Щось із власної душі

Українська степова ніч

Як ж Чудова буває різдвяна українська степова ніч. Навкруги простір, під ногами з тобою говорить сніг, вітер шепоче тобі наче музика, а поодинокі травинки, які не змирились із силою сніжного покрову споглядають на тебе с землі. А небу хмари дали відпочинок, і дорогу осяюють поодинокі зірки, які такі далекі один від одного. Мені завжди було цікаво, чи знають зорі в зимову ніч, що вони там не одні? Вони мені нагадують одиноких мандрівників на землі, які кудись направляються, щось шукають, і думають що вони одні такі, а насправді по іншій дорозі йде інших шукач свого щастя. Яке ж диво побачити справжню українську зимову степову ніч.

Ця історія має за свій початок  вечерь на Різдво. Коли люди збираються сім’ями, і радіють цій змозі бути разом, але таких причин зібратись безліч існує, все тільки залежить від нашого бажання. І ось вже по всій країні люди за одним столом спілкуються, а серед одного Запорізького степу йшли чотири дружні та різнодумні товариші. Вони проклади собі дорогу через вітер, який піднімав сніг до гори і кидав їм у вічі, мороз знаходив відкритті місця на їхньому одязі та шкоди не міг задіяти. Я думаю у Вас виникло питання що вони роблять в степу в таке свято? Та це свято для людей, а не для наших цікавих персонажів. Справа в тім, що ми їх добре знаємо, інколи навіть можемо йти з ними за руку, чи кріпко обіймати. Кожен з нас відчував їх, але не бачив – надія, любов, віра і майбутнє.

Всім нам інколи стає сумно, і хочеться розваг, ось таке відчуття прийшло і до наших не тілесних героїв. Надумали вони знайти село, хутір, і позаглядати у вікна людей, послухати їх думки, а думки як рій бджіл, завжди гудить в нашій голові. І вибрати людину яка заслуговує на їх щедрий подарунок, тобто наповнити людину, його серце і душу своїми іменами  – вірою, надією, любов’ю, і дати майбутнє. Про такий подарунок напевно і ви зараз замріялися, тому ці товариші такі нахабні.

Вже була дев’ята годинна вечора, як душевні мандрівники побачили невеликі вогні серед поля. Ооо, яке то незбагнене диво, коли серед поля стоять хатки, а з їхніх вікон виблискує світло. Це не вогні міста, яке показує що воно не спить, тут зміст інший, в тому що життя є і воно спокійне. Зайшли В, Н, Л. і М. в село і почали заглядувати в віконця хат, а заразом і у віконця наших душ. Дивились, прислухалися вони довго, та не могли дійти згоди кому  дати свій дар, скільки думок, а які вони різні за змістом, але суть одна. Хтось журився що діти йому не дають покою, хтось сидів засмучений з малої виручки від бізнесу, інший думав про таке як йому тяжко живеться, і що його не розуміє  сім’я ,  дівчата журились від свого розбитого кохання, а хлопці від втрачених можливостей, і всі думали що тільки вони заслуговують на кращу долю в житті, але ніхто не бачив того що вони вже мають.

І сіли на сніг В Н Л і М, та почали раду, все таки вони мають зробити свою справу, та не могли дійти згоди, хто на це по заслуговує . Обійшли всі хатки де горіло світло, та було таке у них враження  що намагались попити води з друшляка. Зажурились, більше не промовляли слів, та почули скрип снігу, до них хтось йшов, людина не могла їх побачити, тому вони були здивовані, що до них обізвався незнайомець. Він промовив, що від веде до одного чоловіка, який заслуговує на життя. Цією людиною виявилось горе. Воно завжди до нас підходить зі страшним звуком і скрипом. І не дивно чому не впізнали його наші персонажі, між ними велика відстань, але стежка одна. Підвів до будинку на краю села Горе. Оселя здавалася нежилою, та і думок не було чутно, та коли заглянули всі разом, то побачили чоловіка, який сидів біля порожньої колиски, а навпроти відкритий шкаф, де висіли гарні сукні. В Н Л і М, переглянулись між собою, не маючи змоги зрозуміти, що то за картина перед ними, намальована такими фарбами. Та образи почали змінюватись, хатинка почала оживати, і побачили що лунав тут дзвінко дитячий сміх, голосно сміялись дівчина, і чоловік мав рій думок, а в куточку тихо собі сиділо щастя. Та наше життя часто залежить від випадків, та інших людей, і тут ми нічого вдіяти не в змозі. Не з могли нічого вдіяти і дружина з дитинкою, коли водій після випивки сів за кермо, і підкрався до них…. Спогади зникли, а Горе почали відходити від хати.

Нічого не потрібно було вже обговорювати Вірі, Надії, Любові та Майбутньому. Все було написано в їхніх очах. Зайшла спочатку до хатинки душі чоловіка Надія, яка дає нам світло в дорозі, потім зайшла Віра, яка повертає нам прагнення простягнути руку іншій людині, потім тихим поштовхом завітало Майбутнє. Та Любов не пішла до оселі, вони повернулась та поглянула навкруги, і коли побачила, схопила за руку Час, і вштовхнула його до оселі, і промовила, ти знаєш коли мене звати потрібно.

О півночі вітер стих. Місяць собі відпочивав. Зорі споглядали, а Любов чекала коли її покличе Час.

Говела

З прадавніх невідомих для нас часів на землі жили різні народності, хтось жив під землею, хтось у воді, а хтось і на небосхилах. Мені не відомо достоіменно як вони всі виглядали, але на нас вони були мало схожі, але почуття мали схожі з нами. Земля, як зараз ми її називаємо нашу планету, тоді була зовсім інакшою, океани і моря були іншого кольору, повітря було легше, а хмари і зорі тих прадавніх істот тільки радували. А дощ, як зараз ми його називаємо (раніше говорили життя з небес лльється), приносив чисту воду, яка давала довге життя для тих істот, адже те життя наповнювала їх тіло і душу чистотою. І невідомі нам люди жили в мирі і злагоді, але кожен жив на своїй території, і не намагався змінити уклад іншої розумної істоти.

На нашій тепер землі, де стоять величні і заворожуючи Карпати, жили колись істоти гіганти, але не такі як в оповіданнях письменниках, не злі, і не потворні, а вельми привабливі як для свого роду. Та і гігантами їх я називаю з натяжкою. Дерева тоді були височенні, та  і трава була висотою 180 см, а річки як моря. Та і гір тоді не було. Але було кохання.

І прийшло це кохання то одного чоловіка-гіганта, і припала йому до ока дівчина прекрасна. Вона була і вродлива, миловидна, а найгірше вона вміла цим користуватись. І звали її Говела.

Кохання дивна річ, приходить пізно в ночі, і стукає тобі спочатку в серце, потім запрошує в гості нашу душу, і підкорює розум. Так сталось і з нашим чоловіком – велетнем, а він був дужою істотою, і мав серце добре, яке допомагало йому твори гарні справи. А коли людина, чи істота має турботливе серце, то нею легко маніпулювати.

І прийшов він до Говели, промив звучним голосом свого серця, що кохає її, і прагне її, як квітка сонця, а річка дощу. Вона подивились на нього, блимнула своїми віями, і промовила: бачу, знаю, можливо і повірить зможу, але… При цих словах серце гіганта почало трястись  як іграшка маріонетка в руках умілих, але не добрих. І його вуста по дитячому промовило «але»? У відповідь злетіли з її вуст слова, що можливо я тебе і покохаю, але ти маєш зробити для мене щось хоробре, наприклад дістати з самого високого дерева, і принести мені  дозрілі плоди хлібного дерева.

