, я повинен умерти, і життя моє тепер нічого не варте, а то я запропонував би його за життя Людського дитинчати. Але, щоб зберегти честь нашої Зграї — дрібниця, про яку ви зовсім забули, лишившись без Ватажка!— я обіцяю, що коли ви дозволите Людському дитинчаті вільно піти до своїх, то я вас жодним зубом не займу, коли настане мій час умирати. Я помру без бою! Це збереже для Зграї життя принаймні трьох. Більше я нічого не можу зробити. Отже, якщо ви хочете, я можу звільнити вас від ганьби вбивати брата, який ніякої провини перед вами не має, брата, що був прийнятий до Зграї і за якого внесено викуп на підставі Закону Джунглів!..

—    Він — Людина — Людина — Людина!..— сердито гарчала Зграя, і більша частина вовків почала скупчуватись навколо Шер-Хана, який уже вимахував хвостом.

—   Тепер уся справа в твоїх руках,— промовила Багіра, звертаючись до Мауглі.— Нічого не вдієш, треба битися.

Мауглі підвівся, тримаючи горщик з вогнем у руках. Потім він потягнувся і позіхнув просто в обличчя всій Раді. Він був у нестямі від злості та горя, бо вовки ще ніколи не показували йому, як вони його ненавидять.

—  Гей ви, слухайте!— закричав він.— Досить уже цієї собачої гавкотні! Сьогодні ви так часто називали мене Людиною (хоч з вами я залишився б вовком до кінця днів своїх), що я відчуваю справедливість ваших слів. Тому я вже не називаю вас своїми братами, а саг — собаками, як личить Людині. Про те, що ви зробите і чого не зробите, не вам говорити! Це вже вирішуватиму я. А щоб ви краще зрозуміли, в чім річ, я, Людина, приніс сюди трохи Червоної Квітки, якої ви, собаки, боїтесь!

Він кинув горщик з вогнем на землю, кілька розжарених вуглинок запалили купину сухого моху, який відразу зайнявся полум’ям, і вся Рада з жахом відскочила назад від вогняних язиків. Мауглі встромив суху гілку в полум’я і, коли вона зайнялась та затріщала, почав вимахувати нею у себе над головою в колі вовків, що тремтіли зі страху.

—  Тепер ти господар,— сказала йому тихенько Багіра.— Визволь Акелу від смерті. Він завжди був тобі друг.

Акела, старий грізний вовк, який зроду не просив ні в кого ласки, благально позирнув на Мауглі; хлопчик стояв голий, випроставшись на весь свій зріст, з довгим чорним волоссям, яке кучерями спадало йому на плечі, осяяний світлом палаючої гілки, від якого довкола скакали й тремтіли тіні.

—  Гаразд,— промовив Мауглі, обводячи їх поглядом,— я бачу, що ви — собаки! Я піду од вас до свого племені — коли то справді моє плем’я. Джунглі закриті для мене, і я мушу забувати вашу мову і ваше товариство; але я буду милосердніший за вас. Я був ваш брат у всьому, за винятком крові, і я обіцяю, що коли стану Людиною серед людей, то не зраджу вас перед ними, як ви зрадили мене!— Він стусонув ногою горщик, і від нього в усі боки полетіли іскри.— Ніякої бійки між нами, членами Зграї, не буде. Але я мушу віддати свій борг перед тим, як піти звідси.

Мауглі подався до того місця, де, тупо кліпаючи на вогонь очима, сидів Шер-Хан, і схопив його за підборіддя. Багіра про всяк випадок пішла слідом за ним.

—  Встань, собако!— закричав Мауглі.— Встань, коли говорить Людина, а то я спалю тобі шкуру!

Шер-Хан щільно прищулив вуха і заплющив очі, бо палаюча гілка була вже дуже близько.

—  Цей різник нахвалявся вбити мене на Раді, тому що не вбив мене, коли я був малям. Але ось як ми, люди, караємо собак! Поворухни тільки вусом, Ленгрі, і я встромлю Червону Квітку тобі в горлянку.

Мауглі бив Шер-Хана гілкою по голові, а тигр, пройнятий смертельним жахом, жалібно вищав і скиглив.

—  Тьху! Обсмалена кішко Джунглів, йди тепер! Але пам’ятай, що коли я знову прийду на Скелю Ради — як приходить Людина,— то шкура Шер-Хана буде у мене на голові. І останнє: Акела може жити вільно, як хоче. Ви не посмієте вбити його, бо на те нема моєї волі! І здається мені, що вам тут нічого більше сидіти, висолопивши язики, немовби ви справді щось путнє, а не собаки, яких я проганяю,— ось так! Геть!

Кінець гілки яскраво палав, Мауглі почав розмахувати нею праворуч і ліворуч, і вовки з вищанням кинулись геть, тікаючи від іскор, що палили їм хутро. Лишилися тільки Акела, Багіра та ще з десяток вовків, що були прихильні до Мауглі.

І тут раптом Мауглі відчув, що в грудях у нього почало щеміти, як досі ніколи не щеміло; дихання йому перехопили, він почав схлипувати, і по його обличчю побігли сльози.

—  Що це? Що це?—питав він.— Мені не хочеться кидати Джунглів, і я не розумію, що зі мною коїться. Чи не вмираю я часом, Багіро?

—  Ні, Братику. Це тільки сльози, які бувають у людей,— відповіла Багіра.— Тепер я знаю, що ти — Людина і вже не дитинча. Віднині Джунглі справді закриті для тебе. Хай вони ллються, Мауглі. Це тільки сльози.

Мауглі сидів і плакав, і серце в нього наче розривалося; адже до цього часу він ще ніколи не плакав.

—  Ну,— промовив він нарешті,— я йду до людей. Але спочатку я повинен попрощатися з Матір’ю!—І він пішов до печери, де вона жила з Батьком Вовком, і знову плакав, притиснувшись до її кошлатих грудей, а четверо вовченят жалібно скавучали.

—  Ви не забудете мене?— спитав Мауглі.

—  Ніколи, поки здужаємо ходити по сліду,— відповіли вовченята.— Коли станеш Людиною, приходь до підніжжя гори, і ми будемо з тобою розмовляти; ночами ми будемо бігати на зорані поля і там гратимемося з тобою.

— Повертайся швидше!— сказав Батько Вовк.— О мудре Жабеня, повертайся швидше, бо ми вже старіємо, твоя Мати і я!

—   Приходь швидше, мій голенький синку!— додала Мати Вовчиця.— Бо знай, Людська дитино, що я люблю тебе більше, ніж будь-коли любила своїх щенят.

—   Я неодмінно прийду,— відповів Мауглі.— І коли прийду, то покладу на Скелю Ради Шер-Ханову шкуру. Не забу­вайте мене! Скажіть усім у Джунглях, щоб вони пам’ятали про мене!

Починало світати, коли Мауглі самотньо сходив з гори до невідомих створінь, які звуться людьми…

Запитання до тексту

Як залишився хлопчик у Зграї? Яким виростили його Джунглі?

Доведіть, що Шер-Хан – підступний і жорстокий.

ПОЛЮВАННЯ КАА

 

Он бач, як вилискують плями в пантери,

як роги у буйвола сяють!

Тож знай, що охайність — це прояв снаги,

а сильних завжди поважають.

Якщо бик тебе вдарив рогами

а чи олень ногою копнув —

Не скавчи і не йди нам жалітись:

вже не раз про те кожен з нас чув.

Чужих дітлахів ти не кривди —

вітай їх, мов рідних сестричку і брата:

 Хоч самі вони кволі й незграбні,

та ведмедиця, може, в них мати.

«Нема мені рівних!» — піймавши звіринку,

дурне і зухвале щеня вже кричить.

Та Джунглі великі, щеня ж бо маленьке.

Хай згадає про це і мовчить.

