Подвиг, що залишиться у віках

   Велика Вітчизняна війна… Страшна війна ХХ століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині в Україні. Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останньої краплі крові, вистояли і перемогли.

   Здавалося б, ті страшні часи минули, але ж ні, попереду ще 2014 рік…

Максим Зубов – людина честі, твердо вирішивши виконати військовий обов’язок, тому що це справа кожного справжнього чоловіка, через короткий час опинився в зоні АТО. А далі Краматорськ, Слав’янськ, прицільний обстріл, поранення, госпіталізація…

Цьому справжньому чоловікові, герою, було в кого вдатися, адже в далекому 1945 його прабабуся Марфа Сергіївна Зубова в свої молоді роки теж пішла добровольцем захищати свою Батьківщину.

Марфа Сергіївна Зубова (Гусакова) –

ветеран Великої Вітчизняної війни.

   За 6 км від села на Варшавському шосе – лінії Другого Білоруського фронту, вже точились запеклі бої. Тому дівчина вирішила втекти добровольцем на фронт. Добравшись до села Малі Кирилівці, де стояв 1379 пересувний евакогоспіталь, її взяли санітаркою.

… Розривалися снаряди, стугоніла в полум’ї земля, дівоча солдатська гімнастерка була мокрою від поту і крові, а санітарка Марфа Гусакова під свист ворожих куль безстрашно виносила на собі або на волокушах з поля бою поранених радянських бійців, рятувала чиєсь життя. Доводилось не спати по троє-четверо діб, чергувати біля ліжок поранених, бути донором (за три з половиною фронтових роки дівчина здала майже 10 літрів крові для поранених!). З госпіталем вона пройшла важкими дорогами Великої Вітчизняної, звільняючи Білорусію, Східну Прусію, Польщу, аж до німецького міста Бромберг.

За те що витягувала з того світу поранених, майже ціною свого життя, отримала Подяку, ордена і медалі.

Радісну звістку про Перемогу зустрічала в Бромберзі о

6-ій ранку: плакали від радості, танцювали і обіймались.

В мирний час Марфа Сергіївна довгий час працювала в госпіталі в Мурманську. Там зустріла своє кохання – військового Василя Михайловича Зубова, потім їх доля привела на Україну, в Шостку. Де прожили 60 років та народили трьох доньок.

Максим Зубов – Герой сучасності.

   Зубов Максим Олександрович – житель міста Шостка, закінчив школу №1, завжди захоплювався туризмом, фотографією. Закликав до збереження історичної спадщини нашої Батьківщини.  Після вступив до Київського національного університету технологій та дизайну за спеціальністю «Електропобутова техніка» та здобув кваліфікацію «Магістр-електромеханік». Далі закінчив з відзнакою і магістратуру. Після закінчення рік працював в  м. Київ. Далі планував служити в збройних силах України.

29 травня підписав контракт на три роки до 2016 в

м. Житомир в 95 аеромобільну бригаду. Так почалась служба. Нажаль контракт закінчився достроково, за станом здоров’я…

Розповідь Максима:

   «Спочатку служба нагадувала звичайну роботу, відпрацював свій час і відпочиваєш, маєш вихідні дні. Все почалось змінюватись під час майдану:  ввели казармовий режим, про відпочинок годі було й думати. Охороняли військову частину, спали по дві години. Після майдану оголосили тривогу, збір, отримання боєприпасів. 8 березня вирушила колона техніки на Миколаїв. 9 березня відправка піхоти літаками теж до Миколаєва. На  шилановському  полігоні стояли два тижні, проходили вчення: в мороз, сніг, дощ, по коліна в воді в окопах, ночували в палатках – це все нас загартовувало, але це були лише навчання. Ми  не знали, що відбувається. Лише з ТСН чули про події в Криму, Крим – анексовано! Здогадувались, що нас перекинуть під Крим, а це відразу бойові дії!

   Нашу роту першу перекидають на «вертушках» під Крим, частина роти стояла на Чангарі, інша частина –  Арабатській стрілці. В 500 метрах від нас стояли російські військові, спостерігали неозброєним оком одні за одними. Так продовжувалось приблизно місяць.

   Далі нашу частину перекидають в Запоріжську область. Наша задача : спостерігати за морем, щоб не відбулась висадка російських десантників. Стояли майже тиждень, далі почалось формування колони, яка 21 квітня рушила на Донецьк. 23 квітня були в Добропільському районі в базовому таборі. Так я потрапив в зону АТО.

   Потім нашу роту перекидають а Крамоторськ на аеродром, що постійно перебував під обстрілами. На той час вівсь хаотичний обстріл, щоб залякати.

   1 червня на вертольотах перекинули нас на гору Корочун під Слов’янськом. На наступний день – Ізюм, в сумерках колона рушила в сторону Слов’янська. По дорозі до села Семенівка потрапили в засаду, де отримав поранення, прострелено снайпером відразу дві ноги.           Поранений, але живий, на відміну від комбата, що загинув на місці, був врятований товаришем і відправлений до Харкова в госпіталь. Потім Київ, лікарі збирають,  здається, нереальне – по частинам, рятуючи життя бійцям.

   Перебуваючи в різних частинах в різних областях ми постійно відчували підтримку звичайних людей, які нас і одягали і годували.

   Ми розуміли, що якщо не будемо стояти на постах там, то ворог прийде до нас додому, а цього ми допустити не могли. Ми стояли за державу, за людей.

   В цілому в зоні АТО перебував під обстрілами три місяці, з них три дні в рейдових  бойових діях. Далі поранення, госпіталь, численні операції.

   В госпіталі нас відвідували Кличко, Ребров. Маю нагороду  президента Петра  Порошенка  орден  за мужність ІІІ ступеня та відзнаку Київської міської спілки ветеранів Афганістану орден ІІІ ступеня «Слава і честь».

   Чи були в мене сльози? Звичайно були, але не від болю чи поранень, а від втрати товаришів. Коли в новинах чую про втрати бійців, мимоволі згадую свій бій, переживаючи  все знову і знову…

   Велика вдячність всім, хто нам допоміг і допомагає, особливо матерям, роль яких не плакати, а підтримувати і піднімати своїх дітей.

   Переживши все це, звичайно змінився світогляд. Починаєш розуміти, що будь-який конфлікт потрібно вирішувати словами, а не кулаками, і тим більш зброєю!»