Тваринництво, зоогігієна та ветеринарна санітарія

1.Основи розведення сільсько господарських тварин

1.1

     Час, місце, приручення і одомашнення тварин

Значення проблеми походження і еволюції тварин для практики полягає в тому, що, знаючи основні етапи формування сучасних свійських тварин в минулому, селекціонери розробляють ще більш ефективні прийоми поліпшення існуючих порід шляхом спрямованої зміни їх спадкових властивостей при чистопородному розведенні, поєднанні тварин спорідненого кореня, використанні гібридизації та прискореного одомашнювання нових диких видів. У розвитку культури людства одомашнювання тварин мало вирішальне значення. Протягом багатьох тисячоліть полювання на тварин та збирання плодів рослин були основними способами добування їжі. Приручення тварин збагатило запаси м’ясних продуктів, відкрило регулярне і надійне джерело їх поповнення. В подальшому домашні тварини використовувались для полювання, обробки землі, транспортування вантажів тощо. Предками всіх існуючих сучасних домашніх тварин були дикі тварини. Люди ловили їх, поміщали в загони, охороняли від хижаків, вирощували молодняк і розводили найбільш спокійних, які давали цінну продукцію. Одомашнювання тварин – складний і тривалий процес. Не всі види тварин легко піддавались прирученню. Із 8 тисяч видів ссавців нині на землі одомашнено лише 60. Вивчення процесу одомашнювання ускладнюється тим, що пройшли тисячоліття з його початку, багато диких предків вимерли, втрачені деякі історичні дані. Історія тваринництва невіддільна від Історії людства. Перші сліди діяльності людини з’явились у кінці третинного періоду (кайнозойська ера, 500-600 тис. років тому). Одомашнювання тварин почалось значно пізніше (8-10 тис. років до н.е., період неоліту), коли людство почало переходити до осілого способу життя.
Одомашнювання тварин йшло одночасно в декількох місцях земної кулі. Вчені виділяють 6 основних центрів одомашнювання сільськогосподарських тварин:
1. Китайський малий (Індокитай, Малайський архіпелаг) – місце одомашнювання свиней, буйволів, курей, гусей, качок.
2. Індійський (Індія). Тут одомашнили буйволів, зебу, гаялів, павичів, бджіл.
3. Південно-західний Азіатський. (Мала Азія, Кавказ, Іран). У цьому центрі відбулося одомашнювання великої рогатої худоби, верблюдів, коней, овець, свиней.
4. Середземноморський (побережжя Середземного моря). Одомашнені коні, велика рогата худоба, вівці, кози, кролі, качки.
5. Андійський (Північні Анди, Південна Америка). Тут одомашнили індиків, мускусних качок, альпаків.
6. Африканський (Північно-східна Африка) – центр одомашнювання шести видів: осел, свиня, собака, кіт, страус, цесарка. Жодного виду не одомашнили в Австралії, поодинокі випадки були в Америці. У Росії центрами одомашнювання були Середня Азія, Середнє і Нижнє Поволжя, Закавказзя. В Україні – Правобережжя Дніпра, Трипілля, Поділля та ін.
Процес одомашнювання розділяють на два етапи: приручення диких тварин і їх одомашнювання. У зв’язку з цим розрізняють і два поняття: приру­чені і домашні тварини.
До приручених відносять таких диких тварин, які в молодому віці потрапляють в залежність від людини, звикають до неї, підкоряються її волі, привчаються робити що-небудь корисне для неї. За своїми морфологічними особливостями вони не відрізняються від диких і, як правило, не розмножуються в неволі.
Домашніми називають тварин, які приносять людині певну користь, розмножуються в неволі під контролем людини. Це – європейський олень, кулан, антилопа канна, нільгау, вівцебик.
Сільськогосподарськими називають домашніх тварин, розведення яких є галуззю сільськогосподарського виробництва, спрямованого на отримання від цих тварин того чи іншого виду продукції.
Одомашнювання — це процес перетворення диких тварин у домашніх. Протягом багатьох поколінь люди поступово накопичували досвід, пізнавали закони спадковості тварин, що сприяло прискоренню процесів одомашнювання, формування первісних порід. Різні суспільні формації вимагали посиленого розвитку певних ознак продуктивності від тварин, залежно від особливостей господарської діяльності людей. Внаслідок цього з’явилась необхідність спрямованої зміни напряму продуктивності тварин, що врешті-решт сприяло створенню величезної кількості за видами продуктивності порід сільськогосподарських тварин [ 3, 4].
Знання історії розвитку (еволюції) домашніх тварин, її закономірностей, видового та внутрішньовидового складу тварин необхідні для управління формувальними процесами у тваринництві, використання світових ресурсів для створення найбільш продуктивних порід, придатних для використання в умовах прогресивних технологій при мінімальних затратах праці і матеріальних ресурсів.
Можливості для одомашнювання сучасних нових видів тварин надзвичайно великі. Багато цінних видів до цього часу не включені в матеріальну культуру людства. Тому процес одомашнювання триває і в наш час. Деякі види сучасних диких тварин використовуються для створення нових порід.
Наприклад, казахський архаромеринос створений шляхом схрещування тонкорунних овець з дикими баранами (архар). На Алтаї тривають роботи по одомашнюванню пантових оленів, в “Асканії-Новій” приручають антилопу канна, нільгау, на кінних заводах Узбекистану одомашнюють диких куланів. У суворих умовах Арктики і Субарктики (на Таймирі) ведеться робота по реакліматизації унікального (в минулому втраченого) виду тварин – вівце биків. Встановлено, що стадні тварини краще піддаються одомашнюванню. Вважають, що першою домашньою твариною була собака (12—15 тис. років до н. е.). Потім були одомашнені коза, вівця, пізніше – свиня, велика рогата худоба, коні [ 7 ].

Дикі предки домашніх тварин

                           Велика рогата худоба

За своїм походженням велика рогата худоба діли­ться на два роди: бикоподібні і буйволи. Бикоподібних, у свою чергу, ділять на 4 види: власне рогата худоба, індійські лобасті бики – бантенги, гаури, гаяли, яки, бізони. Більшість цих тварин зустрічаються як у дикому, так і в домашньому стані. Власне рогата худоба – найбільш чисельна група сільсь­когосподарських тварин. Сучасна велика рогата худоба походить від кількох різновидностей дикого тура, який був дуже поширений в Європі. Тур – круп­на тварина (жива маса – до 1200 кг, висота в холці – до 200 см), чорно-бурої масті. Вчені виділяють такі різновидності тура: європейський, азіатський і африканський.
За краніологічним мето­дом, який грунтується на особливостях будови черепа, велика рогата худоба поділяється на наступні типи.
1. Примітивний (вузьколобий). Диким предком цього типу вважають азіатського тура. До вузьколобого типу відносять такі породи: сіра українська степова, чорно-ряба, холмогорська, голландська.
2. Широколобий (лобастий). Має сильно розвинені лобні кістки, широкий та довгий череп. Дикий предок цього типу – азіатський, європейський тур. Представники цього типу – симентальська порода, червона степова, герефордська, абердин-ангуська, швіцька породи.
3. Короткорогий. Його диким предком вважають європейського тура. До цього типу відносять бурі породи (швіцька, костромська, лебединська, бура карпатська) та ін.
4. Короткоголовий. Дикий предок – європейський тур. Лицьова частина черепа укорочена. Представником цього типу є червона горбатовська порода, ярославська, джерсейська та ін.
5. Пряморогий. Голова довга і вузька. Роги направлені вверх, вигнуті у вигляді півмісяця. Дикий предок – африканський тур. До цього типу відносять зебу, бантенга, калмицьку худобу.
6. Комолий (безрогий). Походження цього типу невідоме. До нього підносять місцеві породи рогатої худоби Скандинавії [ 3 ].
Зебу – африкано-азіатського походження. Виділяють два типи зебу: індійський і аравійський. Характерна особливість цієї худоби — м’язо-жировий горб на холці. Вага горба – 8-10 кг. Зебу добре пристосовані до жаркого клімату, стійкі до піроплазмозу. Висока жирність молока, добрі м’ясні форми, витривалість – ці якості сприяли широкому використанню зебу для створення нових порід

 
Індійські лобасті бики. Виділяють три їх види: бантенг, гаур, гаял. При схрещуванні з великою рогатою худобою бантенги дають плодюче потомство. Тварини середніх розмірів. Зустрічаються в дикому і домашньому стані. Розповсюджені в Індонезії, Індокитаї, на Зондських островах.
Гаур – дикий бик джунглів, живою масою до 1000 кг, висотою в холці більше 200 см. Розповсюджений у В’єтнамі та Індії.

 
Гаял – крупна тварина, походить від гаура. Молоко має високий вміст жиру.

 
Як монгольський. Предок – дикий як, високогірна тварина. Має сильно розвинуті остисті відростки, тому висота в холці набагато перевищує висоту в попереку. Черево – густо обросле бахромою. Довжина вовни на боках досягає 70-90 см. Жива маса самців 340-400 кг. Молочність самок невелика (до 500 кг молока жирністю 7-9%). Цих тварин використовують для транспортних робіт в горах. Самки, одержані від схрещування яка з великою рогатою худобою, плодючі, самці -безплідні. Поголів’я яків у країнах світу досягає 10 мла

 
Бізони. Виділяють два види: американський бізон і європейський (зубр). Бізони не були одомашнені, їх поголів’я в даний час малочисельне.

Зубри – крупні тварини: жива маса самця – 800-1000 кг, самиць 600-700 кг, висота в холці -200 см. Тулуб масивний. Зубри живуть в декількох заповідниках, в т.ч. “Асканія – Нова”

 
Американські бізони. Жива маса самців – 700 кг, самиць – 450-500 кг. Голова, шия, передня частина тулуба покриті густою вовною. Бізон має добрі м’ясні якості.

Буйволи, їх ділять на два види: африканський і азіатський. Чисельність їх велика: більше 130 млн голів у країнах світу. Це – могутні тварини, невибагливі до кормів, їх висота в холці – до 180 см, жива маса – 500 кг. Вим’я у самиць має дві частки. Майже немає потових залоз. Тривалість тільності -310-316 днів. За лактацію отримують 300-900 кг молока жирністю 7-9%.

Ряд непарнокопитих – травоїдні тварини. Мають простий шлунок і добре розвинену сліпу кишку.
Коні. Ця родина включає 4 роди: власне коні, зебри, осли і напівосли. Еволюція родини коней йшла шляхом укрупнення їхніх розмірів, ускладнення зубної аркади (Ковалевський). Диким предком сучасних коней вважають коня Пржевальського.
Цей кінь легко схрещується з, домашнім конем. Гібриди плодючі. Другим диким предком сучасних коней є тарпан (родоначальник коней степового типу). Тарпан належить до вимерлого виду дикого коня, що водився на території Європи.

 
Осли – невеликі ( 120 см в холці), але дуже витривалі тварини. Вони були одомашнені у країнах Сходу раніше від коней. Осли існують у дикому і домашньому стані; при схрещуванні з кіньми дають гібридів : мул (кобила х осел) і лошак (ослиця х жеребець). Мул має більшу господарську цінність.

 
Ряд парнокопитих. Включає підряди жуйних, мозоленогих і нежуйних.
Вівці – один із найбільш численних видів домашніх тварин, їх походження встановити важко: вони давно одомашнені (6-7 тис. років до н.е.) і мають дуже- велику кількість порід. Родоначальником свійських овець був вид власне баранів, який нараховував близько 24 географічних різновидностей і рас.
Вагітність у тварин роду баранів триває близько 5 місяців, народжують вони 1-2 малят. Вівці – стадні тварини. Вважають, що їх дикими предками були : муфлон, аркар, аргалі.

 
Муфлон – невелика форма диких овець островів Корсика і Сардинія. Муфлона вважають родоначальником північних короткохвостих овець північної Європи і Азії.
Аркар — більш крупна, ніж муфлон, тварина, що водиться в горах Казахстану, Середньої Азії і Афганістану. Його вважають родоначальником довгохудохвостих і жирнохвостих овець, поширених у південних районах європейської і азіатської частини Росії. Аркарів використовують для створення нових порід при схрещуванні їх з тонкорунними вівцями.
Аргалі – дикий предок курдючних овець, живе в горах Середньої Азії, на Камчатці та Алясці. Це – крупна тварина, живою масою до 180 кг.

 
Кози – одомашнені раніше від овець. Одні з найбільш стародавніх домашніх тварин. Дикі предки сучасних кіз – безрогі кози Закавказзя і гімалайський гвинторогий козел – маркул.

 
Свині одомашнювались в багатьох місцях земної кулі. Основні центри їх одомашнювання – Азія, Європа. Середземномор’я. У зв’язку з цим виділяють три диких предки сучасних порід свиней: європейський, східно-азіатський, середземноморський дикий кабан. Найбільш крупний з них – європейський, його жива маса до 350 кг, висота в холці 90-100 см, череп – довгий, з прямим профілем .

 
Верблюди (підряд мозоленогих). Одомашнені два види диких горбатих верблюдів -бактріан і дромедар. Вони добре пристосовані до умов пустель Азії (Гобі). У них складний багатокамерний шлунок, передні пальці мають короткі ратиці, ступня – подушкоподібний мозолистий утвір . У горбах верблюдів при достатку кормів нагромаджується жир, який за дефіциту води та їжі забезпечує живлення клітин тіла і утворення в організмі необхідної кількості енергії. М’ясо і молоко верблюдів – цінні харчові продукти. З вовни виготовляють теплий одяг, ковдри.

Бактріани — двогорбі тварини. Висота в холці у них становить 175 см, а від землі до вершини горба – до 3 м. Жива маса бактріанів – 500- 800 кг.

Дромедари мають один горб, коротшу шию і темнішу, ніж у бактріанів, вовну. Бактріан і дромедар добре схрещуються між собою. Гібридів (нари) використовують як в’ючних і транспортних тварин.

З роду безгорбих верблюдів, або лам були одомашнені дикі його представники гуанако. Гуанако – стадні тварини, високоногі, з густою, бурого кольору вовною (висота в холці 110 см, жива маса 75 кг). Від них походять свійські лами і альпаки. Викуньї– другий вид лам. Ці види поширені в Аргентині, Перу, Болівії, Чилі. Використовують їх для отримання м’яса, вовни і як в’ючних тварин.

Олені. Їх одомашнювання пройшло на Півночі в епоху новокам’яного віку. Олені добре пристосовані до умов Крайньої Півночі. Вовновий покрив у них складається з дуже тонкого пуху і довгої грубої ості. Ратиці широкі і плоскі. І самці, і самки північного оленя мають роги. Розрізняють дві основні екологічні групи північних оленів: тундро­ву і лісову. Лісовий са­мець має живу масу 150кг, самка – 120 кг. Предком домашнього північного оленя є дикий північний олень. Оленів використовують як транспортних тварин, від них отримують молоко, м’ясо.

 
Кролі. Домашні кролі походять від дикого землерийного. Одомашнені порівняно недавно (І ст. до н. е.) в Іспанії. Дикі кролі зустрічаються також у південно-західній Україні.

 
Клас птахів. Свійська птиця походить від представників трьох із 35 існуючих рядів птиці – курячих, гусячих і голубиних. Домашні кури походять від диких банківських, які були одомашнені в Індії (рис.8).

Чагарникові кури водяться на Індомалайських островах.
Павичам властива наявність довгого і красивого, яскраво забарвленого пір’я спини у самців.
Із родини фазанових практичний ін­терес являють підродини індичок, цеса­рок і фазанових. Домашня індичка по­ходить від дикої. Це великі птахи, їх м’ясо смачне. Свійська цесарка похо­дить від звичайної дикої цесарки [ 4 ].

   
Ряд голубиних. У цьому ряду одомашнювання відбулося в роді власне голубів. Від сизого голуба походять всі численні сучасні породи голубів, в т.ч. м’ясних.

 
Ряд гусячих. У ряду гусячих одомашнювання відбулося в родині качиних, до якої належить водоплавна птиця з перетинками між пальцями. Свійські гуси походять від двох видів диких гусей: сірого і сухоноса.
Свійська звичайна качка походить від дикого крижня. Свійська мускусна качка – від дикої мускусної качки (водиться в Америці) .

 
Клас риб. Риби живуть у воді, мають двокамерне серце. Температура тіла у них непостійна. Запліднення проходить поза організмом. Із риб одомашнені два види – короп і золота рибка (золотий карась). Короп належить до сільськогосподарських тварин.

Клас комах. Для комах характерна наявність трьох посегментованих відділів тіла, вкритих хітиновим покривом, трьох пар членистих ніг. Розміри комах варіюють від 0,25 до 26 см. Для індивідуального розвитку комах характерні линька і метаморфози (перетворення). Медоносна бджола налічує близько 30000 видів. Робочі бджоли збирають нектар і пилок з квітів багатьох видів рослин, переробляють їх на мед, “молочко” і віск.

Ряд лускокрилих (метелики), їх личинки – гусінь. У дійсних шовкопрядів, що належать до цього ряду, рудиментарний ротовий апарат, гребінчасті вусики і масивне тіло. Лялечка міститься в коконі. Одомашнений тутовий шовкопряд живе 5-10 днів, за цей час відкладає 400-600 яєць. Гусінь, що з них виходить, за 30-35 днів свого життя проходить п’ять линьок і виростає з 4 до 88 мм. За даними вчених, на кінець розвитку гусені вага залози, що виділяє білкову нитку, з якої виробляють шовк, становить 25,7% ваги її тіла. Лялечка живе в коконі з шовкових волокон 10-15 днів, після чого перетворюється в метелика. У кращих господарствах середній врожай коконів 70-80 кг, коробка грени – 27 кг. На 1 кг зібраних коконів за період годівлі ( від 22 до 35 днів) витрачають 16-18 кг листя шовковиці [ 4, 7 ].

Основні зміни у тварин, які відбулися у процесі еволюції.

У процесі одомашнювання свійські тварини порівняно з їх дикими пред­ками поряд із схожістю між ними, яка обумовлена їх спорідненістю, мають і значні відмінності. Ці відмінності, що виникли внаслідок спрямованих змін тварин під впливом одомашнювання, називають доместикаційними.
У процесі одомашнювання найбільш змінилися ті фізіологічні і морфоло­гічні ознаки, які пов’язані з продуктивністю. Основні причини утворення доместикаційних ознак наступні.
1. Зміна умов існування: обмеження території, на якій перебувають тва­рини, привело до зменшення фізичних (м’язових) навантажень і вправ; зміни кількості і якості кормів, режиму годівлі тощо.
2. Природний відбір хоч і значно послаблюється, але все ж зберігає свою дію, особливо за ознаками плодючості, міцності конституції, стійкості до захворювань.
3. Несвідомий відбір, який проводиться людиною без певної мети. З на­явних тварин залишають на плем’я таких, що відповідають сьогоднішнім по­требам. Але такий відбір спрямований на підвищення продуктивності.
Методичний відбір – це система зоотехнічних прийомів, що проводяться з певною метою згідно із чітко сформульованою ціллю. Для цього відбору характерне вибракування небажаних тварин і переважне розмноження лише таких, які відповідають конкретним стандартам. Як правило, вказана селек­ція ведеться у великих масивах тварин, в одному напрямі відповідно до поставленої мети. У цьому процесі важливу роль має підбір, який посилює дію відбору.
Еволюція сільськогосподарських тварин спрямовувалась волею людини. Найбільш помітні еволюційні зміни у продуктивності тварин. Самка тура за лактацію давала 500-700 кг молока, що забезпечувало потреби приплоду. У молочних стадах сучасних планових порід 10-15% поголів’я корів мають надій за рік 7000 кг молока і більше. Вищий добовий надій рекордистки досяг 110,9 кг молока, а за лактацію – більше 20 тис. кг молока. Пожиттєві (сумарні) надої корів спеціалізованих порід перевищують 100 тис. кг молока [ 3, 4 ].
Вівці кращих сучасних порід мають вовну, що по тонкості конкурує з шовком, а довжина вовни у рекордних тварин досягає 40 см, жировий курдюк курдючних овець важить близько 30 кг, а приплід свиноматки (10-12 поросят за опорос ) у 6-місячному віці має 600-960 кг живої маси. Серед верхових коней є скакуни, які 2400 м проходять за 2 хв 25 с, рисаки біжать 1600 м швидше як за 2 хв, ваговози тягнуть більше 18 т вантажу. Банківська курка несе близько десятка яєць, а серед несучих порід курей сучасні рекордистки несуть за рік по 340 яєць і більше.
Важливо відмітити і те, що еволюція кожного виду тварин у процесі одо­машнювання йшла різними шляхами.

  
Наприклад, породи великої рогатої худоби були диференційовані на молочні, молочно-м’ясні, м’ясо-молочні, м’ясні, робочі.
У овець виділяють такі основні напрями продуктивності: вов­новий, м’ясо-вовновий, шубний, смушково-молочний;
у собак – сторожовий, мисливський, пастуший, декоративний;
кури, качки – несучий, загальнокористувальний, м’ясний, декоративний;
свині – м’ясний, м’ясо-сальний, саль­ний;
коні – верхові, легкозапряжні, верхово-в’ючні, важкозапряжні.
Вказані доместикаційні зміни, пов’язані з продуктивністю, супроводжу­вались зміною будови тіла (екстер’єру) домашніх тварин. У корів молочного напряму добре розвинена молочна залоза (вим’я). Вона має широку основу прикріплення, рівномірно розвинені всі частки, простягається далеко вперед і назад. Грудна клітка – добре розвинена, з косо поставленими і широко роз­ставленими ребрами. Середня частина тулуба довга, широка, глибока, що сприяє розвитку і посиленій діяльності органів травлення (за добу корова з’їдає 70-100 кг корму).
Для тварин м’ясного напряму характерна скороспілість, що супроводжує­ться раннім окостенінням хрящів. Внаслідок цього у них укорочені ноги, шия, тулуб, добре розвинена м’язова тканина. Екстер’єр коня-ваговоза також своєрідний: довге і масивне тіло, міцні, товсті ноги, коротка шия, холка ни­зька, лопатка більш прямовисна, ніж у коней інших порід. Свійські вівці по­рівняно з дикими баранами мають короткі ноги, коротку шию, глибокий і довгий тулуб та зовсім інакший шерстний покрив.
Інші зміни. У диких тварин особини одного виду, як правило, мають од­накову масть. У свійських тварин спостерігається надзвичайна різноманіт­ність мастей, але в цілому більш світлих відтінків порівняно з дикими роди­чами.
Зміни волосяного покриву у більшості випадків пов’язані з продуктивністю тварин. Наприклад, тонке, рідке волосся на гриві, хвості у ахалтекінських коней -наслідок сухої і ніжної конституції, що невластиво їхнім диким предкам.
Безшерстість зрідка проявляється в усіх свійських тварин, їх вибракову­ють, тому що у них погано розвинені також і зуби. Однак безшерсті породи собак існують.
Зміни вух, шкіри, хвоста. Приручення тварин супроводжувалось поси­ленням серед них ознаки клаповухості через відсутність потреби насторожу­ватись. Великі вуха у тварин, що живуть у жаркому кліматі – суттєвий фак­тор терморегуляції.
Зміна довжини хвоста за рахунок зменшення чи збільшення кількості хвостових хребців – досить часте явище. Шкіра у домашніх тварин – тонка, рухлива, менш міцна, ніж у диких предків.
Зміни черепа. У більшості випадків у свійських тварин спостерігається вкорочення черепа, іноді це пов’язано з прогином профілю.
Зміни рогів. У всіх рогатих свійських тварин роги короткі, (або зовсім відсутні), на відміну від диких. У багатьох випадках доцільно розводити комолих тварин, тому часто ведуть селекцію по комолості, використовуючи генетичні закономірності успадкування цієї ознаки.
Зміни скелета. Якщо у диких тварин одного роду зміна довжини того чи іншого відділу хребта зумовлена зміною довжини тіла хребців, то у свійсь­ких тварин змінюється і кількість їх за рахунок інших відділів. Наприклад, у диких свиней грудних хребців 13-14, а у свійських їх буває до 16.
Статева система. У свійських тварин статева система розвинута краще, ніж у диких, відсутня сезонність розмноження, вища багатоплідність.
Нервова система. Штучний відбір спокійних тварин протягом тисячоліть сприяє формуванню порід з високорозвиненою нервовою системою (наприк­лад, у поштових голубів, коней, собак).
Підвищення мінливості у свійських тварин – це результат спрямованого відбору в певних напрямах продуктивності, що позначилось на створенні великої кількості порід. Наприклад, у великої рогатої худоби нараховують більше 1000 порід в усіх країнах світу. Показники живої маси корів коливаю­ться від 200 кг до 1000 кг, а рекордисти серед бугаїв м’ясних порід досягають 1600 кг. Річні надої корів коливаються в межах 500-25000 кг молока.
Значні відмінності існують також і серед порід інших видів тварин. У тонкорунних овець тонкість шерстного волокна в 4-5 разів менша, ніж у ди­ких предків, у волосяному покриві яких переважала ость (її товщина досягає 200 мкм).
У процесі одомашнювання пройшли зміни у розвитку внутрішніх органів. Різко збільшився об’єм органів травлення, але зменшилась відносна маса се­рця і об’єм легень [ 7 ].
Доместикаційні зміни виникли, в основному, у результаті накопичення мутацій, комбінативної мінливості та спрямованої дії штучного відбору про­тягом багатьох поколінь. У багатьох випадках значний вплив справила коре­лятивна мінливість. Еволюція тварин цікавила багатьох вчених, але най­більш фундаментальні дослідження провів Ч. Дарвін. На основі їх він дав незаперечні докази причин мінливості тварин і рослин під впливом одомаш­нювання. Дарвін високо оцінив крупні наукові роботи В.О.Ковалевського з еволюції коня, досягнення заводчиків у створенні нових порід сільськогос­подарських тварин. По Ч. Дарвіну мінливість організмів є їхньою основною властивістю. В основі еволюції є мінливість, спадковість і відбір. Селекціо­нер підмічає невеликі, спочатку малопомітні зміни в бажаному для нього напрямі, залишає таких тварин на плем’я, створює умови, які сприяють поси­ленню бажаної мінливості у окремих особин і у їх потомства. Потім, внаслі­док методичного відбору і підбору домашніх тварин протягом багатьох по­колінь, спочатку різко посилюються невеликі відмінності в результаті підви­щення частоти генів, які контролюють розвиток бажаних ознак відбору, ви­никають якісно нові поєднання властивостей, створюються невеликі групи тварин, які за допомогою спеціальних зоотехнічних методів і прийомів пере­творюються в нову породу, або лінію. При цьому нервова система виконує функцію взаємозв’язку організму з умовами середовища.
Таким чином, зміна умов існування, послаблення дії природного відбору і різке посилення штучного відбору, в основному за ознаками продуктивності, й також спеціальна система розведення були вирішальними факторами в ево­люції домашніх тварин і створенні нових порід. Штучний відбір, цілеспря­мована селекція були основними факторами у створенні нових порід сільсь­когосподарських тварин.

Поняття про породу

Сільськогосподарських тварин розділяють не лише на види і підвиди, але і на породи. В зоотехнії породи є основною одиницею систематики при кла­сифікації сільськогосподарських тварин. У даний час у всіх країнах світу нараховують 2737 порід, в тому числі: більше 1000 – великої рогатої худоби, 250 – коней, 203 – свиней, 232 – птиці, 160 – овець, 20 – кіз, 60 – кролів то­що. В Україні розводять більше 14 нових порід, в т.ч. 4 основних породи великої рогатої худоби, 3 – свиней, 2 – овець, І – коней, 3 – птиці, 4 – кролів та ін. Величезна кількість порід – це результат праці людей протягом бага­тьох тисячоліть. Вчені вважають, що порода тварин більшою мірою є про­дукт праці людей багатьох поколінь, ніж продукт природи.
Порода – чисельна, створена людською працею, цілісна група домашніх тварин, які мають спільне походження і схожість за рядом характерних особливостей типу і продуктивності, що стійко передаються по спадко­вості. В зоотехнічній літературі разом з поняттям порода часто використо­вується термін популяція, тому що в багатьох випадках генетичні процеси і закономірності передачі спадкової інформації, притаманні для породи, такі ж, як і для популяцій, але останні краще вивчені в класичних генетичних дослідженнях, проведених у різних країнах світу з отриманням подібних результатів, які узгоджувались з теоретичними розрахунками. Фундатором популяційної генетики був С.С. Четвериков (1920), який об’єднав принци­пи математичної теорії вірогідності з генетичними процесами, що прохо­дять в межах багаточисельних груп тварин – популяцій. У класичному ро­зумінні популяція – це група особин, які вільно спаровуються між собою, населяють даний ареал та мають певні взаємовідносини у просторі і часі [ 3].

 
До сільськогосподарських популяцій відносять породи, їх внутрішньопородні типи, відріддя і окремі стада. У скотарстві, де спермою одного бугая осіменяють тисячі корів і телиць, до популяції відносять не окремі стада, а худобу однієї породи в зоні діяльності племпідприємства (Басовський М.З., 1988). Породні популяції сільськогосподарських тварин можуть бути від­критими (незамкнутими) або закритими (замкнутими), коли порода роз­множується виключно шляхом спаровування своїх особин. У відкритих по­пуляціях у розмноженні беруть участь також і інші популяції.
Чорно-рябу худобу можна розглядати як відкриту популяцію, тому що у процесі її розведення постійно використовують плідників з інших відрідь і популяцій. Джерсейська жирномолочна порода є класичним прикладом за­критої популяції [ 4 ].

Основні фактори породоутворення

Вирішальний вплив на формування порід мали і мають соціально-економічні фактори. Історія підтверджує, що бурхливий процес створення нових порід супроводжувався розвитком капіталістичних відносин, концентрацією капіталу в сільському господарстві, використанням досягнень зоотехнічної науки. Наприклад, в Англії у кінці XVIII і на початку XIX століття не відбулося значних змін рельєфу і клімату, але за цей час була створена велика кількість порід (шортгорнська і герефордська м’ясні), лейстерська вівця, велика біла порода свиней та ін. Інтенсифікація тваринництва загострює конкуренцію між породами. Швидко поширюються ті породи, які в даний час найбільше відповідають соціально-економічним умовам, пристосовані до умов промислового виробництва і стійкі до захворювань.
Значний вплив мають і фізико-географічні (природні) умови на формування характерних ознак породи. Наприклад, на крупності сименталів, їх пластичності, здатності до акліматизації позначились умови їх формування в гірських альпійських луках. На формування жирномолочної джерсейської худоби вплинули умови островів, у тому числі насиченість грунтів йодом, який через корм справляв вплив на організм тварин, чим і обумовив становлення їх характерного типу. Пристосованість (адаптація) до умов життя визначається в основному на підставі оцінки плодючості, народжуваності прилоду, смертності, міцності конституції. Пристосованість аборигенних (місцевих, корінних) порід до умов зони створюється і закріплюється штучним і природним відбором протягом тривалого часу. У районах жаркого клімату найбільш придатна зебуподібна худоба, стійка до піроплазмозу [ 3 ].
Акліматизація породи необхідна в тому випадку, коли вона розширює свій ареал у нових кліматичних умовах. Пристосування організму до мінливих факторів зовнішнього середовища називають акліматизацією. Цей про­цес пристосування до нових умов триває декілька поколінь. З кожним наступним поколінням, яке формується в даних умовах, акліматизація полегшується Пристосувальні зрушення, що розвиваються протягом декількох поколінь, називають адаптацією. Розрізняють два види адаптації: генотипну, успадковану від батьків, і фенотипічну, що набувається організмом у процесі онтогенезу. Акліматизація проходить у результаті безпосереднього пристосування кожної тварини до нових умов життя.
Дорослі тварини акліматизуються гірше, ніж молоді, які виросли вже в нових для породи умовах. Прикладом вдалої акліматизації було переселення з України червоної степової худоби до Казахстану і Сибіру. При завезенні сименталів з Швейцарії і Німеччини в Україну в 30-х роках багато бугаїв ставали неплідними, хворіли. Але згодом їхні чистопородні потомки добре акліматизувались і стали більш продуктивними, ніж їх предки на батьківщині.
Встановлено, що тварини теплого клімату пристосовуються в холодно­му краще, ніж навпаки; тварини гірські в низинах пристосовуються краще, ніж низинні в горах. Акліматизації сприяє режим вирощування. Наприклад, М.Ф. Іванов запланував ягніння лінкольнських овець, завезених з Англії, на більш ранні строки, і ягнята виходили на пасовища більш зміцнілими. Досягнення сучасної науки дозволяють значно прискорити процес акліма­тизації за допомогою трансплантації ембріонів. Якщо чистопородний емб­ріон, наприклад, голштинської породи трансплантувати корові-реципієнту зебуподібної худоби, то, завдяки виношуванню плода в утробі місцевої худоби, народжується чистопородне голштинське теля, краще пристосова­не до умов, порівняно зі своїми ровесниками, завезеними в дану зону, на­приклад, у ранньому віці [ 4, 7 ].
Першим ступенем невдалої акліматизації є переродження породи. При переродженні порода в нових умовах набуває рис, що зближують її з абори­генними, примітивними породами, знижується їхня продуктивність, із поко­ління в покоління потомство втрачає риси культурної породи.

Класифікація порід

Класифікація порід сільськогосподарських тварин проводилась ще в дав­нину. Ч. Дарвін розрізняв породи природні, що сформувалися під впливом природного та несвідомого штучного відбору, і породи, створені штучним, методичним відбором. Подальшого розвитку ця класифікація набула в робо­тах П.МКулешова, який всі породи поділяв на чотири генетичне пов’язані між собою групи: породи стародавні, універсальні, поліпшені та аборигенні.

Основним фактором еволюції порід є праця людини, тому класифікація їх за кількістю і якістю праці, витраченої на формування порід набула широкого розповсюдження. За цією ознакою вони поділяються на заводські (культур­ні), перехідні і примітивні.

Заводськими називають породи, на формування яких витрачено велику кількість висококваліфікованої праці. Такі породи відрізняються високим рівнем продуктивності, скороспілості. До заводських порід відносять біль­шість сучасних спеціалізованих порід великої рогатої худоби, коней, свиней, овець.

  
Перехідні породи займають проміжне положення між заводськими і або­ригенними породами. У їх створення вже вкладено багато праці, значна роль належить штучному відбору, але порода поки що неоднорідна за структурою.
Примітивними породами називаються такі, у формуванні яких кваліфікована зоотехнічна праця не застосовувалася, але велике значення мав несвідо­мий і природний відбір у малосприятливих умовах для досягнення високої продуктивності. Вони характеризуються пізньоспілістю, витривалістю, міц­ністю. До таких порід відносять якутську худобу, калмицьку, киргизьку, а також киргизьких коней комбінованого напряму продуктивності. Названий поділ порід має умовний характер, тому що всі породи знаходяться в динамічному розвитку.

При класифікації за продуктивністю породи ділять на дві групи: спеціалізовані (молочні і м’ясні великої рогатої худоби; вовнові, м’ясо-сальні і шуб­ні породи овець, сальні і беконні породи свиней; верхові, рисисті і ваговозні породи коней тощо) та комбіновані породи (молочно-м’ясні породи великої рогатої худоби, м’ясо-вовнові породи овець; верхово-запряжні коні; загальнокористувальні кури та ін.). Хоч тварини кожної породи дають кілька видів продукції, все ж у спеціалізованих порід один з видів продуктивності – про, інші – менш виражені, а у комбінованих порід достатньо розвинені два або декілька видів продуктивності. Недоліком такої класифікації є те, що напрям продуктивності порід з часом змінюється відповідно до соціально-економічних умов.

Групування порід за їх походженням. За принципом спорідненості порід будувались краніологічні класифікації (за будовою черепа). Велика рогата худоба, наприклад, поділяється на типи: первинний, лобастий, короткорогий, (короткоголовий, пряморогий, комолий.

Овець розділяють не за будовою черепа, а за формою хвоста на групи: короткохвості, жирнохвості, курдючні та ін.

  
За походженням багато порід можна об’єднати у споріднені групи: голландсько-фризька і голштинська породи, швіцька і лебединська, костромська, алатауська, бура карпатська, кавказька бура, симентальська і сичівська, монбельярдська. Така класифікація має і практичне значення: якщо породи близькоспоріднені, то це дає можливість в окремих випадках використовувати плідників однієї з них для підбору до маток іншої без порушення чистопородності їх потомив. Наприк­лад, використання монбельярдських плідників на симентальських коровах дає чистопородний приплід симентальської породи.

Географічний принцип кла­сифікацій. Велику рогату худобу поділяють на гірську (симентальсь­ка, кавказька, карпатська), низинну (чорно-рябі породи), приморську (голландська порода), острівну (джерсеї, гернзеї), континентальну (бестужівська); за характером рос­линності – на степову і лісову; за широтою – північну, південну, по­лярного, помірного, субтропічного і тропічного клімату та ін. Породи коней поділяють на східні (арабсь­ка, ахалтекінська) і західні (ардени, англійська чистокровна).
Породи мають різне поширення. Породи широкого ареалу налічують десятки мільйонів голів і розпо­всюджені в багатьох країнах світу. До таких порід належать: чорно-ряба, червона степова, симен­тальська (в 1980 р. – 36 млн голів). Величезна чисельність, широка внутрішньопородна мінливість, ви­сокий генетичний потенціал забезпечує успішне ведення подальшого поліпшення даних порід. До групи порід широкого ареалу входять велика біла порода свиней, чистокоровна верхова порода коней, каракульська порода овець тощо.

 
Породи міжзональні: орловсь­кий рисак, швіцька порода великої рогатої худоби, цигайська порода овець, прекос та ін. Вони поширені в ряді кліматичних зон.

 
Породи зональні – їх ареал, частіше всього, одна зона. Наприклад, бесту­жівська порода поширена в Середньому Поволжі; ставропольська порода овець, лебединська порода, бура карпатська, українська верхова коней та ін.

Локальні породи займають, як правило, одну область чи край. До цих порід належить: якутьська, сіра українська худоба, сокольська порода овець, червона порода худоби західних областей України та ін. Вказані породи мають ряд цінних властивостей, які можуть бути використані селекціонерами майбутьнього для створення нових порід та поліпшення існуючих. До таких цінних властивостей відносять: виняткову пристосованість до місцевих ( часто специфічних) умов середовища, високу плодючість, легкі отелення, міцність конституції, довголіття, високу якість продукції ( високий вміст білка і жирність молока), стійкість до захворювань, невибагливість до кормів та умов утримання тощо [ 3, 4 ].

 
Для збереження таких порід організовують заповідні стада, заказники, генофондні ферми худоби, птиці, овець, коней. Крім того, практикують створення генофондних запасів глибокозамороженої сперми і ембріонів у спеціальних сховищах. У багатьох випадках такі центри отримують державну фінансову і юридичну підтримку.

Акліматизація порід і принципи породного районування

Розведення багатьох (дві-три) порід тварин в одному районі чи регіоні пов’язане з рядом труднощів: можливе стихійне схрещування, ускладнюється процес зоотехнічної роботи, використання плідників та їх оцінки за якістю потомства тощо. Тому в Україні створені крупні зони розведення тварин од­нієї породи, наприклад, в Черкаській, Чернігівській, Вінницькій, частині Кі­ровоградської, Чернівецькій та інших областях розводять українську червоно-рябу молочну худобу, в південних областях – червону степову. Ці породи для вказаних регіонів є плановими, тому що вони найбільш пристосовані до умов середовища, мають достатню кількість племінних заводів та кваліфіко­вані кадри (табл.З).
При виборі планової породи велике значення має чисельність та якість чистопородних тварин, рівень їх продуктивності та пристосованості до наяв­них кормових і кліматичних умов. План породного районування тварин роз­робляється науковими установами і затверджується Міністерством аграрної Політики України.
У свинарстві, птахівництві та інших інтенсивних галузях тваринництва породне районування не має вирішального значення, тому що тварин утри­мують у спеціальних комплексах, де ефективність використання певних по­рід, кросів, гібридів залежить не стільки від природних умов, скільки від рів­ня І повноцінності годівлі тварин, кваліфікації кадрів тваринництва, системи розведення тварин і племінної бази галузі, типу будівель, їх енергонасиченості та рівня механізації. Але і в таких випадках завжди порівнюють затрати енергетики, праці людей, витрати, спрямовані на збереження екологічно чистого середовища тощо з рівнем прибутку, який значною мірою залежить від Лінотипних особливостей порід та гібридів [ 4 ].

Основні планові породи сільськогосподарських тварин в Україні

Поняття про структуру породи

Порода має складну, динамічну, водночас цілісну структуру, основними елементами якої є: відріддя, основні типи, племінна і користувальна частини, заводи, лінії, родини.
Відріддя – частини породи, достатньо за чисельністю, добре пристосована до умов певної зони. Відріддя виникає в результаті пристосування породи до різних екологічних умов. Тварин одного відріддя розводять у більшості випадків «у собі». Наприклад, симентальська порода має ряд відрідь: українське, Поволжя, Західного та Східного Сибіру та ін. Породна група (підпорода) – чисельна група тварин, на основі яких в подальшому при спрямованій селекційній роботі створюють нову породу.
Типи в породі. У заводських порадах існують внутріпородні типи, що вирізняються напрямом продуктивності, характером будови тіла, типом конституції. Наприклад, серед орловських рисаків – це крупні коні з відносно малою і з високою жвавістю. Серед свиней великої білої породи є тварини мясо – сального, мясного і сального типу.

Лінія – основна структурна одиниця породи, має якісну відмінність, достатьню чисельність поголівя, походить від високоцінного родоначальника і зберігає протягом ряду поколінь високі продуктивні якості та ознаки родоначальника. Число ліній в породах дуже варіює. Мінімальною кількістю вважають 4-6 ліній, оптимальною – 10-20. У породах з широким ареалом, наприклад, в симентальській, червоно-рябій молочній, червоній сте­повій, чорно-рябій чисельність ліній досягає 70, а в середньому їх буває 15—20. Родина – група тварин, що складається з кількох (3 і більше) поколінь потомства високоцінної матки. Це структурна одиниця маточного поголів’я племінних заводів і товарних господарств. Розрізняють родини породного значення і внутрізаводські. У кращих породах світового значення виділяють до 100 видатних родин, а серед інших порід – 30-50.
Завод – досить чисельна (1000 голів і більше ) група тварин племінної частини породи, яка має характерні особливості будови тіла, продуктивності, якості про­дукції, племінної цінності та ін­ших ознак, характерних лише для даного племінного заводу і його дочірніх господарств. Відомими заводами на Україні є “Червоний велетень”, “Світанок” “Матусівський” (симентальська худоба), “Чумаки” (червона степова), Дубов’язівський кінний завод, “Чер­воний чабан” (асканійська порода овець), звірорадгосп “Петровський” Полтавської області (сріблястий кролик) та ін. Складна структура породи підтримується цілеспрямованою творчою роботою селекціонерів, тому вона є динамічною, пластичною. Цінність по­роди і рівень її продуктивності обумовлені головним чином рівнем кормової бази, кількістю плідників-поліпшувачів, що використовуються в породі, а також системою племінної роботи.
Вимоги до чисельності особин у породі варіюють залежно від виду тва­рин, її поширення, стадії формування, зони розведення тощо. Для широко розповсюджених порід худоби (чорно-ряба, червоно-ряба, симентальська, червона степова), у яких племінна робота ведеться на принципах великомас­штабної селекції, мінімальна чисельність худоби – 100 тис. голів. Для апро­бації новостворених порід молочної худоби вважається достатнім 5-10 тис. голів.

Кожна порода ділиться на племінну і користувальну (товарну) частини. До племінної частини належить поголів’я племінних заводів і племінних гос­подарств. Кількість корів у племінній частині порід, залежно від конкретних умов, складає від 2 до 14%, але більшість вчених вважають, що в сучасних умовах розвитку біотехнології мінімум племінної частини може становити 4-6%. Поліпшення сучасних порід ведеться на основі принципів великомас­штабної селекції згідно з програмами на період 10-15 років [ 3, 4 ].

Контрольні запитання.

1.1 Походження культурних рослин. Одомашнення тварин.

1) Яких тварин називають домашніми,а яких сільськогосподарськими;

2) Одомашнення – це;

3) Які вирішальні фактори в еволюції домашніх тварин;

4) Порода ­­– це;

5) Хто започаткував популяційну генетику та в якому році;

6) Які можуть бути породні популяції сільськогосподарських тварин;

7) Яка мінімальна чисельність худоби для широко розповсюджених порід, у яких племінна робота ведеться на принципах великомасштабної селекції;

1.2 Ріст і розвиток тварин

Поняття про ріст і розвиток сільськогосподарських тварин

Створення порід тварин бажаного типу можливе лише тоді, коли врахо­вуються закономірності їх індивідуального росту і розвитку.
Індивідуальний розвиток організму (онтогенез) починається з часу заплі­днення та утворення зиготи і продовжується протягом усього життя органі­зму під впливом спадковості (генотипу) та умов навколишнього середовища (кормів, води, повітря, утримання, а також клімату, грунтів тощо). Лише створивши для організму з певною спадковою основою сприятливі умови навколишнього середовища, можна одержати тварину бажаного типу.
Індивідуальний розвиток тварин можна визначити як еволюційно ство­рений процес кількісних та якісних змін у будові та функціях організму, який відбувається від зачаття і до смерті тварини при постійній взаємодії спадковості та умов середовища.
Термін “онтогенез” ввів Е.Геккель (1866) при формуванні ним біогенетичного закону. Походить від грецького “ontos” – суттєвий і “genesis” – розвиток.

Праці Ч. Дарвіна, ембріологів К.М. Бера, О.О. Ковалевського, І.І. Мечнікова та ін. дали можливість німецьким вченим Ф. Мюллеру і Е. Геккелю сформулювати біогенетичний закон, згідно з яким онтогенез є коротке по­вторення філогенезу (історичний розвиток видів).

Філогенез (від грецького “рhуІе” – плем’я, рід, вид і “genesis” – розви­ток) – історичний розвиток усіх органічних форм за період існування жит­тя на землі. В основу досліджень проблем філогенезу покладено еволюцій­ний процес. Тому в зоотехнії важливим є визначення еволюції видів, порід, типів тварин протягом довгого часу роботи людини з ними. Ще Ч. Дарвін індивідуальний розвиток організму визначав як взаємозв’язок двох проце­сів: росту і розвитку.

Ріст – це приріст маси тіла тварин, при якій кількість енергії в організмі збільшується.

Розвиток – диференціація морфологічних, біохімічних та фізі­ологічних змін, які відбуваються відповідно до періодів і фаз онтогенезу.
Як росту, так і розвитку притаманні кількісні та якісні зміни в органі­змі; різко відокремити їх один від одного неможливо, а якщо це й роб­лять, то для визначення однієї з характерних рис єдиного життєвого про­цесу тварини.
Історія вчення про онтогенез починається від Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), який вніс значний вклад у розвиток різноманітних галузей знань – фылософії, природознавства, медицини. У своїх трактатах “Про виникнення тварин” та ін. він подає великий матеріал з досліджень тваринного і рослиного світу, де правильно витлумачує багато процесів розвитку організму, як от запліднення, роль плаценти тощо. Розвиток тварин, утворення видів він Пояснює цілеспрямованістю у природі, яка зумовлюється існуванням надприродної сили – ентелехії. В подальшому це стало однією з головних засад ехоластичної філософії і медицини.
Ч. Дарвін розглядає співвідношення онтогенезу та філогенезу під кутом зору теорії добору. Але він чітко визначив доцільність пристосованості органіму до визначеного середовища, пристосованості, яка виробилась у процесі еволюції. Тому історія організму, або еволюція – це історія його пристосованості до умов середовища.
Протягом 1837-1871 рр. Ч. Дарвін вперше в історії біології розробив вчення про співвідношення індивідуального та історичного розвитку у при роді, про зв’язок онтогенезу з філогенезом, елементами якого є еволюційний під на онтогенез. Еволюція (від лат. “evolutio” – розгортання) у широкому розумінні – синонім розвитку, у більш вузькому – один з основних типів розвитку.

Особливості індивідуального розвитку сільськогосподарських тварин вивчило багато вчених. Однак, праці М.П.Чирвінського у кінці XIX ст. з вивчення закономірностей росту скелета великої рогатої худоби, овець і свиней також вивчення змін у розвитку тварин під впливом доброго та недостатнього харчування їх у молодому віці є найбільш суттєвими. Він встановлена нерівномірність росту кістяка залежно від умов харчування, сформував “закон недорозвинення” організму [ 4 ].
Фундаментальні дослідження з росту і розвитку тварин були проведені також А.О. Малігоновим, П.Д. Пшеничним, К.Б. Свєчіним та багатьма іншими вченими.
Таким чином, вчення про онтогенез має велику історію. Ця наука бурхливо розвивається і тепер, оскільки вона визначає важливі господарсько- біологічні особливості тварин залежно від їх віку та різних факторів зовнішнього середовища.

Закономірність росту і розвитку тварин

Велике значення мають знання закономірностей онтогенезу, щоб правильно годувати і утримувати тварин, ефективно управляти процесами онтогенезу та розводити ті породи, які відповідають певним умовам середовища або навпаки – створювати такі умови годівлі і утримання, які відповідають вимогам генотипу тварин.
Система відтворення. Статеві клітини розвиваються у статевих зало­зах, або гонадах. Закладка гонад відбувається на медіальних кінцях мезонефросів. Тому початковий епітелій гонад мало чим відрізняється від гли­боких частин мезенхіми. Стадія “індиферентної” гонади продовжується короткий час. А потім утворюються сім’яники і яєчники. У зародку вівці виникнення гонад відбувається на 18-20 добу розвитку. Уже на 44 добу утворюються сім’яні канальці у майбутніх чоловічих організмів, проходить закладка епітеліальної тканини яєчників жіночих організмів. Процеси ди­ференціювання статевих і сечовидільних зачатків протікають одночасно. Порушення відтворної здатності тварин призводить до різкого погіршення стану у тваринництві.
Шкіра тварин виконує різні функції. Вона пов’язує зовнішнє і внутрішнє середовище організму. За станом шкіри і якості шерсті можна судити про здоров’я тварин. Шкіра виконує такі функції: рецепторна, захисна, терморегулююча, видільна, дихальна, секреторна, в окремих частинах організму перетворюється в особливі органи – похідні від шкіри: волосся, роги, копита, молочні залози та ін.
Шкіра розвивається з ектодерми і мезенхіми. Ектодерма дає початок зов­нішньому шару, або епідермісу, а мезенхіма – глибшому сполучнотканинно­му шару шкіри, який називається власне шкірою. З мезенхіми походить та­кож підшкірна клітковина.
Захисні якості шкіри дуже великі. Пігментні клітини можуть затримувати на поверхні шкіри ультрафіолетові промені. Шкіра бере участь, головним чином, у фізичній терморегуляції процесу віддачі тепла з організму у зовні­шнє середовище. Секреторна функція шкіри виконується потовими і сальни­ми залозами, що враховується в технологічній та селекційній практиці.
Нерівномірність, періодичність і ритмічність росту і розвитку тварин
Нерівномірність, періодичність і ритмічність росту та розвитку тварин -характерні особливості їхніх вікових змін. Тварини мають нерівномірність росту і розвитку не тільки організму в цілому, але й окремих частин тіла.
Встановлено, що відносна маса скелета з віком тварини зменшується від­повідно до маси тіла у великої рогатої худоби від 35 до 10%, у вівці – від 18 до 7%, у коня – від 30 до 13%.
За особливостями росту осьового і периферичного скелета тварини поді­ляються на три типи:
1) у післяембріональний період ріст кінцівок, лопаток, кісток таза (пери­феричний скелет) перевищує ріст черепа, хребта, ребер, грудної клітки, хвос­та (осьовий скелет); така закономірність спостерігається у кролів і кішок;
2) однакова швидкість росту периферичного скелета в післяембріональний період (свині);
3) велика швидкість росту периферичного скелета в період внутрішньоугробного розвитку (велика рогата худоба, вівці, коні).
В таблиці наведені дані росту осьового та периферичного скелета у тва­рин різних видів; в таблиці – нерівномірність росту внутрішніх органів і тканин.

Фактори, як впливають на ріст та розвиток сільськогосподарських тварин

З факторів, що впливають на ріст і розвиток тварин у процесі онтогенезу, найбільш важливими є спадковість батьків, годівля, режим утримання та мі­кроклімат, інтенсивність функціонування залоз внутрішньої секреції, тренінг, вік тварин, методи спрямованого вирощування, строки статевої і господарсь­кої зрілості та ін.
Вплив спадковості батьків на ріст і розвиток тварин. Формування і успадкування ознак у тварин обумовлені певними генами. Багато ознак, які характеризують тварину в цілому (ріст, маса тіла, продуктивність, конститу­ція і екстер’єр), формуються в результаті складної взаємодії багатьох генів. При цьому важливе значення мають породні особливості батьків, які впли­вають на внутрішню будову організму.
Роль батьківського і материнського організму у формуванні ознак неод­накова. Про вплив материнської породи свиней на масу приплоду при наро­дженні та його розвиток до відлучення свідчать результати реципрокного схрещування дрібних свиней з тваринами породи ландрас та інші приклади.
Стійко успадковуються особливості окремих частин організму. Відомо нема­ло серйозних вад вим’я у корів (відсутність або велика недорозвиненість однієї чи двох передніх четвертин вим’я, зрощування двох дійок на одній половині вим’я, тощо), походження яких обумовлено спадковістю. Накопичено чимало даних про успадкування багатьох господарсько корисних ознак у тварин.
У птахівництві одержують високі показники у птиці різних кросів і гібри­дів.

Жива маса молодняку різних кросів яєчних курей, кг

3 цих даних видно, що відселекціоновані різні кроси яєчних курей ма­ють високу інтенсивність росту, але жива маса м’ясних курей має ці показ­ники значно вищі. Ремонтний молодняк у віці 4-х тижнів – 0,55 кг (куроч­ки) і 0,64 (півники); у 9 тижнів, відповідно, 1,15 і 1,41 кг; 17 тижнів – 1,76 і 2,42 кг; 22 тижні – 2,10 і 2,94 кг.

Вплив годівлі і утримання на ріст і розвиток тварин. З факторів нав­колишнього середовища на ріст і розвиток організму дуже впливають годівля і утримання. Вплив надлишку і недостачі кормів на ріст та розвиток тварин відзначав ще Ч.Дарвін.

Зокрема, щоб виростити високопродуктивних молочних корів, треба до­биватись середньодобового приросту маси телят до 6-місячного віку 750-800 г. Середньодобовий приріст маси у племінних бугайців повинен бути на 15-20% більший, ніж у телиць. Інакше вирощують телят та інших тварин на м’ясо, причому в перші 5-6 місяців життя важливо добиватися максимально­го середньодобового приросту живої маси.

Вплив годівлі відбивається на всіх господарсько корисних показниках, особливо на відтворних функціях організму. Самки мають додаткову потребу в поживних речовинах для росту і розвитку зародка в період вагітності. Ця потреба значно збільшується з ростом плода. Годівля та утримання значно впливає на ріст і розвиток молодого організму, що в майбутньому визнача­тиме продуктивність повновікової тварини.
Є корелятивна залежність між здатністю з’їдати і перетравлювати велику кількість корму та високою продуктивністю. Молочна голштинська порода СІЛА, Канади та інших країн – приклад створення таких порід тварин (жива маса повновікових корів 700-800 кг), здатних споживати і перетворювати в молоко велику кількість кормів.