З  повчань  Балу

Все, про що ми тут оповімо, сталось за деякий час до того, як Мауглі вигнали з Сіонійської Вовчої Зграї і він помстився Шер-Ханові. Це було в ті дні, коли Балу навчав його Закону Джунглів. Великий, поважний, старий бурий ведмідь був дуже задоволений з такого спритного учня, бо вовченята вивчають у Законах Джунглів лише те, що стосується виключно їхньої Зграї і їхнього Племені, й одразу розбігаються, як тільки можуть повторити Мисливський вірш. «Ноги, що ступають нечутно, очі, що – бачать у темряві, вуха, що чують найменший подих лісового вітру з глибини свого лігва, і гострі білі зуби — все це ознаки наших братів, окрім шакала Табакі та гієни, яких ми ненавидимо. Але Мауглі, Людському дитинчаті, довелось вивчити набагато більше. Іноді Багіра, чорна пантера, гуляючи Джунглями, забігала глянути, що поробляє її улюбленець, вона муркотіла й слухала, притуливши голову до дерева, як Мауглі відповідає Балу свій щоденний урок.

Хлопчик лазив по деревах майже так само добре, як плавав, а плавав майже так само добре, як бігав. Тому Балу, законовчитель, навчав його тепер усіх Законів лісу й води: як відрізнити суху гілку від здорової; як з пошаною розмовляти з дикими бджолами, коли лізеш до їхнього вулика на п’ятдесят футів від землі; що казати Мангу, кажанові, коли ненароком потурбуєш його на гілці вдень; як попереджати водяних гадюк, перед тим як стрибнути в озеро. Ніхто в Джунглях не любить, щоб його турбували, і всі вони завжди готові дати гарту непроханому гостеві. Мауглі вивчив також Ловецький Клич Чужинця, який треба голосно повторювати доти, поки одержиш на нього відповідь,— це в тих випадках, коли хтось із мешканців Джунглів полює поза межами своїх володінь. У перекладі цей Клич означає: «Дозвольте мені тут пополювати, бо я голодний». А відповідь звичайно така: «По­люй, але не для забави, а тільки для їжі».

Самі бачите, як багато доводилось Мауглі вчити напам’ять, і він дуже стомлювався, повторюючи те ж саме сотні разів. Одного разу, коли Мауглі одержав від свого вчителя доброго ляща, й, сердитий, втік у ліс, Балу сказав Багірі:

—  Людське дитинча — це Людське дитинча, і воно по­винне вивчити всі Закони Джунглів.

—  Але поглянь, яке воно маленьке!—заперечила чорна пантера, що напевно розпестила б Мауглі, коли б виховання доручено їй.— Як може його маленька голова вмістити всі твої довгі речення?

—  А хіба є в Джунглях настільки мале створіння, що його не можуть убити? Нема. Ось чому я вчу його всіх наших Законів і б’ю легенько, коли він забуває.

—  Добре собі легенько! Хіба ти з твоїми залізними лапа­ми розумієш, що таке легенько?— промурчала Багіра.— Сьогодні в нього все обличчя у синцях від твоїх легеньких дотиків. Соромся!

—  Краще нехай я, люблячи, наставлю йому синців, аніж він постраждає коли-небудь через своє неуцтво,— запально відповів Балу.— Тепер я вчу дитинча Владичного Слова Джунглів, яке захистить його від птахів, гадюк і всіх чотири­ногих мисливців, крім його власної Зграї. Якщо тільки він запам’ятає ці слова, то зможе зажадати захисту у кожної істоти в Джунглях. Хіба це не варто легенького стусана?

—  Ну, гаразд, але гляди ж не вбий Людського дитинчати. Це тобі не стовбур, щоб гострити об нього свої тупі пазури! А що то за Владичні Слова? Я хоч і звикла сама допомагати, а не просити допомоги, але мені цікаво було б їх почути.— І Багіра, піднявши лапу, з гордістю подивилась на свої сталево-сині, чудово загострені пазури.

—  Я покличу Мауглі, і він тобі їх скаже, якщо схоче. Йди сюди, Братику!

—  У мене в голові гуде, як у бджолиному дуплі,— відповів зверху похмурий голос, і Мауглі, дуже сердитий, обурений, сковзнув з дерева. Ставши на землю, він додав:— Я зліз заради Багіри, а зовсім не заради тебе, старий, гладкий Балу!

—  А мені байдуже,— сказав Балу, хоч слова хлопця образили і засмутили його.— Ну, повтори Багірі Владичні Слова Джунглів, яких я навчив тебе сьогодні.

—  Для якого племені?— спитав Мауглі, радіючи, що може визначитись.— У Джунглях багато мов. Я знаю їх усі!

—  Дещо ти знаєш, але далеко-далеко не все. От бачиш, Багіро, від них не сподівайся дяки. Не було ще випадку, щоб хоч одне вовченя прийшло до Балу подякувати за науку! Ну ти, великий вчений, скажи мені Слово всіх Ловецьких Пле­мен.

—  Ми з вами однієї крові — ви і я,— сказав Мауглі, вимовляючи ті слова по-ведмежому, як то звичайно роблять Ловецькі Племена.

—  Добре. Тепер — Пташиних.

Мауглі повторив ті самі слова і свиснув шулікою в кінці речення.

—  Тепер для Зміїного Племені!—попросила Багіра.

На відповідь почулося сичання, яке зовсім неможливо змалювати. А потім Мауглі, радіючи, що так відзначився, підстрибнув, заплескав у долоні, скочив Багірі на спину, сів там боком і почав лупцювати ногами по лискучій шкірі, пере­кривляючи на всі лади Балу.

—  Славно, славно! Це варте легеньких стусанів,— ніжно промовив бурий ведмідь.— Настане час, коли ти мене добрим словом згадаєш.

Потім він обернувся до Багіри й почав розповідати їй, як він випросив Владичні Слова у Хаті, дикого слона, який добре знався на Законах, і як Хаті водив Мауглі до озера, щоб він перейняв там Зміїне Слово від водяної змії, бо сам Балу не міг його вимовити; тепер уже Мауглі забезпечений від усяких випадковостей у Джунглях; ні змія, ні птах, ні звір не скривдять його.

—  Тепер йому нікого боятись!— закінчив Балу, поважно плескаючи себе по гладкому волохатому череву.

—  Окрім власного племені,— промурмотіла собі під ніс Багіра, а потім голосно озвалась до Мауглі: — Побережи мої ребра, Братику! Чого це ти гопцюєш?

Мауглі намагався привернути їхню увагу, щоб вони його вислухали. Він смикав за хутро на плечах Багіри і щосили лупцював її ногами. Коли ж Балу і чорна пантера замовкли, він загорлав на весь голос:

—  У мене буде своя славна Зграя, і я водитиму її по деревах цілими днями.

—  Це що за дурна витівка, маленький вигаднику?— спитала Багіра.

—  Так, і ми будемо кидати гілля і всяку негідь на старого Балу,— продовжував Мауглі.— Вони мені обіцяли. Ой!

—  Ух!— величезна лапа Балу стягла Мауглі із Багіриної спини, і хлопчик, лежачи між передніми лапами ведмедя, побачив, що Балу розлютився.

—  Мауглі,— сказав Балу,— ти мав розмову з Бандар-Ло-гамн, з Мавпячим Племенем?

Мауглі глянув на Багіру: чи не сердиться й вона? І побачив, що очі пантери світяться, мов два нефрити.

—  Ти був у Мавпячого Племені — у сірих мавп, що не визнають Закону і їдять все? Яка ганьба?..

—  Коли Балу вдарив мене по голові,— промовив Мауглі (він усе ще лежав на спині),— я втік; сірі мавпи злізли з дерев і пожаліли мене. Нікому іншому не було до мене діла…

Він стиха сьорбнув носом.

—  Тебе пожаліло Мавпяче Плем’я!— закричав Балу.— О спокій гірського потоку! О прохолода літнього сонця! Ну, а далі, далі що було, Людське дитинча?

—  А потім… потім вони дали мені горіхів та інших ласощів і… і взяли мене за руки та й понесли аж на верхівку дерева. Вони казали, що я їм брат по крові, тільки без хвоста, і ще казали, що я коли-небудь стану в них Ватажком…

—  У них не буває Ватажка,— відповіла Багіра.— Вони брешуть. Вони завжди брешуть!

