Україна(Київ)

За легендою «Повісті врем’янних літ» Київ засновано легендарним полянським князем Києм разом із братами Щеком і Хоривом і сестрою Либідь^[5]. Літопис не має дати заснування міста. Археологічні та писемні джерела свідчать, що Київ розвинувся на основі язичницького поселення кінця V — початку VI століття^[5]. Його центром була Старокиївська гора на правому березі Дніпра. У VI—VII століттях були заселені сусідні з нею підвищення^[5]. Розташовування Києва на Дніпровському шляху, в зоні етнічного порубіжжя, на межі лісу і лісостепу, сприяли висуненню міста на роль політичного центру Середнього Подніпров’я^[5].

На межі VIII—IX століть Київ став головним містом Руської землі — міжплемінного об’єднання південних східнослов’янських племен, а з 882 року, після завоювання його варягами, — «матір’ю міст руських» — столицею Руської держави. Тоді ж сформувався середньовічний поділ міста на князівський Дитинець на Старокиївський горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. В першому мешкала знать і духовенство, а в другому — простолюд. Місто було одним із центрів міжнародної торгівлі з Візантією, Скандинавією, Західною Європою, мусульманським світом. З першої половині X століття на Подолі діяла перша християнська церква.

За правління великого князя Володимира (980–1015) територія київського Дитинця була розширена і укріплена та сягнула 10 га. В історіографії її називають «городом Володимира». Дитинець оточував вал із трьома воротами, парадними з яких були Софійські. Після хрещення Русі в 988 році Київ став центром митрополії Константинопольського патріархату. Головним міським храмом була Десятинна церква, зведена неподалік княжого палацу і ринку «Бабин торжок». Син Володимира, Ярослав (1019–1054), ще більше розширив Дитинець, збудувавши і оточивши оборонними валами з ровами так званий город Ярослава. Він звів нові фортечні укріплення, довжиною понад 3,5 км, які оточували площу 72 га. Київ було перетворено на найбільшу фортецю Русі. Новою головною брамою стали Золоті ворота, а головним храмом — Софійський собор, кафедра київських митрополитів. Ярославові нащадки Ізяслав (1054–1068, 1069–1073) і Святополк (1093–1113) збудували нове укріплення — так званий город Святополка. Його центром став Києво-Михайлівський Золотоверхий собор, що дав назву однойменному монастирю. Таким чином, тодішній Київ мав три фортифікаційні укріплення (городи) площею 80 га.

Найбільшим районом Києва був придніпровський Поділ. У XII—XIII століттях він займав площу близько 200 га, що була оточена оборонним валом. У центрі Подолу розміщувався головний міський ринок — «Торговище», довкола якого стояли церква Пирогоща, Борисоглібська й Михайлівська церкви^[15]. На захід від міста пролягав Копирів кінець, де за князювання Святослава Ярославича (1073–1076) було закладено монастир святого Симеона. За містом розташовувалися монастирі — Кирилівський, Кловський, Печерський (з 1598 — Києво-Печерська лавра) та Видубицький Свято-Михайлівський^[15]. Довкола міста тягнулися приміські села Предславине і Берестове, князівські й боярські двори, урочища Дорогожичі та Угорське.

На середину XII століття в Києві проживало близько 50 тисяч мешканців, діяло близько 400 церков, 8 базарів. Площа міста становила до 400 га.

З другої половини XII століття роль Києва як політичного центру Русі занепала. Цьому сприяло розорення міста в 1169, здійснене князем Андрієм «Боголюбським», володарем північно-східного Владимиро-Суздальського князівства. Попри це, до середини XIII століття Київ залишався культурно-духовним центром Русі. У 1240 місто захопили війська Монгольської імперії під командуванням Батия. Княжий град був зруйнований дощенту. Центр міського життя перемістився в район Подолу.

У 1321 році після поразки у битві на річці Ірпінь Великому князю Литовському Гедиміну князь Станіслав утік до Рязані, а його місце посів Міндовг Гольшанський — перший київський князь із роду Гольшанських.

