Образ України у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

   Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш : так ніхто ще не сказав — проникливо, людяно, щиро.

    Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава — один із осередків вільнолюбного лицарського духу — все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі «маленької батьківщини» — свого рідного міста. Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю:
               

 Буває, часом сліпну від краси.
       Спинюсь, не тямлю, що вона за диво,-
                   Оці степи, це небо, ці ліси,
               Усе так гарно, чисто, незрадливо,
                   Усе як є – дорога, явори,
                Усе моє, все зветься – Україна.
                 Така краса, висока і нетлінна,
          Що хоч спинись і з Богом говори.

   Довгий шлях пройшла Маруся Чурай, ідучи до Києва на прощу. Вона милувалася красою рідної землі, до якої ніколи не була байдужа. Але згодом пейзаж поступово став змінюватися. Дивовижна краса поступилася місцем зруйнованим хатам, порожнім оселям. Аж ось перед Марусиними очима «стоїть сторозтерзаний Київ». Славетна столиця зазнала тяжких ран від рук завойовників. На руїни перетворилася його краса. Кожний клаптик священної землі був политий кров’ю та сльозами.

   Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність заради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.

   Добре сказав старенький дяк: спочатку мусить бути Слово, бо саме Слово доносить образ України до все нових поколінь, долаючи час. Воно не дає забути, воно дозволяє осмислити. Вмовкає Чураївна — хтось підхоплює її пісні. А це вже — дія, вчинок. Це вже реставрує Україну у нас самих — від найдавніших часів і донині. Та й сам роман Ліни Костенко, написаний у не найкращі для Вітчизни часи, хіба не є переконливим свідченням того, що наш край, як фенікс, щоразу відроджується з попелу.

    Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ті ліси,

усе так чисто, гарно, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.