Зажурився наш герой, адже дерева тоді були вистою до 2000 метрів, а гілки за які можливо було зачепитись були високо від землі, та і не витримували великої ваги гігантів. Та кохання що жило в серці не дало опустити руки, і чоловік-гігант, почав робити насип за насипом, і так на рівному місці почала з’являтись гора. Діло це було не простим, складним, та жага отримати кохання у відповідь підтримувала невідомого чоловіка. І ось пройшли вже роки, як ми зараз називаємо, і насип став великою горою, і дістався до плода хлібного дерева, зірвав їх своїми знівеченими руками. Погляд припав до плодів як вода до землі, а в серці засяяла зірка надії, і пустився в біг закоханий до своєї Говели. Декілька днів добирався він до свого поселення, зупиняючись тільки щоб попити життя. Та ось коли дістався рідного місця, то не впізнав його, все стало іншим, якимось чужим, але все одно рідним. Та він пішов до неї, знайшов дорогу, яка привела його до сім’ї, де був чоловік, де бігали діти, а жінкою і мамою була Говела. Плоди випали з його рук, покотились по землі, а очі почали пекти, серце обірвалось і провалилось в безодню. Повернувся до своєї гори невідомий чоловік, дійшов до самої верхівки. Та присів, і почав перетворюватись в каміння, так би і була на тій горі постать чоловіка кам’яного, та блискава розбила його на камінці, і вони досі лежать там.

Багато часу пройшло з тих часів, земля змінила свої обриси, істоти зникли, дерева стали звичні нашому оку, та гора досі стоїть, і має назву Говерла (Говела), і хто був там, то й і бачив каміння невідомого чоловіка.

Без обмежень

Жив був колись чарівник. Не то, щоб він був лихим, та і добрим він не був, але людям жити не мішав. Та трапилось, на його думку, з ним біда, він покохав дівчину. Всім серцем. Чарівник ніколи не бажав відчувати такої спраги до дівчини, та хто нас питає? Кохання зайшло в його серце, розстелило там ковдру, та лягло відпочивати. Довго мучився чарівник. Він хотів лише чаклувати, готувати зілля, викликати дощ, спостерігати за нічними примарами, та тепер він цього не робив, тільки зітхав за дівчиною. Найкращий спосіб побороти бажання, це піддатися йому. Чоловік – чаклун піддався бажанню. Дарував квіти, робив магічні прикраси, говорив гарні слова, одним словом мав чудернацький закоханий вигляд. Та всі поступки, будь вони чудернацькі чи смішні, в очах дівчини завжди прекрасні, як що вони робляться за ради неї. Дівчина спочатку приймала знаки уваги від чаклуна,їй було цікаво, та чаклун був не молодий вже, і слова відмови вона промовила однієї місячної ночі.

Подарунки твої голосливі

Як спів вітра в полі

Слова твої м’які і солодкі

Як плід стиглої сливи

Та тіло твоє вже не молоде

А я квіточка весняна

І бажаю сонця молодого

Зажурився чарівник, похмурів, а кохання тим часом ковдру згорнуло і пішло собі, натомість злість розкидала в серці свої гострі колючки. Придумав маг, як позбутись кохання на землі.

Кохання в ті часи, було не просто почуття, це був живий  та безсмертний чоловік, як ходив по людях, та дарував їм свою вдячність. Ви б його ні за що не впізнали серед звичних людей, подумали, що це просто дивак, який несповна розуму. Перші ваші думки були, це що за дивак, що за нісенітниці він говорить. А він собі ішов далі і говорив під ніс.

Так, Так, Так

Я серед Вас

Все бачу і відчуваю

Від мене не сховатись

Навіть темної ночі

Зазерну у Ваше серце

Там і залишу зерно своє

Дійсно дивний чоловік. Та чарівники не прості люди, їм відомо те, що іншим навіть не снилось. Так сумний від розбитого кохання чарівник, пішов шукати чоловіка, що ніс кохання на землі. І в одному місті, він почув ці слова, схопив кохання, зв’язав чарівними мотузками, та повів за собою. Довго вони йшли. Чарівник добре знав що зробить з коханням. Прийшли вони до гори, величавої та грізної як блискавки в найлютішу грозу. Змахнув рукою маг, промовив чарівні слова на місячній мові, гора затремтіла, каміння почало подати з неї, а перед чаклуном відкрився вхід. Взявши кохання міцним заклинанням, жбурнув його в цей вхід. Гора зачинилась, стала вона в’язницею для кохання, звідки не має виходу, і немає входу. Чарівник задоволений своєю перемогою повернувся додому. Як йому було солодко бачити, що люди більше не кохали, не бажали щось мати в своєму серці. Світ людини став схожий на пустелю, де нічого не росте.

Кохання тим часом, відійшовши від чар, оглянулось навкруги, та скрізь лише темрява, а ні виходу, а ні світла.

Так минали роки, люди жили від зими до весни, від ночі до світанку, але мети не мали, тільки злість накопичувались в їхньому тілі.

Та був хлопчик, який добре пам’ятав, що колись батьки, любили його, і він був від цього щасливий. І ця згадка, не давало смутку проникнути в його серце, він знаходив щастя і втіху в малих речах. Скупатись в ставку, насолодитись ранішнім сонцем, послухати мову дерев та вітру, чи вдихнути аромату квіток на галявині в лісі.

Одного дня, хлопчик пішов в ліс, до галявини, і ліг собі спочивати. З іншого краю галявини, наближався чарівник, збирав необхідні трави для свого чародійського зілля, та промовляв свої улюблені слова:

Я кохання спіймав

Я кохання полонив

Я кохання зачинив

Я людей від нього від городив

Та в горі зачинив

Хлопчик зрозумів, що має робити, та не знав де саме ця гора, а їх безліч навколо. Та все таки ріжучись має бути у кожного з нас, а чоловік, хоч ще і хлопчик, має бороти свої страхи. Так хлопчик, посеред ненависної йому ночі пішов на пошуки гори. Проходив через ліса, минав моля, та потрібної гори не знаходив. Гасла надіє хлопчика віднайти кохання, та однієї зоряної ночі, з небес спустилась зірка. Така яскрава, що дивитись на неї було не можливо, тільки слухати. Промовила вона, що вирішили зірки допомогти йому, адже відколи люди втратили кохання, вони перестали вдивлятись в нічне небо, а зіркам потрібна увага, без неї вони згасають. Я тобі залишу цей камінь, і чим ближче ти будеш до цілі, тим теплішим він ставатиме. Голос замовк, а світло зникло. Підібрав камінь хлопчик, і пішов далі, а камінь з кожним днем ставав все теплішим і теплішим, до поки одного дня він не залишив опік на руці. І перед зором хлопчика відкрилась могутня і висока гора. Вона була повністю с каміння, на ній не росла ні травинка, не бігали по ній звірі, лише вітер торкався гори. Хлопчик обійшов гору з усіх сторін, та входу так і не побачив, каміння було суцільне. Сів він на камінь та заплакав. Душа у нього була чиста, серце добре, мета прекрасна, і тому сльози були чарівні. Покотились сльози по горі, а каміння почало поглинати  їх, і відчула гора, що відчуває цей хлопчик, чого не вистачає всім людям, і відкрила вхід. Та з гори ніхто не виходив, побіг хлопчик в середину, знайшов кохання на підлозі, взяв його за руку та вивів на світло.

