Книга, яка наповнює світлом і вірою

Рецензія на повість  Мії Марченко

“Місто тіней”

Пархоменко Кіри учениці Старобільського ліцею №1

Книга, яка наповнює світлом і вірою

Уроки закінчилися, і я поспішаю до своєї дитячої бібліотеки. Тут я часто буваю, тому мене добре знають і завжди пропонують цікавий твір. Ось і сьогодні  бібліотекарка поклала переді мною чотири книжки. Чомусь моя рука потяглася до тієї, що лежала третьою. Важко сказати, що найбільше вразило: чи погляд дівчинки з обкладинки, яка була чимось схожа на мене, чи незвичне ім’я письменниці, а чи назва серії : «Книжка про мене». А коли я розгорнула її й побачила дарчий напис, то в мене аж дух перехопило. Це ж сама авторка тут була, це ж її почерк! Я ніби побачила її поруч себе! Вибір остаточно було зроблено. Удома я дізналася ще й про те, що ця повість здобула багато нагород, і це ще більше заінтригувало. « Що ж то за місто, у якому живуть тіні ?!» – подумала я й почала читати. Виявилося, книжка й справді крута!

Сторінка за сторінкою  вводили мене у світ  дванадцятирічної дівчинки Марти, майже моєї ровесниці, що несподівано для себе в незнайомому місті серед незнайомих людей опиняється відразу у двох світах : реальному й казковому. Спочатку і я, як і героїня повісті, розгубилася, бо так багато персонажів і подій, які я не зовсім розуміла. У всіх різні характери, вони роблять непередбачувані вчинки. І серед усієї цієї круговерті –  вона, маленька, слабка й сповнена розпачу та зневіри дівчинка, що до останнього не вірить у власну силу добра, яка живе в її серці й  може змінити людей та врятувати навіть ціле місто. Марта опускала руки , бо думала, що чарівна сила лише в янголі – старовинній ялинковій іграшці, яку їй подарувала мама, коли вони вдвох святкували Різдво, ще не знаючи, що воно для неньки останнє. І таки він, Серафін чарівний, врятує від злого короля Місто Тіней, жителі якого давно вже втратили віру в самих себе, у дух Різдва, у радість та веселощі. Вони скорилися й навіть насміхалися з дівчинки, яка, як виявилося, здатна віддати своє життя за того, кого полюбила. Майстри-чарівники  Золотого міста, яким воно було до приходу вічної темряви, теж очікували дива лише від Йоля, як вони називали янгола Марти. Мені здається, що авторка недаремно повторює слово «золотий», адже доброта, яка подолала темряву,  – це і є найдорожчий скарб.

 Я не можу сказати, що Марта була безстрашною. Вона боялася й тремтіла від того, що з нею відбувалося. Але те світло, яке жило саме в ній, поклало край темряві, у якій перебували мешканці Міста Тіней, врятувало їх від вічної зими та безрадісного безсмертя, у якому вони звикли існувати й страждати. Холод забрав їхніх рідних і все, що мали. Вони були залякані королем, якого вже давно навіть не існувало, а накази віддавав хитрий птах Гайліс, змусивши людей вірити, що то все – воля господаря. Містяни були такі залежні від тих наказів, що втрачали розум і могли вбити невинного, якщо король забажає того. Дівчинка змогла розтопити кригу в душах, пробудила бажання позбутися чар. І, на диво, зло  було знищене. Місто ожило, запанували тепло, радість та любов.

Реальний світ Марти теж змінився. Вона стала ближчою до батька, який розпізнав-таки справжнє своє кохання, почав знову малювати. І в  самої дівчинки з’явився найкращий друг-Дані. Життя героїні знову набуло сенсу,  і вона точно знала, що буде щасливою.

Книжка Мії Марченко змінила й мене. Тепер я впевнена, що наша доля в наших руках, і ми завжди знайдемо сили змінити своє життя на краще, бо ці сили живуть саме в нас. Вони в нас є! У будь-якій ситуації ми маємо вірити

в себе, навіть якщо важко. Дива створюємо ми самі. Ми і є творці. Не треба ховатися в темряві. Я зрозуміла вислів Албруса Дамблдора, який  спочатку не збагнула й декілька разів перечитувала на першій сторінці книжки «Місто Тіней» : «Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати обертатись до світла».

У реальному житті багато людей живуть так само у власних тінях: проблемах на роботі, у стосунках, у родинах. Ми самі створюємо темряву й  крижану зиму у своєму власному світі. І багато разів ми зустрічаємось з Гайлісом в нашій реальності й боїмося подивитися йому в очі. Але я вірю , що нам під силу все, і навіть стрибнути вище голови.

Епілог допоміг мені збагнути, що ми дуже багато можемо насправді. Треба тільки цього хотіти, щоб воно було саме нашим. Не слід боятися видаватися дивним чи незрозумілим. Треба сприймати себе будь- яким. І ніколи й нізащо не затулятися від світу, бо в тому і є наші чари, у тому, що ми « не такі», є багато плюсів. Ми маємо любити себе та світ навколо і тоді зможемо випромінювати любов й дарувати її іншим.

Сонце в наших руках!

Цю книжку я читала разом зі своєю мамою по черзі : я після школи, а вона , коли я була на заняттях.  Ми обоє були в захопленні від неї. Саме вона допомогла мені зрозуміти глибокий зміст її і по-іншому подивитися на багато речей у своєму житті. А ще вразили ілюстрації талановитої художниці Надії Дойчевої – Бут. У мене теж склалося своє бачення прочитаного, яке я відтворила у власному малюнку.

Тож щиро дякую за цю повість Мії Марченко, яка буде корисною не лише для читачів-підлітків, а й для дорослих!