ГЕОГРАФІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

ТЕМА 

ГЕОГРАФІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Зміст

1. Географія рослинництва світу. Характеристика зернового господарства.
2. Найважливіші технічні культури. Географія їх виробництва.
3. Географія тваринництва у світі. Найважливіші експортери та імпортери м’ясо-молочної продукції у світі.

1.Географія рослинництва світу. Характеристика зернового господарства.

Географія рослинництва світу. У географії рослинництва, як і в об’ємах її виробництва, відбуваються істотні зміни. Значний вплив на це зробила “зелена революція”, що почалася з успіхів мексиканських селекціонерів в середині 50-х років, які використали результати схрещування невибагливої низькорослої пшениці Тибету “том-пус” з кращими сортами пшениці, що були на той час у розпорядженні учених. Основними складовими “зеленої революції” є: виведення нових високоврожайних сільськогосподарських культур; розширення зрошуваних земель (тобто іригація); підвищення рівня механізації сільськогосподарських робіт;

Найуспішніше результатами “зеленої революції” змогли скористатися високорозвинені країни, які володіли достатнім для цього матеріально-технічним, фінансовим і науковим потенціалом. Що стосується країн, що розвиваються, то багато з них із-за обмеженості своїх ресурсів (перш за все фінансових) не змогли забезпечити реалізацію всього комплексу складових “зеленої революції” і в цілому не отримали тих результатів, на досягнення яких була направлена дана революція. Більше того, несприятливі агрокліматичні умови у ряді регіонів планети в останні десятиріччя, швидке зростання чисельності населення привели до того, що виробництво зернових на душу населення у світі знизилося.

Таким чином, з кінця 90-х років успіхи “зеленої революції” в більшості країн, що розвиваються, зійшли нанівець. Тому потужні потоки зерна зараз “перетікають” з промислової “Півночі” (економічно розвинутих країн) в аграрний “Південь”(країни, що розвиваються).

Особливістю рослинництва є те, що основним засобом виробництва і предметом праці виступає виключно земля як найцінніше багатство людства. Використання її залежить не лише від природних умов, а й від економічної доцільності, яка визначається якістю і продуктивністю площ. Наприклад, регіони з мусонним кліматом (Південно-Східна і Східна Азія) найбільш сприятливі для вирощування рису, а у країнах з посушливим кліматом, де умови для рослинництва обмежені, культивують пасовищне скотарство (Саудівська Аравія, країни Центральної Азії).

3.Найважливіші технічні культури. Географія їх виробництва.

Найважливішою і найбільш поширеною галуззю рослинництва є зернове господарство. Зернові культури широко розповсюджені у світі. Міжнародна статистика підтверджує існування понад 100 культур. За своїм призначенням вони поділяються на хлібні (пшениця, жито), зернофуражні (овес, ячмінь), круп’яні (рис, просо, гречка) та зернобобові (горох, квасоля). Проте зі всієї маси вирощеного зерна, провідне місце належить рослинам, які називаються “трьома хлібами людства”: пшениці, рису та кукурудзі.

Під зернові культури відводиться понад половина посівних площ (750–760 млн га), з яких 32 % займають посіви пшениці, 20 % – рису, 18 % – кукурудзи, 18 % ячменю, інші зернові культури – 12%.

Пшеницю на сьогодні вирощують майже у 70 країнах. Це культура помірного та субтропічного поясів, яка є вибагливою до ґрунтів та тепла, а також потребує великої вологи у період вегетації. Основні ареали вирощування пшениці: в Азії – Китай, Індія, Туреччина, Пакистан, Казахстан; у Північній Америці – США (12 % світових посівних площ), Канаді (6%); в Європі – Франція, Італія, Росія, Україна, Угорщина, Румунія.

За кількістю виробленої пшениці особливо виділяються: Китай (95 млн т), США (75 млн. т), Росія (45 млн т), Франція (32 млн т), Канада (30 млн т). Середньорічний збір зерна останніми роками перевищив 2200 млн т. Середня урожайність зернових у світі – 26,4 ц/га. Найбільша вона в країнах Західної Європи (Данії, Нідерландах) – 50–60 ц/га.