Кохання дивилось не хлопця, та дякувало за порятунок. Хотів було вже йти чоловік, який ніс людям любов, та хлопчик зупинив його, і сказав, що не має кохання ходити як людина, що його знову спіймають. Кохання подивилось на хлопця, схилив голову свою, даючи зрозуміти, що він згідний з ним, і розтворився в повітрі. С тих пір кохання подорожує разом з вітром, ставши для людей повітрям, без якого не можливо жити.

Кохання це повітря нашого життя

Вдихати його потрібно без обмежень

І насолоджуватись ним, як квітка росою

Провідник

За все моє життя, я лише одного разу відпочивав на природі більше одного дня, і мені це не дуже сподобалось. Можливо це зв’язано  з тим що мені було тоді тільки 9 років. Тому я досі не можу збагнути як подався в гори на декілька днів.

Саму подорож організувати зовсім не складно, похідний рюкзак в мене був, тому довелось мені придбати тільки двомісну палатку, і спальний мішок. Місця для мого табору вибирав так, щоб були не далеко поселення людей, та і сама територія  була популярна у туристів. Цим містом стала полонина біля гори Хом’як.  Мій вибір полягав у тому, що це популярне місце, скрізь багато джерел води і не далеко є водопади, та і  можливість підкорити декілька гір. Підібравши собі сонячні дні, я купив квиток і вирушив до Івано-Франківська.

Потяг до міста з Києва прибував з самого ранку, тому я не сильно поспішав до свого місця призначення. Добре поснідавши, я прогулявся районом біля ж/д вокзалу, і коли сонце торкнулось моїх очей, я вирушив шукати групу туристів які мали схожий шлях зі мною. Проходивши так годин три, я познайомився з групою з  6 людей, які і погодились мене підвезти.

Як що чесно, мені було вельми страшно. Я відправився в таку пригоду, досвіду для цього ніякого, та ще один. Та я маю таку думку, що ми маємо підкорювати свій страх, переступати через нього.  Дорога до підніжжя гори була веселою, мої нові знайомі досить жваво цікавились на що я сам о це йду туди, навіть пропонували відправитись з ними. По дякувавши за допомогу, я почав свій шлях до назначеного місця. Підніжжя гори Хом’як охороняється деревами, які побачили тут багато дивних подій. Підйом проходив легко, вказівники і стежка не дали змоги заблукати. Підчас сходження мене не один раз обходили інші туристи. На полонину я вийшов приблизно на пів третю. Тому свій намір піднятись відразу на вершину гори я відкинув. На полонині виявилось досить таки багато людей. Вибравши собі трішки віддалене місце, я розбив свій табір, сходив до джерела по воду, приготовив дров для багаття, і поки я цим займався вже прийшла ніч. Розпаливши багаття, я ліг біля нього і направив свій погляд на зорі. Небо було безхмарно, та нічних вогників на небі було мало. Проголодавшись я вирішив щось з’їсти. Піднявшись я побачив, що багаття горить тільки у мене, а годинник на руці показував вже 23:33. Взявши яблуко, я повернувся до багаття.

• Що ти шукаєш?

Пролунав голос, десь о бік мене. Трішки повернувши голову, я побачив що до мене наближається фігура. Та тривоги я спочатку не відчув, можливо хтось не зміг заснути, і побачивши світло від вогню, вирішив поговорити. Вдягнений як для літа він був дивно, на ньому була накидка, схожа на військову  від дощю, але вона повністю прикривала тіло. Потім я замітив що мій гість не йде як звичайна людина, не залишає слідів, а мій слух не чув ніяких звуків від його ходьби. Сів він навпроти мене, та обличчя я все одно не зміг розгледіти, не дивлячись на те що багаття давало досить таки  багато світла. Ми мовчали.

• Привіт! Нарешті промовив я. – Хто ви? Мене звати Сашко, сьогодні тільки приїхав, а Ви вже давно тут?

Незнайомець різко випрямився, і там де мали бути очі, світились дві прямі полоски. В мене перехопило дихання. Я напевно мав тікати від нього, та було відчуття, що мені нічого не загрожує.

• Я той хто приходить з темрявою, я той кого не може побачити людське око, я той кому час не страшний, я той хто знає історію, і я провідник.

Голос його лунав звідусіль, та водночас не звідки, він мавзаспокійлив вплив.

• Ти маєш йти зі мною!

Провідник розвернувся, і я пішов за ним. Вийшли ми на верхівку гори.  Мій гість рухом руку запросив мене сісти.

• Цей світ існував, ще коли не було зірок на небі, води не було в річках, а ліс був галявиною. Та я став свідком появи всього на землі.

Він змахнув рукою, і травинки почали рухатись, немов люди.

• Тоді люди не знали ні бога, ні правил, світ тільки набував знайомих тобі рис. Був день і ніч. Ніч була темною, бо зірок на небі не було. Не було і розваг, люди розважались тим, що обдували своє життя, для чого вони тут, і що буде з їхніми душами після смерті.

Провідник зупинив свою розповідь. Він підняв свою руку, провів нею поверх трави, і вона ожила, набула виду тонкої зеленої людини. Травинки –люди почали танцювати, а потім розбились на пари, і посідали на землю, від них йшов шепіт, а слів, я не міг зрозуміти. Фігури завмерли.

• Вони бажали – промовив провідник – , щоб після смерті, їх душі приносили користь цьому світові, та іншим людям. Наше бажання та наші мрії, як що прикласти до цього відповідних зусиль, збуваються. А сила бажання в прадавніх була великою, та і бажання в них було прекрасне, хотіли щоб їхні душі після смерті поєднували серця чоловіка і жінки, а найкращий провідник це світло.

Травинки-люди знову ожили. Вони піднялись на свої тонкі ноги, і протягнули руки до небес, вони були такі спокійні, і задоволені. Та разом вони всі загорілись, і почали спалахувати, поки від них  залишились тільки маленькі вогники. Це картина мене заворожила, та схвилювала, але на цьому все не закінчилось. Іскорки, які залишились почали підніматись до гори, і на певній від землі, вони зупинилась, і нагадували мені зорі.

• І їхні душі перетворились на зорі, і всі зорі що ти бачиш кожної ночі це душі колись померлих людей. Вони споглядають, шукають потрібних людей, і запалюють над ними кохання, як що зірці не вдається знайти кохання для жінки чи чоловіка вона падає, як і людина…Та душі-зорі все одно продовжують свою справу, освічують нам дорогу до рідної душі. Та люди часто тікають від свого щастя, кохання, не помічаючи як зірка на небі втрачає свою силу і падає. Так що ти шукаєш?

Після цих слів Провідник зник, а я опинився біля свого багаття, і провалився до солодкого сну. В ранці мене ласкаво розбудило сонце, по полонині корови жували траву, і дзвеніли своїми дзвіночками, а в мене в голові крутилось питання що я шукаю? Подумав, що сон мій був над то реалістичним. Зібравши  свій рюкзак, та поснідавши я пішов на вершину гори, підйом виявися досить цікавим, були як легкі ділянки підйому, а на деяких приходилось дертись по каміннях. Піднявшись, я відчув за себе гордість, і мені захотілось стати художником, щоб змогти передати красу Карпатських гір. Знайшовши місце де не було туристів, я сів на камінь, і було таке враження, що я зі світом один на один. Так я просидів декілька годин, та вже був час повертатись до свого намету.

Спустившись, я зробив всі свої справи, розпалив вогонь, і наливши чаю споглядав природу, а в голові крутилось питання, що я шукаю? На годиннику було  23:33!

• Що ти тримаєш у собі? Пролунав знову цей голос, який чути звідусіль та водночас не звідки. Чашка чаю випала з моїх рук, це ж був сон, та реальність була байдужа до моїх хвилювань. Це був він Провідник.
• Ти маєш йти зі мною!

