Жіноче обличчя війни
Copyright © 2023
«ЗЕЛЕНЕ ЯБЛУКО», 42 ОМПБ, 58 ОМБР
Наталія Борисовська
Тоді я подзвонила на гарячу лінію Міноборони… Через дві години мене запросили на співбесіду до заступника міністра оборони. Мене кликали в СБУ, Нацгвардію чи в Айдар. Але я хотіла на війну. Мене відправили в Адміністрацію президента, щоб дізнатися, чи можна оформити в інший підрозділ. Якраз створювався 42 батальйон. Мене взяли на діловода. Через три дні вже висунулися в зону АТО. Це був серпень 2014 року. Якось зі штабу АТО до нас приїхав полковник Альберт Анатолійович Мітрошкин і спитав, чи піду я в розвідку, бо їм для спецоперації потрібна була дівчина.
Біля селища за Краматорськом було озеро, наші колони постійно туди їздили і постійно були якісь проблеми. Незрозумілі люди, ті самі, з’являлися. Треба було прослідкувати, чи ніхто не здає. А я на той час вже навчилася пеленгатором користуватися… І от, ми сидимо на березі озера, в цивільному, хлопчик і дівчинка, романтика. І прослуховуємо. Пустили по селу один БТР для приманки. Так ми тоді знайшли жінку-корегувальницю, яка передавала інформацію сєпарам.
Ще в 2014 році я для себе відкрила програму Zello — вона, як скайп працює, тільки звукові повідомлення. Я таким чином виявила корегувальника, чоловіка, який їздив на мопеді, коли наші колони висувалися у бік Бахмута.
Потім було Дебальцево, Вуглегірськ. Тоді я була неофіційно у складі розвідки.
Був такий момент, що я простудилася по жіночому, і мене відправили в лікарню в Світловодську. Я там мала бути до 17 січня. Але розпочався наступ і мій тодішній чоловік приїхав мене забрати. Лікар забороняв, але хлопці мене вивезли.
З 17 до 18 січня просиділи в погребі, бо нас обстрілювали. І в новинах я прочитала, що моя лікарня була обстріляна і снаряд танка влучив в те крило, де я мала лежати…
Потім ми п’ять місяців пробули в Костянтинівці і в вересні 2015 вийшли в Дзержинськ (Торецьк), Зайцеве, Майорськ…
Зараз я знову повернулася в армію, в 58 бригаду.
У мене все почалося з Майдану. Батьки мене дуже стримували, коли на Майдані почалися найстрашніші дні, вся моя родина дзвонила і благала не сходити з поїзда Харків-Київ (я в Харкові навчалася), доїхати додому. Всередині я відчувала провину. Я ж могла робити будь-що, бути корисною.
«ПЕРЛИНКА», 54 ОМБР, 46 БАТАЛЬЙОН «ДОНБАС-УКРАЇНА»
Галина Клемпоуз
До поїздки на війну мене стримував хлопець, з яким я тоді зустрічалася. Але влітку 2014 року моєму троюрідному брату відірвало ногу. В серпні був «парад» полонених в Донецьку і мама впізнала нашого земляка. Я це все переживала, розуміла масштаби всього.
Потім я познайомилася вдома з волонтерами, почала працювати з ними, в Харкові організувала збір коштів в університеті. В якийсь момент вирішила, що поїду й сама. Зв’язалась з рівненським батальйоном Горинь, вони тоді були на охороні штабу в Краматорську.
Так я їздила в 2014-2015 роках. Допомагала багатьом підрозділам. В 2016 році вивели 30 бригаду, до яких я найчастіше їздила. І в мене почався тиждень якогось ступору. Я тоді зрозуміла, що на 2016 рік як така волонтерська допомога не потрібна, значить, потрібно думати, що робити далі.
