Культура 1920-1930 рр.

Освіта, наука, література та мистецтво в радянській Україні

Якими були особливості культурно-освітнього процесу доби

Культурні пріоритети в державі визначали відповідно до ідеології виховання мас у дусі комуністичних ідей. Партія контролювала зміст національно-культурного процесу й вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині. Політизація культурного процесу не приховувалася. Метою її було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

До весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у березні того року в Наркомат освіти УСРР М. Скрипника її було перенесено у сферу освіти, науки і культури. Представники національної інтелігенції, які в минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в радянській Україні.

Піонери – члени масової дитячої комуністичної організації, що об’єднувала радянських школярів віком від 9 до 14 років. Основною метою піонерської організації було виховання дітей у дусі відданості комуністичній партії та радянській державі.

Колона піонерів на демонстрації в день 10-річчя оголошення Першої світової війни. Київ. 1924 р.

Що визначало розвиток освіти

Позитивні результати мали заходи з ліквідації неписьменності серед дорослих. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лік непу. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити її до кінця другої п’ятирічки, тобто за два роки. І хоч багато людей похилого віку не бажали вчитися, результати виявилися разючими: якщо 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, то в 1939 р. у віці до 50 років таких було лише 15 %.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання». Щоб реалізувати принцип обов’язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, учительські кадри, підручники й посібники.

У травні 1934 р. у країні запровадили єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися навчальних програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний предмет «історія» відновили 1932 р.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, навчання у якій здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи – російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року запровадили обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати її з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, саме російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася русифікація української школи.

Мітинг із нагоди відкриття чотири річної трудової школи в хуторі Романівський на Донбасі. 1928 р.

Урок малювання в дитячому будинку на Сирці. Київ. 1924 р.

Як розвивалися вища школа та наука

Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 1920-х рр. у складі трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь – нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті в Харкові ввели в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержали ядерну реакцію через розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

Від середини 30-х рр. у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Праці Є. Патона та його учнів підвели наукове підґрунтя під теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно працювали над проблемами історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. 

Студенти Дніпропетровського комуністичного вищого навчального закладу у фізичній лабораторії. 1932 р.

Збирання книжок для сільських мешканців. Харків. 1935 р.

У 1936 р. під час затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук УРСР.

Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них – відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Виступ «Живої газети» з нагоди 25-річчя РКП(б). Київ. 1923 р.

У чому особливості літературного процесу 1920-1930-х рр. «Розстріляне відродження»

Для української літератури 1920-ті рр. були періодом національного відродження. Творчий злет, започаткований Українською революцією, тривав і ширився внаслідок українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці експериментували з формою, намагаючись прищепити світові мистецькі досягнення на національному ґрунті.

Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків, до якої ввійшли представники різних літературних стилів: О. Бурґгардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін. Їхнім ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.

Члени Одеської організації Спілки пролетарських письменників «Гарт». 1926 р.

Микола Хвильовий (псевдонім М. Фітільова) (1893-1933)

Письменник, ініціатор створення ВАПЛІТЕ. Радянська колективізація. Голодомор 1933 р., крах ілюзій, арешт М. Ялового підштовхнули М. Хвильового до самогубства.

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. На початку 1927 р. під тиском влади його виключили з ВАПЛІТЕ.

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців утворилися професійні спілки: письменників, художників, композиторів тощо. За допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було створено Спілку письменників України.

В УРСР у 1930-ті рр. ліквідували близько 80 % творчої інтелігенції. Із 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. виходили друком твори тільки 36. Тож літературно-мистецьке покоління 1920-х – початку 1930-х рр., яке було знищене більшовицькою владою, назвали «Розстріляним відродженням».

Що характерно для розвитку музичного, театрального мистецтва та кіно

Змістовним було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка», створена ще 1919 р., перетворилася на один із найкращих хорових колективів Радянського Союзу.

Продовжували своє творче життя ветерани української театральної сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші за віком А. Бучма, Н. Ужвій, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Плідно працювали художники старшого покоління: М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко; молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький. Однак жорна репресій не оминули митців. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усіх їх розстріляли.

Одним із найвидатніших українських художників був Федір Кричевський. Найвідомішим твором Ф. Кричевського є триптих «Життя».

Федір Кричевський. Життя. Триптих (Любов. Сім’я. Повернення). 1925-1927 рр.

Миколу Самокиша вважають одним із основоположників історичного і батального українського живопису. Вагомі здобутки мало українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії. У 1928 р. вийшов на екрани перший фільм Олександра Довженка «Звенигора».

Шедеврами світового кінематографа стали стрічки О. Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) (1958 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм увійшов до списку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). У 1933 р. митець переїхав до Москви, поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939).

Микола Самокиш. Бій Богуна з Чарнецьким під Монастирищем у 1653 р. 1931 р.

Олександр Довженко

Олександр Довженко під час знімання фільму «Аероград». 1935 р.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів.Засновником та художнім керівником «Березоля» був режисер, актор, драматург Лесь Курбас. Від 1931 р. почалося цькування митця. 1933 р. його заарештували, згодом заслали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім – етапували на Соловки.

Лесь Курбас (1887-1937)