У 1363 році місто захопив і приєднав до своєї держави Ольгерд — правитель Великого князівства Литовського. Після ліквідації литовцями Київського князівства 1470 року місто стало центром Київського воєводства у складі Литви. 1497 року великий князь литовський і руський Олександр Ягеллончик надав Києву Магдебурзьке право. Наприкінці 15 століття в місті існував замок, резиденція київських воєвод, та ратуша, місце засідань київського магістрату. 1596 року, на прохання київської шляхти та за рішенням Люблінської унії між Великим князівством Литовським і Королівством Польським, що утворювала федеративну державу Річ Посполиту, Київ разом із воєводством перейшов до складу Польської корони.

Протягом XIV–XVIII століть Київ залишався невеликим містечком, розташованим на кордонах християнського та мусульманськогосвітів. Місто неодноразово ставало жертвою набігів кочівників, найбільші з яких здійснено 1416 і 1482 року. Прикордонний характер міста і Київщини сприяли зародженню на їхніх теренах козацтва. З 1625 року Київ був центром козацького Київського полку, який 1649 року в результаті Хмельниччини увійшов до складу держави Війська Запорозького. Попри малі розміри Києва, він був найбільшим православним центром Речі Посполитої та козацької держави. У місті розташовувалися резиденція православнихкиївських митрополитів та православний Київський колегіум, який в 1659 отримав статус академії.

Наступний період історії Києва розпочався окупацією його московськими військами після Переяславського союзу 1654, укладеного між Військом Запорозьким і Московією. Київ був потрібен московському урядові як «опорний пункт колонізаторської політики на півдні» . Київ став резиденцією московських воєвод. У 1667 внаслідок підписання Андрусівського миру, який розділив козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, місто увійшло до складу останнього. Формально Київ залишався під владою Війська Запорозького, але фактично містом керувала московська адміністрація. За «вічним миром» 1686 року Київ остаточно відійшов до Московської держави.

Розірвання зв’язків із західними областями України призвело у 18 ст. до застою в економіці й торгівлі. Від 1782 року Київ став головним містом намісництва, територія якого охоплювала значну частину Гетьманщини. Після 2-го поділу Польщі (1793) і приєднання до Московії західно-українських воєводств, 1797 року була утворена Київська губернія. Із Дубна до Києва був переведений щорічний (у січні) Контрактовий ярмарок. Ці події поновили зв’язки Києва із західними областями й сприяли притоку поляків, головно шляхти, що посіла значне місце в житті Києва до польського повстання 1830—1831 років. В цей час московським урядом вживалися заходи для перетворення Києва, шляхом русифікації й витіснення із нього польського та єврейського населення, «на чисто російське місто» .

Через прикордонний характер Києва в ньому постійно перебувала московська залога. На початку XVIII століття завершено будівництво Печерської фортеці. Київ втратив статус центру Київського полку у зв’язку з перенесенням полкової канцелярії до Козельця. У 1708 місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії. З осени 1770 до літа 1771 року Київ страждав від епідемії чуми. Загинуло 2819 людей, переважно на Подолі. Після скасування автономії Війська Запорозького в 1782 Київ остаточно перейшов під владу росіян. Пам’ятками козацької доби в місті лишилися лише мазепинські церкви.

Новий час

За часів правління Російської імперії в XVIII—початку XX століття Київ був великим провінційним містом, п’ятим за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави й Одеси.

У 20-х роках 19 ст. у Києві налічувалось близько 40 000 населення, із яких 18 000 було військових.

Після повстання декабристів, 1827 року у Києві засновується генерал-губернаторство, що об’єднувало Київську, Подільську й Волинську губернії, задачею котрого було проведення русифікаторської політики царизму й боротьба проти революційного руху.

1840 року було скасовано дію Литовського статуту.

Культурне, освітнє життя українців міста ускладнилося після Валуєвського циркуляру 1863 року, Емського указу 1876-го.

