Півник та двоє мишенят

Жили собі двоє мишенят – Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться.

Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.

– Круть, Верть, – став гукати півник, – а гляньте-но, що я знайшов!

Поприбігали мишенята та й кажуть:

– Коли б це його обмолотити…

– А хто молотитиме? – питається півник.

– Не я! – одказує одне мишеня.

– Не я! – каже й друге мишеня.

– Я обмолочу, – каже до них півник. І взявся до роботи.

А мишенята й далі граються.

От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:

– Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!

Поприбігали мишенята.

– Треба, – кажуть, – зерно до млина однести та борошна намолоти.

– А хто понесе? – питає півник.

– Не я! – гукає Круть.

– Не я! – гукає Верть.

– Ну, то я однесу, – каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.

А мишенята собі одно скачуть – у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:

– Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.

Поприбігали мишенята, пораділи:

– Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.

– Хто ж міситиме? – питає півник. А мишенята й знов своє:

– Не я! – пищить Круть.

– Не я! – пищить Верть.

Подумав, подумав півник та й каже:

– Доведеться мені, мабуть.

От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.

Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.

Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.

А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.

– Ох, і голодний я! – каже Круть.

– А я який голодний! – каже Верть. Та й посідали до столу.

А півник і каже:

– Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок?

– Ти, – кажуть мишенята.

– А хто його обмолотив?

– Ти, – вже тихіше відказують Круть із Вертем.

– А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?

– Ти, – вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.

– А що ж ви робили?

Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких ледарів пиріжками пригощатиме?

Біда навчить

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, – де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з’їсть.

Тільки й того, що завзятий був дуже, – є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:

– Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

– Мої! Коли мої! Коли мої!

І почали битися. Та так б’ються, та, так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:

– Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

– Що ти кажеш? – питають горобці.

– Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..

Чужий горобчик розсердився за таку мову.

– Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.

«А правда, – думав він, – краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти».

Подумав, подумав та й почав просити курку:

– Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

– Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, – он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.

«Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити!» – і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все «Ку-ку! Ку-ку!» От він до неї:

– Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї и так багато клопоту.

– А я тобі от що скажу, – відповіла зозуля, – як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи – чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.

– Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.

Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміло:

– Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…

– Що, що, що – заклекотів бузько. – Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..

Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.

Бачить він, сидить на ріллі ґава і сумує. От він до неї:

– Дядино, чого ви так зажурились?

– Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

– Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?

– Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови, вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!

– Прощавайте, дядино! – сказав горобчик.

– Щасливо!

Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, – бачить, справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

– Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!

Сова як кинеться, як затріпоче крилами:

– Га? Що? Хто? – кричить, витріщаючи очі.

Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.

– Та се я, горобець…

– Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! І вдень не дадуть заснути…

І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе «Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!..» Горобчик аж отерп зо страху, хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..

– Ти тут чого? – спитала.

– Та я, вибачайте, моя пані, – ще зранку тут сиджу…

– І чого?

– Та чекаю, поки ви встанете…

– Таж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого стримиш?

– Я хотів би вас просити, – вибачайте ласкаво, – чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…

– Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! – гукнула сова та як засвітить очима..

Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче:

«Че-че-че!»

Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.

– З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.

– А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!

– Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.

– А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити… – і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш…

– О бодай тобі заціпило, скреготухо! – крикнув горобчик. – Ото глушить! Цур тобі! – та скоріш від неї геть.

Сів собі горобчик на полі та й думає «Де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться…»

Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.

«Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє», – подумав горобчик.

– Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука. – Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

– Розум, молодче, по дорозі не валяється, – мовив поважно крук, – не так-то його легко знайти! Я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.

Полетів горобчик, засмутився. «Що то мені така наука?» – гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав, – обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.

І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові, холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити, – годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, – а перше то й близько не підпускали.

Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то й його кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало.

Як виклюнулись гороб’ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити, – не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються: «Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились» – питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне «Біда навчила!» – каже.

Лікар Айболить

Жив-був лікар. Він був добрий. Звали його Айболить. І була в нього лиха сестра, яку звали Варвара.

Понад усе на світі лікар любив тварин. У кімнаті в нього жили зайці. У шафі в нього жила білка. На дивані жив колючий їжак. У скрині жили білі миші.

Але з усіх своїх звірів лікар Айболить найбільш любив качку Кіку, собаку Авву, маленьку свинку Хро-хро, папугу Карудо і сову Бумбу.

Дуже сердилась на лікаря його лиха сестра Варвара за те, що в нього у кімнаті стільки звірів.

– Прожени їх зараз же! – кричала вона. – Вони тільки бруд розводять. Не хочу жити з цими поганими тварючками!

