Зінченко Богдан Олександрович

І. Вони стали першими…

Моя родина Україна… Я ж багатостраждальная история! Яка ж непроста доля випала їй упродовж багатьох років! Палили й топтали вороги-чужинцы ,ї навпіл илилили між собою сусідні державы, їй забороняли, говорили рідною мовою, її знеможены тіло десятилітями боліло плакало…

Сьогодні вона також переживає тяжкі дні. Іде війна. Під загрозою опинилася територіальна цілісність, незалежністьї держави, мир и спокій наїї землі.

Ежегодно вже чимало українських сімей відчули жахливі наслідки війни, втративши своїх рідних и близьких. У них були ризні долі, але вони об’єднані в одну-дину – фронтову долю бійців и волонтеров АТО. Об’днані любовью к України, боротьбою за ее цілісність и незалежність, за наше щасливе майбутнє.

Серед них – мужній воїн, наш земляк – старобільчанин, який поклав своє життя за Україну, Зінченко Богдан Олександрович, рядовий, наводчик 72-ї бронетанкової бригади.

Мета нашої роботи – исследование його життвий та бойовий шляхх, героїчний учинок та подвиг як учасника антитерористичної операції в Донецькій області.

ІІ. Життєвий та бойовий шлях Богдана

Народився Богдан 7 жовтня 1977 року в смт. Білолуцьк Новопсковского района Луганской области. Згодом з мамою, Тамарою Петрівною, переїхали до м. Старобільськ. Він був єдиним сином, якого мама виховувала сама.

«Для мене він був найдорожчою золотою перлинкою, даною Богом, – згадує мама. – Я назвала його Богданом. Він ріс слухняним, завжди дуже уважним до мене, допомагав змалечку по господарству. Син був для мене другом, порадником, братом. Разом ми пережили досить скрутні роки життя. Пам’ятаю, когда я тяжко хворіла, богослову уже 11 лет, отъезд від мого ліжка ні на хвилиночку цілі 4 доби… Ми мріяли про свій власний

будинок, про заможне життя, про майбутню професію, сім’ю. Нам хотілося жити… »

Дитинство Богдана пройшло у м. Старобільську. Поставить у любовников, дідуся, бабусі. Відвідував дитячий садочок, улица відпочивав таборах відпочинку.

«Знаю Богдана з самого дитинства. Красиве, креативне хлоп’я, дуже любив маму, цінував її. Особлива риса характерру – наполегливість. Задумав, спланував – здійснив. Не маючи музичної освіти, він самоучкою навчився грати на музичних инструментов. Дуже любив спорт: волейбол, баскетбол, футбол. Мріяв про велику заможну сім’ю, про діток… Але не судилося… »

Коли Богдану виповнилося 6 лет, мама обрала для нього школы, яку в 1965 году році закінчила сама. Це – середня школа № 1 міста Старобільська (нині Старобільська гімназія). У ній він учився с 1 по 9 клас и здобув основы загальну середню освіту. Роки навчання в школі були наповнені дружбою с однокласниками, уроками, конкурсами, змаганнями, веселими канікулами.

«З Богданом я була знайома ще з самого дитинства. Спочатку ми ходили разом у дитсадок, а потім навчалися в одно класі. Він завжди був життєрадісним, веселим хлопцем, мав гарне почуття гумору та любив пожартувати. Він користувався неабиякою популярністю у дівчат. С цією людиною завжди було цікаво, Богдан був гарним другом, с повагою ставився до однокласників и вчителів. Він дуже любив музику и добре грав на истории, а ми дружно співали ».

«З Богданом Зінченком ми були в досить дружніх стосунках. Это та людина, про яку ніколи не можна було сказати нічого поганого. Надійний товариш, душа

будь-якої компанії. Гарний спортсмен. В наших отраслевых группах были сделаны последние від думок о тех, которые находятся в нашем країни ».

«Це був невеличкий на зріст, дуже вродливий хлопчик, він завжди ставився з повагою до старших, був дуже чесним та ввічливим. Його порядності можна було позаздрити. Богдан учився досить посередньо, але активістом. Захищав честь класу, школи на спортивных изображениях, оглядах художньої самодіяльності, проявляв лідерські якості ».