В червні я приїхала до Правого сектору, на Світлодарську дугу. В них був хлопець, Мирослав, він сильно хворів, і я привезла йому ліки та вирішила залишитися, проконтролювати, щоб він пролікувався. Роззнайомилася з ними. Там і Лєра Бурлакова була, і Василь Сліпак. Я була свідком того бою, коли Василь загинув…
Я до останнього тягнула з підписанням контракту, бо була студенткою денного курсу в Харкові. Але займалася разом із Ксеною і документацією, і логістикою, трохи санітаром була.
3 серпня 2016 року я підписала контракт разом з ПС в 1 батальйон 54 бригади. Все було нормально до грудня, поки не загинуло 5 наших людей. Я опізнавала всі тіла, була в моргах. Була на опізнанні тіл Шайтана і Ефи, коли сєпари їх передали. Коли Сім’янина дістали з поля бою і ніхто не міг його опізнати, я опізнала…
Патрон, Мамай… гинуть кращі…
Потім був перехід в 46 батальйон Донбас-Україна. Туди я прийшла на посаду гранатометника, аеророзвідкою займалася. Зараз я поки що звільнена в запас. Всім кажу «поки що».
Мені психолог сказав, що хоч мінімальне бажання повернутися назад — це і є посттравматичний синдром. Але я думаю, що моє бажання бути там супроводжується не ПТСРом, а тим, що там люди відкритіші. Це просто несприйняття того, що тебе не сприймають тут.
Там ти ходив, як оголений нерв, ти викладався на повну. Мене мотивують люди, які з Донецька. Вони воюють, бо хочуть повернутися додому. А ще — носять на брелку ключі від донецької квартири. Саме вони, а не війна мотивують.
Коли хтось гине — це така пустка всередині. Я розумію, наскільки скучаю за людьми, яких вже немає поряд. Найбільший мій страх в житті — що їхні смерті будуть даремними.
Коли після Майдану виникла потреба захищати Схід, моєму чоловікові запропонували створити і очолити батальйон територіальної оборони. Створював він його з тих наших друзів, з якими разом був на Майдані, з добровольців.
25 БАТАЛЬЙОН «КИЇВСЬКА РУСЬ»
Евгенія Янченко
В МЕНЕ НАВІТЬ ДУМКИ НЕ ВИНИКАЛО, ЩО Я МОЖУ НЕ ПОЇХАТИ, ХОЧА ЖІНОК ПРИНЦИПОВО В БАТАЛЬЙОН НЕ БРАЛИ, ТА І ЧОЛОВІК РОБИВ УСЕ МОЖЛИВЕ, АБИ Я НЕ ПОЇХАЛА. ДО ТОГО Ж, Я НЕ МОГЛА СЛУЖИТИ З НИМ В ОДНОМУ БАТАЛЬЙОНІ, БО ВІН КОМБАТ, ЗАКОН ПРО КОРУПЦІЮ ЗАБОРОНЯЄ БУТИ У ПРЯМОМУ ПІДПОРЯДКУВАННІ.
Я і дві мої подруги, Аня і Христина, були на фронті від початку як волонтери, громадська організація. Ми не служили офіційно, хоча були в батальйоні протягом всього часу.
Але Андрій бачив, як я наполягала. Я пройшла безліч курсів парамедиків. Можна сказати, він змирився з думкою, що я їду. Я хотіла бути поруч, але бути корисною. Хоча довелося і повагу особового складу на війні завойовувати. Тяжко сприймали, мовляв, чого приїхала, жінкам не місце на війні, ще й дружина комбата. Але все змінилося після першого серйозного бою, коли наші бійці потрапили у полон, було понад 30 поранених, а я рвонула на передову і опинились на території, яку сєпари контролювали. Мені вдалося врятувати хлопців. Після цього і думка про мене змінилася, хлопці оцінили, зрозуміли, для чого ми дійсно там є.
В березні 2015 року ми вийшли на ротацію. Саме тоді я зрозуміла, що вагітна.
Для себе вирішила, що не маю права їхати назад на фронт, бо відповідаю тепер не лише за своє життя.
