Тиша після всього

Пролог

2031 рік. Україна, Карпати. Після чергової хвилі невідомої інфекції, що виникла в зоні відчуження, світ змінився.

Людство не впало від вибуху — його задушила тиша.

Заражені – не просто зомбі. Вони чуйні,

слухають, пам’ятають. Дехто з них

повторює останні слова своїх жертв. Дехто навіть співає.

Лея

Лея — 17-річна дівчина з Івано-Франківська.

Її батьки зникли ще на початку епідемії.

Вона вижила, бо ховалася у шкільному бомбосховищі, де встигла намалювати

понад 100 облич – облич тих, кого втратила.

З собою носить:

• спис, зроблений з уламка дверей;

• маленьку гітару без двох струн;

• зошит, куди занотовує й малює мертвих;

• фото батька, згоріле наполовину.

Зустріч

На заході сонця вона побачила, як з лісу йде чоловік. Його рухи неквапливі, але обличчя… рідне. Голос… голос – татів.

— Привіт, доню, — прошепотів він, хоч рот

його був роздертий до вух.

Він не нападав. Сів поруч. Показав на небо.

Малював пальцем зірки.

Хода

Лея йде з ним. Уперше за довгий час – не сама. Вони мовчать. Вона не може

зрозуміти — він це? чи лише тінь?

По дорозі зʼявляються інші заражені. Вони не чіпають її. Вони шепочуть… знайомі

слова. Хтось бурмоче колискову.

Ферма

Вони прибувають до ферми в горах. Тут

— десятки заражених. Всі — спокійні.

Дивляться на неї з повагою. В центрі – дерево, обплетене грибами. Виглядає, ніби воно живе і думає.

На ньому написано кривими літерами:

“Ми не мертві. Ми памʼятаємо. Не стріляй.“

Вибір

Вночі вона стоїть над батьком. Його очі закриті. Він спить, наче людина. Але гриб проріс із його шиї. Він не вбивав — але це не він.

Вона стискає ніж.

“Я тебе люблю,” – прошепотіла.

“Я тебе памʼятаю,” — відповів він крізь сон.

І тоді – тиша.

Зошит

Лея малює останнє обличчя у зошиті.

Вперше — з усмішкою. Підпис:

“Тато. Він дав мені шлях додому.”

Вона не плаче. Лише кладе малюнок під дерево. І йде.

Люди

У селі залишились виживші. Вони злякані.

Вона здається їм зараженою, бо говорить

про “розумних мертвих“. Вони замикають її

у сараї.

Вночі вона чує рев мотору — заражені йдуть за нею. Але… не нападають. Стають між нею

та людьми.

Новий початок

Один хлопець із села — Орест — вірить їй.

Вони тікають разом.

Удвох вони йдуть у гори, щоб знайти місце,

де можна жити без страху — з пам’яттю, але

без ненависті.