Незламні освітяни Енергодару

Я етнічна росіянка, але з 15 років живу в Україні…я всім серцем люблю Україну…в мене ніколи не було бажання повернутися на історичну батьківщину або покинути Україну…

Напередодні 24-го лютого 2022 року читала багато  інформації з різних джерел  про можливе вторгнення….  але, як і всі, сподівалась на здоровий глузд російських офіцерів, які  повинні були  виконувати цей наказ…..інтуїція підказувала про недобре, але російські знайомі та  родичи  заспокоювали, що такого не може бути….

Ранок 24 лютого 2022 року….

Чомусь в цей день ми з ранку не вмикали телевізор… телефон  майорів від різних повідомлень, але в той день  мене щось  штовхало   як    найшвидше йти на роботу…..

По дорозі  до школи стало зрозуміло, що путінські фашисти  вже бомблять Україну.  «Головне –  не панікувати,  заспокоїти всіх в колективі,  в Енергодарі  все під контролем, все буде добре!» – такі були мої думки.

Потім облаштовували міста для майбутніх переселенців…. допомагали в організації харчування … організовували  ланцюжок зв’язку на  крайній випадок з учнями, батьками, працівниками…  забезпечували   цілодобове  чергування….перевіряли  дах  та територію…

І саме важке в той перший тиждень: спілкування та  моральна підтримко кожного, знаходження  в той важкий час порозуміння в різних панічних ситуаціях і розуміння, що поруч за нами довгі  роки жили  «ждуни руzzкого миру»….

Мене скрутило так, що майже 5 днів фізично не могла ні їсти, ні спати. Це – емоційне виснаження на фоні непорозуміння жорстокості окупантів проти цивільних….як так могло статися  у 21 сторіччі?…хто ж виховав офіцерів «ІІ армії світу» – цих  злочинців та нелюдів?

Життя в окупації  мені нагадує щотижневі квести, які з кожним наступник тижнем ставали складнішими… але ми тримались, працювали та допомагали  один одному….займали черги за хлібом,  ділилися необхідним, шукали потрібні  ліки,  а головне  вірили, що навколо  найбільшої у Європі атомної станції  –  флагмана  української   енергетики,   буде  найближчим часом створено демілітаризовану  зону.

Головним  завданням  для мене було зберегти   колектив та розпочати новий навчальний рік…

16 липня  школа  була захоплена окупаційною владою… але я не падала духом,  я чекала  і вірила,   що МАГАТЕ  вже  активно працює…  і до 20 вересня  все це закінчиться…

З того часу стало вже небезпечно пересуватися містом…почались затримання та обшуки мешканців,   залякування  освітян… ми вже бачили рейди з автоматами по квартирах….прийшлось ховатися на дачі,  але  і там з часом стало дуже гучно.  Окупанти активно почали  вночі обстрілювати протилежний  беріг Каховського водосховища…. а потім почали пристрілюватися і по  дачним домам, стало відомо про руйнування  та  поранених…люди активно покидали місто….

Заспокоювало  анонсований  візит Гендиректора МАГАТЕ  Рафаеля Гроссі на Запорізьку АЕС…ми чекали…вірили…надіялись…тримались, хто як міг,  іноді без зв’язку, без інтернету… підтримували морально під час підпільних зустрічей з педагогами колективу  та своїми колегами- керівниками закладів освіти, які на той час  ще залишались  в  окупованому місті….

1 вересня 2022 року я запам’ятала на все  своє життя… Ці нелюді – путінські фашисти,  з  самого ранку почали  обстрілювати  по периметру  Енергодар…а потім і  дома мирних мешканців….влучили поблизу Палацу культури «Сучасник». Військова техніка зі зброєю пересувалась вулицями,  гелікоптери кружляли над нашими домівками…зі свого  балкону я бачила, як  біля музичної школи  окупанти розгорнули пункт обстрілу, та гатили по  місту…потім ми відчули прильоти на стадіон спортивного комплексу… було таке відчуття, що наш дім підстрибнув…

За ніч зібрали речі… наспіх почистили свої телефони і  вранці  2 вересня ми  виїхали з міста,  а вже ввечері того же дня десь  біля   20-ої години   ми вже вдихали повітря вільної України…. Це неймовірне відчуття свободи, підтримки супроводжуючих   та захисту ЗСУ, які ми  відчули  та побачили у перші хвилини…

Лише потім я зрозуміла, як ризикувала,  коли перевозила  свою «рожеву валізку» (робочий ноутбук) та зберігала  інформаційну базу закладу,  яка надалі допомогла   швидко розпочати новий 2022/2023 навчальний рік.

Наше окуповане місто нагадує мені кубик Рубика, який не просто розібрався, а спочатку розсипався і тепер збирається наново….Що нас чекає після деокупації Енергодара… за яким порядком будемо жити… які грані толерантності викреслити…що і кому пробачити…

Мій  педагогічний колектив – не супер герої, але разом, єдиною командою, гідно тримаємо освітній фронт, намагаємось робити так, щоб українська освіта жила.

Коли переможемо, будемо так плакати, що весь світ  побачить наші сльози радості….. На жаль, за рік війни  ще  не всі ВІДЧУЛИ  гіркі сльози українських матерів, дітей та жінок,  літніх людей, які залишили свої домівки, людей, які вже ніколи не повернуться в свої зруйновані рідні  міста та села  ….

Ірина МАРІЄВА,

директор  Енергодарської початкової школи №6

квітень 2023 року