Спочатку було тяжко, відчуття справедливості було значно загострене. До того ж, я розуміла, що повернеться Андрій і мені доведеться і його витягати з такого стану.
Але, можна сказати, нас витягнув малий. Ми з берців перекинулися одразу в пелюшки. Я включилася в роботу. З батьками колись займалася бізнесом.
Започаткувала інтернет-магазин орхідей, у нас під замовлення можна придбати будь-які квіти. Та зайнялася нігтевою естетикою, яка мені подобалася ще до війни. У салоні Eva Fleur Studio є практично все для того, щоб жінка відчула себе красивою і доглянутою.
Війна — не привід, щоб жінка виглядала негарною.
Коли розпочинався Майдан, я була переконана, що це не завершиться нічим. І щоразу, коли щось відбувалося — думала, що крутіше вже не буде: спочатку, коли була спроба штурму Кабміна, потім — 1 грудня…
На війну почала їздити кореспондентом. Військового досвіду у мене не було, я не вміла навіть тримати у руках зброю.
«ЛЄРА», ОКРЕМА ДОБРОВОЛЬЧА ЧОТА «КАРПАТСЬКА СІЧ», 93 ОМБР, 54 ОМБР, 46 БАТАЛЬЙОН «ДОНБАС-УКРАЇНА»
Валерія Бурлакова
Тому сподівалася, що мене візьмуть хоча б у прес-службу якогось батальйону. Відправила заявку у Донбас, але мені не відповіли взагалі. Потім просилася до друзів в Азов, але там сказали, що категорично не беруть дівчат. Ще кудись намагалася потрапити… Але все було марно, тому я просто їздила і писала репортажі. Потім друзі з Карпатської Січі покликали мене з собою у Піски. Я поїхала писати, але на місці з’ясувалося, що у підрозділі бракує людей, і я почала заступати. На цей час я вже встигла побувати у тренувальному таборі, де отримала хоча б загальне уявлення про зброю, про те, як пересуватися… Для початку це вже було щось. Але я ще не знала сотень дрібниць, необхідних щоб вижити на війні. Питала, наприклад, свого командира: як зрозуміти, що летить міна? Який буде звук?..
У перші дні на передовій мені було страшно. Весь час думала, що там я, мабуть, і помру і чи є в цьому сенс. Але повернутися у Київ теж не могла — залишатися вдома у час, коли інші були на війні, мені було нестерпно соромно.
У Пісках у складі Карпатської Січі я була до травня 2015-го року. Потім ми з друзями підписали контракти із ЗСУ, пішли у 93 бригаду. Хотіли саме на Бутівку, і командир роти, яка тримала шахту, забрав нас усіх до себе. Там я була стрільцем, хоча оформили мене санінструктором: тоді перелік «жіночих» посад в армії ще був дуже обмеженим.
Потім 93 ОМБр вивели на полігон. Ми з кількома побратимами вирішили їхати до Правого сектору на Світлодарську дугу, хоч це і було на той момент самовільне залишення частини. На Світлодарці після спроби штурму сєпарських позицій, коли загинув Василь Сліпак, неоформлених добровольців, до яких ми приїхали, змусили швидко підписати контракти. А нас з хлопцями із 93 — оскільки ми вже були на контракті — перевели до 54-ї.
Крім мене «дезертирами» з полігону тоді були Влад Казарін (Розписний), який загинув на Світлодарці у серпні того року. І Михайло Лупейко (Ангел) — він тоді ж дістав надзвичайно важке порання, дивом вижив. А мене згодом перевели з піхоти у мінометну батарею, яку повністю намагалися заповнити правосєками. Там я стала командиром мінометного розрахунку.