«Зінченко Богдан у моїй пам’яті залишився як скромний, працьовитий учень. Добре вихований. Одним из його улюблених предметів була история. Вважаю, саме на уроках гуманитарного циклу формувався його світогляд и ставлення в Батьківщини ».

Після закінчення 9 класів Зінченко Богдан продовжившее учение в професійно-технічном училищі № 118 м. Старобільська. Здобув спеціальності електрика и водія. По закінченню училища пішов працювати до проектного бюро. 18 грудня 1995 г. страницы буваний в української лаве службы яку проходив в місті Нікополь, був водієм.

Після демобілізаці повернувся додому в Старобільск. Працював, мав «золоті руки» и був помічником для мами, ремонтував будинок. У 2000 році одружився. Придбав власний будинок у селі Шульгінка Старобільського району. Працював на птахофабриці в Новоайдарском районе та будував плани на майбутнє. Людиною він був дуже позитивною, доброю и душею компанії.

Але прийшов тривожний 2014 рік. На долю нашей країни випало випробування війною. Тисячі молодих українських хлопців не залишились

осторонь, а, покинувши свої домівки, стали на захист незалежності України. Усі вони кохали, міяли та сподівалися, але війна все вирішила за них.

Книги Пам’яті навічно вписали на свої сторінки імена тих, хто віддав сво життя за Україну.

Хня втрата – горе не только батьки, а и всего нашого народу.

День 1 октября 2014 г. року для Богдана був надзвичайно скорботним. У місті Старобільську прощалися с невпізнаними бійцями, які воювали в зоні АТО й героїчно загинули. Зранку на центральных площі звучала траурна музика, у траурных стрічках були державні прапори, там же височів великий центральный хрестский кладовища, перев’язаний чорною хусткою, та в кілька рядівли стояли накриті державными прапорами с тінлами 28 загробителями. Провести бійців в останній путь прийшло багато старобільчан. Вони принесли вінки та живі квіти. Того дня прощалися с побратимами й багато військовослужбовців.

Траурний мітинг, присвячений похованню полеглих у боях невідомих бійців АТО, відкрив старшина однії зійськових частин Збройных сил України «Айдар» Микола Павлюченко. Потім слово взяли командир 24-го окремого штурмового батальону Збройных сил України «Айдар» Сергій Мельничук, представник 2-го батальйону 80-ой окремої аеромобільной бригади Збройных сил України Назар Красюк. Вони розповіли, за яких обставин були вбиті воїни – більшість из них потрапили в засідку.

У траурного мітингу принял участие тодішній голова Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль. Під час свого емоційного виступу губернатора на колінах просеивание полеглих солдат за те, чтобы не вдалося ідентифікуватіїх тіла, для закупки реактивів для определения нема ДНК грошей. Але сказав, що прийде час, коли бійці, що поклали свої голови на Луганщині, будуть поховані вдома, на рідній землі.

Першими прощалися з побратимами командири та солдати. Вони пройшли повз ряди трун, прикладаючи руку до кожної з них. Потім до цієї церемонії долучилося мирне населення.

Поховали невпізнані тіла військових із зони АТО середины вічнозелених сосен на краю міського кладовища в братских могилах під залпи прощального військового салюта и вигуки: «Герої не вмирають!». На всех хрестах – таблички, на яких замість імен и прізвищ – написано «Тимчасово невідомий Герой України» и номери: №18, №21, №29,…

Чужі жінки прийшли провести хлопців в останню путь замість їхніх матерів, які навіть не знаю, їх сини знайшли вічний спокій у старобільській землі.

А потім був день 21 листопада 2014 року. На старобільщині в нову оголошений днем ​​скорботи. Земляки з сумом прощалися с дев’ятьма невідомими солдатами, які також загинули в зоні АТО. Кладовище, де вже покоївся прах кількох десятков невідомих солдат, приняло это і цих девяти бійців, які були відані землі за всеми православными канонами, зеро вігії поії, под зал.

Зінченко Богдан ставит свідком этих подій, він «пропустив» через своє серце цей жах, це горе, цю трагедію.