—  Вони були такі приязні й запрошували, щоб я знову до них прийшов. Чому мене не пускають до мавп? Вони так само, як і я, стоять на двох ногах! Вони не б’ють мене боляче лапами. Вони бавляться цілими днями. Пустіть мене до них! Бридкий Балу, пусти мене! Я хочу з ними ще побавитись!

—  Послухай-но, Людське дитинча!— почав ведмідь, і голос його розлігся, як грім задушливої ночі.— Я навчив тебе Закону Джунглів, спільному для всіх племен, за винятком Мавпячого Племені, що живе на деревах. У них немає Законів. Вони — вигнанці. У них немає навіть власної мови, і вони користуються краденими словами, які підслуховують, сидячи вгорі на гілках і підглядаючи за нами. Наші шляхи різні. Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам’ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони -~ велике плем’я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а впаде горіх, і настрій їхній одразу змінюється, вони починають ре­готати й забувають про все на світі. Ніхто в Джунглях з ними не спілкується. Ми не п’ємо там, де п’ють мавпи; ми не хо­димо туди, куди вони ходять; ми не полюємо там, де вони полюють; ми не вмираємо там, де вони вмирають! Чи чув ти коли-небудь, щоб я хоч словом згадав цих Бандар-Логів?

—  Ні,— прошепотів Мауглі, бо як тільки Балу скінчив, у лісі запанувала мертва тиша.

—  Мешканці Джунглів ніколи про них не думають і не говорять. їх дуже багато, вони злі, неохайні, безсоромні і ба­жають,— якщо тільки в них є яке-небудь постійне бажання,— звернути на себе увагу мешканців Джунглів. Але ми не помі­чаємо їх навіть тоді, коли вони жбурляють нам на голови горіхи і всяке паскудство.*.

Балу не встиг цього промовити, як зверху сипнула ціла злива горіхів та гілок, і вони почули верещання, виття і поба­чили, як високо між тонкими гілками плигають розлючені мавпи.

—  Мавпяче Плем’я заборонене,— сказав Балу,— заборонене для мешканців Джунглів. Пам’ятай про це!

—  Заборонене,— додала Багіра.— Але я була певна, що Балу давно вже тебе попередив…

— Я… я… Та мені й на думку не спадало, що він буде бавитись з такою поганню. Бандар-Логи! Тьху!

Знову злива горіхів та гілок посипалась їм на голови. Ба­лу і Багіра швидко подалися геть, захопивши з собою Мауглі.

Все, що Балу сказав про мавп, була чистісінька правда. Вони живуть на верхівках дерев, а оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то мавпам не доводиться стикатися з мешканцями Джунглів. Зате, коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи ведмедя, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважитись і разом з тим звернути на себе увагу. Потім вони починають верещати, горланять свої безглузді пісні, кличуть мешканців Джунглів до себе на дерева, хай, мовляв, спробують помірятися з ними силою; або через якусь дурницю починають бійку між собою і лишають своїх мертвих родичів там, де їх могли б побачити мешканці Джунглів. Вони весь час збираються обрати собі ватажка, виробити свої власні закони і звичаї, але ніколи цього не роблять, бо на другий день усе забувають; от вони й вигадали на велику втіху собі приказку: «Те, про що Бандар-Логи мріють сьогодні, Джунглі зрозуміють завтра». Жоден звір не може дістатися до них, але, з другого боку, ніхто й не звертає на них уваги. Ось чому вони були такі задоволені, коли Мауглі прийшов до них побавитись і коли пізніше почули, як розгнівався на хлопчика Балу.

Все й скінчилось би на цьому, бо вдача Бандар-Логів така, що зацікавити їх надовго ніщо не може, але одній мавпі спала на думку, як їй здалося, чудова ідея, і вона почала запевняти інших, що Мауглі буде надзвичайно корисний їхньому племені, бо він уміє сплітати гілля докупи для захисту од вітру: отже, коли вони його спіймають, то він навчить і їх те робити. І справді, Мауглі несвідомо перейняв навички свого батька-лісоруба і часто майстрував іграшкові хатинки з опалого гілля, не замислюючись навіть над тим, як він навчився цього. А мавпи, стежачи за ним з дерев, страшенно захопились такою грою. Тепер, казали вони, у них неодмінно буде свій ватажок, і вони стануть найрозумнішим племенем Джунглів, таким розумним, що всі звернуть на них увагу і заздритимуть їм!

Надумавши це, вони почали дуже тихо пробиратись крізь Джунглі за Балу, Багірою та Мауглі, аж доки ті лягли опівдні спочивати. Мауглі, якому було дуже соромно за свої вчинки, заснув між Багірою і Балу, вирішивши не мати більше до діла з Мавпячим Племенем.

Раптом він крізь сон відчув, як чиїсь сильні, шорсткі, маленькі руки вхопили його за руки й ноги; перед очима промайнули зелені галузки; і нарешті Мауглі здивовано побачив крізь розгойдані гілки дерев, як Балу підхопився на ноги з таким страшним ревом, що, мабуть, сполошив усі Джунглі, а Багіра, вищиривши зуби, стрибнула на дерево.

Бандар-Логи радісно заверещали і кинулись на верхні гілки, куди Багіра не могла дістатись. Всі вони кричали:

— Вона звернула на нас увагу! Багіра звернула на нас увагу! Всі Джунглі захоплені від нашої спритності й винахідливості!

Потім вони почали свій політ, а стрибки мавп з дерева на дерево — це така річ, яку неможливо описати. Вони мають там свої постійні шляхи вздовж і впоперек, свої спуски й під­йоми, прокладені на висоті п’ятдесяти — сімдесяти, а то й цілих ста футів над землею; по них мавпи можуть мандрува­ти, коли потрібно, навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки, і пострибали з однієї верхівки дерева на іншу, за кожним стрибком відміряючи не менше двадцяти футів. Коли б вони були без нього, то могли б просуватися вдвоє швидше, але важ­кенький хлопець їх затримував. ‘

Мауглі паморочилось у голові, але він мимоволі тішився цим шаленим бігом, хоч його до смерті лякало те, що земля так далеко внизу. За кожним стрибком його так сіпало й підкидало, що, здавалося, з нього душа вилетить.

Його провідники здиралися з ним на самісіньку верхівку дерева, аж поки тоненькі гілки тріщали й згиналися під ними, а потім, кашляючи і верещачи, плигали, щоб сягнути дальшо­го дерева, хапаючись руками або ногами за найнижчі гілки. Часом він бачив принишклі зелені Джунглі на багато-багато миль. Вони простягалися перед ним, як безкрає море перед матросом, що видерся на вершечок щогли; а потім знову гіл­ля та листя стьобали його по обличчю, і він з двома своїми вартовими знову спускався майже до землі. Так стрибаючи, з тріском, гиканням і верещанням все Плем’я Бандар-Логів мчало по деревних дорогах з своїм полоненим Мауглі.

Спочатку він боявся, що його впустять, потім розсердився, але розуміючи, що про боротьбу нема чого й думати, нарешті, почав розмірковувати. Перша думка його була — знайти кого-небудь, хто сповістив би про нього Балу й Багіру. Мауглі знав, що його друзі не встигнуть за мавпами, які летіли з неймовірною швидкістю. Але марно було шукати когось внизу, бо він бачив тільки густе листя. Тому Мауглі почав дивитися вгору і побачив далеко в синяві неба шуліку Чіля, який то шугав, то погойдувався на крилах і оглядав Джунглі, шукаючи падла. Чіль помітив, що мавпи щось тягнуть, і спустився на кількасот ярдів униз, щоб довідатись, чи їстівна та річ. Якраз у цей час мавпи витягли Мауглі на верхівку дерева, і Чіль аж скрикнув від здивування, коли побачив хлопця й почув звернуте до нього Владичне Слово Шулік: «Ми однієї крові — ти і я!..» Хвилі листя і гілок закрили хлопчика, але Чіль підлетів до сусіднього дерева якраз тоді, коли знову з’явилося маленьке смагляве обличчя.

• Запам’ятай мій слід!— кричав Мауглі.— Розкажи Балу з Сіонійської Зграї і Багірі із Скелі Ради!..