Такі тварини мають добре розвинені травні органи.
Заслуговують на увагу досліди по вивченню оптимальних режимів вирощування ремонтних кнурців різних порід. Встановлено, що кнурці всіх порід, які одержували кормів вволю, переважали за живою масою своїх ровесників при помірній годівлі. У 8-місячному віці кнурці великої білої породи переважали аналогів при помірній годівлі на 17,8%, ландрас – на 17,2%, дюрок – на 21,7%. Кнурці диференційовано, за живою масою і середньодобовим приростом займали проміжне місце між аналогами, вирощеними помірно та інтенсивно. У тварин порівнюваних порід, ви­рощених інтенсивно, краще росли і розвивалися ті частини тіла, які зна­чною мірою зумовлені спадково. Якщо у тварин породи ландрас це дов­жина тулуба, то у кнурців породи дюрок проміри ширини тіла – грудей і задньої частини.
Режим утримання та мікроклімат. На ріст і розвиток сільськогосподар­ських тварин впливає і режим утримання, що його створює людина – світло­вий, повітряний, температурний, волого-тепловий. Відмінності у тривалості дня і ночі впливають на особливості онтогенезу тварин.
Так, збільшення тривалості освітлення у пташниках до 12-14 год у період яйцекладки і скорочення світлового дня до 8 год під час линяння курей під­вищує їх несучість. Додаткове освітлення прискорює ріст і розвиток гусей. Надмірний світловий режим гальмує ріст тварин.
Під дією ультрафіолетового проміння в організмі тварин утворюється ві­тамін Д, який відіграє важливу роль у регулюванні мінерального, білкового і вуглеводно-жирового обміну. Під дією ультрафіолетового опромінення ін­тенсивніше відбуваються окиснювальні процеси, підвищується імунологічна реактивність тварин.
Вологість, тиск і рух повітря у процесі онтогенезу тварин також позначається на їх продуктивності. Висока відносна вологість повітря в приміщеннях для мо­лодняку – одна з основних причин порушення життєдіяльності організму і захво­рювання тварин. Підвищена вологість повітря і сирість у приміщенні – також сприятливе середовище для розвитку мікробів, патогенних грибів. Найбільш сприятливою для тварин слід вважати вологість у межах 50-70%.
Значення залоз внутрішньої секреції в онтогенезі тварин. Залози внутрішньої секреції в організмі виконують важливі функції, від яких за­лежить нормальний розвиток тварин. Особливо велике значення мають гормони, що виділяються залозами внутрішньої секреції у період інтенсив­ного росту і розвитку організму. Наприклад, кастрація затримує спочатку ріст, проте стимулює його тривалість (особливо лінійних промірів). Рано кастровані тварини обох статей мало чим відрізняються будовою тіла, рос­том скелета, характером волосяного покриву. Якщо ж каструють тварин після їх статевого дозрівання, то пригнічується переважно функція стате­вих органів і послаблюються процеси обміну речовин, внаслідок чого тва­рини швидше жиріють.
Гормон щитовидної залози (тироксин) регулює інтенсивність обмінних процесів. Експерименти з видаленням щитовидної залози у тварин призводи­ли до різкого зниження інтенсивності їх росту.
Гормони гіпофіза впливають на різноманітні функції організму. Внаслі­док видалення гіпофіза, або недостатньої його функції, ріст тварин уповіль­нюється. Навпаки, патологічне посилення діяльності гіпофіза супроводжує­ться посиленим ростом тіла тварини, розвивається гігантизм. Гормон задньої частини гіпофіза окситоцин регулює у корів швидкість молоковіддачі. Інтен­сивне його виділення у кров сприяє швидкому видоюванню корови.
Підшлункова залоза, виділяючи гормон інсулін, відіграє важливу роль у вуглеводному обміні. Діяльність залоз внутрішньої секреції контролюється вищою нервовою системою. Дію залоз внутрішньої секреції треба враховува­ти в зоотехнічній практиці. За необхідності, на різних етапах онтогенезу тва­рин використовують такі гормональні препарати, як інсулін, тироїдин, фолі­кулін, пролан та ін.
Вплив інших факторів на ріст і розвиток тварин. Клімат. Температу­ра зовнішнього середовища коливається в широких межах. Незворотні зміни в організмі сільськогосподарських тварин у більшості видів настають, коли температура підвищується до 43-44°, в організмі птиці – до 47°. При темпе­ратурі повітря понад +22-32° у тварин можливі розлади теплорегуляції, причому надої корів зменшуються на 25-60, а приріст живої маси у свиней і великої рогатої худоби — на 12—30%. Зниження температури нижче опти­мального рівня веде до посилення обміну речовин (у великої рогатої худоби на 2-3, а у свиней на 4% на кожний градус зниження) і непродуктивної ви­трати кормів, що економічно невигідно; знижуються також молочність корів, приріст живої маси свиней, несучість птиці.
При зимовому вільному вигульному і літньому пасовищному утриманні створюються сприятливі умови для загартовування тварин.
Вплив тренінгу і виховання на ріст і розвиток тварин. Систематичний тренінг і виховання позитивно позначаються на рості і формуванні корисних ознак тварин. Це здійснюється різними методами, залежно від поставлених завдань. До них належать активний моціон, роздоювання корів, масаж вим’я в корів і нетелів, тренінг коней, раннє привчання телят до рослинних кормів.

Вік тварин. Залежно від віку тварини мають різні абсолютні та відносні прирости.

Вікові зміни абсолютних та відносних приростів у різних сільсько господарських тварин (за Свєчіним К.Б., 1976)

Закономірності росту та розвитку тварин потребують і різних умов го­дівлі та утримання. При недостатній годівлі, органи, які формуються на ранніх етапах розвитку, нерідко отримують поживні речовини за рахунок органів, що вже завершили свій ріст. Тварини розвиваються з порушення­ми відносних періодів, що не дає в подальшому одержати від них високу продуктивність.
З таблиці видно, що для багатьох тварин інтенсивним періодом росту і розвитку є період перших 6 місяців життя, коли приріст маси складає від 40 до 80%. Проте це не підтверджує, що в інші періоди треба меншу увагу приділяти годівлі тварин. Протягом усього періоду онтогенезу тварини повинні одержувати збалансовані раціони, відповідно до їх віку, росту і розвитку [ 4, 7 ].

Затримка росту й розвитку організму (явище ембріоналізму, неотенії, інфантилізму).

Нерівномірність розвитку сільськогосподарських тварин у різні періоди виявляється і в зміні з віком пропорції будови їхнього тіла, що вперше дослі­див проф. М.П.Чирвінський, який понад тридцять років (з 1886 року) вивчав питання росту і розвитку тварин. Пізніше праці проф.

А.О.Малігонова (1968) збагатили зоотехнію новими даними про нерівномірність розвитку організму тварин. За даними М.П.Чирвінського, ребра в постембріональний період ростуть швидше в 5 разів, ніж п’ясток. Решта кісток займає проміжне міс­це. Кістки периферичного скелета (кістки кінцівок) – плечова, стегнова, ве­лика гомілкова, променева, ліктьова, плеснова і п’ясткова – у постембріо­нальний період ростуть значно повільніше, ніж кістки тулуба (осьовий ске­лет) – хребет, ребра, грудна кістка. Внаслідок відмінностей у рості маси окремих частин скелета, пропорції будови тіла тварин з віком істотно змі­нюються. Оскільки в утробний період інтенсивніше ростуть кістки перифе­ричного скелета, то молодняк народжується відносно високоногим, з висо­кою крижовою кісткою, вузькогрудим, з короткою і широкою головою, не­глибоким і вузьким тулубом.
Експериментально це довів М.П.Чирвінський. Він встановив, що при не­достатній годівлі протягом усього періоду інтенсивного росту і розвитку тва­рини вона завжди зберігає особливості, властиві молодому вікові. М.П.Чирвинський зазначав, що при поганому живленні найбільше відстають у розвитку ті частини скелета, які характеризуються найвищим коефіцієнтом зростання маси. Згодом цей висновок був підтверджений А.О.Малігоновим. Так було сформовано закон недорозвинення, який дістав назву закону Чирвінського-Малігонова. Суть його така: недорозвинення різних органів і тка­нин пов’язане з інтенсивністю їх росту; органи з інтенсивним ростом недорозвиваються при недостатній годівлі більше, ніж органи з менш інтенсив­ним ростом. А при посиленій годівлі тварин інтенсивно ростуть і розвиваються ті органи і тканини, які в цей період характеризуються найбільшою швидкістю росту [ 3 ].
Закономірності та типи недорозвиненості. Дослідження А.О.Малігонова показали, що недорозвинення проявляється в явищах ембріоналізму, інфантилізму і неотенії.

Ембріоналізм – це недорозвинення організму, пов’язане із затримкою росту в утробний період. Причина його – загальне недорозвинення матері, погане її харчування або захворювання в період вагітності, надмірне харчування, що призводить до ожиріння; вік матері тощо. Для недорозвинених в утробний період тварин (ембріоналів) характерні низька жива маса при на­родженні, коротконогість, недорозвиненість серцево-судинної і травної сис­теми. У дорослому стані ембріонали мають пропорції тіла, властиві новона­родженим.

Інфантилізм – недорозвинення, пов’язане з затримкою росту в післяутробний період. До основних причин такого недорозвинення належать погана годівля в молочний і післямолочний періоди, тривале захворювання молодняку тощо. Інфантильна тварина – високонога, високозада, з недорозвиненим у глибину, довжину і ширину тулубом, з погано розвиненою мускулатурою, молочною залозою, кістковою тканиною, органами травлення та з низькою живою масою.

Ембріоналізм та інфантилізм – своєрідні форми неотенії. Основне в неотенії – відсталість розвитку всього організму в цілому і особ­ливо відтворної функції. Тривала затримка росту має незворотний характер, цілком компенсувати її не можна. Виправлення можливі тільки при невеликій затримці росту. Недорозвинення тварин завдає великих збитків сільського­сподарському виробництву.
Зворотні і незворотні форми недорозвиненості – це ступінь компенсації недорозвиненості організму, яка виникла в результаті голоду, прямо пропорційна наступним умовам годівлі тварини і обернено пропорційна її віку, силі і тривалості несприятливих умов годівлі.

Одержані у досліді дані вказують на те, що мобілізація компенсаторних функцій організму відшкодовує вагову затримку легше, ніж лінійну, (ріст тіла). У більшості випадків вони не можуть повністю компенсуватись в період розвитку тварини. Тому зворотні і незворотні форми недорозвиненості повязані з конкретними умовами онтогенезу.
Сучасне трактування проблеми недорозвиненості дає аналіз дії адапти­вно-компенсаторних механізмів пристосованості на різних рівнях органі­зації біосистем: клітини, організму, популяції тварин, популяції людей. “Компенсація – це процеси, спрямовані на забезпечення функціонування елементів системи, які проявляються під час дії на неї факторів зовнішньо­го середовища, що перевищують норму адаптації елементів, за рахунок реакції структур самої системи” – підкреслюють 0.І. Воложин і Ю.К. Субботін(1987).
Адаптивно-компенсаторні процеси на рівні організму відбуваються шля­хом саморегуляції функцій, які забезпечують сукупну дію його структур для збереження організму від пошкодження. Ці структури охоплюють дихальну, травну, нервову та багато інших систем. Вищий синтез регуляції цих механі­змів забезпечує центральна нервова система. Універсальність функціонуван­ня самого організму у процесі адаптації здійснюється за рахунок збільшення кількості спеціалізованих структур та їх взаємодублювання. Самі умови при цьому являють собою адаптивну норму систем. Індивідуальна мінливість в онтогенезі дозволяє організму міняти у деяких межах свої структурно-функціональні зв”язки, тобто зберігати гомеостаз організм-середовище. Адаптивно-компенсаторні процеси в популяції перш за все потребують за­безпечення енергетичних процесів обміну організму з середовищем. Удоско­налення компенсаторних механізмів у процесі адаптації популяції приводить до формування відносної рівноваги між організмом і середовищем.
П.Д. Пшеничний встановив, що компенсації у телят, які в перші 3-6 міс. життя відставали в рості, до річного віку не відбуваються навіть при макси­мальній годівлі їх рослинними кормами [ 4, 7 ].

Багаточисельні дослідження показали, що у всіх випадках після недо­корму тварин неможливо повністю відновити функцію різних органів і тка­нин. Якщо жива маса може бути відновлена до більш пізнього віку тварин, то цього не відбувається з органами і тканинами. Чим довше у молодому віці тварина перебувала у недокормі, тим більш глибокі порушення виникають в організмі. Як відмічає Ю.Я.Борисенко (1967), неможливо компенсувати за­тримку росту тварин вже сформованих, тобто тих, у яких припинився ріст. Доброю годівлею можна покращити їх вгодованість, підвищити дещо проду­ктивність, але змінити пропорції тіла, виправити структуру вже віддиференційованих тканин і органів неможливо. Тому треба з наймолодшого віку тва­рини піклуватися про забезпечення її збалансованою годівлею і оптималь­ними умовами утримання.
Знання спеціалізації і диференціації клітин, тканин і органів дає можли­вість спеціалісту управляти онтогенезом завдяки створенню умов для виро­щування молодняку в утробний і післяутробний період, створенню відповід­них умов зовнішнього середовища.

Контроль за ростом і розвитком тварин.

ПЕРІОДИ І ФАЗИ ОНТОГЕНЕЗУ

Періоди і фази онтогенезу в ембріональний і постембріональнин періоди. Більшість сільськогосподарських тварин належать до вищих ссавців, онтогенез яких можна поділити на періоди внутрішньоутробного (ембріо­нального) і післяутробного (постембріонального) розвитку.
Внутрішньоутробний розвиток ссавців проходить такі фази-стадії (за Шмідтом Г.О.): зародкова (ембріональна), передплідна і плодова.
Зародкова (ембріональна) фаза у великої рогатої худоби в перші сім діб – це стадія дробління зиготи. У зародка, що не дістає ззовні поживних речо­вин, джерелом живлення є безкисневе розщеплення речовин, які містяться в яйці 8-19 доби (стадія живлення і дихання за допомогою трофобласта). З’являються зародковий диск, зародкові листки і осьові органи. Починається розвиток з жовткового мішка, формується амніон; 20-23 доба – стадія жив­лення і дихання за допомогою судин жовткового мішка. Формується травний канал, задня частина якого дає початок алантоїсу. Розвивається первинна нирка; 23-24 доба – стадія живлення і дихання за допомогою судин алантої­са, який разом з хоріоном утворює примітивну плаценту. Закладаються всі інші органи тіла. На цьому закінчується формування ембріона. Тривалість його у великої рогатої худоби – 34, у овець – 29 і у свиней – 22 доби.
Передплідна фаза – 35-50 діб (рання передплідна фаза). Закладається молочна залоза. Формується хрящовий скелет; 50-60 діб – пізня передплідна фаза. Визначається стать плода. Починається окостеніння скелета. Ця фаза триває у великої рогатої худоби – 26, у овець – 18 і у свиней – 16 діб.
Плодова фаза – 61-120 діб (рання плодова фаза). Плодовий міхур і пла­цента повністю розвинені. Чітко виражені не тільки видові, а й породні озна­ки; 5-6 місяці – пізня плодова фаза. Продовжується ріст уже в основному сформованого плода. Розвивається кора головного мозку, регулюються ди­хання, травлення. Плодова фаза триває у великої рогатої худоби 220-230 діб, у овець – 100-110, у свиней – 80-90, у коней – 240-260 діб.
Отже, сільськогосподарським тваринам різних видів властиві свої видові особливості ембріонального розвитку. Як визначає проф. П.ДПшеничний (1955), у великої рогатої худоби умови ембріогенезу в першу чверть внутрі­шньоутробного розвитку можуть спричинити зміни у формоутворенні (якісні зміни господарсько-біологічних властивостей), тоді як умови ембріогенезу в останню чверть позначаються, насамперед, на внутрішньоутробному рості, а отже, на розмірах і будові тіла телят при народженні. Тому в зародкову і пе- редплідну фази велике значення має якість, а не кількість поживних речовин.
У плодову фазу, особливо у другій її половині, у зв’язку з ростом плода ібільшується потреба в кількості поживних речовин. Це не означає, що якість годівлі може бути гіршою, порівняно з попередньою фазою. Тут поряд з якістю велике значення має і кількість корму, що його споживає мати, а через неї і плід Встановлено, що основні господарсько корисні ознаки тварини (міцність конституції і стан здоров’я, продуктивність) закладаються в період її внутрі- шньоутробного розвитку.
Післяутробний (постембріональний) розвиток починається з часу наро­дження тварин і триває до їх смерті. Розрізняють (Пшеничний П.Д., 1955) п’ять основних фаз постембріонального розвитку великої рогатої худоби, враховуючи комплекс фізіологічних вимог організму до умов життя, без чого не можна орга­нізувати раціональну годівлю і утримання тварин. До них належать фази новона- родженосгі, молочна, статевого дозрівання і наростання індивідуальності в роз­витку, розквіту зрілості і функціональної діяльності, а також фаза старіння.
Фаза новонародженості – від народження теляти до відносно незалеж­ного від матері його живлення і здатності до самостійного існування. Триває вона від дня народження до трьох тижнів. Протягом перших одного-двох тижнів після народження в теляти повністю розвивається фізична терморегу­ляція, поступово змінюються осередки кровотворення і значно змінюються ферментативні, всмоктувальні, захисні функції організму. Годівля материн­ським молоком у цю фазу обов’язкова, причому молоко є майже єдиною їжею новонародженого теляти. Від молозива кров теляти збагачується імун­ними тілами, збільшуються запаси вітаміну А в печінці, посилюються мотор­ні функції органів травлення.

У молочну фазу основним кормом теляти є молоко (молоко, молочні від­війки, замінники незбираного молока). Поряд з цим, теля поступово привчає­ться до рослинних кормів. Хоча рослинні корми мають другорядне значення, вони стимулюють розвиток органів травлення теляти, сприяють збагачувано­сті рубця і товстих кишок мікроорганізмами. Молочна фаза триває до 3-4- місячного віку телят.

Фаза статевого дозрівання і наростання індивідуальності в розвитку характеризується посиленням розвитку статевих органів. Завершується вона формуванням основних індивідуальних рис – екстер’єрно-конституціональ­них особливостей, за якими розрізняють породні ознаки, ознаки лінії, роди­ни. Ця фаза завершується першим отеленням і початком лактаційної діяль­ності корів. У бугаїв вона закінчується на другому році життя і збігається з початком їх систематичного племінного використання.
У фазу зрілості і розвитку функціональної діяльності тварина досягає найвищої відтворної здатності, максимальної продуктивності і високої жит­тєдіяльності. У різних особин вона настає по-різному (у скороспілих – рані­ше, у пізньоспілих – пізніше) і тривалість її неоднакова. Крім скороспілості, на час її настання впливають рівень і вид годівлі.
Завдання зооінженера – продовжити тривалість цього підперіоду за до­помогою відповідних методів селекційно-племінної роботи.
Фаза старіння характеризується поступовим згасанням загального життєвого тонусу тварини і її відіворних здатностей, зниженням її продуктивних якостей.
Перші три фази (новонародженості, молочна, статевого дозрівання) су­проводжуються характерним розвитком тварини, інтенсивним ростом її ма­си, хорошим розвитком м’язової і кісткової тканини. Тому молодняк особли­во потребує підвищеного протеїнового і мінерального живлення.
Якщо в перші три фази постембріонального розвитку маса тіла збільшує­ться переважно завдяки росту м’язової і частково кісткової тканини, а також в результаті відкладання білка та мінеральних солей, то в дорослих тварин вона зростає переважно за рахунок нагромадження резервного жиру [4].
Основні характерні ознаки і зміни періодів та фаз онтогенезу тварин на­ведені у таблиці.
Залежно від умов ембріонального розвитку, періоди і фази онтогенезу мають різне продовження. Така ж закономірність характерна і для постемб­ріонального розвитку організму. Генетичні та паратитові фактори впливають на ці процеси не тільки серед різних видів тварин, а й у межах одного і того ж виду. Так, у великої рогатої худоби знайдено кореляційний зв’язок між продовженням періодів ембріонального розвитку у молочних порід з рівнем їх продуктивності: чим скоріше проходять ці періоди, тим більша скороспі­лість тварин у постембріональний період.
Розміри плаценти і площа котиледонового апарата визначають розміри і життєдіяльність новонароджених тварин.
Таким чином, знання закономірностей розвитку сільськогосподарських тварин дає змогу зооінженеру керувати процесом онтогенезу в інтересах ви­робництва. При цьому змінюються морфологічна, анатомічна, а разом з нею і фізіологічна сторони онтогенезу. Життєдіяльність скороспілих форм тварин на початкових стадіях їхнього розвитку дещо підвищена, що важливо вико­ристовувати в зоотехнічній практиці для створення тварин бажаних якостей і типу.

Основні характерні ознаки (зміни) періодів і фаз онтогенезу тварин

Абсолютний і відносний приріст.

Контроль за розвитком і ростом тварин

Здійснюється шляхом зважування і вимірювання. Систематичне зважування тварин дає змогу точно визначити масу тіла і приріст її за певний проміжок часу. Для контролю за ростом тварин їх зважують, першого дня після народження, а потім у такі строки: велику рогату худобу і коней у віці – 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 9,12,18, 24 місяці; свиней -1,2, 4, 6, 9, 12, 18, 24 місяці; овець – 1, 4, 12, 24 місяці. Для менш точного визначення маси тварин, їх можуть зважувати рідше. Тварин, яким понад два роки, зважують 2 рази на рік (навесні, коли переводять на літнє табірне утримання, і восени, коли ставлять на стійлове утримання).

Під час зважування і обмірювання жіночих особин важливо враховувати строки їх вагітності. Рекомендується зважувати їх не раніше, ніж через місяць після родів. Дійних корів (на другому-четвертому місяці після отелення) зважувати потрібно вранці до годівлі по закінченні ранкового доїння.

Лінійний ріст визначають обмірюванням тварин.
Результати зважування дають можливість визначити абсолютний і відносний приріст тварин. Абсолютним приростом називають величину приросту живої маси організму за певний проміжок часу (декаду, місяць, рік тощо). Його визначають як різницю між живою масою тварин в кінці і на початку облікового періоду за формулою:
A = (W1 – W0) : t,
де А – абсолютний приріст живої маси; W1 – маса тварин вкінці періоду; W0 – маса на початку періоду; t – тривалість періоду.
Наприклад, якщо маса теляти на початку декади становить 45 кг, а вкінці 50 кг, то абсолютний приріст його живої маси за цю декаду дорівнює 5 кг (50 -45), або 0,5 кг за добу [ (50-45) : 10 ].

Абсолютний приріст – цілком задовільний показник швидкості росту. його широко використовують на практиці для обліку росту і розвитку тва­рин, Але за рівністю абсолютного приросту живої маси двох організмів ще не можна судити про інтенсивність їх росту. Менший з двох організмів з однаковою абсолютною швидкістю росту (однаковий добовий приріст живої маси) має більшу інтенсивність росту, бо його маса менша.
Щоб дістати порівняльні дані про ступінь напруження росту різних орга­нізмів, приріст їх живої маси заведено виражати в процентах від загальної величини, тобто, визначати відносний приріст живої маси (В). Для цього використовують формулу:
B = (W1 – W0) : W0 х 100.
Наприклад, маса одного теляти при народженні становить 42 кг, а другове – 36 кг. У 30-денному віці маса першого збільшилася до 69, а другого – 63 кг, тобто середньодобовий приріст її в обох телят був однаковий (900 г), а швидкість росту – різна. Відносний приріст першого теляти становить
64,3% – [ (69-42) : 42 х 100], а другого 75% [(63-36) : 36 х 100]. Отже, друге теля росло відносно інтенсивніше, ніж перше.
Оцінка росту та розвитку тварин відбувається як на підставі даних окремим. Органів і тканин, так і в цілому всього організму. Так, інтенсивність росту і розвитку скелета у різних тварин відбувається неоднаково.
Нерівномірність росту скелета в ембріональний та постембріональний періоди зумовлює і нерівномірність приросту промірів тіла. Для селекційної роботи треба знати середньодобові прирости порід, типів, які відображають характерні ознаки тварин. Від поставленої мети та кінцевих результатів молочної і м’ясної продуктивності у тварин розвиток та ріст їх запрограмований по-різному(табл.8, 9).
Вимоги до росту і розвитку молочної української червоно-рябої породи залежно від майбутньої продуктивності різні: корови, від яких планується отримати 10000 кг молока до 18-місячного віку, повинні мати середньодобові прирости понад 900 г, при надої 3000 кг – всього 532 г. в перші три місяці після народження телят. Ним також було встановлено, що раннє привчання до поїдання сіна і концентрованих кормів підвищує здатність телят до перетравлювання рослинних кормів у більш зрілому віці.
Завдяки численним дослідам П.Д.Пшеничного (1953, 1955) були зроблені важливі концептуальні висновки. Споживання рослинних кормів молодняком у ранньому віці (худоби, овець, свиней і кролів) веде до різкого покращення апетиту, підвищення перетравності кормів на 10-12% і збільшення вмісту азотистих речовин у тілі молодняку на 15-30%.

Він також встановив важливий технологічний елемент залежно від кратності годівлі: часта годіля (6-8 разів на добу) сприяє вуглеводному обміну, нечаста (1-4 рази на добу сприяє жировому обміну і більш економному витрачанню організмом своїх резервів.
З віком тварин використання всієї перетравленої речовини у кормі стає більш удосконаленим. Після 3-4 міс. життя в раціоні молодняку потрібно максимально збільшувати питому вагу об’ємистих кормів і доводити ) мінімуму концентрати, що формує стійкий апетит, збільшує розміри травного апарату.
У молочному скотарстві ремонтних телиць вирощують при помірній, а максимально повноцінній годівлі у всі періоди росту і розвитку, особливе віці від 6 до 12 міс. і ще кращій годівлі в 15-18- місячному віці.

У свинарстві відгодівля може бути м’ясною, беконною, сальною. Залеж від цього вирощують молодняк по-різному, причому, для беконної відгодівлі придатні скороспілі підсвинки з довгим тулубом, добрими окороками, тонкою і малоскладчатою білою шкірою без пошкоджень. Поросят для цього треба вирощувати трохи інтенсивніше, ніж тих, що відібрані для м’ясної в годівлі; середньодобовий приріст їхньої живої маси у всі періоди повинен бути порівняно високим [ 7 ].

Для інтенсивної відгодівлі ягнят і реалізації їх на м’ясо у віці 5-6 міс. живою масою 40-45 кг, окоти овець планують на листопад-грудень, щоб відгодівлю закінчувати у травні-червні. Ще під час утримання під матками ягнят посилено підгодовують, відлучають від маток у 4-місячному я Відразу після відлучення ягнят відгодовують, використовуючи різноманітні корми.

Тривалість життя і господарського використання тварин.

Статева та господарська зрілість сільськогосподарських тварин, тривалість
використання і проблема довголіття

При розведенні тварин враховують час настання у них статевої і господарської зрілості. У період фізіологічної зрілості ріст тварин закінчується і вони виявляють максимальну продуктивність. У великої рогатої худоби цей період настає приблизно в 5 років; у овець в 3-4 (у романівських та деяких інших – в 5—6 років); у свиней – в 2-3, у коней – в 6-7 років.

   
Статева зрілість, або здатність до відтворення, настає у тварин значно ра­ніше, причому, залежить це від їхніх видових і породних особливостей, а також від рівня і повноцінної годівлі. У телиць вона проявляється у віці 6-7 міс., у свиней – в 5-6, у овець – 6-8 міс., у коней – в 1-1,5 роки. При недостатній годівлі статеве дозрівання настає пізніше. Господарська зрілість – вік, коли можна телиць, свинок, ярок, кобил парувати, а бугайців, кнурів, баранів, же­ребців використовувати як плідників.
Практикою встановлені такі середні оптимальні строки першого паруван­ня: бугаїв – у віці 13-14, телиць – 16-18 міс.; кнурів – 10-12, а свинок -8-10 міс.; баранів – 10-12, ярок – 12-18 міс.; жеребців і кобил – у віці 3 роки.

Строки досягнення статевої і господарської зрілості тварин різних видів

Строки першого парування тварин залежать також від їхніх індивідуаль­них особливостей і скороспілості. Так, худобу скороспілих м’ясних порід парують на 1-2 місяці раніше від звичайних строків. Самок осіменяють, коли вони досягнуть 70% живої маси дорослих тварин даної породи.
Сільськогосподарські тварини характеризуються великим строком біоло­гічного довголіття. Відомі, наприклад, корова у віці 40 років, яка дала 30 телят; свиноматка – 22 роки, яка опоросилася 46 разів і принесла 414 поро­сят; вівця – 21 рік, яка дала 35 ягнят; кобила – 67 років. Це граничний вік тварин. Звичайно, тривалість життя великої рогатої худоби 20-25 років, сви­ней – 15-20, овець – 10-15 і коней – 35-40 років [ 7 ].
Тривалість продуктивної служби тварин значно менша від можливої тривалості життя. Зокрема, молочних корів використовують 8-10 років, свиней -4-6, овець – 5-6 і коней 15-18 років. Тварин, які становлять велику племінну цінність, використовують значно довше.
Тривалість господарського використання тварин залежить від їх основного призначення. Якщо тварини призначені для племінної мети, їх використовують у господарстві значно довше, ніж користувальних тварин.

Контрольні запитання.

1.2    Ріст і розвиток тварин.

1) Протягом 1837-1871 років Ч. Дарвін вперше в історії біології розробив вчення, про що воно було;

2) Які характерні особливості вікових змін;

3) Які функції виконує шкіра; Які фактори, що впливають на ріст і розвиток тварин в період онтогенезу, є найбільш важливими;

4) Яке значення залоз внутрішньої секреції в онтогенезі тварин;

5) В наслідок чого, та які бувають затримки росту й розвитку організму;

6) Зворотні і незворотні форми недорозвиненості – це;

7) Яким чином здійснюється контроль за розвитком і ростом тварин;

1.3 Конституція, екстер’єр, інтер’єр, продуктивність

Поняття про конституцію сільськогосподарських тварин.

Конституція – сукупність анатомо-фізіологічних показників організму  цілого, обумовленого спадковістю і умовами середовища та характером продуктивності Тварин. Поняття “конституція” походить від латинського слова “constitutio”, що означає – будова. Коротка історія вчення про конститу­цію охоплює декілька етапів.
1 е т а п: стародавній, представлений стародавньою медициною і філософією. Грецький мандрівник-лікар, реформатор античної медицини Гіппократ (біля 460-377 рр. до н.е.), вивчаючи умови життя: народів Азії, Африки і Єропи, визначив типи будови тіла (конституція людей: добра-погана, сильна-слаба, тверда-м’яка, суха-вогка і т.д.). В основу було покладено склад і Пудову організму, схильність до захворювань. Гіппократ виділяв дві основні причини виникнення хвороб: загальні для всіх людей даної місцевості, які належать від конкретних умов навколишнього середовища; індивідуальні причини, які визначаються умовами життя кожного.

2 е т a n: утворення стародавніх порід сільськогосподарських тварин Азії і Європи і їх удосконалення в 1700-1850 рр. Серед порід худоби в XYIII ст. найбільш відомою була голландська порода. У золотий вік європейського тваринництва (1750-1850) методами заводського мистецтва англійського вченого Роберта Беквелла (1725-1795) і його послідовників було удоскона­лено тваринництво всього світу.

Майже одночасно були створені високоцінні породи коней, овець і свині- мя’сні, які зберігають до сьогодні свої основні характерні конституціональні показники. Це можна було здійснити завдяки широкому використанню і оці­нці конституціональних типів тварин, умілому відбору і підбору при закріп­ивші цінних якостей утворюваних порід.
З часів Беквелла всі найбільш відомі скотозаводчики прагнули закріпити v і марин свого заводу специфічні господарсько-біологічні якості. Тому обмежений відбір у породах небагатьох особин неминуче приводив до близького інбридингу, який широко застосовувався при створенні британських мясних порід худоби.

Що ж було в основі роботи скотозаводчиків того періоду щодо типів конституції тварин. Безперечно це була систематична робота щодо удосконалення продуктивних якостей тварин, зв’язок екстер’єрно-конституціональню ознак з напрямом продуктивності. Емпіричним методом, завдяки заводському мистецтву скотозаводчиків з урахуванням напряму продуктивності пов’язаної з нею конституції, були створені за відносно короткий період молочні, комбіновані і м’ясні породи худоби та інших видів тварин.

3 е т а п: створення сучасного вчення про конституцію вченими П.М.Кулєшовим, М.Ф.Івановим і І.П.Павловим (кінець XІX – початок XX ст).

    
П.М.Кулєшов вивчив співвідношення розвитку органів і тканин, визначити характерні риси в будові організму та екстер’єрі, пов’язані з певними напрямами продуктивності і запропонував розрізняти наступні типи конституції грубий, ніжний, щільний, крихкий. М.Ф.Іванов доповнив цю класифікацію конституції міцним типом.
Методологічною основою вчення про конституцію є два закони і узагальнення в науці. Мова йде про закон співвідношення у розвитку, згідно з яки при зміні однієї частини організму деякі інші частини завжди, або майже завжди змінюються одночасно. Цілісність тваринного організму забезпечуються складним сплетінням корелятивних зв’язків.
Співвідношення форми і функції є одна з вузлових проблем правильної розуміння вчення про конституцію. До якого б питання конституції ми не звертались, його вирішення так чи інакше з цим пов’язано. Морфологічні фізіологічні явища, форма і функція взаємно обумовлюють один одного. На цих двох біологічних законах базується сучасне вчення про конституцію.
Конституційні типи не є незмінними у часі, вони еволюціонують відповідно до екологічних умов, пред’явлених вимог до типу порід тварин. Наведене визначення найбільш повне, оскільки воно дозволяє розглядати сучасне співвідношення “генотип-середовище” з позицій популяційної генетики.
4 е т а п: подальший розвиток вчення про конституцію на підставі роботи П.М.Кулєшова, М.Ф.Іванова, І.П.Павлова. Фактично все в XX ст. йшло шляхом уточнення і конкретизації вчення про конституцію, базуючись на дослідженнях цих вчених. В основу класифікацій конституціональних типів, залежно від часу і розвитку біологічної науки, вчені пропонували використовувати різні показники: схильність до хвороб, тонус організму і нервової систем форми і пропорції тіла, співвідношення розвитку кістяка, мускулатури, жирової тканини і внутрішніх органів, обмін речовин, вплив залоз внутрішньої секреції інтенсивність формування молодняку і повновікових тварин тощо [ 4 ].
Отже, вчення про конституцію охоплює важливі показники організму різних порід, типів, ліній, родин та інших селекційних утворень у тваринництві.
Знання особливостей конституції тварин є обов’язковим для зоотехнічного спеціаліста, який удосконалює існуючі та утворює нові типи і породи сільськогосподарських тварин.

Типи конституції.

У результаті порівняльного вивчення органів і тканин П.М.Кулєшов створив класифікацію типів конституції.
Для тварин молочного типу характерні тонкі шкіра і скелет, слабо розвинені підшкірна сполучна тканина і мускулатура та добре розвинені внутрішні органи (органи травлення, легені, серце, тощо).
У тварин м’ясного типу шар власне шкіри тонкий, підшкірна сполучні тканина і мускулатура добре розвинені, скелет тонкий, органи травлення розвинені значно слабше, ніж у тварин молочного і робочого типів (овець молочних і вовнових порід). У робочої худоби (овець вовнових порід) шкірі і скелет розвинені добре, а підшкірна сполучна тканина, травна порожнина м’язова тканина розвинеш помірно. Такі тварини мають компактну будов; тіла, у них немає органів і тканин, які були б надмірно розвинені за рахунок інших. На основі цих досліджень П.М.Кулєшов виділив чотири типи конституції: грубий,ніжний, щільний і крихкий.
У тварин грубої конституції шкіра дуже розвинена: скелет грубий, масив ний; мускулатура досить об’ємиста, але слабо пронизана сполучною і жировою тканинами; жировий шар слаборозвинений. Тварини грубої будови по гано пристосовані до виробництва молока і повільно відгодовуються. У ко ней і великої рогатої худоби груба конституція сприяє розвитку робочої продуктивності. Грубу конституцію має сіра українська худоба і тварини деяких аборигенних порід та відрідь.
Ніжна конституція протилежна грубій. Тварини цього конституціонального типу мають тонку складчасту, покриту коротким ніжним рідким волос сям шкіру, яка легко відтягується; тонкий скелет, легку невелику голову тонкі кінцівки і хвіст. Ніжна конституція властива переважно коням заводеських верхових порід, худобі спеціалізованих молочних, рідше м’ясних пору вівцям з дуже тонкою вовною і в ряді випадків свиням сального типу. Проте ніжність не повинна переходити в ослабленість.

Щільна (суха) конституція характеризується недостатнім розвитком сполучної тканини та жирових відкладів під шкірою і на внутрішніх органа: щільною сухою мускулатурою, чітко окресленими суглобами, компактним збитим тулубом. Щільна конституція сприяє прояву мускульної сили і діяльності молочної залози. Тварини цього конституціонального типу добре пристосовані до різних умов навколишнього середовища. До них належать здебільшого симентальська і швіцька худоба, коні орловської і російської рисистої та російської ваговозної порід, вовнові і смушково-молочні вівці.

  
Крихка (сира) конституція – протилежність щільній. Вона проявляэться в доброму розвитку підшкірної і жирової тканин, у значних жирових відкладеннях між мускулами і на внутрішніх органах, у масивному широкому тулубі. Такі тварини вирізняються високими відгодівельними якостями і скороспілістю. Крихка конституція властива здебільшого великій рогатій худобі спеціалізованих м’ясних порід, м’ясним вівцям сальним свиням.

 
МФ.Іванов доповнив класифікацію П.М.Кулєшова типом міцної конституції, близьким за своєю характеристикою до щільного типу за Кулєшовим. Тварини цього типу не мають ознак ніжності та ознак крихкості і водночас не мають чітко виявлених ознак грубості. У них міцний, сильний (але не гру­бий) скелет середньої тонкості, цупка шкіра, помірно розвинена підшкірна і жирова тканини; вони мають бадьорий, здоровий вигляд і високу здатність протистояти хворобам. Міцна конституція, яка зумовлює звичайно добрий стан здоров’я і витривалість особин, дуже бажана для всіх племінних тварин. Слід мати на увазі, що у практиці тваринництва перелічені типи конституції трапляються рідко; значно більше поширені такі їх поєднання, як ніжний щільний, ніжний крихкий, грубий щільний.
Класифікація типів конституції П.М.Кулєшова, доповнена М.Ф.Івановим, застосовується в сучасній зоотехнічній та ветеринарній практиці. З інших класифікацій типів конституцій, які не набули великого поширення, заслуговує на увагу класифікація, запропонована швейцарським вченим У. Дюрстом. В її основу покладено взаємозв’язок фізіологічної діяльності організму і його зовнішніх форм. Залежно від інтенсивності окиснювально-відновних процесів і газового обміну, Дюрст виділив два основних типи конституції -дихальний і травний [ 3].
Тварини дихального типу вирізняються підвищеним обміном речовин, не схильні до ожиріння. Поживні речовини корму в їхньому організмі перетво­рюються, насамперед, на молоко, вовну, мускульну енергію. Основні зовнішні ознаки таких тварин – довга, глибока і вузька грудна клітка, відносна високоногість, тонкі шкіра і скелет, туга мускулатура, видовжена голова, добре розвинені легені, серце та інші органи, які визначають інтенсивність окиснювально-відновних процесів в організмі.
У тварин травного типу власне шкіра тонка, підшкірний жировий шар і жирові відкладення на внутрішніх органах добре розвинеш, мускулатура об’ємиста, скелет тонкий; черевна порожнина і органи травлення значно ме­ншого об’єму, ніж у молочної худоби; об’єм легень малий. На вигляд такі тварини компактні, низьконогі, широкотілі.

Роль спадковості і зовнішніх факторів у формуванні конституції.

Конституціональні особливості організмів формуються у процесі онтоге­незу під впливом спадковості та зовнішнього середовища. Ці задатки можуть успішно реалізуватися у потомків завдяки застосуванню спеціальних прийо­мів племінної роботи та створенню сприятливих умов годівлі і утримання тварин. У незадовільних умовах тварини навіть найкращих щодо спадковості порід, типів будуть регресувати, а не прогресувати. Добору, підбору і спря­мованому вирощуванню молодняку у процесі онтогенетичного розвитку осо­бин бажаних конституціональних типів належить провідна роль.
Організм – єдина складна система, частини якої взаємозв’язані. Вивчення корелятивних зв’язків організмів, повторення бажаних спадкових комбінацій сприяють створенню тварин потрібних конституціональних типів.
Наприклад, у овець існує зворотна залежність між густотою і довжиною вовни. Це означає, що відбір тварин тільки за одним із цих показників при­зведе до погіршення другого показника. Встановлено додатній зв’язок між надоєм корів і їхньою живою масою; у межах одного і того ж конституціо­нального типу (у молочної худоби) більш високоудійними є корови, жива маса яких більша.
На формування конституції впливає також тривалість і напрям добору (комплексний або однобічний). Щоб створити конституціонально-міцних тварин, добір потрібно вести за комплексом ознак. Тривала ж селекція в од­носторонньому напрямі може призвести до згубних наслідків.
Важливим фактором формування конституції порід поряд із спадковістю є умови зовнішнього середовища, особливо годівля. Застосовуючи відповідні типи годівлі, можна регулювати хід обмінних процесів і спрямовувати їх у потрібний бік.
Зокрема, у молочному скотарстві раннє привчання телят до рослинних кормів стимулює розвиток усього травного каналу і сприяє формуванню ви­сокої молочності. Від раціонів, насичених грубими кормами, кишечник ви­довжується, а від концентратної годівлі стає коротшим. Об’ємисті корми сприяють посиленому розвитку передшлунків, а концентровані сприяють розвитку тонких кишок. Таким чином, генотип і середовище – ось фактори, які визначають формування констигуцїї тварин [3].

Зв’язок конституції з продуктивністю, скороспілістюі здоров’ям.

Типи конституції сільськогосподарських тварин мають велике практичне значення, оскільки тісно пов’язані з їх продуктивністю, напрямом спеціалізації, здоровям і темпераментом тварин.
Конституція і продуктивність, напрям спеціалізації. Французький біолог Кювьє в 1836 р. сформулював закон кореляції розвитку органів і тканин. Як уже згадувалося, основні принципи цього закону покладено в основу вчення про конституцію тварин. Знаючи характер кореляції між бажаними ознаками, можна за допомогою відповідних прийомів добору і підбору знач­ною мірою керувати цими зв’язками, створюючи на свій розсуд породи тва­рин з високою молочністю, м’ясністю, несучістю, працездатністю тощо.

На досить великому матеріалі кращих племінних господарств України, які розводять симентальську худобу, було встановлено (Зозуля І.А., Клочко І.М.) залежність між типом конституції корів і їхньою продуктивністю). Доведено також зв’язок продуктивності з конституцією інших типів. Типом конституції м’ясної худоби визначається, зокрема, кількість і якість м’яса.

Залежність молочної продуктивності корів від типу їхньої конституції

Відбір тварин за ознаками коротконогості і короткотілості в деяких випадках призводить до формування дрібної худоби. При компактних формах жир у тілі тварин відкладається при досягненні меншої живої маси, ніж звичайного.
Дослідами на свинях було встановлено, що у м’язах статичного жиру і білків менше, ніж у м’язах статодинамічного або динамічного типів. Тому, коли ти багато статодинамічних і особливо статичних м’язів (грубий щільний тип конституції), якість м’яса знижується.
Скелетні м’язи відрізняються кольором. Червоні волокна багаті саркопламою і мають мало міофібрил, у білих волокнах багато міофібрил і відносно мало саркоплазми. Еластичність білих м’язів більше розвинена, ніж у червоних за рахунок м’язового волокна міофібрилу. Від цього залежить кількість статичних і динамічних м’язів, які в більшості належать до статодинамічного типу. Добре м’ясо повинно бути пухким, ніжним, соковитим, м’яким, смач­ним. Смакові і поживні якості м’яса, в якому багато сухожилля, знижуються через високий вміст речовин, що виділяють клей і зменшують еластичність волокон. М’ясо, пронизане сполучною тканиною, є низькосортним. У тварин грубої конституції краще розвинена передня третина тулуба, багата на стати­чну мускулатуру.

Розвиток частин тулуба в симентальських і червоних степових корів різного типу конституції (за Рубаном Ю.Д.), %

У молочних порід, яким притаманна ніжно-щільна конституція, вихід і якість м’яса мають гірші показники, ніж у спеціалізованих м’ясних порід. Тому для виробництва яловичини в Україні потрібно розводити комбіновані і м’ясні породи худоби.
Кісткової тканини найбільше у тварин грубої щільної конституції. Від тварин І з округлими ребрами, пишною мускулатурою в ділянці стегна, боків і задньої третини тулуба при однаковій годівлі одержують більше м’яса і менше жиру, ніж від тварин вузькотілих, плоскоребрих, з вузькою і гострою спиною.
Виявлено також зв’язок між розміром завитка в каракульських ягнят і І конституціональним типом батьків.

Коли парували каракульських маток різних конституціональних типів з баранами міцного типу, ягнята успадкували дрібний, середній і великий вов­новий завиток, залежно від конституціонального типу батьків.
У коней заводських порід типи конституції тісно пов’язані з основною робочою продуктивністю, тобто з напрямом їх господарського використання (верхові, легкозапряжні, ваговозні породи). Зокрема, сучасні породи вагово­зів виведено в результаті систематичної роботи у напрямі підвищення масив­ності коней, збільшення розмірів їхнього тіла. Навпаки, коні верхових порід (ахалтекінської, арабської, терської, чистокровної верхової) пристосовані до роботи на швидких алюрах. Тому й тип їхньої конституції в основному міц­ний, тоді як ваговозам властива ніжна крихка, або груба крихка конституція.

 
З конституцією корелює і скороспілість тварин. Термін “скороспілість” вперше введений англійським скотозаводчиком Беквеллом. Скороспілість виявляється в ранній заміні молочних зубів на постійні, ранньому настанні статевої зрілості і здатності до відтворення потомства, а в зв’язку з цим, і в прискоренні початку лактації, у ранній схильності тварин до відгодівлі та ранньому припиненні росту скелета [ 3 ].
Відомо, наприклад, що раніше англійські лейстерські вівці були придатні для забою не раніше, як на четвертому-п’ятому році життя. Скотозаводчик Беквелл у результаті методичного добору і відповідної годівлі довів відносну масу скелета лейстерських овець до мінімуму і створив ньюлейстерську по­роду овець, яких можна було використовувати на м’ясо в перший рік життя. Ці вівці значно крупніші від попередніх, абсолютна маса їхнього скелета була значно вищою.

Іванов М.Ф. розрізняв скороспілість статеву і конституціональну. Сита го­дівля прискорює прояв статевої скороспілості. Але конституціонально незрі­ла тварина не може дати міцного і здорового покоління. За даними Я.Борисенка, скороспілість пов’язана з ситою годівлею, проявляється в де­якому зменшенні довжини і об’єму кишок, у скороченні періоду ембріональ­ного і постембріонального розвитку організму.
Так, тривалість жеребності у скороспілих першеронських кобил стано­вить в середньому 332 дні, а у порівняно більш пізньоспілих арабських – 345 днів; тільність у корів скороспілих порід триває в середньому 279,5 днів, а в пізньоспілих – 285,5 днів; кітність в овець скороспілих заводських м’ясних порід триває 143-144 дні, а в пізньоспілих примітивних – 153 дні.

Більш скороспілі тварини ніжної крихкої конституції (м’ясна абердино-ангуська, герефордська, шортгорнська худоба). З грубою конституцією пов’язана пізньоспілість (сіра українська худоба).
У більш скороспілих тварин основний обмін і біохімічні процеси в орга­нізмі відбуваються інтенсивніше, фізіологічна активність клітин пухкої спо­лучної тканини у них вища, ніж у пізньоспілих тварин.
Формування скороспілості тварин значною мірою залежить від годівлі. Зокрема, при добрій годівлі маток у новонароджених ягнят волосяних фолі­кулів на одиниці площі шкіри більше. Розвиток вовнових волокон із вторин­них фолікулів після народження також пов’язаний з рівнем годівлі матерів і наступною годівлею молодняку до 12-місячного віку.
Тварини ніжної щільної конституції характеризуються інтенсивним обміном речовин; у них добре розвинені легені і кровоносна система. В особин ніжного кри­хкого типу конституції рівень обміну речовин знижений, що сприяє відкладенню в організмі поживних речовин у вигляді м’яса і жиру. Тварини ніжної конституції біологічно більше пристосовані до посилених процесів тканинного дихання.
Темперамент тварин і конституція. Особливості вищої нервової діяль­ності визначаються силою, урівноваженістю і рухливістю нервових процесів. І.П.Павлов виділив чотири основних типи: сильний урівноважений рухливий (сангвінік), сильний урівноважений спокійний (флегматик), сильний неурівноважений рухливий (холерик) і слабкий (меланхолік).
Доведено, що характер поведінки тварини відповідає типу її вищої нерво­вої діяльності, і позначається насамперед на рухливості скелетно-м’язової системи. Встановити типи нервової діяльності великої рогатої худоби можна за допомогою використання природних подразників, пов’язаних з годівлею, чищенням тварин і роботою персоналу. Будь-які нові для тварин умови І.П.Павлов розглядав як особливі подразники.
Тварини міцної конституції найчастіше характеризуються сильним урів­новаженим рухливим типом нервової діяльності; особини перерозвиненого ‘. ніжного щільного типу конституції – сильним неурівноваженим; представ­ники ніжного крихкого типу – найчастіше сильним урівноваженим спокійним типом нервової системи.
Особливості нервової діяльності тварин формуються в результаті взаємо­дії спадкових задатків організму і середовища. У селекційній роботі ці особливості слід враховувати.
Здоров’я тварин і конституція. Тварини ослабленої конституції “непри­датні для використання в умовах виробництва. Причинами ослаблення конс­титуції є однобічний добір за одним видом продуктивності без урахування і екстер’єрно-конституціональних особливостей, тривалі споріднені парування, порушення в годівлі і утриманні та ін.
Однобічний добір тварин за одним з видів продуктивності може призвести до ослаблення конституції. Є.А.Богданов розрізняє суху і сиру перерозвиненість. Ознаками сухої перерозвиненості є плоский вузький тулуб, гостра холка, слабо обмускулена шия, плоскі довгі груди, високі кінцівки, слабкі зв’язки і мускулатура, тонкий скелет. Сира перерозвиненість виявляється у великих відкладеннях жиру і м’яса, надмірній зніженості скелета, укороченні голови, особливо в лицевій частині черепа, і тонкості шкіри. Суха і сира перерозвиненість можуть бути наслідком тривалого однобічного добору тварин, а також їх безсистемного спорідненого розведення.
Ч.Дарвін сформулював положення про корисність схрещування і шкідливість тривалих близькоспоріднених парувань, які спричиняють ослаблення конституції і життєздатності тварин, а також зниження їх плодючості.
Від порушень годівлі та утримання у стаді з’являються тварини ослабленої конституції. Щоб уникнути цього, треба краще годувати тварин. Здоров’я тварин взаємозв’язане із здоров’ям людини. І як підкреслюють багато авто­рів, справа тут не тільки у простій залежності людини від харчових продуктів природного походження, а безпосередньо зв’язок людини з іншими організ­мами, які знаходяться всередині нашого тіла, на поверхні шкіри, у повітрі, яким ми дихаємо тощо. Тому міцний тип тварин, який є найбільш стійкий, і оптимальні умови утримання для тварин стають благами для самої людини.

ЗВ’ЯЗОК ЕКСТЕР’ЄРУ З КОНСТИТУЦІЄЮ, ПРОДУКТИВНІСТЮ,
ВІДТВОРНОЮ ЗДАТНІСТЮ І ЗДОРОВ’ЯМ ТВАРИН

Між екстер’єром і конституцією існує тісний зв’язок. Фактично за екс­тер’єром ми визначаємо типи конституції тварин. Оцінка окремих статей тварин дає можливість оцінити конституцію. Як не можна провести різку межу між формою і функцією, так і не можна оцінити конституцію тварин, не враховуючи їх екстер’єру.
Існує тісний зв’язок екстер’єру з продуктивністю, відтворною здатністю тварин. Прикладом може служити залежність благополучного народження теляти від промірів тазу корів у тазостегнових зчленуваннях: чим більший цей промір, тим кращі умови для проходження плода через пологові шляхи матері. Відтворна здатність тварин пов’язана також з екстер’єрними промі­рами і живою масою. Добре розвинені за екстер’єром матки і плідники пере­дають своїм нащадкам такі ж риси екстер’єру.
Здоров’я також пов’язане з екстер’єром і конституцією тварин. Гармонійно розвинені тварини, які вирізняються добре розвиненими окремими статя­ми екстер’єру і загальною будовою тіла, більш стійкі до несприятливих впливів навколишнього середовища, в т.ч., до грибкової, мікробної і вірусної інфекції [ 7 ].
Так, перерозвинена молочна худоба схильна до захворювань на туберкульоз, перерозвинена м’ясна схильна до порушення обміну речовин (патологічне ожиріння). Вузькі груди, слабкий кістяк, загальна недорозвиненість у тварин згубно діє на здоров’я. Такі тварини часто хворіють на різні хвороби, вони вибраковуються з череди, оскільки не можуть витримати умов технології виробництва. Це ж властиве і іншим видам тварин.

Поняття про екстер’єр сільськогосподарських тварин.

Екстер’єр – це зовнішній вигляд, зовнішні форми всього організму і його окремих частин тіла (статей), за допомогою яких оцінюють конституцію, господарську і племінну цінність тварин.

Статі – це окремі частини тіла, що мають відповідні межі. Екстер’єр можна оцінити за допомогою промірів, які проводяться мірною палкою, цир­кулем, мірною стрічкою. Є також інші методи оцінки екстер’єру.

Термін “екстер’єр” уперше ввів у наукову літературу французький вчений Клод Буржель в 1768 р. Найперше оцінку зовнішніх форм, або екстер’єру, тварин почали використовувати для визначення продуктивності коней. Німе­цький зоотехнік минулого століття Г.Зеттегаст ідеальною формою свійських тварин усіх видів вважав геометричну фігуру паралелепіпед. Чим тварина ближче формою тіла до такої геометричної фігури, тим ідеальніші, на думку Г.Зеттегаста, її форми.
Формальний підхід Г.Зеттегаста до екстер’єрної оцінки критикував німе­цький вчений Г. Натузіус. П.М.Кулєшов зазначав, що форма паралелепіпеда може відповідати тільки м’ясній худобі. Тепер результати екстер’єрної оцін­ки тварин враховують, коли визначають конституцію організму і екстер’єрні особливості, пов’язані з віком, породою і типом [4].
У всіх країнах інтенсивного тваринництва звертаються до оцінки екс­тер’єру і конституції тварин. Досить сказати, що США своїми успіхами у розведенні найбільш високопродуктивної молочної породи у світі — голштинської худоби значною мірою зобов’язані селекції тварин за модельним типом, який селекціонери розробили ще в 1922 р. З невеликими змінами стандарт типу зберігся й понині, в результаті довголітньої селекції тварин за цим типом була створена голштинська худоба з максимальною молочною продуктивністю. Екстер’єр входить як складова частина у всі селекційні про­грами при вдосконаленні існуючих та створенні нових типів і порід.

Методи оцінки екстер’єру: окомірний, бальний, вимірювання обчислення індексів.

Методи оцінки екстер’єру: окомірна оцінка, описувальна оцінка статей тіла, бальна оцінка, взяття промірів, індексна оцінка, лінійна оцінка на основі порівняння особин з будовою тіла модельної тварини, побудова екстер’єрних профілів, фотографування.
Загальна окомірна оцінка. Полягає вона в огляді тварини в цілому. При цьому звертають увагу на розвиненість тварини, пропорційність будови тіла відповідно до типу породи, гармонійність розвитку, темперамент, живу масу, висоту в холці, міцність конституції, ознаки молочності, будову грудей і лі­нію верху, розвиток таза, постановку ніг і міцність скелета.
Описування статей тіла. Виявлення тих чи інших статей у тварин зале­жить від їхніх видових особливостей, напряму продуктивності, статі і віку. Опис статей тварин різних видів докладніше подається у курсах спеціальної зоотехнії.

Статі молочної корови:

Назва статей: 1 – потиличний гребінь, 2 – чоло, 3 – морда, 4 – нижня щелепа, 5 – шия, 6 – зашийок, 7 – підгрудок, 8 – грудинка, 9 – холка, 10 – лопатка, 11 – плече лопаткове зчленування, 12 – лікоть, 13 – передпліччя, 14 – зап’ястя, 15 – п’ясток, 16 – бабка (путо), 17 – спина, 18 – поперек, 19 – щуп, 20 – молочні колодязі, 21 – молочні вени, 22 – вим’я, 23 – маклаки, 24 – крижі (хрестець), 25 – сідничні горби, 26 – стегно, 27 – колінна чашка, 28 – скакальний суглоб, 29 – китиця хвоста, 30 – гомілка.

Статі коня:

1-вуха; 2-чолка; 3-тім’я; 4-лоб; 5-висок; 6-підокова впадина; 7-підбровні дуги; 8-очі; 9-перенісся; 10-спинка носа; 11-ніздрі; 12-губи; 13-підборіддя; 14-підборідна ямка; 15-підщічіна; 16-щока; 17-скуловий грібень; 18-ганаш; 19-затилок; 20-грива; 21-гребінь шиї; 22-бік шиї; 23-горло; 24-яремний жолоб; 25-холка; 26-спина; 27-поперек; 28-крижі; 29-маклок; 30-круп; 31-репиця хвоста; 32-хвіст; 33-задній прохід; 34-проміжність; 35-груди; 36-підгрудок; 37-бічна стінка грудної клітки; 38-нижній край грудної клітки; 39-ребра; 40-черево; 41-підвздошна ямка; 42-пах; 43-крайня плоть; 44-мошонка; 45-лопатка; 46-плече; 47-плечелопатковий суглоб; 48-лікоть; 49-передпліччя; 50-зап’ястя; 51-п’ястя; 52-путовий суглоб; 53-путо; 54-вінчик; 55-копито; 56-сіднічний горб; 57-ягодиця; 58-стегно; 59-коліно; 60-гомілка; 61-ахілова зв’язка; 62-п’ятка; 63-скакальний суглоб; 64-плюсно; 65-каштани; 66-щітки.

Статі кнура:

1-рильце; 2-очі; 3-рило; 4-вуха; 5-ганаші; 6-шия; 7-плечі; 8-бабка передньої кінцівки; 9-плюсно; 10-груди; 11-підпруга; 12-спина; 13-поперек; 14-бік; 15-хвіст; 16-передній пах; 17-задній пах; 18-здухвина; 19-крижі; 20-черево; 21-окіст; 22-заднє коліно; 23-п’ятка; 24-путо; 25-ратички; 26-ратиці.

Статі вівці:

1-морда; 2-рот; 3-ніздрі; 4-губи; 5-ніс; 6-перенісся; 7-лоб; 8-очи; 9-вуха; 10-шия; 11-передплічна бороздка; 12-холка; 13-плечі; 14-груди; 15-чолишко; 16-передні ноги; 17-спина; 18-поперек; 19-підвздох; 20-ребра (боки); 21-передній пах; 22-черево; 23-задній пах; 24-крижі; 25-окорок (жиго); 26-підпруга; 27-корінь хвоста; 28-штани; 29-задні ноги.

Статі півня:

1-гребінь; 2-лице і очі; 3-вушні мочки; 4-тім’я; 5-лоб; 6 і 7-дзьоб; 8-сережки; 9 і 10-горло і шия; 11-грива; 12-малі покривні пір’їни; 13-груди; 14 і 15-пір’я крила; 16 і 17-гомілка; 18-п’ята; 19-плесно; 20-зовнішній палець; 21-середній палець; 22 і 23-внутрішній палець; 25-зовнішній палець; 26-потилиця; 27-верхня частина шиї; 28-середня частина шиї; 29-рульові пір’їни; 30-нижня частина шиї; 31-верхня частина спини; 32-середня частина спини; 33-поперек; 34-великі кістки хвоста; 35-малі кістки і покривні пір’їни хвоста; 36-поперекові пір’їни; 37-малі покривні пір’їни хвоста; 38-махові пір’їни другого порядку; 39-махові пір’їни першого порядку; 40-круп; 41-задній палець.