Експортерами зерна у світі виступають близько 20 країн, які постачають щорік на світовий ринок до 180 млн т різних видів зерна (10% від його світового виробництва), основну частину якого складає пшениця (близько 100 млн т). Найкрупніші експортери зерна на світовий ринок це –США, Канада, Франція, Аргентина, Австралія, Україна, Таїланд. Чистими імпортерами зерна є більше 100 країн світу. Найбільші імпортери пшениці – Японія, країни Європи, Бразилія.

Рис займає друге місце в структурі світового виробництва зерна, є головною продовольчою культурою майже для половини людства. Це типова культура мусонного клімату, яка потребує багато вологи і тепла, а також родючих ґрунтів. Тому його культивують майже завжди на штучному зрошенні у субтропічному та тропічному поясах Азії, Латинської Америки, Африки (у більшості країн одержують два урожаї рису на рік). Частково рис вирощуються і в країнах помірного поясу.

Середньорічні збори перевищують 500 млн т. Найбільші площі рисосіяння зосередженні в країнах Азії – 9/10 світових посівів.

Кукурудза (маїс) набуває все більшого значення як фуражна рослина. Проте у деяких регіонах кукурудза відіграє роль і продовольчої культури. Це теплолюбна та посухостійка рослина, що дає високі врожаї. Тому не залежно від того, що кукурудза є лише третьою за займаними площами, вона – лідер серед зернових культур за її збиранням.

Посіви кукурудзи переважають в районах жаркого і відносно сухого клімату. Майже половина збору її зерна припадає на США (47,5 % світового виробництва), за ними слідують Китай і Бразилія. Кукурудзу вирощують у всіх країнах Латинської Америки, культивують цю рослину також країни Африки (ПАР) та Європи (Туреччина, Іспанія, Італія, Румунія, Угорщина, Росія, Україна і багато інших країнах). Щорічний збір кукурудзи перевищує 450 млн т.

У багатьох країнах світу, особливо розташованих у помірному кліматичному поясі, для продовольчих і фуражних цілей вирощують ячмінь, овес, просо, жито. Світове виробництво ячменю складає близько 50 млн т. Його посіви займають значні площі в Україні, Росії, Китаї, США, Канаді, Чехії. Овес культивується в Росії, Польщі, Франції, Великобританії, Канаді. Валовий збір культури – більше 30 млн т. Жито – цінна продовольча культура, яка вирощується переважно в північній частині помірного поясу, де обмеженні можливості обробітку пшениці. Світове виробництво жита – близько 30 млн т. Його основні виробники: Росія, Білорусь, Україна, Польща, Німеччина, частково Франція.

Практично у всіх регіонах планети вирощується просо – невибаглива і водночас цінна продовольча культура. Найбільші її посіви в Росії (Поволжя, Північний Кавказ), Казахстані, Україні, Китаї, Монголії, Афганістані, Туреччині. Сорго обробляється в Китаї, Індії, США, країнах Тропічної Африки.

Серед зернобобових у ряді регіонів світу велике поширення отримала соя – продовольча, технічна і кормова культура одночасно. Найбільші її посіви зосередженні в Бразилії, Китаї, Японії, Таїланді, Індії.

Технічні культури вирощують, щоб отримати сировину для промислового виробництва, для них характерна висока товарність, часто монокультурність, у догляді за рослинами переважає важка ручна не механічна праця.

Група волокнистих культур  включає бавовник, льон-довгунець, коноплі, джут, кенаф.

Найголовнішою з волокнистих і основною технічною культурою є бавовник, який культивується у 80 країнах світу. Він є занадто вибагливим до ґрунту, тому вирощується за умови великої кількості добрив. При його переробці, окрім волокна, паперу, штучного шовку, із насіння одержують бавовняну олію, яка використовується і для харчування, і для технічних цілей.  Ця культура потребує під час росту багато вологи, а в процесі дозрівання – високої температури і сухого повітря.

