Кращі казки та оповідання Василя Сухомлинського

Камінь

(казка-оповідання)

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.
Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Тож і подумав:
«А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!»
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.
Камінь упав на дно і забив джерело.
Вода перестала заповнювати криницю.
Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземці струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.
Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.
Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмари пилюки.
«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

СОЛОВЕЙКОВЕ ГНІЗДО

Наші солдати наступали через ліс. Рвалися ворожі міни й снаряди. Під білою березою стояв молодий боєць. Він поклав ручний кулемет на розвилку берези й стріляв. А на березі — гніздо соловейкове. Причаїлася маленька пташка, не може покинути діток.
Десь поблизу розірвалась міна. Осколком відбило гілку — впала вона з гніздечком додолу. Злетіла пташка, затужила три вожно, кружляє над голопузьками. А вини, маленькі, пороззявляли дзьобики й жалібно-жалібно пищать.
Ворог відступав. Бій віддалявся. Молодий солдат зняв із дерева ручний кулемет, поставив його на землю. Підійшов до солов’їного гніздечка, обережно підняв його й примостив на іншій гілці берези. Пташка пурхала, побивалася над своїми дітками.
Коли боєць пішов далі, де гриміло, пташка сіла біля гнізда й защебетала.

ХТО РОЗМАЛЮВАВ ПІВНИКА

У бабусі Марії два онуки — Миколка і Юрко.
Якось прийшли хлопці в гості до бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев’яного півника. Півник сидів на гострому шпилі, піднявши голову.
Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півника й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, червоним гребінцем.
Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде… Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде Микілці.
Нарешті Миколка спустився додолу.
Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:
— Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?
— Не я, бабусю… — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.
— Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й похитала головою.

Скупий

На околиці села жив Скупий. Посадив він на своєму городі виноград. Мало хто вирощував його в цих місцях, люди дивилися на кущі винограду як на диковинку. Через два роки на кущах з’явилися перші грона. Налилися солодким соком. Стали великими, прозорими.

Ішла одного разу повз виноградник мати з трирічним хлопчиком. Побачив хлопчик виноградні грона і питає:

– Мамо, що це таке?

– Виноград.

– А що це таке? Навіщо він? Який він?

– Він солодкий. Немає ягоди, смачнішої за виноград.

Схотілося дитині винограду. Мати просить:

– Дайте, будь ласка, хоч одне гроно дитині, нехай покуштує.

Не дав Скупий дитині грона. А дав однісіньку ягідку, і то його очі спохмурніли: шкода було і ягідки.

Пішла мати з дитиною. А Скупий поставив навколо виноградника високий-високий паркан. Закрив парканом не тільки виноградні кущі, а й хату. Радий Скупий і спокійний: ніхто тепер не побачить його винограду, ніхто не попросить. Та не догледів, як одна гілочка повилася парканом, досягла вершини й зацвіла на ній. Зав’язалися грона на паркані, налилися солодким соком ягоди.

Знов тією самою дорогою йшла та сама мати з дитиною. Побачив хлопчик виноградні грона на високому паркані й зрадів:

– Дивіться, мамо, виноград. Чому він виріс так високо?

– Він не хоче, щоб його закривали від людей парканом.

– Які гарні ягоди! – промовив хлопчик.

Ці слова почув Скупий, що стояв за парканом. Він страшенно розгнівався навіть за те, що хлопчик побачив виноград. Від злості серце його розірвалося. Скупий помер, але ніхто в світі не знав про цю смерть, тому що вона закрита була від людей високим парканом.

Минув рік, весняне сонце збудило землю, зазеленів виноград. Живим пагонам так хотілося до сонця, такий ненависний був високий паркан, що вони повалили його. Він упав на землю, і людям відкрилася чудова краса. Ягоди виблискували під яскравим сонцем, в кожній ягоді відбивалося небо, сонце, прекрасна земля. Люди прийшли на виноградник і стали господарями, а про Скупого назавжди забули.