Груди характеризуються за довжиною, шириною, глибиною і обхватом. У м’ясної худоби вони ши­рокі і глибокі, як у тварин подвійної продуктивності. Для молочної худоби характерні відносно глибокі, але не широкі груди. Якщо відношення промі­рів глибини грудей до висоти холки перевищує 50%, груди вважаються гли­бокими, при меншому відношенні – неглибокі.
Спина у тварин всіх порід має бути відносно широкою і рівною. Рівна спина є показником міцності опорно-зв’язкового апарата, а провисла (особ­ливо у молодих тварин) – слабкості конституції.
Круп (крижі) утворюються крижовою кісткою, кістками таза і першими хвостовими хребцями. У худоби розрізняють круп прямий, трохи піднятий і завислий; довгий і короткий; вузький і широкий; округлий, дахоподібний і шилозадий. Бажано, щоб у худоби всіх порід він був довгий, прямий і широкий. Особливу увагу важливо звертати на ширину тулуба тварини у кульшо­вих зчленуваннях: широкий таз позитивно корелює з високою молочною продуктивністю. Крім того, при широкому тазі створюються сприятливі умови для проходження плода через пологові шляхи матері.
Поперек, як і спина, повинен бути широким і рівним.
Черево становить середню третину тулуба, розвиток якого пов’язаний з травленням тварин. Розрізняють черево добре і погано розвинене, підтягнуте і занадто відвисле, або “сінне”, причому, і відтягнуте, і відвисле черево небажане. Середня третина тулуба у м’ясної худоби значно коротша, ніж у тварин подвінійної продуктивності, особливо молочних.
Кінцівки повинні бути правильно і широко поставлені. Вузька і слонова їх постановка, а також шаблистість кінцівок небажані для будь-якої твари­ни. Тварин із слоновою постановкою кінцівок, особливо бугаїв, не слід залишати для племінних цілей. Багато хто відносить цей недолік екстер’єру до спадкової хвороби – спастичного парезу. Таким тваринам важко підніматися і рухатися. Слабкість кінцівок завжди викликає підозру, що у тварини слабкий скелет.
Статеві органи мають бути добре розвинені, що є показником нормальної її відтворної функції ендокринної системи.
Вим’я оцінюють за його об’ємом – співвідношенням четвертин, розвитком дійок і прикріпленням до тулуба. Форма і будова вим’я значною мірою визначають технологічні особливості використання молочних корів. За формою розрізняють вим’я чашоподібне, округле і козяче. Найбільш бажана чашоподібна форма. Вим’я такої форми прилягає до тіла з великим “запасом”, рівномірно розвиненими частками, з нормально і широко поставленими дійками. Козяче вим’я характеризується недороз-Ічінпіими передніми частками. Корів з козячим вим’ям не можна доїти мехачинічним способом.
Відмінності в екстер’єрі, пов’язані із статтю тварин, виникають під дією гормонів залоз внутрішньої секреції (особливо статевих залоз). Ця відмінність в екстер’єрі називається статевим диморфізмом. У великої рогатої худоби він різко окреслений. На відміну від бугаїв, конституція у корів ніжніша, скелет легкий, шкіра тонша. Жива маса корів значно менша від маси бугаїв, поведінка корів спокійніша.
У овець статевий диморфізм виявляється, насамперед, у рогатості баранів і безрогості маток, а також у більших розмірах перших порівняно з другими. У коней статевий диморфізм виявлений значно слабше, ніж у великої рогатої худоби та інших тварин. Кнури, звичайно, міцнішої будови і більші за живою масою, ніж матки. Кастрація помітно згладжує прояв статевого диморфізму.
Вікова мінливість також виявляється в екстер’єрі тварин, і це потрібно врахо­вувати. Новонароджене теля, наприклад, довгоноге, тулуб у нього короткий, плоский, зад трохи піднятий. З віком воно стає більш приземкуватим, з глибокими грудьми і видовженим тулубом. Пропорції будови тіла з віком змінюються, пов’язано з нерівномірністю постембріонального розвитку [ 3].
Поросята і підсвинки відрізняються від дорослих свиней також деякою високоногістю, яка з віком зникає, тварини стають більш приземкуватими з видовженим, округлим і глибоким тулубом. Аналогічні вікові зміни відбуваються у овець і коней.
Бальна оцінка. Щоб вивчити детально екстер’єр тварин, порівнюють виявлення їх статей і загальний розвиток з вимогами відповідних шкал (стандартів). Останні розроблені стосовно напрямів продуктивності тварин різних видів і статей, причому, залежно від важливості тієї чи іншої статі, для тварини певного напряму продуктивності введена бальна оцінка. Мак­симальний бал 5 відповідає найкращим вимогам до тієї чи іншої статі. Цей бал множать на відповідний коефіцієнт. Такі шкали подаються в діючих інструкціях з бонітування. У скотарстві, наприклад, застосовуються окремі шкали оцінки екстер’єру для корів і бугаїв молочних і молочно-м’ясних порід.
Метод оцінки тварин за спеціальними шкалами досить зручний. Але при цьому потрібно враховувати біологічні особливості тварин, бо окремо взяті статі не можуть дати повного уявлення про цілісний організм.
Взяття промірів. Воно дає об’єктивні дані не тільки для оцінки тієї чи пішої особини, а й цілої групи, породи, виду тварин. Вимірювання проводять на рівному майданчику, причому важливо, щоб ноги тварини, коли дивитися збоку, були в одній площині, а голова не була опущена або піднята занадто високо. Для запису в державну книгу племінних тварин (ДКПТ) у великої рогатої худоби беруть п’ять промірів: висоту в холці, глибину грудей, обхват грудей за лопатками, навскісну довжину тулуба (палкою) і обхват п’ясті; у сниней – два: довжину тулуба (стрічкою) і обхват грудей за лопатками; у коней – чотири проміри: висоту в холці, навскісну довжину тулуба, обхват грудей за лопатками і обхват п’ясті.
Висоту в холці вимірюють від найвищої її точки до землі; глибину грудей -під холки до грудної кістки по вертикалі, дотичній до заднього кута лопатки; обхват грудей за лопатками – по вертикалі, дотичній до задніх їх кутів; навкісну довжину тулуба – від переднього виступу плечолопаткового зчленування до заднього виступу сідничного горба (довжина тулуба у свиней – від заднього кінця потиличної кістки до кореня хвоста); обхват п’ясті – у нижній частині її верхньої третини.
При проведенні спеціальних досліджень беруть також інші проміри, зокрема вимірюють висоту у спині, попереку і крижах, ширину грудей, ширину заду в маклаках, кульшових зчленуваннях і сідничних горбах, пряму довжину тулуба та довжину його передньої, середньої і задньої третини та ін.
Індексна оцінка. На основі промірів визначають індекси будови тіла. Під Індексом будови тіла розуміють відношення одного проміру до іншого, виражене у процентах. Індекси дають можливість встановити відносний розвиток статей тварин. Індекси будови тіла характеризують статеві, вікові особливості тварин та їхні типові відмінності і мають велике значення для характеристики тварин.
В таблиці 17 наведено дані про обчислення основних індексів та їх показники у великої рогатої худоби різного типу.
Лінійна оцінка на основі порівняння особин з будовою тіла модельної тварини. Застосовується лінійна оцінка, яка дає можливість порівнювати особин за екстер’єром і конституцією з параметрами модельної тварини. Існує декілька методів.
У 1977 р. спеціалістами американської голштинської асоціації розроблений метод лінійної оцінки екстер’єру, який широко використовується у багатьох країнах світу (Басовський М.З., Рудик І.А., Буркат В.П., 1992). Суть цієї методики полягає у наступному.
Для худоби молочних порід розробляють модельний тип тварини, який повинен відповідати таким вимогам: голова корови легка, суха, видовжена; шия •ют а, нетовста; груди глибокі, довгасті; черево об’ємне, сильно розвинене, але

Індекси будови тіла великої рогатої худоби різних напрямів продуктивності

не відвисле; вим’я чашо- і ванноподібної форми, з правильно розміщеними дійками; ноги міцні і відносно довгі.
Такий тип забезпечує високий рівен молочної продуктивності корів, добре їх здоров’я, нормальну відтвори здатність, придатність до промислової технології. Для основних статей модельного типу молочної корови складаються контури і відхилення від них; бік збільшення або зменшення. Оцінка в балах показує, в який бік (зменшен ня або збільшення) і наскільки відхиляється стать тварини від стандарту модельної тварини. Для побудови екстер’єрного профілю фіксують також відхилення ознак від моделі в сигмах (а). Тому дані оцінки екстер’єру кожною ознакою обробляють статистично. При побудові екстер’єрного профілю оцінку статей будови тіла модельної тварини позначають нулем і показують прямою вертикальною лінією.
Відхилення від неї вліво або вправо за кожною ознакою графічно виражає екстер’єрний профіль або окремої тварини, або в середньому за дочками бу­гаїв, за лініями, генотипами тощо. В таблиці наведено лінійну шкалу оцінки корів.
Лінійна оцінка ширини заду (оцінюється відстань між сідничними горбами). Бальна оцінка: 1 – дуже вузький зад, 3 – вузький, 5 – середній, 7 – широкий, 9 – дуже широкий.
Лінійна оцінка прикріплення передніх часток вим’я (вимірюється кут у місці з’єднання живота з передніми частками вим’я).
Бальна оцінка: 1 – дуже слабке прикріплення, 3 – слабке, 5 – середнє, 7 – міцне, 9 – дуже міцне.

Шкала оцінки корів за розвитком, екстер’єрними, конституціональними та морфологічними ознаками

Величина і габітус тварини

Жива маса 81% і нижче від стандарту 1 класу – 1

Жива маса 82-95% від стандарту 1 класу – 2

Жива маса 96-100% від стандарту 1 класу- 3

Жива маса 101-117% від стандарту 1 класу – 4

Жива маса 118% і вище від стандарту 1 класу- 5

Вираженість молочного типу

Дуже масивна шия, кут (А) слабо помітний – 1

Холка широка, шия потовщена, кут погано помітний – 2

Міцна, але не масивна холка, кут достатньо виражений – 3

Добре окреслений трикутник, продовгувата тонка шия, холка добре виражена, кістки тонкі, велика відстань між ребрами – 4

Кут помітний, але недостатньо гострий, шкіра ніжна, є складки – 5

Міцність (вигляд спереду)

Вузький і слабкий тулуб із збільшеними передніми кінцівками -1

Слабкий і дещо вузький тулуб – 2

В середньому нормально розвинений – 3

Дуже сильний з широкою поставою передніх кінцівок – 4

Сильний і достатньо широкий тулуб – 5

Глибина тулуба

Слабо розвинена грудна клітка, груди мілкі – 1

Груди неглибокі – 2

Середня глибина грудей – 3

Груди достатньо глибокі  – 4

Добре розвинені груди, глибокі – 5

Ширина в тазостегновому зчленуванні і розвиток

Дуже вузький – 1

Вузький – 2

Середній – 3

Дуже широкий – 4

Достатньо широкий – 5

Крижі (вигляд збоку)

Дуже підняті – 1

Сильно опущені – 2

Злегка підняті – 3

Трохи опущені – 4

Рівні – 5

Задні кінцівки

Шаблисті – 1

Надто прямі – 2

Трохи зігнуті в скакальному суглобі – 3

Поставлені прямо – 4

Нормально поставлені – 5

Копитця

Слабкі, низькі за висотою постави – 1

Низько поставлені, недостатньо за висотою постави, або дуже роз­двоєні – 2

Середні за висотою постави – 3

Прямовисно поставлені і недостатньо міцні – 4

Міцні, з високою поставою – 5

Прикріплення передньої частини вим ‘я

Відвисле і не прикріплене до черевної стінки – 1

Погано прикріплене, коротке, опукле – 2

Нормальне з достатнім прикріпленням, але коротке – 3

Середньої довжини, опукле і добре прикріплене до тулуба – 4

Далеко розміщене вперед і міцно прикріплене до тулуба, молочні вени добре помітні – 5

Розміщення вим ‘я за висотою (над підлогою)

Опускається нижче скакального суглоба на 10 см і більше – 1

Опущене трохи нижче скакального суглоба – 2

Високо розміщене – на 10 см вище від скакального суглоба – 3

Трохи вище скакального суглоба і свідчить про недостатню глиби­ну вим’я – 4

Нормально розміщене, дно вим’я на рівні скакального суглоба – 5

Розвиток задньої частини вим ‘я і його прикріплення

Погано прикріплене і звисле, роздільної борозни не видно – 1

Вузько прикріплене з недостатньо вираженою роздільною борозною -2

Слабке прикріплення, але з широким розміщенням між кінцівками, роздільна борозна добре виражена – 3

Достатньо міцно прикріплене з роздільною борозною – 4

Відмінне прикріплення з добре вираженою високо піднятою роздільною борозною, що є показником міцності центральної зв’язки – 5

Топографія дійок

Зближені, заважають прикріпленню апарата – 1

Зближені, але не заважають прикріпленню апарата – 2

Дуже широко розставлені, що утруднює машинне доїння – 3

Широко розставлені, але доїльний апарат не спадає – 4

Нормально розміщені за квадратами – 5

Розмір дійок

Короткі, не придатні для машинного доїння – 1

Трохи довші – 2

Короткі, але не заважають доїнню – 3

Довгі, але не засмоктуються в доїльний апарат – 4

Нормальні – 5

Швидкість доїння

0,80-1,00 – 1

1,01-1,19 – 2

1,20-1,49 – 3

1,50 – 1,79 – 4

1,80 і більше – 5

Побудова екстер’єрних профілів. Побудова екстер’єрних профілів дає можливість порівнювати показники однієї тварини із середніми величинами по стаду, або великій сукупності тварин, які характеризують породу, зональні типи особливо поширених порід, стада провідних племінних господарств, бажані типи тварин та інші показники. Ці дані беруть за 100%, а потрібну величину визначають у процентах. Потім відповідні дані зображають графіч­но, вони дають порівняльну характеристику екстер’єру тварин.
Графік екстер’єрного профілю рисистих жербців і кобил. За 100% взяті проміри орловських рисистих жеребців.
Фотографування. Поряд з іншими методами екстер’єрної оцінки, певне зна­чення при порівнянні тва­рин окремих ліній, родин, зональних типів протягом великих відрізків часу має метод їх фотографування. Під час фотографування важливо правильно поста­вити тварину: вона повинна стояти боком, перпендику­лярно до лінії фотографу­вання на відстані, у три рази більшій за довжину тулуба. У тварини має бути видно всі кінцівки, а у корів – і вим’я. Крім того, щоб зо­браження окремих тварин можна було порівнювати, їхні фотознімки потрібно робити в повному масштабі. Звичайно, таким масштабом для великої рогатої худоби, коней є 1/20 нату­ральної величини; для дрібних тварин (овець, свиней, кіз) доцільно брати масштаб 1/10 натуральної величини. Основні питання методики і техніки фотографування тварин розглядають автори Г.Я.Артюхов і Г.М.Сошальський (1976) [ 4, 7 ].
Фотографувати тварин слід у сонячний день. Найкращим фоном для фо­тографування є відкритий ландшафт без сторонніх предметів (стовпів, буді­вель, загорож, тощо). Об’єктив фотоапарата повинен бути націлений на сере­дину тварини. У великої рогатої худоби такою точкою є перетин горизон­тальної лінії – половини висоти у холці і вертикалі, яка проходить через се­редину середньої третини тулуба. У протилежному випадку зображення тва­рини на фотознімку може бути неправильним: якщо вісь фотографування зміститься до голови, перед тварини виглядатиме більш розвиненим, ніж зад, а при зміщенні її до спини, тварина здаватиметься занадто низьконогою.

Поняття про інтер’єр тварин, методи його вивчення.

Інтер’єром називають сукупність фізіологічних, морфологічних і біохі­мічних властивостей організму тварин у зв’язку з їх конституцією, продук­тивністю та племінними якостями.
Слово інтер’єр походить від латинського interior – внутрішній. Інтер’єрні дослідження проводяться для пізнання внутрішньої структури організму: становлення співвідносного розвитку в ньому органів, тканин і систем, фізі­ологічних і біохімічних властивостей організму; його конституціональних особливостей; формоутворювальних процесів у тварин на різних етапах онтогенезу, виявлення факторів, які впливають на них; кореляцій біологічних внутрішніх закономірностей з господарсько корисними ознаками та із спад­ковими задатками. Вивчення інтер’єру тварин дає змогу більш-менш прави­льно оцінювати тварину з погляду її придатності для тієї чи іншої господар­ської потреби. Це дає можливість уточнити племінну цінність тварин, прави­льніше провести добір і застосувати кращі прийоми вирощування та експлу­атації. Інтер’єрні параметри дають можливість також прогнозувати майбут­ню продуктивність тварин, або їх потомків, тобто, вести ранню оцінку та відбір тварин.
Для вивчення інтер’єру використовують наступні методи: морфологіч­ний, гістологічний, фізіологічний, біохімічний, хімічний, цитогенетичний, Імуногенетичний, анатомічний, рентгеноскопічний тощо. Одним із допоміж­них прийомів гістологічного методу досліджень є мікрофотографування. Об’єктами інтер’єр них досліджень є кров і її імунологічні властивості; моло­чні, потові, сальні залози; шкіра, внутрішні органи, залози внутрішньої сек­реції, кістяк, м’язи, волосяний покрив, цитологічні компоненти клітин, фер­менти, нуклеїнові кислоти і структурні показники окремих органів і тканин.
Методи досліджень в сучасній біологічній науці ускладнились і стали більш глибокими. В зоотехнічній науці також вдосконалюються методи все­бічного вивчення організму тварин, його внутрішніх властивостей. Без знан­ня інтер’єру, біологічних особливостей тих чи інших порід, неможливо вести поглиблену роботу по удосконаленню племінних і продуктивних якостей тварин.
Оцінка тварин за інтер’єром грунтується на тому, що між будовою органа або тканини та її функцією, тобто між будовою тіла тварини та її продуктив­ністю, існує зв’язок (кореляція) [ 3, 4 ].
У даний час накопичено великий матеріал про зв’язок цілого ряду біохі­мічних параметрів з продуктивними якостями, що відкриває можливість ви­бору з них кращих і найбільш надійних. При виборі можливих тестів у селе­кції тварин слід враховувати наступні положення: генетичну обумовленість і безпосередню участь параметра у процесах синтезу, відносну невисоку мінливість, високе успадкування і високу вікову повторюваність в онтогенезі, вірогідний зв’язок параметра з показниками продуктивності та доступність матеріалу і невисоку вартість аналізу

Кондиції тварин.

Кондиція – фізіологічний стан організму, при якому тварина найбільш повно відповідає її господарському призначенню. Зовнішніми ознаками конди­ції є вгодованість, стан мускулатури, волосяного покриву і загальний вигляд тварин. Відрізняють племінну або заводську, відгодівельну, робочу, тренувальну і виставкову кондиції.

Заводська або племінна кондиція характеризується добрим розвитком скелета і мускулатури, достатньою вгодованістю тварини, її енергійним ста­ном. У такій кондиції повинні бути племінні тварини (самці і самки), що до­сягається повноцінною годівлею і правильним утриманням, у т.ч. активним моціоном. Важливо, щоб в організмі племінних тварин був створений запас поживних речовин.
Відгодівельна кондиція, при якій тварини мають пишну мускулатуру, а також у тілі їх відкладається багато підшкірного, внутрішнього і міжмускульного жиру. Досягається надлишковою годівлею і таким утриманням, що обмежує рухи. До відгодівельної кондиції легше довести тварин скороспілих порід ніжної крихкої конституції.
Робоча кондиція характеризується середньою вгодованістю тварини, доб­ре розвиненими м’язами і міцним кістяком.
Тренувальна кондиція властива тваринам, підготовленим до випробування (в основному коням). Вона виявляється у задовільній вгодованості, добрій роботоздатності, що досягається відповідною годівлею і щоденним тренуванням.
При виставковій кондиції тварини більше вгодовані, ніж при заводській і мають парадну зовнішність. Оскільки на виставках експонують і племінних тварин, доводити їх до надмірного ожиріння не слід. Зазначені вище кондиції мають певне господарське значення.
Не може бути у виробництві голодної кондиції, як її дехто називає, бо при голодуванні тварин не досягається жодна господарська мета.
Таким чином, конституція сільськогосподарських тварин є важливою складовою частиною селекції, яка визначає всі господарсько корисні і біологічні властивості організму [4 ].

Продуктивність тварин.

Продуктивністю називають здатність тварин за певний проміжок часу в конк­ретних умовах середовища дати певну кількість продукції потрібної якості.
Продукція тваринництва надзвичайно багатогранна:
1) продукти харчу­вання – молоко, м’ясо, сало, яйця, риба, ікра, мед;

2) вироби харчової проми­словості – молочні продукти (масло, сир, вершки, морозиво, сметана, кисло­молочні продукти тощо); м’ясні продукти – ковбаси, бекон тощо, а також консерви, порошки (молочні, м’ясні, рибні, яєчні тощо), концентрати;

3) си­ровина для приготування медичних препаратів – ендокринні залози, шлунко­вий сік, сироватка крові, прополіс, бджолиний яд та ін.;

4) сировина для лег­кої промисловості – вовна, шкури, сичуг, віск, шовкове волокно, роги, рати­ці, кістки, пух, перо, жили, кишки, синовіальна рідина суглобів, казеїн тощо;

5) гній, курячий послід, що використовуються як органічні добрива;

6) спер­мо- і ембріопродукція кращих тварин, а також клони та ін.;

7) племінна про­дукція (отримання, вирощування, оцінка і продаж племінних тварин, у першу чергу плідників);
8) біологічно активні білки та тканини.

У більшості випадків тварини здатні до виробництва одночасно декіль­кох видів продукції. Наприклад, від корів навіть спеціалізованих молочних порід, крім молока, приплоду, гною, отримуваних при їх житті, після убою використовують шкуру, м’ясо, роги, ратиці, внутрішні органи, залози внут­рішньої секреції тощо. Продуктивність залежить від спадкових особливостей Тварин і тих конкретних умов зовнішнього середовища, в яких розвиваються і використовуються тварини.
Від свиней, крім м’яса і сала отримують після убою шкуру, щетину, кров, залози внутрішньої секреції, відходи, з яких готують м’ясо-кісткове борошно та ін. Від овець, крім основної продукції – вовни, отримують молоко, шкуру, овчину, смушок, сичуг і т.д. Від кіз, крім молока мають ще вовну, пух, а піс­ля убою – шкуру, роги, ратиці та ін. Бджолина сім’я, крім меду, дає пилок, прополіс, віск, маточне молочко, бджолину отруту тощо.
У переважній більшості випадків сільськогосподарських тварин розво­дять для отримання продуктів харчування і сировини для переробної проми­словості, тому продуктивність тварин – це їх основна господарсько корисна властивість. Вся сукупність зоотехнічних прийомів – забезпечення тварин високоякісними кормами, розмноження кращих генотипів, спрямоване ви­рощування молодняку, створення комфортних умов утримання – направлена на отримання від тварин якнайбільшої кількості відносно дешевої продукції високої якості.
Продуктивність тварин має високий ступінь мінливості. На показники мі­нливості впливають фактори спадковості і зовнішнього середовища. Знання закономірностей мінливості дає можливість керувати цим процесом, забез­печувати генетично зумовлене підвищення рівня продуктивності. Закономір­ності мінливості показників продуктивності тварин можна вивчати лише на основі достовірних даних контролю надоїв, приростів тощо, які регулярно проводять на фермах. Щоденне зважування молока від кожної корови – про­цес трудомісткий, навіть при використанні автоматизованих приладів, тому такий метод контролю практикують при проведенні наукових експериментів. У практичній роботі набули поширення періодичні методи контролю: 1 раз в 10 днів, 1 раз на місяць, 2 рази на рік тощо, залежно від виду тварин, мети дослідження, точності обліку. Результати обліку використовують також для бухгалтерсько-економічного аналізу і для планування обсягів виробництва на наступні роки [ 3 ].
На рівень та якість продукції впливає комплекс факторів, які поділяють на дві основні групи: спадково зумовлені (генотипні) і паратипові (фактори зовнішнього середовища). Певні групи факторів діють майже однаково на всі види сільськогосподарських тварин, на реалізацію спадкових задатків проду­ктивності. До спадкових (генотипних) факторів належать: плодючість, жива маса новонароджених, тривалість вагітності, інтенсивність росту до відлу­чення, ріст тварин після відлучення, порода і породність, інбридинг, співвід­ношення тканин у туші, якісний склад продукції, технологічні властивості продукту, хімічний склад продукції, багатомолочність, жирність та білко­вість молока, форма лактаційної кривої, імунна стійкість до захворювань, тип конституції, екстер’єр, жвавість, тонкість вовни та ін. До паратипових (зовнішнього середовища) факторів відносять: рівень і повноцінність годівлі тварин, умови утримання, вік тварин, радіація, сезон року, висота над рівнем моря, тип будівлі, клімат, мікроклімат, біогеохімічні особливості зони, в якій перебувають тварини, вгодованість тварин, технологія виробництва, ветери­нарний захист стада, інтенсивність використання тварин тощо.
Зрозуміло, що всі названі фактори діють комплексно, тому точно розріз­нити міру впливу на величину продуктивності того чи іншого фактора досить складно. Для об’єктивного аналізу мінливості продуктивності тварин в окре­мих стадах і породах використовують ряд біометричних методів: дисперсій­ний аналіз, кореляційний і регресійний аналіз, біномінальний розподіл та ін. За допомогою цих методів оцінюють селекційно-генетичні параметри (коефіцієнти успадковуваності, повторюваності, коефіцієнти генетичної і фенотипічної кореляції тощо), які мають суттєве значення для підвищення ефек­тивності селекції тварин.

Основні види продуктивності.

М’ЯСНА ПРОДУКТИВНІСТЬ

У м’ясі, в легкозасвоюваній формі містяться майже всі органічні речови­ни, необхідні для організму людини: 35-55% сухої речовини, 10-20% білка, 15-45% жиру, 1-5% мінеральних речовин, а також вітаміни А, Д, групи В. Загальновизначеним є значення м’ясних продуктів для розвитку фізичної сили людини і для роботи головного мозку. В 1 кг м’яса міститься 1500-3000 калорій. Між окремими видами тварин існує велика різниця в калорійності, хімічному складі, смакових якостях тощо.
Значні відмінності у складі м’яса встановлені між різними видами тварин залежно від стану вгодованості.

Середні показники забійного виходу і маси окремих частин туші (в процентах від живої маси) за М.Ф.Івановим

Основними компонентами туші (м’ясна продуктивність) забитих тва­рин є м’язова, жирова, кісткова і сполучна тканини, а також субпродукти (серце, легені, молочна залоза, печінка, нирки, язик, мозок, шлунок, залози внутрішньої секреції та ін.). Для виробництва м’яса використовують майже всі види сільськогосподарських тварин, але в першу чергу велику рогату ху­добу, свиней, птицю, овець, коней тощо.
Вага туші з внутрішнім жиром, без голови, хвоста, нижніх відділів кінці­вок (передніх – по зап’ястя, задніх – по скакальний суглоб), шкури, внутріш­ніх органів та їх вмісту, називається забійною масою тварини.
Забійний вихід – це відношення забійної маси тварини до її живої маси перед забоєм, після голодної витримки. Якщо, наприклад, бичок мав живу масу 400 кг, а вага його туші – 232 кг, то забійний вихід буде становити 58%. Забійний ви хід залежить від віку тварин, породи, спадкових особливостей, повноцінності годівлі, стану вгодованості, що було експериментально встановлено М.Ф.Івановим на різних видах тварин.

Мінливість забійного виходу м’ясної великої рогатої худоби залежно від віку та інтенсивності годівлі показана в таблиці. Завдяки інтенсивному росту внутрішніх органів у перші 6 міс. післяутробного розвитку, забійний вихід від народження тварини до 6 міс. дещо зменшується, в подальшому більш інтенсивно росте м’язова і жирова тканини, тому забійний вихід збільшується. Туша молодої тварини містить менше жиру порівняно з відго­дованою дорослою твариною. Але забійний вихід не дає повної характерис­тики м’ясних якостей худоби. Більш точним показником м’ясності худоби є відношення маси чистого м’яса (м’якоті) до маси кісток у туші. Найбільше цінуються туші з співвідношенням м’якоті і кісток 4-4,5:1 і більше.
Вміст м’язової тканини коливається в межах 50-70%. До її складу вхо­дять повноцінні білки, що містять такі незамінні амінокислоти, як аргінін, лізин, метіонін, триптофан, цистин та ін.
Вміст жирової тканини варіює в дуже широких межах – від 2 до 55% і більше. В міру росту тварини жир починає відкладатись у внутрішніх орга­нах: у черевній порожнині (сальник), навколо нирок, між м’язами і в товщині м’язових волокон, утворюючи так звану мармуровість м’яса, а потім – у під­шкірній клітковині, утворюючи підшкірний жир (полив). Жирова тканина складається з жирових клітин, розділених прошарками пухкої сполучної тка­нини. Жирові відкладення на внутрішніх органах, хоч і містять найбільшу кількість чистого жиру, проте через низьке йодне число і наявність ненасичених жирних кислот мають високу температуру плавлення і менш придатні для споживання в їжу.
Кісткова тканина має низьку поживну цінність. Кількість її в туші варі­ює від 14 до 30%. По формі кості ділять на трубчаті, плоскі, змішані. Скла даються кості з твердої речовини, що утворює поверхневий шар, і губчатої речовини. Порожнини кісток та проміжки губчатої речовини заповнені кіст­ковим мозком.
Сполучна тканина розміщена між різними органами, з’єднує їх, виконує опірну функцію, а також формує сухожилля, фасції, зв’язки. До складу спо­лучної тканини входять колагенові та еластичні волокна, які містять непов­ноцінні білки. Вміст сполучної тканини в туші варіює від 10 до 15%.
Із субпродуктів найбільше ціниться лівер (серце, легені, печінка), нирки, голова, язик, ноги, шлунок, кишки, вим’я, залози внутрішньої секреції.
Якість туші характеризують величина, форма, співвідношення в ній м’язової та жирової тканин, кісток, сухожиль, розміщення жиру, ступінь обезкровлення тощо. Певна величина і форма туші мають значення для м’ясокомбінатів, де механізми і прилади, призначені для розробки туші, стандартизовані.
Поживна цінність, смакові якості і кулінарне призначення різних частин туші неоднакові, тому туші ділять на так звані відруби і сорти. До першого сорту належать: спинна частина, філей, оковалок, кострець, огузок, грудинка; до другого – лопаткова і плечова частини, пахвина; до третього – заріз, перед­ня і задня голінки. Бажаним типом м’ясної худоби вважають такий, від якого отримують туші з співвідношенням передніх і задніх частин, близьким до 1:1.
Оцінку і облік м’ясної продуктивності здійснюють прижиттєво і після забою тварини. Прижиттєву оцінку проводять перш за все періодичним зва­жуванням тварин, за результатами якого визначають добові та щомісячні прирости живої маси. Крім того, розвиток м’ясних форм тварин визначають і за промірами висоти в холці, довжини тіла, обхвату грудей, напівобхвату заду тощо.
Ступінь вгодованості та здатності тварин до відгодівлі встановлюють зовнішнім оглядом та прощупуванням на тілі місць найбільшого відкладання жиру. Такі місця називають щупами. У великої рогатої худоби щупи такі: біля кореня хвоста, на сідничних горбах, у ділянці паху, на маклаках, попере­ковій частині, ребрах, на підгрудку. Для добре вгодованої тварини характерні округлі форми тіла, товста пухка шкіра, блискучий волосяний покрив. При­життєва оцінка м’ясності худоби та сальності у свиней проводиться за допо­могою сучасних технічних засобів, основаних на використанні ультразвуку, електропровідності та інших фізичних явищ. Забійний вихід у спеціалізова­них м’ясних порід великої рогатої худоби доходить до 68-70% і більше, у порід молочно-м’ясних – 55-60%, у спеціалізованих молочних – 45-50%.
За прижиттєвої оцінки м’ясної худоби велику увагу звертають на крупність, скороспілість, відгодівельні якості і молочність тварин. Наприклад, “Біла тели­ця” (фримартин) шортгорнської породи мала живу масу 1040 кг, бик Генерал герефордської породи мав живу масу 1539 кг, бугай Сільван шаролезької по роди – 1520 кг, плідник Могучий симентальської породи – 1540 кг, Еозіано кіанської породи – 1650 кг, бугай Тонго маркіджанської породи – 1825 кг.
Якщо раніше селекція в м’ясному скотарстві була спрямована на підвищення скороспілості та інтенсивного відкладання жиру у відносно молодому віці (класичні англійські м’ясні породи), то в сучасних умовах більшу цінність на­буває тип м’ясної худоби з інтенсивним ростом, у процесі якого у складі при­росту переважав би синтез білка над жиром, з високою оплатою корму. У туші таких тварин міститься велика кількість м’яса і відносно мало жиру. Селекція на зменшення осалювання туш підвищила інтерес до давно відомого явища -доппельлендеризму. Це спадкова аномалія у великої рогатої худоби, для якої характерна гіпертрофія м’язів взагалі і особливо в задній третині тулуба. У доппельлендерів дещо видовжена голова, дуже масивний окорок, підтягнуте че­рево, надзвичайно розвинуті м’язи задньої частини тіла. Такі тварини мають ряд недоліків: корови і телиці – малоплідні, отелення у них важкі, часто при цьому використовують кесарів розтин; плідники мають слабкий кістяк, анкілоз суглобів, але відтворна здатність у них нормальна. Доппельлендеризм часто зустрічається у породи шароле (Франція) і у п’ємонтської худоби (Італія). У сучасних програмах схрещування та виведення нових порід плідників-доппельлендерів використовують для ввідного схрещування.
На думку деяких вчених до доппельлендерів (“кулярам”) належать і свині породи п’єтрен (Бельгія, Франція). Вміст м’яса в тушах сучасних спеціа­лізованих м’ясних свиней досягає 57%. Однак, однобічна селекція на м’ясність зумовила ряд небажаних наслідків: зниження якості м’яса, слабка стійкість деяких ліній свиней до стресів, підвищена збудливість тощо.
Значну кількість м’яса отримують від молочних порід великої рогатої худоби. Якість м’яса від помісей (молочні і молочно-м’ясні породи х на спеціалізовані м’ясні) досить велика, а при повноцінній годівлі не набагато поступається сучасним стандартам м’яса високих сортів.
Для відгодівлі м’ясної худоби при середньодобових приростах 1 кг і більше на 1 кг приросту витрачалось 7-8 корм.од. Для підвищення ефектив­ності використання тваринами поживних речовин корму при відгодівлі в ра­ціон добавляють біологічно активні речовини: тканинні препарати за мето­дом академіка В.П.Філатова з різних тканин і органів (сім’яники, селезінка, печінка); білкові гідролізати і амінопептиди; синтетичні амінокислоти (лізин, метіонін); СЖК; цитратна консервована кров; суха консервована плацента та ін.; біоміцин, кормовий грицин та інші антибіотики.
На м’ясну продуктивність впливає не лише рівень, але і тип годівлі. Кон­центрати підвищують скороспілість, але зумовлюють прискорене відкладан­ня жиру, потовщення м’язових волокон. Кращі результати отримують при оптимальному співвідношенні в раціонах грубих, зелених, соковитих кормів (70%) та концентратів (30%).

М’ясна продуктивність різних порід і їх помісей у віці 18 міс.

Велика рогата худоба дає два основних види м’яса: яловичину і теляти­ну. Яловичину отримують з 4-х основних джерел: від спеціалізованих м’ясних порід, яких розводять виключно для цієї цілі, від бичків і телиць молоч­но-м’ясних порід; від робочих волів; від биків і корів, вирощених зверх не­обхідного ремонтного поголів’я.

Відповідно, якість м’ясних продуктів змен­шується у такій же послідовності. Використовують також яловичину помісних тварин, отриманих від схрещування бугаїв спеціалізованих м’ясних по­рід з молочними коровами.
Поряд з явними перевагами м’ясного скотарства (використовується трава, відходи зернового господарства, малі затрати енергетики і праці), ця галузь має і недоліки: капітал тут довго зв’язаний (від народження до реалізації мо­лодняку проходить 1,5-2 роки). Саме тому, виробництво яловичини бажано концентрувати у великих господарствах. Однак, у країнах з розвинутим тва­ринництвом, капіталообіг прискорюється тим, що невеликі ферми утриму­ють корів і отримують від них телят; інші вирощують цих телят, а треті (від годівельні господарства) – відгодовують. Така триланцюгова система зменшує вік забійних тварин, сприяє більш інтенсивному обігу капіталу. Оплата корму для молодих тварин значно вища, ніж для старих. Доведено, що на виробництво 1 кг харчового м’яса бичка у віці 18 міс. необхідно 11,7 кг сухої речовини корму, тоді як 3-річному бичку вже потрібно 25,5 кг. Зрозуміло, молодій тварині необхідно відносно більше концентрованого корму, ніж ста­рій. Однак, фактична потреба в кормах тварин молодше 8 міс. невелика. Ви­гідніше згодовувати концкорми у цьому віці, ніж у більш пізньому.
Телятина. Виробляють два основних сорти телятини. Від спеціалізованих мо­лочних корів телят забивають на м’ясо у віці декількох днів. Таку телятину перероблюють переважно на ковбасних фабриках. Телят від молочно-м’ясних корів випоюють молоком до 3-місячного віку, потім реалізують на м’ясо.

 
Вівці. Баранина і ягнятина. Вік, у якому забивають овець на м’ясо, дуже варіює, залежно від економічних обставин, в основному, від ціни на м’ясо і на вовну. Там, де м’ясо є основним продуктом вівчарства, ягнят забивають через тиждень після народження і отримують м’ясо високої якості. Якщо основний продукт вівчарства – вовна, то баранів утримують протягом декількох років для виробництва вовни, але після забою їх туші використовують для технічних цілей. Помісних ягнят забивають у віці 16 тижнів при досягненні живої маси 17 кг.

  
Свині. Від свиней отримують три основних продукти: свіже м’ясо, бекон і топлене свиняче сало або шпиг. Який з цих продуктів і яким способом най­більш вигідно виробляти, залежить від багатьох обставин і економічної ситуації.

Молоді тварини дають менше жиру і більше пісного м’яса, ніж старі. Білкові відходи вигідніше використовувати для виробництва м’яса від моло­дих свиней, а вуглеводи вигідніше перетворювати в жир. Там, де є надлишок молочних відвійок і мало зерна, виявляється найбільш вигідною відгодівля свиней із забійною масою 32-41 кг, тому що в такому разі найбільш ефекти­вне перетворення білка у м’язову тканину. У господарствах з достатньою кількістю кормів, в т.ч. білків тваринного походження і зернових кормів, найбільший прибуток може дати беконна відгодівля. У США м’ясні свині мають живу масу 113-136 кг і переробляються на консервних заводах, при­чому, черевну частину туші переробляють на бекон, поперек вирізають і Продають як свіже м’ясо (порк), надлишки жиру перетоплюють, або викори­стовують як добавку до інших продуктів (до ковбаси).
Питому вагу кісток у туші в наукових експериментах встановлюють при обвалуванні, а на практиці частіше визначають вихід кісток по масі нижніх частин кінцівок, так званих ніжок (у свині). У свиней маса ніжок корелює з масою кісток у напівтуші на рівні +0,69 ± 0,1; у великої рогатої худоби ко­ефіцієнт кореляції між масою 4-х ніжок і загальною масою кісток у туші становить +0,952.
Як показник м’ясності, вивчають площу найдовшого спинного м’яза (мускулус лонгісімус дорсі) на розрубі після 13-го ребра і відкладання жиру на поверхні цього м’яза. Площу розрізу вимірюють за допомогою прозорого листа пергаментного паперу, який накладають на всю поверхню розрубу. Межу поверхні м’яза і поверхні сала обводять. На кожному листі вказують номер тварини, його походження і час забою. Розрахунки ведуть за допомо­гою планіметра (або підрахуванням квадратів на міліметровому папері). Зна­чення цих показників характеризується такими кореляціями (для свиней):
1. Як критерій м’ясності — площа перетину мускулус лонгісімус дорсі — кількість м’яса в напівтуші = +0,626 ± 0,05; площа перетину вказаного м’яза -довжина туші = +0,665 ± 0,012.
2. Як критерій відкладання жиру — відкладання жиру на поверхні м’яза — вміст жиру в напівтуші = +0,742 ± 0,03.
3. Як критерій співвідношення жиру і м’яса – відношення площі жиру і площі м’яса – відношення жиру і м’яса в туші = +0,794 ± 0,027.
Птиця, як виробник м’яса. Білок м’яса птиці містить багато амінокислот, які зумовлюють біологічну і поживну цінність продукту. Смак тонковолок­нистого і білого м’яса птиці помітно відрізняється від смаку м’яса інших ви­дів сільськогосподарських тварин, тому в багатьох країнах світу споживання м’яса птиці на душу населення досягає 16-20 кг за рік.

МОЛОЧНА ПРОДУКТИВНІСТЬ

Молоко і мед – найбільш повноцінні біологічні продукти харчування лю­дини. Саме тому ці продукти взяті за стандарт при створенні синтетичних продуктів їжі, або замінників природних речовин.

  
Самки ссавців, яких спеціально не доять, продукують стільки молока, скільки його необхідно для вирощування приплоду. Вироблене ними молоко не є товарним продуктом. До таких тварин належать корови м’ясних спеціалізованих порід, свині, кролі, кобили, вівці.
Молоко містить жир, білок, молочний цукор, вітаміни, мінеральні речо­вини тощо. У жирі молока корови містяться: 1) нелеткі жирні кислоти -пальмітинова (16,9-52,1%), міристинова (4,5-30,7%), стеаринова (2,0-6,2%), лауринова (3,0-4,0%); 2) ненасичена жирна кислота – олеїнова (27,0-42,8%); 3) леткі жирні кислоти – масляна (3,4-5,0%), капронова (1,7-3,0%), каприло­ва (0,15-2,9%), капринова (майже 3%).
Білок містить казеїн, альбуміни і глобуліни. Казеїн, крім молока, більше у природі не зустрічається. У молоці містяться вітаміни А, Д, Є, Вь В2, В6, Ви, С. З них вітамін С нестійкий, В1 малостійкий до нагрівання, а вітаміни В2 і В6 нестійкі до світла.
З коров’ячого молока виробляють вершки, масло, сири, кисломолочні продукти (кисле молоко, кефір, вершки, сир м’який), морозиво (вершкове і пломбір), молочні консерви (згущене молоко і молочний порошок), а також побічні продукти: відвійки, молочну сироватку, маслянку та ін. Молоко кіз використовують у свіжому вигляді та для гострих сирів. Із овечого молока готують не лише бринзу, але і сири високої якості (рокфор). З молока кобил готують кумис – цілющий напій (протитуберкульозний засіб).
Молоко тварин різних видів має різний хімічний склад і у перші дні жит­тя приплоду – це єдине джерело харчування у ссавців.

Склад молока тварин різних видів

Молоко зі всіма його складовими компонентами синтезується у клітинах секреторного епітелію, який вистилає внутрішню порожину альвеол молоч­ної залози і протоків, що виходять з альвеол. Секреторний епітелій вистилає також молочні трубки, які є і в теличок. Цим пояснюється факт можливості роздою нетільних телиць при масажуванні молочної залози, але отриманий за такої обставини секрет молочної залози нерівноцінний за своїм складом нормальному молоку.
Утворення молока і виведення його з вим’я є складним секреторним про­цесом, що регулюється нервовою системою і гормонами. Всі необхідні речо­вини, з яких синтезується молоко, доставляються в альвеоли кров’ю. Для утворення 1 л молока необхідно, щоб через кровоносні судини вим’я пройшло 400-500 л крові. Це означає, що навіть у середньопродуктивної корови проходить через вим’я 5-6 т крові за добу.
Лактація (або лактаційний період) – це інтенсивне виділення молока протягом часу від родів до припинення утворення молока у вим’ї.
Запуск – момент припинення синтезу молока.
Сухостійний період – період часу від запуску до настання нових родів. Тривалість лактації у тварин різних видів і порід неоднакова. Чим більший період часу від отелення до запліднення, тим більша тривалість лактації.
Графічне зображення величини добових або місячних надоїв на протязі лактації називають лактаційною кривою. На величину надою за лактацію впливає ряд факторів – фізіологічних, спадкових, кормових тощо, які зумов­люють підвищення молочної продуктивності до певного максимуму на поча­тку лактаційного періоду, а потім поступове зменшення і різке падіння в кін­ці лактації. Максимальний добовий надій молока отримують у більшості ви­падків наприкінці 1-го і на початку 2-го місяця лактації.
Величина молочної продуктивності за лактацію залежить від максималь­ного надою, який дає корова за добу або за місяць, а також від стабільності його на протязі лактації. Якщо величина максимального надою у однієї ко­рови 30 кг за добу, а в іншої – 40 кг, але перша корова утримувала цей надій протягом 120 днів, а друга – протягом 60 днів, то в остаточному підсумку корова з відносно меншим, але стабільним надоєм в цілому за лактацію може дати більш високий надій. Тому в багатьох племзаводах селекціонери ведуть відбір високопродуктивних корів з урахуванням стабільності їх лактаційної кривої.
Стабільність лактаційної кривої визначають багатьма способами: 1) відношення надою наступого місяця у процентах до попереднього з вра­хуванням середнього процента (коефіцієнт стабільності лактації, або її від­різка); 2) відношення надою за лактацію (або за 305 днів) до вищого добово­го, або вищого місячного надою; 3) відношення величини фактичного надою до вищого добового, помноженого на кількість днів лактації (так званий ін­декс форми лактаційної кривої (ІФ), за Веселовським В.Б.): ІФ = Фактичний й : (Вищий добовий надій х число днів лактації) х 100; 4) індекс стабільності (ІС) лактації (за Вінничуком Д.Т.) : ІС = 10 [(Вищий місячний надій -середній міс.надій) х 10 х К (коефіцієнт величини фактичного надою)]: Фак­тичний надій за лактацію. Наприклад, якщо надій 7200 кг за лактацію, то К = 7,2 і т.д. У даному випадку визначають стабільність надоїв протягом лактації З урахуванням рівня молочності, наприклад, 5 … 7 … 10 тис. і т.д.[ 3 ].
Фактори, які впливають на рівень молочної продуктивності. Молочна продуктивність корів варіює у досить широких межах: від 1000 до 25000 кг і більше. Ці відмінності в надоях зумовлені умовами вирощування молодняку, годівлі, утримання, рівнем селекційно-племінної роботи у стаді, племінної цінності корів і бугаїв тощо. Потенційні генетичні можливості наших вітчиз­няних порід досить високі, що підтверджують надої корів у кращих госпо­дарствах.

Генетичний потенціал продуктивності визначають експериментально, а також на підставі популяційно генетичних розрахунків (за Басовським М.З., 1993) у чистопородних і помісних тварин. Розрізняють генетичний потенціал популяційний, породний, груповий, індивідуальний.

Сучасне поголів’я молочної худоби в результаті схрещування її з голштинськими бугаями має досить високий генетичний потенціал за надоєм мо­лока. Але умови середовища не дозволяють його реалізувати. Згідно з дани­ми таблиці ЗО, ступінь реалізації генетичного потенціалу голштинських чор­но-рябих помісей складає в середньому біля 50%. Місцева худоба хоча і має набагато нижчий генетичний потенціал, фактичний її надій в аналогічних умовах середовища перевищує рівень продуктивності помісей. Тобто, чорно-ряба худоба більш пристосована до місцевих умов середовища.
Породні та індивідуальні особливості корів. Спеціалізовані молочні породи (голштинська, айрширська, чорно-ряба та ін.) мають характерний тип будови тіла з добре розвинутою молочною залозою. Обмін речовин у таких тварин спрямований лише на синтез молока, тому рекордні показни­ки продуктивності отримані серед корів молочного напряму продуктивнос­ті. Наприклад, світова рекордистка за молочністю Бічер Арлінда Еллен голштинської породи США за 305 днів 4-ї лактації дала 25248 кг молока жирністю 2,8% (713 кг молочного жиру, вищий добовий надій 88,7 кг). Чорно-ряба корова Волга за 305 днів лактації (Росія) дала 17517 кг молока жирністю 4,2% (вищий добовий надій 77 кг, жива маса 700 кг). Корова Льотка, симентальської породи (Україна) по 5-й лактації за 305 днів дала 13037 кг молока жирністю 4,85%. Дуже високу жирність молока мала ко­рова гернсейської породи Фасінейшн (Великобританія): 8-5946 – 10,58%.

Симентальські рекордистки також мали досить високу жирність молока: Фокусна (6- 14153-4,16%).
Вищий добовий надій характеризує потенційні можливості молочної ху­доби, тому що на цей показник меншою мірою впливають умови зовнішньо­го середовища, ніж, наприклад, на надій за 305 днів лактації. Світовою ре­кордисткою за показником добового надою була корова Убре-Бланка (Куба), яка дала за добу 110,9 кг молока жирністю 4,2%.
Прижиттєвий (або сумарний) надій – це надій за всі лактації протягом усього життя корови. Цей показник характеризує конституціональну міцність тварини, добре здоров’я, стійкість до захворювань, регулярну плодючість. Система селекції корів на продуктивне довголіття в зарубіжній літературі не публікується у повному обсязі. Однак, ефективність такої селекції цілком очевидна. Наприклад, у США в нуклеарній (племінній) частині голштинської породи нараховується більше 6800 корів з валовим прижиттєвим надоєм більше 90 тис. кг молока, причому, чисельність таких корів з року в рік збільшується. До числа світових рекордисток по валовому надою відносять: голштинську корову О-Вин Мастерпис, яка дала 152100 кг молока, голланд­ську корову Грейсфул – 140000 кг молока; голштинську Понтіак Корндайк -139150 кг. Знаменита Брізвуд Петсі Біч Понтіак 6174402 мала оцінку екстер’єру 93 бали, в 2-річному віці мала надій за 365 днів 21546 кг молока жи­рністю 4,7% (кількість молочного жиру – 1012 кг), а її прижиттєва молочна продуктивність становила 180690 кг молока середньою жирністю 4,5% і кількістю молочного жиру 8123 кг. В США продуктивний період викорис­тання голштинських корів становить 1532 дні (4,2 роки). За цей період від них отримують в середньому 16538 кг молока (646 кг молочного жиру), або 13,5 кг молока за один день.
Серед симентальських корів України рекордний показник має корова Королька 1157, яка за 14 лактацій мала валовий надій 104584 кг молока жирніс­тю 3,42%; Муза 6197 відповідно: 15-92408-3,90%; Угода 4573: 9-87613-3,82% (краща лактація -6-10315-3,75%).
Стабільність показників продуктивності відображає гармонічну взаємо­дію всіх систем організму тварин, що, безумовно, спадково обумовлено. Тривалість використання корів в основному є спадковою ознакою. Дослі­дження майже 6000 симентальських бугаїв, 3000 – чорно-рябих, 4500 – чер­воної степової, 450 – лебединської і 150 – бурої карпатської показують, що кількість плідників симентальської породи, які досягли віку 10 років і стар­ше, в племоб’єднаннях України перевищила 10,5%, червоно-рябої – відпові­дно 6,1; червоної степової – 13,5; лебедшіської – 7; бурої карпатської -15,4%. Найменша тривалість використання була у бугаїв чорно-рябої породи: до 5-річного віку вибуло 49,9%

Молочна продуктивність корів різних порід у кращих господарст­вах України (1990-1991 рр.)

Кількість молочного жиру за рік (365 днів, 305 днів лактації) вирахову­ють діленням кількості 1%-ного молока за лактацію на 100. Найбільшу кіль­кість молочного жиру мають високомолочні корови з шдвищеною жирністю молока (4% і більше). Для порівняння корів за енергетичною цінністю моло­ка використовують показник (КМ) 4%-ного за жирністю молока, який вира­ховують за формулою:
КМ = (М х 0,4) + (Ж х 0,15),
де М – кількість молока; Ж – кількість жиру в молоці, кг.
Прогнозований надій вираховують у тих випадках, коли відомі показники продуктивності за окремий відрізок лактації. Отриманий надій за певний пе­ріод лактації множать на статистично вирахуваний коефіцієнт, який обчис­люють по великій за чисельністю групі тварин. Прогнозований надій точніше характеризує не окрему тварину, а групу тварин. Наприклад, відомо, що корова має вищий добовий надій 25 кг молока. Очікуваний надій за всю лакта­цію буде 5000 кг молока 25 х 200 (коефіцієнт Вільсона). Якщо користуватися коефіцієнтом Тернера (надій за 305 днів лактації ділять на вищий місячний надій), то при місячному надої 900 кг прогнозований надій за лактацію ста­новитиме майже 7000 кг молока.
Для порівняння молочної продуктивності корів різного віку вираховують прогнозований надій, скоректований на вік, використовуючи такі коефіцієн­ти: надій первісток множать на 1,33 і отримують можливий надій за повнові­кову лактацію (3-ю), а показники корів другого отелення множать на коефі­цієнт 1,11.
Крім індивідуальної оцінки корів за молочною продуктивністю, вирахо­вують надій по стаду, середній надій на фуражну корову. До кількості фура­жних корів включають всіх корів, які перебувають у стаді, і корів, які отели­лись вперше. Для визначення середньорічного надою на фуражну корову валовий надій молока за рік по стаду ділять на середню за рік кількість фу­ражних корів.
Вміст білка в молоці і його валове виробництво в більшості країн світу набуває важливого економічного значення, тому що в останні роки спостері­гається стійка тенденція переорієнтації споживача на використання нежир­них високобілкових продуктів, наприклад, різних сортів сиру, м’яса птахів. Повноцінність білка молока за багатьма показниками значно вища, ніж білка м’яса яловичини.
Селекція корів на підвищення вмісту жиру в молоці певною мірою забез­печує одночасне відносне збільшення і вмісту білка, але лише до певної ме­жі, генетично зумовленої для кожної породи. Як правило, при жирності мо­лока 3,8% спостерігається різке зменшення темпу приросту у молоці білка. Тому доцільно селекцію корів вести одночасно за двома ознаками (жир + білок), намагаючись наблизити показники білка до підвищеного вмісту жиру. Деякі аборигенні породи мають більш високий вміст білка в молоці, ніж жи­ру. Симентальська порода давно відома, як продуцент якісного молока для виробництва цінних сортів сиру.
У корів голштинської породи вміст білка в молоці корів становить 2,8-3,0%; чорно-рябої – 3,0-3,3%; айрширської – 3,2-3,5%; симентальської -3,2-3,6%; джерсейської – 3,8-4,1%. Але в межах кожної породи є тварини з низьким і високим вмістом білка в молоці. Крім спадкових факторів на вміст білка в молоці корів впливає ряд інших факторів: вік корови, період лактації, тільність, умови годівлі, кратність доїння, сезон отелення, рівень білкового забезпечення раціону тощо.
Особливу цінність молочного білка має вміст у ньому в оптимальній кількості незамінних для харчування людини амінокислот (триптофан, фені­лаланін, метіонін, лізин, валін, треонін, ізолейцин і лейцин). Крім білка до основних якісних показників молока належать: вміст у ньому жиру та сухого знежиреного молочного залишку (СЗМЗ).
Жирномолочність корів — важлива ознака в комплексній оцінці тварин. При збільшенні вмісту жиру в молоці підвищується його поживна цінність, окупаються енергетичні затрати на переробку молока. Жирність молока у різних корів варіює у значних межах – від 1,8 до 10%. Але на відміну від рів­ня молочності, на жирність молока фактори зовнішнього середовища впливають значно менше (коефіцієнт варіації 5-9%). Головні фактори, які зумовлюють ве­личину жирномолочності, є спадкові, породні та індивідуальні особливості. Для кожної породи встановлені стандарти по вмісту жиру в молоці (%): чорно-ряба -3,6; червона степова – 3,7; айрширська – 4,2; червоно-ряба – 3,6; сименталь­ська – 3,8; джерсейська – 5,6%.
У більшості випадків у спеціалізованих молочних корів при підвищенні надоїв зменшується вміст жиру і сухих речовин у молоці. Однак, ця законо­мірність характерна для багаточисельних груп тварин, а окремі корови мо­жуть поєднувати високу молочність з таким же високим вмістом сухих речо­вин молока, в т.ч. і жирністю, і ця властивість передається по спадковості потомству. В кожній породі відомі родини корів, які протягом 3-4 поколінь стійко передавали потомству високі показники молочності і вмісту жиру в молоці.
Вміст жиру в молоці можна суттєво підвищити за 2-3 покоління тварин у породі в цілому, якщо із покоління в покоління використовувати бугаїв-поліпшувачів за даною ознакою. Таким методом нідерландські селекціонери підняли жирність молока чорно-рябої породи з 3,2% до 4%. В ФРН англерська порода поєднує високу молочність 5-6 тис. кг за лактацію з підвищеним вмістом жиру 4,7% і білка 3,7%.
Вплив тільності на молочну продуктивність корів особливо відчутний на 5-му місяці внутрішньоутробного розвитку плода. У більшості випадків – це 6-7-ий місяць поточної лактації, якщо корову осіменили через 50-60 днів після отелення. Дуже тривалі сервіс-періоди (100-130 днів) зменшують ва­ловий надій від корови за кілька років, а також зумовлюють недоодержання нормальної кількості приплоду за весь період використання корів. Бажано щорічно від корови отримувати телят, тобто, протягом календарного року доцільно мати приплід від кожної матки.
Запуск корів і тривалість сухостійного періоду повинні постійно бути під контролем спеціалістів. Тривалість сухостою регулюють залежно від очікуваної дати отелення і величини майбутнього надою. Мінімальна тривалість сухостою -25-30 днів. Для корів з надоєм 3-4 тис. кг молока за лактацію, сухостійний пері­од може становити 30-40 днів. Високопродуктивним коровам (5-6 тис. кг молока і більше за лактацію) збільшують тривалість сухостою до 60 днів. Коровам з рекордними надоями необхідно забезпечити більш тривалий сухостійний період 70-80 днів. Спеціальними дослідами встановлено, що подовження тривалості сухостою зверх 80 днів не сприяє збільшенню надоїв у корів.
У період сухостою ветеринарні фахівці контролюють стан здоров’я моло­чної залози, особливо за 4-6 днів до очікуваної дати отелення. В раціон годі­влі корови поступово вводять корми, на основі яких буде проводитись аван­сування високих добових надоїв молока і підготовка мікрофлори рубця до введення великої кількості тих кормів, які складатимуть базу раціону цієї корови після отелення (високоякісне сіно, силос, коренебульбоплоди, кон­центрати та ін.).
Облік молочної продуктивності ведуть по-різному. У більшості країн об­лік ведуть спеціалісти з контрольних товариств, або союзів. Облік ведеться систематично на протязі всієї лактації через певні проміжки часу (через кож­ні 7, 10 або 30 днів). Найбільш доцільним є 10-денний інтервал часу. Жир­ність молока визначають 1-2 рази в місяць, краще з середньої проби молока за 2 суміжні дні. Середню жирність молока за рік, або за лактацію вирахову­ють так: жирність молока за кожний місяць лактації множать на величину надою відповідного місяця і отримане 1%-не молоко сумують за 10 місяців; цю суму 1%-ного молока за 305 днів лактації ділять на фактичний надій мо­лока за дану лактацію і отримують середній показник жирності молока за лактацію або рік.