На відміну від попередніх століть кияни вперше дістали можливість розвивати своє місто в мирних умовах. Російська місцева влада приділяла увагу не лише розбудові історичного Подолу й Старокиївської гори, а й розвитку інфраструктури околиць — Бесарабки, Хрещатика, Печерська тощо. Головною вулицею міста була Володимирська, а центром ділового життя — контрактові ярмарки на Контрактовій площі.

У ХІХ столітті в Києві з’являються перший університет й оперний театр, проведено телефон і телеграф, розпочато рух Київського трамваю. Попри ліберальну соціально-економічну політику, імперський уряд проводив жорстку русифікацію місцевого польського, українського і єврейського населення.

У добу Української революції та визвольних змагань Київ був центром боротьби за українську державність. 3 березня 1917, після падіння царського режиму, в місті створено Українську Центральну Раду. 20 листопада 1917 вона III Універсалом проголосила Українську народну республіку, а Київ — її столицею. 8 лютого 1918 містом оволоділи більшовики, проте після укладання Берестейського миру його визволили війська Центральних держав. Протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 Київ був столицею Української Держави, якою керував гетьман Павло Скоропадський. Після повалення гетьманату до 14 лютого 1919 в Києві базувалася Директорія УНР. У лютому 1919місто повторно зайняли більшовики, у серпні — окупували війська Антона Денікіна, а в грудні — знову більшовики. 7 травня 1920 Київ відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії під час радянсько-польської війни. Однак унаслідок більшовицького контрнаступу остаточно повернувся під радянську владу.

Польща(Варшава)

Перші укріплені поселення на місці сьогоднішньої Варшави були Бродно (9-те/10-те сторіччя) і Уяздув (12-те/13-те сторіччя). Після Уяздова була руїна, нове подібне поселення засновується на місці маленького рибальського села за назвою Варшава. На початку 14-го сторіччя цей край переходить до князів Мазовецьких. З 1413 — столиця Мазовії. У 1526 припинила існування місцева княжа гілка, князівство було знов включене до Польщі. У 1529 Варшава вперше стає місцем Сейму, постійно — з 1569. У 1573 Варшава надає своє ім’я Варшавській Конфедерації (1573), формально встановивши релігійну свободу в Польсько-Литовській Державі.

Завдяки його центральному розташуванню між столицями Речі Посполитої — Краковом і Вільнюсом, Варшава стала столицею держави і в той же час у 1596, король Сигізмунд ІІІ Ваза перемістив суд з Кракова. Варшава була столицею Речі Посполитої до 1795, коли королівство Пруссія її анексувало, і зробила столицею провінції Південна Пруссія. Звільнена наполеонівською армією в 1807, Варшава була зроблена столицею новоствореного Варшавського герцогства. Беручи до уваги рішення Віденського конгресу у 1815, Варшава стала столицею Царства Польського, конституційною монархією під протекторатом Російської імперії. Варшавський Королівський Університет був заснований у 1816 році.

Після повторного порушення Польської конституції Росією, у 1830 вибухнуло Польське повстання. Проте, Польсько-російська війна була закінчена в 1831 придушенням повстання й автономія Царства Польського була урізана. 27 лютого 1861 варшавський натовп, що протестував проти російської влади у Польщі, був розігнаний російськими солдатами. П’ять чоловік було вбито. Підпільний Польський Національний Уряд проіснував у Варшаві протягом повстання у 1863-4.

Варшава процвітала наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя під головуванням російського генерала Сократа Старинкевича (1875—1892), призначеного царем Олександром III. Старинкевич проводить перший у Варшаві водопровід і систему стічних вод, запроектовані і побудовані англійським інженером Вільямом Ліндлеєм і його сином, Вільям ом Гірлін Ліндлеєм, а також були проведенні розширення і модернізація трамваю, вуличного освітлення і газового заводу.

Варшава стала столицею незалежної Польщі в 1918. В ході Польсько-радянської війни у 1920, під час Варшавської битви, на східних околицях міста, столиця була успішно захищена, а Червона Арміязазнала поразки.