Ми йшли знову, тим самим напрямком, та шлях був іншим, вологим, але дощю не було. Він зупинився, показав, що я маю сісти.

• Ти напевно замітив як тут багато джерельної води, яка постійно біжить, хвилюється, спотикається через каміння, та знову повторює свій шлях. Розповім тобі історію. Раніше тут води не було, та життя бурлило, були річки, та не було джерел. У підніжжя гори, було поселення, яке мало за правило, не стримувати свої почуття в собі, та знайшовся серед них, чоловік який не визнавав цю традицію.

Провідник зробив вже знайомий мені рух рукою, і краплі води із джерел, почали створювати поселення, де були люди, звірі, хатки, і все виглядало по справжньому, тільки все було із води.

• Він тримав у собі всі емоції, не показував радість, ховав сум, а кохання запирав десь під замок. Так і минали його роки життя, та життя не було, а емоції накопичувались, він став одинаком в суспільстві. Минула ніч, а зранку він подався до гори, йти йому було дуже тяжко, вага емоцій давила на нього, а він прикладав зусиль для їх стримування.

Крапля-людина, із створеного поселення, піднімалась в гору, часто зупиняючись для перепочинку.

• На вершині гори, відкрилась мальовнича краса, від якої люди отримують задоволення, і посміхаються як діти. Та чоловік вирішив стримати емоції, які приходили, як хвиля у морі, одна за одною.

Крапля-чоловік, як вже хвилин 5 стояла на горі, раптово розірвалась, і почала розтікатись по горі, вкриваючи її водними артеріями.

• Така доля була цього чоловіка, в нього в душі було озеро емоцій, яке намагалось знайти вихід, і таки знайшло, погубивши життя чоловіка. Та душа чоловіка не залишила цього світу, та цієї гори, вона тепер вода, джерело, яке ніколи не буде знати покою. Так і люди намагаються стримувати всі свої почуття, і гарні, і погані, а одного моменту цей тягар зламує нас, і ми пливемо за течією. Так, що ти тримаєш у собі?

Спалахнуло сяйво, і я опинився біля свого вогню. Я був сухий, та душа моя була мокрою. Цієї ночі, я заснути не зміг. Що я шукаю? Що  я стримую?

Наступний день був для мене довгим. Я відвідав водопад серед гір, поспілкувався з цікавими людьми, фотографував, та насолоджувався Карпатами та спокоєм. Я чекав на ніч, і провідника. 23:33.

• Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою?

Я від разу підвівся на ноги і попрямував за Провідником. Знов та сама дорога та інший шлях. Ми йшли спочатку по прямій стежці, та за поворотом Провідник почав віддалятись від мене, я почав бігти за ним та він все віддалявся та віддалявся, я кричав, благав його зупинитись та він не звертав уваги на мої слова. Я продовжував бігти, і я знов побачив його. Приблизившись я різко повернув його до себе, та з під капюшона на мене дивися Я. Повернувшись я хотів побігти, та зачепився за коріння, та впав  обличчям до низу, піднявши голову, я побачив як із землі на мене дивляться мої очі. Підірвавшись я почав бігти, та звідусіль на мене дивились мої очі, ноги спотикались за мої ноги, а за руки мене намагались схопити мої руки. Намагаючись від них втекти, і відчепитись я тільки втрачав сили.

• Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою?
• Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою?
• Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою?
• Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою?
• Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою?

Тільки ці слова я чув, коли біг, і втративши всі сили я впав, та вже біля своєї палатки .

• З ранку я зібрав свої речі, і відправився до Івано-Франківська. Погулявши містом, скоштувавши смачне морозиво, вечері я сів на потяг до Києва. А в голові лунали питання: Що ти шукаєш? Що тримаєш у собі? Від чого ти тікаєш, що тягнеш ти за собою? Та відповіді я знав, і що робити теж.

Провідник більше до мене не приходив. Та кожного разу коли зірка падає з небес, я згадую про нього.

Гарний літній день

Гарний літній день тільки но починався, сонце прогрівало землю, і пробуджало до життя квіти, дерева. Зазирало до вікон людей, споглядаючи як ті ще доглядають останні уривки снів. Дерева тихо погойдувались від поривів вітра, а пташки співали свою пісню, яка розносилась у всі напрямки. Білочки вже бігали у своїх справ, а нічні створіння повертались до свого місця, щоб відпочити та набратись сил. Озеро, що було не поодалік, відбивало проміння сонця, намагаючись зберегти свою прохолоду, а на  березі  стояла косуля, яка все не могла підійти до води напитись. За метрів 900 від озера була дорога, обабіч якої сидів маленький хлопчик, спиною до траси, а погляд його був спрямований до лісу. Позаду нього метушились люди, на  них він не звертав своєї уваги, сидів та думав про своє.

• Привіт! Промовив чоловік, підійшовши до нього

• Привіт!

• Хвилюєшся?

• Так. Тихим голосом відповів хлопчик.

• Вже не потрібно, все тепер буде добре, і страхи тебе більше не будуть переслідувати.

• Я вже не боюсь, та все таки в мене є відчуття тривоги.

• Воно і мені притаманне, незважаючи навіть на мою професію.

• Що правда? Я не думав, що таке можливе. Промовив і здивовано поглянув на чоловіка хлопчик . – А життя, воно складне? Я все чую від дорослих, що життя це паскудна річ, яке несправедливе до всіх.

• Життя  водночас складне та просте. Потрібно просто жити, насолоджуватись моментами. А всі складнощі йдуть від бажання все ускладнювати, та від страху, який керує людською душою.

• А що мене чекає у майбутньому? Спитав хлопчик

• Те що ти забажаєш. Забажаєш кохати, будеш кохати. Забажаєш мандрувати, будеш мандрувати. Все в твоїх руках. Не можна ніколи сказати, що буде далі, але  в твоїх силах задати вектор свого життя, і тільки ти будеш відповідальним за нього.

• Забажати кохати – задумливо промовив хлопець – я ще маленький, і тому не знаю як це, ти колись кохав?

• Так, всі колись когось кохали.

• А як це?

• Це тяжко, та при цьому на душі легко, а серце намагається випригнути з грудей і віддатись коханій. І ти себе відчуваєш щасливим, тобі хочеться щось робити, але не для себе, для неї. Ти бажаєш все зробити, щоб відігнати від коханої людини всі на світі лиха. Та кохання як квітка, його потрібно поливати, щоб воно не зів’яло, потрібно доглядати, щоб не втратило своєї краси, і щоб знало що воно потрібно йому, і відпочинку не буде, будеш відавати всі свої сили на це, та у відповідь ти отримаєш на багато більше. Це як спорт, чим більше ти викладаєшся, тим більше отримуєш

• Дорога життя така різноманітна – сказав до себе хлопчик – скільки кольорів на шляху. А я зможу ще колись спробувати все спочатку?

• Так – відповів чоловік –кожній людині, і її душі дається шанс. Не завжди це швидко, але дається, і тоді потрібно взяти прожити  повне життя.

• Мені дуже сумно зараз, я не знаю що чекає мене там?

• Там, куди ти направив свій погляд, немає місця для суму, там ти зможеш відпочити від почуттів і емоцій.

• Але я ще навіть не відчув їх на смак- Сумно промовив хлопчик – це все таки не справедливо.

• Так, це випадок, справедливість тут ні до чого, багато чого в житті вирішує випадок, а справедливість взагалі зникає у цьому світові. Вона це вже привід.