ЯЄЧНА ПРОДУКТИВНІСТЬ

У більшості країн світу качок, гусей, індиків розводять для виробництва м’яса, хоча деякі породи качок (наприклад, хакі-кемпбел) мають досить добру несучість. Курей же використовують переважно для виробництва яєць. Однак, збільшення попиту на біле м’ясо та індустріальні методи відгодівлі птиці різко підвищили значення спеціалізованих порід курей як виробників м’яса.
Несучість і величина яєць. Як міру несучості використовують продук­цію яєць за певний проміжок часу, приблизно за рік. В окремих випадках враховують також загальну масу відкладених яєць. Однак, кількість і маса яєць – показники генетично незалежні один від одного, тому при селекції їх також враховують окремо.
Вперше контрольні гнізда були сконструйовані і використані в Австрії у 1879 р. Спочатку враховувалась кількість яєць, відкладених за рік, причому рік починався або з певної дати, наприклад, з 1 жовтня, або з першого від­кладеного яйця. Американський генетик Ф.Б.Хатг (1947), спеціаліст по пти­ці, запропонував враховувати несучість до віку 500 днів. Цей метод має певні переваги над іншими: при цьому враховується і статева зрілість, що дозволяє безпосередньо порівнювати групи несучок різних дат виводу, різного похо­дження тощо. Для визначення індивідуальної несучості за допомогою конт­рольного гнізда необхідно ввести 4 контрольні дні на тиждень. Якщо враховують продуктивність групи (родини), то достатньо одного або двох контрольних днів на тиждень.
Порівняно з несучістю, маса яєць має більш високу повторюваність, тому для визначення маси яйця в окремої несучки можна використати два контро­льних зважування 2-4 яєць.
У сучасному птахівництві племінний відбір ведеться у більшості випадків на основі скороченої продуктивності, тобто, по несучості за першу половину року яйцекладки. Коефіцієнт успадковуваності був майже таким (0,7), як і за всю річну продуктивність (0,85), що забезпечує ефективність відбору.
Вплив факторів зовнішнього середовища. Кури досягають максималь­ного рівня несучості вже на першому році яйцекладки. Кращими несучками е середні за величиною кури. У більш крупних курей виявляється негативна генетична кореляція між несучістю і величиною тіла.

На статеву зрілість великий вплив має строк вилуплення. При ранніх строках вилуплення (січень-лютий) птиця росте в умовах подовженого світлового дня і досягає статевої зрілості швидше. Кожному запізненню ви­луплення на 2 дні після першого березня відповідає збільшення віку статевої зрілості курки на один день. Облік дати вилуплення особливо важливий при порівнянні несучості окремих груп за методом контрольного року. Контрольний рік починається з певної дати, наприклад, з першого жовтня.
До факторів зовнішнього середовища, які мають найбільший вплив на не­сучість, належать умови годівлі та освітлення, а також гігієна і мікроклімат у приміщеннях (температура 10—20°С). Якщо кури починають нестись дуже рано, не досягнувши своїх нормальних розмірів, вони несуть дрібні яйця. Дуже ранній початок яйцекладки негативно впливає на наступну продук­тивність та стійкість організму до захворювань.
У період яйцекладки необхідно за всіх обставин не допускати скорочення світлового дня і навіть збільшувати його тривалість при штучному освітленні. Вважають доцільним вирощувати птицю в умовах 6-годинного світлового дня до віку 18-20 тижнів, потім тривалість дня кожного тижня збільшують приблизно на 20 хв. Використання цієї системи дає прибавку до 30 яєць на несучку, але при цьому зменшується величина яєць [ 4 ].
Генетично зумовлена мінливість несучості. До генетично зумовлених ознак належать: статева зрілість, інтенсивність яйцекладки, інстинкт насид­жування та ін.
1. Статева зрілість (вік при відкладанні першого яйця). Скороспілі породи птиці мають більшу продуктивність, ніж пізньоспілі. Коефіцієнт успадковуваності статевої зрілості оцінюють від 0,15 до 0,30.

2. Інтенсивність яйцекладки, яка визначається кількістю яєць в розрахун­ку на несучку (n = днів) за певний період, наприклад, з жовтня по грудень або з січня по березень.

3. Вираженість інстинкту насиджування. У сучасних несучих порід цей інстинкт в основному елімінований. Період насиджування зумовлює в серед­ньому втрату несучості протягом 16 днів. Інстинкт насиджування проявляє­ться під дією гормону пролактину і значною мірою зумовлений генетично.

4. Зимова пауза, яка в нормі визначається як перерва в яйцекладці більш ніж на 7 днів, не зв’язана з насиджуванням. Відрізнити зимову паузу від нор­мально наявних перерв у яйцекладці досить складно.
5. Постійність (стабільність) яйцекладки до кінця року. З настанням линь­ки яйцекладка припиняється, тому рання линька зумовлює зменшення несу­чості. Час настання линьки має індивідуальну варіабельність. Деякі особини линяють у розпал літа, інші – не починають линьки до пізньої осені або зими. Подовження світлового дня затримує строки линьки. Норма реакції на поді­бні зовнішні умови у окремих організмів і груп зумовлена генетично.
Постійність (стабільність) яйцекладки можна підвищити шляхом селекції на несучість протягом 500 перших днів життя. Кореляція між несучістю протягом першого і другого року яйцекладки висока, тому відбір за результатами 1-го року буде ефективним. Коефіцієнт успадковуваності несучості для птиці за перші 500 днів або за період 1-го року яйцекладки становить 0,25-0,35.
Величина яєць. Від загальної маси яйця (50-60 г), жовток складає 28-31%, білок – 58-61% і шкаралупа – 10-11%. Частка жовтка у дрібних яйцях відносно більша, ніж у крупних. Кореляція між загальною масою яйця і масою жовтка становить майже 0,54; відповідно масою білка – 0,90. Розмі­ри тіла курки впливають на величину яєць. Молодки відкладають більш дрі­бні яйця. Збільшення маси курки на 100 г зумовлює підвищення маси яйця у наступні місяці яйцекладки в середньому на 1,75 г. З підвищенням темпера­тури до 20-25°С величина яєць зменшується. При всіх інших умовах яйця середньої величини мають кращі показники виводимості курчат. При схре­щуванні ліній, або порід з різною величиною яєць, потомство першого поко­ління за величиною яєць займає проміжне місце.

 
Якість яєць. До якісних ознак, згідно з якими доведений вплив генетич­них факторів, належать: форма яєць, якість і забарвлення шкаралупи, конси­стенція білка, кров’яні і м’ясні плями тощо.

Форма яєць має певне значення для їх механічної стійкості. Форму ви­значають за допомогою індексу, який відображає відношення найбільшої ширини до довжини яйця. Більшість значень цього індексу знаходиться в межах 70-80. Задовільними вважають 72-76, оптимальним – 74. Форма яєць також може змінюватись від овальної до грушовидної, залежно від того, в якому місці найбільша ширина пересікає довжину. На основі кореляції “мати-дочки” успадковуваність індексу форми яйця варіювала від 0,15 до 0,6.
Забарвлення яєчної шкаралупи зумовлене пігментом порфірином, який ідентичний гемоглобіну. Колір жовтка не має ніякого відношення до кольору шкаралупи та якості білка і жовтка, але деякі споживачі надають перевагу коричневим, або злегка кольоровим яйцям. Мінливість забарвлення шкара­лупи значною мірою зумовлена генетично. Деякі південноамериканські по­роди відкладають яйця з голубою, або зеленою шкаралупою.
Якість шкаралупи є дуже важливим товарним фактором, а отже, селек­ційною ознакою. Оцінити якість шкаралупи намагаються різними способами. Товщину її вимірюють мікрометром, міцність – відповідним навантаженням, проникність – визначенням рівня випаровування води при постійній темпе­ратурі та вологості повітря.
Є точний метод для визначення міцності шкаралупи. Для цього готу­ють розчини кухонної солі різних концентрацій, наприклад, з питомою вагою 1,07; 1,075; 1,08; 1,085; 1,09 і т.д. та визначають, в якому розчині яйце ще тримається на поверхні. При питомій вазі яйця 1,08 частка шка­ралупи становить 10%, при питомій вазі менше 1,07 частка шкаралупи недостатньо висока, тому міцність її зменшується. На міцність шкаралу­пи впливають і зовнішні фактори: вміст у кормі солей кальцію та вітамі­ну Д, проте доведено також і вплив генетичних факторів. Наприклад, леггорни мають завжди більш міцну шкаралупу порівняно з яйцями ма­сивних порід. Коефіцієнт успадковуваності якості шкаралупи за даними різних авторів варіює від 0,25 до 0,60.
Забарвлення жовтка визначається також вмістом каротину, але головним чином вмістом ксантофілу і значною мірою залежить від вмісту цієї речовини у кормі. Тому добавка люцернової муки в корм птиці сприяє пігментоутворенню жовтка. Успадковуваність цієї ознаки оцінюють приблиз­но 0,15.
Великого значення надають консистенції білка, у якому розрізняють де­кілька шарів. Яєчний жовток оточений спочатку тонким шаром густого біл­ка, який на обох полюсах переходить у так звані халази. Далі йде шар відно­сно рідшого білка, який знову оточений щільним шаром густого білка. Сам зовнішній шар складається з рідкого білка. Бажано, щоб зовнішній густий шар становив основну масу яйця. За допомогою сита можна розділити рідкий і густий білок та зважити ці фракції. Частка густого білка при зберіганні зме­ншується, тому яйця необхідно досліджувати у той же день, коли вони були відкладені. Частка густого білка може змінюватись в широких межах – від 45 до 90%, при середньому значенні 62%. Коефіцієнт успадковуваності показ­ників консистенції білка змінюється від 0,2 до 0,5.
Кров’яні та “м’ясні” плями зустрічаються переважно в граничному шарі між жовтком і білком. Кров’яні плями можуть бути дуже великими за розмі­ром. Вони виникають при невеликих виливах під час овуляції, а “м’ясні” зу­мовлені пошкодженням слизової оболонки яйцепроводу. “М’ясні” плями флуоресціюють в ультрафіолетових променях, кров’яні – не флуоресціюють. Тенденція до утворення таких включень зумовлена генетично, причому “м’ясні” і кров’яні плями зумовлені різними спадковими задатками. Селекція курей за цими ознаками дає разючі результати – через 5-6 поколінь можна знизити частоту кров’яних плям до мінімуму у білих леггорнів.
Успадковуваність цих ознак сягає показника 0,5.
Виводимість яєць птиці. Не встановлено високої кореляції між показ­никами виводу курчат з яєць у матерів і їх дочок, тому більшість вчених вва­жають, що вивід запліднених яєць залежить від багатьох генетичних факто­рів і факторів зовнішнього середовища. Дуже крупні, або дуже дрібні яйця мають гіршу виводимість, ніж яйця середні за розміром. Експериментально встановленого при масі яєць леггорнів, в середньому, 46-64 г вивід стано­вив 87%, при зменшенні маси до 46 г вивід знизився до 80%, а для яєць ма­сою, яка перевищувала 64 г – лише 71%. Яйця, відкладені в середині циклу яйцекладки, мали більш високу виводимість.

На ефективність виводу яєць впливають летальні фактори, яких уже відо­мо більше 20, і в першу чергу вони зумовлюють ненормальний розвиток за­родків. Більшість цих летальних і напівлетальних генів мають рецесивний тип успадкування і можуть проявитись при тісному інбридингу у вигляді зниженого процента виводу курчат. Коефіцієнт успадковуваності виводу ку­рчат становив 0,13, у індичат – 0,26.
Життєздатність – це спадково зумовлена здатність тварин протистоя­ти негативним діям зовнішнього середовища (наприклад, висока чи низька температура, вологість повітря, захворювання тощо). Тому, поряд із селек­цією на високу несучість, необхідно звертати особливу увагу і на життє­здатність. Експериментальні дані показують, що значного зменшення смертності птиці можна досягти селекційними методами. Наприклад, у білих леггорнів за 4 роки зменшили смертність з 40% до 20,1%. Коефіцієнт успадковуваності життєздатності в перший рік яйцекладки варіював від 0,08 до 0,13.

Встановлена тісна залежність між інтенсивністю росту і оперенням: швидкоростуча птиця у віці 8 і 12 тижнів краще і повніше заростає пір’ям, ніж повільно ростуча. Як критерій швидкості оперення розглядають на­явність шести і більше добре розвинутих махових пір’їн уже в одноденних курчат. Курчата крупних порід оперяються швидше, ніж легких. Здатність до швидкого оперення особливо ціниться у м’ясних курчат, бо при цьому отримують тушки без пеньків. Такі тушки більш високо ціняться у спожи­вачів.
Коефіцієнт успадковуваності живої маси птиці у 8-12-тижневому віці становить майже 0,30; згідно з даними деяких авторів 0,43; в 70-денному віці – 0,50. Жива маса птиці позитивно корелює з багатьма промірами тіла.
Ритмічність і циклічність яйцекладки. Продуктивність домашньої курки в 10-12 разів більша від її предка – дикої курки. У курей, які щоденно несуться, овуляція настає через півгодини після того, як було відкладене попереднє яйце. Тривалість перебування яйця в період його формування у яйцеводі становить 23-24 години. Але утворення яєць та їх відкладання прохо­дить не рівномірно, а в певному ритмі (циклі). Ритмічність яйцекладки у курки проявляється в тому, що вона відкладає яйця декілька днів підряд, а потім настає пауза, яка триває 1 або декілька днів. Відбір несучок з тривали­ми циклами сприяє відбору таких курей, у яких інтервал між циклами яйце­кладки наближається до 24 годин. Тому при тривалому циклі яйця, як прави­ло, відкладаються приблизно в один і той же час, за винятком декількох днів на початку і в кінці циклу. Найбільш тривалий із відомих до цього часу цик­лів мала одна курка породи леггорн, яка щоденно протягом 235 днів відкла­дала по одному яйцю.
Тривалість циклів є індивідуальною ознакою курки. Але на несучість впливає ряд інших факторів, наприклад, сезон року. Найбільш тривала зимо­ва пауза, період якої настає з 1 листопада до 1 березня. У жаркому кліматі, замість зимової паузи, настає пауза в жаркий період року.
Тривала перерва несучості настає в результаті линьки, яка проходить пізньої осені, або зимою. У малопродуктивних несучок линька триває довго. Зустрічаються окремі особини, які несуться без ознак повної линьки два роки і більше. Неповна линька частіше буває у молодих курочок. Жива маса мо­лодих курочок у момент початку яйцекладки становить майже 70% її нор­мальної величини. Кури сучасних порід починають нестись пізно літом або восени у віці 5-6 міс. (залежно від часу виводу). З віком продуктивність ку­рей знижується. Вважають, що на 2-й рік несучість знижується на 20% порівняно з першим. У курей породи білий леггорн продуктивність зни­жується на 13% в рік.
Методи оцінки несучості птиці. Несучість птиці визначають за біологічний цикл і окремі вікові періоди. Застосовують такі основні методи оцінки (за тиждень, місяць, рік, цикл і т.д.:
1. Несучість на середню несучку = кількість яєць, знесених птицею за період : середнє поголів’я за період, де середнє поголів’я за період = сума кормоднів за період : кількість днів у періоді.
2. Несучість на початкову несучку = кількість яєць, знесених за період: поголів’я птиці на початок періоду (на день переводу у доросле стадо).
Для характеристики динаміки несучості розраховують:
Інтенсивність несучості (%) = кількість яєць, знесених за період: кількість кормоднів за період х 100.
2. Інтенсивність несучості (%) = середня несучість за період : кількість днів у періоді х 100.
Облік несучості проводиться: за початковий період (280 днів життя) і по­вний період – 476-504 дні.
Для відбору кращої птиці використовують такі показники: вік знесення першого яйця – 148 днів, вік досягнення 50%-ної несучості – 163 дні, вік досягнення піка несучості – 205 днів, інтенсивність несучості на 15-16-му місяці життя – 63%.
Продуктивність окремих видів птиці
Птахівництво – одна з найінтенсивніших галузей тваринництва, яка дає високоцінні продукти харчування: яйця, м’ясо, печінку (гусячу). Кури яєчних порід починають яйцекладку в 150-160 днів, кури м’ясних порід – 175-185 днів. Курчата-бройлери досягають забійної маси (1,5-1,7 кг) у віці 49-56 днів при середньодобових приростах 28-38 г. Дорослі кури мають живу масу 1,7-2,3 кг. Несучість курей – 180-220 яєць. Рекордистки – по 285-294 яєць за рік. Середня маса яєць -60 г.

Індиків розводять для виробництва м’яса: важкого типу – для отримання “ресторанних тушок”, середнього типу – для домашнього використання і легкого типу (порційні) з невеликою масою туші. Важкі індики в 240-денному віці мають живу масу 13-14 кг, індички – 7-8 кг, у віці 120 днів -відповідно 5 і 4 кг. Несучість – 110-115 яєць. Легкі індики в 240-денному віці важать 10-11 кг, індички – 5-7 кг.

Качки української породи мають несучість 100-130 яєць масою 80-90 г. Індійські бігуни (порода яєчного напряму продуктивності) відрізняються високою несучістю – 170, в окремих випадках – 220 яєць.

Гуси дають до 50 яєць масою 160-180 г. Ландська порода гусей французської селекції використовується для виробництва печінки. Відгодовані гуси важать 8 кг. Середня маса печінки – 728 г, що становить 9,1% маси тушки.

Цесарки використовуються для виробництва яєць і м’яса, їх несучість -80-90 яєць, масою по 46 г.
Перепел японської і французької селекції. Несучість – 268 яєць, масою по 10-12 г (7-14 г).
При повноцінній годівлі забійного віку каченята досягають в 50-60 днів, гусенята – 60-65, цесарята – 70-75, індичата – 90-120 днів.

  
У таблицях наведені селекційні досягнення у птахівництві.

Несучість курей кросу Зоря-17 на середню несучку

Характеристика ліній і гібридів курей кросу Хайсекс коричневий

Продуктивність основних кросів курей м’ясних порід, качок, індиків

ВОВНОВА, ШУБНА, СМУШКОВА, ПУХОВА ПРОДУКТИВНІСТЬ

Основна продукція вівчарства – вовна. У кращі роки в господарствах України закупки вовни досягли 30 тис.т. Крім того, щорічно виробляли май­же 80 тис. т баранини, більше 30 тис. т овечого молока і 155 тис. штук кара­кульських смушків, щорічно вирощували більше 70 тис. племінного молод­няку для продажу в межах держави і для міжнародної торгівлі.

Жива маса баранів асканійської породи досягає 130 кг, маток – 55-64 кг. Середній настриг вовни в дорослих баранів 15-17 кг, маток – 5-7 кг неми­тої вовни. Довжина вовни у маток – 7,5-9 см, у баранів – 8 -9,5 см. Баран № 8267 дав настриг немитої вовни 31,7 кг, а баран № 77 із лінії 952 мав живу масу 183 кг в 3-річному віці. У овець породи ромні-марш довжина вовни може досягти 40-45 см.

Молода баранина – це м’ясо, отримане від овець, забитих у віці до року. На світовому ринку високо ціняться туші відгодованого молодняку масою від 13 до 16 кг. Кращу баранину отримують від овець порід чорноголова, ромні-марш, північнокавказька та їх помісі з прекосами.
Вівці цигайської породи дають за лактацію 124 кг молока високої якості: сухі речовини – 18%, жир – 6,7, білок – 5,8, молочний цукор – 4,6%, причо­му, надій молока за перший місяць лактації складає до 23% від надою за всю лактацію.

Смушок – це шкура забитого новонародженого ягняти каракульської по­роди, яка має волосяний покрив у вигляді завитків. За кольором каракульські смушки діляться на чорні, кольорові та сірі. Сур – смушки з нерівномірним розподілом пігменту по довжині волосу, в основі більш темне, а кінець — світлий, сріблястого, або золотистого відтінку. Сірий колір має 8 відтінків: сріблястий, свинцевий, голубий, молочний, стальний, перламутровий, сивий і чорно-сірий. Цінність і сорт смушка залежить від форми (типу) завитка во­лосу. Цінні форми – вальок і боб, менш цінні — гривка, малоцінні – кільце, напівкільце; порочні – горошок, штопор, ласи, деформовані.

Розмір шкурки визначають множенням її довжини на ширину. Довжину вимірюють від основи шиї до кореня хвоста, ширину – за передніми пахами. Нормальний розмір сухосолених шкурок – 700 см2 і більше, недомірок – від 350 до 700 см2, брак – менше 350 см2. Від ягнят, забитих на смушки, беруть сичуги, з них виготовляють сичужну закваску, яку використовують для виго­товлення різних сортів сиру.

Овчини – шкурки, зняті з дорослих овець і молодняку старше 5 місяців. За типом волосяного покриву розрізняють три групи овчин: шубні, хутрові і шкіряні. Породи хутряні: асканійська, меринос, прекос та інші тонкорунні; напівтонкорунні: цигай, ромні-марш, північнокавказька, чорноголова та ін., включаючи і помісі з ними; шубні: романівська, каракульська, гірськокарпатська та ін.; шкіряні овчини отримують від овець всіх порід у тому випад­ку, якщо їх шкури не придатні для виготовлення хутрових і шубних овчин.
Показники вовнової продуктивності. У овець розрізняють три типи во­локон, які часто зустрічаються в різній пропорції у однієї і тієї ж тварини.

1. Короткий, грубий покривний волос з серцевиною зустрічається на кін­цівках і голові у більшості порід овець. У дикого муфлона весь вовновий покрив складається з короткого покривного волосся. Таке волосся не фарбу­ється, і тому не користується попитом у вовнопереробній промисловості.
2. Довгий покривний (остьовий) волос. Довжина його перевищує 3 см, волос має серцевину, але не так добре розвинуту, як у короткого покривного волоса. Довгий покривний волос зустрічається у каракульських і місцевих порід, у останніх в суміші з тонким підшерстком. Ламкий, бляклий з запов­неною повітрям серцевиною, його називають мертвим волосом. Він не фар­бується і оцінюється як суттєвий дефект руна.
3. Власне вовновий волос. Товщина вовнового волокна може значно ва­ріювати і у багатьох порід овець коливається в межах між 35 (шевіот) і 15 мікрон (меринос). У овець з неоднорідною вовною підшерсток, як правило, дуже тонкий і називається пуховим волосом.
Вовнові волокна утворюються в так званих волосяних фолікулах, які є наслідком вростання епідермісу шкіри у власне шкіру. Волос росте із внут­рішньої частини вростання, яку називають волосяним соском. У волосяний мішок у верхній його частині впадають сальні і потові залози. Первинні фо­лікули закладаються в ембріоні вже приблизно у віці 60 днів. Потім утворю­ються вторинні фолікули. Час утворення вторинних фолікулів і їх кількість значною мірою визначають тонкість вовни, У мериносових порід вторинні фолікули розвиваються безпосередньо за первинними. У каракульських овець, навпаки, вони розвиваються лише приблизно через 6 тижнів після первинних.
Різні типи фолікулів конкурують між собою за отримання поживних ре­човин, необхідних для утворення волосу. У каракульських овець перевагу отримують первинні фолікули, тому у тварин утворюється грубий покривний волос. У мериносів же розвиток і первинних, і вторинних фолікулів зрівно­важується, що зумовлює майже однакову тонкість і міцність всіх волокон. Зрозуміло, що покривний волос у мериносів відсутній. Вовнові волокна об’єднуються в пучки до 30-40 волокон, які, скріплюючись жиром і особли­вими з’єднувальними волокнами, утворюють штапель.
Жиропіт вовни, який зумовлює її еластичність та міцність, утворюється в сальних і потових залозах фолікулів. Він являє собою не власне жири, а різні холестерини, змішані зі складними ефірами жирних кислот, вільними жир­ними кислотами і різноманітними солями. З жиропоту отримують ланолін, який використовують у косметиці для виготовлення кремів.
Вимоги до якості вовни. При оцінці якості вовни враховують якість окремих волокон і штапеля, а також характер руна. Якість волокон визнача­ють за такими ознаками як довжина, тонкість, однорідність, звивистість, мі­цність та еластичність.

Під довжиною волокна розуміють довжину, яку воно досягає протягом одного року росту. Нормальною довжиною називають довжину звитих воло­кон. Абсолютну довжину волокон вимірюють у витягнутому стані. У англій­ської породи овець Лінкольн абсолютна рекордна довжина волокон станови­ла 450 мм.
Від тонкості залежить характер використання вовни. Чим тонша вовна, тим більшої довжини на одиницю ваги досягає спрядена з неї нитка; тому в прядильній справі мірою тонкості вовни служить кількість мотків ниток пев­ної довжини, які можна спрясти з одного аглійського фунта чистої вовни.
У наукових дослідженнях за міру тонкості приймають, як правило, діаметр волокна. Діаметр волокна можна виміряти методом фотографування під мікроскопом поперечного розрізу волокна.
Поряд з тонкістю, якість вовни визначається також вирівняністю і кількістю волокон з серцевиною. Вирівняність вовни можна визначити, на­приклад, через коефіцієнт варіації для діаметра волокна. Міцність волокна визначають пробою на навантаження. Оцінюють також форму штапеля і ру­но в цілому. Циліндричний штапель вказує на рівномірну тонкість волокон і однакову довжину. При значній домішці покривного волосу форма штапеля буде конічною, а руно відкритим. Поряд з довжиною волокон, величина на­стригу вовни визначається щільністю руна. У мериноса нараховують при­близно 60 волосяних фолікулів на 1 кв.мм, тоді як у каракульських овець їх наполовину менше. У смушкових порід, навпаки, більшу роль відіграє колір смушка, форма і розміщення завитків та блиск.
Продукція вовни. Вихід брудної вовни служить мірою величини вовнової продуктивності. З економічних міркувань як міру краще використовувати вихід чистої вовни, хоч між виходом брудної і чистої вовни в межах однієї породи при однакових умовах середовища існує висока фенотипічна кореляція (0,9).

Вплив негенетичних факторів. З підвищенням віку підвищується до пе­вної міри і настриг вовни. З віком збільшується діаметр волокна і зменшує­ться довжина штапеля. Кітність зумовлює зменшення діаметра і довжини волокна. На першому році життя збільшується діаметр волокна, настриг під­вищується. Потім зменшується довжина штапеля, діаметр і довжина волокна, тому і спостерігається зменшення настригу.
Розміри тіла також впливають на величину настригу вовни. Коефіцієнт кореляції між живою масою і настригом становить 0,3-0,4 за перші 3-5 ро­ків життя. Складчастість шкіри на шиї не завжди зумовлює збільшення наст­ригу вовни, хоча вміст жиропоту підвищується. Крім того, у складках нерід­ко заводяться паразити.
На вовнову продуктивність впливає стан вгодованості та молочності вів­цематок. Якщо взяти вовнову продуктивність вівцематки з одним ягням за 100, то у вівцематок з близнятами – 93,3, у маток без ягнят – 112%. При по­ганій годівлі у овець виростає так звана “голодна” вовна, яка має нормальну довжину, але дуже тонка і ламка.
Більшість факторів, що впливають на кількість вовни, впливають також і на її якість. Вже відмічалось, що діаметр волокон з віком збільшується, а ріст у довжину зменшується, тобто, якість вовни погіршується. На першому році життя у овець приріст вовни складав 0,52 мм, а на третьому – 0,44 мм за до­бу. Одночасно, товщина волокна збільшилась з 32,8 до 34,9 мікрон.
Годівля також впливає на якість вовни. Повноцінна годівля зумовлює по­товщення вовни і більший ріст у довжину. Невирівняна і менш міцна вовна росте при переході з високого рівня годівлі на низький.Вплив статі виражає­ться в тому, що барани дають більш грубу вовну, ніж вівцематки. Крім того, їх вовна дещо довша.
Вплив генетичних факторів. Генетична обумовленість вовнової проду­ктивності вивчалась переважно на тонкорунних, а також на довгововнових породах овець. Коефіцієнт успадковуваності виходу брудної вовни в серед­ньому становить 0,4. Генетична обумовленість густоти вовни і кількості фо­лікулів на одиницю поверхні шкіри становить від 0,5 до 0,8, а оброслість голови – 0,5.
Різкі міжпородні відмінності по довжині вовни, тонкості і вмісту серце­вини вказують на генетичну обумовленість цих ознак. Наприклад, за даними американських вчених, середньодобовий приріст вовни в довжину у різних порід коливається у таких межах: рамбульє – 0,20-0,33 мм, коридель -0,38-0,48 мм, меринос – 0,26-0,32 мм, окс-форддаун – 0,49-0,52 мм, шропшир – 0,32-0,46 мм, ромні-марш – 0,56-0,57 мм.
Як видно із даних, у тонкорунних порід (рамбульє і меринос) добовий ріст вовни майже вдвоє менший, ніж у ромні-марш. Довжина вовни є типовою кількісною ознакою, тому міжпородні схрещування дають проміжний результат. Коефі­цієнт успадковуваності довжини штапеля у віці 12 міс. – приблизно 0,4.
Звивистість вовни теж значною мірою зумовлена генетично. Показник успадковуваності сягає 0,4. Для діаметра волоса успадковуваність становить 0,3-0,6; дефекти вовни, мертвий волос – 0,53; оцінка якості – 0,27-0,41.
Генетичний зв’язок між ознаками вовнової продуктивності. Коефіці­єнти успадковуваності показують, що племінний відбір за більшістю ознак повинен дати швидкий позитивний результат, особливо для якісних ознак. Однак, практичний досвід вівчарства переконує, що односторонній відбір за певними ознаками, наприклад, на підвищений настриг вовни, швидко при­зводить до втрати якості і навпаки.
Показники генетичної кореляції між ознаками вовни у овець породи ромні-марш свідчать, що вовнова продуктивність генетично позитивно коре­лює не лише з довжиною штапеля (0,25), але і з поширенням волокон, які містять серцевину (0,28), і негативно – з оцінкою якості (-0,47). Довжина штапеля позитивно корелює з вмістом грубого покривного волосу (0,41) і негативно – з оцінкою якості (-0,73). Аналогічні результати отримані і на мериносах. Між виходом чистої вовни і довжиною штапеля існує позитивна генетична кореляція (0,39), в той же час ця ознака корелює негативно з кількістю завитків і живою масою.
Ці дані підтверджують, що поєднувати в межах однієї породи високу вов­нову продуктивність з хорошою якістю вовни досить важко, тому і в майбутньому мериносові породи будуть давати відносно низькі настриги вовни, але високої якості.
Селекційні досягнення у вівчарстві. Світові рекордні показники у вів­чарстві мають такий рівень: настриг немитої вовни у барана – 31,7 кг; дов­жина вовни – 65 см; настриг чистої вовни – 15-18 кг; жива маса баранів -170-180 кг; жива маса вівцематки – 100-110 кг; середньодобові прирости -400-500 г; молочність вівцематки – 1000 кг; багатоплідність дорослих вів­цематок – 9 ягнят; густота вовни – 15-16 тис. на 1 см2.

В окремих племінних господарствах були досягнуті наступні показники. Родоначальник лінії асканійської тонкорунної породи овець баран № 40 є світовим рекордистом за настригом вовни. Від нього в 1966 р. одержали 30,6 кг натуральної вовни. Жива маса барана – 150 кг, довжина вовни – 8 см, тонкість – 58 якості.
Від барана № 40 одержано другого рекордиста – барана № 8267, настриг натуральної вовни у якого досягав 31,7 кг (за 5 років – 123,3 кг) при живій масі 114 кг. Від матки № 2665 асканійської породи племзаводу “Червоний чабан” Херсонської області настригли 15,2 кг вовни (маса тварини 98 кг).

Серед баранів породи прекос максимальна жива маса становила 153 кг, а настриг чистої вовни – 7,8 кг, максимальна довжина вовни – 13 см. У вівцематок максимальна жива маса сягала 90 кг, настриг чистої вовни -4,4 кг, довжина вовни – 9,52 см.

РОБОЧА ПРОДУКТИВНІСТЬ ТВАРИН

Як робочих тварин використовують коней, верблюдів, волів, мулів, ослів, буйволів, оленів та ін.

Продуктивність робочих тварин вирахову­ють за тією роботою, яку вони виконують. Наприклад, крокові, або ро­бочі породи коней використовують на сільськогосподарських і транспортних роботах, а коней швидких алюрів – в упряжі (рисисті), або під верхом (скакові). В Україні як робочу тварину, в основному, коней вико­ристовують для перевезення вантажів на невеликі відстані, на різних підсобних роботах, для пасіння худоби, роз’їздів, в лісівництві, мисливстві, для перевезення в’юків у горах тощо. Крім того, є ще і продуктивне конярство, від якого отримують м’ясо, кумис, шкуру, волос, жере­бок (хутрові вироби). М’ясо коней – необхідний компонент високо­якісних ковбасних виробів. Кумис використовують як дієтичний продукт і як лікувально-профілактичний засіб.
Окремо виділяють кінний спорт та кінний туризм. Коней також викори­стовують як репродуцентів лікувальних, профілактичних та стимулюючих сироваток і донорів шлункового соку (за 1 раз беруть 4-6 л). Кров беруть так: за рік – 10 циклів, за 1 цикл – 1 л крові на кожні 50 кг живої маси.

Як особливий напрям у конярстві виділяють чистопородне рисисте ко­нярство, де виведена рисиста порода, яка характеризується максимальною жвавістю у бігу риссю. Витривалість, спокійний темперамент сприяють ви­користанню рисистих коней і в сільському господарстві.
Середньовагові і важкі крокові коні виконують роботу, головним чином, на повільному алюрі. Це – масивні тварини з сильними, майже округлими кінцівками, менш чітко окресленими суглобами і спокійним темпераментом; вага таких коней може досягати 1000 кг.

До групи малих коней відносять всі форми, у яких висота в холці стано­вить 120-147 см. Карликових коней нижче 120 см називають поні. Їх вико­ристовують під верх для дітей, в упряжі і під в’юком у садівництві та овочів­ництві, в горах. Поряд з англійським кобом і багаточисельними представни­ками британських поні дуже поширені норвезькі фіордові, а також гафлінгські коні, польські “конікі” та гуцульський кінь. Ці коні невибагливі до кор­му, витривалі, смирні. Значення їх як допоміжної тяглової сили в господарс­тві буде зростати у зв’язку з різким подорожчанням енергоносіїв.
Важковозні породи коней (російська, володимирська, арденська, новоолександрівська та ін.) розвивають максимальну силу тяги – 796-912 кг і транспортують вантаж 16-20 т.
Роботу коня в упряжі визначають двома показниками: розміром тяги і пройденою відстанню. Силою тяги, або тягловим зусиллям, називають ту силу, яку повинна прикласти тварина для пересування вантажу і подолання опору воза чи іншого знаряддя під час руху. Сила тяги виражається в кіло­грамах і вимірюється за допомогою динамометра. Нормальне тяглове зу­силля, при якому кінь виконує роботу без великого напруження, становить приблизно 13-15% від його живої маси. Величина тяглового зусилля зале­жить також від росту, лінійних розмірів і міцності скелета та мускулатури, від функціонування всіх систем організму, тренування. В окремі моменти роботи тварина може розвивати тяглове зусилля до 90-100% живої маси коня.
Швидкість руху коня має зворотну залежність від тяглового зусилля: чим швидше біжить кінь, тим менше тяглове зусилля він прикладає. Швидкість коня при різних алюрах характеризується такими середніми величинами: кроком – 0,8-1,6 м/с, риссю (рекорди рисаків) – 15-16 м/с, галопом (на ска­чках) -17-18 м/с. Робота (Р) в механіці визначається множенням сили на відстань: Р = С х В. Сила виражається в кілограмах, а відстань в метрах, або кілометрах, тому роботу вимірюють в кілограмометрах (кгм).
Для характеристики коня, як і будь-яких двигунів, що виконують роботу, залежно від часу, використовують спеціальне поняття – потужність, тобто здатність двигуна виконувати певну кількість механічної роботи за одиницю часу. Математично потужність (П) може виражатись формулою: П = Р : (час), або П = С х Ш, де С – сила тяги, Ш – швидкість.
За одиницю виміру потужності взято так звану кінську силу (КС), яка дорів­нює 75 кгм/с. Нормальна потужність коня у середньому становить 0,6-0,7 КС, але в окремі моменти роботи може досягати 4 і навіть 8 КС. Одна кінська сила дорівнює 0,736 кВт.
Залежно від величини виконаної роботи за день розрізняють малу, серед­ню і велику механічну роботу. Окремо розрізняють залежно від сили тяги легку роботу (сила тяги – 10% маси коня), середню (або нормальну) – 15% і важку, коли сила тяги досягає 20% маси коня.
Оцінку коней швидкоалюрних порід проводять при їх випробуванні на жвавість на іподромах: рисистих коней в легкій запряжці у двоколісній кача­лці на рисі, а верхових – під сідлом на галопі. Випробування рисистих коней називають бігами, верхових – скачками.

Умовним показником їхньої продуктивності вважається жвавість.
Звичайними дистанціями при випробуванні коней є: 1600, 2400, 3200, 4800 і 6400 м. Перш ніж допустити коня на випробування (бігу або скачки), потрібно проводити систематичні тренування, які починають з раннього віку.
Орловські рисаки Пілот і Улов на дистанції 1600 м показали жвавість 2 хв 22/8 с; дистанцію 3200 м рисак Лерик пройшов за 4 хв 23/8 с; російський риса Жест в 6-річному віці пройшов 1600 м за 1 хв 596/8 с.
При випробуванні верхових коней враховують їх жвавість на скачках і кількість виграних призів. Чистокровний верховий жеребець Грач 11 в скачках мав 15 перших місць; його жвавість на 1600 м була 1 хв 546/8 с, а на 2400 м – 2 хв. 32 4/8с.

Оцінку робочих коней крокового алюру проводять при випробуванні їх (І) на максимальну вантажопідйомність, або силу тяги і (2) на термінову доставку вантажу, або жвавість кроком з вантажем, і (3) на жвавість порожняком. Випробування на максимальну вантажопідйомність проводять на рівній, твердій дорозі з використанням стандартних возів. Коні, яких будуть випробовувати, повинні бути попередньо втягнуті в роботу. Початковий вантаж не перевищує 1—1,2 т; а по шляху руху додають вантаж через кожні 5-6 м до тих пір, поки кінь йде енергійно і везе вантаж без надмірного напруження, спонукань.
Випробування на максимальну вантажопідйомність є громіздким та дорогим заходом, а робочі якості тварин не завжди повністю оцінюються. Най­більш об’єктивним показником тяглової здатності коня є сила тяги. Найчас­тіше використовують полозковий прилад з високим коефіцієнтом опору при сковзанні полозка по грунті. Середня сила тяги у ваговозних порід коней становить 250-330 кг, а у окремих тварин – більше 420 кг. Ваговози можуть перевозити вантаж вагою 16т.
Окремі коні показують значну витривалість і проходять за добу під вершником 311,6 км (жеребець Зеніт).
Випробування на жвавість, як правило, проводять на іподромах. Скач­ки галопом під жокеєм, або біг риссю в качалці відносять до важких і жорст­ких випробувань. У зарубіжних країнах для чистопородних коней щорічно проводять так звані класичні скачки на різні дистанції для коней різних віко­вих груп. Для дволіток встановлюють дистанції 1000-1600 м, триліток і ко­ней старшого віку – 1400-3000 м. При цьому беруть до уваги результати, які були показані конем при зміні зовнішніх умов (погода, грунт), а також його витримку під час тренувань і на іподромі. Кращі показники часу, отримані в класичних скачках на різні дистанції, були такими:
1000 м – 59,6 с
2200 м – 2 хв 16,6 с
1400м – 1 хв 25,9 с
2400м-2 хв 18,8 с
1600м -Іхв 37,8с
2600 м – 2 хв 44,8
2000 м – 2 хв 2,3 с
2800 м – 2 хв 56,4 с
При встановленні рекордів беруть до уваги умови іподрому.
У чистокровних англійських коней коефіцієнт успадковуваності жвавості ста­новить 0,2; для показників жвавості 2-річних жеребців – 0,17; 4-річних – 0,17. Повторюваність показників жвавості однієї і тієї ж особини становить 0,2. Таким чином, доля генетичного впливу на жвавість дуже мала, тому подаль­ший прогрес буде базуватись на індивідуальній селекції та результатах вико­ристання жеребців, потомство яких показало визначні результати при випро­буванні на іподромах та за допомогою інших методів оцінки працездатності потомства.
Систематичні випробування продуктивності робочих коней проводяться лише в Фінляндії. В результаті встановлено, що тяглове зусилля та витри­валість коня значною мірою зумовлені генетично: тяглове зусилля має ко­ефіцієнт успадковуваності 0,26; швидкості кроку – 0,41; жвавості при бігу риссю – 0,43. Здатність бігти риссю або іноходдю залежить від генотипу особини і має спадковий характер. Коефіцієнт успадковуваності середньої оцінки швидкості бігу коня риссю становить 0,37.
Англійська чистокровна верхова показала такі кращі результати: 1200 м -1.11,5 (1951); 1600 м – 1.37,5 (1955); 2400 м – 2.28 (1952); 3200 м – 3.24 с (1954).
Селекційні досягнення. Рекордні показники коней російської рисистої породи на дистанції 1600 м – Власний (1.58,7) і Жест (1.59,6); на дистанції 2400 м – Павлін (3.03), Гібрид (3.04,6), Бродяга (3.07,2); орловські рисаки -Пілот (2.02,2), Ліон (2.00,1).
Рекордистами чистокровної верхової породи були: на дистанції 1200 м -жеребець Стратег (1.11,4); 1600 м – Арифмометр (1.37,4).
Жеребець Жребій російської ваговозної породи вивіз вантаж масою 16,27 т (тяглове зусилля – 475 кг).
Українська верхова має такі показники: 2400 м – 2.33; 3200 м – 3.31,6 с.
Експорт спортивних і користувальних коней є важливим джерелом валю­тних надходжень до казни держави.

ВІДТВОРНА ПРОДУКТИВНІСТЬ

Відтворення – один з найважливіших процесів, що відбуваються у живій природі. Саме цим способом всі живі істоти підтримують існування виду і поширюються у просторі. Найпростіша форма відтворення – це нестатеве розмноження, шляхом ділення. Найбільш широко розповсюджене статеве розмноження (амфіміксіс).

Сім’я. Еякулят самця являє собою сім’яну рідину, або сім’я. Суттєвою складовою його частиною є сперматозоїди. Жуйні дають невеликі еякуляти з високою концентрацією сперматозоїдів, жеребець і хряк – навпаки. Основні показники сперми різних видів тварин наведені в таблиці.
Яєчники ссавців – це однакові, майже симетричні органи, розміщені у че­ревній порожнині, у нижній поперековій ділянці і прикріплені до очеревини, як правило, на однаковій висоті з виступами клубових кісток. У стромі кір­кової речовини яєчника знаходяться яйценосні фолікули на різних стадіях розвитку. Із первинних фолікулів, які є у кожної жіночої особини при наро­дженні, дозріває лише незначна кількість. У 3-місячної телички кількість фолікулів з 100 тис. зменшується до 75 тис., до 3-річного віку – 20 тис., до 9-річного – 2,5 тис. Протягом всього життя у корови дозріває дуже мало фо­лікулів (5-15).
Тварини здатні до відтворення лише протягом певного періоду їхнього життя. Репродуктивному періоду передує період настання статевої зрілості. Телички молочних порід у нормальних умовах вирощування приходять пер­ший раз в охоту у віці 7-11 місяців, а телички м’ясних порід – пізніше -9-13 місяців.
Кобил, як правило, вперше пускають до злучки в 3-4-річному віці, хоча вони дозрівають вже у віці двох років. Середня тривалість тічки – 7 днів. Інтервал між кінцем однієї тічки і початком наступної становить в середньо­му 16 днів. Овуляція проходить спонтанно в кінці тічки, як правило, за два дні до її закінчення. Кобила сезонно поліестрична. Статевий сезон: лютий-березень, липень-серпень.

Корова – тварина поліестрична. Тривалість тічкового циклу у телиць -20,2 дні; у корів – 21,2 дні. Тривалість охоти дуже варіює: в середньому 15 год., при варіюванні 4-25 год у телиць і 17,8 год (2,5-28 год) – у корів. Овуляція -спонтанна. Найбільш висока запліднюваність досягається при осіменінні в середині охоти (82%).

Середні і мінімально допустимі показники сперми тварин

Після родів повна інволюція статевого апарата настає у первісток лише через 50 днів. Літом цей процес більш короткий. У м’ясних порід цей інтер­вал триваліший – 60-62 дні. Нормальний показник відтворення у великої рогатої худоби – 1 теля в рік, причому, сервіс-період не перевищує 90 днів, а міжотельний – 300 днів.
Вівця – поліестрична тварина. Статевий сезон починається восени і на початку зими. Середня тривалість тічкового циклу – 16-17 днів. Еструс три­ває 30-36 годин. Овуляція проходить спонтанно через 18-30 годин після початку охоти. Ознаки охоти (зовнішні) у овець виражені слабо, чому і доці­льно використовувати баранів-пробників. На 100 маток народжується 120-150 ягнят, у романівської вівці та сокільської – 180-200 ягнят.

Свині – поліестричні тварини з безперевним статевим сезоном. Тічковий цикл в середньому триває 21 день. Охота триває 48 годин. Овуляція прохо­дить спонтанно протягом 24-48 годин після початку охоти. В кожну охоту овулює 10-20 яєць, причому, в лівому яєчнику овуляція проходить дещо час­тіше, ніж у правому. Зрілі фолікули прозорі, їх діаметр – 8-10 мм. Охота настає через 5-7 днів після відлучки поросят. За 1 опорос народжується 8-20 поросят.

Близнюки. За кількістю яєць, які овулюють в одну охоту, і за кількістю плодів, які розвиваються в матці, домашніх тварин ділять на одноплідних і багатоплідних. У одноплідних овулює, як правило, одне яйце, і в матці роз­вивається один плід. До цієї групи належать: корова, кобила, коза, вівця. Як­що у одноплідних тварин у матці одночасно розвивається і народжується два плоди, або більше, то їх називають близнюками (двійні), трійнятами і т.д. У більшості випадків близнюки – дизиготні. Монозиготні (або ідентичні) близ­нята розвиваються з однієї яйцеклітини, їх існування доведене лише у вели­кої рогатої худоби.

У кобил частота народження близнят 1-2%, однак, смертність лошатблизнюків досить висока (майже 50%); у молочних корів (залежно від поро­ди) – 2-4%; у м’ясних порід – в середньому 1%, але породи м’ясної худоби, які виведені на основі материнської симентальської породи, мають значно вищу частоту народження близнят (4-4,5%).
На відтворні функції тварин впливають багато факторів генетичного по­ходження і зовнішнього середовища. Інфекційні хвороби, такі як туберку­льоз, бруцельоз, вібріоз та інші, різко знижують відтворні здатності тварин.
Плодючістю називають кількість потомків, отриманих від однієї самки одночасно, або за певний відрізок часу, як правило, за рік. При обліку і оцін­ці плодючості різних видів тварин бажано враховувати: 1) частоту періодів статевої діяльності, протягом яких може відбутися запліднення; 2) тривалість життя тварини, її скороспілість і тривалість періоду життя, протягом якого тварина може розмножуватися, а також тривалість вагітності; 3) кількість потомків при народженні.
Плодючість сільськогосподарських тварин є спадковою ознакою, але в той же час залежить від факторів зовнішнього середовища: клімату, повно­цінності годівлі, умов утримання тощо.
Різні види тварин мають неоднакову плодючість через різну кількість потомків, яких народжує самка за один раз. За цією ознакою розрізняють тва­рин багатоплідних (кішка, собака, кролик, свиня, частково вівця) і одноплідних (кобила, корова, верблюдиця та ін.). Здатність самки давати одного або декілька потомків за кожну вагітність залежить від кількості виділених і за­пліднених в одну охоту яйцеклітин, а також від кількості розвинених до мо­менту родів нормальних плодів. Всі ці окремі моменти загального ланцюга процесу розмноження, в свою чергу, зумовлені спадковістю організму, його фізіологічним станом, взаємодією факторів середовища.
Плодючість у зрілих тварин, як правило, вища, ніж у молодих первісток. Навіть у межах однієї породи спостерігається велика різноманітність показ­ника плодючості. Наприклад, окремі свині за один опорос дають 20 і більше поросят. Високою плодючістю характеризується романівська вівця. Вівці, хоч і народжують одне ягня, проте часто мають близнят, трійнят і більше ягнят. Багатоплідними окотами відзначаються вівці породи бурула. В літера­турі описані випадки унікальної плодючості тварин: наприклад, корова за 6 отелів дала 17 телят; від 2-х романівських овець за один рік при двох окотах отримано 17 ягнят; на кращих фермах романівських овець отримують по 260 ягнят на 100 маток. Північнокитайська чорна свиноматка з 32 сосками за один опорос привела 25 живих поросят (Тонг).
По тривалості вагітності сільськогосподарські тварини розміщуються в такому порядку: верблюдиця – 390 днів, ослиця – 360, кобила – 330, буйво­лиця – 305, корова – 285, вівця і коза – 152, свиня 114, кролиця – 30 днів.
Міра плодючості. Розрізняють плодючість чоловічих і жіночих особин. За міру плодючості жіночої особини у багатоплідних тварин беруть чисель­ність приплоду, наприклад, у свиноматки. У вівчарстві цей показник визна­чають кількістю ягнят, отриманих на 100 вівцематок. Тут частково врахову­ють і кількість багатоплідних окотів, процент запліднюваності. У скотарстві заведено, що корова за 1 рік повинна народити теля. Найпростішою форму­лою (Вінничук Д.Т., 1976) для розрахунку плодючості корів є:
В3 = n : В х 100,
де ВЗ – відтворна здатність, п – кількість телят, В – вік корови, у роках, 100 – процент.
Як міру плодючості самців використовують процент вагітних самок, які повторно не прийшли в охоту через 60-90 днів після осіменіння або пару­вання.
Однак, ні для жіночих, ні для чоловічих особин поки що немає показника, який би об’єктивно відображав міру спадково зумовленої плодючості. При­чин цьому багато. Плодючість, яку визначають кількістю потомків у припло­ді, характеризується трьома різними компонентами: 1) плодючістю жіночої особини (кількість яйцеклітин); 2) запліднюваністю; 3) ембріональною смер­тністю. Кожний з цих компонентів є результат взаємодії спадковості і навко­лишнього середовища та ряду інших факторів (вибір часу осіменіння, період охоти тощо) [ 7 ].
Неплідність чоловічих особин буває зумовлена дефектом акросоми сперматозоїдів, ексцентричним прикріпленням джгутика, вигнутим джгути­ком, гіпоплазією сім’яників (недостатній розвиток одного або обох сім’яників). Крипторхізм зустрічається у всіх видів сільськогосподарських тварин і може бути однобічним або двобічним. У жеребців він зумовлений домінантним геном, а у овець і свиней – рецесивним.
Неплідність жіночих особин також буває зумовлена гіпоплазією яєчни­ків, повною відсутністю яєчників (або їх рудименти), недостатнім розвитком матки, шийки матки тощо); хворобою “білих телиць” шортгорнської породи (співвідношення – 1 хвора тварина на 2,5 нормальних; серед чалих – 1 хвора на 25 нормальних і серед червоних – 1 хвора тварина на 100 нормальних). Це явище пов’язують зі зчепленням з геном білої масті. Німфоманія, адренальний вірилізм є результатом порушення рівноваги між продукцією гормонів гіпофіза і яєчників. Затяжна тільність у корів (310 днів і більше) найчастіше завершується народженням мертвого теляти. Вважають, що така тільність зумовлена простим рецесивним летальним фактором.
Гермафродитизм часто зустрічається у свиней і кіз. Серед великої рогатої худоби є особлива форма гермафродитизму – так званий фримартинізм. Ця форма спадково зумовлена тими ж причинами, що і народження близнят (двояйцевих). Найбільша частість народження близнят зафіксована у симен­тальської породи (4,5-10%), шведської чорно-рябої – 3,35%, червоної датсь­кої і червоної норвезької породи – 2,7-4%. Фримартинізм виникає внаслідок об’єднання кровотоків у плодів чоловічої і жіночої статі. Оскільки, чо­ловічий гормон починає діяти раніше, то гальмується розвиток статевих ор­ганів у плода близняти жіночої статі.
Дуже інбредні свині мають знижену плодючість. Ембріональна смерт­ність, тобто, різниця між кількістю жовтих тіл і кількістю плодів, або живо-народжених потомків, також значною мірою є спадково зумовленою.
Коефіцієнт успадковуваності показника плодючості невеликий, в серед­ньому 0,1 (варіювання 0,05-0,15).
Життєздатність новонароджених має чітку спадкову зумовленість, що на­очно спостерігається при порівнянні даних про смертність у поросят у підсисний період у свиноматок різних порід і ліній.
Тривалість тільності у великої рогатої худоби має чітку міжпородну від­мінність: у сименталів – 285, бурої високогірної худоби – 287, абердин-ангуської – 276 днів.

Контрольні запитання.

1.3    Конституція, екстер’єр, інтер’єр, продуктивність.

1) Конституція–це;

2) Які є типи конституції;

3) За якими факторами визначають формування конституції тварин;

4) Які ознаки сухої і сирої перерозвиненості;

5) Екстер’єр – це;

6) Які є методи оцінки екстер’єру;

7) Які є методи вивчення інтер’єру;

8) Як називається фізіологічний стан організму, при якому тварина найбільш повно відповідає її господарському призначенню;

1.4. Добір, підбір і методи розведення

Добір тварин за комплексом ознак(продуктивність, конституція, екстер’єр, придатність до машинного доїння).

Поліпшення стад і порід сільськогосподарських тварин, а також перетво­рення їх спадковості в бажаному напрямі досягається в основному шляхом від­бору і підбору. Щоб відбулося генетичне поліпшення тварин окремого стада, або породи в цілому, необхідно отримувати потомство від кращих за господарсько корисними ознаками особин і вилучати з розведення тварин з небажаними якостями. Внаслідок цілеспрямованого відбору тварин впродовж декількох поколінь в генотипі особин відбувається накопичення генів, які контролюють високий рівень продуктивності.
Отже, відбір – це цілеспрямований метод генетичного поліпшення тварин шляхом одержання потомства від найбільш господарсько цінних особин.
Наприклад, у популяціях молочних порід худоби чисельністю 100 тис. корів щорічно народжується біля 50 тис.бугайців, а в розмноженні популяції беруть участь з них лише 20-30 найбільш цінних плідників-поліпшувачів якості потомства.

