Улюблені поезії Василя Симоненка

Українська мелодія

Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.

Не мелодія — збурена рана,

Не слова, а безжальні голки,

Тільки бачу не сині лимани

І не горді козацькі полки.

А ввижається — там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.

А нав-круг по-ру-ба-ні

До-си-на-ють сни,

І да-ле-ко бу-бо-ни

Кли-чуть до вій-ни.

Поет і природа

Пройшла гроза — і знову літня проза:

Парує степ, і оживає ліс.

І горобці, неначе з-за куліс,

Упали табуном на просо.

І знов спадають трафаретні роси

Із сінокосів буйних кіс,

І знову в небі невідомий біс

Підвісив сонце на прозорих тросах.

І, захолонувши у дивній грації,

Зітхають свіжістю дівочою акації,

Вітрами обціловані до ніг…

А я дивився, серце розривалося:

Ну що в тім нового, сучасного ховалося? —

Так зрозуміти і не міг.

Чари ночі

Лягла на всьому вечірня втома.

Палає місто, мов дивний храм.

І розтинають ніч невагому

Квадратні очі віконних рам.

Ці чари ночі такі знайомі —

Усі підвладні, покірні вам.

О, скільки вікон у кожнім домі!

А там, за ними, — ідилій, драм!

Там заплітають життя тенета,

Там люди б’ються з останніх сил,

Там так знадливо звучать монети

І рве легені отруйний пил.

Там гинуть вчені, митці, поети

Але… й виходять вони звідтіль.

Герострат

Нащо мене засуджено до страти?

Нікчемні люди, ваш нікчемний суд

Не обезглавив слави Герострата —

Я єсьм живий, і я творю свій труд!

Забуті зодчі, мулярі забуті,

І прахом взято скульптора ім’я.

На попелі їх дум встаю, із каламуті,

Іду у всесвіт і в безсмертя я.

Кляніть мене, кривіться від огиди,

Несіть мені прокльони і плювки —

Вже чорна слава вбивці Артеміди

Мені під ноги кинула віки!

Ви всі — ніщо. Ваш труд, і ваші болі,

І ваші мрії — порох все і тлін!

Над вами — я. Вулкан моєї долі

Веде мене крізь хаос поколінь.

Над світом галасливим і патлатим,

Що чварами гуде і клекотить,

Затис я в жмені божевільний атом,

І слава мені груди лоскотить.

Творіть красу! Дерзайте і не спіте!

Та пам’ятайте, що над вами — я,

Готовий все убити і спалити,

Щоб обезсмертити своє ім’я.

Берег чекання

Через душі, мов через вокзали,

Гуркотять состави почуттів…

Може, сподіватися зухвало,

Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,

Обіймає сумніви огонь,

І червоним ліхтарем тривоги

Зупиняю поїзда твого.

І стою на березі чекання:

Що ти мені з гуркоту кричиш?

Станеш ти біля мого благання

Чи до інших станцій просвистиш?

Древній, обікрадений народе!

Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрили твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова,

В лоні сповиваються твоїм,

І дідівська гордовита мова

Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором

Дивишся у всесвіт з-під повік…

Виродки — підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік!

Світ який – мереживо казкове!

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скабри по краплині

Я тобі закохано віддам.