ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ I ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

Суспільне виробництво та його основні фактори. Виробничі можливості суспільства

Основу існування суспільства складає виробництво матеріальних благ, яке є цілеспрямованою трудовою діяльністю людей, скерованою на пристосування і видозміну речовини природи з метою задоволення їхніх потреб. Виробництво матеріальних благ відбувається у процесі спільної діяльності людей та обміну її результатами. Для продукування матеріальних благ вони вступають у відповідні зв’язки і відносини одне з

одним, що є суттєвою ознакою виробництва. У процесі праці виділяють такі прості елементи:

• 1) цілеспрямована діяльність людини, або сама праця;
• 2) предмети праці;
• 3) засоби праці.

Праця є цілеспрямованою діяльністю людини з метою пристосування речовини природи для задоволення потреб людей. Вона супроводжується затратами робочої сили людини у процесі створення матеріальних благ. Під робочою силою слід розуміти здатність людини до праці, тобто сукупність її фізичних і духовних сил, якими вона володіє та використовує у процесі виробництва матеріальних благ.

Предмети праці – це все те, на що спрямована трудова діяльність людини. Перший вид предметів праці – це речовина, котра вперше виокремлюється працею з природного середовища, що перетворює її на продукт (корисні копалини, нафта і т. д.). Другий вид – предмети праці, які вже були оброблені працею людей, і тому називаються сировиною (кокс, агломерат, метал у машинобудуванні, пряжа і т. д.). Отже, джерелом створення продукту є не тільки жива праця людей, а й природні ресурси.

Засоби праці – речі, за допомогою яких люди, використовуючи їх механічні, фізичні, хімічні та інші властивості, впливають на предмети праці. Серед них вирішальна роль належить механічним засобам праці, тобто знаряддям праці. До них належить виробничі споруди, а також залізничні, шосейні дороги, канали. Земля теж є засобом праці. В такій ролі вона виступає як місце, на якому здійснюються виробничі процеси, і як джерело природних властивостей, використовуваних у землеробстві.

Засоби праці і предмет праці загалом утворюють засоби виробництва, а сама праця набуває характеру продуктивної. Без засобів виробництва процес праці неможливий, але водночас і без людської праці засоби виробництва нічого не створюють. Праця – це та складова процесу виробництва, котра приводить в дію засоби виробництва, змушує їх функціонувати і сприяти досягненню цілей людей.

Виробництво життєвих благ є суспільним виробництвом, а не тільки діяльністю окремих індивідів. До того ж, як явище суспільне виробництво матеріальних благ змінюється у процесі розвитку суспільства.

Основними факторами суспільного виробництва, що характеризують його розвиток, є засоби виробництва і люди, які приводять їх в дію. Засоби виробництва належать до речових факторів суспільного виробництва, а робоча сила складає його особистий фактор.

Якісне вдосконалення засобів праці – найважливіший показник науково-технічного прогресу та розвитку суспільства, адже економічні епохи відрізняються одна від одної не тільки тим, що виробляється, а й тим, за допомогою яких знарядь праці це здійснюється. Водночас у процесі праці змінюється і сама людина через удосконалення своїх фізичних та інтелектуальних здібностей. При цьому вона набуває певних трудових навичок, виробничого досвіду, а це, у свою чергу, сприяє розвитку форм організації праці, зростанню її ефективності.

Продуктивні сили суспільства — це засоби виробництва і люди, які приводять їх в дію, створюють матеріальні блага, надають послуги та збільшують суспільне багатство. Вони являють собою органічне поєднання особистого та речового факторів суспільного виробництва.

Поєднання складових продуктивних сил суспільства відбувається у певних пропорціях. З технічного боку кількісне співвідношення факторів виробництва виражається через його технічну будову. Технічна будова виробництва показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводиться в рух одним працівником. Вона виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника.

Технічна будова виробництва виражає потребу в певній кількості робочої сили відповідно до зростання і якісного вдосконалення засобів і предметів праці. Вона свідчить, що з розвитком науково-технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів виробництва. Наслідком цього стає вивільнення робочої сили з виробництва. З економічного боку характер поєднання факторів виробництва визначається їх суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва. В минулому відбувалося масове і відкрите насильницьке поєднання робочої сили із засобами виробництва – у рабовласницькому та феодальному суспільствах. Насильницький примус до праці спостерігається і в нинішніх умовах, коли людей в нечесний спосіб зваблюють виїхати за кордон, обіцяючи їм райське життя, а потім, відібравши документи, примушують працювати в нелюдських умовах за мізерну плату або займатися кримінальними видами діяльності.