– Ні, Варваро, вони не погані! – казав лікар. – Я дуже радий, що вони живуть у мене.

З усіх кінців до лікаря приходили лікуватися хворі пастухи, хворі рибалки, дроворуби, селяни, і кожному давав він ліки, і кожен одразу видужував.

Якщо який-небудь сільський хлопчисько заб’є собі руку або подряпає ніс, він одразу біжить до лікаря – і, дивись, за десять хвилин він уже здоровий та веселий, наче й не було нічого, грається у квача з папугою Карудо, а сова Бумба частує його цукерками та яблуками.

Одного разу до лікаря прийшов дуже сумний кінь і тихо сказав йому:

– Лама-воной-фіфі-куку!

Лікар одразу зрозумів, що звіриною мовою це значить: “У мене болять очі. Дайте мені, будь ласка, окуляри”. Лікар давно вже навчився розмовляти по-звіриному. Він сказав коневі:

– Капуки-кануки!

По-звіриному це значить:

“Сідайте, будь ласка”.

Кінь сів. Лікар надів йому окуляри, і очі в нього перестали боліти.

– Чака! – сказав кінь, замахав хвостом і побіг на вулицю.

“Чака” по-звіриному значить “дякую”.

Незабаром усім звірам, що мали погані очі, лікар Ай-болить дав окуляри. Коні почали ходити в окулярах, корови – в окулярах, кішки та собаки –в окулярах. Навіть старі ворони не вилітали з гнізда без окулярів.

З кожним днем до лікаря приходило все більш звірів та птахів. Приходили черепахи, лисиці та кози, прилітали журавлі та орли.

Всіх лікував лікар Айболить, але грошей не брав ні від кого, бо які ж можуть бути гроші у черепах та орлів!

Незабаром у лісі на деревах були розклеєні такі об’яви:

Розвішували ці об’яви Ваня й Таня, сусідські діти, яких лікар вилікував колись від скарлатини та кору. Вони дуже любили лікаря і охоче допомагали йому.

Великий ведмідь і маленька мишка

Слухайте казку про великого ведмедя і маленьку мишку.

Якось узимку спав великий ведмідь у своєму барлозі. Спав та смоктав лапу.

А поруч у маленькій нірці жила маленька мишка.

Якось забрела мишка до ведмежого барлогу, заблукала в ньому і потрапила ведмедю у вухо.

Прокинувся ведмідь, спіймав мишку, розсердився:

– Хіба моє вухо – це твоя нора? От я зараз розчавлю тебе, як ягоду малину!

– Відпусти мене, – просить жалібно маленька мишка. – Я тобі ще в нагоді стану!

Посміявся великий ведмідь з маленької мишки: яка від такої крихітки користь? Але все ж таки відпустив її.

Настала весна. Прокинувся ведмідь, виліз із барлогу, пішов гуляти по лісі.

Йшов, йшов та й провалився в пастку.

Дерся, крутився що було сили, щоб вибратися із зашморгу, але все марно. Заревів тоді ведмідь.

Почула той рев маленька мишка.

– Напевно, біда трапилася з великим ведмедем, – сказала вона.

Вискочила вона зі своєї нірки та й побігла подивитися, чого ведмідь так реве.

Дивиться, а її сусід потрапив у пастку.

Тоді перегризла мишка своїми гострими зубами мотузки…

і звільнила ведмедя. Зрадів ведмідь, став дякувати мишці:

– От ти мені й стала в нагоді. Дякую тобі!

Відтоді великий ведмідь і маленька мишка стали великими приятелями. Почали один до одного в гості ходити, один одного пригощати.

А іноді великий ведмідь навіть дозволяє маленький мишці грітися у його великому волохатому вусі.

Таємниця іграшок

У дівчинки було багато гарних ляльок у красивих сукнях. Тільки маленька лялька Катруся була старенька, скромна, у простій сукенці.

Якось посадила дівчинка ляльок пити чай, бачить: не пасує Катруся до всієї компанії, аж надто вона стара і негарна.

І закинула дівчинка стару ляльку на шафу.

Настав вечір, дівчинка лягла спати. “Цікаво, а що іграшки роблять, коли я сплю?” – подумала вона.

І тільки-но вона заснула, як іграшки ожили і заворушилися.

Звідкись вискочила мавпочка, за нею – зайчик.

Ведмедик допоміг вилізти красуням-лялькам з коробок.

Зійшлися іграшки разом, вирішили пограти у схованки. Мавпочка закрила очі і почала рахувати:

– Раз, два, три, чотири, п’ять – я йду шукать!