Найбільшими регіонами вирощування бавовнику є Східна і Південна Азія, Південь США і деякі країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина й інші) та африканські країни, переважно на північному сході континенту (Єгипет, Судан та інші). Найбільшими його виробниками є країни Азії, які продукують понад три п’ятих світового виробництва. Майже одну п’яту цієї цінної волокнистої культури продукує Північна Америка. Крупні країни – виробники – Китай, США, Пакистан, Індія, Узбекистан, Бразилія, Туреччина, Аргентина, Туркменістан, Греція, Єгипет і Австралія – дають понад 85% бавовнику світу. Щорічний об’єм виробництва бавовни – близько 20 млн. т.

Льон-довгунець – волокниста культура зони мішаних лісів. Він мало вибагливий до умов зростання, є холодостійким та добре розвивається на кислих ґрунтів, є головною волокнистою культурою не чорноземної смуги Європи. Основні райони обробітку льону-довгунцю знаходяться в Росії, Україні, Білорусії (до 70% світового виробництва), країнах Балтії, а також в Польщі, Німеччині, Франції. Частково його обробляють в США, Канаді, Аргентині, Індії.

З інших волокнистих вирощується конопля (в Україні, Росії) та джут – це чагарник, з луб’яних волокон якого виробляють цупкі тканини та канати. Джут є теплолюбною рослиною, яку культивують у тропічному та субекваторіальному поясах. Найбільше його вирощують та експортують Бангладеш, Індія та Пакистан.

Олійні культури. Рослинами помірного поясу є соняшник та ріпак, субтропіків – оливи, мусонних областей – соя, субекваторіального та тропічного поясів – арахіс, екваторіального – олійна пальма.

Олійні культури вирощують у всіх країнах світу, але в різному асортименті: соняшник – в Росії, Україні, Болгарії, Угорщині, Франції, Аргентині, США, Індії, Китаї. Батьківщиною соняшнику є південна частина Північної Америки, в Європу він завезений у XVI столітті; рапс вирощують в Німеччині, Польщі, Чехії; арахіс – у всіх країнах Тропічної Африки, в Індії, В’єтнамі, на Кубі; оливки – в Італії, Іспанії, Греції, Хорватії; кокосова пальма – в Індонезії, Філіппінах, Малайзії.Як олійна культура у ряді країн використовується соя. Крім протеїну вона містить жири, мінерали, цукор і крохмаль. Відходи від переробки сої використовуються для відгодівлі худоби.

Серед цукристих культур найбільш популярними у світі є цукрова тростина і цукровий буряк. Світове виробництво цукроносних культур – 1,2–1,4 млрд. т в рік.

Цукрова тростина є багаторічною культурою тропічного поясу, дуже вибагливою до тепла та вологи, з якої виготовляється більше 70% цукру  у світі. Основні райони її обробітку на Кубі, Ямайці, а також в Бразилії, Індії, Китаї, США, Мексиці, Колумбії, Індонезії, Австралії, Пакистані. Куба, Ямайка, Бразилія – основні постачальники цукрової тростини на світовий ринок. Імпортерами цукру-сирцю з тростини виступають США, країни Європи та Японія на території яких його рафінують.

Наполеонівські війни і блокада континентальної Європи з боку Великобританії змусили європейців в XIX столітті шукати альтернативу цукровій тростині для виробництва цукру. Такою культурою виявився буряк, який в результаті багаторічної селекції перетворився на сучасний цукровий буряк. Зараз це найважливіша цукроносна культура країн помірного поясу. Основні райони її обробітку знаходяться в Україні, Росії, Франції, Польщі, Німеччині, США, Італії, Румунії, Угорщині, Іспанії, Китаї, Туреччині. Цукровий буряк – мало транспортабельний, тому в основному його переробка здійснюється в країнах-продуцентах.