Протягом Другої Світової війни центральна Польща, зокрема Варшава, були під владою Генеральної губернії, нацистської колоніальної адміністрації. Всі заклади вищої освіти були закриті і все єврейське населення Варшави — декілька сотень тисяч, приблизно 30 % населення міста — відпроваджене у Варшавське Гетто. 19 квітня 1943 надійшов наказ знищити гетто (це була частина Гітлерівського«завершального рішення»). Євреї почали повстання, яке тривало майже місяць. Коли боротьба закінчилася, майже всіх уцілілих знищили, лише деякі змогли втекти чи сховатись.

У липні 1944 Червона Армія увійшла глибоко на польську територію, переслідуючи німців на Варшавському напрямку. Знаючи, що Сталін був вороже налаштований до ідеї незалежної Польщі, Польський уряд у вигнанні що знаходився у Лондоні, віддав наказ підпільній Армії Крайовій (AK) визволити Варшаву від нацистів якраз перед приходом Червоної Армії. І 1 серпня 1944, коли Радянська армія швидко наближалася до міста, Армія Крайова та цивільне населення розпочало Варшавське повстання, яке тривало 63 дні, але зрештою завершилося капітуляцією.

Полонених повстанців відконвоювали в табори полонених у Німеччині, а цивільне населення депортували. Гітлер, нехтуючи узгодженими умовами капітуляції, наказав повністю зруйнувати місто, бібліотеки та музеї вивезти до Німеччини або спалити. Близько 85 % міста було знищено, зокрема, історичне Старе Місто та Королівський замок.

Після Другої світової війни з 260-ти кам’яниць Старого міста Варшави уціліло лише 6, весь район був зруйнований у понад 90-та відсотках. Були сумніви, чи варто відбудовувати цей район. Проте, через 4 роки після війни розпочалося впорядкування знищених будинків під спорудження нових. Старе місто відбудували, практично з нуля. Будівлі споруджували від фундаментів громадяни в рамках суботників. Перший етап відбудови Старого міста закінчився 22 липня 1953 року — був готовим Ринок і частина вулиць.

Після війни було багато зроблено, для відбудови Варшави. Місто відновило свою роль столиці, центру політичного й економічного життя. Під керівництвом архітектора та реставратора Яна Захватовича багато історичних вулиць, будинків і храмів були відновлені у їх довоєнному вигляді. 1980 року історичне Старе Місто Варшави внесли до Світової Спадщини ЮНЕСКО.

1995 року було відкрито Варшавський метрополітен.

Португалія(Лісабон)

Античність. Вестготи. Маври

За народною легендою, місто Лісабон було засноване давньогрецьким героєм Одісеєм (порт. Ulisses, Odisseu), і як Рим, виникло на семи пагорбах. Вигідне географічне розташування міста сприяло його швидкому розвитку. Так, з появою у регіоні Кельтів, вони почали змішуватися з місцевими населенням, що і дало початок виникненню племен, що розмовляли кельтською мовою. Найвірогідніше, стародавні греки протягом тривалого часу мали в гирлі річки Тежу торговельний пункт. Але тогочасні конфлікти у Середземномор’ї призвели до залишення міста греками, головним чином завдяки карфагенянам, що на той час домінували в регіоні. Занепад Римської імперії та феодалізація суспільства призвели до завоювань її західної частини германськими, гунськими та іншими племенами. Під кінець римського панування «Olissipo» стало одним з перших міст, що прийняли християнство. Першим єпископом міста був Сан-Ґенс. В той час місто зазнає значних пограбувань варварами, аланами, стає частиною Суевського королівства, і врешті решт, переходить до вестготів з Толедо, які називають його «Ulishbona». Пограбування та комерційний занепад на той час містечка «Ulishbuna» тривали до початку 7 століття, коли маври, скориставшись громадянською війною в Толедському королівстві, захоплюють Іберійський півострів у 711 році. Отже у 719 році місто перейшло до маврів, які назвали його «al-Lixbûnâ» на арабській мові та побудували фортифікацію.