• А що буде з ними – показуючи на двох людей промовив хлопчик – вони підуть зі мною?

• Ні, вони не можуть.

• Вони мене більше не люблять?

• Ні, вони завжди будуть тебе любити, завжди будуть про тебе говорити.

• Мені їх шкода! А вони зроблять крок після цього?

• Не знаю, вони самі мають це вирішити, але їм буде дуже тяжко, прийде час, і вони підуть далі, втрачене щастя повертається дуже повільно до серця, це довгий шлях.

• В мене ще скільки питань…

• Знаю, але нам час йти, я тебе проведу, а потім у мене ще є не виконана робота

• Як ти можеш жити з такими обов’язками? Тобі не тяжко?

• Тяжко – сумно промовив чоловік – це нічим не описати, таке враження, що весь світ тримається на тобі, і то напевно тяжче, всі душі світу проходять через тебе, весь біль і розчарування, та я маю це робити , я потрібен їм.

• Я готовий! Промовив хлопчик.

Чоловік підвівся, взяв хлопчика за руку і повів його до сяйва, через хвилинку їх вже не було видно. Тільки тіло хлопчика лежало на дорозі, спотворене машиною. Трішки в стороні стояли батьки , та не вірили в те що бачили їх очі. Душа і серце були розірвані на маленькі кусочки, а щастя витікало з них, як із хлопчика кров. Смерть споглядала на це все, а із очей текли сльози. Справедливість це лише примара .

                                                                         Колекціонер душ

Мандрівка, подорож щось є заворожуюче в цих словах.. Я з дитинства мріяв про подорожі, і про ті пригоди які вони дарують. Вони так завжди гарно були описані в книгах, особливо в дитячих фантастичних романах, а ще ці передачі по ТБ, а дитина це така маленька людина, у якої фантазія має більше кольорів ніж вони існують у реальному світі. Для мене мандрівка це неймовірне почуття, я відчуваю себе відкривачем, правда тільки для себе, більшого я і не прагну, я хочу в перше це побачити, дослідити, і насолодитись цим відкриттям. А це п’янке відчуття майбутньої подорожі, коли ти знаєш, що через декілька днів, на тебе чекає щось цікаве, нові будівлі, нові пейзажі, знайомство з людьми в потязі, чи обмін посмішками і словами з незнайомцями. Для мене досить інтригуючий є момент знайомства з новою людиною, в різних ситуаціях, та в подорожі це щось особливе. Якось так трапляється, що люди зі мною діляться, відкривають свої історії, можливо правда це романтика самої атмосфери  подорожі. Скільки я почув і вислухав людських хвилювань, деякі історії залишаються з тобою, деякі я намагаюсь відразу  відправити з поривом вітру. Головне що я виніс, це то, що всі люди постійно хвилюються, навіть с посмішкою на обличчі. Та найстрашніше, ті хто найбільше посміхаються, мають найбільше проблем.

Так одного разу в купе я потрапив до компанії двох жінок, і однієї дівчини. Дівчина була весела, говорила так співаючи, і в купе стояв сміх. Прийшла ніч, по вагону пустив свій дим морфей. Я не міг заснути, як завжди рій думок в моїй голові давав мені поради, та їх зупинив голоси дівчини. Вона спитала чи не вийду я з нею в коридор. Сон не йде, а думки свої я не хотів слухати, тому погодився. Я обережно спустився, взувся в своє взуття, і вийшов за нею в коридор. Є такі моменти в житті, коли тебе просять поговорити, але при цьому тобі потрібно тільки слухати. Дівчина стояла біля вікна, і дивилась у нього, намагаючись побачити зірки, та там була тільки інша вона. Я став поряд, погляду я її не шукав, та почав чекати. Через хвилин п’ять вона заговорила.

«Заміж я вийшла два роки тому. Сама я з Києва, та тепер я живу в провінційному місті, думала що все буде добре, щасливе сімейне життя, діти, дрібні турботи. Та все якось йде не так, батьки зі мною не розмовляють, тому що я переїхала з Києва, батьки чоловіка відкрито на мене нападають, а сам чоловік цього не помічає, друзів так і не знайшла, інтереси дуже різні. Скільки я йому разів пропонувала по їхати кудись, та все ніколи, зате з друзями міг провести всю ніч…Ні, ти не думай, він мене ніколи не бив, але ці його слова, ці вчинки, залишити мене саму на свята. Ти знаєш як це сумно, коли чоловік в батьків святкує, а ти сидиш дома, і чекаєш дзвінка від нього, і навіть немає змоги піти до своїх рідних, та що говорити як що вони навіть на дзвінки не відповідають. Та я все намагалась тримати себе в руках, посміхатись як завжди, потім я навчилась вдавати радість. Коли пройшов так рік, я вирішила що хочу дитинку, для себе, для своєї душі. В мені тепла багато, та виявилось що з ним я не можу поділитись. Поговорила з чоловіком, Йому було байдуже, головне щоб його потім не турбували. Та у нас нічого не виходить, я ходила по лікарнях, там говорять що зі мною все добре, він на обстеження не бажає йти, в усьому почав звинувачувати мене. При таких словах я почала заглиблюватись у собі, ласки мені вже більше не хотілось. Чоловік продовжував жити як і жив, зависав з друзями ночами, та раніше він приходив без слідів помади. Мені стало байдуже навіть моє життя, та все таки я не захотіла здаватись. Я вже декілька тижнів навідуюсь до Києва, шукала собі квартиру, та сьогодні знайшла собі кімнату. На душі такий страх, потрібно знову змінити життя, а ще потрібно забрати свої речі, і втекти. На розлучення я вже подала. Та все одно тяжко, я не розумію за що.»

Після цих слів вона поглянула на мене, і пішла на своє місце. Я не знаю де вона зійшла, та маю надію, що з нею все добре. А для мене тепер такі посмішки, це маска, яка приховує біль.

Та не тільки в поїздах траплялись такі цікаві розмови. Літом я вирішив поїхати до Чернівців, я перебував у піднесеному настрої, мені подобаються міста західної України, їх архітектура і колорит, для мешканця східної області це Європейське місто. Потяг прибув зранку, це моя найулюбленіша пора початку дослідження , місто ще спить, людей немає, і ти маєш змогу сам намалювати картинку про місто в яке ти приїхав. Ти маєш тільки сприймати, а місто дивувати. Маршрут я спланував, тому відразу знав куди мені йти. Познайомився з подружньою парою, у яких тільки почалось сімейне життя, вони такі були задоволені що мають такий романтичний вихідний. Я їм побажав щастя і пішов собі далі, шукати одну будівлю, та все не міг збагнути як до неї натрапити. На вулиці стояв чоловік, років 45-50, я в нього запитав дорогу, та він мене просто повів туди. Поки йшли він мене розпитував про моє життя, звідки я, чому подорожую сам, яке перше враження від міста. Потім він почав вже говорити сам.

« В мене є син, десь такого віку як ти. Та з ним я не бачився вже декілька років. Одружився, чекають на дитину. Мене на весілля не запросив. Ти так  дивись не роби. А я залишився один, жінка померла, я її так кохав, батьків теж не стало недавно. Ніколи не розумів, чи не хотів розуміти що таке може статись, а син винить мене в смерті жінки, та що я міг в діяти з тією хворобою. Тепер я п’ю. А ось і цей будинок.» Чоловік пішов собі далі.

