Гласність і проблеми

Гласність – послаблення цензури, часткова свобода слова, усунення багатьох інформаційних бар’єрів, що існували в СРСР до запровадження політики «перебудови». З часом гласність переросла у свободу слова – одну з фундаментальних свобод, які гарантує людині демократичне суспільство.

Першим елементом «перебудови» стала гласність. Під поняттям «гласність» розуміли інформацію, що допускалася цензурою. У радянському суспільстві цензурні перепони були абсолютними, тому воно не знало такого поняття. Поки «перебудова» була контрольованим Кремлем процесом, гласність залишалася дозованою, не набуваючи ознак свободи слова.

Громадяни країни завдяки гласності отримали можливість реально оцінювати ситуацію в тих сферах життя, які з дозволу вищого партійного керівництва ставали відкритими. Гласність підривала сліпу віру до друкованого або мовленого слова, давала змогу формувати власні судження й позбавлятися ідеологічних догм, що закладалися у свідомість з дитинства.

Основним об’єктом гласності стали так звані білі плями в історії КПРС. По суті, М. Горбачов відновив розпочатий М. Хрущовим процес десталінізації, але в радикальнішій формі. На вістря гласності потрапили злочини сталінської доби, переважно здійснені партією та її керівниками.

З осені 1986 р. московські суспільно-політичні журнали, на відміну від провінційних (зокрема, й українських), друкували документи, мемуари та художні твори, які викривали сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, номенклатурні привілеї тощо. Гострополітична журнальна, газетна й телевізійна публіцистика привертала увагу мільйонів людей.

Боротьба між консерваторами та реформаторами точилася здебільшого в Москві. Україна ж у перші роки «перебудови» залишалася під цілковитим контролем консервативних сил, очолюваних В. Щербицьким. Повсякчас виголошуючи «ритуальні» перебудовні гасла, на ділі перший секретар ЦК КПУ чинив опір радикальним змінам. Республіка була, як її охрестили журналісти, справжнім «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. В. Щербицького усунули від влади, республіканську партійну організацію очолив Володимир Івашко, після чого пульс політичного життя в Україні помітно почастішав.

Широкого вжитку термін уперше набув після пленуму ЦК КПРС, який стався у січні 1987 р. Тоді керівництво Союзу дозволило висвітлювати та обговорювати у ЗМІ заборонені доти злободенні теми, що стосувалися економіки, політики, історії та культури. Дозволено критикувати та засуджувати дії радянської влади, здійсненні в сталінські часи. Для України цей процес набув особливого значення. Тепер стала відкрито поширюватися інформація про голодомор 1932–1933 роки, інші голоди радянського часу, репресії, боротьбу Центральної ради, Гетьманату, Директорії за незалежну Україну тощо.

Було дозволено читати та вивчати праці заборонених авторів (В. Винниченка, М. Грушевського, М. Хвильового та ін.) чи окремі «небажані» твори (І. Дзюби, М. Брайчевського та ін.). Стали видаватися офіційні документи, спогади учасників про суперечливі події з історії ХХ ст. Послаблено заборони на ввезення літератури з-за кордону, відкрито спецфонди в бібліотеках і доступ до архівів. На II з’їзді народних депутатів СРСР(1989р) на підставі доповіді Яковлєва було ухвалено резолюцію у якій уперше визнано наявність таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа та засуджено їхнє підписання.

Відродження пам’яті про Голодомор 1932-1933 рр.

Серед табуйованих сторінок історії радянського суспільства громадян України найбільше вражала інформація про Голодомор 1932-1933 рр. Українська діаспора використовувала кожну річницю Голодомору для того, щоб правда про сталінські злочини стала надбанням широкої громадськості. Особливо багато було зроблено на п’ятдесяті роковини. Тоді при Університеті провінції Альберта в Едмонтоні уже функціонував Канадський інститут українознавчих студій, а в Гарвардському університеті – Український дослідний інститут, заснований Омеляном Пріцаком. За вивчення трагічних подій 1932-1933 рр. в Україні взялися дипломовані фахівці. У 1983 р. в Університеті Квебеку (Монреаль) була проведена перша у світі наукова конференція, присвячена ключовим проблемам Голодомору.

Велику роль у відновленні історичної пам’яті відігравало видання раніше заборонених творів:

Доктор Живаго(Борис Пастернак)

Життя і Доля(Василя Гроссмана)

Реквієм(Анна Ахматова)

Архіпелаг ГУЛАГ(Олександр Солженіцин)

Центральні редакції очолили особи які прагнули демократичних перетворень. Газети і журнали порушували гострі суспільні й історичні теми, критикували коменклатуру.

Телепрограмма “Взгляд” створена за західними взірцями, жваво реагувала на актуальні теми. Одного з її ведучих Владислава Лістьєва в 1995р було вбито. З’являється неформальна пресса(самвидав),виникали дискусійні клуби й об’єднання, у яких згодом сформувалася політична опозиція.

Наслідком політики гласності було те, що об’єктом критики було радянське керівництво.