Королівство Португалія

Мусульманьска окупація Лісабона тривала до 1147 року, коли місто звільнив перший португальський король Афонсу І. 1179 року він надав йому форал, яким визнав за поселенням статус містечка та муніципальні самоврядні права. Статус столиці Лісабон отримав 1255 року, завдяки своєму вигідному стратегічному розташуванню. Було відновлено єпархію, яка у 14 столітті стає метрополією. Вже до кінця 13 століття місто перетворюється на важливий порт, завдяки морському сполученню з Північною Європою, а у 1290 році за короля Дона Дініша I відкривається перший у країні університет, який у 1308 р. перенесли до міста Коїмбри.

Нова сторінка в історії міста відкривається кризою 1383–85 років — дворічним періодом безкоролівства після смерті короля Фернанда I. Королівство переходить до Жуана I, першого з Авіської династії. Він відстояв незалежність Португалії від зазіхань Кастилії та розпочав португальські завоювання в Африці (1415).

Тісна співпраця з італійцями, що домінували у Середземномор’ї ще з часів Римської імперії, приносить місту низку важливих географічних відкриттів у спільних експедиціях — архіпелаги Азорських островів, Мадейри та Канарських островів. Ці острови дозволили заснувати нові морські порти, корисні з точки зору нових комерційних зв’язків. Чисельні морські експедиції відправлялись з Лісабона у 15–17 століттях. Найвідомішою стала експедиція під керівництвом Вашку да Гама у 1497–1498 роках, підкреслюючи таким чином важливість міста як морського порту та торговельного центру Європи.

На зміну Авіській династії у 1580 році приходить Філліпінська (так званий «персональний союз з Іспанією»). З втратою домінування над Бразилією, у той час відчувається відставання Португалії від країн Північної Європи. Це стає головним чинником (іншим було те, що Мадрид постійно використовував португальські війська у своїх сутичках з каталонцями), що спричиняє рух за відновлення незалежності від Іспанії («Реставрація»). У 1640 році португальцям вдається відновити незалежність і королем стає Жуан IV (Династія Браганса). У місті будується приблизно 40 нових монастирів (крім тридцяти вже існуючих на той час), а на початку 18 століття, за часів короля Жуана V, у місті будується грандіозна для тих часів споруда — акведук «Вільних Вод» (порт. Aqueduto das Águas Livres), висота котрого сягає 70 метрів (див. галерею зображень).

Лісабон проіснував відносно мирно до 1 листопада 1755, коли місто було зруйноване майже повністю в результаті потужного землетрусу і цунамі. Відновлення міста було доручене міністру Війни та Закордонних Справ маркізу де Помбал і завершується лише під кінець 18 століття. Нововідбудоване місто, центральна частина якого набуває прямокутних форм і отримує назву на честь маркіза (порт. Baixa Pombalina), привертає увагу Наполеона Бонапарта і у 1807 році його війська захоплюють португальську столицю. Король Жоао VI тимчасово залишив країну і разом з сім’єю був змушений переховуватись в Бразилії, а місто перебувало під владою французів до 1811 року.

Республіка Португалія

У 1910 році Португалію вперше проголошено республікою, що тривала до 1926 року, коли праві сили встановлюють у країні диктаторський режим Нової держави на чолі з Салазаром, що тривав до 25 квітня 1974року.

В цей день в країні відбулася Революція гвоздик, в результаті якої було скинуто півстолітню диктатуру на чолі з послідовником Салазара Марселу Каетану, а 25 квітня стає національним святом — днем свободи. З того часу в Лісабоні і в країні встановлюється демократія (сьогодні муніципальною палатою керує Соціалістична Партія на чолі з мером Антоніу Коштою). В країні починається нова ера економічних перетворень і вже через 10 років після падіння диктаторського режиму, в 1985 році тодішній португальський президент Маріу Соареш підписав угоду про вступ країни до Європейського Союзу (сталося це у монастирі Ієронімітів).

У 1988 році у центрі Лісабона (місцевість Шіаду) сталася пожежа, що знищила значну частину архітектурної спадщини міста та зону його традиційної комерції.