Згодом з 54, яку вивели на полігон, ми перевелися у 46-й батальйон. Повернулися на фронт. Але потрапили у колишній сектор М. Це був дуже важкий період — ми майже не працювали, і я постійно накручувала себе, що від мене немає жодної користі. Що я просто марную час. Насправді, 46-й бат потім поїхав на Світлодарку… Але я до того часу вже звільнилася. Мабуть, просто дійсно втомилась — на війні я зрештою пробула рівно три роки, з грудня 2014 по грудень 2017. Треба було принаймні зробити перерву.
Зараз я вдома. Повернулася до журналістики. Виховую сина. Все нормально. Але назад дуже тягне, і рюкзак з найнеобхіднішим я не розбирала… У разі загострення, думаю, не втримаюся тут.
Війна дала мені багато справжніх друзів і, що мене тішить, бойовий досвід. Насправді, попри всі втрати та негаразди, Донбас — це для мене найважливіше, що було у моєму житті.
30 ОМБР, 54 ОМБР
Оксана Якубова
В березні 2014 мене відправили в 30 бригаду начальником фінансової служби. Спочатку була в шоці — війна почалась, а армія по суті не готова. Нічого не було — ні списків прізвищ військових, ні обмундирування, ні обладнання.
В зону АТО ми зайшли на Савур-Могилу. Там багато наших загинуло. Потім була Степанівка, коли розбили бригаду, село з землею зрівняли.
Згодом мене, не дивлячись на те, що я жінка, зробили заступником комбата з виховної роботи у нашому 5 батальйоні. Він проблемний був, але мені став таким рідним, що я не зважала на ці проблеми, збиралася зробити їх кращим батальйоном.
А потім створювали 54 бригаду і 5 батальйони кількох бригад віддавали в неї. Мені пропонували залишитися в 30 бригаді, але я своїх хлопців не покинула. Так стали військовослужбовцями 1 батальйону 54 бригади.
І тут був бардак — ми зібрали батальйон, і ночами сиділи складали списки, щоб всі отримали УБД. Я щодня була з хлопцями на передовій, їздила по постам, разом з ними потрапляла під обстріли.
Страшно стало вперше, коли йшли на позиції і снайперська куля пролетіла. Я присіла, а встати не можу — страшно.
Зранку їхати, а я боюся. З закритими очима їду, а самій страшно, не можу.
Найтяжчим місцем ротації була Світлодарська дуга. В 2016 були страшні бої влітку і в грудні. Влітку в нас загинув Василь Сліпак і хлопець з 25 батальйону. Правий сектор, який служив тоді з нами, взяли висоту Мурашник, а від командування був наказ відступати, мовляв, ми порушили Мінські угоди.
В грудні у нас «ліс» був — кілька днів були сильні бої. 18 грудня багато наших загинуло. Через кілька днів КСП батальйону почали накривати артою. Тоді було багато пліток, що нас всіх повбивало, подзвонив якийсь телеканал, я коментар в ефірі давала і в цей момент прилетіло, мене з телефоном відкинуло… Навіть не знаю, як той ефір закінчився…
Потім Наташа Хоружа (медик) загинула. Після неї мене накрило конкретно. В цей день було два 200. А потім мене переклинило — фарт піймала. Я розуміла, що щось не так, почали пити ліки, а мені тільки гірше стало. В мене вже кордонів не було, ніби кайф якийсь. Я не могла зранку почати нормально працювати, поки не відчувала, що по мені стріляють. Знімала бронік, знімала каску, і ніби випробовувала долю…
Коли звільнилась з армії, в мене був дуже складний період з посттравматичним синдромом. І не говорила ні з ким, і вулиці боялася, і назад рвалася…
Дуже скучаю за тим періодом на війні. Батальйону мого, як такого, вже немає. Все змінилося, я слідкую за підрозділом. За собою відчуваю провину, що все могло б бути по-іншому.
Пам’ятаю кожного загиблого. Спілкуюся зараз тільки з тими, хто вже на дембелі, або ще служить. Вони мене рятують.