Відбір здійснюється в такій послідовності:
1) визначення походження тварин на основі родовідних батьків;
2) оцінка фенотипічних властивостей тварин (екстер’єр, конституція, розвиток, продуктивність, здоров’я, відтвор­на функція і т.д.);
3) оцінка племінної цінності за основними селекційни­ми ознаками;
4) визначення стандартів відбору за селекційними ознака­ми;
5) комплектування селекційних груп кращими тваринами за рівнем їх­ньої продуктивності і племінною цінністю.
Відтворення окремого стада і породи в цілому відбувається на основі штучного та природного відбору.
Штучний відбір здійснюється людиною і направлений на одержання тварин з бажаними якостями. З точки зору генетики штучний відбір спрямо­ваний на збільшення у стаді (популяції) концентрації генів, які сприяють одержанню тварин з бажаними якостями.
Природний відбір – це складний процес, що проявляється у виживанні у стаді особин, найбільш пристосованих до умов середовища, причому, менш життєздатні особини вилучаються з відтворення стада: вони або гинуть у молодому віці, або їх вибраковує селекціонер, або вони мають низьку відтво­рну здатність. Отже, селекціонер відбирає на плем’я найбільш продуктивних особин, а природний відбір вилучає з розведення тих із них, які не пристосо­вані до даних умов середовища. Тому на практиці дуже часто природний і штучний відбір діють у протилежних напрямах.

https://www.youtube.com/watch?v=TOHPJlR5qgc&ab_channel=%D0%A6%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B0
Історія теорії відбору. Основоположником вчення про відбір є англійсь­кий вчений Ч. Дарвін (1809-1889). В основі його еволюційної теорії лежить відбір як головна рушійна сила, що перетворює тваринний та рослинний світ. Основне в дарвінізмі як науковій системі – природний відбір. Однак, Ч. Дарвін глибоко розглянув і обгрунтував також теорію штучного відбору. Він не тільки визначив суть штучного відбору, але й диференціював його на мето­дичний і несвідомий. Ним було встановлено, що мінливість надає матеріал для відбору. Ймовірність появи бажаних змін у спадковості тварин зростає із збільшенням кількості особин у популяції.
Ч. Дарвін підкреслював, що відбір здійснювався людьми ще в найдавніші часи, але без намірів створити якусь породу. Людина прагнула зберегти, або отримати по можливості кращу, більш корисну тварину, збільшуючи у стаді кількість потомків від таких особин. Такий відбір Ч. Дарвін назвав несвідо­мим.
Процес удосконалення існуючих порід і створення нових в умовах куль­турного ведення тваринництва відбувається під дією методичного відбору. Характерними особливостями його є: цілеспрямованість в одержанні наміче­них результатів, генетична оцінка ознак і властивостей тварин та виділення у стаді селекційних груп.
Основним у дарвінській теорії відбору і еволюції є індивідуальна мінли­вість особин у популяції за морфологічними, фізіологічними та іншими ознаками. Кількість і різноманітність спадкових змін у тварин, як незначних, так і дуже важливих, нескінченні. Неможливо знайти двох повністю однако­вих за всіма ознаками особин. Індивідуальна мінливість випадкова і спрямо­вана. Індивідуальні зміни успадковуються.
Дарвінська концепція еволюції перевірена в експериментах і підтвердже­на великою кількістю фактичних даних. Однак, ще при житті Ч.Дарвіна вона піддавалась сумнівам. Противники дарвінського вчення обстоювали уявлен­ня про злиту спадковість, яка пояснювала, що “внесок” батьків у спадковість потомства має проміжний характер, тобто, змішується. Тому вони відкидали спадкову мінливість.
Теорія дискретної спадковості, розроблена Г. Менделем (1824-1884) підтвердила справедливість дарвінського вчення. Кожний з батьків передає своєму потомкові однакову кількість генів, проте вони дискретні, тобто, не змішуються, не здатні змінити інформацію, записану в них, і передаються наступному поколінню в тій же формі, в якій були одержані від попере­днього покоління. Гени здатні мутувати, домінувати або модифікувати дію інших генів.
Однак синтез дарвінізму і генетики відбувся тільки на початку XX сто­ліття, коли зародилася популяційна генетика як біологічна основа відбору тварин. Вирішальну роль у цьому відіграли видатний російський генетик С.С.Четвериков (1880-1959), а також англійські вчені Р. Фішер і С. Райт.
За С.С. Четвериковим у популяціях (ізольовано розмножуваній сукупнос­ті особин одного виду, породи, стада, або групи тварин) адекватна (відповід­на) умовам середовища спадкова мінливість є результатом тривалого відбору генотипів, які певним чином реагують на конкретні паратипові (зовнішні) дії. Більшість нових спадкових змін в результаті відбору відбувається не відразу, а поступово. Популяції ніби гумка вбирають у себе нові зміни (мутації), за­лишаючись зовнішньо однотипними. Чим старіші ізольовані популяції, тим частіше виявляються у них рецесивні мутації в гомозиготному стані. У вели­ких популяціях мутації виникають частіше. Перетворення популяції, перехід її від одного стану до іншого триває до тих пір, поки не перестане діяти від­бір. Швидкість перетворення знаходиться у прямій залежності від інтенсив­ності відбору.
С.С. Четвериков вважав, що відбір активно втручається в еволюційний процес і спрямовує мінливість популяції в певне русло. При цьому, вважав він, кожен ген діє не ізольовано, а проявляє себе в генотипі, і в зв’язку з ним. Тому, відбираючи певні генотипи, відбір веде до посилення селекцій­ної ознаки і, отже, не пасивно, а активно бере участь в еволюційному про­цесі.
В подальшому, розвиток популяційної генетики сільськогосподарсь­ких тварин зв’язаний з роботами Я.Л. Лаша, І.М. Лернера, Л.Н. Хейзеля, Д.С. Фальконера, О.В. Гаркаві, О.С. Серебровського та ін. Завдяки роботам цих та інших вчених розроблена сучасна теорія і практика відбору сільсько­господарських тварин.

МЕТОДИ ШТУЧНОГО ВІДБОРУ

Штучний відбір ділиться на технологічний та селекційний. Техноло­гічний відбір (термін вперше запропонував А.І. Овсянников у 1976 р.) -це відбір тварин, найкраще пристосованих до експлуатації у конкретних умовах середовища. До них належить: придатність корів до цілорічного стійлового утримання і машинного доїння,

придатність курей до клітко­вого утримання і монокорму,

стійкість свиней до стресів у промислових комплексах.
Як правило, технологічний відбір включає в себе елементи природного відбору. Тварини, які не пристосовані до умов середовища, частіше інших хворіють, і їх вибраковують. Оскільки, технологія експлуатації тварин постійно удосконалюється, то змінюються стандартні вимоги технологічного відбору. Технологічний відбір спрямований на комплектування виробничих груп у товарних господарствах, тому він не впливає на зміну спадковості тварин за цими властивостями. Якщо ж у селекційну групу відбирають осо­бин з урахуванням пристосованості їх до технології утримання, то такий від­бір змінює генетичні властивості тварин за цими ознаками. До технологічно­го відбору можна віднести також комплектування виробничих груп тварин за віком, рівнем продуктивності, фізіологічним станом тощо

Селекційний відбір спрямований на одержання ремонтного молодняку наступної генерації від кращих особин. Селекційний відбір може бути групо­вим і індивідуальним. Прикладом групового відбору є відбір за родинами, коли на основі середнього значення ознаки родину залишають у стаді для розведення або вибраковують. При селекції, наприклад, на стійкість до лей­козу родини з високою частотою захворюваності повністю вибраковують.
Коли для комплектування селекційної групи порівнюються показники продуктивності кожної особини з середньою продуктивністю групи, то такий відбір називають індивідуальним. Індивідуальний відбір може проводитися в окремій родині, стаді і в масштабах всієї породи. Відбір у родині здійснюють на основі відхилення показників їхньої продуктивності від середнього зна­чення за родиною. Такий метод відбору застосовується в багатоплідному тваринництві. Його ефективність залежить від того, наскільки фактори зов­нішнього середовища мають однаковий вплив на всіх членів родини. Напри­клад, жива маса поросят перед відлучанням залежить в основному від моло­чності свиноматок,

тому відхилення окремих особин від середньої маси ро­дини зумовлюється їх генотипом.
Якщо у стаді відбираються кращі особини для одержання від них ремонт­ного молодняку, то такий відбір називається внутрішньостадним. При висо­кому коефіцієнті розмноження потомків від окремих тварин, наприклад, одержання десятків і сотень тисяч потомків від одного бугая при штучному осіменінні, відбір плідників ведеться в масштабах всієї породи. Такий відбір називають внутрішньопородним.
Індивідуальний відбір проводиться за фенотипом, коли враховуються тільки абсолютні показники продуктивності (власні, батьків, потомків, біч­них родичів) і за генотипом, тобто, на основі племінної цінності вказаних вище джерел інформації. Генетичні властивості тварин найбільш правильно можна встановити тільки на основі їх племінної цінності. Тому, щоб змінити генетичні якості і властивості тварин, необхідно їх відбирати на основі пле­мінної цінності, оскільки фенотип відображає не тільки генетичні властивос­ті тварин, але й реакцію їх генотипу на умови середовища. Відбір за феноти­пом значно повільніше сприяє генетичному поліпшенню тварин, тому що більшість господарсько корисних ознак тварин мають низький ступінь успадковуваності.
Отже, найбільш ефективним методом генетичного поліпшення тварин є відбір за племінною цінністю, тобто, за генотипом.

Залежно від кількості селекційних ознак, за якими ведеться відбір, а та­кож методів визначення племінної цінності, розрізняють такі методи індивідуального відбору : відбір за власними показниками; за показниками продук­тивності предків, потомків, бічних родичів; за комплексом джерел інформа­ції; відбір послідовний, за незалежними рівнями, селекційними індексами і за бонітувальними класами. Характеристика цих методів наводиться в розділі “Відбір племінних тварин”.

Особливості добору плідників.

У зв’язку з тим, що штучне осіменіння сільськогосподарських тварин стало основним способом їх розмноження, від плідників одержують набагато більше потомства, ніж від самок, і якість плідника має вирішальний вплив на підвищення продуктивності великих масивів тварин.

Оцінка плідників за якістю потомства дає змогу відібрати кращих у племінному відношенні плідників-поліпшувачів, тобто таких, чиє потомство, безумовно, продуктивніше порівняно з іншими. Не менш важливо виявити плідників- погіршувачів (показники гірші, ніж у матерів і потомства інших плідників) й нейтральних, але це залежить від кількості та значення ознак, за якими проводять відбір.

Для правильної оцінки плідників за якістю потомства необхідно враховувати вік батьків, яких спаровують, і їхнього потомства; вплив матерів; умови вирощування, годівлі, утримання та використання; оцінку всього одержаного потомства й аналіз його за комплексом біологічних та господарськокорисних ознак; точність оцінки ознак селекції; кількість потомства й облік генеалогічних поєднань, при яких вони одержані. Кінцеві результати оцінки плідника великою мірою залежать і від того, з якими групами тварин порівнювати показники його потомства, щоб одержати об’єктивну оцінку племінних якостей плідника.

Залежно від конкретних господарських умов і мети оцінку потомства, наприклад бугая-плідника, починають із визначення середнього надою всіх його дочок із нормальними лактаціями, середнього вмісту жиру і білка в їхньому молоці, живої маси, екстер’єру, технологічних ознак.

Проводять її кількома методами порівнянням показників: дочок плідника з дочками іншого чи інших плідників; дочок плідника з матерями; дочок з їхніми однолітками; дочок із середніми даними по стаду; дочок із стандартом породи. При оцінці плідників різних видів сільськогосподарських тварин за якістю потомства користуються відповідними інструкціями, затвердженими Міністерством аграрної політики України.

Підбір, принципи підбору

Племінний підбір поряд з відбором особин, що відповідають певним господарсько корисним цілям, є вирішальною складовою методів розведення сільськогосподарських тварин.
Племінний підбір – це вибір батьківських пар з метою отримання потомків бажаного типу і рівня продуктивності.

Племінний підбір поряд з відбором особин, що відповідають певним господарсько корисним цілям, є вирішальною складовою методів розведення сільськогосподарських тварин. Якщо відбір в основному базується на оцінці наявних генотипів, то підбором можуть створюватися нові, більш високо­продуктивні генотипи тварин (лінії, родини, батьківські форми при створенні кросів у птахівництві тощо). У цьому розумінні слід вважати, що відбір не створює нової спадковості, а діє на існуючі генотипи, залишаючи частину з них для розмноження. В умовах безстатевого розмноження ці генотипи мог­ли б відтворюватися в ряді поколінь (до виникнення змін, обумовлених спон­танним, або індукованим мутагенезом). При статевому розмноженні у зв’язку з комбінаційною мінливістю, викликаною поєднанням генотипів різ­них особин, підбір відіграє вирішальну роль в одержанні потомства бажано­го типу.Племінний підбір – це вибір батьківських пар з метою отримання потомків бажаного типу і рівня продуктивності.
Тому відбір – це аналіз стада, а підбір – це синтез кращих генотипів, формування тварин бажаного типу.

Тому вибір методів підбору відіграє ви­рішальну роль при створенні нових порід і ліній тварин, а також удоскона­ленні існуючих. Підбір закріплює досягнення селекціонерів у створенні цін­них високопродуктивних тварин і консолідації їх спадковості в наступних поколіннях. Від правильної організації підбору тварин залежить успіх фор­мування майбутніх стад племінного і товарного призначення. Підбір є за­вершальним етапом формування спадкового потенціалу тварини, який потім, після народження, реалізується в умовах взаємодії “генотип в середовище”.

Відбір і підбір тісно пов’язані між собою тому, що є послідовними етапа­ми якісного удосконалення окремих груп тварин, а також використовуються для створення нових, більш цінних порід і гібридів. Відбір і підбір – це проце­си, які являють собою мистецтво, залежать від хисту селекціонера, і тому є основою всієї племінної справи.
З генетичної точки зору племінний підбір у тваринництві можна розгля­дати як комбінацію генів, або батьківських гамет, в результаті чого ство­рюються нові зиготи і нові генотипи. Тому в племінній роботі підбір має фундаментальне значення, він є продовженням відбору і базується на збере­женні та підсиленні тих особливостей, за якими ведеться відбір.
Відомо, що селекційний процес відбувається в період зміни поколінь, коли при єдності дії відбору і підбору наступне покоління має більш високі продук­тивні якості. Залежно від інтенсивності селекційного процесу, на поліпшення стада потрібно, наприклад, у свинарстві 5-6 поколінь.

Поєднання процесів від­бору і підбору надає селекційній роботі творчий характер, оскільки сприяє створенню необхідних якостей у тварин та їх високого рівня продуктивності.
Підбір передбачає наявність відповідної мети і методів її досягнення. Якщо при відборі вирішується доля особини, визначається яка тварина зали­шиться на плем’я, то підбором передбачається якість і племінна цінність майбутнього потомства. Крім того, за характером впливу на стадо між при­родним і племінним підбором існує різниця. Наприклад, перший фактор діє більш або менш рівномірно на всю популяцію, тоді як основною метою пле­мінного підбору є намагання отримати високопродуктивне потомство -поступово сконцентрувати цінні ознаки спадкових особливостей, які існують в окремих тварин популяції, у генотипі кращих маток та плідників, і потім за рахунок прискореного розмноження витіснити із стада менш цінних тварин. Тому у практиці тваринництва підбирають для парування таких плідників, які переважають за якістю маток, що забезпечує одержання поколінь кращих, ніж попередні.
Використання підбору сільськогосподарських тварин і птиці переслідує наступні основні цілі.
1. Спадкове закріплення бажаних якостей, які є у батьків.
2. Поліпшення конституції і екстер’єру.
3. Підвищення продуктивності, скороспілості, живої маси, збільшення строку господарського використання.
Підбір підсилює ознаки, які мають незначний прояв у перших поколіннях і які таким чином закріплюються в популяції. За допомогою такого прийому виведені цінні породи хутрових звірів, кролів, каракульських овець, які відрі­зняються забарвленням хутра і вовни. Можна також посилити прояв окремих альтернативних ознак – карликовість і аутосексність (мічення за статтю) у птиці, а також стійкість до окремих захворювань.

Можливості підбору в сучасних умовах значно зросли у зв’язку з розвит­ком генної інженерії, трансплантації зигот (ембріогенетика), використання кріоконсервованої сперми високоцінних плідників -лідерів породи. Завдяки створенню спермобанків відкрилась широка можливість підбору найбільш цінних плідників у скотарстві. На черзі – створення спермобанків у свинар­стві і птахівництві.
Слід зазначити, що в науці про розведення сільськогосподарських тварин проблема підбору є найбільш складною і теоретично менш розробленою порівняно з відбором. Але підбору належить провідна роль в удосконаленні сільськогосподарських тварин шляхом свідомого управління їх спадковістю.
Виконання підбору тварин вимагає певних знань закономірностей успад­кування ознак, і, в основному, це визначає успіх у роботі з одержання потомства бажаного типу. Наприклад, якщо ознака успадковується за адитивним (проміжним типом) принципом, то батьківські пари повинні бути контраст­ними за ознакою (молочна, м’ясна, яєчна) з більшим рівнем розвитку у плід­ників. А якщо успадкування ознаки відбувається за типом домінування, або наддомінування, то підбір батьківських пар здійснюється з урахуванням їх поєднуваності. Якщо цінні якості батьків не передаються потомству, то відбір і підбір проведено неефективно. Це доведено роботами М.М.Щепкіна, який встановив, що в конярстві окремі жеребці давали цінне потомство тіль­ки з відповідними групами маток.
На результати підбору впливає рівень племінних якостей плідників і ма­ток, рівень відселекціонованості стада, виявлення вдалих поєднань за минулі племінні сезони. Можна послатись на висловлення П.М. Кулешова, який пи­сав: “Покращення стада підбором вимагає багато терпіння і знань, а також передбачає відповідну мету. Від випадку, або щастя неможливо очікувати поліпшення стада”.
Отже, в селекційній роботі необхідно дотримуватись наступних основних принципів підбору: цілеспрямованість, перевага плідників над матками, по­слідовність в поколіннях, максимальне використання тварин, оцінених за якістю потомства і з високим рівнем генетичного потенціалу.
Підбір у тваринництві здійснюється різними методами і його принципи також різняться для багатоплідних та малоплідних видів сільськогосподарсь­ких тварин. Однак, його слід перш за все розглядати як селекційний прийом для створення нових генотипів з потрібними якостями (вихідний матеріал для створення нових ліній, родин, породних типів), спосіб консолідації дося­гнутих селекційних змін, тобто, закріплення високого генетичного потенціалу, а також для виявлення кращих поєднань батьківських пар (ліній, батьків­ських форм) як при чистопородному розведенні, так і при гібридизації. У генетиці підбір має вирішальне значення для проведення аналізуючих схрещувань – виявлення носіїв шкідливих генів.
Останнім часом врахування якісних альтернативних ознак, особливо зв’язаних зі статтю, дозволяє створювати підбором так звані аутосексні кро­си птиці, в яких добові пташенята відрізняються за кольором оперення. Це дозволяє різко інтенсифікувати процес сортування за статтю. У шовківництві (в роботах академіка Струннікова В.О.) виявлена генетична можливість одержання грени шляхом підбору відповідної статі при елімінації іншої статі.
У генетичних дослідженнях, на відміну від селекційних, підбір проводиться на рівні ознаки, а в поглиблених експериментах – на рівні окремих генів. Так, у вівчарстві підбором гетерозиготних особин вдається ліквідувати ле­тальну дію гена, що викликає сіре забарвлення вовни.
Останнім часом генетики використовують різні форми підбору для ви­значення локалізації генів в окремих хромосомах та їх фенотипічне прояв­лення в різному “генотипному середовищі” – мається на увазі прояв генів при схрещуванні і гібридизації.

Типи і форми підбору

Методи підбору. У селекції сільськогосподарських тварин існує багато форм і методів підбору. Як вважав М.А.Кравченко, їх існує до 40 варіантів .Основні із них наступні.

Основні форми підбору

Природний і штучний підбір. У домашньому тваринництві одночасно діє не тільки відбір, а й підбір. По аналогії з відбором природний підбір передба­чає, у першу чергу, дію природних факторів зовнішнього середовища, а у другу -під впливом діяльності людини. Природний підбір найбільш чітко проявляє­ться у так званих панміксичних популяціях (групах вільного парування). У гу­сей ця форма підбору утворюється шляхом формування у стаді декількох одно­статевих і різностатевих груп.

У групу стійких моногамних пар входять пари, які весь час знаходяться разом.

При утриманні у стаді одночасно курей двох порід різного забарвлення спостерігається схильність самців паруватися з сам­ками переважно однієї породи. Якщо серед птиці знаходяться особини “своєї” (для самця) породи, їй віддається перевага.
Штучний підбір здійснюється селекціонером і переважно складається як план парування (закріплення).
Форми і принципи підбору. За формою практичної реалізації підбір може бути індивідуальним і груповим. При індивідуальному підборі конкретно для кожної самки вирішується, з яким плідником вона буде спарована, або сперма якого плідника буде використана для штучного осіменіння. Тобто, для кожної матки підбирають конкретного плідника. Цей метод використовують переваж­но у племінних стадах і основна його мета – одержання високоцінного молод­няку, головним чином плідників. Він дуже широко використовується при роз­веденні одноплідних тварин (велика рогата худоба, коні)

При цьому всебічно враховують кількісні та якісні показники продуктивності матки, її конституціо­нальні особливості, походження та інші ознаки, а також поєднуваність всіх цих особливостей з якістю плідника. Аналіз походження матки і плідника, а також знання результатів підбору минулих років дозволяє краще використовувати при підборі генеалогічну поєднуваність. Цей вид підбору забезпечує одержання найбільш високих показників продуктивності, але вимагає індивідуального обліку походження і продуктивності тварин, досить складних розрахунків, то­му використовується він переважно у племінних господарствах, селекційно-генетичних центрах при створенні нових та удосконаленні існуючих порід та ліній. Проте це не виключає можливості його використання і на товарних фер­мах, зокрема при роботі з племінним ядром.
Індивідуальний підбір в основному використовують у племінних стадах у молочному скотарстві з метою отримання плідників для племпідприємств із штучного осіменіння, але потрібно уникати кросів основних ліній в породі, тому що використання в товарних стадах, одержаних таким чином плідників для лінійно-ротаційного підбору може призвести до стихійного спорідненого парування. Тому для отримання племінних плідників планують застосування внутрішньолінійного розведення.
Індивідуальний підбір у птахівництві використовують перш за все з ме­тою перевірки самців і самок за якістю потомства. Слід вважати, що викори­стання індивідуального підбору в умовах моноспермного осіменіння може призвести до зниження репродуктивних якостей самок.

Груповий підбір – найбільш розповсюджений у тваринництві, питома вага його, порівняно з індивідуальним, набагато більша. При груповій формі під­бору для групи маток, подібних за загальними або окремими особливостями, відбирають одного або двох плідників відповідної племінної цінності (як правило на клас вище, ніж маток) і походження. Так, у молочному скотарстві за одним товарним стадом закріпляється на 2-3 роки один або 2 плідники однієї лінії, а потім їх замінюють плідниками іншої лінії. Такий підбір нази­вається лінійно-ротаційним. У табунному конярстві до косяка маток підби­рають жеребця-плідника, де він знаходиться на протязі всього сезону пару­вання.

Аналогічним чином, у вівчарстві до маток певного бонітувального класу підбирають барана-плідника. Такий підбір називається класним.

У племінних господарствах використовують і груповий підбір з ураху­ванням походження тварин з окремих ліній, родин, а також груп (сімей), схожих за комплексом ознак. Тобто, поєднується індивідуальний підбір з груповим. Так, у птахівництві в гніздо добираються кури, сестри і напівсестри за походженням, високого рівня продуктивності, але не споріднені з плід­ником, що закріпляється за ними з урахуванням принципу індивідуального підбору. Можна також підбирати до групи маток двох-трьох плідників, час­тіше всього братів, або напівбратів між собою (але не стосовно самок).
Для виявлення поєднуваності (комбінаційної здатності) материнських ліній можна за ними закріпити групу плідників різних ліній (порід); походження потомства можна визначити від матерів і дати оцінку їх за якістю потомства. За допомогою імуногенетичного аналізу при використанні цього методу (полікросу) можна також визначити походження потомства за батьками. Це розширює мож­ливості вибору кращих поєднань, оскільки враховуються неадитивні типи успад­кування ознак. Залежно від подібності і різниці між парованими особинами роз­різняють дві основні форми підбору, які базуються на порівнянні ряду продуктивних, ексгер’фно-конституціональних (типологічних) особливостей пар, яких підбирають. Це підбір гомогенний (однорідний) і гетерогенний (різнорідний). Однорідний підбір є провідною формою підбору при чистопородному розведенні. Найбільш виразно ця форма підбору проявляється при паруванні особин, які є родичами між собою (споріднене парування, інбридинг). Це максимальна форма використання гомогенного підбору. Він широко застосовується при закладці лі­ній. Ефект підбору залежить від особливостей генотипу батьків. При цій формі підбору поліпшення господарсько корисних ознак відбувається переважно за рахунок адитивного (проміжного) успадкування. Тобто, чим кращі особини, або чим більш високого класу плідники, тим більше шансів на одержання високопро­дуктивного потомства. Гомогенний підбір використовують з метою створення, збереження і підсилення вирівняності в потомстві цінних, найбільш бажаних спадкових якостей. При використанні цієї форми підбору створені найбільш цінні породи, типи, лінії тварин і птиці. Існує дві думки стосовно остаточного резуль­тату використання цієї форми підбору. Так, П.М.Кулешов вважав, що при такому способі підбору не тільки зберігаються якості найкращих тварин, але є шанс на­віть отримати потомство з більшою продуктивністю, ніж батьки, або потомство з більш високою заводською цінністю.
Однак, поряд з цим, слід мати на увазі, що за допомогою використання однорідного підбору неможливо створювати нові якості; навпаки, при такому підборі підвищується стійкість успадкування, яка гальмує виникнення інших якостей. Однорідність (схожість) парованих тварин може бути за одні­єю, або декількома ознаками. При цьому, на думку П.М.Кулешова, слід зва­жати не на подібність підібраних тварин взагалі, а на вираження бажаних ознак кращої частини стада. Якщо тварини мають суттєві відмінності в роз­витку тих або інших ознак (класичний приклад – високий надій при низькій жирності молока), виправити їх гомогенним підбором неможливо. Тим біль­ше, що в таких випадках ці поєднання можуть частіше проявлятися у стаді. Вважають, що гомогенний підбір не сприяє швидкому підвищенню життє­здатності, конституціональної міцності і плодючості.
Слід також зважати на те, що ця форма підбору зменшує фенотипічну і генотипну різноманітність в популяції, що з одного боку сприяє однорідності потомків за продуктивними якостями, але з іншого боку, обмежує можливос­ті добору, гальмує селекційний прогрес.
Гетерогенний (різнорідний підбір) полягає в тому, що підбираються батьків­ські пари, які відрізняються за рівнем розвитку селекційних і екстер’єрно-конституціональних ознак. Це досить поширена форма підбору і вона включає різницю в походженні тварин (лінійній, породній належності) за розвитком однієї або декількох ознак, віком тощо. Для цієї форми підбору в сучасному тваринниц­тві використовують спеціально відособлені спеціалізовані поєднувальні лінії, при схрещуванні яких отримують тварин з більш високими продуктивними якостями. Тому крайньою межею використання гетерогенного підбору є схрещування, вну­трішньовидова гібридизація, які ведуть до підвищення продуктивності шляхом прояву так званого гетерозисного ефекту – перевищення продуктивності потомків над батьками. Різнорідний підбір використовують як перший етап при ство­ренні порід і виведенні ліній з наступним переходом на однорідний підбір. Гете­рогенна форма підбору лежить в основі всіх методів схрещування.
Розглядаючи конкретну форму підбору, як гомогенний або гетерогенний підбір, слід мати на увазі відносність цих понять. Однорідні за генами, що визначають одні ознаки, тварини можуть бути тією чи іншою мірою різнорі­дними за генами, які контролюють інші ознаки.
Ступінь генетичної подібності тварин можна визначити шляхом вивчення груп крові плідників і самок, типів поліморфних білків. За частотою апелів відповідних локусів груп крові і типів поліморфних білків визначається гене­тична схожість між парами, яких підбирають. Якщо необхідно оцінити гене­тичну подібність пари за кількісними ознаками, до яких належить більшість селекційних показників, то можна використати формулу:
де а – різниця між селекційними ознаками; о – сигма відповідної ознаки; n – кіль­кість ознак.
Генетична природа гетерогенного підбору полягає в підвищенні мінливо­сті за рахунок взаємодії алельних і неалельних генів, причому ступінь мінли­вості потомства залежить не скільки від величини різниці між тваринами, яких підбирають, а стільки від того, як показники кожного батька відрізняю­ться від середнього по стаду.
Гетерогенний підбір є також важливим прийомом виправлення недоліків, властивих одному з батьків, для того щоб вони не повторювались у потомстві. Це так званий коригувальний підбір. Але це не означає, що ним можна виправ­ляти діаметрально протилежні недоліки. Так, недоцільно до маток ніжної пере­розвиненої конституції з впалою спиною підбирати плідника грубої конституції з коропоподібною спиною; не призведе також до позитивного результату під­бір бугаїв, що походять з високоудійних родин, до корів з низьким надоєм при високій жирності молока. Це класичні приклади неефективності гетерогенного підбору. Аналогічно, важко поєднати високу несучість і живу масу бройлерів. Це ознаки з від’ємною кореляцією і їх одночасне поліпшення вимагає спеці­альних селекційних програм, які включають створення ліній шляхом гомоген­ного підбору та подальше їх схрещування в певній послідовності (кросів, лі­ній), тобто, подальший гетерогенний підбір.
Не слід шукати протиріччя між гетерогенним і гомогенним підбором що­до їх ефективності у підвищенні продуктивності потомства. Гетерогенний підбір сприяє одержанню потомства кращої якості, ніж їх матерів. Основою такого підбору є перевага плідників за племінною цінністю над закріпленими за ними матками, а також їх здатність стійко передавати свої ознаки потомству (генетичний потенціал).

Цінною особливістю гетерогенного підбору є підвищення в потомстві життєздатності, конституціональної міцності і плодючості. Це зумовлено спадковою несхожістю, різною якістю статевих клітин тварин, які парують­ся. Для порівняння наводимо дані, що характеризують особливості гомоген­ного і гетерогенного підбору

Біологічні особливості форм підбору

При ліншно-груповому підборі за окремими групами маток або стадами за­кріплюють 1-2 плідників, що походять з однієї генеалогічної групи (лінії). У пта­хівництві проводять ротацію плідників за мікролініями , причому матки походять з іншої генеалогічної групи. Різновидністю цього підбору є ротаційно-груповий, що переважно використовується в товарних господарствах. Для одер­жання наступних генерацій, за потомками, отриманими від батьків першої і ма­ток другої генеалогічної групи (лінії), закріплюють плідників третьої лінії (групи).

План підбору мікроліній у птахівництві

Така форма підбору підтримує високу гетерогенність популяції і дозволяє зберегти її генеалогічну структуру.
Використання розглянутих методів підбору впливає на зміну частоти геноти­пів потомства отримуваної генерації. Найбільш значні зміни в частоті генів, що обумовлюють кількісні і якісні ознаки тварин, відбуваються при використанні форм підбору, які пов’язані з спорідненим паруванням і схрещуванням.
Споріднений підбір (інбридинг) передбачає парування особин, що мають спільних одного, або декількох предків в межах до 4-5 поколінь родоводу. Якщо до інбридингу відносити підбір тварин, що мають спільного предка в більш віддалених генераціях, то це не зовсім точно, оскільки кожна особина практично в деяких поколіннях обов’язково буде мати спільних предків. На­приклад, відомо, що шортгорнська порода виведена від бугая Губбека 319 і його потомків Фаворита 352 та Комета 355. Чорно-ряба остфризька худоба походить в основному від Матадора 589 і Ельза 1134. Цікаво, що швейцарсь­ка худоба в США походить від 129 імпортованих корів і 21 бугая. 45% ліній американської породи овець рамбульє походять з Німеччини. Порода санта-гертруда веде своє походження від одного бугая Манкі. З генетичних позицій використання спорідненого підбору слід також розглядати з врахуванням величини популяції. Це важливо перш за все для практики розведення. Якщо розмір популяції достатньо великий, то існує ймовірність уникнути стихійно­го спорідненого парування. Однак, при роботі з обмеженою кількістю тва­рин, що звичайно спостерігається при створенні нового селекційного матері­алу на основі завозу тварин з племінних господарств і наступного розведення “в собі”, неможливо уникнути спорідненого парування.

Поняття про методи розведення тварин, їх класифікація.

Методами розведення називають систему підбору тварин з урахуванням їх видової, породної та лінійної належності. До них відносять чистопородне розведення, схрещування і гібридизацію.
Чистопородним, або чистим розведенням, називають парування тварин, які належать до однієї і тієї ж породи.

Схрещування — це парування тварин, які належать до різних порід, а та­кож спаровування помісей між собою, отриманих від вихідних порід. Тва­рин, отриманих від схрещування, називають помісями (метисами).

Гібридизацією називають віддалене схрещування тварин, які належать до різних видів та родів. Тварин, отриманих від гібридизації, називають гібри­дами (бастардами). У птахівництві і свинарстві тварин, одержаних при схре­щуванні за певною схемою спеціалізованих порід (ліній), називають внутрі­шньовидовими гібридами.

Різні галузі тваринництва, залежно від біологічних особливостей організму тварин, вимагають використання специфічних методів і прийомів селекції, але в основі загальнобіологічних закономірностей є ряд фундаментальних положень. Наприклад, у популяційній генетиці методи розведення поділяють на три основі групи: 1) методи розведення, основані на використанні адитивного ефекту генів (інбридинг, розведення за лініями, чистопородне розведення, відтворювальне та поглинальне схрещування і т.д.); 2) методи розведення, які використовують ефект гетерозису при селекції на спеціальну комбінативну здатність (схрещування інбредних, або заводських ліній, періодична селекція і періодична реципрокна селе­кція); 3) методи розведення, спрямовані на отримання ефекту гетерозису без се­лекції на спеціальну комбінативну здатність (просте промислове, перемінне та ротаційне схрещування, гібридизація). До цієї класифікації входять найбільш поширені і часто використовувані методи розведення, придатні для всіх видів сільськогосподарських тварин.

Чистопородне розведення, його біологічні особливості і значення в практиці тваринництва.

При внутрішньопородних паруваннях тварин відбувається чисте (чистопоро­дне) розведення. Чистопородне розведення – основний метод розведення у тва­ринництві, при якому самець і самка належать до однієї і тієї ж породи.

Гене­тична суть цього методу полягає в тому, що відбувається збільшення гомозигот­ності з метою консолідації бажаних спадкових якостей у тварин.
Чистопородними вважають тварин, які походять від чистопородного ба­тька і матері однієї і тієї ж породи, або споріднених порід, а також тварин, отриманих від поглинального схрещування, але не нижче п’ятого покоління (31/32 крові поліпшувальної породи). У багатьох країнах світу як чистопоро­дних реєструють лише тих тварин, у родоводі яких 7 поколінь предків мають чистопородних батьків і матерів. У родоводах племінних тварин проставля­ють також дані про генетичну експертизу походження тварин (імуногенетичні, цитогенетичні методи).

Чистопородне розведення дозволяє вести роботу з великим масивом від­носно однорідних тварин. При цьому зберігаються достоїнства породи внас­лідок фенотипічної і генотипної схожості тварин. Це зумовлює їхню значну спадкову стійкість, яка при передачі по спадковості ознак чистопородними тваринами сприяє можливості передбачити з великою ймовірністю результа­тивність добору та підбору, отримання приплоду бажаної якості. Чим більш Консолідовані породи, тим краще проявляється ефект гетерозису при їх схрещуванні.
Чисті породи за допомогою сучасних методів селекції можна швидко трансформувати в нові, більш продуктивні, використовуючи при цьому чис­топородне розведення, зберігаючи високу консолідацію цінних спадкових ознак. Прикладом такої селекції є формування голштинської породи з гол­ландської, фризької молочної худоби.

При чистопородному розведенні підвищення продуктивності тварин та консолідації спадкових ознак породи забезпечується наступним чином. Весь Масив породи (на сучасному етапі розвитку зоотехнічної науки вважають, що чисельність маточного поголів’я породи повинна бути не менше 100 тисяч) ділять на племінну (нуклеарну, ядро) і товарну частину. Співвідношення цих частин у породі у різних видів сільськогосподарських тварин, залежно від їх біологічних особливостей, наведені в таблиці

Структура породи різних видів тварин (%)

Чисельність чистопородних тварин у загальному масиві породи залежить від способу поетапного відбору плідників, точності оцінки їх генотипу за потомством, способу розмноження, віку досягнення статевої зрілості потомства, тривалості внутрішньоутробного розвитку, особливостей продуктивно­сті, швидкості зміни поколінь тощо. Більш детально ці проблеми будуть ви­світлені в наступних розділах підручника.
Грунтуючись на афоризмі академіка МФ.Іванова, який говорив, що кра­щі генотипи слід шукати серед кращих фенотипів, у племінну (нуклеарну) частину породи включають високопродуктивні стада, племінні заводи і фер­ми, дочірні господарства, племпідприємства та ін. Кількість високоцінних плідників-полішпувачів, рекордисток породи, достовірний облік продуктив­ності тварин, наявність магнітних носіїв зоотехнічної інформації протягом ряду генерацій тварин, систематична і точна оцінка спадкових якостей тва­рин; використання ЕОМ та програм селекції, які основані на сучасних досяг­неннях, біології, популяційної генетики, біометрії, математичних методів системного аналізу; наявність висококваліфікованих кадрів – все це створює так звану ресурсну базу породи, її якість, конкурентну здатність, темп гене­тичного поліпшення породи.
Найбільших успіхів досягають при централізації селекційної роботи і ви­користанні оптимізованих програм генетичного і продуктивного поліпшення породи, використовуючи давно впробовані і ефективні принципи великома­сштабної селекції. Стисло суть її полягає в наступному. Візьмемо для при­кладу програму селекційної роботи з породою великої рогатої худоби (Басовський М.З., 1978).

Основні елементи цієї програми такі: 1) відбирають, наприклад, 1000 корів-рекордисток, матерів майбутніх бугаїв-плідників; 2) щорічний відбір 250 племінних бугайців, отриманих від матерів; цих пле­мінних бугайців вирощують на спеціалізованих племпідприємствах (елеверах) і оцінюють за власною продуктивністю; 3) відбір серед них 100 кращих бугайців і осіменіння їхньою спермою по 700 корів для отримання від кож­ного з них не менше 100 дочок, щоб оцінити плідника за якістю потомства; 4) накопичення від молодих бугаїв у віці до 24 місяців по 8-12 тис. спермодоз; 5) використання сперми 3-5 бугаїв, найкращих із 100 оцінених плідників для осіменіння матерів майбутніх бугаїв і 8-10 бугаїв – для осіменіння корів у кращих стадах та приблизно 40 бугаїв – для осіменіння товарних стад (так званої пасивної частини породи). Сперму решти (практично, половини) бу­гаїв, які мали гірші показники вибраковують.
Реалізація таких програм дає генетична зумовлене підвищення продукти­вності на 1,5% в рік від середнього рівня продуктивності популяції, подальша частина приросту продуктивності відбувається за рахунок поліпшення годівлі, вирощування молодняку та утримання корів. Таким чином, кожне наступне покоління корів племінної, нуклеарної, активної частини породи Отримують від плідників 3-5 високоцінних батьків – бугаїв-поліпшувачів. Завдяки цьому, порода насичується спадковістю високоцінних поліпшувачів. Через три покоління в родоводі тварин активної частини породи вже майже 70% спадкових факторів зумовлені генами бугаїв-поліпшувачів. Підвищуєть­ся частота генів, які сприяють зростанню показників продуктивності, стабілізації своєрідного типу будови тіла тварин.
Відомо, що процес створення нових порід досить тривалий. Наприклад, но­ву червоно-рябу українську молочну породу створювали більше 20 років. Голштинська порода молочної худоби розводиться “в собі” більше 100 років. Без­перервне, з покоління в покоління, використання пігідників-поліпшувачів сприяє накопиченню спадковості високоцінних тварин у всьому масиві породи. Оскільки плідників відбирають від корів-рекордисток породи, то при цьому відбувається накопичення не лише тих генів, які зумовлюють високу продукти­вність, але і тих, які впливають на формування певного типу екстер’єру тварин.
Досить часто, навіть у задовільних умовах годівлі та утримання, наприк­лад, між молочними породами не буде значної різниці за показниками про­дуктивності, але тварини будуть суттєво відрізнятися між собою по типу бу­дови тіла. Наприклад, голштинські чистопородні корови характеризуються високим ростом (висота в холці більше 140 см), розтягнутим тулубом (коса довжина – 170 см і більше), великим обхватом грудей (220 см і більше), а жива маса повновікових корів становить 700 кг і більше. Завдяки такій будо­ві тіла, голштини здатні споживати велику кількість сіна, трави, соковитих кормів і давати крупний приплід, який має високу інтенсивність росту, що важливо для формування як молочної, так і м’ясної продуктивності.

Розведення за лініями
Сконцентрувати у спадковості окремих тварин все цінне, що є в породі, неможливо. Нагромадження у тварин певних ліній позитивних якостей обу­мовлює в кожній з них кращий розвиток і стійку спадковість цих якостей. Порода поділяється на систему генеалогічно споріднених груп тварин, в ре­зультаті чого в породі з’являється можливість здійснювати розведення тва­рин без вимушених інбридингів, без послаблення конституції тварин, з тен­денцією подальшого поліпшення продуктивності за рахунок внутрішньо-породних резервів.
Лінія — цінна група племінних тварин, які походять від високоцінного плідника-родоначальника і протягом ряду поколінь зберігають подібність з ним за типом і високими показниками продуктивності. Вона складається з досить великої кількості тварин, є частиною породи, її основною структур­ною одиницею. Як правило, тварини, споріднені між собою, відрізняються своєрідним типом, консолідацією спадковості. Лінія – динамічна, диферен­ціюється на покоління, починаючи з родоначальника. Ця протяжність в середньому досягає 4-6 поколінь. У процесі розвитку лінія повинна прогресувати також через свої гілки, розділяючись на якісно нові відгалуження. При класичному веденні ліній в них чергуються споріднений і неспоріднений підбір, поєднання з цінними родинами та іншими лініями (крос ліній).
Розведення за лініями – вища форма селекційної роботи з породою, з племінними стадами, яку проводять спираючись на лінії, використовуючи специфічні методи роботи.
Ведення лінії (лінійне розведення) – система племінної роботи з даною лінією протягом декількох поколінь (не менше трьох). МАКравченко вважав, що при лінійному розведенні індивідуальна спадковість родоначальника через його продовжувачів перетворюється в цінну спадковість багаточисельної групи.
Класифікація ліній:
1) Заводська лінія – багаточисельна провідна лінія за кількісними і якісними показниками, апробована державною комісією, має загальнопородне значення. Спільний предок знаходиться в 3-4 поколінні.
2) Генеалогічна лінія — багаточисельна група тварин, які мають спільного високоцінного предка у прямому батьківському родоводі, одержаного, в основному, при відборі за походженням.
3) Генеалогічна група (колишня генеалогічна лінія) – багаточисельна група тварин у межах породи, яка походить від одного далекого цінного предка (YІ-УІІ покоління і далі). Часто генеалогічна група об’єднує в собі декілька генеалогічних ліній. Наприклад, у червоної степової породи генеалогічна група бугая Прем’єра включає 20 ліній.
4) Лінія гібридна – група тварин, одержаних від схрещування двох або більше ліній однієї породи чи ліній різних порід. Такий метод розведення використовують переважно у птахівництві для отримання ефекту гетерозис) при створенні кросів.
5) Лінія інбредна – група тварин, отриманих при тісному спорідненому паруванні в кількох поколіннях. Виводять у птахівництві, інколи у свинарстві, з метою отримання ефекту гетерозису при схрещуванні поєднуваних інбредних ліній. При тісному спорідненому розведенні доводиться здійснювати значне вибракування тварин, тому у малоплідних галузях тваринництва (велика рогата худоба, конярство, вівчарство) інбредні лінії не виводять.
6) Лінії поєднувані — лінії, при схрещуванні яких у потомства проявляється ефект гетерозису. Явище лінійної поєднуваності (комбінаційна здатність – загальна і специфічна – ЗКЗ і СКЗ) широко застосовується у птахівництві. Комбінаційна здатність-є генетичною властивістю яка залежить від великої кількості генів з слабкою індивідуальною дією. Кожна інбредна лінія має специфічний комплекс сприятливих для комбінаційної здатності генів. Загальна комбінаційна здатність – це середня продуктивність лінії в комбінаційних схрещуваннях, аспецифічна проявляє­ться в тому, що певна комбінація виявляється кращою або гіршою, чого слід було сподіватися на основі її загальної комбінаційної здатності.
7) Споріднена група – потомство плідника, або родини, трансплантати.
Коротка історія. Із найдавніших джерел зоотехнічної літератури відомо, що у практичній роботі основні прийоми лінійного розведення вперше вико­ристовувались у конярстві, особливо серед арабської і орловської рисистої. Теоретичні дослідження цього методу були проведені значно пізніше, в кінці XVIII століття, коли Г. Лендорф (1880), Г. Натузіус (1872), вказали на зна­чення перевірки плідників та використання помірних інбридингів для виве­дення кращих тварин. Е. Давенпорт (1912) писав, що прогрес стада чи поро­ди в цілому визначається не загальною масою, а небагатьма феноменальними плідниками, чисті лінії яких необхідно ретельно підтримувати. Серед євро­пейських вчених розведення за лініями стало синонімом помірного спорід­неного парування.
В.О.Вітг з 1920 по 1930 рр. провів дослідження, що лягли в основу книги “Орловская рысистая порода в историческом развитии ее линий”, у якій до­кументально висвітлив процес формування ліній в одній з провідних порід коней.

М.А. Юрасов (1928) також у стислій формі виклав основні теоретичні положення селекції коней при розведенні за лініями. М.Ф. Іванов (1933, 1935) своєю практичною роботою по створенню нових порід свиней і овець довів, що краще вести селекцію з 5-6 неспорідненими між собою лініями, щоб не допустити в подальшому підборі стихійних інбридингів у масиві по­роди. В 1936—1940 рр. Д.А. Кисловський розвинув теоретичні положення стосовно консолідації і мінливості ліній, чисельності тварин у породі, спря­мованості інбридингів тощо. В 1954-1970 рр. М.А. Кравченко видав ряд праць, у яких, аналізуючи фактичний матеріал племінних заводів сименталь­ської породи (“Тростянець”, “Шамраївський”, “Терезине”, “Хмельник”), за­вершив теорію лінійного розведення у класичному його значенні, дослідив динаміку ліній в поколіннях, значення гілкування лінії для її прогресу, роль поєднання ліній і родин для збагачення спадковості родоначальника, спря­мованості інбридингів тощо. Ф.Ф. Єйснер (1968-1972) при розробці основ­них положень селекційно-племінних планів з заводськими стадами детально описав послідовність роботи з лініями на етапі закладки, розмноження, по­силеного вибракування тварин, які не відповідають типу ліній; принципи оцінки плідників та ін.
Основні властивості ліній. Кожна лінія є складовою структурною оди­ницею породи. Але лінії – не однорідні, а різноякісні за екстер’єрним типом, рівнем продуктивності, якості продукції, плодючості, чисельності плідників-поліпшувачів тощо. Подібність внутрішньолінійних тварин зумовлена їх спорідненістю за походженням та типом підбору, спрямованістю відбору. МА.Юрасов назвав лінію “мікропородою”, тому що в межах лінії є свій стандарт, свої особливості екстер’єру та продуктивності. Якісна своєрідність ліній створює відповідну спеціалізацію їх за певними господарсько цінними ознаками в межах породи. Наприклад, лінія бугая Валіанта 1650414 в голштинській породі відзначається високою молочністю (30457 дочок – надій 9156 кг молока жирністю 3,67%), в українській м’ясній породі великої рога­тої худоби бугай Сазан 1465 (батько Брикет 5105) у 18-місячному віці мав живу масу 645 кг, а Султан 3382 – 673 кг (лінія Хижого 1599), Ранній 1281 -689 кг (лінія Пагіна 0354).
Разом з тим, лінія характеризується певною генетичною мінливістю, зда­тністю до прогресивної еволюції в кожному наступному поколінні. Селекці­онери використовують генетичну мінливість для створення ще більш проду­ктивних форм на базі вже досягнутого, що забезпечує динамічний розвиток лінії в ряді наступних поколінь за допомогою гомогенного і гетерогенного підбору, спрямованого інбридингу, кросу ліній, інтенсивного гілкування та використання плідників – лідерів порід.
Вимоги до родоначальника заводської лівії надзвичайно високі. Родо­начальник повинен на даний момент часу займати в породі лідерство за ос­новними селекційними ознаками. Знаменитий селекціонер М.М.Щегасін пи­сав, що прогрес породи забезпечує не середній плідник, а високоцінний ек­земпляр, приплід якого перевершує все, що є в породі. М.Ф.Іванов також підкреслював, що родоначальник лінії повинен мати хороший генотип, який шляхом підбору та інбридингу закріплюють у потомстві.
Оскільки ведення класичної заводської лінії базується на використанні помірних інбридингів, то в перелік вимог до родоначальника включають від­сутність успадковуваності плідником рецесивних, летальних та сублетальних генів, які можуть досягати відчутної (порогової) концентрації при спорідне­ному розведенні у процесі ведення лінії в наступних поколіннях тварин.
Для об’єктивної оцінки генетичної структури деяких спадкових особли­востей родоначальника, передачі цих структур потомству, особливостей їх комбінаторики, родоначальників, продовжувачів та лінійних тварин, бажано протестувати їх за факторами груп крові, білковим та ферментним полімор­фізмом. З 1990 р. поширилась практика вивчення хромосомних аномалій, аберацій, трансгресій, генетичного картування геному сільськогосподарсь­ких тварин, започаткованого ще в 1926 р. О.С.Серебровським і Е.Т.Васіною-Поповою, методом гібридизації соматичних клітин, який стосовно ге­ному великої рогатої худоби успішно використовується з 1978 р. і дозволяє розчленувати аналізовані гени та групи синтенії, що відповідають окремим хромосомам, особливо Х,Y деяких аутосом. Для науковців є доцільне вивчення особливостей рисунка дерматогліфів носо-губного дзеркала, отри­маних методом фотографування бугаїв-плідників.
Із загальноприйнятих зоотехнічних вимог бажано враховувати стійкість тварин до захворювань, тривалість використання, придатність до малозатратних технологій, регулярність плодючості тощо. Поєднання всіх названих ознак в оптимальних співвідношеннях навіть у високоцінних тварин-родоначальників, як показує практика, має незначну величину у 4-6% випад­ків, але ці ознаки необхідно контролювати у складових структурних одини­цях лінії (гілки, родини, генеалогічні групи і т.д.).
Диференціація ліній відбувається у процесі їхнього розвитку: поперечно (вертикально) на покоління, відрахунок яких ведуть, починаючи від синів ро­доначальника і горизонтально – на гілки і відгалуження, що починаються від продовжувачів лінії, яких виявляють у кожному поколінні.
Інтенсивне гілкування лінії в кожному поколінні є необхідною умовою її прогресивного розвитку, бо чим більша кількість гілок, тим вища вірогідність появи в наступних поколіннях ще більш високоцінних продов­жувачів, ніж сам родоначальник. Протяжність лінії в поколіннях, темп її про­гресивного розвитку визначається саме інтенсивністю гілкування, створення на її основі ще більш продуктивних нових ліній і генотипів. Крім того, наяв­ність достатньої кількості гілок і відгалужень в межах однієї лінії забезпечує більші можливості селекціонерам спеціалізувати окремі гілки переважно на певні господарсько корисні ознаки (жирність, вміст білка в молоці, висока плодючість, м’ясність тощо). Цим збагачують спадковість ліній в цілому, створюють передумови перетворення її в загальнопородну структуру по чи­сельності, якості та взаємодії з іншими лініями. Лінії в межах породи безпе­рервно взаємодіють одна з одною: кращі з них збільшують свою чисельність за рахунок поглинання менш цінного маточного поголів’я інших ліній. Якщо лінія не прогресує, тому що в ній не використовують високоцінних продов­жувачів, то вона йде “в матки”, тобто, поступово зменшується її чисельність, внаслідок чого вона поглинається прогресуючою лінією. При цьому, досить часто така участь спіткає і стару лінію, в надрах якої були сформовані нові гілки, де виявили ще більш цінних плідників-поліпшувачів. В результаті, стара лінія поглинається новими своїми поколіннями. Нові гілки не обов’язково формують в одному і тому ж племінному стаді. Чим більше си­нів родоначальника використовують в інших племінних репродукторах, тим вище вірогідність появи ще більш цінного продовжувача та успішного про­гресування лінії, переростання її в лінію загальнопородного значення. Лінія, як частина породи, безперервно переплітається з іншими частинами.
Родоначальниками ліній і їх гілок стають кращі бугаї, яких у більшості ви­падків отримують від високоцінних маток з кращих племінних господарств; причому обов’язково враховують їх походження, насичення родоводу рекорди­стами, власну продуктивність, якість потомства. Як правило, доля лінії вирішу­ється у третьому поколінні: якщо було інтенсивне гілкування лінії, виявили високоцінних продовжувачів, то лінія прогресує, поширює свій ареал.
Диференціація лінії на покоління є наслідком її розвитку на дочірнє-внукове-правнукове (і т.д.) покоління. Залежно від типу диференціації виділяють лінії прогресивні, стабільні, регресуючі, які переходять “в матки”. Останні не обов’язково є малопродуктивними: у більшості випадків з ними не вели кваліфікованої селекційної роботи, не виявили високоцінних продовжувачів.
Стабільні лінії визначаються стійкою спадковою передачею своїх характерних особливостей ряду поколінь нащадків. Це явище у більшості випадків зумовлене або спрямованими інбридингами на кращих тварин, або одно­рідним підбором по типу будови тіла та продуктивності. Генетична мінливість ліній визначає здатність їх до поліпшення з покоління в покоління. З кожним новим поколінням спадковість родоначальника згасає. Кожне нове покоління вносить нові ознаки, які підхоплюються відбором, посилюючи позитивні якості.
Робота з лінією. Ведення лінії – це система роботи з потомками родоначальника лінії, розрахована на ряд поколінь. Вона передбачає послідовність різних селекційних прийомів на певних етапах розвитку лінії. На першому етапі закріплюють цінні особливості лінії, створюється порівняно однорідна Група, часто з використанням споріднених парувань. Суть селекційної роботи -правильно оцінити племінну цінність плідників і використання лідерів-ПОліпшувачів у кожному поколінні лінії. В подальшому у лінію вносять нові цінні ознаки, які в ній недостатньо розвинуті. Одночасно формують генеало­гічну структуру лінії. Використовують також і кроси з іншими лініями. Проводять державну апробацію лінії, планують створення на її основі ще більш цінних і високопродуктивних ліній.
Закладка лінії починається з виявлення високоцінного плідника-поліпшувача, який може стати родоначальником лінії. Якщо ж порода знахо­диться на стадії формування, то одночасно проводиться закладка декількох ліній, не менше 4-7. Родоначальників відбирають серед кращих плідників-поліпшувачів у даній породі чи групі. У деяких випадках родоначальником нової лінії буває мутант, який відзначається новими, цінними для породи якостями. В історії зоотехнії відомі випадки, коли родоначальник був отри­маний в результаті схрещування, наприклад, Барс-1 – родоначальник орлов­ської рисистої породи.
Структуру лінії формують в результаті диференціації її на покоління, гілки відгалуження. Саме структура лінії забезпечує її протяжність, темп прогресивного розвитку, накопичення в ній характерних ознак та якостей, які формують її своєрідність за типом та господарське корисними ознаками. Д.Т.Вінничук (1983) підкреслює необхідність раннього гілкування на етапі оцінки синів родоначальника за якістю потомства. З врахуванням того, що у скотарстві процес оцінки плідників за якістю потомства досить тривалий (5-6 років), значну увагу приділяють попередній оцінці їх за родоводом, біч­ними родичами, напівсибсами та сибсами, індивідуальними показниками продуктивності та типом будови тіла.
У роботі з лінією, починаючи з третього покоління, бажано насичувати її но­вими продовжувачами, які за багатьма показниками навіть перевершують родо­начальника. Протяжність лінії залежить в основному від двох факторів: від кіль­кості поколінь і гілкування лінії. У більшості випадків у старих породах (симен­тальська, лебединська та ін.) протяжність ліній сягала 5-6 поколінь. У племінних репродукторах бажана інтенсивна частота зміни ліній. Вона оправдана лише в тому випадку, коли використовують найкращих плідників-полігацувачів, наявних у породі в даний час. Необхідно 3-4 поколінь лише для того, щоб перейти до типізації лінії і ще стільки ж – для її консолідації, що і охоплює 5-6 поколінь (Бойков Ю.В., 1981). Вважають доцільним розробляти стандарт лінії на кожне наступне покоління, окремо для плідників і для маточного поголів’я. Відповідно до стандарту, проводять відбір лінійних тварин, причому, якість маточного стада має вирішальне значення, особливо у скотарстві.
Підбір у межах лінії може бути як гомогенний, так і гетерогенний.

Види схрещування, їх характеристика, удосконаленні існуючих порід.

Поглинальним називається схрещування, при якому більшість ознак од­нієї породи (групи) заміщується ознаками іншої породи. При цьому поро­да, на яку ведеться поглинальне схрещування має назву поліпшувана, а по­рода, що використовується для її перетворення – полігапувальна. Проте слід зважити, що мета поглинального схрещування полягає не тільки в тому, щоб докорінно змінити ознаки поліпшуваної породи. Ставиться також завдання зберегти цінні якості вихідної породи, зокрема пристосованість до місцевих умов, високі репродуктивні якості. Не виключається відбір цінних генотипів, що виникають у процесі комбінаційної мінливості при схрещуванні. З гене­тичної точки зору механізм дії поглинального схрещування полягає в заміні більшості генів місцевої малопродуктивної породи генами більш цінної у племінному відношенні породи.
Порода А – поліпшувана;
Порода В – поліпшувальна

Схема вбирного (поглинального) схрещування

Схема поглинального схрещування наведена на рисунку . Відповідно до схеми, накопичення генів поліпшувальної породи до 5 покоління досягає 94%. Але намагатися повністю замінити спадковість поліпшуваної породи поліпшувальною недоцільно. Як зазначали М.А. Кравченко і В.А. Коваленко (1987), фактично одержана група тварин залишається полігетерозиготною. В цьому аспекті, Д.А.Кисловський (1935) писав про породу: “Від безпородного масиву порода відрізняється не лише більшою мірою гомозиготності, але й тим, що генотипи в породі приведені до певної системи”.
Виділяють такі особливості використання поглинального схрещування:
1. При вдалому виборі поліпшувальної породи можна в широких масшта­бах досить швидко (порівняно з чистопородним розведенням) досягти полі­пшення племінних і продуктивних якостей тварин (в регіоні, масиві худоби).
2. Зберігаються цінні якості численних заводських порід, плідники яких використовуються для осіменіння великого поголів’я маток поліпшувальної породи (метизація). Таким шляхом відбувається перетворення грубошерстих овець у тонкорунні.
3. Здійснюється так звана непряма акліматизація. Вона проводиться у зо­нах, де сучасні культурні породи не здатні пристосуватися через екстремаль­ні кліматичні умови і в решті решт вироджуються. Для більш успішної аклі­матизації застосовують поглинальне схрещування плідників нової породи з матками місцевих порід і, досягнувши оптимальної крjвності, одержують тварин бажаного конституціонального та продуктивного типу.
При поглинальному схрещуванні можна також досягти збереження гено­фонду зникаючих видів тварин. Так, в інституті тваринництва “Асканія-Нова” були збережені коні Пржевальського при схрещуванні жеребця коней Пржевальського з кобилами заводських порід.