Сьогодні Лісабон розвивається у швидкому ритмі, не відстаючи від інших європейських столиць, — покращується його інфраструктура та системи безпеки, охорони здоров’я, спорту та ін. У 1994 році місто було Європейською столицею Культури, у 1998 році відкрито другий міст через річку Тежу, у тому ж році у місті було реалізовано Всесвітню виставку EXPO’98 присвячену океанам, у 2004 році в рамках чемпіонату Європи з футболу, що проходив у Португалії, місто було ареною 10 футбольних матчів (на стадіонах Алваладе XXI і Луж). У 2008 році оголошено також про будівництво нового міжнародного аеропорту, третього мосту через річку Тежу серед інших грандіозних проектів.

Білорусь(Мінськ)

Литовський період

Достеменно дата заснування Мінська невідома. Існує традиція вважати першу літописну згадку в 1067 році днем заснування міста. На думку істориків Мінськ був заснований значно раніше, вірогідно, навіть на початку XI століття.^[14]

• 1067: вперше згадується у Повісті врем’яних літ^[18] у зв’язку з битвою на Немізі. Місто у складі Полоцького князівства.
• 1101: столиця удільного Мінського князівства, перший князь — Гліб Всеславич.
• 1-а половина XIV ст.: увійшов до складу Великого князівства Литовського.
• 1390: у Мінську, на Троїцькій горі, побудований перший католицький костьол.
• 15 липня 1410: Мінська корогва брала участь у Грюнвальдській битві.
• 1413: у Віленському воєводстві.
• 1444: у королівській грамоті зазначений в переліку п’ятнадцяти найбільш розвинених міст держави.
• 2-я половина XV ст.: адміністративний центр Мінського повіту Віленського воєводства.
• 14 березня 1499: отримав Магдебурзьке право.^[19]
• 1513: у Мінському замку відкрився перший шпиталь — притулок при Вознесенському монастирі для хворих та калік.
• 1564: у Мінську виникає кальвіністська громада.
• 1565/1566: столиця Мінського воєводства, найбільшого у Великому князівстві Литовському.
• 1566: введена посада Каштеляна мінського — місцевого упорядника, який ще й засідав-представляв громаду в Сенаті Речі Посполитої (посідаючи 67 місце перед каштеляном-очільником Гданська)
• 16 липня 1569: мінчани отримали дозвіл збудувати гостиний двір — великий торговий комплекс. Той самий привілей вважається пунктом відліку існування у Мінську цехів, заснованих на класичних європейських принципах.
• 1588–1755: раз на два роки, по черзі з Новогрудком, у Мінську проходили сесії Литовського трибуналу.
• 12 січня 1591: король і великий князь Сигізмунд III Ваза надав місту герб — «фігуру вознесіння діви Марії».^[20]
• 1592: при соборній церкві Мінська відкрилася перша братська школа.
• 1620: налагоджене регулярне поштове сполучення з великими містами Речі Посполитої Обох Народів.
• 3 липня 1655: російські війська захопили і спустошили Мінськ.^[21]
• 1667: частина першого в Білорусі міждержавного поштового маршруту Вільнюс — Мінськ — Могильов — Смоленськ — Москва.
• 1713: резиденція єзуїтів у Мінську отримала статус колегіуму — навчального закладу, який давав освіту на рівні гуманітарного університету.^[22]
• 1749: поряд з мінським єзуїтським костьолом була побудована аптека з лабораторією (перша міська аптека відкрилася ще у 1659).
• 1773: Мінський єзуїтський колегіум перетворений на світський навчальний заклад — Мінську гімназію.
• 1783: складений перший план забудови Мінська.
• 1786: згідно з постановою Магістрату було встановлено номери на всіх будинках Мінська.
• 1791: у Мінську відкрився військовий шпиталь великолитовського війська.
• кінець XVIII ст.: у Мінську почали виступати професійні театральні колективи, а у 1825 р. під міський театр було спеціально відреставровано один з будинків.