У групі смакових культур (тонізуючих) найбільше значення мають чай, кава, какао. Усі вони рослини тропічного та субтропічного поясу і вирощуються здебільшого в країнах, що розвиваються. Чайний кущ – типова культура плантаційних господарств в країнах Південної і Південно-Східної Азії. Батьківщина чаю – Китай. Найбільшими виробниками чаю є Індія (700–750 тис. т), Китай (630–650 тис. т), Шрі-Ланка (230–250 тис. т), Індонезія (170–180 тис. т), Туреччина (120–130 тис. т). Чайний кущ вирощують також в Уганді, Ефіопії, Кенії, Росії, Грузії та деяких інших країнах. Сумарне виробництво чаю складає близько 2700 тис. т.

Кава (арабське слово – «кахва») – плід зеленого кольору, росте на тропічних кущах, походить з Африки. В Ефіопії ще й нині є дикі зарості кущів кави. Ця тропічна культура потребує великої кількості вологи (2–3 тис. мм на рік). Кавове дерево, батьківщиною якого вважається Ефіопія, культивується переважно в країнах Латинської Америки, на які припадає 2/3 світового збору бобів кави. Світовий збір бобів кави – близько 6 млн т. Найкрупнішими виробниками кави є: Бразилія (близько 3 млн т – половина світового збору), Колумбія (646 тис. т), Індонезія (400 тис. г), Мексика (250 тис. т), Ефіопія (близько 200 тис. т), Уганда (180 тис. т).

Дерево какао, невелике шоколадне дерево, що росте у тропіках, батьківщиною якого є Мексика. Найбільші його насадження в плантаційних господарствах африканських країн: Кот-д’Івуарі (щорічний збір какао-бобів більше 1 млн т), Гані (285 тис. т), а також Нігерії, Камеруні. Значні плантації дерев какао є в Бразилії (щорічний збір близько 350 тис. т – 2-е місце в світі), Малайзії (225 тис. т). Сумарне виробництво какао-бобів більше 2500 тис. т в рік.

Головними імпортерами усіх тонізуючих культур виступають країни Європи та США. Багато кави також завозить Японія.

Важливе місце серед технічних культур займають каучуконоси. Вони накопичують у своїх тканинах молочний сік – латекс, який використовується для виробництва натурального каучуку. Уперше натуральний каучук отримали з соку дикої бразильської гевеї. Основну масу натурального каучуку дає культурна гевея, яку вирощують на плантаціях Південно-Східної Азії та Південної Азії. Найбільшими його виробниками і експортерами виступають: Таїланд (щорічний збір латексу 1,3 млн т), Індонезія (1,28 млн т), Малайзія (1,25 млн т). Розширюються плантації гевеї у В’єтнамі і, частково, на її батьківщині – в Бразилії. Щорічне виробництво натурального каучуку перевищує 50 млн т. Імпортують натуральний каучук розвинені країни Європи, США, Японія.

Серед груп наркотичних культур найвідомішими є тютюн і опійний мак. Посіви тютюну в цілому характеризуються значним поширенням в географічному аспекті. Проте, зважаючи на велику залежність його якостей від характеру ґрунтів, а також попиту на продукцію та впливу інших чинників, основні райони вирощування тютюну приурочені до відносно невеликої групи країн. Найбільші площі під посівами тютюну зайняті в Китаї (1/3 світового збору), потім слідують США (1/10). (Майже 40% тютюнового листя дає Китай, цигарок – США. Значна кількість тютюну вирощується на Кубі, в Болгарії, Туреччині. Опійний мак використовують у медицині. Його основні виробники – Пакистан, Афганістан, Іран, Таїланд, Лаос, М’янма, Колумбія. Урядами всіх цивілізованих країн ведеться боротьба з незаконним обігом наркотиків.

Важливу групу основних вуглеводних культур світу представляють бульбоплоди (картопля, батат) і коренеплоди (маніок, ямс, таро). Їх сумарний збір значний – близько 800 млн тонн.

Картопля завезена в Європу з Південної Америки. Вона використовується як сировина для крохмале-патокової, спиртової промисловості, корм для худоби, а також є цінним харчовим продуктом. Загального поширення вона досягла в ХІХ ст. Картопля є другою за значенням продовольчою культурою в країнах Північної, Західної і Східної Європи, в Росії, Канаді, на високих нагір’ях Анд (Перу, Еквадор, Болівія). За її валовим збором перші місця посідають Китай, Росія, Індія. Україна посідає 4 місце. Багато картоплі вирощують у США.