Одержані помісі 7/8 і 15/16 майже не відрізнялись від коней Пржевальського. У цьому ж ін­ституті було проведено поглинальне схрещування плідників зубрів з корова­ми сірої української породи. Цим самим було збережено цей унікальний вид, тому що розведення нечисленного поголів’я зубрів “в собі” неминуче приве­ло б до спорідненого парування і виродження.

Поглинальне схрещування досить широко використовувалось у 30-40 ро­ках нашого століття. З цією метою йшло поглинання місцевої великої рогатої худоби симентальськими і швіцькими плідниками (молочно м’ясні породи), герефордської і санта-гертруда (м’ясні породи).
У наукових дослідженнях використовують так зване складне поглинальне схрещування (Борисенко Ю.Я.), або насичення крові (Овсянніков О.І.). Від­повідно до цього методу маток місцевої породи поліпшують одночасно де­кількома культурними породами (2-3). Так, при поліпшенні грубошерстих овець тонкорунними, використовувались послідовно плідники порід прекос, кавказької, грозненської, алтайської порід. Прикладом використання такого схрещування є поліпшення місцевих кубанських свиней (велика біла і берк­ширська породи).

Ввідне схрещування (прилиття крові)
Ввідним схрещуванням називають схрещування, при якому поліпшують одну породу, як правило, плідниками кращої породи з метою запозичення окремих цінних якостей. Це найбільш поширений після промислового схрещування і гібридизації спосіб схрещування у тваринництві.
Дійсно, в певних природно-економічних зонах розводиться добре присто­сована до місцевих умов худоба, що дає сталу, високу молочну і м’ясну про­дуктивність, але не має достатніх якостей, необхідних для використання на промислових комплексах. Зокрема, широко розповсюджені в Україні поро­ди, такі як червона степова, не зовсім придатні для технології машинного доїння; окремі лінії характеризуються зниженою жирністю молока. Тому часто виникає необхідність поліпшити ці ознаки шляхом використання цін­них особливостей порід кращого світового генофонду. У скотарстві – це голштинська, червона датська породи молочного напряму продуктивності; кіанська, шароле, санта-гертруда, лімузинська – м’ясного; у свинарстві – гемпшир, дюрок, кагіб. Вихідна порода, яка краще пристосована до умов даної зони, називається поліпшуваною, а інша, яка використовується для поліпшення — поліпшувальна.
Як і поглинальне, ввідне схрещування є заводським методом, оскільки в остаточному підсумку сприяє підвищенню продуктивних якостей порід. Слід також враховувати, що ці два типи схрещувань мають і принципові відмінно­сті: поглинальне схрещування веде до корінної перебудови вихідного масиву низькопродуктивних тварин; в той же час, ввідне схрещування підсилює од­ну або декілька ознак, характерних для високопродуктивних порід.

Схема ввідного схрещування.

На рисунку наведена схема ввідного схрещування червоної степової худоби з голштинською породою.
Звичайно, прилиття крові проводиться однократно, і одержані напівкровні помісі паруються з вихідною поліпшуваною породою. Потім одержують декілька поколінь помісей від зворотного схрещування з кровністю 7/18, або 15/16 основної породи. Можна при досягненні позитивних результатів без посередньо використовувати помісних тварин. У цьому випадку в подаль­шому розводяться “в собі” помісі 1/4 кровністю за породою-донором і 3/4 -за вихідною породою.
Але, якщо отримано тварин бажаного типу, здійснюється так зване “подвійне” ввідне схрещування, тобто, бугаї породи-донора використовую­ться ще в одну генерацію, і тоді кровність особин для розведення “в собі” сягає 5/8 за породою-донором та 3/8 за вихідною породою.
Потрібно брати до уваги, що при ввідному схрещуванні використовують­ся породи тварин, які мають спільні генеалогічні корені (англерська і черво­на степова), (чорно-ряба і голштинська), або близькі за типом будови тіла, продуктивності. Тому більшість вчених вказують на важливість правильного вибору породи, а з неї плідника для прилиття крові.
Ввідне схрещування з успіхом використовується для покращення верхо­вих якостей донської породи коней шляхом прилиття крові чистокровної верхової. При використанні ввідного схрещування ведуть строгий відбір і підбір тварин за основними якостями, оскільки не всі помісі від зворотного схрещування бувають однаково цінними, часто спостерігається підвищена мінливість, тому необхідно вміти вибрати кращих із них. Ввідним схрещу­ванням поліпшувалися майже всі сучасні породи. При організації ввідного схрещування потрібно особливу увагу приділяти проведенню випробувань помісних плідників за якістю потомства.
В Україні досить широке визнання набула селекція і створення нових по­рід на синтетичній основі, тобто, об’єднання в окрему групу декількох бли­зьких вихідних порід з метою створення нового селекційного матеріалу з підвищеними репродуктивними ознаками і життєздатністю. Отже, у перспек­тиві зооінженери будуть мати справу з синтетичними лініями в породі, ство­реними за участю декількох порід з високим генетичним потенціалом.

Відтворне схрещування
Це найбільш складна форма схрещування у тваринництві; використовує­ться у селекційно-генетичних центрах, племзаводах досвідченими фахівця-Ми-селекціонерами.
Відтворне схрещування – це метод створення нових більш високопроду­ктивних порід і типів при схрещуванні двох, або більше порід.
Виділяють просте і складне відтворне схрещування. У першому випадку Проводиться схрещування двох порід, у другому – трьох і більше. Розгляда­ючи питання породоутворення, слід зазначити, що породи створюються на соціальне замовлення і їх рівень та напрям продуктивності визначається ви­могами економіки ринку. Так, у наш час, інтенсивний процес породоутво­рення відбувається у свинарстві (створення порід м’ясного напряму) і ско­тарстві – створення спеціалізованих молочних і м’ясних порід. При цьому, ряд порід змінює свою генеалогічну структуру або вона зникає; у більшості випадків на їх базі створюються нові.

Виходячи з сучасної теорії породоутворення, можна виділити дві групи І методів, що використовуються для створення нових порід — шляхом поліпшення порід (зміна спадковості і підвищення продуктивності існуючих порід і методом чистопородного розведення) та використання відтворного схрещування.
З першої групи методів використовують наступні:
1. Перетворення примітивних аборигенних порід у перехідні, а перехід­них – у культурні шляхом цілеспрямованої поглибленої селекційної роботи І (наприклад, калмицька і ярославська породи худоби).

 
2. Пристосування тварин культурної породи до нових умов середовища 1 шляхом акліматизації і селекції. Так, від англійської великої білої одержані І популяції свиней великої білої породи у країнах Прибалтики, Росії, України.

3. Виділення в самостійну породу окремих типів існуючої породи (відокремлення голштинської породи від голландської, чорно-рябих порід в інших країнах).

Як показує досвід роботи видатних селекціонерів минулого і наших співвітчизників, більшість порід створено на міжпородній основі, тобто, з використанням схрещування, причому слід мати на увазі, що при схрещуванні І головна мета полягає не в тому, щоб поєднати у помісей в бажаних співвідношеннях корисні ознаки декількох порід, а перш за все зберегти їх у потомстві, зробити спадковими, коли буде проводитись розведення “в собі”, тобто, І здійснюватиметься підбір особин однієї кровності.
Піонером у розробці наукової методики відтворного схрещування був І академік М.Ф.Іванов. Якщо до нього створення нових порід розглядалось як заводське мистецтво, обумовлене досвідом і талантом селекціонера, а також як комерційна таємниця, то на основі праць М.Ф.Іванова розроблена методи­ка (програма) створення нових порід тварин, яка може реалізуватися в селекцінних центрах і на племзаводах, а селекція стала наукою з своєю методологічною базою забезпечення породоутворювального процесу. Отже, керую­чись методикою МФ.Іванова, можна успішно здійснити створення нових 1 породних типів і порід.
Основні положення методики М.Ф.Іванова наступні.
1. Точне визначення мети. Передбачається розробка цільового стандарту створюваних нових заводських порід і типів, а також ліній і кросів у птахівництві. Наприклад, для тварин створеної української м’ясної породи худоби попередньо був розроблений такий стандарт за відгодівельними якостями і І витратами кормів: а)жива маса, кг: дорослих бугаїв – 1000-1200 кг; корів – 500-600 кг; бугайців в 15-18 міс. – 500-600 кг; в 21 міс. – 700 кг; б) затрати корму на 1 кг приросту 6-7 корм.од. Забійний вихід бугайців в 18 міс. -60-65%. Вихід м’якоті на 1 кг кісток – 5,5-6,0 кг.
Селекціонер обов’язково повинен мати чітке уявлення про те, якою по­винна бути нова порода за типом конституції, екстер’єрними даними.
2. Вирішальне значення має розробка обгрунтованої схеми схрещування і особливостей роботи з кожним поколінням тварин нового напряму. Ця схема передбачає використання двох (просте), або більше (складне відтворне схрещування) порід.. При цьому визначається частка кровності кожної поро­ди у кінцевому генотипі (перед розведенням “в собі”), а також послідовність схрещування. Наприклад, при створенні м’ясних порід свиней на заключно­му етапі рекомендується використовувати спеціалізовані м’ясні породи (ландрас, п’єтрен, дюрок). Обумовлено це тим, що завершальні породи (як компоненти схрещування) більшою мірою визначають якісний склад туші тварин, зокрема підвищену м’ясність.
3. Відповідно до схеми, необхідно виділити кращі, елітні генотипи з чис­ла порід, вибраних для створення нової породи. У м’ясному скотарстві, вра­ховують необхідність поєднання високої скороспілості з довгорослістю, тому у більшості вітчизняних програм використовуються тварини симентальської і сірої української породи.
4. Найбільш відповідальним і творчим етапом відтворного схрещування є створення вихідного для селекції матеріалу, одержаного із масиву помісних тварин різної кровності. Слід мати на увазі, що перший етап відтворювального схрещування здійснюється на основі гетерогенного підбору. Він при­зводить до руйнування генотипів вихідних порід і комбінації в потомстві тих генів, які бажано поєднати в конструкції (генотипі) нової породи. Тому віді­брані тварини, що відповідають або близькі до цільового стандарту, форму­ються в окремі групи (породні типи), і декілька поколінь розводяться “в собі” без вимушених близькоспоріднених парувань та без схрещування з іншими породами. Це перший етап створення нової породи. На другому етапі (най­складнішому), проводиться відбір тварин з найбільш чітким проявом бажа­них ознак продуктивності і типу будови тіла. На цьому етапі використовуєть­ся гомогенний підбір, який часто поєднується з родинним паруванням.
5. Визначити місце і ступінь використання інбридингу для закріплення цінних якостей родоначальників і консолідації породи. Це досить відпові­дальний період роботи, який передбачає використання інбридингу на родо­начальників і продовжувачів породи, закладку декількох ліній з тим, щоб у майбутньому уникнути тісного родинного парування. Рядом методик пере­дбачено також закріплення за лініями родин маток, не споріднених з іншими Лініями і родинами.
6. Створення необхідних умов утримання і годівлі ремонтного молодняку І дорослих тварин, які повинні сприяти реалізації високого генетичного по тенціалу нової породи. На це положення слід звернути особливу увагу, оскільки сучасні породи і типи тварин належать до інтенсивного типу, тобто, вони досить чутливі до рівня годівлі і при високому рівні забезпечують високу, сталу продуктивність, тоді як при низькому – різко її зменшують, порівняно з породами, що розводяться віддавна в даному регіоні.
В.Ф.Красота, В.Т.Лобанов, Г.Г.Джапарідзе (1990) виділяють чотири етапи у створенні нової породи, а саме:
перший – створення породної групи (селекційний пошук), створення тварин запланового типу;
другий – закріплення в помісному потомстві бажаного спадкового типу тварин шляхом використання з цією метою тісного спорідненого парування;
третій – розведення помісей “в собі”, на цьому етапі створюється структура породи, формуються і закладаються нові неспоріднені лінії і родини;
четвертий – організаційний (розширення ареалу породи, її апробація 1 затвердження).
Загальна схема простого відтворного схрещування наведена на рисунку .

       Схема простого відтворного схрещування.

Найбільш чітке уявлення про використання методу відтворного схрещу­вання в минулому дає розгляд етапів створення української степової білої породи свиней і орловської рисистої породи коней.

Українська степова біла порода була створена академіком М.Ф.Івановим методом простого відтворного схрещування  На початку роботи в південному регіоні України розводили місцевих коротковухих свиней. Ці тварини мали невелику масу, низьку скороспілість, багатоплідність на рівні 6-8 поросят, але вони були краще пристосовані до екстремальних умов півд. України (Херсонська область), порівняно з завезеними тваринами високовідселекціонованих порід, зокрема, великої білої, завезеної з Англії. Тому була поставлена мета поєднати переваги обох груп тварин і створити породу з міцною конституцією, високою багатоплідністю, підвищеною енергією росту, достатньою оброслістю тулуба.

Схрещування, його біологічна суть, значення і застосування в техніка і умови застосування.

Перше визначення схрещування було дано ще Ч.Дарвіном. На підставі робіт провідних вчених у зоотехнії, можна узагальнено сформулювати схрещування як метод розведення, при якому для розмноження підбирають тварин (самців і самок) різних порід, видів та інших таксономічних одиниць, Схрещують також помісей (гібридів) між собою, або з тваринами як вихідних, так і інших груп. Слід зазначити, що такий метод за всіма показниками І економічно вигідним. Це пояснюється наступними передумовами.
1. Здатність докорінним чином змінювати породні і продуктивні яко тварин за рахунок генетичної мінливості і ефекту комбінаційних поєднснь спадковості (кращі поєднання ліній, родин, порід).
2. Створюються умови для прояву гетерозисного ефекту, що зумов підвищення продуктивності, життєздатності тварин. Цим пояснюється переважне використання гетерозису в товарному тваринництві.
У племінних господарствах схрещування розглядається як метод поліпшення порід і породоутворення, у товарних – як метод отримання товари тварин. Однак, слід мати на увазі, що успіх проведення схрещування з метою одержання гетерозису вимагає наявності чистопородних тварин вихідних порід, тому в зоотехнії основним є чистопородне розведення.
Потомство від схрещування різних порід називають помісями (метис ми); при використанні різних методів схрещування необхідно визначати вклад спадковості взятих для схрещування двох і більше порід в отриманому потомстві.

Цей вклад умовно називають часткою крові, одержаною помісною твариною від порід, що брали участь у схрещуванні. Частки крові, звичайно, не зовсім адекватно відображають генетичний склад помісного потомства окремих тварин; їх значення правдиві тільки для великих виборок, проте вони зручні для розробки схем схрещування і оцінки його результатів Основний принцип розрахунку часток кровності наступний: кровність потомків дорівнює напівсумі кровності батька і матері. Цей принцип основ на теоретичних уявленнях успадкування ознак, при яких внесок спадкове (коефіцієнт споріднення) батька і матері в генотипі потомства складає 0,5, причому, кровність чистопородних тварин береться за одиницю. Така ж за­гальна величина кровності буде і в помісної тварини, але вона складатиметь­ся з відповідних часток кровності вихідних порід.
Наприклад, при промисловому схрещуванні двох порід свиней (ландрас Л і велика біла Вб) кровність помісей буде:Таких тварин називають напівкровними.

При зворотному схрещуванні на породу ландрас помісі будуть 3/4-кровними за цією породою і 1/4-кровними за великою білою, тобто, 3/4Л і 1/4В6.

Мета різних методів схрещування

Методи схрещування ділять на дві основні групи: схрещування породополіпшуюче і породокористувальне. До породополіпшуючого належать поглинальне, відтворне і ввідне. Ці методи П.М.Кулешов називає заводськими. До породокористувальних належать промислове просте і перемінне схрещу­вання, а також система одержання так званих гібридів при міжпородній, міжлінійній і породно-лінійній гібридизації.

Контрольні запитання.

1.4    Добір, підбір і методи розведення.

1) За якими ознаками проводиться добір тварин;

2) Цілеспрямований метод генетичного поліпшення тварин шляхом одержання потомства від найбільш господарсько цінних особин це;

3) На які види ділиться штучний відбір;

4) Чим відрізняється відбір від підбору;

5) Що передбачає інбридинг;

6) Які є методи розведення;

7) Яке схрещування називається поглинальним;

2.СКОТАРСТВО    

2.1. Конституція, екстер’єр, інтер’єр, продуктивність, породи великої рогатої худоби.

Значення скотарства і сучасні напрями його розвитку.

Біологічні якості типів пов’язані насамперед з конституційною характеристикою тварин,  вищої нервової діяльності, будовою шкіри, кісткової іі м’язової тканин, морфофункціональними особли­востями органів і тканин.
Тварини молочного типу характеризуються тонкою шкірою і тонким кістяком, слабко розвиненою підшкірною жировою тканиною і м’язами, добре розвиненими внутрішніми органами (травні органи, легені, серце та ін.).

У тварин м’ясного типу шар власне шкіри і кістяк тонкі, травні органи розвинені значно слабше, ніж у тварин молочного й робочого типів. У робочої худоби шкіра й кіс­тяк розвинені добре, а підшкірна жирова тканина, травна порож­нина, м’язова тканина — помірно. Такі тварини відзначаються щільною будовою. У них немає органів і тканин, які були б надмір­но розвинені за рахунок інших.
На підставі проведених досліджень П.М.Кулєшов виділив чотири типи конституції — грубий, ніжний, щільний, нещільний.
У тварин грубої конституції шкіра добре розвинена; кістяк грубий, масивний; мускулатура досить об’ємиста, але слабко прони­зана сполучною й жировою тканинами; жировий шар розвинений слабко. Ці тварини погано пристосовані до виробництва молока і повільно відгодовуються. У великої рогатої худоби груба конститу­ція сприяє розвитку робочої продуктивності. Груба конституція ха­рактерна для сірої української худоби та тварин деяких абориген­них порід і відрідь.
Ніжна конституція протилежна грубій. Тварини цього кон­ституційного типу характеризуються тонкою, легко відтягуваною складчастою шкірою, вкритою коротким ніжним рідким волоссям; тонким кістяком; легкою невеликою головою; тонкими кінцівками і хвостом. Ніжна конституція характерна зазвичай для худоби спеці­алізованих молочних, рідше м’ясних порід. Ніжність, однак, не по­винна переходити в ослабленість.
Щільна (суха) конституція характеризується недостатнім розвитком сполучної тканини і жирових відкладень як під шкірою, так і на внутрішніх органах; щільними м’язами; чітко окресленими суглобами; компактним збитим тулубом. Щільна конституція спри­ятлива для інтенси­вної діяльності мо­лочної залози. Тва­рини цього консти­туційного типу доб­ре пристосовані до різних умов зовні­шнього середовища. Сюди відносять си­ментальську, шві­цьку худобу та їхні похідні.

Нещільна (си­ра) конституція протилежна щіль­ній. Для неї характерні дуже розвинена підшкірна жирова тканина, значні жирові відклади між м’язами та на внутрішніх органах, ма­сивний широкий тулуб. Такі тварини мають високі відгодівельні якості і скоростиглість. Нещільна конституція характерна пе­реважно для великої рогатої худоби спеціалізованих м’ясних порід.

М.Ф.Іванов доповнив класифікацію П.М.Кулєшова типом міцної конституції, близьким за своєю характеристикою до щільного типу за Кулєшовим. Тварини цього конституційного типу позбавле­ні ознак нещільності і водночас не мають чітко виражених ознак грубості. У них міцний, сильний (але не грубий) кістяк; середня за товщиною щільна шкіра; помірно розвинена підшкірна жирова тканина; вони відзначаються бадьорим, здоровим виглядом і стійкі­стю проти захворювань. Міцна конституція, зумовлює звичайно до­брий стан здоров’я і витривалість, дуже бажана для всіх племінних тварин.
Слід мати на увазі, що у практиці тваринництва перелічені типи конституції трапляються рідко. Набагато поширеніші такі поєднан­ня типів, як ніжний щільний, ніжний нещільний, грубий щільний, грубий нещільний.
Класифікацію типів конституції П.М.Кулєшова, доповнену М.Ф.Івановим, застосовують у сучасній зоотехнічній і ветеринарній практиці. На досить великому матеріалі найкращих племінних гос­подарств України, які розводять симентальську худобу, було вста­новлено (І.Ф.Зозуля і І.М.Клочко) залежність між типом конституції корів та їхньою продуктивністю. Встановлено також зв’язок продуктивності з конституцією. Тином конституції м’ясної худоби визначається, зокрема, кількість і якість м’яса. У разі значної кіль кості статодннамічних, особливо статичних, м’язів (грубий щільний тип конституції) якість м’яса знижується. Добре м’ясо має бути не­щільним, смачним. Смакові й поживні якості м’яса, в якому багато сухожилків, знижуються через високий вміст клейких речовин та еластичних волокон. М’ясо, пронизане сполучною тканиною, нале­жить до низьких сортів. Отже, м’ясо тварин грубої щільної консти­туції має низьку якість. Добре розвинена передня третина тулуба таких тварин багата на статичну мускулатуру [ 3, 7, 23 ].

Залежність продуктивності корів від типу конституції

Розвиток частин тулуба у корів симентальської і червоної степової порід різного типу конституції
(за Ю.Д.Рубаном)

Вимоги до екстер’єру та конституції тварин в умовах інтен­сифікації молочного скотарства. Ведення тваринництва на промисловій основі висуває підвищені вимоги до екстер’єру та кон­ституції тварин. Основні з них: спадкова схильність до виробництва максимальної кількості молока; міцність конституції і висока стій­кість (резистентність) до умов утримання, однотипність (стандарт­ність) у межах технологічних груп.
Спадкова здатність тварин до виробництва максимальної кількості молока за промислових методів виробництва. Про­дуктивність корів і тип обміну речовин перебувають у взаємозв’язку, оскільки поживні речовини, що надходять з кормами раціону, вико­ристовуються організмом в основному для утворення молока. Рівень (тип) загального обміну (забезпечення енергією на підтримання життєдіяльності тварин та її продуктивність) відповідає активності й продуктивності тварин.
Промислове виробництво молока на комплексах може бути рен­табельним при середньорічних надоях корів 5000 кг молока і біль­ше. Таку продуктивність мають тварини спеціалізованих молочних порід — голштинської, чорно-рябої, червоно-рябої.

Міцність конституції та стійкість (резистентність) тварин до умов утримання. Міцна конституція — запорука високої стій­кості тварин до умов утримання за новітніх технологій.
Технологія промислового виробництва ставить жорсткі вимоги до параметрів тварин, особливо до їхніх кінцівок. Хвороби кінцівок ве­ликої рогатої худоби можуть бути зумовлені спадковими факторами (конституція), інфекціями, умовами годівлі та чинниками зовніш­нього середовища. До недоліків і вад кінцівок належать ненорма­льно випрямлені кути скакального та інших суглобів («слоновість», спазматичність), потовщення кісток кінцівок, різні деформації дис­тального їх відділу, міжпальцеве розрощення тканини, «м’які» баб­ки, слабкі кінцівки.
Важливе завдання селекції — виведення тварин, стійких до різ­них захворювань: туберкульозу, лейкозу, маститів та ін.

Однотипність (стандартність) тварин у межах технологіч­них груп. Під час комплектування молочного стада на індустріа­льних фермах слід звести до мінімуму відмінність між тваринами за найважливішими ознаками, оскільки визначений рівень стандар­тизації є невід’ємною умовою кожної промислової технології. У ско­тарстві це стосується передусім різниці в надоях тварин, відміннос­тей за формою вим’я та інтенсивністю молоковіддачі. Такої стандар­тизації досягають селекцією і деякою мірою комплектуванням стада дочками одного або небагатьох плідників.
У зв’язку з потребою зниження мінливості (варіабельності) ознак усе більшого значення надають проблемі селекції, заснованій на попередньому доборі корів за показниками продуктивності за першу лактацію. Добір кращих однотипних корів-первісток за надоєм за­безпечує підвищення його на 15 — 20 %.
Однотипність досягається в процесі селекції спадково конститу­ційно однакових тварин. Для виробництва молока в умовах промис­лової технології найбільш придатним є тип сильної врівноваженої рухливої тварини.
Основні статі екстер’еру великої рогатої худоби, вимоги до них залежно від напряму продуктивності. Екстер’єрний ме­тод дає змогу оцінити анатомо-фізіологічні якості тварин за їхніми зовнішніми формами, що має велике значення у племінній справі. Адже більшість інтер’єрних показників можна отримати лише після забою тварини. Однак племінних високоцінних тварин забивають після втрати ними з віком відтворювальних функцій, тому селекці­онер повинен визначити внутрішню будову організму за його зов­нішніми ознаками.

Статі — ділянки тіла тварини, які мають уявні межі. Без оцінки окремих статей неможливо оцінити екстер’єр і конституцію твари­ни. Вираженість тих чи інших статей у тварин залежить від їхніх віщових особливостей, напряму продуктивності, статі та віку.
Голова у корів дещо легша і довша, ніж у бугаїв-плідників. У тварин молочних порід вона порівняно легша, ніж у тварин порід подвійної продуктивності. У м’ясної худоби голова невелика, широ­ка і трохи вкорочена в лицевій частині черепа. Надто вузька і видо­вжена голова трапляється у перерозвинених тварин ніжної консти­туції.
Шия у бугаїв-плідників порівняно коротка і дуже обмускулена. У молочної худоби вона довша, ніж у тварин порід подвійної продук­тивності і особливо м’ясних. Довга і вузька шия з вирізом у верхній частині (загривок) свідчить, як правило, про перерозвиток тварини, а тому небажана.
Складки шкіри внизу шиї називають підгруддям. Воно добре розвинене у тварин порід подвійної продуктивності.
Холка може бути високою і низькою, короткою і довгою, вузькою і широкою. Бажано, щоб у тварин молочних порід і порід подвійної продуктивності вона була широкою, довгою і рівною. (У м’ясної худо­би холка зазвичай низька й широка, іноді роздвоєна. Висока і гост­ра холка є показником слабкого розвитку грудного поясу тварини.
Груди характеризують за довжиною, шнриною, глибиною і обхва­том. (У м’ясної худоби вони широкі й глибокі, як і у тварин порід по­двійної продуктивності. Молочна худоба характеризується відносно глибокими, але не широкими грудьми. Якщо відношення промірів глибини грудей до висоти у холці перевищує 50 %, груди вважають глибокими, при меншому відношенні — неглибокими.

Статі молочної корови:

1 — горло; 2 — щелепа; 3 — морда; 4 — перенісся; 5 — лоб; 6 — потиличний гребінь; 7— шия; 8 — холка; 9 — обхват грудей; 10 — спина (проекція); 11 — грудний відділ; 12 — ребра; 13 — тулуб; 14 — голодна ямка; 15 — поперек; 16 — тазостегнове зчле­нування; 17— корінь хвоста; 18 — сідничі кістки; 19 — хвіст; 20 — прикріплення задньої частини вим’я; 21 — стегно; 22 — колінний суглоб; 23 — задня частина вим’я; 24 — скакальний суглоб; 25 — китиця хвоста; 26 — копитце; 27 — копито; 28 — бабки; 29 — клубова ділянка; 30 — передня частина вим’я; 31 — прикріплення передньої частини вим’я; 32 — молочні вени; 33 — молочні колодязі; 34 — п’яткова частина; 35 — підошва копита; 36 — груднина; 37 — ліктьовий суглоб; 38 -— під­груддя; 39 — плечовий суглоб

Спина у тварин усіх порід має бути відносно широкою і рівною. Вирівняна спина свідчить про міцність опорно-сполучного апарату, провисла (особливо у молодих тварин) — про слабкість конституції.

Поперек, як і спина, має бути широким і рівним.
Круп (крижі) утворюється крижовою кісткою, кістками таза і пер­шими хвостовими хребцями. У худоби розрізняють круп прямий, піднятий і звислий; довгий і короткий; вузький і широкий; округ­лий, дахоподібний і шилозадий. Бажано, щоб у худоби всіх порід він був довгий, прямий і широкий.
Особливу увагу слід звертати на ширину тулуба тварини в тазо­стегнових зчленуваннях: широкий таз позитивно корелює з високою молочною продуктивністю. Крім того, при широкому тазі у корів утворюються сприятливі умови для проходження плода через поло­гові шляхи.
Черево утворює середню третину тулуба, розвиток якого пов’яза­ний з травленням тварини. Розрізняють черево добре і погано роз­винене, сухорляве і надто відвисле, або «сінне». І сухорляве, і відви­сле черева небажані.(Середня третина тулуба у м’ясної худоби знач­но коротша, ніж у тварин порід подвійної продуктивності і особливо молочних.
Кінцівки мають бути правильно і широко поставлені. Вузька і слонова їх постановка, а також саблистість кінцівок небажані для будь-якої тварини. Тварин зі слоновою постановкою кінцівок, особ­ливо бугаїв-плідників, не слід залишати для племінних цілей. Ба­гато вчених і практиків відносять цей недолік екстер’єру до спадко­во зумовленого захворювання — спастичного парезу. Такі тварини здіймаються і пересуваються з великими труднощами. Слабкість кінцівок завжди свідчить про слабкість кістяка взагалі.
Статеві органи мають бути добре розвинені, це є показником нормальної відтворювальної функції і функції ендокринної системи.
Вим’я оцінюють за його об’ємом, співвідношенням четвертин, розвитком дійок і прикріпленням до тулуба. Форма і будова вим’я визначають технологічні особливості корів. За формою розрізняють вим’я ванно- і чашоподібне, округле, козяче і примітивне. Найбільш бажаним є ванно- або чашоподібне вим’я, яке щільно прилягає до тіла, з великим «запасом», рівномірно розвиненими частками, з нор­мально і широко розставленими дійками.
Козяче вим’я має недорозвинені передні частки. Примітивне вим’я характеризується загальною недорозвиненістю. Для машин­ного доїння корови з козячим і примітивним вим’ям непридатні.
До екстер’єру відносять також масть тварини, тобто забарвлення її волосяного покриву. Велика рогата худоба буває простої (біла, по­лова, руда, червона і чорна), складної (бура, сіра, чала) і строкатої (полово-строката, руда строката, червона строката, чорно-строката) мастей. Ріст і розвиток великої рогатої худоби.
Ріст — це прояв життєдіяльності організму, в основі якого ле­жать три різних процеси: поділ (розмноження) клітин, збільшення їхніх маси та об’єму, а також збільшення міжклітинних утворів.
Розвиток — диференціація морфологічних, біохімічних і фізіологіч­них змін, що відбуваються відповідно до періодів онтогенезу (інди­відуальні зміни в організмі від моменту зародження до кінця життя при постійній взаємодії спадковості та умов середовища) [ 3, 7].

У регуляції ендокринної системи велика роль належить гіпота­ламусу — підгорбковій ділянці проміжного мозку, який виконує різ­ну корелятивну функцію у роботі травної системи, обміні речовин і гомеостазі.

Гормони гіпофіза беруть безпосередню участь у регуляції різних процесів обміну речовин, росту і розвитку тварин. Гормони щитопо­дібної залози сприяють перебігу в клітинах і тканинах окисних процесів. Зниження функції залози в разі нестачі йоду призводить до низькорослості худоби і зниження молочної продуктивності.

Надниркові залози виробляють адреналін і норадреналін, які підвищують кров’яний тиск і впливають на серце і судини, а також на обмін речовин. Статеві органи також є ендокринними органами і забезпечують диференціацію статевих ознак і нормальний процес відтворення тварин.
Скелет разом з м’язовою системою є опорно-руховим апаратом тварин.

Судинна система (кровоносна і лімфатична) пов’язана з крово­творними органами: лімфатичними вузлами, селезінкою і кістковим мозком. Лімфатичним вузлам властива захисна функція. Селезінка у повновікових тварин є органом лімфоїдного кровотворення, депо­нування крові, руйнування еритроцитів і є біологічним фільтром; у плідний період це орган кровотворення.

Дихальна система (трахея й легені) формується в ембріонально­му періоді на 23-тю добу.

У жуйних тварин у процесі еволюції виник шлунково-кишковий тип травлення, при якому великого значення набуло травлення у камерах складного шлунка. Раннє привчання телят до грубих рос­линних кормів і великі їх даванки сприяють інтенсивнішому росту рубця, сітки й книжки.

Органи виділення включають нирки і сечовивідні шляхи. Екс­креція відбувається також через шкіру, легені, кишки й такі органи, як печінка, травні залози та ін. Процеси диференціювання статевих і сечовидільних зачатків відбуваються одночасно.

Тварини характеризуються нерівномірністю росту і розвитку. Так, маса скелета новонароджених становить 25 % живої маси худо би, у дорослих — 10 %. Ця нерівномірність тісно пов’язана з пері­одичністю розвитку організму. Розрізняють також сезонну і добову ритміку росту.
М.П.Чирвинський понад тридцять років (з 1886 р.) вивчав пи­тання росту тварин. Пізніше А.О.Малігонов збагатив зоотехнію но­вими даними про нерівномірність розвитку організму тварин. Був установлений закон Чирвинського — Малігонова про недорозви­нення. Ступінь недорозвинення різних органів і тканин пов’язаний з інтенсивністю їх росту; органи з інтенсивним ростом недорозвива- ються при недостатній годівлі більше, ніж органи з менш інтенсив­ним ростом. Явище недорозвинення виявляється в ембріоналізмі, інфантилізмі й неотенії.
Процеси онтогенезу поділяють на внутрішньоутробний (ембріо­нальний) і післяутробний (постембріональний) періоди. Внутріш­ньоутробний розвиток має зародкову фазу (34 доби), передплідну (26 діб) і плодову (220 – 230 діб) фази. Основні господарсько-корисні ознаки тварин (міцність конституції і стан здоров’я, продуктивність) закладаються в період її внутрішньоутробного розвитку. Післяутроб­ний розвиток має фазу новонародженості (від дня народження до трьох тижнів). Годівля материнським молоком у цю фазу обов’язкова. У молочну фазу (3 — 4 місяці) основним кормом теляти є молоко (молоко, молочні відвійки, замінники незбираного молока). Фаза статевого дозрівання і наростання індивідуальності в розвитку завершується першим отеленням і початком лактаційної діяльності корів. У биків вона закінчується на другому році життя і збігається з початком їх систематичного племінного використання. Фаза зрілос­ті й розквіту функціональної діяльності настає не в одному віці (у скороспілих — раніше, у пізньоспілих — пізніше) і має різну трива­лість. Завдання спеціаліста — продовжити тривалість цього підпе- ріоду (фази) методами селекції, годівлі та утримання.
Фаза старіння характеризується поступовим згасанням загаль­ного життєвого тонусу тварини і її відтворних здатностей.
Організація обліку та контроль росту худоби. Контроль за розвитком і ростом тварин здійснюють зважуванням і вимірюван­ням. Систематичне зважування тварин дає змогу точно визначити масу тіла і приріст її за певний проміжок часу. Для контролю за ро­стом тварин їх зважують першого дня після народження, а потім у такі строки: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 9, 12, 18, 24 міс. Для менш точного ви­значення маси тварин їх можна зважувати рідше. Тварин віком по­над два роки зважують двічі на рік (навесні, коли переводять на літньотабірне утримання, і восени, коли ставлять тварин на стійло­ве утримання).

Молочна і м’ясна продуктивність великої рогатої худоби і фактори, які впливають на них.

МОЛОЧНА ПРОДУКТИВНІСТЬ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ

Молоко, його значення у харчуванні людини
У харчуванні людини молоко і молочні продукти мають величез­не значення.

Молоко містить усі поживні речовини: білки, жири, вуглеводи, мінеральні речовини, у тому числі мікроелементи, а та­кож вітаміни, ферменти. Засвоєння поживних речовин молока ви­сока — 95-98 %. Молоко стимулює також засвоєння поживних ре­човин з інших продуктів. Відповідно до медичних норм харчування людини, треба споживати за рік на душу населення 400 – 500 кг молока і молочних продуктів у перерахунку на молоко.
Біологічні основи формування молочної продуктивності в онтогенезі
Молочна залоза (вим’я) закладається у перші 1 — 1,5 міс ембріо­нального періоду. Молочна залоза є похідною шкіри, вона утвори­лась шляхом змін потових залоз. Тип секреції молочних залоз подіб­ний до секреції потових залоз.

Вим’я корови з поверхні вкрите шкірою. Залозисту тканину утво­рюють альвеоли, внутрішня поверхня яких вистелена епітеліаль­ними клітинами. Вони секретують молоко.

Особливо бурхливий розвиток молочної залози відбувається під впливом статевих, плацентарних гормонів та інших залоз, які фун­кціонують у період першої тільності. Особливої активності досягає молочна залоза після отелення, коли відбувається швидкий розви­ток залозистої тканини і зростає молочна продуктивність. Кількість альвеол при цьому збільшується. У подальшому спостерігається по­ступова інволюція залози, що призводить до зниження її функції.
Секреторна діяльність молочної залози залежить від енергетич­ного обміну дихання та кровообігу. Для синтезу 1 л молока через вим’я корови має пройти близько 500 л крові. Це було встановлено проф. В.М.Нікітіним.
Принцип нейрогуморальної регуляції лактаційного процесу був сформульований академіком І.П.Павловим ще у 1894 р.
Білки, жири та вуглеводи, що входять до складу молока, утво­рюються з компонентів крові. їх називають попередникаліи молока. Спочатку відбувається поглинання попередників молока з крові, потім в основному залозистим епітелієм вим’я здійснюється синтез і виділення молока у порожнину альвеол.
Секреторний епітелій альвеол і дрібних молочних проток вим’я синтезує молоко за допомогою ферментів з органічних сполук крові. Порівняно з плазмою крові у молоці корови більше цукру в 90 — 95 разів, жиру — в 20 разів, кальцію — в 14, калію — в 9 разів і, на­впаки, білків менше в 2 рази, а натрію — в 7 разів.
Молоко містить молочний цукор, якого в крові немає; білки мо­лока (казеїн, альбумін, глобулін) і молочний жир різко відрізняють­ся від білків і жиру крові.
Чинники, що впливають на надій і склад молока
Порода. В процесі розведення порід худоби під впливом добору та відбору, умов годівлі та утримання породи набули особливостей щодо продуктивності. За надоями та жирністю молока породи мож­на розподілити на три групи: породи з високим надоєм та низьким вмістом жиру (чорно-ряба, голштинська та ін.); породи з високим вмістом жиру в молоці (джерсейська, айрширська, червона датська, англерська та ін.); породи, які мають середній надій і вміст жиру в молоці (симентальська, лебединська та ін.).
Умови годівлі, догляду та утримання. Ці чинники не посту­паються за значенням породі. Кількість та якість молока значною мірою залежать від кількості споживаного корму та його хімічного складу. Під впливом годівлі різко змінюється характер самої лакта­ції. При недогодівлі надої різко зменшуються, тривалість лактації скорочується, при поліпшенні годівлі лактаційна крива піднімаєть­ся угору, а потім повільно спадає.
З підвищенням надоїв витрати кормів на кожний кілограм мо­лока зменшуються: при надоях 6 тис. кг молока на корову за рік треба 60 ц корм. од. (1 корм. од. на 1 кг молока), при надоях 3 тис. кг молока — 40 ц корм. од. (1,3 корм. од. на 1 кг молока). Деякі корми підвищують вміст жиру в молоці (буряк, соєвий, соняшниковий шроти й макуха, рибне і трав’янисте борошно), деякі — знижують його (кормова капуста, жом, турнепс). Якщо оптимальні параметри зовнішнього середовища (температура повітря 5—15 °С, відносна вологість — 70-75 %, кількість вуглекислого газу 0,25 %, аміаку — 20 мг/м3, сірководню — 5 мг/м3) вищі за допустимі норми, то вони негативно позначаються на молочній продуктивності. Застосування моціону на відстань 2 – 3 км позитивно впливає на рівень молочної продуктивності. Добрі умови утримання та догляду корів — важли­вий чинник збільшення надоїв молока.
Стадії лактації. Упродовж лактації (від отелення корови до за­пуску) віщіляють відповідні стадії: новотільності (20 днів), роздою­вання (100 днів), середини лактації (120 днів), завершення лактації (60 днів), запуску (5 днів). Усього тривалість лактації — 305 днів.
Усі ці стадії мають особливості, які враховуються технологією го­дівлі та утримання корів. Найвища молочність у корів на стадії роздоювання.
Жива маса. Існує зв’язок між живою масою та молочністю корів. Однак цей зв’язок не прямолінійний. Поряд із живою масою слід враховувати тип тварини. У корів молочних порід і молочного типу з підвищенням живої маси підвищується молочність, у корів комбі­нованих порід з м’ясо-молочним типом такої залежності може й не бути. Проте слід пам’ятати, що корови з великою живою масою зда­тні споживати велику кількість об’ємистого корму, що сприяє під­вищенню надоїв.
Вік і жива маса при першому отеленні. Ці чинники значною мірою впливають на подальші надої корів. Численними досліджен­нями і практикою доведено, що вік і жива маса телиць при першому отеленні мають бути відповідно 16 — 18 міс і 70 % живої маси повно­вікової тварини. Дуже раннє, як і дуже пізнє, осіменіння телиць призводять до зниження наступних надоїв корів.
Тривалість сухостійного і сервіс-періодів. Оптимальними для сухостійного і сервіс-періоду прийнято такі терміни: 50 – 60 днів сухостійний період; 45 — 60 днів сервіс-гіеріод. Збільшення або зме­ншення сухостійного періоду зумовлює порушення лактаційної дія­льності корів. Збільшення сервіс-періоду призводить до збільшення тривалості лактаційного періоду, що негативно позначається на на­ступних лактаціях. Тривалість сервіс-періоду залежить також від рівня продуктивності корів: при високому рівні він збільшується, при малих надоях — скорочується.
Сезон отелення. Доведено, що найсприятливішими для оте­лення є осінь і початок зими, менш сприятливе — літо. Ці терміни отелення сприяють підвищенню продуктивності корів та отриманню життєздатних телят. Умови промислової технології виробництва молока потребують рівномірних отелень та повноцінної годівлі упродовж усього року.
Спосіб, частота і техніка доїння. Способи доїння (ручне і ма­шинне) мають свої особливості. Ручне доїння треба проводити усією долонею рівномірно і швидко, що сприяє підвищенню надоїв і вміс­ту жиру в молоці. Машинне доїння краще за ручне, оскільки дає змогу одночасно видоювати всі чверті вим’я корів. Від початку обро­бки вим’я до доїння не повинно минати більш як 50 с. За цей час гормон задньої частки гіпофіза окситоцин починає виділятись у кров, що впливає на молоковіддачу у корови. Через 5 – 6 хв гормон руйнується і процес молоковіддачі припиняється.
Більш часте доїння корів стимулює наступне молокоутворення, що збільшує молочну продуктивність. Часто при 2-разовому доїнні корів, яке запроваджено на фермі, практикують доїти первісток тричі. При цьому вони здатні за другою, третьою та подальшими лактаціями давати більші надої молока, якщо їх доїти двічі на день. Значний вплив на підвищення надоїв має попередній та заключ­ ний масаж вим’я корів. Виконання всіх вимог техніки доїння сприяє отриманню високих надоїв молока.
Роздоювання. Процес роздоювання корів — це комплекс орга- нізаційно-зоотехнічних вимог, при яких отримують максимальну продуктивність з оптимальними витратами кормів. Процес роздою­вання корів складається з таких послідовних елементів:
підготовка корів і нетелей до отелення;
проведення отелення тварин в оптимальних умовах;
поступовий перехід на повний раціон;
систематичний контроль продуктивності;
кратність годівлі та доїння корів;
авансування кормів для стимулювання підвищення молочності;
техніка доїння.
Усю цю систему слід впроваджувати в комплексі, тільки тоді мо­жна досягти відповідного ефекту.
Слід також підкреслити, що зазначені елементи роздоювання корів стосуються безпосередньо процесу доїння. Підготовку до роз­доювання слід розпочинати з впрошування телиць — у цей період уже закладаються основи для отримання майбутньої продуктивнос­ті корів.
Особливості роздоювання корів до рекордної продуктивності
Роздоювання корів до рекордної продуктивності передбачає ком­плекс вимог, серед яких годівля посідає провідне місце. Дані про структуру кормів залежно від надою корів наведено в табл.

Структура річного раціону корів

М’ЯСНА ПРОДУКТИВНІСТЬ ВЕЛИКОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ

Характеристика м’ясної продуктивності худоби та її показники
М’ясна продуктивність тварин зумовлена морфологічними й фі­зіологічними їх особливостями, які формуються під впливом спад­ковості, умов годівлі та утримання.
М’ясо — важливий продукт харчування людини. Він містить біл­ки, жири, мінеральні речовини, вітаміни. Поживна цінність м’яса залежить від наявності в ньому повноцінних білків (глобуліни, аль­буміни, міозин та ін.).
Яловичина має високі смакові та кулінарні якості.
М’ясом називають сукупність тканин, що входять до складу ту­ші або півтуші, отриманих після забою тварини.
Основні тканини м’яса такі: м’язова, сполучна, жирова, кісткова, хрящова.

М’язова тканина — основна частина м’яса. Вона має найбіль­шу поживну цінність. Кількість м’язів у туші великої рогатої худоби становить 55 – 65 %. Структурним і функціональним елементом м’язової тканини є м’язове волокно, яке складається із сарколеми, кількох ядер та саркоплазми, де розміщені міофібрили. М’язові во­локна утворюють пучки. Розмір м’язового волокна в діаметрі стано­вить 10 – 100 мкм. Молодняк порівняно з дорослими тваринами має більш тонковолокнисте м’ясо. М’ясо старих тварин містить більше розвиненої сполучної тканини, воно сухе і тверде [ 23 ].

Червоний колір зумовлюється білком міоглобіном. До складу м’язової тканини входять вода (70 – 75 %), білки (18 – 22 %), жир (2-3 %), екстрактивні (1,5 – 2 %) й мінеральні (1 – 1,5 %) речовини, а також вітаміни, ферменти та інші речовини.
Сполучна тканина у туші великої рогатої худоби становить 10 – 14 %. Розрізняють колагенові та еластичні волокна, які нада­ють якісних показників сполучній тканині. Пухка сполучна ткани­на має багато клітинних елементів і колагенових волокон. Вони входять до складу всіх органів, містяться у м’язах і підшкірній кліт­ковині. Щільна сполучна тканина містить у середньому 63 % води, 31 % колагену, 11,6 % еластину, 1 % ліпоїдів, 0,9 % екстрактивних речовин, 0,5 % мінеральних речовин, 0,5 % мукоїдів і муцинів. Ела­стична тканина включає 32 % еластину, 7,5 % колагену і приблизно таку саму кількість інших речовин, як і щільна сполучна тканина.
Жирова тканина складається з клітин, заповнених жиром у вигляді крапель і розділених між собою пухкою сполучною ткани­ною. Загальна кількість жирової тканини коливається у значних межах — від 1 до 40 % — і залежить від багатьох чинників. У тва­ рин м’ясних порід жир відкладається між м’язами, що надає йому «мармуровості».
Розрізняють жир підшкірний і внутрішній. До складу жирової тканини входять вода (2-21 %), білок (0,76 – 4,2 %), жир (74 – 97 %), мінеральні речовини (0,08 — 1,0 %).
Кісткова тканина складається зі щільної основної речовини, розміщеної на поверхні, і внутрішнього пористого шару, в якому знаходиться кістковий жир. Основна речовина включає воду (20 — 25 %), білки (35 %) і мінеральні речовини у вигляді фосфату і кар­бонату кальцію (45 %).
Кістки скелета поділяються на трубчасті й плоскі. У туші на част­ку кісток припадає 18 — 20 %.
Хрящова тканина за своїми якостями наближається до кола­генових. Залежно від складу міжклітинної речовини розрізняють гіалінові й волокнисті хрящі. Гіаліновий хрящ вкриває суглобові поверхні кісток. З нього побудовані реберні хрящі і трахея. Волок­нистий хрящ знаходиться між хребцями, а також сухожилками та зв’язками на місці прикріплення кісток.
Хрящова тканина містить 60-70 % води, 19 – 20 % білків, 3,5 % жирів, 2 – 10 % мінеральних речовин, 1 % глікогену.
Показники м’ясної продуктивності. Показниками м’ясної продуктивності худоби є: жива маса, забійна маса, забійний вихід.
Забійна маса — маса туші і внутрішнього жиру.

Забійний вихід— відношення забійної маси до передзабійної живої маси, виражене у відсотках [ 17 ].

Породи великої рогатої худоби молочного, комбінованого і м’ясного напряму продуктивності

Сучасна велика рогата худоба поділяється за напрямом продуктивності на три групи: молочні, комбіновані (молочно-м’ясні і м’ясо-молочні) та м’ясні породи. До молочних порід, які використовуються в Україні, відносяться голландська, чорно-ряба, червона степова, голштинська, білоголова українська, червона польська, українська червоно-ряба молочна, українська чорно-ряба молочна, айрширська, джерсейська, червона датська, англерська; до комбінованих – симентальська, монбельярдська, швіцька, лебе-динська, бура карпатська, пінцгау; до м’ясних – абердин-ангуська, герефордська, казахська білоголова, кіанська, шаролезька, лімузинська, шортгорнська, санта-гертруда, сіра українська, симентальська м’ясного напрямку, українська м’ясна, волинська, поліський тип, знам’янський тип, південний тип.

Породи молочного напряму продуктивності

Голландська порода – одна із стародавніх заводських порід молочного напряму продуктивності. Виведена вона в Голландії внаслідок довготривалого покращення місцевої голландської худоби цілеспрямованим відбором та підбором тварин за молочною продуктивністю в умовах доброї годівлі (пасовища, зелені корми) та належного утримання. Сучасний тип голландської породи сформувався на початку XX ст., коли стали застосовувати комплексну оцінку тварин за продуктивністю і міцністю конституції. Голландська худоба характеризується великими розмірами, міцною конституцією та кістяком, добре розвиненою мускулатурою, гармонічною тілобудовою. Основні проміри дорослих корів становлять: висота в холці 130-134 см, коса довжина тулуба 170-180 см, обхват грудей 195-200 см, обхват п’ястка 19-20 см. Середня жива маса корів в Голландії 550-600 кг, бугаїв – 800-1000 кг, телят при народженні 36-42 кг. Середньорічний надій 5000-5500 кг молока, а в кращих господарствах 6000-6500 кг з високим вмістом жиру (3,9-4,0 % і вище). Вміст білка у молоці 3,3-3,6 %. Тварини характеризуються доброю скороспілістю і високими м’ясними якостями. Забійний вихід відгодованих тварин досягає 55-60 %. Перший раз телиць осіменяють у віці 14-18 міс. Голландська худоба дуже поширена в світі. В Україну завозилась для покращення місцевої чорно-рябої худоби та створення чорно-рябої породи. В Україні були створені високоякісні заводські стада.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=8t3kDzH4sZw&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Чорно-ряба порода – це високопродуктивна вітчизняна порода молочного напряму створена шляхом схрещування місцевої худоби, яка розводилась в різних зонах колишнього СРСР, з породами чорно-рябої худоби голландського походження. Затверджена в 1959 році за рішенням Міністерства сільського господарства колишнього СРСР шляхом об’єднання кількох відрідь чорнорябої худоби в одну чорно-рябу породу. При створенні і формуванні масиву чорно-рябої породи в Україні у різні періоди та відповідних місцях поширення використовували кілька відрідь – голландської, естонської, литовської, чорно-рябої Московської області та інших областей. Це призвело до того, що нинішній масив чорно-рябої худоби у господарствах України різноманітний за своєю генеалогічною структурою і невирівняний за типом. Конституція чорно-рябої худоби міцна, екстер’єр і тип будови тіла характерний для молочного напряму. Тварини характеризуються добрим здоров’ям та пристосованістю до різних кліматичних зон. Корови великі, з дещо розтягнутим, пропорційно розвинутим тулубом, глибокими середньої ширини грудьми, широким попереком, спиною та крижами.
Основні проміри корів такі: висота в холці – 126-132 см, коса довжина тулуба – 150-165 см, обхват грудей – 180-200 см, обхват п’ястка – 18-20 см. Дорослі корови важать 450-600 кг, бугаї – 800-1000 кг, телята при народженні 30-35 кг. Удій корів в племінних заводах 4000-6000 кг, жирність молока 3,5-3,8 %, вміст білка в молоці 3,3-3,6 %. Рекордистки дають до 17517 кг (корова Волга) жирністю 4,2 %. За умов інтенсивної відгодівлі тварини мають добрі м’ясні якості і досягають забійного виходу 55-58 %. Чорно-ряба худоба вважається найбільш придатною для експлуатації в умовах промислової технології. Чорно-рябу худобу розводять у всіх областях та республіці Крим.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=oZBcE2JC5sE&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Голштинська порода створена в США та Канаді на основі голландської чорно-рябої відбором за молочною продуктивністю та розвитком. Жива маса голштинських корів 670-720 кг, іноді 815 кг, бугаїв 850-1250 кг, телят при народженні – 40 кг. За екстер’єром корови великі, з довгим тулубом, масть чорно-ряба і червоно-ряба; груди глибокі, середньої ширини; голова довга, суха; шия середньої довжини, тонка з дрібними складками; черево об’ємисте; вим’я велике; кінцівки міцні – тип конституції міцний. Чорно-рябе і червоно-рябе відріддя голштинської худоби майже однакові за продуктивністю і типом.
Висота в холці корів у середньому 144 см, бугаїв – 158-160 см, глибина грудей у корів до 86 см, ширина – до 65 см. Індекс рівномірності розвитку вим’я в середньому становить 42-50 % при швидкості молоковіддачі 2,37 кг/хв. М’ясні якості достатньо високі. Забійний вихід – 55-60 %Удій повновікових корів 6000-8000 кг при 3,5-3,6 % жиру. Створено репродуктори голштинської породи, яка використовується для виведення нових спеціалізованих молочних порід.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=IPv3Y-6d6EE&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Червона степова порода за чисельністю займає провідне місце серед молочних порід України. Початок утворення породи відноситься до заселення південних степів, коли на територію сучасної Запорізької області у басейні річки Молочної та її притоків з 1789 по 1833 рр. масово переселялися росіяни, українці та німці-колоністи. Завозили сюди худобу різних порід: сіру українську, великоруську, червону остфрисландську та інші, їх схрещували між собою і розводили помісей “в собі”. Пізніше почався відбір худоби червоної масті, добре пристосованої до місцевих умов. У кінці 19-го на початку 20 століть відбувалося повторне схрещування червоної остфрисландської породи з англерською, вільстермаршською, симентальською та іншими породами. Найбільший вплив при повторному схрещуванні мала англерська порода. Таким чином, червона степова порода з’явилася внаслідок складного відтворного схрещування тварин сірої української породи з плідниками перелічених вище порід при одночасній селекції тварин за молочністю. Червону степову породу тепер розводять у 9 південних областях України та в Криму. У тварин легкий кістяк, тонка щільна шкіра, слаборозвинені м’язи. Голова легка, довга, шия тонка з вирізом, холка вузька, груди помірно глибокі, вузькі, спина і поперек вузькі, довгі, черево об’ємисте, крижі приггідняті, ратиці міцні, вим’я середньої величини. Тип конституції міцний і ніжний щільний.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=t01kwtfb1-s&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Дорослі корови в племінних господарствах мають живу масу 450-500 кг, бугаї – 800-900 кг, телята при народженні – 28-34 кг. Середній надій молока 3500-3800 кг, а в кращих племінних господарствах – 5500 кг. Від рекордисток одержують надій понад 13 000 кг. Вміст жиру в молоці 3,6-3,7 %, білка 3,2-3,6 %. Індекс вим’я 40-44 %. На поліпшену годівлю тварини реагують добре. Забійний вихід становить – 54-56 %, а у дорослих відгодованих кастратів – 60 %. Основним методом при створенні нової червоної молочної породи стало відтворне схрещування червоної степової породи та її помісей з плідниками англерської, червоної датської порід і червоно-рябими голштинами.

Українська чорно-ряба молочна порода створена шляхом відтворного схрещування. Апробована в 1995 році. В породі виділено три внутрішньопородні типи, які відрізняються материнською основою та часткою спадковості голштинської породи: центрально-східний, західний та поліський, їх виведено схрещуванням чорно-рябої, білоголової української, симентальської порід з голштинсь-кими бугаями. Найбільший і найпродуктивніший масив становить поголів’я центрально-східного внутрішньопородного типу, створене на основі симентальської та голландської худоби з використанням чистопородних бугаїв голштинської породи, має задовільні м’ясні якості. Частка спадковості голштинської породи в межах 5/8-7/8.

Тварини цього типу мають міцну, щільну конституцію, вим’я ванноподібної чи чашоподібної форми з великим запасом, шия довга з тонкою складчастою шкірою, холка гостра, спина рівна, пряма, поперек широкий і рівний, зад широкий, довгий, кінцівки міцні, добре розвинена середня частина тулуба. Молочна продуктивність у кращих племінних стадах 6000-8000 кг молока жирністю 3,63,8 %. У породі є чимало тварин з надоєм понад 10 000 кг молока. Жива маса дорослих корів 600-650 кг, бугаїв – 850-1100 кг. Центрально-східний тип за чисельністю становить 65-70 % поголів’я породи. Дещо дрібніша чорно-ряба худоба західного регіону, в основі якої голландські, німецькі, в обмеженій кровності голштинські тварини. За будовою тіла тварини західного внугрішньопородного типу наближаються до центрально-східного, поступаючись йому продуктивністю на 10-15 %. На Поліссі сформовано тип худоби, який є похідним від білоголової української і голландської порід. У цих тварин частка спадковості голштинів невелика, а тому вони мають в основному комбінований тип будови тіла. У складі породи затверджено три заводські типи:київський, харківський і подільський, 6 ліній. В племінних стадах виведено десятки високопродуктивних родин та окремих тварин.