Російський період

• 1793: в результаті Другого поділу Речі Посполитої опинився в складі Російської імперії, адміністративний центр Мінської губернії.
• 14 травня 1795: створено Мінське намісництво замість губернії. Російська влада скасувала Магдебурзьке право для Мінська.
• 28 січня 1798: засновано Мінську єпархію римо-католицької церкви, духовну семінарію (діяла до 1869).^[23]
• 1799: у Мінську відкрилася перша лікарня.
• 1803: утворений мінський міський оркестр.
• 26 червня — 17 листопада 1812: центр департаменту відновленого Наполеоном Великого князівства Литовського. Адміністраційна рада Мінського департаменту налагодила випуск першої міської газети «Тимчасова газета Мінська» (пол. «Tymczasowa gazeta Mińska»).
• 1836: у Мінську відкрилася перша громадська бібліотека.
• 1839: представники мінських греко-католиків відмовилися долучатися до Російської православної церкви. Європейську славу мучениці за віру здобуло ім’я мінської василіанської черниці Мокрини Мечиславської, якій вдалося залишитися живою і дістатися до Папи Римського.^[24]
• 1859: введено в експлуатацію першу в Білорусі телеграфну лінію Мінськ — Бобруйськ.
• 1864: створено місцеву пожежну команду.
• 1871: через Мінськ проходить залізниця Варшава — Москва.
• 1873: у Мінську з’явився водопровід.^[25]
• 1890: у Мінську налагоджено телефонний зв’язок, а з 1896 року почала діяти перша в Білорусі телефонна станція загального користування.
• 10 травня 1892: відбулося урочисте відкриття мінської «конки», або кінного трамваю — першого міського громадського транспорту.
• 1895: у Мінську відкрилася міська метеостанція.
• 12 січня 1895: у Мінську почала діяти електростанція.^[26]
• 21 серпня 1911: засновано Мінську болотну дослідну станцію — першу державну наукову установу в Білорусі.

Білоруський період

• 25 березня 1918: столиця Білоруської Народної Республіки.
• 1 січня 1919: столиця БРСР.
• 1921: у Мінську відкрився Білоруський державний університет і перша наукова бібліотека.
• 1925: у Мінську і в БРСР загалом почали транслюватися перші радіопередачі.
• 1 січня 1929: Інститут білоруської культури, що діяв у Мінську з 1922 року, реорганізовано у Білоруську академію наук.^[27]
• 1933: почав діяти мінський аеропорт.
• 1937–1941: в урочищі Куропати, що неподалік від Мінська, більшовики розстріляли за різними оцінками від 30 000 до 250 000^[28] (або значно більше^[29]) білорусів і поляків.
• 28 червня 1941 — 3 липня 1944: місто під контролем нацистської Німеччини. З 1 вересня 1941 року було центром генерального округу Білорусь Рейхскомісаріату Остланд. Після Другої світової війни Мінськ практично вщент зруйнований внаслідок бойових дій.^[14]
• 1 січня 1956: у Мінську почалися телевізійні трансляції.
• 26 червня 1974: отримав звання міста-героя.
• 26 червня 1984: введено в експлуатацію Мінський метрополітен.
• 27 липня 1990: столиця незалежної Білорусі.
• 5 вересня 1991: Мінська міська Рада народних депутатів затвердила історичний герб міста.

Франція(Париж)

Заснування міста

Місто було засноване в середині III століття до н. е., розвинувшись із кельтського поселення Лютеція племені паризіїв на місці острова Сіте. Сучасна назва міста походить від імені цього племені. Перша письмова згадка про Лютецію зустрічається в 6-й книзі Юлія Цезаря про Галльську війну 53 р до н. е.

Коли 52 році до н. е. римляни після першої невдалої спроби вдруге спробували підійти до міста, парізії підпалили Лютецію й зруйнували мости. Римляни залишили їм острів і побудували на лівому березі Сени нове місто. Там вони звели терми, форум і амфітеатр. У Римській імперії місто не мало великого впливу.