Війна для мене почалася в грудні 2013 року. Пам’ятаю момент, коли ми з автомайданом поїхали блокувати Шевченківський суд, де розглядалася сфабрикована справа проти одного з наших активістів.
Наша машина вперлася в ворота, за якими стояла ціла купа Беркуту у повній амуниції, і ми розуміємо, якщо вони на нас підуть, від нашої машини залишиться консервна баночка.
Тоді і прийшло розуміння фізичної небезпеки, що от є ми, а є ворог, який може завдати тобі фізичної шкоди. Перша думака — Біжи!, але ти лишаєшся, і робиш свою справу.
24 ОМБР ІМЕНІ КОРОЛЯ ДАНИЛА
Віра Прохира
Тоді, мабуть, і була та мить неповернення, певний Рубікон. Я прийняла рішення, що звільняюсь з основної роботи, працювала в сфері політичного піару, скасувала записи на новорічні фотосети (як хобі займалася студійною фотографією). І життя якось саме собою змінилося. Ми їхали пікетувати Лук’янівське СІЗО, замість того, щоб йти на корпоративи, ганяли в Епіцентр по потрібні активістам речі, а не в салони у пошуках суконь. Пам’ятаю, тоді з’явився навіть такий собі тест, на визначення свій/чужий — яка асоціація при слові «коктейль». Якщо Койтейль Молотова — то свій, якщо Мохіто, Піна-Колада — чужий.
Коли Майдан закінчився, і розпочалась АТО — я почала волонтерити.
Потім пам’ятаю момент, коли влітку 2014 один з кращих друзів приїхав до Києва, ми зустрілися, і він спокійно повідомив, що приїхав на збори добровольців і скоро рушає на війну.
Я усвідомила, що він їде туди і може не повернутися, і от це було по-справжньому страшно. Потім багатьох інших знайомих, з ким разом росли, вчилися, ходили на вечірки, грали в Мафію, теж мобілізували. За них теж довелося попереживати.
Тоді, можливо, і почали з’являтися перші думки призватися, але в мене на той час була хороша зарплата з якої я могла купляти потрібні для бійців речі, і я себе переконувала, що правильно залишатися на своєму місці і допомагати хлопцям. Про брак кадрів в армії я не могла на той час говорити, бо була далекою від цього. І в 2014-2015 справді була потреба у волонтерській роботі.
Коли почала співпрацювати з фондом Повернись живим, зрозуміла армійську структуру більше. Зараз розумію, що забезпечення вже більш-менш є, а кадрів не вистачає. Подумала, що, можливо, і я можу принести користь своїми мізками та знаннями, адже армія це не завжди змагання м’язами.
Влітку 2017 року прийшло усвідомлення, що я просто втомилася жити на два світи. Було два ключових моменти. Одного разу знайомий військовий мені сказав: Ви, волонтери, молодці і ми вам дуже вдячні, але навіть якби не було вас і вашої допомоги, ми б все одно воювали. Так, з більшими втратами, але ми б робили свою справу, йшли у бій. А якби не було нас, невідомо, яке б життя було у всіх.
Я спочатку дуже образилася, але згодом зрозуміла, що він правий. І другий вирішальний момент був, коли мене подруги витягнули в Києві на концерт, а знайомий написав, що в них 200-ті. Я зрозуміла, що фізично я тут, а думками — там.
Якраз тоді мені запропонували роботу, зовсім не пов’язану з армією. І я вирішувала — або припиняти співпрацювати з фондом, полишити поїздки на Донбас, або «узаконювати» стосунки з армією. Так восени 2017-го я опинилася у Тернопільському військкоматі. Зараз служу в 24 бригаді ім. Короля Данила.
Зараз я дивлюся на свою роботу глобально, мій роботодавець — Україна, служу українському народу.
Коли почалась війна частина моїх друзів пішли добровольцями, частина самостійно мобілізувалась. Я бачила, що по спорядженню в них все дуже погано, все, що видали, було, м’яко кажучи, не робочим. Тоді зрозуміла, що для виживання групи потрібно спорядити всіх, бо не можуть мої друзі бути якісно одягнені, взуті, з бронею, а інші — ні.