Українська червоно-ряба молочна порода створена шляхом відтворного схрещування сименталів з червоно-рябими голштинами, частково – з айрширами та монбельярдами. Ареал породи охоплює 14 областей України. Порода апробована у 1992 році. Характерними ознаками тварин нової породи є міцна, щільна конституція, гармонійність будови тіла, вим’я ванно- чи чашоподібної форми з великим запасом, шия довга з тонкою складчастою шкірою, холка гостра, спина рівна і пряма, поперек широкий і міцний, зад широкий, довгий, кінцівки міцні.

Жива маса дорослих корів 650-680 кг, теличок у 12 міс. – 300-320 кг, 18 міс. – 400-450 кг. Забійний вихід у бугайців 15-місячного віку становив 56-59 %. Нова порода має центральний та південно-східний внутрішньопородні типи. Вінницький, Київський, Прилуцький, Харківський, Черкаський заводські типи. Крім цього, – заводські лінії Імпрувера 333471, Сьюприма 333470, Ханове-ра 1629391, Шеврея 6241, Мейєрдел Сайтейшна 1599075, Дон Жуана 7960, а також 53 заводські родини. Від корови Русалки 4725 з держплемзаводу “Христинівський” протягом трьох лактацій тривалістю по 305 днів одержали по 10489-13672 кг молока. В Українській червоно-рябій породі частка крові голштинів досягає 60-80 %, але у певної кількості тварин така частка дещо більша або менша. За основу селекції взято бажані тип, характер, рівень продуктивності, технологічні якості худоби. У центральному внутрішньопород-ному типі одержано 342 корови з надоєм понад 8000 кг молока за 305 днів лактації. Надій у 36 корів перевищив 10 000 кг, у 97-ми – 8000-10 000, у 209-ти – 8000-9000 кг. Середня продуктивність 1541 первістки апробованого Київського заводського типу червоно-рябої молочної породи становить 4544 кг молока жирністю 3,92 %.
Червона польська порода розводиться у Волинській та Тернопільській областях, створена завдяки складному відтворному схрещуванню місцевої польської худоби з англерською і червоною датською породами.

Тварини червоної польської породи невеликі, жива маса дорослої – 450-480 кг, бугаїв 850-900 кг, телят при народженні 28-32 кг. Надої корів у кращих племінних господарствах 4500-5000 кг молока з вмістом жиру 3,8 %, забійний вихід 54 %. Тварини добре пристосовані до поліських умов.
Білоголова українська порода
Центром формування породи була колонія Голендри Вінницької області, яку створили в 1871 р. переселенці, вихідці з Голландії та Німеччини. Вони завезли сюди худобу гронінгенського відріддя голландської, остфризької, вільс-термаршської та інших порід. Схрещування місцевої худоби з вищеназваними породами створило білоголову українську породу. При відборі тварин звертали увагу на високу молочну продуктивність помісей для розведення “в собі”. Найбільший вплив на перших етапах цієї роботи відіграла гронінгенська худоба. Білоголова українська порода – молочна, добре пристосована до місцевих умов Полісся, але вона поступається продуктивністю іншим породам, насамперед чорно-рябій. Тому масив породи різко зменшився, вона являє собою локальну породу України, частину якої слід зберегти для сучасної і майбутньої селекції. Масть білоголової української породи – чорна білоголова і червона білоголова з білими відмітинами на грудях, череві та кінцівках, має білу голову з темними колами навколо очей. Середня маса корів 450-500 кг, бугаїв – 700-800 кг. Молочна продуктивність 3000-3500 кг.

Англерська порода створена на початку 19 ст. у Німеччині, в провінції Ангельн. Тривалий час вона була відома як ангельська, а в 1950 році їй дали нову назву – англерська. її вивозили в інші країни, де використовували при утворенні червоної датської, червоної степової, червоної польської та інших порід.

Породи комбінованої продуктивності

В Україні розводять цього напрямку продуктивності симентальську, швіцьку, лебединську, буру карпатську породи та пінцгау. Вони всі мають молочно-м’ясний напрямок продуктивності.
Симентальська порода
Сименталізовані породи світу походять від симентальської з Швейцарії, яку туди завезли у середині V ст. н. е. (443 р.) при вторгненні бургундів із Скандинавії. Назва породи в Швейцарії походить від річки Сімма, в долині якої створювалися кращі групи симентальської худоби. Раніше вона називалася бернською (за назвою кантону Берн). Порода створювалася в умовах інтенсивного експорту Швейцарією в інші країни світу сиру, яловичини, племінної худоби. Сприятливі кліматичні умови, багаті альпійські пасовища, високий попит в інших країнах на племінну худобу протягом значного періоду впливали на створення типу симентальської породи. Симентали з комбінованої породи перетворюються у багатьох європейських країнах, у тому числі і в Україні, в тип худоби з високою молочністю, що призводить до зменшення м’ясної продуктивності. Тривалий період сименталів удосконалювали в комбінованому типі. Вони відзначалися високою молочністю (4500-5000 кг молока, 3,8-4,0 % жиру), великою живою масою (повновікові корови 650 кг), забійним виходом 55-60 %, добрим здоров’ям, відтворною здатністю, використанням кормів, цінними м’ясними якостями. Тварини погано пристосовані до умов промислової технології виробництва молока (нерідко форма вим’я козина, а при вільному доступі тварин до кормів швидко жиріють тощо), це зумовило спочатку в Швейцарії, а потім у багатьох інших країнах почати створювати молочний тип шляхом схрещування сименталів насамперед з червоно-рябою голштинською породою. Масть породи червоно-ряба, полово-ряба, червона, руда, полова. У чистопородних і висококровних помісей носове дзеркало, роговий покрив кінцівок і роги забарвлені у білий або рожевий колір. Худоба відзначається добрими адаптаційними якостями. Для роботи із симентальською породою на перспективу треба враховувати досвід вітчизняний та закордонний. Так, у Швейцарії проводиться селекція худоби на створення комбінованої молочно-м’ясної породи, а також молочної через її схрещування з червоно-рябою голштинською породою. Тепер приблизно половина сименталів Швейцарії чистопородна, а інша половина – з часткою крові червоно-рябих голштинів. Досвід Франції, де розводять найбільш поширену серед відрідь сименталів монбельярдів, показує, що порода селекціонується у молочному типі, при цьому використовується генофонд червоно-рябої голштинської породи. У США в 1967 р. було утворено асоціацію симентальської породи. Численні роботи були проведені по схрещуванню сименталів з герефордами, абердин-ангусами та іншими породами для підвищення м’ясності помісей. Селекція симентальської худоби в США в м’ясному напрямі свідчить про можливість ведення такої роботи і в Україні. В Україні, де різні природно-кліматичні умови, сименталів слід використовувати в різних напрямах продуктивності – в молочно-м’ясному – у передгірській і гірській зонах Карпат; у м’ясному – в багатьох зонах, у тому числі і в зоні Чорнобильської АЕС; в молочному – у цільномолочній зонах, особливо біля промислових центрів. Зберегти симентальську худобу можна, пристосовуючи її тип до потреб економіки господарств і окремих регіонів України.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=GjOhwKuvj58&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Швіцька порода виведена у Швейцарії чистопородним розведенням місцевої худоби. Основним методом створення породи був цілеспрямований підбір за ознаками міцної будови тіла та високої молочної і м’ясної продуктивності. Тварини мають міцну конституцію, гармонічні форми тіла з негрубим міцним кістяком; добре розвинену мускулатуру; середньої товщини еластичну шкіру; вузьку голову у носовій частині і широку у лобній; шию короткувату, груди широкі і глибокі; кінцівки правильно поставлені, з міцним копитним рогом. Велике вим’я правильної форми. Швіцька порода, яку розводять в Америці та Канаді, останні десятиріччя селекціонована у напрямку створення спеціалізованого молочного типу.(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=ksoqo5lnp4o&ab_channel=%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9

Корови мають добре розвинений кістяк, висота в холці у дорослих тварин 142-145 см, жива маса – 650-700 кг при задовільній обмускуленості. Молочна продуктивність в середньому за повновікову лактацію знаходиться у межах 6000-7000 кг молока і більше при вмісті жиру і білка в ньому відповідно 4,2 і 3,5 %. Швіцька худоба Західної Європи більш схиляється до комбінованого типу продуктивності. Висока молочна продуктивність – 5500-6000 кг молока жирністю 4,0- 4,2 %, білка – 3,5-3,6 %, жива маса 600-650 кг при добрій обмускуленості.
Лебединська порода виведена у результаті простого відтворного схрещування сірої української породи з швіцькою та розведенням помісей різних поколінь “в собі”. Порода затверджена в 1950 році.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=Tj282ZZcdPg&ab_channel=%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9

Масть бура з відтінками від сірої до темно-бурої. Жива маса дорослих корів становить 500-550 кг, у кращих стадах – 600; бугаїв-плідників – 800-1000 кг. Середня молочна продуктивність досягає 4000-4500, у передових господарствах – 5000 кг. Середня жирність молока 3,8-3,9, у деяких рекордисток – 4,8-5 %. Висота в холці корів 131,4, бугаїв-плідників – 143 см, ширина грудей за лопатками – відповідно 43 та 54; ширина в маклаках – 48-50, 57; обхват п’ястка – 19,7 та 23,8 см. Забійний вихід – 55-60 %. Шкіра середньої товщини, еластична, її маса – 6-7 % від живої маси тварини.
Бура карпатська порода затверджена в 1972 році. Створена методом складного відтворного схрещування місцевої худоби з різними відріддями бурої худоби – монтафонським, швіцьким, альгаузьким. Формування худоби відбувалося у гористих і низинних зонах Карпат. Конституція і екстер’єр – характерні для всіх бурих порід, але за ростом, живою масою і молочною продуктивністю тварини бурої карпатської породи менші за тварин лебединської породи. Висота у холці 125 см, обхват п’ястка – 18,5-19,0, обхват грудей – 170-180 см. Конституція міцна, жива маса після першої лактації 440, після третьої і наступних – 500 кг; бугаїв – 800-900 кг. Молочна продуктивність – 3200-3500 кг молока. Від окремих корів надоюють 9000-10300 кг молока за лактацію. Вміст жиру в молоці – 3,6-3,7 %, забійний вихід 52-56 %.

Порода пінцгау одержала назву від гірської місцевості Пінцгау в австрійських Альпах. Одна з найстародавніших порід, сформованих у XVIII ст. Вихідними для сучасної породи були дукс-ціллертальське відріддя тирольської породи та місцева червоно-ряба худоба. Методом відтворного схрещування цих цорід і було створено худобу породи пінцгау. У XIX ст. її з Австрії вивозили в Чехословаччину, Баварію, Румунію, Італію та інші країни. Порода добре пристосована до гірських умов. Молочна продуктивність 3000-3700 кг молока з вмістом жиру 3,9 % і вищим. Рекордистки дають 10 000-11 000 кг молока при 4,0-4,1 % жиру. Жива маса повновікових бугаїв – 875, корів- 485 кг. Масть худоби червона різних відтінків, носове дзеркало темно-сірого кольору, голова змішаного типу – довга і коротка, шия середньої довжини, широка, помірно обмускулена, підгруддя добре розвинуте, холка низька, широка, груди глибокі, але часто не широкі, спина і поперек широкі, крижі широкі, черево об’ємисте, вим’я середньої величини, округле, зустрічається козине, кінцівки середнього розміру, міцні. Худобу породи пінцгау почали завозити на Буковину ще у 1860 р., а в 1895 р. завезли її вдруге. Цю худобу схрещували з місцевою гуцульською. Породу розводять у Івано-Франківській та Чернівецькій областях.

Породи м’ясного напряму продуктивності

Для організації галузі м’ясного скотарства в Україну, починаючи з 1955 р., завезено бугаїв-плідників, маточне поголів’я та глибо-коохолоджену сперму понад 10 спеціалізованих м’ясних порід. Суттєвий вплив на породотворчий процес справили такі імпортні породи, як абердин-ангуська, герефордська, шортгорнська, кіансь-ка, шаролезька, лімузинська, санта-гертруда та вітчизняна сіра українська.
Абердин-ангуська порода виведена у північно-східній частині Шотландії у графствах Абердин і Ангус. Вони відзначаються сирим і холодним кліматом, горбистим рельєфом, багатими пасовищами. Основою для виведення породи стала місцева ггізньоспіла чорна комола – худоба грубої конституції, робочого напряму продуктивності. При створенні абердин-ангусів застосовували тісний інбридинг, ретельно оцінювали екстер’єр тварин, відбирали і добирали тварин за м’ясністю, використовували підсисний метод вирощування молодняку і пасовищне утримання худоби

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=xLOVZEUL_bU&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Ці тварини невеликі порівняно з іншими породами м’ясного напряму продуктивності. Маса дорослих корів становить 500-600 кг, бугаїв – 700-800; теличок при народженні – 27, бичків – 29 кг. Поряд з тим абердин-ангуси неперевершені за м’ясними якостями. При їх забої одержують пісні туші з тонким шаром зовнішнього жиру, велику кількість мармурового м’яса. Забійний вихід становить 70 %. Тварини дуже скороспілі. Вже до 15-місячного віку їх маса досягає 450 кг і більше. Молочна продуктивність корів низька – 1600-1800 кг молока за лактацію, в окремих стадах – 3000 кг. Тварини абердин-ангуської породи характеризуються винятково гармонійною будовою тіла – глибоким і широким тулубом, міцними, правильно поставленими кінцівками. М’ясні форми виражені ідеально: чудово розвинені частини тулуба, з яких одержують особливо цінне м’ясо. Кістяк тонкий, що забезпечує високий вихід м’яса. При схрещуванні корів вітчизняних молочних і молочно-м’ясних порід із абердин-ангуськими бугаями значно поліпшуються м’ясні якості помісей, але на збільшення маси тіла вони майже не впливають. Абердин-ангуська порода представлена двома типами тварин – великим і малим. Перші характеризуються великим, добре розвиненим тулубом, високими кінцівками. Жива маса дорослих бугаїв цього типу становить від 700 до 900 кг і більше. Такий тип тварин найбільш бажаний для міжпородного схрещування. До другого типу належить невелика за розмірами худоба. Тварини цього типу мають компактний тулуб, глибокі груди. Кінцівки у них короткі, широко розставлені. Маса дорослих бугаїв коливається від 500 до 700 кг. Перевага тварин малого типу над великим полягає в тому, що їх відгодівлю можна закінчувати у більш ранньому віці
Герефордська порода З британських м’ясних порід герефорди мали найбільший вплив на розвиток м’ясного скотарства у багатьох країнах. Порода посідає перше місце за кількістю у світі серед м’ясних порід. Формування породи відбувалося за пасовищного утримання тварин, оскільки м’який клімат Англії дозволяв тваринам знаходитися цілий рік просто неба. В результаті герефорди відзначаються міцною конституцією, невибагливістю до кормів і добре використовують пасовища. Широко застосовувалося близькоспоріднене розведення, відбір і добір за м’ясними якостями та скороспілістю за добрих умов годівлі та при пасовищному утриманні. Тварини герефордської породи червоної масті, голова, груди, черево, кінцівки по коліна та щіточка хвоста – білі. Жива маса бугаїв у середньому 850 кг з коливаннями від 760 до 1100 кг і більше, корів – 550-600 кг. Жива маса телят при народженні 3136 кг. Тварини герефордської породи гармонійно розвинені, мають міцну конституцію, з добре вираженими м’ясними формами і будовою тіла, міцні, правильно поставлені кінцівки. Вони характеризуються винятковою здатністю пристосовуватися до кліматичних умов та годівлі, а також – високою витривалістю

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=bpnG4q6OjIs&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Герефордська худоба відзначається високими м’ясними якостями. Забійний вихід у середньому коливається від 60 до 65 %. М’ясо мармурове, тонковолокнисте, ніжне, має приємні смак і запах. При схрещуванні герефордської худоби з багатьма молочними і молочно-м’ясними породами у помісного потомства значно поліпшуються м’ясні якості й підвищується жива маса. В Україні герефордів використовують для промислового і відтворного
Шаролезька порода виведена понад 200 років тому у Франції, в провінції Шаролез. Худоба Шаролезької породи, поряд з італійською кіанською, найбільша серед інших порід м’ясного напряму продуктивності.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=mIdznLg9oYM&ab_channel=%D0%91%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%8F

Масть шароле жовта (полова) з різноманітними відтінками – майже до білої. Носове дзеркало, ратиці й роги світлі. Висота в холці корів – до 135, бугаїв – 141-145 см; середня жива маса – відповідно 850-900 та 1200-1250 кг. При великій глибині й ширині тулуба ця худоба має відмінні м’ясні форми. Для корів характерна добра відтворна здатність. Порода славиться м’ясними якостями. Забійний вихід відгодованої худоби становить 65-70 %. М’ясо ніжне, соковите. Прошарки жиру рівномірно розподілені серед мускульних волокон, що надає м’ясу мармуровості. Тварини породи шароле добре акліматизуються, характеризуються нормальною відтворною здатністю, добре ростуть і розвиваються. Одна з негативних ознак цієї породи – важкий перебіг отелень. Молочність корів – 1700-1900 кг, в окремих стадах 2500 кг. Молодняк характеризується інтенсивним ростом. Середня жива маса бичків 8-місячного віку становить 306-354, телиць – 281-297 кг. Шаролезь-ку худобу використовують для відтворного і промислового схрещування з тваринами молочних та комбінованих порід. Помісі, одержані в результаті такого схрещування, відзначаються підвищеними м’ясними якостями.
Лімузинська порода порівняно з тваринами породи шароле менша за розмірами, користується у світі меншою популярністю. Вона виведена поліпшенням місцевої аквітанської худоби південно-західної провінції Лімузен, де порівняно суворі зими, жарке літо й часті сильні вітри з океану. Масть лімузинів яскраво-червона, більш світла внизу черева. Голова у них коротка з широким лобом, рога тонкі, їх колір, а також ратиць білий, груди округлі, але недостатньо глибокі; спина з дуже розвиненими м’язами; тулуб добре обмускулений; крижі довгі й також добре обмускулені.
Висота у холці повновікових корів 127-128, бугаїв- 137-148 см. Жива маси корів 550 -600, бугаїв – 1000-1100 кг. Худоба добре акліматизується, легко переносить суворі умови, добре використовує пасовища, у тому числі на схилах гір. Кістяк у неї тонший, ніж у тварин породи шароле. Забійний вихід у середньому 60-65 %, а за інтенсивної відгодівлі – вищий. Молочність худоби цієї породи 1500-1800 кг, жива маса телят на підсосі до відлучення – 240300 кг. Нині в Україні тварин породи лімузин широко використовують для промислового схрещування з худобою молочних і комбінованих порід. Завдяки цьому підвищується інтенсивність росту та одержання високоцінної пісної яловичини. Використовуючи породу для відтворного схрещування, одержують нові породи і типи м’ясної худоби.

Кіанська порода – одна із стародавніх порід світу. Батьківщина цієї породи Італія (Кіанська долина). Кіанська порода споріднена сірій степовій худобі. Кіанська худоба білої масті, рогата, дуже висока (висота в холці дорослих бугаїв 170-185, корів – 160 см), з подовженим тулубом. Маса телят при народженні 45-50 кг. Завдяки добрій молочності корів кіанської породи молодняк при відлученні у 6-місячному віці досягає 220-280 кг, характеризується винятково високою енергією росту до 2-річного віку. Жиру при цьому відкладається небагато. За стандартом маса кіанських бугаїв у 12-місячному віці має бути 475 кг, у 15-ти – 580, у 18-ти – 676 і в 23-місячному – 839 кг. Маса дорослих бугаїв-плідників становить 1200- 1500, максимальна – 1820 кг. Повновікові корови досягають у середньому 750 кг. Забійний вихід 60- 65 %. Досить інтенсивний ріст тварин. У деяких випадках середньодобовий приріст живої маси при відгодівлі досягає 2000 г. Молочність худоби невисока.
Особливості екстер’єру кіанської породи такі: кістяк тонкий; шкіра тонка, м’яка; голова порівняно невелика з прямою лінією профілю і короткими рогами; холка дещо висока; груди широкі, добре обмускулені; підгруддя помірно розвинене; тулуб довгий; спина і поперек добре обмускулені; зад довгий і рівний, окіст добре розвинений; тварини дуже високоногі; кінцівки сильні, масть біла, хоча трапляються і світло-сірі тварини; шкіра, а також слизова оболонка рота й носового дзеркала – чорні. Телята народжуються рудими (як у сірої української худоби) і залишаються такими до 3-місячного віку. В Україні кіанську худобу використовують для відтворного промислового схрещування.

М’ясні шортгорни
До теперішнього часу худоба шортгорнської породи завдяки своїм великим розмірам була поширена у багатьох країнах, особливо в США. Тепер через те, що шортгорни гірше за інші м’ясні породи оплачують корми приростом їх значення дещо зменшилося, вони поступаються герефордам та абердин-ангусам. Тварини від білої до темно-червоної масті з різноманітними відтінками. Худоба буває як рогата, так і комола. Жива маса бугаїв коливається від 800 до 1100 кг і більше. Маса повновікових корів 500-600 кг. Середній забійний вихід 65 %і більше. У 7-місячному віці при середньому рівні годівлі жива маса телят 148,5 кг, при високому – до 173 кг. Схрещуванням казахської, калмицької та сибірської худоби з шортгорнами створено великий масив шортгорнизованої худоби м’ясо-молочного напряму. Ця худоба характеризується високою молочною продуктивністю і добрими м’ясними якостями. Середній надій корів 2000 кг. Забійний вихід м’яса з жиром у бичків-кастратів після відгодівлі близько 50 %. Жива маса кастратів у 2,5-річному віці – 557, маса туші – 321 кг. На 1 кг приросту витрачається 11,6 корм. од.

Санта-гертруда створена в 1940 р. у США схрещуванням лонг-хернської худоби з бугаями індійського зебу (відрідь гузерат і нел-лоре), а потім – із шортгорнами. Назва породи походить від графства Санта-Гертруда, де довгий час розводили місцеву лонгхернську худобу іспанського походження, її утворювали для розведення в умовах жаркого, посушливого і тропічного клімату. Для тварин характерні добре виражені м’ясні форми і високий забійний вихід. Вони витривалі, легко переносять високу температуру й підвищену вологість повітря, здатні швидко нагулювати живу масу на пасовищах.

Санта-гертруда належить до великих м’ясних порід. Жива маса дорослих племінних бугаїв 800-1000 кг і більше, а повновікових корів – 550-600 кг. Тварини міцної будови тіла з відмінними м’ясними формами та добре розвиненим підгруддям, шкіра тонка, еластична, із складками на шиї, волос короткий, блискучий. Голова суха, середнього розміру, спина пряма, не дуже довга, добре обмускулена, особливо на крижах, зад довгий і у багатьох тварин трохи опущений, груди глибокі й широкі, кінцівки сухі, міцні, копитний ріг чорний і міцний. Корови характеризуються високою молочністю. Жива маса телят при відлученні 230-250 кг. Середньодобові прирости молодняку близько 1200 г. Вихід м’яса при забої 65 %. За своїми якостями воно грубіше, ніж у шортгорнів і особливо в абер-дин-ангусів. Розпочато роботу по створенню нової м’ясної породи в Україні за участю породи санта-гертруда. Для помісей від схрещування бугаїв породи санта-гертруда з коровами червоної степової породи характерна висока енергія росту. Жива маса деяких бичків 9-місячного віку 370 кг, 12-міс. – 450, 15-міс. – 18-місячного – 500-550 кг. Створено племрепродуктор породи санта-гертруда.
Сіра українська порода – це аборигенна порода України, одна із найстародавніших порід світу. Вона формувалася під впливом людини в умовах південних степів, де фунтово-кліматичні умови, а також умови годівлі, утримання, розведення й господарського використання також впливали на організм тварин. Характерною ознакою цієї худоби є її масть і волосяний покрив. Густота і ясно-сірий колір волосу, а також набута темна пігментація шкіри відіграють захисну роль – зменшують шкідливу дію сонячних променів у жаркі літні дні. На більшій частині України велику рогату худобу утримували насамперед як молочно-м’ясо-робочу. Поширена на півдні України. Останнім часом поголів’я значно зменшилося. В 70-і роки була спеціалізована як м’ясна порода.
Сіра українська худоба характеризується високою жирномолочністю, стійкістю проти різних ензоотій, невибагливістю до кормів, дрібноплідністю, високою плодючістю.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=45a6_2aifGk&ab_channel=%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9

Зазначені ознаки доцільно використовувати у роботі при виведенні нових типів і порід.тварин. Жива маса бугаїв-плідників – 900-1100 кг, корів – 550-600 кг, телят у 7-8 міс. – 180-200 кг. Забійний вихід 60 %.
Українська м’ясна порода апробована і затверджена у 1993 році. Виведена складним відтворним схрещуванням шаролезької (Ш), кіанської (К), симентальської (С) та сірої української (У) порід. Створенню породи передувало (1978 р.) виведення чернігівського і придніпровського типів. Селекційний процес в подальшому у породі спрямовувався на поєднання кращих ознак тварин цих типів і консолідацію спадковості одержаних нових генотипів (Ш 3/8, К 3/8, С 1/8, У 1/8; ПІ 5/8, К 1/8, С 1/8, У 1/8). Нині налічується 10000 гол. цієї породи, в т. ч. 5000 корів, 130 бугаїв. Екстер’єрними особливостями нової породи є зкрупність, пропорційна будова тіла, міцний щільний тип конституції, досить розвинена глибока (81 см) і широка (61 см) грудна клітина.
Тварини високорослі, масивні (висота плідників у холці – 150 см, корів – 130 см), рівна лінія верху при достатній довжині тулуба (коса довжина – 176 см), добре розвинена задня третина тулуба, міцний кістяк, масть мають світло-полову і полову. Добре використовують пасовище.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=PxV3U0pmtbU&ab_channel=%D0%9D%D0%9C%D0%A6%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%BE%D1%97%D1%82%D0%B0%D1%84%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%BE%D1%97%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8

Жива маса повновікових бугаїв 1000 -1270 кг, корів – 600710 кг, телят у 6 міс. – 200-220 кг, середньодобові прирости 11501200 г, забійний вихід 65-68 %.
Волинська м’ясна порода затверджена в 1994 році, виведена складним відтворним схрещуванням місцевої (М) чорно-рябої та червоної польської худоби з плідниками абердин-ангуської (А), герефордської (Г) і лімузинської (Л) порід. Кінцевий генотип тварин (Л 3/8, А 3/16, Г 3/16, М 1/4) розводять “в собі”.
Тварини мають міцний тип конституції, широкий і округлий, дещо видовжений тулуб, добре розвинену мускулатуру, середньої товщини шкіру, кістяк міцний, але не грубий, голова в основному безрога, шия коротка, кругла, добре розвинуте підгруддя, широка, м’ясиста холка, груди широкі і глибокі, рівна широка спина, поперек прямий, широкий і рівний, мускулистий, крижі довгі, округлі, добре виповнені, стегна досить виповнені мускулатурою. Масть в основному червона від світло- до темно-червоної.

Жива маса повновікових плідників – 950-1050 кг, корів – 500550 кг, телят при народженні – 28-32 кг, у 6 міс. – 180- 220 кг. Середньодобові прирости 1010-1200 г, забійний вихід – 60-66 %. Загальне поголів’я породи 5022 голови, в т. ч. 1935 корів.
Поліська м’ясна порода апробована і затверджена 27 листопада 1998 року, виведена методом прискореного генетичного поліпшення масиву тварин поліського зонального типу для досягнення високої плодючості, інтенсивного приросту живої маси, добрих м’ясних форм та якості м’яса.

Тварини світлої масті, довгі, широкотілі, з невеликою головою і короткою шиєю, глибокою грудною кліткою з округлими ребрами, без перехвату за лопатками, добре розвинений соколок, спина і поперек широкі, довгі, прямі з добре розвиненою мускулатурою, крижі рівні, широкі, довгі, добре виповнені мускулатурою, стегна пишні з добре розвиненою мускулатурою, кінцівки широко поставлені. Жива маса дорослих бугаїв – 900-1100 кг, корів – 550600 кг, телят при народженні – 28-34 кг, бугайців у 18 місяців – 510-530 кг, теличок у 18 місяців – 400-410 кг, середньодобові приросту 1000-1200 г, забійний вихід- 63-65 %. Витрати кормів на 1 кг приросту 6-8 корм. од., вихід телят на 100 корів 85-90 голів.
П’ємонтез
Створена в Італії шляхом довготривалої селекції сірої степової худоби за м’ясними якостями. Зосереджена в північно-західній частині – регіоні тваринництва П’ємонт. Характерною особливістю породи є “подвійний круп”, що забезпечує найвищий вихід м’яса. Масть тварин – світло-сіра. Тварини не потребують спеціальної відгодівлі, добре споживають сіно і підніжний корм. У зв’язку із цим корови середнього розміру, їх жива маса – 500600 кг, молочність – 1500-2000 л молока на рік. Жива маса телят при народженні – 43 кг. При вирощуванні телята швидко ростуть, мають надзвичайно добре розвинену м’язову тканину, тонкий кістяк і шкіру, дають при цьому велику кількість ніжного, доброго на смак нежирного м’яса, з малим вмістом холестерину.

Вихід туш бичків у віці 15-18 місяців при живій масі 550-600 кг у середньому становить 68 %, а максимально – 72 %. Жива маса дорослих бугаїв – 1000 кг, вони мають максимальний мускульний розвиток, особливо задньої частини, а також передньої – в загривку. При схрещуванні бугаїв з голштинською та червоно-рябою породами одержують помісей, що народжуються без проблем, їх середньодобовий приріст становить 1,2-1,3 кг, а вихід туш – 6063 %. Порода розповсюджена більш як у 25 країнах світу. В 19951996 рр. в Головний селекційний центр (м. Переяслав-Хмельницький) завезено з Італії 6 бугайців і 12 телиць. Жива маса бугайців у віці 18-21 місяців коливалася від 600 до 700 кг. Найвищу живу масу у 21-місячному віці мав бичок Уно 11785-700 кг. Жива маса телиць у віці 17-25 місяців коливається від 380 до 540 кг. За період використання від бугаїв одержано понад 35 тис. спермодоз глибокозамороженого сім’я, що використовується в основному для промислового схрещування. Передбачається вивчення акліматизаційних властивостей та продуктивних якостей в умовах України і створення племінних репродукторів методом поглинального схрещування.
Поліський тип затверджено у 1994 р., виведено складним відтворним схрещуванням чернігівського (ЧМ-1), придніпровського (ПМ-1) та знам’янського типів. Тварини довгі, широкотілі, з невеликою головою і короткою шиєю, глибокою грудною кліткою, добре розвинена задня третина тулуба, порівняно невисокі кінцівки, масть світла Жива маса дорослих бугаїв – 1055-1150 кг, корів – 560-600, телят при народженні 28-35 кг, середньодобові прирости
1050-1200 г, забійний вихід – 63-65 %. Нині поліський зональний тип нараховує 3000 гол. маточного поголів’я, 3 лінії і 18 родин.

Знам’янський тип виведений відтворним схрещуванням тварин абердин-ангуської (А), шаролезької (ПІ) і симентальської (С) порід. Тварини відрізняються високою енергією росту (до 2000 г за добу). Тулуб низько поставлений на кінцівках, добре виповнений мускулатурою.

Жива маса бугаїв 800-900 кг, корів – 500-550, телят у 7-8-міс. – 170-220 кг, забійний вихід – 60-65 %. В Україні ведеться також робота по створенню асканійської м’ясної породи та інших типів м’ясної худоби [ 23 ].

Техніка розведення великої рогатої худоби і вирощування молодняку

Основна мета вирощування молодняку — поповнення стада високопродуктивними тваринами. Щоб виростити худобу, яка б повною мірою виявляла генетично закладені можливості продуктивно­сті, необхідно з перших днів вирощування телят створювати опти­мальні умови годівлі та утримання, що забезпечить нормальний ріст і розвиток тварин.
Молодняк розподіляють на ремонтний та надремонтний. Теля­та, одержані від високопродуктивних корів і добре розвинені, над­ходять у групу ремонтного молодняку, для них створюють кращі умови годівлі, їм більше випоюють молочних кормів. Надремонтний молодняк — це тварини, отримані від корів із невисокою продуктив­ністю і призначені для вирощування на м’ясо.
У молочному скотарстві розрізняють три періоди вирощування молодняку: молозивний, молочний і післямолочний.
Молозивний пе­ріод триває 7 – 10 днів. Теля через 30 – 60 хв після народження по­винно отримати 1 – 2 кг молозива. Більша даванка його може спричинити розлади у травному каналі. Потім кількість молозива й моло­ка поступово збільшують і доводять до 1/5 – 1/4 живої маси теляти.
У кишки новонароджених легко проникають мікроби, які потра­пляють у кров і спричинюють різні захворювання, тому що в крові телят немає білка глобуліну — носія імунних тіл. Глобулін над­ходить в організм новонародженого з молозивом і зумовлює розви­ток захисних імунобіологічних властивостей.
Молозиво забезпечує організм теляти комплексом вітамінів, а також збуджує перистальтику кишок, сприяє вивільненню їх від первородного калу, виявляє послаблювальну дію. Воно містить май­же у два рази більше сухої речовини, в 4 – 5 разів — загального білка, у 12 разів — альбуміну та глобуліну і в 1,5 раза більше міне­ральних солей порівняно з молоком.

Протягом 10 – 15 днів телят утримують в індивідуальних клі­тках. Якщо телят утримують у про­філакторії до 10-денного віку, то для них необхідно мати 65 – 70 % місць від наявності їх кількості у родильному відділенні, а в разі подовженого строку (до 20 днів) —
80 – 90 %. Із профілакторію ро­дильного відділення телят пе­реводять у телятник, де їх утри­мують у групових клітках по 10 -15 голів із розрахунку 1,5 – 2 м2 площі клітки на одну голову.
У молочному та молочно-м’ясному скотарстві застосовують ручне випоювання телят і змін­но-групове утримання під коро­
вами-годувальницями, а в м’ясному — вирощування на підсосі. За групового утримання використовують групові напувалки з фікса­цією телят, що дає можливість індивідуально нормувати молочні корми. Молоко розливають за допомогою мобільних і стаціонарних установок. Перші 30 — 40 днів телятам випоюють молоко від здоро­вих корів у кількості 1/5 — 1/6 живої маси новонародженого, потім поступово його замінюють збираним молоком, яке дають до 4 — 5- місячного віку.
Племінним теличкам за молочний період випоюють 300 — 400 кг незбираного молока і 500 — 800 кг збираного з такого розрахунку, щоб вони з ним одержали 10 — 12 кг молочного жиру. Надремонтному молодняку незбираного молока випоюють 200 — 250 кг, а зби­раного — 500 — 700 кг.
Використовують також замінник незбираного молока (ЗНМ), що дає можливість знизити витрати незбираного молока до 60 кг і заощадити на вирощуванні одного теляти 240 кг цього цінного продукту харчування. Молочні корми згодовують два рази на добу.
Із 7 — 10-денного віку телят привчають до поїдання сіна. Концен­тровані корми починають давати з 15 — 20-го дня, а соковиті — на другому місяці життя. За 6 міс залежно від норми молочних кормів концентрованих згодовують із розрахунку на одну голову 170 — 225 кг. [р У зимовий період телятам дають 2 — 3 кг сіна, 5 — 6 — силосу і 1 — 1,5 кг концкормів із розрахунку на 100 кг живої маси. Влітку грубі й соковиті корми замінюють зеленою масою. Телятам у 2 міс її згодовують 3 — 4 кг, 4 — 10 — 12 і в 6 міс — 18 — 20 кг.
Взимку молодняк випускають на прогулянки у дворики. Влітку його бажано утримувати в таборах групами по 25 — 30 голів. Можна вирощувати телят змінно-груповим способом під коровами-году- вальницями. Для цього виділяють здорових корів із невисокою про­дуктивністю і підпускають до них телят із 12-денного віку по 2 — 4 голови залежно від молочності годувальниці. Підсисний період три­ває 3 міс. За лактацію під такою коровою можна виростити 6 — 10 телят, або три групи, з витратою молока з розрахунку на одне теля 200 — 350 кг.
Приміщення для утримання молодняку обладнують станками, які відповідно до його ширини розміщують у 2 — 3 ряди (рис. 4.10). Місткість телятника має становити 25 % від поголів’я корів на фер­мі. Якщо їх небагато (менше ніж 500), телятники блокують із роди­льним відділенням. Між рядами станків роблять кормові проходи. Температура в телятнику має бути 8 — 16 °С, оптимальна вологість повітря — 70 — 75 %, вміст у повітрі вуглекислоти — 0,2 — 0,3, аміа­ку — 0,026, сірководню — 0,01 %. У 3-місячному віці телят форму­ють у групи й утримують їх по 25 — 30 голів.

Утримання телят у групових клітках

Годівля та утримання молодняку в післямолочний період.

Із 5 — 6-місячного віку молодняк розподіляють за статтю на теличок і бугайців. Найраціональніше утримувати теличок безприв’язно групами до 50 голів. Це сприяє кращому розвитку тварин і форму­ванню у них міцної конституції.
У 6-місячному віці у молодняку великої рогатої худоби вже пов­ністю розвинений рубець і він становить 62,5 % маси всього шлунка, тоді як у новонароджених — тільки 37 %. Після 6 міс тваринам зго­довують лише рослинні корми. Для ремонтних телиць річну потре­бу в кормах визначають з урахуванням плану росту та живої маси корів.
Годують молодняк три рази на добу з вільним доступом до води. У стійловий період дають доброякісне сіно злакових та бобових трав, силос, сінаж, концентровані корми, а племінному молодняку — і буряки, моркву, картоплю, сінне борошно. На 100 кг живої маси ре­монтному молодняку згодовують 1,5 — 2,5 кг сіна, 5 — 6 — силосу чи 3 — 4 — сінажу, 1 — 1,5 кг концкормів із розрахунку на одну голову за добу. Структура раціону може бути такою, %: сіно і сінаж — 28 — 30, соковиті корми — 40 — 45, концентровані — 25 — 30. У літній період основними кормами для молодняку є зелені, добова даванка яких у віці 6 — 7 міс становить 18 — 22 кг, 10 — 12 — 22 — 26, 13 — 15 — 26 — 30, 16 — 18 — 30 — 35, 18 — 24 міс — 35 — 40 кг. На 1 к. од. необхідно пере­травного протеїну, г: у віці 7 — 9 міс — 100 г, 10 — 15 — 95, 16 — 25 — 90, 27 — 29 міс — 108 г.
Якщо господарство має пасовища, доцільно з молодняку комплек­тувати групи й випасати його. Це позитивно впливає на міцність кістяка, розвиток м’язової тканини, внутрішніх органів, накопичен­ня в організмі мінеральних речовин, вітамінів і підвищення резис­тентності організму до різних захворювань. Якщо ж немає мож­ливості випасати ремонтних телиць, то літом їх утримують у табо­рах і годують зеленими кормами з сіяних трав з обов’язковим на­данням активного моціону тривалістю 4 — 6 год [ 17 ].
У разі пасовищного утримання з розрахунку на голову відводять 14 — 16 м2, а стійлово-табірного —16 — 20 м2 площі загону. Корисно у загонах споруджувати навіси з розрахунку 2 — 2,5 м2 на голову.
Вирощування племінних бугайців. Бугайців вирощують у племінних заводах і в племрепродукторах при облплемоб’єднаннях. Рівень годівлі їх має бути розрахований на одержання середньодо­бових приростів 750 — 1000 г. У молочний період цих тварин утри­мують групами.
Схема годівлі до 6-місячного віку передбачає випоювання 320 — 450 кг незбираного молока і 600 — 1000 кг збираного, а також згодо­вування 220 — 230 кг сіна, 200 — силосу, 100 — 120 — коренеплодів, 195 — 217 кг концкормів. З 6 — 7-місячного віку їх утримують на прив’язі й дають більше, ніж ремонтним телицям, концентрованих і менше соковитих кормів. У стійловий період із розрахунку на 100 кг живої маси бугайцям згодовують 1,7 — 2 кг сіна, 0,5 — трав’яного борошна чи гранул і 0,8 — 1 кг концентрованих кормів. За загаль­ною поживністю в раціоні сіно становить 45 — 50 %, трав’яне борош­но або гранули — 10 — 15, концентровані корми — 40 — 45 %. Улітку замість сіна дають зелену масу. Такий тип годівлі сприяє форму­ванню міцного кістяка і позитивно діє на більш раннє статеве дозрі­вання. З повноцінною годівлею повинні раціонально поєднуватися щоденні тривалі прогулянки тварин.
У племінних заводах і племрепродукторах бугайців вирощують до 12 – 14-місячного віку, а потім їх реалізують. Від них беруть спер­му і в 3 – 4 господарствах осіменяють нею 180 – 200 корів для оці­нювання бугайців за якістю потомства. Невикористану сперму оці­нюють, розріджують лакто-гліцерино-жовтковим середовищем, роз­фасовують, заморожують у гранулах та пластикових пайстах, а за потреби розморожують і використовують для осіменіння тварин.
Підготовка нетелей до отелення. Телиць, що виношують плід, називають нетелями, їх утримують групами по 20 – 25 голів. За 3 – 4 міс до отелення усіх тварин переводять на прив’язне утриман­ня у контрольний корівник або у приміщення для групи сухостій­них корів. Годують їх за нормами тільних корів залежно від живої маси і планового надою. До норми ще додають 1 – 1,5 к. од. на ріст. Нетелей щодня випускають на вигульні майданчики, корисним та­кож для них є примусовий активний моціон. [ 3 ].
Для розвитку залозистої тканини вим’я і формування придатно­сті до машинного доїння на 6 – 8-му місяцях тільності його масажу­ють. Це посилює діяльність гіпофіза, сприяє надходженню крові до молочної залози, формуванню залозистої тканини й рівномірному розвитку часток вим’я. Масаж проводять два рази на добу вручну або механічними пристроями у години майбутніх доїнь тривалістю 6 хв. Протягом останніх 7 – 10 днів під час масажу вмикають доїльні апарати з метою звикання тварин і вироблення у них умовного реф­лексу до доїння. За 20 – 30 днів до отелення масаж вим’я припиня­ють і через 10 – 15 днів нетелей переводять у родильне відділення.

Племінна робота

Племінна робота в скотарстві спрямована на підвищення молоч­ної та м’ясної продуктивності, поліпшення якості продукції й зни­ження її собівартості. Основними елементами племінної роботи є відбір, підбір, методи розведення, техніка відтворення, спрямоване вирощування молодняку, зоотехнічний та племінний облік. В удо­сконаленні племінних і продуктивних якостей тварин вирішальне значення має відбір.
Молочних корів оцінюють і відбирають за молочною продуктив­ністю, типом будови тіла, живою масою, інтенсивністю молоко­віддачі, походженням; бугаїв — типом будови тіла, живою масою, інтенсивністю росту, походженням; молодняку — типом будови тіла, походженням.
Молочну продуктивність корів оцінюють за надоєм, кількістю молочного жиру та білка за 305 днів лактації чи скорочену закінче­ну лактацію тривалістю не менше ніж 240 днів. Інтенсивність моло­ковіддачі (ІМ, кг/хв) визначають діленням кількості отриманого вранці молока на тривалість доїння.
Тип будови тіла корів і бугаїв визначають за 100-бальною шка­лою оглядом тварин і зменшенням кількості балів за окремі статі екстер’єру залежно від розвитку та відповідно до особливостей по­рід, наявності вад екстер’єру.
Оцінювання корів і бугаїв за живою масою здійснюють за міні­мально встановленими вимогами до кожної породи: корів залежно від кількості отелень (перше, друге, третє і старше), бугаїв — певно­го віку (18 міс, 2, 3, 4, 5 років і старше). Інтенсивність росту бугаїв визначають за результатами зважування. Тип будови тіла молод­няку оцінюють за 10-бальною шкалою (загальний вигляд і розвиток — 3, форма тулуба — 4, кінцівки і ратиці — 3).
Комплексний клас тварин визначають за 100-бальними шкала­ми, а за сумою одержаних балів тварин зараховують до класу: 85 балів і вище — еліта-рекорд, 75 – 84 — еліта, 65 – 74 — І клас, 55 — 64 — II клас. Тварин, які отримали менше ніж 55 балів, зара­ховують до некласних.
Бонітування — це оцінювання племінних, продуктивних і екс­тер’єрних якостей тварин, яке щороку провадять у племзаводах, племгоспах, на племфермах господарств із різною формою власнос­ті, племрепродукторах. Бонітуванню підлягають бугаї-плідники, корови, ремонтні телиці та племінні бугайці.

Після закінчення бонітування складають звіт із відповідним аналізом роботи. На підставі цих матеріалів розробляють план па­рувань та отелень на наступний рік, а також план підбору з метою забезпечення одержання потомства високої якості. Правильно про­ведений підбір не тільки закріплює, а й розвиває ознаки, за якими ведуть селекцію.
У племінних господарствах здійснюють індивідуальний підбір, тобто до кожної корови підбирають бугая-плідника з урахуванням його належності до певної лінії та родини. У неплемінних господар­ствах застосовують груповий підбір. До маточного поголів’я, вихо­дячи з генеалогії стада, підбирають 2 — 3 бугаїв і закріплюють їх на два роки.
На підставі матеріалів бонітування розробляють план комплек­тування стада племінними тваринами, визначають кількість молод­няку, який необхідно виростити для власних потреб і реалізації ін­шим господарствам.
Із числа пробонітованих виділяють високопродуктивних тварин для занесення до Державних книг племінних тварин, що видаються окремо по кожній породі. Тварину записують під певним номером, який проставляється на лівому розі чи вусі.
На товарних фермах восени провадять оцінку корів, нетелей і телиць старше від 6-місячного віку. Корів оцінюють за походжен­ням, молочною продуктивністю, живою масою, екстер’єром, консти­туцією з урахуванням відтворної здатності та здоров’я. Усе стадо розподіляють на три групи: племінну, виробничу для отримання молока і виробничу для вирощування на м’ясо.
До першої групи відносять корів із відомим походженням і ви­щою молочною продуктивністю та ремонтний молодняк; до другої — менш цінних у племінному відношенні корів; до третьої — надре- монтний молодняк і низькопродуктивних корів, яких осіменяють спермою плідників м’ясних порід із метою одержання молодняку з кращими м’ясними якостями.
Напрями племінної роботи з породами. У створенні нових і вдосконаленні існуючих порід великої рогатої худоби застосовують чистопородне розведення, відтворне та ввідне схрещування.
Продуктивні та племінні якості молочних і комбінованих порід поліпшують за рахунок генофонду голштинської, англерської, чер­воної датської порід та швіцької американської селекції. Викорис­тання на коровах симентальської породи голштинських червоно-рябих плідників сприяло створенню в Україні нової української чер­воно-рябої молочної породи.
Поліпшувальною для чорно-рябої породи є голштинська чорно- ряба, яка характеризується високими надоями, великими розміра­ми, молочним типом, міцним кістяком і має високі морфофункціо- нальні властивості вим’я.
На коровах червоної степової породи використовують плідників англерської, червоної датської та голштинської порід. Відтворне схрещування цих порід дало можливість сформувати новий продук­тивний тип тварин, на основі якого може бути створена нова черво­на молочна порода.
Використання бугаїв швіцької породи на коровах лебединської сприяє підвищенню молочності, вмісту жиру в молоці й поліпшенню морфофункціональних властивостей вим’я.
Зоотехнічний облік у скотарстві. Для правильної організації племінної роботи, обліку продукції та оплати праці на фермі вели­кої рогатої худоби ведеться зоотехнічний і племінний облік. Основ­ними обов’язковими формами обліку в племінних господарствах є книга заводських записів (племінні картки — ф. № 1-мол, 2-мол,1- м’яс, 2-м’яс), журнали — осіменіння, запуску та отелення, виро­щування племінного і ремонтного молодняку, обліку надоїв, годівлі та витрати кормів.
На кожного бугая-плідника (ф. № 1-мол, 1-м’яс) і корову (2-мол, 2- м’яс) заповнюють індивідуальні картки відповідно молочного та м’ясного напрямів продуктивності, куди записують усі відомості про тварину (походження, продуктивність, відтворення, екстер’єр тощо). Якщо тварина вибула із стада, то в картці зазначають дату і причи­ну вибуття.
У журналі осіменіння, запуску та отелень (ф. № 3-мол, 3-м’яс) записують кличку, ідентифікаційний номер, дату останнього осіме- ніння, фактичне осіменіння, кличку бугая, дату запуску, час оте­лення, стать і номер новонародженого теляти.
Після отелення корови теля зважують і складають акт про при­плід, на підставі якого роблять запис у журналі вирощування пле­мінного та ремонтного молодняку (ф. № 4-мол, 4-м’яс). Контролюють ріст і розвиток молодняку щомісячним зважуванням.
Надої в дні контрольних доїнь обліковують у журналі (акті) добо­во-контрольних надоїв (ф. № 6-мол), а швидкість молоковіддачі у корів заносять до форми № 5-мол.
У зоотехнічному звіті про племінну роботу з великою рогатою ху­добою (ф. № 7-мол, 7-м’яс) наводяться результати бонітування ста­да. На племінних фермах ведеться журнал годівлі та витрати кор­мів. На підставі даних про кількість згодованих кормів і приріст живої маси чи надою молока визначають витрату кормів на одини­цю продукції. На продаж чи купівлю племінних тварин виписується покупцеві племінне свідоцтво, яке зберігається у господарстві, поки живе тварина та її потомство.
На неплемінних фермах застосовують такі форми обліку, як кни­га обліку маточного поголів’я, журнал контрольних надоїв, книга обліку вирощування і відгодівлі худоби, журнал осіменіння, запуску та отелень. У книгу обліку вирощування і відгодівлі худоби запису­ють дані зважування молодняку під час інвентаризації, переведенні його у старшу вікову групу, реалізації, забою, постановки чи зняття з відгодівлі [ 23 ].

Годівля, відгодівля та утримання худоби

Для годівлі великої рогатої худоби використовують різні корми рослинного і тваринного походження. Особлива увага під час складання раціонів приділяється вмісту перетравного протеїну та незамінних амінокислот — лізину, метионіну, триптофану. Корми з високим вмістом вуглеводів у раціоні великої рогатої худоби нормалізують процеси травлення, запобігають утворенню в шлунку тварин отруйних газів. Розщеплення клітковини дає речовини, які використовуються в молокоут-ворюючих процесах.
Для високопродуктивних дійних корів раціони балансуються за вмістом Са, Р, М£, К і Б, а також іншими елементами. В раціоні повинні бути в достатній кількості і вітаміни, нестачу яких ліквідовують вітамінними кормами та синтетичними препаратами.
На склад молока і його кількість сприятливо впливають якісні зелені корми, сіно, сінаж, силос, коренеплоди і більшість концентрованих кормів. Деякі корми надають молоку специфічного присмаку і можуть погіршувати якість масла і сиру (наприклад, турнепс, бруква, ріпак, дика редька, полин, дика цибуля і часник).
Потреба дійних корів у поживних речовинах залежить від рівня продуктивності, вмісту жиру в молоці, живої маси тварин, їх віку і вгодованості, а також фізіологічного стану. Для корів виділяють основні чотири періоди фізіологічного стану, різні за умовами годівлі: сухостійний період (60-65 днів); перший період лактації (перші 100 днів лактації); другий період лактації (другі 100 днів); третій період лактації (останні 100-105 днів).
Дійний період у корови розпочинається після народження телят. У день отелення корові дають досхочу високоякісного сіна і до 15 літрів теплої підсоленої води. На другий і третій день до сіна додають 1-1,5 кг концентрованих кормів у вигляді пійла. Потім до раціону поступово включають інші корми з розрахунком, щоб на 10-15-й день після отелення корова одержувала повну їх норму.
Після отелення корови проводять її роздоювання, яке включає комплекс заходів, спрямованих на підвищення молочної продуктивності корів. До них відносяться: організація повноцінної годівлі тварин з поступовим зростанням кількості кормів з розрахунку на 4-6 кг молока понад фактичний надій (2-3 корм. од.), застосування правильного доїння з масажем вимені, раціональне утримання тощо. Додатковими кормами є коренебульбоплоди, але найчастіше концентрати.
Влітку роздоювання корів проводять тільки за безперебійного забезпечення їх досхочу зеленою масою і підгодівлі концентратами та мінеральними добавками.
Після роздоювання корів до наміченої продуктивності годівлю організовують так, щоб досягнутий рівень протримався якнайдовше. Не рідше двох разів на місяць раціони для молочних корів слід корегувати відповідно до їх продуктивності поступовим зменшенням даванки концентрованих кормів.
Норми годівлі дійних корів встановлюють з урахуванням живої маси, добового надою і жирності молока. Тільним коровам в останні два місяці лактації в зв’язку з підвищеним обміном речовин і ростом плода норми годівлі збільшують на 5-10 %. Коровам нижчесередньої вгодованості і первісткам необхідно збільшувати норму на одну і більше корм. од. Збільшують або зменшують норму годівлі на 0,4-0,5 корм. од. на кожні 10 кг молока, якщо його фактична жирність більша або менша на 0,5 % від вказаної в таблиці норм годівлі.
Раціони для корів складають з наявних у господарстві кормів. На 100 кг живої маси згодовують 0,5-2 кг грубих кормів, 5-10 кг соковитих, в тому числі 7-8 кг високоякісного силосу. У раціонах з сіном доброї якості близько 25-30% грубих кормів можна замінити високоякісною соломою ярих. За великих даванок соковитих кормів, і особливо силосованих, грубих дають мінімальну кількість (до 0,5 кг на 100 кг живої маси) і, навпаки, під час максимальних даванках грубих дають мінімальну кількість соковитих кормів. В обох випадках корова отримує достатню кількість сухих речовин.
Даванку концентрованих кормів орієнтовно встановлюють з розрахунку на 1 кг молока та величини надою. Так, за 10-кілограмового надою дають до 100 г концентратів в розрахунку на 1 кг молока, за надою від 10 до 15 кг — 100-150 г, від 15 до 20 кг — 150-200 г, від 20 до 25 — 250-300 г, а за надою 25 кг і вище — 300-350 г (до 500 г). Часто даванку концентратів збільшують в більшій мірі.
Для складання раціонів важливо врахувати, що за силосного типу годівлі треба включати корми, які багаті на легкоферментуючі вуглеводи — цукрові, напівцукрові або кормові буряки. Цукрових буряків коровам слід давати 0,6-0,8 кг на 1 кг молока, але не більше 15-18 кг на добу. Кормових ж буряків — згодовують до 2-2,5 рази більше, ніж цукрових.
Свіжого жому дійним коровам дають до 10 кг на добу, кислого — до 5 кг.
Забезпечення корів цукром визначають за співвідношенням його до перетравного протеїну — оптимальне відношення цукру до протеїну коливається в межах 0,8-1,2:1.
За норми вміст сирої клітковини в сухій речовині повинен бути в межах 20-22%.
Потреба корів у кальції в розрахунку на одну кормову одиницю раціону коливається в межах 6-7 г, у фосфорі — від 4 до 5 г.
Дійні корови відчувають підвищену потребу у вітамінах. У розрахунку на одну кормову одиницю їхнього раціону повинно припадати 4050 мг каротину і від 900 до 1200 ІО вітаміну Б.
Під час згодовування кормів з годівниць спершу дають концентрати, потім соковиті і в кінці грубі, але можна згодовувати і їх суміш. Часто на основі різних кормових компонентів та добавок виготовляють повнораціонні комбікорми, які повністю забезпечують потреби тварин у поживних речовинах і енергії.
Роздавання кормів рекомендують проводити після доїння.
У літній період основу раціонів становлять зелені корми. Під час випасання корови за добу споживають до 60-70 кг зеленої трави. В цей період тваринам додатково згодовують концентрати, мінеральні добавки, а також, в разі потреби, силос або сінаж.
У сухостійний період перед отеленням необхідно організувати повноцінну годівлю корів для нормального росту плоду, розвитку вимені, відкладання поживних речовин в прозапас тощо.
Добовий раціон тільних сухостійних корів орієнтовно повинен включати 3-6 кг якісного сіна, 15-20 кг силосу, 5-10 кг коренеплодів і 13 кг концентратів. У літній період такі тварини, крім випасання, підгодовуються 2-3 кг концентратів.
Для биків-плідників годівля повинна бути індивідуальною, а раціон складають з врахуванням інтенсивності використання, віку і живої маси. На 1 корм. од. корму в раціоні бика повинно припадати 140 г перетравного протеїну, 7 г Са, 6 г Р і 70-90 мг каротину.
Утримують велику рогату худобу утримують залежно природно-економічних умов і технології виробництва продукції за різними системами: стійлово-пасовищною, стійлово-табірною і стійлово-вигульною.
Для стійлово-пасовищної системи характерно, що тварин цілий рік утримують в спеціально обладнаних приміщеннях — корівниках, а в літній період ще й щоденно виганяються на пасовища.
Стійлово-табірне утримання практикується в районах з обмеженими площами пасовищ. Зимою худобу утримують в корівниках, а протягом всього літа в літніх табірних приміщеннях поблизу кормових угідь. Тварин в літній період годують в основному скошеними зеленими кормами і силосом, інколи використовують недалеке випасання.
Стійлово-вигульна система передбачає утримання худоби в приміщеннях і на вигульних площадках біля ферм протягом всього року.
На промислових сільськогосподарських підприємствах застосовують — прив’язне і безприв’язне утримання великої рогатої худоби з різними модифікаціями.
Під час утримання на прив’язі корів розміщують у 2 або 4 ряди по 50 голів в кожному. Приміщення обладнуються годівницями із вмонтованими в них автопоїлками і при в’язями для кожної тварини, транспортерами для збирання гною, засобами для доїння корів, системою освітлення тощо.
Утримання тварин на прив’язі дозволяє точніше нормувати годівлю, краще проводити догляд, але, разом з тим, збільшує затрати праці на прив’язування і відв’язування, роздачу кормів тощо.
Безприв’язне утримання худоби не передбачає прив’язування тварин, які знаходяться на глибокій підстилці. Корови розміщуються в приміщеннях без внутрішнього обладнання. Кожного дня на одну корову використовують до 3 кг підстилки. Гній збирають 1-2 рази на рік. Поряд з таким корівником обладнують вигульний двір і допоміжні приміщення для годівлі і доїння тварин.
Безприв’язне утримання значно знижує затрати праці, але використовується менше, так як має ряд суттєвих недоліків, пов’язаних з труднощами в нормуванні годівлі кожної тварини, підвищеною їх рухливістю та ін.