Місто мене зачарувало, а я все ще відкривав для себе нові його грані і секрети. Один мінус коли подорожуєш сам,  це  як тяжко зробити те фото яке хочеш, то приходиться прохати про допомогу прохожих людей. І ось стою я біля будинку, і намагаюсь зробити селфі, та все марно. Щоб ви розуміли це було десь о 8 ранку, а в такому місті життя нікуди не поспішає, і я був дійсно радий коли побачив що чоловік вигулює свою собаку. Привітавшись, я попросив мене сфотографувати. І між нами зав’язалась розмова. Я був трішки здивований, що він говорив на россійскій мові, все таки ми стояли в центрі Чернівців, виявилось що він з Херсона.

«Як опинився на Буковині? Ти вже мабуть замітив, що я вже не молодий чоловік, та все таки прагнув змін в нашій країні, тому і поїхав на майдан, там багато чого було, всього не розповіси за раз, та зустрів там жінку, і ми з нею пройшли через все те. Недивно що закохались, та час барикад пройшов, а дім мій був в Херсоні. Знали, що цей момент прийде, та ніколи про це не розмовляли. І ось ми сиділи в обіймах друг друга, і вона мені говорить, я не хочу тебе втратити, я теж не хотів. І ось я вже живу щасливо з нею, в цьому місті, і не шкодую що змінив своє життя. Інколи потрібно робити те, що говорить серце. А ти не давай так свій фотоапарат, люди тут звісно добрі, але є і винятки». І він пішов далі. В цьому місті ще було багато розмов, та всі не  в змозі розповісти.

Подорож до Ужгорода і Мукачево я вже планував давно. І ось я вже їду в потязі, і чекаю початку нового дня. День виявився приємним, сонце ще не скинуло з себе ковдру, а я вже тримав свій шлях до замку Паланок. Місто і люди ще ніжились в обіймах снів. А я йшов до своєї цілі, по дорозі зазираючи за огорожі, мені завжди цікаво як живуть люди в різних місцях, які квіти вони саджають в своїх садках, чим прикрашають своє подвір’я. Нерухомі речі інколи дають більше інформації, ніж галаслива людина. Та сонце мене підганяло, і я вирушив далі. Коли дійшов до замку то виявилось що він ще зачинений, то охоронець мене впустив (за квиток я заплатив), і вирушив відкривати та досліджувати замок. Бути одному, в такому замку, це щось особливе, таке враження що ти особливий гість. Замок мене захопив, і я не хотів з ним розлучатись, а чого тільки вартий сніданок на терасі замку, коли місто як на ладоні, а сонце почало свій шлях до гори. Я ще довго ходив по замку, та вже був час з ним прощатись, а мені потрібно було вирушати до Ужгорода. По дорозі до автовокзалу я зайшов до невеликої пекарні, там були різні смачні вироби, вибравши те що мені припало до душі, я пішов розраховуватись. В гаманці в мене були крім української монети ще і турецькі. Жіночка попросила показати їх, я із задоволенням протянув їй монету. Після закінчення  огляду, вона мені її повернула, і показала вже угорські монети.

«Це мені привезла донька з Угорщини. Ні, вона не подорожує, ми її з батьком відправили на навчання до Будапешту. Це була її мрія, вчитись за кордоном, та ще в такому місті. Звісно, нам с чоловіком прийшлось туго, та ми змогли її підтримувати фінансово. Навчання вона вже закінчила, і змогла залишитись там. Ми за неї дуже раді, кожен прагне чогось кращого, і це так і має бути, тільки для дитини це покинути рідне місто,і побудувати життя в іншому місті, а батькам немає нічого за кращого, ніж бачити свою дитину частіше, а не раз в рік, в кращому випадку. Ось так ми з чоловіком і живемо в очікуванні.»

Звісно це не всі історії, які мені вдалося назбирати. Є і інші, та не всі можна розповісти, деякі люди стали моїми близькими друзями, і те що вони розповідали, має залишитись між нами. Неочікувані знайомства, в незвичних місцях. Навіть фонтан чи море, може асоціюватись у вас з конкретною людиною, а це інтимний момент, він має бути тільки у вашому серці.

Радісні, веселі історії, я свідомо відкинув, тому що коли людина цим вихваляється, а не ділиться, то справжнього щастя тут немає. Щастя має бути тихим. По людині відразу видно коли вона щаслива, видають очі, посмішка в якій приховується спогад, і спокійне обличчя. Такі люди зазвичай не розповідають своїх історій, в них є свої особливі люди, з якими вони спокійні, і находячись в їх компанії вони можуть відпочити.

Тепер мабуть ви зрозуміли чому я вважаю мандрівки дослідженням. Крім нових місць, ти маєш змогу дослідити душу іншої людини, відкрити нову грань не тільки в співрозмовнику, а й в собі.

Сонячна лавочка

Я звичайна людина. Жив собі своїм життям, і ні на що не звертав своєї уваги. Ні на своїх рідних, ні на друзів, адже життя дає нам багато часу.

На 26 році життя я потрапив до лікарні, почалось все як проста застуда, але потім пішло ускладнення і мене для перестраховки помістили до стаціонару. Я нікому не повідомив, що мене, помістили на лікування. По перше, нікого не хотів торбувати, по друге, хворобу потрібно було контролювати, і нічого страшного в ній не було.

В лікарні я лежав вже декілька днів, мій стан не погіршувався, і це вже було добре. Дні проходило повільно, вставати з ліжка, щоб прогулятись, мені не дозволяли. З ранку приходив лікар, обстежував мене, щось записував собі, і йшов далі, десь біля обіду, брали  кров на аналіз, після 14:00 ставили крапельницю на дві години, а ввечері я читав книгу, чи дивився телевізор в загальній кімнаті. В палаті я лежав один, було літо, а в цей період люди рідко хворіють. Тому поговорити мені ввечері, не було з ким. Єдине, що мене розважало, це голуб, який десь о 19:00, прилітав до мого вікна, сідав на карниз, і роздивлявся мене, а я його. Ось це і всі мої розваги.

Коли вже я провів в лікарні 5 днів, до мене в палату положили чоловіка. Чоловік мені відразу сподобався, обличчя у нього було просте, мав високий зріст, і впевнений погляд. Медсестра розстелила постіль, і він подякувавши їй за турботу ліг, і відразу заснув.  Того вечора мені не вдалося з ним познайомитись. Коли в ранці я прокинувся, то чоловіка не було в палаті, я подумав, що його вже виписали, але десь о 21:00 його знову привели. Він був дуже слабкий. Він на декілька секунд дивився на мене, всміхнувся мені, і ліг на ліжко. Через декілька хвилин чоловік  вже спав.

Наступного ранку, відкривши очі, я почув привітний голос.

• Я вже думав ти не прокинешся до обіду, а мені то сумно сидіти, і дивитись як ти сопеш. – посміхнувшись сказав мій сусід, і протягнув мені свою руку, для привітання – Мене звати Петрусь. Петрусь за все берусь. Додав Петро.

• Привіт. Промовив я, якось так кволо, і замовк.

• О боже, я то думав, що я тут тяжко хворий, а виявляєшся ти. Взагалі, я тобі, вже відкрив таємницю свого іменні, а ти щось не квапишся.

• Ой, вибач, ще мабуть не прокинувся.

• Ну ось, я на тебе дивлюсь, очі відкриті, звуки з твого рота виходять, в очах бачу, що твій розум мислить, то я тоді роблю вивід, що ти прокинувся. Ну так як тебе звати? Промовив Петрусь, і посміхнувся.

• Та, що це я, Микола!

• Будемо знайомі Микола пепсі- кола. А, за які земні гріхи, ти тут лежиш, відпочиваєш, а не страждаєш в житті?