Середньовіччя

Правління римлян скінчилося в 508 році з приходом франків. Римський палац, розташований на острові Сіте, франки неодноразово перебудовували для власних потреб. Цей палацовий комплекс, відомий як Палац Сіте(фр. Palais de la Cité), зберігся лише частково, уціліли споруди Консьєржері, Палацу Правосуддя та Сент-Шапель, які, щоправда, зазнавали частих перебудов. Найдавніша збережена частина палацу була споруджена в першій половині XIII століття за часів Людовика IX — це каплиця Сент-Шапель, архітектора П’єра Монтрея. Дещо пізнішого часу — фортечні вежі, розташовані поряд з Сент-Шапель: Срібна вежа (фр. Tour d’Argent), Вежа Цезаря (фр. Tour de César) та Годинникова вежа (фр. Tour de l’Horloge), споруджені за Філіпа IV. За масивними фортечними мурами розташовувалася королівська адміністрація Консьєржері (від фр. Concierge), яка вже з 1400 року використовувалася, як в’язниця, а за часів Французької революції називалася «залою чекання на гільйотину».

Вже 1358 року Палац Сіте перестав бути резиденцією французьких королів, які були переїхали спершу до Отелю Сен-Поль, що не зберігся, а потім до Венсенського замку. Відомий усьому світові Лувр збудували ще за часів Філіпа ІІ в 1190 році. Але тоді Лувр був лише фортецею на західній околиці Парижа. Королівською резиденцією він став за часів Карла II. У 1190 році було збудовано міський мур на правому березі Сени, а у 1210 — на лівому.

Починаючи з XI століття Париж — один з центрів європейської освіти, насамперед релігійної. У XII столітті в місті з’явився Паризький університет, визнаний королем Філіпом ІІ в 1200 році. У XIII столітті Робером де Сорбоном при університеті був заснований Сорбоннський коледж, назва якого згодом стала асоціюватися з усім Паризьким університетом.

Новий час

У часи гугенотських воєн (1562—1598) місто залишалося в руках католиків. 24 серпня 1572 року у Варфоломіївську ніч в Парижі було вбито тисячі гугенотів.

За часів Людовика XIV королівська резиденція переїхала в Версаль, проте Париж як і раніше залишався політичним і економічним центром Франції. За Людовика XIV в місті з’явилося вуличне освітлення, модернізовано водопостачання, було засновано перші лікарні Дім Інвалідів та Сальпетрієр. Міський мур було розібрано, а на його місті розбито так званий Новий двір (Nouveau Cours), що згодом став бульварним кільцем Парижа.

У 1844 довкола міста будується третій міський мур, на місці сьогоднішньої кільцевої дороги довкола міста. У найближчих околицях Парижа були зведені фортифікаційні споруди довжиною 39 км з 94 бастіонами й 16 фортами, що на той час було найбільшою міською захисною системою у світі.

У 1855, 1867, 1878, 1889, 1900 та 1937 роках в Парижі проходили так звані Світові виставки, які ще більше підняли престиж міста.

Катастрофічний перебіг франко-прусської війни 1870—1871 років призвів до занепаду Другої імперії та зайняття Парижа німецькими військами, Паризька комуна, що складалась із робітників, ремісників та дрібних буржуа, виступила проти тимчасового консервативного уряду республіки.

За часи Третьої республіки до 1914 року Париж знову переживав часи свого розквіту, цей період увійшов в історію під назвою «Прекрасна епоха», Франція переживала небувалий підйом і економічний розвиток. Архітектура цього періоду представлена сьогодні такими спорудами, як Ліонський вокзал, Міст Александра III та деякими станціями метро.

У 1900 і 1924 роках Париж приймав II та VIII Олімпійські ігри нового часу.

У 1921 році місто мало найбільшу кількість населення за всю свою історію — близько 3 млн мешканців.

У роки Другої світової війни місто було зайняте німецьким вермахтом, окупація продовжилася до кінця серпня 1944. На щастя, місто під час війни не дуже постраждало.

У травні 1968 року паризький Латинський квартал став центром студентської революції, яка змінила обличчя країни й всієї Європи.

У 2005 році відбулися нові масові виступи, що увійшли в історію під назвою Війна передмість, тоді заворушення перекинулися й на інші міста країни.