У капіталістичному суспільстві поєднання факторів виробництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст як власник засобів виробництва -купує. В недалекому минулому вважалося, що в соціалістичних країнах відбувається пряме поєднання робочої сили та засобів виробництва. Аргументувалося це тим, що в такому суспільстві наявне панування суспільної власності на засоби виробництва. На практиці одержавлення власності зумовило відчуження працівників від засобів виробництва.

Отже, аналіз поєднання факторів виробництва з соціально-економічного погляду має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує високу ефективність виробництва, кращі умови добробуту людей. Більш детальний склад продуктивних сил представлений на рис. 2.1.

З економічного погляду поєднання факторів виробництва має відповідати певним вимогам. Насамперед, воно має забезпечувати максимально можливий випуск продукції. У навчальній літературі для кращого розкриття цього положення вводиться таке поняття як межа виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей показує максимально можливий обсяг виробництва певного конкретного товару за наявних ресурсів і знань, які має у своєму розпорядженні конкретна національна економіка.

У навчальній та науковій літературі межу виробничих можливостей, як правило, ілюструють графіком, поданим на рисунку 2.2.

Уявімо собі обмежену кількість ресурсів: праці та засобів виробництва. Якщо всі вони використовуватимуться на виробництво продовольчих товарів, то буде вироблено 300 одиниць продуктів харчування (точка А). З іншого боку, якби усі ресурси були спрямовані на виробництво розваг, то їх було б створено на суму 400 одиниць (точка Е). Коли ж задані ресурси витрачатимуться одночасно на виробництво обох цих товарів, то матимемо їх відповідну кількість (точки В, С, D, де позначено відповідні співвідношення затрат праці і засобів виробництва, за допомогою яких створюватимуться ці види товарів).

Поєднання факторів виробництва також передбачає їх повне та найбільш ефективне використання. Для пояснення цього положення використаємо наведену вище схему. Лінія, що визначає межу виробничих можливостей, ділить площину графіка на дві частини: ту, на якій витрачаються ресурси (від центра до кривої), і ту, яка для економіки недосяжна (за межами кривої).

Візьмемо дві точки W і U, які знаходяться у різних площинах. Точка W свідчить про неефективне використання ресурсів. Економічна система при обсягах певних ресурсів могла б виробляти більше продовольства та таку ж кількість розваг, яка відповідає точці U, або більше розваг і не менше, ніж у точці W, продовольства.

Розподіл ресурсів неефективний, якщо в економічній системі існує можливість виробляти більшу кількість якого-небудь товару або послуг за наявних ресурсів без скорочення випуску інших товарів або послуг. Ефективне використання ресурсів означає, що для суспільства неможливо отримувати більшу кількість одного блага без того, щоб не зменшити кількість іншого.

Отже, всі точки, які лежать на кривій, що визначають межу виробничих можливостей, свідчать про ефективне використання ресурсів. Точки, що знаходяться ліворуч від кривої, відповідають ситуації, за якої економіка використовує ресурси неефективно. Проте це не означає, що ресурси, що використовуються таким чином, не дають результату або бездіють. Наприклад, тяжка, але погано організована робота супроводжується меншим, ніж це можливо, випуском продукції.

Точка U розташована на площині, яка характеризує випадки, коли гранична пропозиція ресурсів робить неможливим виробництво (за межами кривої виробничих можливостей). Отже, дефіцит ресурсів обмежує економічний вибір між точками на або всередині аналізованої кривої.

Економічна система, як правило, прагне до повного і ефективного використання виробничих ресурсів, внаслідок чого між різними її елементами встановлюються оптимальні або найбільш доцільні пропорції.

Типи економічних систем.

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

• за формою власності на засоби виробництва;
• за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану.

Традиційна економічна система

панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.

Ринкова економічна система

(економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб’єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний економічний суб’єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт проголосив принципом “невидимої руки” ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки.

Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб’єктами самостійно на свій страх і ризик.

Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

Командно-адміністративна система

– це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці” хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.

Командно-адміністративна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система

є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:

• різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів (приватних, колективних, державних);
• високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;
• оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
• орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.

Всі економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.