• Та підчепив вірус, дав ускладнення, та ось і відпочиваю. А з тобою що?

• Те саме практично, дало ускладнення, і тепер я в лікарні.

• Ти вчора зовсім кволий був, а сьогодні наче заряд енергії від дівчини отримав.

• День на день не приходиться. Вчора був тяжкий день, а сьогодні я тягнусь до сонця за теплом і енергією.

• А я вже тиждень не відчував сонця.

• Як це ти так? Літо на дворі, потрібно впитувати в себе проміння сонця, запасатись, щоб зиму легше перенести.

• Не дозволяють мені виходити на вулицю, говорять, лежи Миколка, відпочивай, а захочеш повітря свіжого, то відкрий вікно.

• О боже, а просто вийти без дозволу не пробував?

• Та звісно, та без дозволу лікаря, мене не випускають.

• Микола кока кола, я тобі допоможу, я знаю вихід із твоєї ситуації.

• Насправді, так давай, допомагай.

• Зажди, мої послуги не безкоштовні, ти повинен виконати три завдання, і тільки потім ти відчуєш дотик сонця. По перше, маєш взяти гарний настрій, а то ти сумний, по друге, одягни штанці, а то в трусах далеко не зайдеш, і саме головне, зайди до туалету, щоб потім не просився.

• Добре – посміхнувся я.

Через хвилин 10 я вже був зібраний, і Петрусь повів мене до сонця. Виявилось, що  э чорний вихід, де ніхто не слідкував за пацієнтами, і тому ми спокійно вийшли на подвір’я, і присіли на лавочці.

• Відчуваєш дотики літа?
• Так. Відповів я Петру.

Як це було чудово, сидіти просто на лавочці, і насолоджуватись моментом. Сонце з гори прогрівало наші тіла, дерева шепотілись між собою, пташки кружляли в повітрі, а вітер так ніжко обгортав нас у свої обійми. Ми так сиділи десь з годинну, мовчали, насолоджувались моментом. Людині потрібно інколи просто сісти, і споглядати світ, і не думати про турботи, ось світ, а ось ти, насолоджуйся моментом.

• Так сидячі на лавці, я і познайомився з нею. Сказав пошепки Петрусь

• З ким? Запитав я

• О боги, Микола школа, нам час повертатись, а то зайде мед сестричка, а нас немає, то більше не зможемо вийти на вулицю. Промовив Петрусь, так ніби не учувши мого питання.

За хвилин 5 ми вже були у свій палаті, а ще десь хвилин за 10 зайшла медсестра, і спросила як ми себе почуваємо. У ввечері по Петруся прийшли лікарі, і виходячи з палати, він спитав.

• Микола Ангола, а мрія в тебе є?

• Так, маленька, але є.

• Бережи її, і не відпускай. Мрія у кожного своя, і не важливо чи велика вона, чи ні.

Наступного дня Петра у палаті не було.

• Прокидайся ти вже, Микола півкола. Дивився з посмішкою на мене Петрусь.

• Я думав ти вже не повернешся, цілий день тебе не було.

• Прийшлось пройти деякі процедури, і тепер знову як новий. Ти напевно вчора на вулицю і не виходив?

• Звісно, самому якось лячно.

• Тоді пішли, але ти знаєш мої вимоги?

• Так звісно. Відповів я, і засміявся.

Вийшли ми на вулиці тим самим шляхом, нас ледве не помітив санітар, та ми вчасно закрили за собою двері. Сівши на лавку, ми закинули голову назад, і підставили обличчя сонцю.

• А в тебе батьки є? спитав Петрусь

• Так є, але вони живуть в іншому місті. А що?

• Та я бачу, що твоя шухлядка не валиться від фруктів, ось і цікаво стало.

• А твої батьки де, Петрусь?

Петро, опустив свою голову до низу. – Тіла лежать там, під землею. Потім спрямував свій погляд до небес. – А душа, я надіюсь на це, на небесах, вони були добрі люди.

• Вибач Петрусь, не хотів тебе засмутити.

• Та ти і не засмутив.

• А давно вони померли?

• Рік вже минув, а рани досі відкриті. А чому твої батьки не провідують тебе?

• Я їм не повідомив, що зі мною. А телефоную рідко.

• Я теж, своїм телефонував рідко, і в гості приїжджав дуже рідко, інколи навіть міг на дзвінки не відповідати, перед їх смертю, ми не розмовляли декілька місяців, я все зайнятий був, робота, чи справи, думав, пізніше зателефоную… Я інколи набираю номер, мами, тата, та мені вже ніхто не відповідає. Тільки тепер я розумію, як мені бракує їхніх слів. Я так гнався за своїм життям, що не помітив життя своїх батьків.

• Навіть не знаю, що сказати, Петрусь, тобі.

• Нічого і не потрібно, я знаю, що я не винний у їхній смерті, та я завинив перед ними, що покинув їх життя, а вони, то його мені дали. І тут, ніякі слова втіхи і співчуття, не допоможуть, зараз я чую тільки свій внутрішній голос, і голос мами, яка мені говорила: «Синку, ти телефонуй нам з батьком, ми за тобою сумуємо, ти же наше життя», а я посміхався, і тільки обіцяв. Як же тяжко.

І ми погрузились  у свої думки…

– Миколо авіашкола, нам напевно час повертатись до палати.

Та ми пішли не до палати, а в кімнату загального відпочинку. Включили телевізор, на якомусь каналі показували Лігу сміху, і ми від душі насміялись. Одного, я не міг збагнути, як людина, з такою біллю, може посміхатись. Подивившись шоу, ми відправились до палати, мені поставили крапельницю. Через деякий час ми заснули.

О 22:00 в коридорах по виключали світло. Лікарня переходила в режим очікування.

– Микола сивочолий, ти спиш?

– Ні, ще тримаюсь, у цьому світі.

– А чому друзі тебе не провідують? Друзям ти мав сказати де ти.

– Ні, не говорив, та і друзі мої, в рідному місті, а тут лише знайомі.

– А зв’язок підтримуєш?

– Спочатку часто телефонували один одному, а потім все рідше і рідше.

– Чому тут, тоді не завів друзів?

– Розумієш, я вже знаю, що я хочу від свого друга, і коли знайомлюсь з  людиною, то від разу порівнює із своїми друзями. Друг, це той, хто з тобою пройшов тяжкі етапи, він знає, що від тебе чекати, а ти знаєш, що ти можеш на нього покластись, друг це ти сам, але водночас інша людина.

– В мене теж є такий друг, правда я не знаю, чи ще ми друзі. Познайомились з ним, ще в садочку, і в одному класі навчались, скільки всього було у нашому житті, і непорозуміння, і пригоди різноманітні, і бесіди до пізньої години. Та тепер він на мене в обіді. Декілька років тому, він зустрів дівчину, а в мене навіть не було часу познайомитись з нею. Він пробачив мені, та коли він запросив бути його боярином, я відмовився, так як робота, робота, робота. На весілля я не потрапив, а подарунок перевів на його карту, кращому другові на весілля подарував гроші. Він на мене довго кричав, по телефону, ми тоді згодом зустрілись у нього дома, познайомився з дружиною, така гарна дівчина, і помирились. Він запропонував стати хрещеним батьком його дитини, та я забув про хрестини, і не приїхав. Тепер він мені не дзвонить, а мені духу не вистачає зателефонувати. Тільки Сашко Пономарь мене розумів, і як батьки померли, мені його так не вистачало. Інколи сідаю, за ноутбук і пишу йому листа, ось можеш глянути скільки написав.

Я подивився, їх дійсно було багато.