4.Географія тваринництва у світі. Найважливіші експортери та імпортери м’ясо-молочної продукції у світі.

Тваринництво світу. Тваринництво – галузь сільського господарства, що займається розведенням і вирощуванням сільськогосподарських тварин для виробництва тваринницької продукції. У багатьох країнах тваринництво займає провідне місце у сільськогосподарському виробництві.

Основою для розвитку тваринництва усіх країн світу є корморесурсний потенціал, тобто здатність вирощувати, заготовляти, переробляти і зберігати різні види кормів. Тваринництво передусім базується на 3,2 млрд га природних лугів, пасовищ і кормів, отриманих у рослинництві.

Так, у розвинених країнах поширене інтенсивне молочно-м’ясне тваринництво з високим використанням концентрованих кормів. Цей тип господарювання властивий для країн Північної і Західної Європи, Канади, окремих районів США, Австралії, Нової Зеландії. У посушливих регіонах розвинених країн і в більшості країн, що розвиваються, де є корморесурсний потенціал природних пасовищ, переважає екстенсивний вигляд пасовищного тваринництва. Такий тип господарювання притаманний для центральних частин Австралії, країн Південно-Західної Азії, Африки та Латинської Америки.

Цікаво знати, що за всіма видами продуктивного тваринництва щорічне виробництво м’яса складає більше 265 млн т. Його основними виробниками є країни Західної і Східної Європи, Північна і Південна Америка, Китай. Середньорічна потреба м’яса на душу населення у світі близько 40 кг. Дуже низький рівень його споживання у країнах Африки, більшості раїн Латинської Америки, країнах Південно-Східної Азії, у той час як у провідних країнах світу він досягає 120-130 кг.

Найважливішими галузями тваринництва є скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство, конярство. Окрім цього в його склад включають птахівництво, кролівництво, хутряне звірівництво, а також ставкове рибництво, бджільництво, шовківництво.

Скотарство дає людству майже все молоко та третину м’яса. Воно представлене розведенням корів, буйволів, яків. Скотарство за структурою реалізації його продукції підрозділяється на молочне, молочно-м’ясне, м’ясне, м’ясо-молочне.

Найпоширенішою в скотарстві є велика рогата худоба (ВРХ), загальна чисельність якої дорівнює приблизно 1,3 млрд голів, включаючи більше 225 млн корів. Найбільше худоби, понад третину від загальної кількості, зосереджено в Азії (в Китаї та особливо в Індії – 20% світової кількості, що пояснюється релігійними причинами), далі йдуть Південна Америка (зокрема Бразилія та Аргентина), Африка, Європа. Однак за кількістю худоби на одного жителя перед ведуть Австралія, Південна і Північна Америки.

На земній кулі нараховується близько 500 порід ВРХ, з них одна третя відноситься до молочних, 10% – м’ясних, 20% – до порід подвійної продуктивності. У світі є також м’ясо-робоча і м’ясо-молочно-робоча худоба.

Найпродуктивнішу молочну худобу розводять у країнах Західної Європи, США, Канаді. Тут для її утримання використовують соковиті корми. Найбільше молока виробляється в Європі (35,0%), далі йдуть країни Центрально-Східної Європи (21,5 %) і Північної Америки (18,3%). Худобу чисто молочного напрямку утримують в економічно високорозвинених країнах переважно у приміських зонах великих міст та агломерацій.

М’ясо-молочне скотарство поширене в помірному поясі з інтенсивним сільським господарством, а також у засушливих районах, які погано забезпечені трудовими ресурсами.