—  Від кого, Брате?— Чіль бачив Мауглі вперше, хоч, звичайно, не раз чув про нього.

—  Від Мауглі, Жаби! Вони зовуть мене Людським дитинчам! Запам’ятай мій слі-і-ід!

Останні слова він вигукнув уже тоді, як мавпи знову підняли його в повітря; але Чіль кивнув головою і знявся вгору так високо, що здавався завбільшки з порошину. Там він повиснув на крилах і почав стежити своїми далекозорими очима, де саме нахилялись верхівки дерев од мавп, що несли Мауглі.

—  Вони далеко не втечуть,— сказав сам собі Чіль і посміхнувся.— Вони ніколи не доводять до кінця свого діла. Бандар-Логам завжди кортить скуштувати чогось нового, але цього разу, якщо зір мене не зраджує, вони скуштують лиха, бо Балу не любить жартів, а Багіра, наскільки мені відомо, б’є не самих лише кіз…

Він погойдувався на крилах, підібравши під себе лапи, й чекав.

А в цей час Балу і Багіра нетямилися з гніву та горя. Багіра лазила, як ніколи в житті, але тонке гілля ламалось під її вагою, і вона стрибала на землю, набравши повні пазу-ри кори.

—  Чом ти не попередив Людського дитинчати?— рикала вона на бідного Балу, який незграбно намагався бігти тюпцем, сподіваючись наздогнати мавп.— Навіщо було бити його мало не до смерті, коли ти навіть забув попередити про таку не­безпеку?

—  Швидше! О швидше! Може… може, ми ще доженемо їх,— задихався Балу.

—  Такою ходою? Ми не наздоженем навіть пораненої корови! Вчителю Законів, щедрий на стусани дітям, іще одна миля такого шкандибання, і ти простягнеш ноги. Сідай краще та подумай! Розробимо план. Тепер не час ганятись за мавпами. Вони можуть кинути його додолу, коли ми будемо їх наздоганяти.

—   Аррула! Гуу! Може, вони вже й кинули його, стомившись нести. Хіба можна довіряти Бандар-Логам? Нехай посиплються мені на голову дохлі кажани! Годуйте мене чорни­ми кістками! Напустіть на мене хмари диких бджіл, хай закусають мене до смерті, і поховайте мене разом з гієною, бо я найнещасніший з усіх ведмедів! Арулала! Вагуа! О Мауглі, Мауглі! Чом я не попередив тебе про Мавпяче Плем’я замість того, щоб товкти по голові… Може, й зараз я вибив у нього з пам’яті сьогоднішній урок, і він буде самотній у Джунглях без Владичних Слів!

І Балу, обхопивши голову лапами, зі стогоном покотився долі.

— Але ж він іще зовсім недавно повторював мені усі Слова правильно!— нетерпляче перебила його Багіра.— Балу, в тебе ні пам’яті, ні пошани до себе! Що подумали б Джунглі, коли б я, чорна пантера, почала вихилятись, немов який-небудь Сагі, дикобраз, та ще й вила при цьому?

—  А яке мені діло до того, що подумають Джунглі! Може, він уже загинув!

—  Якщо тільки вони не скинуть його з дерева, щоб поба­витись, або не уб’ють, коли їм набридне тягати його за собою, то я аніскілечки не боюсь за Людське дитинча. Мауглі розумний, багато чого навчився, а крім того, у нього такі очі, які наганяють страх на всі Джунглі. Але біда в тому, що він попав до Бандар-Логів, а мавпи, мешкаючи на деревах, не бояться нікого з нас…

Багіра замислено лизнула передню лапу.

—  Дурень, от я хто! Товстий, бурий дурень, який тільки й уміє копати коріння!—закричав Балу, підскочивши з землі.— Правду казав Хаті, дикий слон: «Для кожного — свій страх». А вони, оці Бандар-Логи, бояться Каа, кам’яного змія. Він лазить не гірше за них. Нічної пори він викрадає молодих мавп. Від одного його імені, вимовленого пошепки, в них холонуть їхні підлі хвости. Ходімо до Каа!

—  Що він зробить для нас? Він не нашого племені, без ніг і з такими лихими очима,— сказала Багіра.

—  Він дуже старий і дуже хитрий. Крім того, він завжди голодний,— промовив Балу з надією в голосі.— Пообіцяй йому багато кіз!

—  Він спить цілий місяць після того, як добре наїсться.

Може, він і зараз спить, а якщо навіть і прокинеться, то що, коли він захоче пополювати своїх кіз?

Багіра мало знала Каа, тому й ставилась з недовірою до слів Балу.

—  Ну, в такому разі, старий мисливцю, ми разом постараємось Його умовити.

Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам’яного пітона.

Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.

—  Він ще не їв,— промовив Балу, полегшено зітхаючи, коли побачив чорну, в коричневих та жовтих плямах, шкіру — Будь обережна, Багіро! Він завжди трохи недобачав після линяння і нападає раптово.

Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть з презирством і вважав їх за боягузів,— але мав страшну силу, і коли вже обвивав кого-небудь своїми величез­ними кільцями, то марно було сподіватися визволення.

— Щасливого полювання!— закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи глу­хуватий і не одразу розібрав слова привітання. Він на всякий випадок скрутився і ще нижче нахилив голову.

—  Щасливого полювання всім нам,— відповів він нарешті.— Ото, Балу! Та ти що тут робиш? Щасливого полювання, Багіро! Принаймні один між нами голодний. Чи не принесли ви новини про дичину? Може, десь поблизу є лань або моло­дий олень? У мені зараз порожньо, як у тому колодязі, що висох.

—  Ми йдемо на полювання,— недбало відповів Балу. Він знав, що підганяти Каа не слід, бо той занадто довгий.

—  Дозвольте й мені приєднатись до вас,— сказав Каа. – Який-небудь зайвий удар нічого не вартий для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я… я мушу чекати й чекати цілими днями на лісовій стежці і повзати мало не до півночі, щоб спіймати якусь молоденьку мавпу!.Ех! Та й дерева тепер не ті , які були за моєї молодості. Все попадаються якісь трухляві гілки та сучки.

—  А може, це тому, що ти дуже важкий, га?— зауважив Балу.

_- Так, я справді довгий, дуже довгий!—відповів гордо Каа .— Але все ж таки в усьому винен оцей молодий ліс. Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони облаяли мене всякими непристойними словами.

—  Безногим жовтим земляним хробаком,— процідила крізь вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.

__ Сссс! Невже вони й так мене обзивали?— спитав Каа.

—  Щось подібне кричали вони нам минулої ночі, але ж ми ніколи не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усякі дурниці, кажуть навіть, що в тебе повипадали усі зуби, і тепер ти ловиш тільки козенят, бо, мовляв (справді ж, вони забули всякий сором, оці Бандар-Логи!), боїшся цапових рогів,— провадила Багіра солодким голосом.

Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м’язи обабіч горлянки Каа.

—  Бандар-Логи подалися на нові місця,— спокійно промовив пітон.— Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на верхівках дерев.

—  Ми… от ми і йдемо слідом за Бандар-Логами,— почав був Балу, але слова застрягали йому в горлі: за його пам’яті це вперше мешканець Джунглів зізнався в тому, що його цікавлять мавпи.

— Що ж, певне, не якась там дрібниця примусила двох таких відважних мисливців, безсумнівно, вожаків у себе в Джунглях, бігти слідами Бандар-Логів,— ввічливо сказав Каа, навіть піднімаючись від цікавості.

—  Звичайно,— почав Балу.— Я лише старий, а часом і дурний учитель Закону у Сіонійських вовченят, а Багіра…

—  Лише Багіра,— перебила його чорна пантера і, зціплюючи рот, голосно ляснула зубами: вона не любила самопри­ниження.— Справа от у чому, Каа. Оці крадії горіхів та збирачі пальмового листя украли наше Людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув…

—  Дещо я чув від Сагі (голки зробили його нахабним) про Людське дитинча, яке нібито прийняла до себе Вовча Зграя, але я не вірив. У Сагі завжди повно-повнісінько різних історій, які він чув лише краєм вуха і до того ж дуже погано переказує.