– Та відправити не наважуюсь.

– А чого ти саме боїшся, гірше ти вже не зробиш.

– Знаю, та я боюсь тиші, я розумію, що був поганим другом, і він має право сердитись, а я все говорив, робота, а потім все інше, часу то достатньо в житті цьому. Тепер, я розумію, що важливіше в житті.

– Можливо зараз відправиш, одного листа, а потім інші?

– Ні, Миколо, вийду з лікарні, і тоді всі відразу відправлю, а зараз ні. Давай спати, а то завтра довгий день буде. Надобраніч Микола авто магнітола.

– Надобраніч Петрусь.

Ранком мене розбудив мій лікар, я глянув на ліжко мого сусіда, але його не було.

• А ви не бачили мого сусіда?
• Ні.

Весь день я думав про його розповіді, про батьків, і друга. Після обіду, зателефонував своїм батькам, ми довго говорили, вони були дуже щасливі мене почути, як і я їх. А о 18:00, я набрав свого найліпшого друга, спочатку розмова йшла досить кволо, та згодом все стало, як і раніше. Виявилось, що він збирається одружитись, і хотів, мене запросити в боярини, та ніяк не наважувався мені зателефонувати. Тепер я боярин на весіллі свого найліпшого друга, а мій настрій покращився.

Десь о 21:00 Петрусь з’явився у палаті. Він пройшов до стільчика, що стояв на проти мене, сів на нього, і подивився на мене.

• Привіт Миколка річейка, як твій настрій?

• Привіт Петрусь, сьогодні все на диво добре, поговорив з батьками, а мій друг запросив на весілля.

• Це гарні новини, ти правильно вчинив. Слухай Микола копійка, а ти багато де був? Любиш подорожі?

• Я мало де був, був у Львові, на Запорізькій Січі. Там мені сподобалось. Та і тривога зникала тоді. А ти Петрусь?

• О так, я люблю подорожі.

• Ти напевно багато чудових міст побачив?

• Ні – ледве посміхнувся Петро – був у Києві, і то по роботі, і проїздом в Полтаві.

• А звідкіль тоді знаєш, що любиш подорожі?

• Знаю, відчуваю, завжди хотів побувати у різних містах, але якось часу не вистачало, ось вийду з лікарні, і поїду дивитись. Буде бажання, і ти приєднуйся до мене, поїдемо в Хотин, Чернівці, Луцьк, там замки, і міста навіюють історію тих давніх часів.

• Добре Петрусь, домовились, вийдемо з лікарні і в подорож. Посміхнувся я

Петрусь, ще трішки посидів біля мене, а потім пішов до свого ліжка. Я вже почав засипати, як Петро мене повернув до реального світу.

• Миколо, а ти любиш читати книги?

• Я не скажу, що я багато читаю, але інколи буває. Мені наприклад дуже подобається книга «Маленький принц» і «Століття Якова

–         А мені колись до рук потрапила книга «На Західному фронті без змін», читав я її правда дуже довго, часу мало було, але дуже сподобалась книга, потім я почав цікавитись, що ще написав Ремарка. Прочитав «Три товариші», теж гарна книга. Придбав, ще декілька його книг, лежать, чекають свого часу, ось вийду і прочитаю всі. Скільки в тих книгах різних світів сховано. Надобраніч.

–         Надобраніч.

Цією ніччю мені  приснилось, що я в Карпатах, навкруги ліс, я стою на галявині, а нічне небо голе, жодної хмаринки, тільки я і зорі. І тут почалося саме цікаве, зорі почали рухатись, і створювати силуети, спочатку це були якісь знайомі предмети, а потім обличчя рідних мені людей. Дивно було бачити мою маму яка складалась із мерехтливих зірок. Потім з’явились хмари, і обличчя почали зникати. Дальше я нічого не пам’ятаю.

–         Микола, Микола. Пролунав радісний голос Петра. – Микола, дивись яка сьогодні погода на дворі, ходімо швидше на двір

–         Зараз, тільки дай виконати твої умови.

Через 15 хв. я був зібраний.

–         Пішли Петрусь, я вже готовий.

–         А, ні, сьогодні ми вийдемо, як звичайні люди, через парадні двері.

–         Ти що, забув, нам не дозволять.

–         Як що, ми, будемо пацієнтами. Та ми, перевтілимося в лікарів.

І Петро дістав зі своєї шухляди два лікарських халата.

– Де ти їх взяв Петро?

–  Поки ти спиш, то і персонал дрімає, а є ходжу по потрібних місцях в цей час. Надягай та пішли.

   Наш план вдався, ми собі спокійно вийшли на головне подвір’я, побачили вільну лавочку в стороні, від головного входу, і там присіли.

–         Петрусь, можна питання?

–         Так

–         Ми коли першого разу сиділи на лавочці, ти промив, що саме так ти з нею і познайомився. Про кого це ти говорив?

–         Про одну дівчину.

–         Це твоя дівчина, чи коханка?

–         І ні те і не інше, та і знав я її десь лише хвилин 20.

–         А чому ти тоді згадав про нею?

–         Я часто згадую, коли сиджу на лавочці з незнайомцем.

–         А що трапилось?

–         Це було вже восени. В мене була обідня перерва, і я собі сів на лавочці, що біля моста. В мене був із собою обід, а чай я взяв в кафе. Сидів і дивився, як помирає літо. Потім до мене підсіла дівчина, хоча були вільні лавочки. Вона спочатку сиділа мовчки. Та раптом спитала мене, чи вважаю я, що життя людини варте цього світу? Я нічого не відповів, потім вона спитала, чи є в мене дівчина, і як я до неї відношусь, і я знов промовчав. Розумієш, як воно буває, коли ти весь у своїх думках, а тут якась незнайома людина, починає ставити дурні питання?

–         Так, розумію. Розмови,  в таких випадках не хочеться зав’язувати.

–         Ось і я не мав бажання, а тому встав і пішов собі. А коли повертався, через те місто, то там була швидка і поліція, і як виявилось дівчина обірвала своє життя, у неї були проблеми, і вона вирішила, що так краще. І вона до мене сіла не просто так, вона шукала останнього порятунку, слів, які відмовили би її від задуманого. А що я? Промовчав і пішов. Я міг їй допомогти, та не відчув моменту.

–         Ти не знав, що вона собі надумала.

–         Так, але я міг відповісти, я міг ще посидіти, у мене був час, та я пішов.

    Ми так просиділи десь години дві, потім повернулись до своєї палати. День минув за розкладом, нічого особливого не відбувалось. Тільки на вечір Петрусь, став слабкішим. Десь близької десятої години я заснув. Прокинувся від того, що в нашій палаті шуміли лікар та санітари, які перекладали Петра на ліжко-каталку, і вивезли його. Вранці, я дізнався, що Петрусь помер. Персонал, не знав кому повідомити про смерть Петра, батьки його померли. Я попросив його телефон, і зайшовши номер мобільного, його найкращого друга, Олександра. Я йому зателефонував, і повідомив новину, він був дуже шокований. Наступного дня, Олександр був у лікарні, він і займався похоронами свого друга. Я йому показав листи, що писав йому Петрусь, Сашко, був дуже розчулений, він доки не прочитав всі листи, з ліжка не підвівся. Ми з ним після того, стали добрими товаришами, часто згадували Петра. А для мене Петрусь, став таким собі вчителем. Я тепер часто навідуюсь до батьків, вже побував у багатьох містах України, знаходжу час для друзів, і не боюсь розмов на лавочці. Життя коротке, а час на місті не стоїть, потрібно це мати зажди на увазі.