Мова-оберіг та Книгосвіт Автор: 10 клас Лиманський ліцей № 1

(нейроказка про рідну мову, ілюстрації  створені  за допомогою ШІ)

У далекому – предалекому королівстві, що потопало в зелені квітучих садів і дзюрчанні чистих річок, жив-був хлопчик на ім’я Максим. Його королівством була Україна, а її найбільшим скарбом — рідна мова. Але одного разу, з темряви, що розповзалася між сторінок, прийшов злий чаклун — Забуття. Він не носив чорного плаща чи гострого капелюха, його сила була в тиші. Забуття почав потихеньку стирати слова з книжок, забирати звуки пісень і робити так, щоб люди говорили лише одним, сірим і бездушним, діалектом.

Максим відчув, як щось не так. Його улюблена бабусина казка стала коротшою, пісня кобзаря на площі — менш яскравою, а вірші в шкільному підручнику — незрозумілими. Він збагнув: Забуття забирає найцінніше — душу мови.

«Що я можу зробити?» — подумав Максим і побіг до єдиного місця, де ще жила сила слів — до шкільної бібліотеки. Бібліотека, якою завідувала пані Олена, була для нього справжнім чарівним лісом, де кожна книга — це окреме дерево з власною історією.

Пані Олена, яка давно помітила дивну хворобу слів, зустріла Максима з сумом в очах.

-Я боюся, Забуття занадто сильний, — прошепотіла вона, показуючи на полиці, де слова зникали як тіні.

– Але ж у нас є книги! — вигукнув Максим. — Це наша зброя! Наш оберіг!

Він простягнув руку до старої пошарпаної книги з легендами, яку так любив у дитинстві. Як тільки він доторкнувся до неї, зі сторінок вилетіли маленькі золоті іскорки. Вони закружляли навколо нього і раптом перетворилися на крихітних, але сильних воїнів — Словозбройців. Вони були схожі на літери українського алфавіту: «Я» — з щитом, «І» — з мечем, «Ї» — з гострим списом, а «Щ» — з луком.

– Це сила нашої мови, — сказала пані Олена. — Вона живе в кожному слові, в кожній книзі.

Максим зібрав усю свою сміливість і гучно, на весь голос, почав читати улюблені рядки. Він читав про козаків, про волю, про вербу та калину. Читав так, що слова вилітали зі сторінок, як птахи, і наповнювали повітря звуками, що розганяли сіру тишу Забуття.

Словозбройці слідували за кожним його словом. Коли Максим промовляв «Україна», вони утворювали незламний щит. Коли казав «воля», їхні мечі блищали яскравим світлом.

Максим разом із пані Оленою і Словозбройцями пройшли все королівство, від бібліотеки до шкільного двору, від класу до класу, читаючи вголос. Їхні голоси звучали, як пісня перемоги, а слова перетворювалися на непереможну стіну, що відштовхувала темряву Забуття. Слова, що зникли, почали повертатися на свої місця в книжках, люди знову почали спілкуватися живою, мелодійною, рідною українською мовою.

  Забуття зрозумів, що проти такої сили він безсилий. Він не міг перемогти те, що було не просто набором звуків, а живою душею народу.

Нарешті, останній сірий промінь Забуття зник, і королівство знову засяяло всіма барвами. А Максим зрозумів: рідна мова — це не просто слова. Це — наша історія, наша пам’ять, наша зброя проти забуття і наш надійний оберіг. І шкільні бібліотеки, як і вся наша мова — це ті місця, де ця сила зберігається і чекає, щоб її знову розбудили голосом.

З того дня всі учні знали, що їхній найголовніший скарб — це мова, а найцінніше місце — БІБЛІОТЕКА. І що кожен, хто говорить українською, читає українською та пише українською, є справжнім захисником своєї країни.