—  Але це правда. Це таке Людське дитинча, яких ще ніколи не було!— промовив Балу.— Найкраще, наймудріше і найсміливіше з усіх людських дітей, мій власний учень,який прославить ім’я Балу по всіх Джунглях;  а крім того, я… ми… ми його любимо, Каа!

—  Ссе! Ссе!— відповів Каа, вигинаючи на всі боки свою голову.— І я знав, що таке любов. Я міг би розповісти вам…

—  Почекаємо місячної ночі, коли всі ми будемо ситі, щоб слухати тебе з належною увагою,— швидко перебила його Багіра.— Наш хлопчик зараз у лапах Бандар-Логів, а ми зна­ємо, що в усіх Джунглях мавпи бояться тільки Каа…

—  Вони бояться тільки мене. І мають на це поважні причини,— промовив Каа.— Брехливі, дурні і чванливі — чван­ливі, дурні і брехливі — от хто такі мавпи! Але хлопчикові серед них не солодко буде. їм набридає збирати горіхи, і вони кидають їх униз. Вони півдня носяться з якою-небудь гілкою, сподіваючись натворити з нею великих справ, а потім лама­ють її надвоє. Так, хлопчикові не позаздриш. І вони обзивали мене жовтою рибою, чи як?

—  Хробаком, хробаком, земляним хробаком,— сказала Багіра,— а також іншими словами, які мені соромно навіть вимовити.

—  Ми їх навчимо з пошаною говорити про свого владику! Ааа-ссс! Щоб краще пам’ятали! Але куди ж вони подались з дитинчам?

—  Одним Джунглям це відомо. Мені здається, на захід,— відповів Балу.— Ми гадали, що тобі це відомо, Каа.

—  Мені? Звідки ж! Я ловлю їх, коли вони трапляються на моєму шляху, але я не полюю на Бандар-Логів так само, як не полюю на жаб чи зелене баговиння гнилих баюр.

—  Вгору, вгору! Вгору, вгору! Гілло! Ілло! Ілло, поглянь вгору, Балу з Сіонійської Вовчої Зграї!

Балу глянув угору, щоб довідатись, звідки лине голос. Шуліка Чіль спускався вниз, і краї його піднятих крил були осяяні призахідним сонцем. Вже наближався час його відпо­чинку, а він усе літав над Джунглями, шукаючи Балу, якого важко було побачити крізь густе листя.

—  Чого тобі?— спитав Балу.

—  Я бачив Мауглі серед Бандар-Логів. Він просив сповістити вас. Я простежив. Бандар-Логи потягли його за річку, у своє місто — в Холодні Печери. Вони пробудуть там ніч, або десять днів, або одну годину. Я наказав кажанам стежити за ними, коли смеркне. Ну, а тепер я зробив усе, що треба було. Щасливого полювання всім вам внизу!

—  Повного вола й глибокого сну тобі, Чілю!— закричала Багіра.— Я не забуду про тебе, коли спіймаю здобич, і залишу тобі, о найкращий з-поміж шулік, цілу голову!

__ Не варто подяки! Не варто подяки! Хлопчик знав Владичне Слово. Я не міг вчинити інакше! — І Чіль великими колами полетів до гнізда.

-— Науки він не забув,— гордовито усміхаючись, промовив Балу.— Ви тільки уявіть собі: таке мале, а пригадало Владичне Слово для Птахів навіть у ту мить, коли його тягли по деревах!                                                                                    __ Міцно ти його вбив йому в голову,— зауважила Багіра.— Але я пишаюсь ним. Ну, а зараз треба йти до Холодних Печер.

Всі знали, де вони, але мало хто з мешканців Джунглів заходив туди, бо те, що вони звали Холодними Печерами, було не що інше, як старе, напівзруйноване місто, давно покинуте й поховане в Джунглях. А звірі взагалі рідко бувають у тому місці, де колись жила людина. Дикий кабан ще іноді на­відувався туди, але мисливські племена — ніколи. Крім того, там мешкали мавпи,— якщо взагалі можна сказати, що вони десь постійно мешкають,— і тому ніхто із звірів, які пова­жають себе, і близько не підходив до цього місця, хіба що в велику посуху, коли там у напівзруйнованих колодязях та водоймищах можна було знайти трохи води.

—  Півночі скаженого бігу!— сказала Багіра, а Балу про щось замислився.

—  Я бігтиму скільки сили!— промовив він з тривогою в голосі.

—  Нам ніколи на тебе чекати. Біжи за нами, Балу. Я і Каа повинні бігти з усіх чотирьох!

.— 3 чотирьох чи зовсім без ніг, але від тебе я не відстану, чотирилапа! — коротко зауважив Каа.

Балу спробував бігти разом з ними, але скоро захекався і мусив сісти. Багіра і Каа залишили його, умовившись, що він прибуде до міста пізніше.

Багіра помчала вперед великими пантерячими стрибками, проте, хоч як вона поспішала, величезний кам’яний пітон ні на крок од неї не відставав. Коли вони наблизились до гірсько­го потоку, Багіра трохи випередила Каа: вона просто пере­стрибнула через потік, тоді як пітон плив, висунувши з води голову і два фути шиї; але на рівному Каа знову наздогнав її.

—  Присягаюсь зламаним замком, що викупив мене,— вигукнула Багіра, коли почало смеркати,— ти таки вмієш ходити!

—  Я голодний,— відповів Каа.— До того ж вони обізвали мене рябою жабою.

—  Хробаком, земляним хробаком, та ще й жовтим!

—  Все одно. Гайда вперед!..— І Каа наче полився по землі, вибираючи своїми гострими очима найкоротший шлях.

Мавпяче Плем’я в Холодних Печерах і не думало про друзів Мауглі. Воно принесло хлопчика в забуте місто і було дуже задоволене собою.

Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста і, хоч це були майже суцільні руїни, воно здалось йому надзвичайним, чарівним.

Місто збудував на горбі якийсь князь у незапам’ятні часи. Ще можна було помітити вимощену камінням дорогу, що вела до зруйнованої брами, де рештки трухлявої деревини висіли на завісах, сточених іржею. Дерева росли на стінах і крізь стіни; зубці пообвалювалися і покришилися, дикі повзучі рослини звисали густими гронами з вікон веж.

На верхівці горба стояв величезний палац без покрівлі; мармур вимощених дворів та водограїв потріскався і вкрився червоною та зеленою пліснявою; навіть бруківка двору, де колись жили князівські слони, потріскалася і повиверталася від буйної прорості трав та дерев.

Мавпи називали все це своїм містом і удавали, що з презирством ставляться до мешканців Джунглів, які живуть у лісі. Вони обнишпорили всі коридори, темні підземні ходи палацу і сотні маленьких темних кімнат, але ніколи не пам’ятали, що бачили, а чого не бачили. Так вони блукали поодин­ці, парами або збирались купками і казали один одному, що роблять усе, як люди. Пили вони з водоймищ, засмічували й каламутили воду, а потім бились за неї, збирались величезними зграями і кричали:

__ Нема нікого в Джунглях, хто розумом, добротою, спритністю, силою і шляхетством міг би зрівнятися з Бандар-Логами!..

І все починалось спочатку, аж поки їм надокучало жити

в місті. Тоді вони повертались на верхівки дерев, сподіваючись, що мешканці Джунглів все-таки звернуть на них

Мауглі, навчений Законів Джунглів, не розумів такого життя, і воно йому не подобалось. Мавпи притягли його до Холодних Печер під вечір, але замість того, щоб лягати спати, як зробив би Мауглі після такої далекої подорожі, вони побралися за руки і почали танцювати та співати своїх дурних пісень. Одна мавпа виголосила промову, в якій звернула увагу своїх товаришів на те, що захоплення Мауглі відкрило нову еру в історії Бандар-Логів, бо Мауглі навчить їх сплітати гілки дерев і очерет на захист від дощу та холоду. Мауглі зірвав кілька повзучих рослин і почав їх сплітати, а мавпи намагались наслідувати його; та вже через кілька хвилин їм це набридло, і вони почали смикати одна одну за хвости і, кашляючи, стрибати рачки.

