Читання 2 клас

Катерина Єгорушкіна

Цятки і плямки

     Жила собі Цяточка. Була вона маленькою і почувалася добре. Одного дня вона побачила біля себе іншу цяточку. Від цього їй стало радісно і захотілося дружити. Нову цяточку звали Ляпкою. Вони перезирнулися, і так почалася їхня дружба.

Незабаром Цяточка помітила, що коло них з’явилася велика Цятка. Вона ставала дедалі більшою і наближалася до її подружки. Цяточка поспівчувала подрузі. Адже велика цятка може поглинути її!

       Однак Цятка не поглинула Ляпку, а обійняла її і почала з нею приятелювати. Цяточці стало сумно і самотньо. Нові подружки були дуже близькими. І далекими від неї, Цяточки. Вона сердилася, адже велика Цятка забрала всю увагу Ляпки!

Але це почуття не тривало довго. Цяточка почула чиїсь слова, ніби всі цятки і ляпки – це звичайні плями, і їх скоро змиють. Маленька Цяточка відчула страх.  Їй аж ніяк не хотілося зникнути.

Також їй не хотілося, щоб зникали Цятка і Ляпка. Адже вони були такі схожі на неї! І Цяточка не мала нікого, крім них…

Минали дні. Проте ніхто нікого не змив.

Можливо, тому що цятки й ляпки не були плямами. А були, скажімо, зірками. Чи чиїмось великим серцем, сповненим різних почуттів. І ті почуття сперечалися між собою. Або ж зернятками, з яких виростуть морква, волошки і кріп.

А ще хтось сказав, що ці цяточки – краплинки салюту на малюнку одного хлопчика. І без них у цій картині не буде життя. А життя неодмінно має бути барвистим.

Добре вдома

     У кожного є дім.

Пташки живуть у гніздах.

Звірі – у норах.

Риби – у річці чи в морі.

Бджоли – у вулику.

Мурахи – в мурашнику.

А равлик навіть носить свою хатку зі собою!

Книжки мешкають у книгарнях, у бібліотеках, на книжкових полицях осель.

Зорі – на небі.

Люди – в будинках.

А сміття живе на смітниках і в сміттярках. Це його оселя, і воно її дуже любить. Йому там затишно й зручно. Тому сміття дуже засмучується, коли люди необачно кидають його там, де заманеться. Тоді воно стає вуличним сміттям. Сміттям-безхатьком. День і ніч воно зажурено вештається містом або вздовж сільської дороги. І навіть – страшно подумати! – лісом.

Блукає. скиглить-шелестить, кидається під ноги перехожим, ніби приблудний пес. І тихенько просить: “Допоможіть мені дістатися до рідного смітника!”

Але люди його чомусь не чують… Байдуже минають, інколи ще й невдоволено нарікаючи: “Скільки бруду розвелося! Яке в нас засмічене місто!”

А нещасне сміття тиняється хідниками та клумбами, парками і дитячими майданчиками, солодко мріючи про затишну сміттярку…

Дай відповіді на питання

Де живе сміття?

Про що просить сміття?

Чи чують люди про що просить сміття?

Куди треба викидати сміття? Чому?

Смугастик

     Якось бавився в ніжній зеленій траві хтось маленький, м’якенький і смугастий. Малюк народився зовсім нещодавно і ще не тямив, хто він такий.

Та й з’ясувати це було доволі важко. Вранці лагідна матуся сказала: “Сонечко моє, час прокидатися!” Якщо маля надто забруднювалося, мама журила: “Ну й свинка ж ти моя…” А якщо він був чистенький та охайний, називала його квіточкою.

Коли Смугастик сердито супився, якщо мама зарано кликала його з прогулянки додому, вона усміхалася: “Не дивись на мене вовчиком!” Коли, засинаючи, синочок муркотів до мами, то ставав “маминим кошенятком“.

Ну як тут не заплутатися?

Смугастикові дуже подобалося бавитися з тими, хто схожий на нього. Вони теж мали ніжки, лапки, вусики. хвостики, носики, вушка, животики… Кожен із них розмовляв по-своєму. І хоч це не заважало їм розуміти одне одного, але пояснити малюкові, хто він такий, ніхто не міг.

Із часом Смугастик став помічати, що всі малюки чимось відрізняються. В одних, наприклад, нема крилець, в інших – довгих тоненьких, у когось бракує хвостика, плавничків чи дзьобика.

І в нього, у Смугастика, теж не було крилець. Значить, він все-таки не джміль і не оса.

Не було копитець. Так що він точно не зебра.

Не було аж восьми лапок, як у смугастого павучка…

А ти вже знаєш, хто він – Смугастик?