Відкрила мавпочка очі – нікого не видно. Застрибнула вона на мотузку під стелю, бачить – лежить на шафі Катруся.

– Не шукала, а знайшла! – закричала мавпочка і спустила Катруся на підлогу.

– Хто це тебе на шафу закинув? – запитують її іграшки.

– Дівчинка закинула, – сумно відповідає Катруся. – Вона мене не любить…

Шкода стало іграшкам ляльки. Захотіли вони її розрадити: ведмедик приніс меду, курочка – полуничного варення, зайчик – в’язку бубликів.

Сіли всі разом за стіл чай пити.

Почали гарні ляльки поміж собою шепотітися:

– Напевно, дівчинка не любить цю стару ляльку, тому що у неї така негарна сукня.

– Як вам не соромно! – обурився ведмедик.

Проте Катруся почула ці слова і заплакала.

Хотіли іграшки втішити Катрусю, але раптом задзвонив будильник, і всі розбіглися по своїх місцях.

Прокинулась дівчинка:

– Цікаво, чи все це мені наснилося, чи було насправді?

Зазирнула вона на шафу – Катруся там лежить.

Дістала її дівчинка і каже:

– Пробач мені, Катрусю, я тебе образила! Я тепер завжди гратиму з тобою, а сукню я тобі нову пошию – гарну!

Рукавичка

Усі люблять мріяти, і дорослі, і діти. Ось і в цієї маленької Дівчинки теж була мрія. Їй дуже хотілося мати цуценя. З сумом дивилася Дівчинка у вікно…  На гордих хлопців та дівчат, що гуляли з собаками. Хто тягнув на повідку пуделя, хто спанієля, а когось віз ердельтер’єр. Щасливчики!  А Дівчинкова Мама понад усе любила читати книжки і зовсім не знала, про що мріє її дочка.  Якось дівчинка пішла до подружки.

І подружка подарувала їй цуценя. Тепле. Пухнасте. Лагідне.

Але Мама жахнулася. А раптом цуценя порве її книжки? Або ще чогось накоїть?

Ні! Ні! Ні! Вона не дозволить залишити цуценя у них вдома!

Вийшла Дівчинка у двір. Усі діти гуляють із собаками. Подумала вона трохи та й повела на мотузочці свою рукавичку. Побігла Дівчинка – рукавичка слухняно біжить за нею. Зупинилася Дівчинка – і рукавичка зупинилася.

Захотіла Дівчинка рукавичку погладити. Аж раптом піднялося та нашорошилося маленьке червоне вушко, блиснуло кругле чорне око, заметляв хвостик. Рукавичка перетворилася на цуценя! Справжнісіньке!

Аж тут, звідки й взявся, вискочив здоровенний пес, біжить двором, на всіх ричить. Злякалася Дівчинка за цуценя. А цуценя як загавкає: “Гав! Гав! Не дам ображати мою господарку!”

Та й само налякало кошеня. Бідолашне кошенятко залізло на дошку оголошень, щоб сховатися від страшного звіра. Що поробиш? Собаки завжди кішок ганяють!

Прочитала Дівчинка оголошення:

ЗМАГАННЯ СОБАК
Якщо ти маєш собаку –
чекаємо!
Запрошуємо всіх бажаючих!
ПОСПІШАЙТЕ!

Треба поспішати. Ось-ось почнуться змагання собак.

Зараз пролунає постріл, і собаки побіжать уперед: через перешкоду, по драбині, туди, де зникла паличка. Хто перший принесе паличку, той і виграє приз!

Червоне в’язане цуценя першим знайшло паличку, до фінішу залишалося зовсім близько, майже всі перешкоди були позаду. Та раптом цуценя зачепилося хвостиком за цвях і повисло на ниточці. Паличка впала у сніг.

Висить цуценя, і хвостик його розпускається, петелька за петелькою. Адже рукавичка була спелетною!

Якийсь собака підхопив паличку, і його господар отримав приз.

А Дівчинка обережно зняла своє цуценя з цвяшка та зав’язала йому хвостика, щоб той не розпускався далі.

Сумні стояли Дівчинка і цуценя, адже перемога була такою близькою.

Коли дівчинка пришла додому, вона постелила цуценяті м’якенький килимок біля дверей та поставила перед ним мисочку з молоком.

Коли у передпокій вийшла Мама, вона з подивом побачила, що на підстілці перед мискою молока лежить рукавичка. Червона рукавичка з чорно-білим узором.

І тоді Мама все зрозуміла. Вона сама пішла до подружки дочки та взяла у неї цуценя.

Тепле. Пухнасте, Лагідне.