— Я хочу їсти,— сказав Мауглі.— Я тут чужий, у цій частині Джунглів. Принесіть мені чого-небудь попоїсти або дозвольте сходити на полювання.

Двадцять чи тридцять мавп тієї ж миті кинулись по горіхи та дикі плоди, але дорогою вони побилися, а повертатися з тим, що у них після бійки лишилося, було вже не варто. Мауглі, невеселий і злий від голоду, блукав вулицями мертвого міста і час від часу кидав Ловецький Клич Чужинця, але ніхто не відповідав йому, і він зрозумів, що опинився у дуже поганому місці. «Все, що Балу казав про Бандар-Логів, цілком справедливе,— думав він.— У них немає ані Закону, ані Ловецького Кличу, ані Вожаків — нічого, крім дурних слів та маленьких злодійкуватих рук. Коли я помру тут з голоду або вони мене вб’ють, то я сам буду винен. Але спробую повернутись у рідні Джунглі. Балу, звичайно, поб’є мене, але це все-таки краще, ніж ганятись разом з Бандар-Логами за пелюстками троянд».

Та як тільки він наблизився до міського муру, мавпи знову потягли його назад, докоряючи, що він не цінує свого щастя; а щоб розбудити в нього почуття вдячності, вони його щипали. Мауглі зціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов за галасливою зграєю мавп до тераси, під якою було водоймище з червоного піщанику, до половини заповнене дощовою водою.

Хоч Мауглі й був зморений, голодний і сонний, але він не міг утриматись від сміху, коли Бандар-Логи, по двадцять мавп разом, почали запевняти його, які вони великі, розумні, сильні та шляхетні і який він дурень, що хоче піти від них.

 Мауглі кивав головою, кліпав очима і казав «так», коли його щось питали; але в голові в нього все йшло обертом від галасу.

«Напевне, Табакі, шакал, усіх їх покусав,— думав він,— і тепер вони показилися. Звичайно, вони скажені! Невже воші ніколи не сплять? Ось хмарка хоче насунутись на місяць. Ах, коли б хмарка була більша, я скористався б темрявою і втік від них. Але як я стомивсяі»

За цією ж хмаркою пильно стежили й двоє його добрих друзів у зруйнованому рові під муром: Багіра і Каа добре знали, які небезпечні мавпи, коли їх багато, а тому й не хотіли ризикувати. Мавпи ніколи не б’ються менше сотні проти одного, і мало хто в Джунглях на це зважується.

. — Я подамся до західної стіни,— прошепотів Каа,— і швиденько злізу: схил іде в той бік. На мене вони не накинуться, хоч би їх там були сотні, але…

— Я знаю,— відповіла Багіра,— хоча б цей Валу швидше прийшов. Але ми повинні зробити, що можемо. Як тільки ця хмарка закриє місяць, я побіжу на терасу. У них там якась нарада про хлопчика.

—  Щасливого полювання!— похмуро сказав Каа і поліз до західної стіни. Як на гріх, вона була зруйнована менше, ніж інші, і величезному пітонові довелося змарнувати чимало часу, відшукуючи зручного перелазу.

Хмарка затулила місяць; Мауглі мовчки стежив, що буде далі: і тут він раптом почув легкі кроки Багіри по терасі. Чорна пантера майже безшумно вибігла схилом і тепер била (вона не мала часу пускати в діло свої зуби) праворуч і ліворуч мавп, що тісно сиділи навколо Мауглі в п’ятдесят або шістдесят рядів. Вони залементували з болю і жаху, але коли Багіра спіткнулася, ступаючи по тілах мавп, що звивалися і борсалися під її ногами, одна якась мавпа закричала: «Тут лише одна! Бийте її! Бийте!»

Мавпи щільною зграєю кинулись до Багіри і оточили її, кусаючи, дряпаючи та скиглячи, а п’ятеро чи шестеро підхопили Мауглі, витягли його по стіні літнього павільйону і штовхнули в пролом напівзруйнованого даху. Коли б Мауглі виріс серед людей, то він неодмінно б розбився, тому що летіти довелося добрих п’ятнадцять футів; але Мауглі упав так, як учив його Балу, і торкнувся землі ногами.

—   Почекай там,— закричали мавпи,— поки ми уб’ємо твоїх друзів, а потім будемо бавитись з тобою, якщо Отруйне Плем’я лишить тебе живим!

—  Ми з вами однієї крові — ви і я! — поспішно сказав Мауглі Владичне Слово Змій. З усіх боків руїни почулося шипіння і шелест і хлопчик про всяк випадок повторив Слово ще раз.

—  Хххай так! Спустіть Клобуки!— промовило з півдесятка голосів. ( В Індії кожна руїна рано чи пізно стає притулком для змій, і старий павільйон кишів кобрами.) — Не ворушись, Братику, а то твої ноги нароблять лиха!

Мауглі стояв якомога спокійніше і пильно вдивлявся в ажурні стіни, прислухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до верещання та скиглення мавп і до глухого, хриплого кашлю Багіри, яка крутилась і захлиналась у суцільному натовпі своїх ворогів. Це вперше зроду Багіра билась не на життя, а на смерть.

«Тут десь повинен бути Балу. Багіра сама не прийшла б»,— подумав Мауглі і закричав:

—  До водоймища, Багіро! Котись до води! Котись і пір­най! Поспішай до води!

Багіра почула його, і цей крик, який свідчив, що Мауглі живий і здоровий, надав їй нових сил. Вона завзято, крок за кроком прокладала собі шлях до водоймища, мовчки гатячи ворогів.

Раптом з поваленої стіни, що межувала з Джунглями, прокотився громовий войовничий поклик Балу. Старий ведмідь біг щодуху, але швидше дістатися не міг.

—  Багіро!— крикнув він.— Я тут! Я лізу! Я поспішаю. Агу-вора! Каміння котиться у мене з-під ніг. Ну, начувайтесь, о чортове кодло Бандар-Логів!— Задихаючись, він вискочив на терасу і тієї ж миті з головою поринув у хвилях мавп, але одразу ж звівся на задні лапи і, розставивши передні, захопив ними стільки мавп, скільки могло там вміститись, і почав ними розмірено гатити об землю: гуп, гуп, гуп — чувся ніби плескіт гребного колеса. Сплеск води показав Мауглі, що Багіра пробила собі дорогу до водоймища, куди мавпи не сміли поткнутися. Пантера переводила подих, вистромивши голову з води, а мавпи стояли в три ряди на червоних сходинках і скажено підстрибували, готові кинутись на неї з усіх і боків, якщо вона вийде на допомогу Балу. І ось тоді Багіра ї підвела морду, з якої струминками стікала вода, і в розпачі виголосила Владичне Слово Змій:

—  Ми однієї крові — ти і я. їй здалося, що Каа втік в останню хвилину. Навіть Балу, якого вже мало не задушили мавпи на краю тераси, не міг стримати посмішки, почувши, що чорна пантера кличе на допомогу.

Каа в цей час переповз через західну стіну; він кинувся на землю з такою силою, що збив у рів зубець із стіни. Пітон не мав наміру відмовлятись од переваг своєї позиції і ще двічі згортався та розгортався, щоб переконатись, що кожен фут його довгого тіла перебуває в повній бойовій готовності.