Сам в этом случае, як пригадал його мама, він прийняв для себе рішення: «Піду добровольцем на захист рідної землі. Якщо не я, то хто? ». Декілька разів ходив до військкомату. І ось 29 января 2015 года Богдан отримав мобілізаційну повістку и буваний в лав української армії. Сказав, что нельзя защитить свою землю і не буде ховатися відщів за спини інших. Після закрінчення навчіння в учбій частині 6 марта 2015 г. він був направляется до смт Волноваха Донецкой области, де і проходив службу наводчиком 72-ї бронетанкової бригади. Коли дозволяли обставини, він спілкувався по телефону с мамою, с друзьями.

«Перші дні, – говорив Богдан, – було важко й дуже страшно». Обстрілювали их з «Градів» и вдень, и вночі. Але тут проявила справжня армійська підтримка и взамодопомога. Бійці, які вже не первый місяць перебували в зоні АТО, допомагали новобранцям звикнути до обстрілів,

ділилися власним досвідом, як правильно поводитися в час обстрілів, ознайомлювали с різними тактиками ведення бою.

Важные були побутові умови. Жили солдаты в приміщеннях для тварин, спали на холодній підлозі, підстилаючи под себе дошки. Харчувалися погано.

Перші роки війни для нашей Української армії були тяжкими…

Склалося так, що Богдан тоже застудився в запален легенев лікувався в військових шпиталях. Тяжка хвороба не відпустила його.

Життя бійця обірвалося 14 июня 2015 року. Він помер.

Ми тримаємо в руках «найстрашніший» документ нашего исследования життвого та бойового шляху Зінченка Богдана – витяг із протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії. Він свідчить про те що (мова документа)

Бойові друзі, які привезли труну с тілом Богдана до Старобільська, розповідали, він був гарним товаришем, усім допомагав, на нього можна було покластися. Він надійний. А ще казали, що на пам’ятнику йому необъятно зобразить образ, яка в руках Богдана у хвилини між боями піднімала дух бійцям.

Похований Зінченко Богдан Олександрович на местном кладбище, там, де покояться його побратими – воїни АТО с багатьох куточков Украины – невідомі герої.

Прощатися с Богданом прийшло несколько учеников: однокласников, родичів, знайомих, учителів. Було багато військових.

Мама трималася лише завдяки дружній підтримці друзів Богдана. Над могилою лунав Гімн України. Люди твердили одне: «Герої не вмирають». А він, дивлячись з портрета широко розкритими блакитними очима, посміхався до них. Молодий, красивий, вольовий, упевнений…

На прохання громади на школі, у якій учився Богдан, було вирішено встановити меморіальну дошку.

Церемония її відкриття была урочистою, хвилюючою, вона відбулася в день державного свята – річниці Конституции Украины. На честь нашего Богдана лунав Гімн України, звучали промови військових, учителів та старшокласників, читалися слова вірша невідомого поета:

Мамочко, вибач за чорну хустину…

За те, що віднині ти будеш сама.

Тебе я люблю і люблю Україну,

Бо ти, як вона, була в мене одна.

Плакала його мама, Тамара Петрівна, плакали й покладали листья чужого материала, плакала шишки, плакала гімназія. Не можна було без сліз дивитися на вбиту горем матір, яка втратила єдиного сина.

ІІІ. Пам’ятаємо

Кожний загиблий воїн – это особиста трагедия України.

Статья 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородицы, наш народ, у тех числі й учні Старобільської гімназії, отличает День Українського козацтва. Окрім цього, отідзначаться нове свято для України, але исторически традиции – День захисника України. За час неоголошенной війни, защищаючи териториально цілісність нашей державы, загинули тисячи кращих синів україни, поклавши на вівтарій мир та спокою найцінніше – сво життя.

Серед них – Зінченко Богдан Олександрович, який був справжнім сином свого народу, палким патріотом України.

Вічна йому пам’ять! Герої не вмирають!

А Пам’ятна мемориальная дошка на будівлі Старобільськой гімназії гордо й велично свідчить, сама тут вчився й виховувався воїн АТО, випускник химназії, Зінченко Богдан, життя якого на забрала Донбасіна.

У той же час вона говорить усім, що ми повинні пам’ятати й цінувати мужність, сміливість, залізну стійкість усіх тих, хто продовжує ціною свого життя боронити нашу землю.