25 БАТАЛЬЙОН «КИЇВСЬКА РУСЬ»
Юлія Кіріллова
Я тоді була волонтером, ми працювали і з військовими, і з цивільним населенням, і з дитячими будинками в зоні АТО. Потім трохи затихли серйозні бойові дії, і я вирішила займатися суто дітьми. Але приїхала в 25 батальйон до своїх друзів і затрималася майже на два тижні. Вони запропонували мені йти служити до них в батальйон. Раніше я про армію навіть не думала, а вони так неочікувано запропонували і я неочікувано погодилася.
Після оформлення я одразу поїхала в Попасну. Оскільки я була суто цивільною людиною, без найменшої військової освіти, мене мобілізували як діловода. А потім перевели в розвідку, на посаду розвідник-гранатометник. Також на мені були карти та медицина. Хлопці вчили стріляти. В мене був гранатомет РПГ-7Д , АКС-У та ПМ. Ми часто ходили на виходи.
Потім, у 2016 році, ми стояли на Світлодарській дузі та Троїцькому. Був такий момент, коли приїхали «великі начальники» і наказали забрати всіх дівчат з передової. Нас тоді попереводили в медицину, на кухню, на штаб. Я стала санінструктором. У нас була нестача водіїв на санітарні машини, і ми самі їздили, і самі надавали допомогу.
Напевно, було два найтяжчих бої. Один 29 червня, у нас тоді загинув наш Кузнєц і Міф (Василь Сліпак). І 9 липня нам обстріляли швидку. Тоді в нас троє загиблих було. Два наших ВОПа розгромили в хлам. Між розривами відстані в метр були, кроками можна було поміряти. Весь взвод розвідки поклали, всі були поранені, контужені.
Найскладніше, коли в тебе на руках помирає людина. Коли він ще дихає, а потім витягаєш каталку з машини, а він вже не живий. І ти розумієш, що там черепно-мозкова травма, пошкоджений мозок, витекло око, шансів не було…
Пам’ятаю першого серйозного 300-го, коли хлопця привезли з позицій, відкрилися двері медички, а там просто пошматоване тіло. Це не порізи, не рани, не переломи — просто пошматоване тіло.
Подих перехопило, страшно стало. А потім на мене гаркнули: Чого ти там стала!, і прийшлося опанувати себе, взяти ту напіввідірвану ногу, з якої стирчала кістка (хоч не переламана), зняти черевика, перемотати, помити…
Важко, коли йому боляче. Він кричить, а тобі потрібно мотати, джгут накладати, щось робити з ним… Я зрозуміла, що страшного немає нічого. Так, неприємно, але нестрашно, це така сама людина.
Бувало страшно, коли обстріл, а треба їхати за пораненими. Відчуваєш, що зовсім не хочеш їхати, боїшся, але на педаль натиснув і поїхав, а що робити.
Війна загартувала мій характер. Коли загинув чоловік, я поплакала місяць, а потім все тримала в собі, це мене причерствило, додало жорсткості.
Зараз я звільнена з армії. Скучаю і хочу назад, але фізично не можу дозволити, здоров’я не те. Я не хочу бути тягарем там. Але всі речі в мене вже давно зібрані.
Моя війна почалася на Майдані. Там я була у шпиталі в парламентській бібліотеці. До цього я ніколи не мала жодного стосунку до медицини, але мені хотілося допомагати. Лікарі казали мені, що робити — я робила. Тоді я зрозуміла для себе, що не лякаюсь крові, не панікую, коли бачу поранених, швидко реагую у критичних ситуаціях.
Published: Feb 4, 2023
Latest Revision: Feb 4, 2023
Ourboox Unique Identifier: OB-1414265
Copyright © 2023
Skip to content