Тим часом Балу бився з нападниками, мавпи вили над водоймищем навколо Багіри, а Манг, кажан, літав туди й сюди, розносячи по Джунглях звістку про великий бій. Ось Хаті, дикий слон, засурмив — із усіх боків здалеку почали збиратися зграї мавп, які попрокидалися й одразу ж майнули деревами на допомогу своїм до Холодних Печер; шум битви розбуркав навіть усіх денних птахів на багато миль навкруги. Тоді Каа, приготувавшись до бою, кинувся вперед. Бойова сила пітона полягає в страшних ударах головою, в які він вкладає силу і вагу всього тіла. Уявіть собі спис, таран або молот вагою приблизно в півтонни, яким керує холодний спокійний розум, що живе в його держалі, і ви зрозумієте, що являв собою Каа під час бою. Пітон завдовжки чотири-п’ять футів може вибити дух з людини,  коли вдарить її просто в груди, а Каа, як відомо, мав цілих тридцять футів. Першим ударом, мовчазним, беззвучним, він урізався в зграю, що юрмилася навколо Балу, і бити вдруге вже не було потреби. Мавпи сипнули в усі боки з криком:

__ Каа, це Каа! Тікайте! Рятуйтесь!

Мавпи бояться Каа понад усе на світі, бо жодна з них не могла навіть уявити собі всієї його сили, жодна не насмілювалась подивитися йому в очі, жодна не виривалась жива з його обіймів. І тому вони зараз тікали, пройняті смертельним жахом, на стіни й дахи будинків, а Балу глибоко й полегшено зітхнув. Шерсть у нього була набагато густіша, ніж у Багіри, але й вона порідшала під час бійки.

Тоді Каа вперше за весь цей час розкрив пащу і вимовив тільки одне довге шипляче слово, і навіть ті мавпи, що здалеку поспішали на допомогу до Холодних Печер, прикипіли на місці від жаху, так що аж гілки під ними позгинались і затріщали. Мавпи, які сиділи на стінах і в порожніх будинках, замовкли, і в мертвій тиші, що оповила місто, Мауглі почув, як Багіра, вийшовши з водоймища, обтрушувала з себе воду.

Мауглі припав оком до ажурної стіни і кричав на знак презирства та глузування по-совиному крізь передні зуби.

—  Витягни хлопчика з цієї пастки; я вже зовсім змучилась,— промовила Багіра.— Заберімо Людське дитинча і ходімо звідси. Вони можуть знову напасти.

—  Вони не рушать з місця, аж поки я їм дозволю. Сссстій-те!— просичав Каа, і в місті знову запанувала мертва тиша.— Я не міг прибути раніше, Сестрице, але мені здалося, що ти гукала,— додав він, звертаючись до Багіри.

—  Мо… може, я й крикнула щось під час бійки,— відповіла Багіра.— Чи ти не поранений, Балу?

—  Я не певен у тому, що вони не викроїли з мене сотні ведмежат,— відповів  Балу,   важко  струшуючи  то   одну,   то другу лапу.— Вау! Мені болить скрізь. Каа, я гадаю, що ми з Багірою завдячуємо тобі своїм життям…

—  Пусте!.. А де ж дитинча?

—   Тут, у пастці. Я не можу вилізти!— кричав Мауглі. Зруйнована баня павільйону була зависоко над його головою.

—  Заберіть його звідси. Він скаче, як Мор, павич, і може подушити наших дітей,— почулися голоси кобр зсередини,    і

—  Ага! —сказав Каа з усмішкою.— Цей малюк скрізь має друзів! Відійди, дитинча, а ви сховайтесь, Отруйне Плем’я! Я ламаю стіну!

Стіна тріснула і повалилась, здійнявши хмари пороху й сміття. Мауглі вискочив крізь пролам, кинувся до Балу та Багіри і став між ними, обнявши руками їх за товсті шиї.

—  Ти  не  поранений?— спитав  Балу,  ніжно  притиснувшись до нього.

—  Мені  дуже   прикро,   я голодний і добре   подряпаний. Але ж як люто вони побили вас, мої Брати. Ви сходите кров’ю! .-

—  Інші теж,— сказала Багіра, облизуючись і позираючи на мертві тіла мавп, що валялися скрізь по терасі і навколо водоймища.

—  Це дурниці, це все нічого, аби ти був живий та здоровий, Жабеня, гордість моя,— промимрив Балу.

—  Про це ми поговоримо потім,— досить холодно зауважила Багіра.

Це Мауглі не сподобалося.

—  Ось Каа, завдяки якому ми перемогли і ти лишився живий. Подякуй йому, Мауглі, так, як велять наші звичаї.

Мауглі обернувся і побачив величезну голову пітона, що коливалася на фут вище його голови.

—  Так  от  яке  це  дитинча!— промовив  Каа.— У нього дуже ніжна шкіра, і його важко відрізнити од Бандар-Логів. Стережись, хлопче, щоб я у темряві помилково не прийняв тебе за мавпу. Я погано бачу в той час, коли міняю шкіру.

—  Ми однієї крові — ти і я,— відповів Мауглі.—Цієї ночі ти врятував мене від смерті. Моя здобич буде твоя здобич, коли ти будеш голодний, о Каа!

—  Дякую, Братику,— відповів Каа, хоч ув очах йому  блимнула посмішка.— А що може забити такий сміливий мисливець? Я питаю це, бо, може, піду з ним наступного разу на полювання!

__ Я нічого не вбиваю, бо я ще малий, але заганяю кіз до тих, хто полює на них. Коли будеш голодний, приходь до мене і побачиш, чи правду я кажу. У мене є деяка вправність ось тут,— він простягнув уперед руки,— і якщо ти коли-не­будь попадеш у пастку, я зумію сплатити свій борг тобі, Багірі, Балу. Щасливого полювання всім вам, мої повелителі!

—  Добре сказано,— пробурмотів Балу, бо Мауглі й справді досить гарно висловив подяку. Пітон -легко поклав свою голову на плече Мауглі і потримав її хвилину.

—  Хоробре серце і ввічлива мова,— сказав він.— Вони далеко поведуть тебе в Джунглях, дитинча! А тепер швидше йди з своїми друзями. Йди і лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти дивився на те, що зараз тут відбудеться…

Місяць ховався за гори, і перелякані мавпи висіли скрізь по стінах і зубцях, ніби клоччя подраної торочки. Балу пішов до водоймища напитись, а Багіра почала прилизувати своє хутро, коли Каа вислизнув на середину тераси і лунко ляснув щелепами. Очі мавп звернулися на нього.

—  Місяць сховався,— мовив він.— Чи видно вам? Чи бачите мене?

Зі стін долинув жалібний стогін, ніби вітерець війнув по верхівках дерев:

—  Ми бачимо, “о Каа!

—  Гаразд. Тепер починається танець — Танець Голоду Каа. Сидіть тихо й дивіться!

Спочатку він зробив два чи три великі кола, нахиляючи голову то праворуч, то ліворуч, потім його тіло почало скручуватись у вузли та кільця. Ці кільця і вузли то сходились докупи, то розходились, то здіймалися один над одним, змінялися в якісь фантастичні форми, то зовсім щезали. І ні на хвилину не затихала його глуха, одноманітна, дзюркітлива пісня. Надворі темнішало й темнішало, і, нарешті, безкраї рухливі кільця зникли в темряві, тільки чутно було шелест лускатої шкіри.

Балу й Багіра стояли нерухомо, як кам’яні. Вони тихо гарчали, і шерсть ставала сторч їм на шиях; а Мауглі дивився і дивувався.

— Бандар-Логи!— почувся, нарешті, голос Каа.— Чи мо­жете ви поворухнути рукою або ногою без мого дозволу? Відповідайте!

—  О Каа, без твого дозволу ми не можемо поворухнути ані рукою, ані ногою!

—  Гаразд! Ступіть до мене крок!

Ряди мавп безпорадно гойднулися вперед, і Балу з Багірою ступили разом з ними затерплими ногами.

—  Ближче!— просичав Каа, і всі посунули знову. Мауглі поклав руки на Балу і Багіру, щоб відтягти їх геть,і ці два великі звірі здригнулись від його дотику, немовби прокидаючись після важкого сну.

—   Тримай руку на моїм плечі,— прошепотіла Багіра.— Тримай, а то я рушу вперед, туди, до Каа… Ах!

—   Та це ж просто старий Каа виписує кола в поросі!— сказав Мауглі.— Ходімо!

І всі троє вибрались у Джунглі крізь пролам у стіні.

—  Ху!— зітхнув Балу, коли вони вже стояли під тихими деревами.-—Школи не стану більше зв’язуватися з цим Каа,— і він обтрусився з голови до ніг.

—  Він знає більше, ніж ми,— тремтячим голосом сказала Багіра.— Коли б я ще трохи постояла, то сама пішла б йому в пащу.