М’ясний напрямок скотарства розвивається на територіях з посушливим кліматом та з великими площами пасовищ, на яких худоба набирає масу на калорійних кормах. Воно може бути більш екстенсивним (Аргентина, більша частина Австралії) і інтенсивним (США), але у наведених країнах в цілому скотарство характеризується високою товарністю. Серед регіонів світу, по виробництву м’яса лідирують Азія (40,2%) і Європа (21,7%). Найбільшим у світі районом м’ясного о скотарства є південноамериканська пампа. Аргентину називають “м’ясним цехом світу” через її провідну роль у експорті яловичини.

Свинарство – галузь тваринництва, де займаються розведенням свиней для отримання м’яса, сала, а також сировини для промисловості (шкури, щетина, жири та інше). Виділяють такі напрямки розвитку свинарства: сальний (розвивається на зерні та комбікормах), м’ясо-сальний (використовує картоплю, зелені корми, відходи міст та харчової промисловості), беконний (дає м’ясо з прошарком сала, для чого використовують спеціальний раціон годування тварин) та щетинний (поширений у Китаї, свиняча щетина йде на виробництво щіток та пензликів).

Вівчарство поширене в країнах із значними площами природних пасовищ, переважно в аридних (сухих степів, напівпустель, пустель) і гірських районах. Овець розводять переважно для отримання вовни, шкіри і м’яса. Залежно від сировини, що одержують від овець, виділяють такі напрями вівчарства: тонкорунний (забезпечує текстильну промисловість високоякісною вовною), напівтонкорунний (крім вовни дає м’ясо), м’ясо- вовно молочний, каракульський (овець розводять заради гарного хутра, яке отримують з плоду ненароджених ягнят), курдючний (дає баранячий жир, який накопичується у хвості овець), овчино-шубний (на дублянки).

У світі налічується більше 1,2 млрд овець та близько 350 порід. Близько 30 % світового поголів’я овець зосереджено в країнах Азії (Китаї, Монголії, Індії, Туреччині, Ірані, Афганістані, Узбекистані, Киргизстані, Туркменії і інших); більше 18 % (у Австралії і Новій Зеландії); близько 18 % – у країнах Африки (ПАР, Ефіопії, Алжирі та інших); 12 % у європейських країнах (Великобританії, Румунії, Іспанії, Франції, Ісландії); близько 9 % – в країнах Латинської Америки (Аргентині, Бразилії, Уругваї, Перу) і менше 2% – в Північній Америці. Окрім виробництва баранини (її щорічна кількість складає більше 10 млн т) вівчарство – основний постачальник шерсті. [45]. В цьому відношенні особливо виділяються Австралія, Нова Зеландія, Ісландія.

Продуктивне конярство розвинуте в Монголії, в Росії (Бурятин, Тува). Верблюдство розвинуте в зоні пустинь і напівпустинь Північної і Східної Африки, Південно-Західної і Центральної Азії. Світове поголів’я складає близько17 млн голів.

В останні десятиріччя перспективною галуззю тваринництва стало спеціалізоване інтенсивне птахівництво м’ясного і яєчного напрямків. Воно зосереджене в країнах з певними традиціями споживання цієї продукції та в районах з міцною кормовою базою . Птахівництво дає людям близько 20% м’яса, а також яйця, пір’я, пух та шкіру. Саме через механізацію, ця галузь стала найбільш інтенсивною у високорозвинених країнах. Птахівництво розвивається переважно у приміській зоні, оскільки його продукція зорієнтована на споживача. Вирощують курей, індиків, гусей, качок, страусів Ему.

Література

1. Безуглий В. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу : Посібник / В. В. Безуглий, С. В. Козинець. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2003. – 688 с.
2. Блій Г. Географія : світи, регіони, концепти / Г. де Блій, П. Муллер, О. Шаблій. – Київ : Либідь, 2004. – 740 с.
3. Економічна і соціальна географія світу : Навч. посібник / за ред. Кузика С. П. – Львів : Світ, 2002. – 672 с.
4. Світове господарство в умовах глобалізації : Монографія / за ред. Я. Б. Олійника, Б, П. Яценка, В. К. Бабарицької. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – 145 с.
5. Яроменко О. В. Географія світового господарства: навчальний посібник / О. В. Яроменко. – Рівне, 2010. – С. 5–22; С. 33-39.