—  Багато хто так і зробить, поки знову зійде місяць,— промовив Балу.— Каа добре пополює… на свій лад.

—  Але що це все значить?— спитав Мауглі, який не знав про могутні чари пітона.— Я нічого не бачив, крім величезного змія, що по-дурному звивався, аж доки стемніло. Тільки от ніс він собі розбив. Ну, ну!

—  Мауглі!— гнівно сказала Багіра.— Коли у Каа розбитий ніс, то винен у цьому ти; мої вуха, боки і лапи, а також шия і плечі Балу покусані також через тебе. Ані Балу, ані Багіра багато днів тепер не зможуть полювати собі на втіху.

—  Не біда,— сказав Балу.— Зате Людське дитинча знову з нами!

—   Твоя правда, але воно дісталося нам ціною часу, який ми могли б витратити на добре полювання, ціною ран, шерсті — у мене майже півспини вискубли, а головне, ціною честі, бо пам’ятай, Мауглі: через тебе я, чорна пантера, була змуше­на звернутись по допомогу до Каа, а потім ми з Балу подуріли, як маленькі пташки, зачаровані його Танцем Голоду. Ось, дитинча, що вийшло з твоїх забавок з Бандар-Логами!

—  Так, це правда,— сумно відповів Мауглі.— Я погане Людське дитинча, і мені болить душа!

—  Гм! Як велить Закон Джунглів, Балу?

Балу не хотів, щоб Мауглі зазнавав нових неприємностей, але він не міг перечити Закону Джунглів і процідив крізь зуби:

—  Каяття не рятує від кари. Але пам’ятай, Багіро, він ще дуже малий!

—  Я це пам’ятаю, але він накликав біду і повинен дістати кару. Що ти на це скажеш, Мауглі?

—  Нічого. Я зробив негарно. Ти і Балу поранені. Це справедливо.

Багіра одважила йому півдесятка стусанів, звичайно, з погляду пантери, ніжних (вони, напевно, не збудили б її власних дітей), але для семирічного хлопчика це була досить важка кара. Коли все було скінчено, Мауглі чхнув і встав, не кажучи ані слова.

—  Ну,— сказала Багіра,— стрибай мені на спину, Братику, та подамося вже додому!

Звичаї Джунглів тим гарні, що коли винного покарано, то про його вчинок зразу ж забувають, і ніхто ні на кого не дметься. Мауглі поклав голову на спину Багіри і заснув так міцно, що не прокинувся навіть тоді, коли друзі принесли його до рідної печери під бік Матері Вовчиці.

Запитання до тексту

Як вдалося Бандар-Логами викрасти Мауглі? Чому це було небезпечно?

Як вдалося Багірі і Балу вмовити Каа допомогти їм у визволенні хлопчика?

Чи уважний ти читач?

Як звали павича? А дикого слона?

 

Тестова робота до казки Р.Кіплінга «Мауглі»

1.В якій країні народився Кіплінг?

а) Індія

б) Англія

в) Німеччина

г) Франція

2.До якої збірки входили оповідання про Мауглі?

а) «Казки матінки моєї Гуски»

б) «Книга Джунглів»

в) «Нові казки»

г) «Казки, що були розказані дітям»

3. Про кого йдеться:«Власне, він уже стрибнув, а потім зробив неймовірне зусилля, щоб зупинитися»?

а) Шер-Хан

б) Табакі

в) батько Вовк

г) Акела

 

4.Хто назвав Мауглі Жабенятком?

а) Багіра

б) Мати вовчиця

в) люди

г) Бандар-Логи

5.Як малий Мауглі допомагав усім вовкам?

а) захищав від людей

б) давав ліки

в) витягав колючки з їхніх лап

г) крав дикий мед для вовків

6. Кому з персонажів належать ці слова: «Ні, братику, це тільки сльози, які бувають у людей…Тепер я знаю, що ти – Людина і вже не дитинча»?

а) Балу

б) Матері вовчиці

в) буйволу Рамі

г) Багірі

7.Хто викрав Мауглі?

а) Бандар-Логи

б) Шер-Хан

в) люди

г) Каа

8.Хто навчив Мауглі принести на Раду Зграї вогонь?

а) вовчиця Ракша

б) Балу

в) Багіра

г) Каа

9. Хто з звірів народився не в лісі??

а) Ракша

б) Балу

в) Багіра

г) Манг

10.Встановіть відповідності

А.Акела                                          1.Шуліка

Б.Чіль                                             2. Олень

В.Табакі                                          3.Вовк

Г.Самбург                                      4.Шакал

5.Слон

Правила фотоквесту

1. Знайди відповідь на запитання
2. Якщо можливо – сфотографуй ( а краще зроби селфі з цим предметом)
3. Можна намалювати відповідь і сфотографувати малюнок
4. Якщо вдома такого предмета поблизу немає, знайди оригінальний вихід. Наприклад, можна використовувати будь-які речі для відповіді на запитання: печиво, цукерки, листя, ґудзики, монети, леґо, намистинки, іграшки тощо. Твоя фантазія не знає меж!
5. У крайньому випадку – взяти фото (картинку) з Інтернету
6. Створити фотоколаж з відповідними номерами
7. Прикріпити фото своєї роботи у Класрум

                                  Бажаю успіху!

Фотоквест за уривком  казки Р.Кіплінга «Мауглі» під назвою

«Полювання Каа»

1. «Великий, поважний, старий бурий ведмідь був дуже задоволений з такого спритного учня, бо …. вивчають у Законах Джунглів лише те, що стосується виключно їхньої Зграї, й одразу розбігаються.»
2. Хто такий Манг?
3. «Потім він обернувся до Багіри і почав розповідати їй, як випросив Владичні Слова у Хаті, …, і як Хаті водив Мауглі до озера»
4. «Ти був у Мавпячого Племені – у…, що не визнають Закону і їдять усе? Яка ганьба!..»
5. Які плоди дали Мауглі Бандар-Логи, аби заприятилювати з ним?
6. Про яких тварин йдеться? «Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам’ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони – велике плем’я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а впаде горіх, і їхній настрій одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі.»
7. «Коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи…, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважити»
8. Кому Мауглі, коли його вкрали Бандар-Логи, встиг проказати слова: «Ми однієї крові – ти і я!..»?
9. Що означає ім’я Мауглі?
10. «Напустіть на мене…, хай закусають мене до смерті, бо я найнещасніший з усіх ведмедів»
11. Про кого йдеться? «…лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці й милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд; він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини й облизував губи, думаючи про наступний обід.»
12. Як називається твір, частиною якої є історії про Мауглі?

 

 

Фотоквест за уривком  казки Р.Кіплінга «Мауглі»

під назвою «Полювання Каа»

1. «Великий, поважний, старий бурий ведмідь був дуже задоволений з такого спритного учня, бо …. вивчають у Законах Джунглів лише те, що стосується виключно їхньої Зграї, й одразу розбігаються.»
2. Хто такий Манг?
3. «Потім він обернувся до Багіри і почав розповідати їй, як випросив Владичні Слова у Хаті, …, і як Хаті водив Мауглі до озера»
4. «Ти був у Мавпячого Племені – у…, що не визнають Закону і їдять усе? Яка ганьба!..»
5. Які плоди дали Мауглі Бандар-Логи, аби заприятилювати з ним?
6. Про яких тварин йдеться? «Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам’ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони – велике плем’я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а впаде горіх, і їхній настрій одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі.»
7. «Коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи…, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважити»
8. Кому Мауглі, коли його вкрали Бандар-Логи, встиг проказати слова: «Ми однієї крові – ти і я!..»?
9. Що означає ім’я Мауглі?
10. «Напустіть на мене…, хай закусають мене до смерті, бо я найнещасніший з усіх ведмедів»
11. Про кого йдеться? «…лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці й милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд; він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини й облизував губи, думаючи про наступний обід.»
12. «А потім вони дали мені горіхи і взяли мене за … та й понесли аж на верхівку дерева. Вони казали, що я їм брат по крові, тільки без хвоста, і ще казали, що я коли-небудь стану в них Ватажком…»