Утримання великої рогатої худоби

Залежно від виробничого напрямку, конкретних умов і можливостей господарства застосовують різні варіанти утримання великої рогатої худоби  прив’язне, безприв’язне і потокове, а також в клітках і станках (для телят).
Прив’язний спосіб утримання характерний тим, що худоба знаходиться на прив’язі у стійлах приміщення, де підтримується відповідний мікроклімат. Для здійснення моціону тварин випускають на вигульно-годівельні майданчики. Їх обладнують вздовж тваринницьких приміщень (переважно з південного боку) або ж окремо від них. В останньому випадку вигульні майданчики сполучають з тваринницькими приміщеннями, огородженими проходами.
Прив’язне утримання відзначається простотою організації робіт і поряд з цим забезпечує хороші умови для догляду за тваринами, краще враховує їх індивідуальні особливості, сприяє раціональному використанню кормів та підвищенню продуктивності тварин. Недоліком такого способу є високі питомі витрати праці, які в значній мірі обумовлюються саме індивідуальним обслуговуванням тварин. В зв’язку з дуже низьким коефіцієнтом використання (0,02-0,2) більшості машин та обладнання, що при цьому застосовуються, значно зростають також капіталовкладення в засоби механізації [ 3 ].

Загальний вигляд приміщення – а, стійла – б та план з перерізом чотирирядного приміщення для прив’язного утримання великої рогатої худоби – в:
б:

1 – стійлове обладнання; 2 – годівниця; 3 – автонапувалка; 4 – гнойова канавка.  в: 1 – 4 – допоміжні технологічні та службово-побутові відділення; 5 – стійла; 6 – кормові проходи; 7 – проходи для персоналу і тварин;
8 – тамбури для виходу тварин; 9 – тамбур для тракторного причепа; 10 – годівниці; 11 – гнойові канали

Стійла бувають двох типів: короткі і довгі. Стійла у приміщенні розміщують повздовжніми паралельними рядами і оснащуються годівницею, напувалкою та канавкою для збирання гною. Від довжини стійл залежить характер розподілу екскрементів і вибір доцільних технології та засобів прибирання гною. Довгі стійла розраховані на утримання крупних тварин або при використанні прив’язі, що дозволяє їм відступати в стійлі назад.
При утриманні тварин у коротких стійлах біля 90 % виділень розподіляється на ділянці шириною 0,7-0,9 м, формування якої обумовлює коса довжини тулуба тварини lк.

Схеми короткого (а) та довгого (б) стійл і характер розподілу
екскрементів (в, г) в них

Для зменшення травмування копит, защемлень суглобів, пошкодження дійок (особливо при утриманні корів на щілинних підлогах) фахівці рекомендують довжину стійла збільшувати на 0,1-0,15 м.
Для тварин різного віку та груп рекомендовані розміри стійл.

Розміри стійл, м

При використанні пересувних кормороздавачів ширина кормового проходу повинна бути не менша 2,0 м. Вона може бути зменшена до 1,2-1,4 м в тому разі, якщо роздавання кормів здійснюється за допомогою стаціонарних засобів (скребкові чи стрічкові конвеєри). Для забезпечення тварин водою на кожні два стійла встановлюють автонапувалки біля годівниці.
Ширина гнойових проходів, якими тварини звичайно заходять в приміщення та виходять з нього, повинна бути не менше 1,4 м.
Важливе значення має обладнання прив’язі, яка повинна обмежувати повздовжні (вперед, назад) переміщення тварин, але не заважати їх відпочинку, а також споживанню корму та води. Прив’язі бувають індивідуальні і групові; жорсткі і напівгнучкі; ручні, напівавтоматизовані та автоматизовані.
За такого способу утримання використовують стійлове обладнання ОСК-25, ОС-25, ОСП-Ф-26 тощо. Влітку тварини перебувають на пасовищах, для цього використовують переносні електричні загорожі ЕИП-1-1, ЕИС-1-30.

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=T7CX_l6rIe0&t=1s&ab_channel=OksanaKrivichun

Стійлове обладнання ОСК-25 призначене для групового прив’язування і відв’язування корів. Воно складається з трубчастої рами з водопроводом для напування тварин, кронштейнів для кріплення вакуум та молокопроводів і механізмів для групового та індивідуального прив’язування і відв’язування 25 корів. Для прив’язування корів кожне скотомісце укомплектовано двокінцевим ланцюгом, один кінець якого закріплюють до забетонованої скоби, а інший навішують на гачки механізму розфіксації [ 17 ].

Стійлове обладнання для утримання тварин на прив’язі:
б – групова жорстко-рамна (хомутова) прив’язь: 1 – напувалка; 2 – каркас; 3 – механізм прив’язування;
4 – кронштейн для кріплення вакуумних та молокопроводів; 5 – урухомник прив’язі; 6 – обмежувальний ланцюг; 7 – шийна рама; в – групова напівгнучка ланцюгова прив’язь: 1 – стійлова рама; 2 – обмежувач на дві голови; 3 – кронштейн; 4 – регулювальна планка; 5 – роздільник стійлової рами; 6 – боковий роздільник

Стійлове обладнання для прив’язного утримання корів ОС-25 надійне і зручне обладнання в експлуатації для прив’язного утримання корів.

Загальний вигляд стійлового обладнання ОС-25:
1 – стійка; 2 – огородження; 3 – автонапувалка; 4 – кульковий кран; 5 – водопровідна труба

В комплект входять індивідуальні автонапувалки із пропускною здатністю 18 л/хв, ланцюги для прив’язування корів із карабінами і вертлюгами проти закручування ланцюгів, скоби для закріплення обрізної дошки (250х40 мм), труби, кулькові крани, фасанина для виготовлення технологічних підйомів водопроводу для переїзду техніки і проходу обслуговуючого персоналу. Водогін виконується із неоцинкованої труби.
Основна перевага серед аналогічного обладнання в можливості регулювати довжину місця під тварин. Виконуючи нахил огородження вперед або назад змінюється довжина стійломісця. Стійки з’єднанні між собою регульованим огородженням і трубою Dy-40, яка використовується в якості системи водопостачання.

Сучасне збірне обладнання ОСП-Ф-26 оснащене пристроями для самоприв’язування корів, групового та індивідуального їх відв’язування, забезпечення тварин водою, а також для закріплення молоко-вакуумпроводів.
Секція обладнання складається із стійлової рами, яка має стояки з кронштейнами для кріплення молочного і вакуумного трубопроводів, водопроводу з напувалками, огорожі і прив’язі з пасткою. Бокові елементи огорожі служать напрямними для підвіски, що забезпечує надійне відхилення її до засувного пристрою пастки. Пастка з фіксуючою пластиною встановлюється в кожному стійлі перед годівницею на висоті 400-500 мм від підлоги. Фіксуючі пластини закріплені на загальній тязі, яка розміщена вздовж годівниць.
На кінці тяги є важіль, який має два положення: для фіксування (прив’язування) та відв’язування.

Стійлове обладнання з автоматичною прив’яззю ОСП-Ф-26:
1 – урухомник тяги; 2 – стійка; 3 – нашийники; 4 – огорожа; 5 – тягарець; 6 – напувалка; 7 – водопровід;
8 – пастка; 9 – роздільник стійл
Прив’язь складається із закритої та відкритої напрямках, а також підтримуючого кронштейна, жорстко закріплених на монтажній плиті. Нашийник з підвіскою одягається на шию тварин і взаємодіє з пасткою при підході корови до годівниці. Перед впуском тварин в стійлове приміщення годівниці заповнюють кормами. Важіль прив’язі повертають в положення, щоб пластини зайшли в зону відкритої напрямної. Коли корова підійде до годівниці ланцюгова підвіска потрапляє між напрямними і фіксується за допомогою гумового тягарця. Для відв’язування корови необхідно важелем вивести запірну пластину із зони відкритої напрямної. Тоді тягарець може вільно вийти з пастки.

Новонароджені телята 20-денного віку знаходиться в індивідуальних клітках типу КИТ профілакторію родильного приміщення. Від 20-денного до 3-місячного віку їх утримують безприв’язно в індивідуальних клітках КИТ-Ф-12 або в групових станках ОСТ-Ф-32 по 10-15 голів; від 3 до 6 місяців – в групових станках по 25-30. Площу групових станків для телят від 2-денного до 6-місячного віку визначають з розрахунку 2-2,5 м2 на одну голову.
Електрична пересувна огорожа ЕИП-1-1 (рис. 1.6) призначена для огородження пасовищ та загонів ВРХ. Включає в себе генератор імпульсів, барабан з гнучким проводом, стійки на 3 проводи (висота встановлення 90-75-25 см), поворотні ручки, попереджувальні плакати та прапорці, заземлювач, стійки генератора.

Загальний вигляд електропастуха

Безприв’язне утримання великої рогатої худоби сприяє застосуванню сучасних засобів механізації, кращій організації і спеціалізації праці, що дозволяє різко підняти продуктивність праці, у два-три рази знизити трудомісткість вироблюваної продукції. При безприв’язному утриманні створюються можливості використання високопродуктивних машин (мобільні агрегати для роздавання кормів, прибирання гною; доїльні установки, змонтовані в спеціальних приміщеннях тощо), які здатні обслуговувати велику кількість тварин чи кілька тваринницьких приміщень. Завдяки цьому значно зростає коефіцієнт використання технологічних машин та обладнання (до 0,7-0,9) і різко скорочуються капіталовкладення в засоби механізації виробничих процесів.
Варіанти технології з безприв’язним утриманням бувають різні:
1. Тварин цілорічно утримують без прив’язі на глибокій підстилці (щоденна норма внесення підстилки складає 1-3 кг на одну голову). Вони вільно виходять на вигульно-годівельні майданчики, де є годівниця, групові автонапувалки та навіси для грубих кормів.
2. Тварин утримують безприв’язно, але фіксують під час годівлі біля кормового стола, розміщеного в окремій секції чи в спеціальному приміщенні;
3. Тварин утримують у боксах. Бокси — це невеликі майданчики, відокремлені один від одного бічними роздільниками. Щоб запобігти потраплянню в бокси екскрементів, їх обладнують потиличними обмежувачами у вигляді труби, закріпленої хомутами зверху бічних роздільників.
Обладнання для безприв’язного утримання містить бокси для відпочинку, місця годівлі, водопою і чесання, огорожі та скотопрогони до доїльного залу або до майданчиків для вигулу.

Безприв’язне утримання ВРХ (а) та схема (б) та переріз легкозбірного корівника на 350 голів (безприв’язно-боксове утримання корів, кормовий стіл; доїльно-молочне відділення, винесене за межі корівника):
1 – бокси для відпочинку корів; 2 – гнойовий канал; 3 – кормовий стіл; 4 – прогін для худоби; 5 – доїльно-молочне відділення; 6 – доїльна установка “Карусель”; 7 – бокси для відпочинку корів; 8,11 – одно та двохсекційні роздільник боксів; 9 – гнойовий канал; 10 – кормовий стіл; 12 – бокові штори; 13 – світлоаераційний коньок

Бокс для відпочинку з переднім обмежувачем та гумовим килимом:
1,7 – гумовий килим (1,83х1,17х0,28 м); 2 – односекційний роздільник; 3 – пересувний обмежувач;
4 – стійка-перегородка або стіна; 5 – фіксуюча пластина; 6 – протиковзне покриття; 8 – фіксатор килима

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=yiHceiEXmzQ&ab_channel=OksanaKrivichun
Обладнання для безприв’язного утримання корів УБК-1 (ПП Ферммаш, Харків) призначене для створення індивідуальних та групових місць для утримання груп корів. До складу обладнання входять: одинарні та подвійні бокси для відпочинку корів, огорожа кормового столу, групові напувалки, огорожа скотопрогонів, перегородки, ворота та з’єднувальні елементи.
Огорожі не дають можливості тваринам самовільно потрапляти на кормовий стіл і за межі групових місць утримання з однієї групи в іншу.

Загальний вигляд обладнання УБК – 1 в приміщенні корівника
Обладнання для безприв’язного утримання корів ОБК (ТДВ “Брацлав”, Вінниця) призначене для безприв’язного утримання груп корів, забезпечення їх боксами для відпочинку, водою, індивідуальною та груповою фіксацією в зоні годівлі, огорожею та скотопрогонами до доїльного залу і вигульних майданчиків.
Комплект обладнання складається зі складових частин у вигляді блоків, котрі оформлені як самостійні вироби і можуть поставлятись як у вигляді комплекту так і окремо.

Загальний вигляд боксового обладнання для безприв’язного утримання корів (ОБК):
а – подвійний («голова до голови»); б – одинарний.
До складу обладнання входять: огорожа боксова, огорожа кормового столу без фіксації, огорожа кормового столу з фіксацією, комбіновані бокси, огорожа груп корів і скотопрогонів, групові напувалки, пристрій для чесання корів.
На сучасних тваринницьких фермах за безприв’язного способу утримання, для створення комфорту, використовують систему охолодження стійл – GEA conductive cooling. Система охолодження забезпечує обмін тепла між теплою і холодною поверхнями. Інноваційний принцип GEA conductive cooling використовується в зоні відпочинку тварин для створення більшого комфорту. Теплообмінники з контуром для циркуляції води розміщені під лежаком у зоні, де відпочивають тварини. Відповідно до цієї технології вим’я і нижня частина черева корови виступають як радіатори для постійного охолодження крові, яка циркулює по усьому тілу тварини. GEA conductive cooling ефективно охолоджує тварин у тому місці, де вони проводять найбільше часу – в зоні відпочинку. Це призводить до зниження стресу, створює комфорт і зміцнює здоров’я тварин. Порівняно із традиційними методами охолодження, такими як вентилятори або система водяного випарювального охолодження, яка дозволяє економити до 75% електроенергії, підігріта вода може використовуватися після додаткового нагріву для різних цілей на фермі.

Система охолодження стійл GEA conductive cooling
1 – холодна вода; 2 – нагріта вода.
Конвеєрний спосіб обслуговування тварин поєднує в собі позитивні ознаки прив’язного утримання й усуває недоліки безприв’язного. За цього способу корови постійно знаходяться на прив’язі або в пересувних станках. До стаціонарних зон технологічного обслуговування їх переміщують за допомогою механізованих пристроїв (транспортерів, тягових ланцюгів, або канатів тощо). Останні разом із групою тварин, що переміщуються, утворюють своєрідний механізований або самохідний конвеєр. Відомі три типи конвеєрів: кільцевий, розроблений у Латвійській сільгоспакадемії; багатовізковий фірми “Альфа-Лаваль» (Швеція); самопересувний, запропонований Л.П. Кормановським і І.Ф. Шуміловим.
Основна перевага конвеєрного варіанта полягає в тому, що тварин в чітко визначений розпорядком дня час і заданій послідовності примусово доставляють до місця обслуговування. Внаслідок цього виробляються умовний рефлекс і відповідний стереотип поведінки тварин [ 23 ].

Схема конвеєрних варіантів утримання корів:
а – петльовий; б – кільцевий; в – з кільцевою доїльною установкою

(Відеопоселання  на даний вид породи)

https://www.youtube.com/watch?v=5E7xuHMUsJ8&ab_channel=DmytroAgro

Контрольні запитання.

2.1    Конституція, екстер’єр, інтер’єр, продуктивність, породи великої рогатої худоби.

1) Яким типом М.Ф. Іванов доповнив класифікацію П.М. Кулєшова;

2) Яке значення мають молочні продукти у харчуванні людини;

3) У який період розвитку тварин закладається молочна залоза;

4) На які групи поділяється велика рогата худоба за напрямом продуктивності;

5) Яка основна мета вирощування молодняку;

6) Бонітування – це;

7) Які корми сприятливо впливають на склад та кількість молока;

3. СВИНАРСТВО

3.1. Напрями продуктивності і основні породи свиней.

Значення свинарства і завдання щодо його розвитку.

Свинарство є од­нією з ефективних галузей тваринництва, яка забезпечує населення м’ясо, сало, що є цінними продуктами харчування. Після за­бою свиней залишаються побічні продукти — шкури, щетина, киш­ки, кров, які використовують як сировину для подальшої пере­робки. Цінним органічним добривом є гній свиней — за рік від одні­єї тварини можна мати до 1 т гною.

Для свиней характерні скороспілість та багатоплідність, які да­ють можливість за короткий період отримати від них значно більше м’яса, ніж від інших видів сільськогосподарських тварин. Свинарство вважають галуззю великих можливостей, коли в країні вини­кає необхідність збільшити виробництво м’яса і жирів, то населення насамперед посилює розведення свиней.
Жир свиней має цінні харчові якості, містить усі незамінні жирні кислоти (лінолеву, ліноленову, арахідонову) і перетравлюється в організмі людини на 96 — 98%, що ставить його в один ряд із верш­ковим маслом.

У середньому м’ясопереробні підприємства використовують 60 — 65 % свинини для ковбасного і консервного виробництв, 10 — 15 — для виготовлення копченостей та 25 — 30 % спрямовують на реалі­зацію у свіжому вигляді. За такого співвідношення необхідно ви­рощувати: м’ясних свиней — 71 — 75 %, жирних — 15 — 17 і бекон­них — 10 — 12 %.
Поголів’я свиней у світі в 2002 р. становило 941,02 млн го­лів, а виробництво свинини — 94,2 млн т, що порівняно з середніми показниками 1989 — 1991 рр. збільшившись відповідно на 84,4 млн голів (9 %) та 24,5 млн т (26 %). За наведений період виробництво свинини зросло на 17 % порівняно зі збільшенням поголів’я.
Якщо виробництво свинини у світі прийняти за 100 %, то її вироб­ляють, %: в Азії — 55,7, Європі — 26,5, Північній Америці — 13,0, Південній — 3,5, Африці — 0,8, Океанії — 0,5.

Частка свинини в балансі м’яса у більшості країн Європи стано­вить понад 50, а в Китаї — навіть 80 %. Найбільшими її виробника­ми в Європі є Німеччина (4123 тис. т), Іспанія (2985), Франція 2350), Данія (1759), Польща (1710), Російська Федерація (1595), Італія (1510 тис. т) та інші країни, для яких характерна стабілізація ви­робництва свинини або його зростання.
В Україні на 1 січня 2004 р. кількість свиней досягла 7321,5 тис. голів, виробництво свинини в забійній масі в 2002 р. — 610 тис. т на рік, а частка її від загальної кількості м’яса — 37,2 %.
Серед основних завдань галузі — розробка сучасних енерго- та ресурсозберігаючих технологій, зниження собівартості виробленої продукції, подальше поліпшення існуючих і нових порід, типів, лі­ній та кросів, спрямованих на підвищення продуктивності тварин, поліпшення відгодівельних якостей одержуваного приплоду, а та­кож пошук дешевих і багатих на протеїн місцевих кормів та раціо­нальне використання останніх у господарствах із різними формами власності [ 8,9 ].

Біологічні особливості свиней.

Свині всеїдні тварини, споживають різноманітні корми: зернові, коренебульбоплоди, траву, трав’яне борошно, відходи борошномельної та олійної промисловості, корми тваринного походження, харчові відходи тощо.

Поліестричність. Дорослі ремонтні свинки і свиноматки сучасних порід, які досягли статевої зрілості при нормальних умовах утримання, через кожні 18-36 днів (у середньому через три тижні) проявляють тічку та охоту, можуть бути запліднені і народити поросят незалежно від періоду року. Ця біологічна особливість дає можливість інтенсивно використовувати тварин та приміщення, сприяє ритмічній роботі м’ясокомбінатів і реалізації продукції.
Фізіологічна скороспілість. Скороспілість свиней характеризується здатністю протягом короткого періоду досягати такого ступеня розвитку, який забезпечує можливість їх раннього використання для відтворення стада.
Свині з 4-5- місячного віку приходять в охоту.
Оптимальним віком першого запліднення для свиней більшості порід є 9-10 місяців при живій масі кнурців 135-150 кг, свинок – 120-140 кг, що дає можливість у 13-14-місячному віці свиноматок одержати повноцінний приплід і велику його кількість.
Короткий термін вагітності. Вагітність свиноматки у свинарстві називають поросністю. Тривалість поросності у свиноматок триває у середньому 114-116 днів.
Від свиноматок можна одержати по 2, а при заплідненні після раннього відлучення поросят 2,1-2,3 і більше опоросів на рік.

Багатоплідність. Свиноматки всіх сучасних порід дають в середньому по 10-11 живих поросят. В племінних господарствах за допомогою цілеспрямованої селекції одержують 11-12 поросят за опорос.

Великоплідність. Визначається середньою живою масою одного поросяти в приплоді при народженні. В оптимальних умовах середня великоплідністю становить 1,2-1,4 кг. Важливою ознакою при оцінці свиноматок за великоплідністю є вирівняність поросят в приплоді.
Великі при народженні поросята життєздатніші, енергійніші, активніше вступають у взаємодію із зовнішнім середовищем, характеризуються підвищеним обміном речовин, краще ростуть, розвиваються і зберігаються до відлучення, ніж малі. Поросята живою масою при народженні менше 1 кг потребують особливої уваги і більших витрат на їх вирощування, а дуже малі, як правило, гинуть у перші дні життя.
Молочність.
У місячному віці жива маса поросят збільшується майже в 5 разів і на 1 кг приросту витрачається 3,6-4,0 кг материнського молока. За двомісячний період підсосу жива маса поросят збільшується в 15-16 і більше разів порівняно з масою новонароджених.
У свинарстві розглядається фактична і умовна молочність свиноматок. Фактична молочність визначається кількістю молока, що виділяється свиноматкою за 60 днів лактації. Середній показник – 300 кг. Деяких маток 400-500 кг і більше.
У виробничих умовах визначають умовну молочність свиноматок за живою масою гнізда в 21-денному віці, в той період, коли виділяється найбільша кількість молока.
Молочність свиноматок є однією з важливих селекційних ознак, яка, значною мірою визначає нормальний ріст і розвиток поросят-сисунів [ 8,9 ].

Напрями продуктивності у свинарстві.

Характер продуктивності свиней, їх скороспілість, здатність до відгодівлі, а також здоров’я тісно пов’язані з будовою тіла та зовнішніми формами.
При бонітуванні, тобто визначенні племінної цінності свиней за комплексом ознак (відтворні, відгодівельні, м’ясні якості) та їх виробничого призначення, виділяють три групи порід.
Перша – породи універсального напряму продуктивності (велика біла, українська степова біла).

Друга – породи м’ясного напряму продуктивності (полтавська м’ясна, ландрас, уельська, дюрок, українська м’ясна, естонська беконна, гемпшир, п’єтрен, червона білопояса, спеціалізовані м’ясні типи).

Третя – породи сального напряму продуктивності (миргородська, УСР, велика чорна, північнокавказька).

Група свиней м’ясних порід характеризуються видовженим тулубом, розтягнутим в основному за рахунок середньої частини. Довжина тулуба у них значно перевищує обхват за лопатками. При відгодівлі до живої маси 100-120 кг від них одержують значно більше м’яса, ніж сала.
Група свиней сальних порід характеризується глибоким і широким тулубом, крутими ребрами. Обхват за лопатками у них дорівнює довжині тулуба або навіть перевищує її. Голова вкорочена, лоб широкий, ганаші м’ясисті, профіль голови трохи увігнутий. Кінцівки короткі, широко поставлені, кістяк не грубий. При відгодівлі вони швидко жиріють, а при забої від них одержують більше сала, ніж м’яса.
Група свиней універсального типу – проміжне положення між м’ясними і сальними тваринами. При відгодівлі до живої маси 100-120 кг від них одержують майже однакову кількість м’яса і сала.

Конституція, екстер’єр і інтер’єр свиней, їх зв’язок з продуктивністю.

У свиней виділяють такі типи конституції: груба щільна, груба рихла, ніжна щільна, ніжна рихла та міцна.
Груба щільна конституція характерна для свиней, що мають грубі форми тіла: грубий масивний міцний кістяк, велику важку голову з товстими грубими вухами; товсту шкіру зі слабко розвинутою підшкірною сполучною тканиною, густою щетиною; слабко вираженою, але міцною мускулатурою. Передня третина тулуба у свиней цього типу розвинута краще задньої. Внутрішні органи добре функціонують. Тварини витривалі, невибагливі до умов годівлі та утримання, енергійні, але пізньоспілі, низькопродуктивні. Вони погано відгодовуються, витрати кормів на приріст живої маси високі. Для свиней сучасних високопродуктивних порід грубий щільний тип конституції не характерний. До цього типу відносять свиней місцевих (аборигенних) порід, які не мають значного поширення.
Груба рихла конституція зустрічається серед порід сального напряму продуктивності. Свині мають грубий склад тіла, масивний, але рихлий кістяк, товсту, рихлу шкіру, на кінцівках зібрану у складку. Бабки слабкі, копитний ріг не міцний. М’язова тканина рихла, погано виражена. Тварини зазначеного типу флегматичні, сприйнятливі до різних захворювань, від них одержують значно менше корисної продукції.
Ніжна щільна конституція характеризується наявністю у св иней достатньо тонкого, але компактного кістяка. Шкіра тонка, щільна. М’язова тканина компактна, з добре розвиненими суглобами. Голова легка, з тонкими вухами. Тулуб довгий, широкий, з міцною спиною та попереком, добре виповненими окороками. Кінцівки міцні, сухі, з високими, косо поставленими бабками та міцними ратицями. Свині енергійні, достатньо скороспілі, добре відгодовуються і оплачують корми. Однак вони вибагливі до умов годівлі та утримання. До цього типу конституції відносять свиней спеціалізованих м’ясних порід та нових заводських м’ясних типів.
Ніжна рихла конституція характерна для перерозвинутих тварин. Свині цього конституціонального типу мають тонкий слабкий кістяк, рихлу м’язову тканину, не еластичну шкіру. У тварин добре розвинута підшкірна жирова тканина, вони схильні до підвищеного відкладання жиру. Спина у таких тварин, як правило, провисла, поперек слабкий, бабки дуже м’які. Свині флегматичні, сприйнятливі до різних захворювань і для розведення небажані.
Міцна конституція Тварини міцної конституції добре розвинуті, мають міцний кістяк, м’язова тканина міцна, добре розвинена, але не рихла; внутрішні органи всіх систем добре сформовані, у належному функціональному стані; шкіра середньої товщини, міцна, еластична, без складок. Тварини достатньо великі, голова середніх розмірів, не важка; тулуб довгий, з широкими грудьми; спина пряма, міцна, широка, окороки добре виповнені, кінцівки середньої висоти з прямими бабками та міцними ратицями. Свині міцної конституції, відрізняються підвищеною життєздатністю, добрим здоров’ям, високою природною резистентністю, високою універсальною продуктивністю, жвавим темпераментом. Цей тип конституції особливо бажаний для племінних тварин.

Екстер’єр свиней та методи його оцінки. Вивчення конституції починається з оцінки екстер’єру, в основі вчення про екстер’єр лежить аксіома про зв’язок форми та функції.

Статі кнура:

1 — голова: 2 — ганаші; З — вуха; 4 — шия; 5 — підгруддя; 6 — холка: 7 — лопатка; 8 — плече; 9 — п’ясть; 10 — бабка передньої кінцівки; 11 — спина; 12 — грудна клітка; 13 — поперек; 14 — здухвинна ділянка; 15 — черево; 16 — препуціальний мішок; 17— крижі; 18 — задній окіст: 19 — сіднична частина; 20 — скакальний суглоб; 21 — бабка задньої кінцівки

Екстер’єр – це зовнішня будова тварини у зв’язку з її біологічними особливостями та господарською цінністю.
Для спеціаліста облік особливостей екстер’єру в загальній оцінці свиней має важливе значення, бо при цьому оцінюються не лише конституціональні якості, а й рівень розвитку м’ясності – головної ознаки продуктивності у сучасних порід свиней. Оцінка екстер’єру повинна розроблятися на стандартах, встановлених для кожної породи, породної групи або групи порід одного напряму продуктивності. Для правильної його оцінки, крім загальних принципів та підходів, необхідні конкретні практичні знання порід. Спеціаліст повинен знати як тип породи, так і можливі відхилення від нього, враховуючи при цьому вік, стать та фізіологічний стан свиней. Оцінці підлягають лише тварини, що знаходяться у нормальному стані вгодованості.

При оцінці екстер’єру ставиться завдання визначити форми будови тіла, міцність конституції свиней, стан їх здоров’я, здатність для використання в умовах промислової технології.

Для описання екстер’єру тіло свині умовно поділяють на передню, середню та задню частини. До передньої частини відносять голову, шию, плечі, холку, грудну клітку та передні кінцівки; до середньої – спину, поперек, боки, черево, передній та задній пах, соски; до задньої – крижі, окороки, задні кінцівки та статеві органи. Оцінку екстер’єру необхідно проводити у відповідній послідовності від голови до хвоста; спочатку вивчають статі передньої частини, потім – статі середньої і в останню чергу – статі задньої частини.
Передня частина. Голова має різну форму. Будову голови зумовлює кісткова основа – череп, форма та розмір якого передаються спадково. Голову свиней оцінюють насамперед за розміром, довжиною, лінією профілю. За розміром вона повинна бути пропорціональною тулубу. Загальним критерієм для визначення є гармонійність будови тварини, коли голова пропорціональна тулубу, не виділяється більшим або малим розміром. Свині з грубою головою не бувають скороспілими. Крихка, перерозвинута голова свідчить про слабку конституцію; довга, вузька – ознака примітивності породи.
Нормальна голова має широкий лоб та широко поставлені блискучі очі. Щелепи повинні бути нормально розвинуті та симетричні. Значним недоліком є зменшення однієї з щелеп, внаслідок чого відсутній нормальний прикус. У зв’язку з цим тварини погано пережовують корми і відстають у розвитку. Значною вадою є косорилість, тобто скривлення рила у боки.
Форму профілю голови свиней оцінюють за лінією, що йде від п’ятачка по носових кістках через лоб до потиличного гребеня.
Курносість у нормі спостерігається у йоркширів (мопсоподібність), однак для свиней великої білої та інших порід є значною вадою. Для останніх характерний профіль з легким перегином.
Вуха у свиней різних порід різні за формою і розміром. Так у ландрасів та свиней великої чорної вуха нависають на очі; у свиней великої білої, миргородської, північнокавказької, української степової білої й інших порід – невеликі, спрямовані вперед, у боки.
Ганаші у свиней повинні бути виповненими, але не відвислими. Лише у свиней сального типу можливі дещо важчі ганаші.
Зуби. У дорослої свині 44 зуби, з них 12 різців, 4 ікла та 28 кутніх (у кожній щелепі та з кожного боку по 7). У свиней культурних порід спостерігається порівняно невелика різниця у зміні зубів.
Шия в усіх свиней універсального типу повинна бути середньої довжини, щоб переходила у тулуб без перехватів. Плоска довга шия – показник пізньоспілості тварин, коротка жирна характерна для сальних свиней.
Плечі бажано широкі, рівні, косо поставлені та м’ясисті; з’єднання з шиєю та спиною рівне, без уступів.
Холка широка, рівна, без западин між лопатками. Великою екстер’єрною вадою є перехват за лопатками. Він, як ознака ослабленої конституції, може успадковуватися, що небажано для племінних свиней.
Грудна клітка у свиней всіх порід і типів повинна бути широкою. Вузька, коротка, з плоскими ребрами клітка – ознака ослабленого розвитку серця та легень. У тварин із широкою грудною кліткою між остистими відростками й ребрами велика довжина заповнена м’язами, що позитивно впливає на збільшення виходу м’яса у туші.
У добре розвинутих свиней обхват грудної клітки за лопатками дорівнює довжині тулуба або на 5-10 см менше.
Передні кінцівки (як і задні) оцінюють, оглядаючи їх спереду та з боків. При огляді спереду кінцівки повинні бути прямими, широко поставленими. Вузько поставлені, косолапі, іксоподібні небажані. При огляді з боку кінцівки повинні бути прямими, без кута у зап’ясті. Бабки мають бути короткими, з невеликим нахилом до горизонту. При значному нахилі (м’які бабки) тварини стоять на усіх пальцях, спираючись на п’яти. Копита бажані однакові за розміром та формою, з чистою блискучою стінкою, без щілин.
Середня частина тулуба. Спина бажана рівна та широка, пряма без западин та перехватів при з’єднанні з грудною кліткою та попереком. Суттєвою вадою є провисла спина, пов’язана із загальним ослабленням конституції. Особливо небажана провислість спини у молодняка.
Поперек повинен бути продовженням спини, непомітно переходити в крижі; бути рівним, широким, прямим та м’ясистим. Дуже довгі крижі спричиняють значне коливання задом при русі та нестійку ходу.
Боки у свиней всіх порід та напрямів продуктивності бажані довгі, рівні, з крутими ребрами.
Черево, в якому розміщені травні органи, повинне бути об’ємним і щільним. Нижня лінія черева бажана рівна, пряма, паралельна лінії горизонту.
Пахи повинні бути виповненими, щільними, не запалими. Вим’я та соски у свиней мають бути розміщені рівномірно та симетрично, за кількістю – не менше 12. Ремонтних свинок з меншою кількістю сосків або кратерної будови (вдавлені у середину молочних залоз) не переводять в основне стадо, а вибраковують. За цими ж показниками оцінюють і кнурів, тобто багатососковість та якість сосків успадковуються потомством з обох батьківських форм. Молочні залози у свиноматок розвинуті у вигляді часток, які розміщені на череві рівномірно двома рядами, що добре виражено у підсисних свиноматок. Дрябле відвисле вим’я – ознака жирового переродження тканини та низької молочності.
Задня частина. Крижі. Найбільш бажані довгі, широкі, рівні, прямі, з добре розвинутими м’язами. Вадою є порівняно вузькі крижі, їх мала довжина та шилозадість.
Окороки у свиней бажані широкі, довгі, округлі, добре виповнені.
Хвіст товстий, до кінця товщина його поступово зменшується. У здорових, особливо молодих, свиней хвіст закручений у кільце.
Задні кінцівки при огляді ззаду повинні бути широко поставлені. Вадою є зближення у скакальних суглобах та вивернуті, шаблісті, з виступаючими бабками. Тварини із слабкими кінцівками не пристосовані до умов промислових технологій. У зв’язку з цим постановці кінцівок при селекції свиней слід приділяти особливу увагу, оскільки їх слабкість не повинна передаватися спадково. Кінцівки оцінюють, оглядаючи тварин під час відпочинку або коли вони рухаються. Тварини з добре розвинутими та правильно поставленими кінцівками нормально рухаються, широким кроком. Спина та поперек повинні при цьому бути рівними.
Статеві органи необхідно уважніше оцінювати у кнурів. Сім’яники повинні бути нормально розвинутими. Однобічних, а тим більше двобічних крипторхів необхідно вибраковувати, бо ця вада може успадкуватися. Сім’яники повинні бути однакового розміру і знаходитися в мошонці на одному рівні.
Шкіру оцінюють за товщиною, будовою та станом. У нормі вона повинна бути ніжною, середньої товщини, еластичною, гладенькою. Товста шкіра вказує на грубість, зморшкувата – на ніжність конституції тварини. У тварин із білою шкірою колір повинен бути біло-рожевий, у деяких порід свиней шкіра та щетина пігментовані. Темний пігмент виконує захисну функцію від жарких променів сонця.
Щетина свиней може бути різною за кольором, довжиною, формою і щільністю. У свиней культурних порід щетина повинна бути довгою, густою, блискучою, рівномірно покривати тіло, у більшості випадків щетина пряма, іноді дещо хвиляста. Вадами є рідка та тьмяна щетина.
Оцінка екстер’єру свиней є основою для визначення відповідного класу тварини залежно від її зовнішніх переваг і недоліків. При екстер’єрній оцінці також необхідні дані про вік, живу масу та основні проміри кожної тварини.
Стать тварини впливає на екстер’єр і розвиток. Кнури завжди більших розмірів, ніж свиноматки, мають міцні ікла, міцний кістяк, більш розвинуту передню третину порівняно із задньою [ 8, 13 ].
У практиці свинарства найпоширенішими методами оцінки екстер’єру є: окомірна оцінка, вимірювання свиней та розрахунок індексів будови тіла, побудова графіків-профілів та фотографування.

Породи свиней різного напряму продуктивності:

Удосконаленням вітчизняних порід свиней займаються науково-дослідні установи: Інститут свинарства УААН – великою білою, миргородською, полтавською м’ясною, українською м’ясною та ін.

Велика біла

Велика біла порода є однією з найстаріших і найбільш поширених не тільки в Україні, а й в усьому світі, її розводять майже в усіх областях республіки. Велика біла порода свиней бере свій початок від великих білих англійських свиней. Місцеві свині Англії були великими на зріст, плодючими, але пізньоспілими. З метою поліпшення скороспілості в Англію завозились скороспілі китайські та сіамські свині. При схрещуванні місцевих англійських свиней із завезеними та довготривалій роботі з новими тваринами вдалося створити дрібну білу, середню білу та велику білу породи. Велика біла порода, як більш удосконалена, стала найпопулярнішою не лише в Англії, а й в інших країнах з розвиненим свинарством. В Україну свині великої білої породи завезені в кінці XIX століття, переважно в поміщицькі господарства і широкого впливу на поліпшення свинопоголів’я селян майже не мали. Нині продуктивність тварин складає багатоплідність – 10,8-11,4 поросяти на опорос, молочність – 76-85 кг, маса гнізда при відлученні 185-200 кг, відгодівельні та м’ясні якості – на рівні вимог класу еліта.
Зараз це одна з найпоширеніших і найстаріших порід. Розповсюджена практично в усіх областях України Її чисельність у загальній кількості свинопоголів’я України становить близько 90 відсотків. Тварини мають міцний тип будови тіла, пропорційно складені, мають широкий глибокий тулуб, лінія спини пряма. Голова невелика, вуха прямо стоячі. Щетина біла. Окіст задовільно виповнений. Жива маса дорослих кнурів — 320—360 кг, довжина тулуба — 182—190 см, маток — відповідно 245—260 кг і 166—170см.
У господарствах України зараз розводять 19 генеалогічних ліній кнурів і 22 генеалогічні родини свиноматок. Найбільш поширені лінії Драчуна, Леопарда, Громкого; родини — Волшебниці, Герані, Гвоздики. Основні племзаводи по розведенню свиней великої білої породи: “Комсомолець” Миколаївської, “Степне” та “Вирішальний” Полтавської, “Василівка” та “Михайлівка” Сумської, “Україна” Вінницької, “Велика Буримка” і “Старий Ков-рай” Черкаської, ім. Литвинова Донецької областей.

Українська степова біла

Виведена академіком М. Ф. Івановим (1934 р.) в “Асканії-Нова” Херсонської області засобом простої гібридизації місцевих аборигенних маток півдня України з кнурами великої білої англійської породи (Керзон № 378, Барнон № 197) і застосування ризикованого у свинарстві методу — тісного інбридингу на батька і братів з сестрами. Арсенал її поширення — Херсонська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Дніпропетровська області.
За чисельністю порода посідає друге місце після великої білої і має міцну племінну базу на півдні України. Частка її в Херсонській області становить 94%, Запорізькій — 84,7, Одеській — 24,5, Миколаївській — 19,3, Дніпропетровській — 6,8, Кіровоградській — 0,26, в Автономній Республіці Крим — 0,19, у Молдові – 0,12%.

Українська степова біла — порода універсального напряму продуктивності. Тварини мають високу резистентність і чудово адаптовані до умов посушливого півдня України. Для них властиві засвоюваність кормів, небагатих на поживні речовини, та невибагливість до умов утримання. Вони грубіші порівняно з чистокровними великими білими свиньми, а за витривалістю в умовах посушливого півдня України перевершують останніх. Окремі статі екстер’єру: кістяк міцний, ноги дуже сильні й міцні, голова невелика, легка, з помірно ввігнутим профілем. Щетина довга, густа, рівномірно вкриває тулуб, масть біла. Окости м’ясисті, добре розвинені.
В породі чітко визначена генеалогічна структура 18 ліній кнурів (Асканій, Задорний, Степняк, Дружок, Боєць, Новий, Мирний, Асканієць, Амур, Алмаз, Забавний, Статний, Смілий, Добрий, Бериславець, Крон, Арсенал, Аспект), до яких належить 38 родин маток.
Жива маса кнурів становить 335—345 кг (max. — 423 кг), довжина тулуба в середньому — 180 см (max. — 215), у свиноматок — відповідно 230—255 кг (max. — 368), 167см (max. — 186). Кнури відзначаються високою відтворювальною здатністю, а матки мають багатоплідність 12—19 поросят на один опорос, молочність — 54—60 і більше кілограмів.

До тварин з рекордними показниками розвитку і продуктивності належать: Асканій 11 — жива маса — 400 кг, довжина тулуба — 182 см, Асканієць 3245 — 415 кг, 215 см, Шкода 142 — 288 кг, 168 см, багатоплідність — 15 поросят, молочність — 126 кг; Надія 614 — жива маса — 335 кг, довжина тулуба — 170 см, багатоплідність — 15 поросят, молочність — 75 кг; Вага 842 — жива маса — 368 кг, довжина тулуба — 186 см, багатоплідність — 15 поросят, молочність — 90 кг.
На контрольній відгодівлі рекордні показники скороспілості — 153 дні, середньодобовий приріст — 1078 г, затрати кормів на 1 кг приросту — 2,44 к. од., забійний вихід — 87%, довжина туші — 109 см, маса окосту — 12,7 кг.

Полтавська м’ясна

Перша, високопродуктивна м’ясна порода свиней в Україні, що відповідає сучасним вимогам споживача до високих смакових якостей м’яса і сала. Затверджена наказом Мінсільгосппроду України 8 вересня 1993 р. № 254. Створена порода новим розробленим методом складного відтворювального схрещування семи порід вітчизняної і зарубіжної селекції. Авторами породи є вчені і виробничники: Б. В. Баньковський (науковий керівник і основний виконавець роботи), Н. М. Середа, Л. Г. Перетятько, В. П. Рибалко, І. Б. Бань-ковська, І. С. Іващук та ін.
Продуктивність основних свиноматок у відповідних виробничих умовах забезпечується на рівні першого класу і еліта. У племінних господарствах середня багатоплідність — 10,5—11,5 поросяти, маса гнізда поросят у двомісячному віці — 185—240 кг, збереженість приплоду — 90—95%. Молодняк на відгодівлі досягає живої маси 100 кг за 172—178 днів, середньодобовий приріст — 787—975 г при затратах 3,2—3,5 к. од. на 1 кг приросту. Вихід м’яса високий — 62—63%, маса окосту — 11,1 — 11,5 кг, товщина шпику — 22—24 мм, площа “м’язового вічка” — 32—35 см2, довжина туші — 96 см. Свині білої масті, добре розвинені, довгі, мають широкий і глибокий тулуб, пряму спину, масивні окости, пристосовані до кліматичних і кормових умов, стресстійкі, конкурентоздатні на світовому ринку.

Українська м’ясна порода

Затверджена Мінсільгосппродом України в 1993 р. (наказ № 367 від 31 грудня 1993 р.) Створена в результаті цілеспрямованої творчої роботи вчених-селекціонерів інститутів УААН — свинарства, тваринництва та тваринництва степових районів “Асканія-Нова” у співдружності з виробничниками.
У породі три заводські типи: центральний полтавський, харківський і асканійський, 12 заводських ліній і 25 родин.
Автори породи: Б. В. Баньковський (науковий керівник і відповідальний виконавець роботи), В. О. Медведєв, І. В. Соловйов, А. Ф. Ткачов, С. В. Акімов, Р. М. Жиркова, І. Б. Баньковська, В. А. Луценко, М. М. Борисенко, Л. О. Ткаченко, І. М. Москаленко, Г. 1. Сотніченко, М. О. Кравчук, Г. М. Манько, Ф. Я. Брижко, А. П. Харченко.

Порода створена в результаті застосування нового методу складного відтворювального схрещування з максимальним використанням на всіх етапах селекційного процесу рекордних тварин, оцінки гено- і фенотипу, спадкових конституціональних властивостей, морфологічних, фізіологічних ознак та фізико-хімічних показників якості м’яса і сала.
Продуктивність тварин: багатоплідність свиноматок у середньому на опорос — 10,2—11,5 поросяти, маса гнізда — 180—202 кг, вік досягнення підсвинками живої маси 100 кг — 175—180 днів, середньодобові прирости — 724—850 г, затрати корму на 1 кг приросту — 3,46—3,93 к. од,, маса окосту — 10,5—11 кг, товщина шпику — 24—25 мм, вихід м’яса — 60—61%. М’ясо й сало мають високу якість і добрі смакові властивості.
Свині білої масті, великорослі, мають довгий тулуб, глибокі груди, виповнені окости, міцну конституцію, добре пристосовані до місцевих кліматичних і кормових умов. Типи, лінії і родини використовуються в системах гібридизації як у материнській, так і в батьківській формах.

Ландра

Свині породи ландрас — одна із стародавніх спеціалізованих беконних порід. Виведені в кінці XIX ст. в Данії на базі місцевих ютландських і острівних свиней та завезених з Англії, Португалії, Індії і Китаю.
Ландраси найбільш розповсюджена порода в світі. В Данії вони єдина порода. В інших високорозвинутих державах частка ландрасів становить 30—80%.
На базі цієї породи створено популяції бельгійської, французької, американської, канадської, шведської, фінської, української та інших селекцій, які схожі за конституціонально-екстер’єрними особливостями та типом продуктивності.
В Україні під керівництвом професора В. О. Медведєва створено новий український заводський тип у породі ландрас УЛН-1 (Наказ по Міністерству сільського господарства СРСР від 18 листопада 1991 р. № 36).
Метод розведення — внутріпородна роздільна, переважно за обмеженою кількістю ознак, селекція. Провідні селекційні ознаки — м’ясність та енергія росту.
Тварини мають високі показники росту, розвитку і продуктивності. Жива маса дорослих кнурів — 303—330 кг, довжина тулуба — 183—189, обхват грудей — 155—171 см; свиноматок — відповідно 237—252 кг, 165—169 см, 150—156 см. На контрольній відгодівлі нащадків вік досягнення живої маси 100 кг — 172—180 днів, середньодобовий приріст — 775—823 г, витрати кормів на одиницю продукції — 3,34—3,65 к. од., довжина туші — 96—99 см, маса окосту 10,9—11,4 кг, товщина шпику над 6—7 хребцями — 25—27,5 мм.

Особливістю екстер’єру є наявність довгого веретеноподібного тулуба, розтягнутого в середній частині. Довжина тулуба на 15—20 і більше сантиметрів перевищує обхват грудей за лопатками. Спина і поперек прямі, неширокі, окости добре виповнені. Ноги невисокі, прямо поставлені з міцними бабками. Голова невелика. Вуха великі, звисаючі. Шия довга, м’ясиста. Масть біла, шкіра рожева. Щетина біла, блискуча, рідка. Лопатки косо поставлені. Груди широкі, глибокі з округлими ребрами.
Конституція — ніжна щільна або міцна. Кістяк тонкий, мускулатура компактна, шкіра без складок і зморщок. Темперамент жвавий. Зустрічається послаблення конституції у вигляді сухої перерозвиненості та деякі вади екстер’єру — слабкі бабки, перехвати, виляння задом.
Відтворювальна здатність висока. Багатоплідність маток — 10,0—11,9 поросяти, молочність — 50—64,4 кг, маса гнізда при відлученні в 2 місяці 171—214 кг, середня маса одного поросяти — 17—22,7 кг.

Дюрок

Свині породи дюрок використовуються в Україні протягом 22 років. Основний їх масив був завезений із СШАв 1976 p., а згодом із Чехословаччини в 1983, 1984, 1985 pp. Тварини мають червоний колір шкіри, широку і глибоку груднину, з крутим згибом ребер, злегка аркоподібну спину, міцний поперек. Тулуб компактний, глибокий, окороки добре виповнені, ноги високі й міцні, з вираженою торцевою (прямою) постановою. Голова широка, з легким вигибом профілю в лицевій частині. Вуха середньої величини, злегка звислі. Свині характеризуються спокійним норовом і винос-ливістю. Тварини цієї породи крупні, міцної конституції, маса дорослих кнурів досягає 400 кг.

Свині дюрок імпортної селекції мають високі відгодівельні та м’ясні якості, але серед свиней вітчизняних порід за репродуктивними якостями маток вони не конкурентоздатні. Тому на підставі цілеспрямованих поєднань генотипів дюрок американської, чеської, а надалі й англійської селекцій в умовах України створюється новий тип свиней породи дюрок української селекції з поліпшеними репродуктивними якостями маток при збереженні у них високих відгодівельних та м’ясних якостей (автор — В. С. Топіха). Виведення високопродуктивних генотипів та створення стад свиней породи дюрок нового типу базується на внутріпородній мінливості та генетичній різноманітності осіб з визначеною подібністю, що забезпечується наявністю географічних популяцій породи.
У середньому в 1991 — 1994 pp. за 2997 опоросами багатоплідність маток становила 10,64 поросяти (макс. — 18 голів), кількість поросят у двомісячному віці — 10,18 (макс. — 15 голів) з масою гнізда 197 кг (макс. — 310 кг). У 1995 р. ці показники за 494 опоросами були відповідно: 10,8 голови, 10,27 голови, 204 кг (макс. 17 голів, 15 голів і 345 кг.

Миргородська

Виведена під методичним керівництвом професора О. П. Бондаренка в 1940 р. Селекційний процес створення цієї породи свиней здійснювали методом складного відтворювального схрещування місцевих чорно-рябих свиней Миргородщини (Полтавська область) з кнурами беркширської, середньої білої, частково великої білої, темворської та великої чорної порід. М’який клімат лісостепової зони України, значна питома маса зелених та соковитих кормів у раціонах дали змогу створити у свиней миргородської породи високу невибагливість, резистентність, стресостійкість і здатність використовувати випас.
Племінний генофонд миргородської породи свиней представлений двома тисячами основних свиноматок та трьомастами основними кнурами, які зосереджені на трьох племзаводах та одинадцяти племінних фермах. Найбільш розповсюджені миргородські свині в Полтавській області, де зосереджено 50,1% породного поголів’я.

Миргородська порода об’єднала схожих за напрямом продуктивності та тілобудовою кролевецьку, придніпровську та подільську породні групи свиней і стала нині породою переважно м’ясо-сального типу. Голова в цих свиней середнього розміру, не груба, рило помірної довжини, вуха здебільшого короткі, стоячі, інколи зустрічаються нахилені вперед. Тулуб глибокий, широкий, з добре виповненими окостами. Шкіра еластична, не груба, без складок. Щетина блискуча, довга, густа. Ноги помірної висоти, міцні. Масть свиней миргородської породи в переважній більшості чорно-ряба, з перевагою чорних плям, чорна з рудуватим забарвленням, а іноді трапляються свині з білим поясом за лопатками і на передніх ногах. Багатоплідність свиноматок провідних господарств становить 10,6—11,7 голови, маса гнізда поросят у два місяці — 162—180 кг, збереженість приплоду — 94%. Високу життєздатність приплоду забезпечує наявність в молозиві свиноматок дещо вищого, ніж в інших порід, рівня глобулінів. Високі показники відтворювальноі здатності мають свиноматки Ягода 652 та Конвалія 1422: багатоплідність — 12 голів, збереженість приплоду — 100%, маса гнізда поросят у два місяці — відповідно 224 і 222 кг.
На контрольній відгодівлі молодняк миргородської породи досягає живої маси 100 кг за 197 днів при затраті корму на 1 кг приросту 3,97 к. од.
Біологічними особливостями миргородської породи є раннє відкладання жиру, особливо ниркового, ранній розвиток статевої системи, більша потреба в перетравному протеїні в молодому віці.
Низький вміст вологи та наявність жирових прошарків у м’ясі свиней миргородської породи підвищують його смакові якості, забезпечують виробництво високоякісних сухих ковбас і консервів, а сало роблять здатним для тривалого зберігання, оскільки має високу температуру плавлення (42 °С).

Українська степова ряба

Це порода універсального напряму продуктивності. Виведена колективом учених Інституту тваринництва степових районів “Асканія-Нова” під керівництвом академіка Л. К. Гребеня і затверджена наказом Міністерства сільського господарства СРСР від 18 вересня 1961 р. № 163 як планова для чистопородного розведення та промислового схрещування у південних областях України. Ареал розповсюдження — Херсонська, Миколаївська, Запорізька області, Автономна Республіка Крим. Чисельність чистопородного поголів’я — 14 тис. голів.

Робота по виведенню породи розпочалася у 1938 р. З рябих поросят, що з’явились як мутантні форми у багатоплідних опоросах маток української степової білої породи, відібрали на розплід кнурців та свинок з гарним екстер’єром, міцною конституцією, скороспілих. Відібраних тварин вирощували в умовах повноцінної годівлі та нормальною утримання. Кращих з вирощених кнурів визначали родоначальниками ліній, а кращих маток — родоначальницями родин.
Українські степові рябі свині мають міцну конституцію, довгий тулуб на міцних ногах, широкі груди, спину і поперек, добре розвинений окіст. Масть ряба різних відтінків: світла, темна, рудувата. Жива маса дорослих кнурів — 300— 330 кг, маток — 200—240; довжина тулуба — відповідно, 187 та 165 см. Багатоплідність — 10—11 поросят, маса гнізда при відлученні у 60-денному віці — 170—180 кг.

Велика чорна

Створена наприкінці XIX ст. у південно-західній частині Великобританії методом схрещування двох раніше існуючих корнуельської та ессекської порід. В Україну великі чорні свині завезені з Німеччини в 1947 р. Це тварини густого м’ясо-сального типу, спокійного темпераменту, міцної конституції, чорної масті, добре пристосовані до пасовищного способу утримання, вони легко переносять спеку. Розводять свиней цієї породи у Донецькій, Луганській, Сумській та Вінницькій областях. Дорослі кнури мають живу масу 300—360 кг, свиноматки — 200—240 кг. Багатоплідність маток — 9—11 поросят.
На державному породовипробуванні у свиней великої чорної породи середньодобові прирости становили 733 г при затраті корму на 1 кг приросту 4,07 к. од. і досягненні живої маси 100 кг за 186 днів. В умовах правильної відгодівлі великі чорні свині у 10— 11-місячному віці можуть досягати 210—230 кг.

Кнурів цієї породи широко використовують для промислового схрещування з тваринами великої білої та інших порід. Схрещування сприяє скороченню строків відгодівлі на 5—10 днів, збільшенню середньодобових приростів на 3—5% і економії кормів на кожному кілограмі приросту на 0,12—0,15 к. од. порівняно з чистопородним молодняком контрольних груп.

Червонопояса

Затверджена наказом Мінсільгосппроду України від 15 березня 1994 р. № 77. Розводять свиней цієї популяції в 16 господарствах Черкаської, Миколаївської, Одеської, Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької областей, Автономної Республіки Крим та Ставропольського краю. Загальна чисельність їх у селекційних стадах перевищує 5 тис. голів.
Авторами нового генотипу є науковці і виробничники: В. П. Рибалко (науковий керівник і основний виконавець), Б. В. Баньковський, І. О. Самохвал, О. Г. Колос, Н. М. Гаврилюк.
Створена спецлінія методом складного відтворювального схрещування свиней полтавського м’ясного типу, а також порід великої білої, ландрас, гемпшир і дюрок.
Свині спеціалізованої лінії порівняно великі, пропорційно складені з добре розвинутими м’ясними формами, легкою головою, з невеликими горизонтально поставленими вухами, довгим, широким та глибоким тулубом на міцних кінцівках. Масть тварин червона з нешироким білим поясом з боку лопаток. Свині міцної конституції і невибагливі до умов годівлі й утримання [ 8, 13 ].

За даними бонітування дорослі кнури, які залишені в базових господарствах для відтворення, мають середню живу масу 315,7 кг, довжину тулуба 183,8 см, а матки — відповідно 245,1 кг і 168,6 см.
В умовах звичайних господарств матки провідної групи з двома і більше опоросами характеризуються такими середніми показниками: багатоплідність — 11,7 поросяти, жива маса гнізда в 2 місяці — 176,7 кг.
За даними шести серій контрольної відгодівлі, молодняк цієї спецлінії живу масу 100 кг набирав у середньому за 176 днів при середньодобових приростах 846 г, затраті 3,59 к. од. на 1 кг приросту і виході м’яса в туші 62,1%.

Типи свинарських господарств

В Україні нині працюють такі основні типи свинарських господарств: племінні (племзаводи та племрепродуктори), основне завдання яких є вдос­коналення продуктивних якостей свиней, створення нових ліній та родин батьківського стада.
Товарні – це господарства різної форми власності, завдання яких – ви­робництво високоякісної свинини з найменшими затратами кормів та ручної праці. Серед товарних господарств необхідно віділити господарства із замк­нутим циклом виробництва, тобто такі, у яких утримують усі статево-вікові групи свиней. До таких господарств входять і промислові комплекси на 12, 24, 54 і 108 тис. свиней за рік.
Репродуторні – господарства, які займаються одержанням та вирощуван­ням поросят до 4-місячного віку.
Відгодівельні – господарства, які проводять відгодівлю молодняку з 3-4- місячного віку до живої маси 110—150 кг [ 8].

Контрольны запитання.

3.1    Значення свинарства і завдання щодо його розвитку.

1) Які основні завдання свинарства;

2) Чим харчуються свині;

3) Скільки, та які групи порід виділяють при ботінуванні;

4) Які є типи конституції свиней;

5) На які три частини умовно поділяють тіло свині для описання екстер’єру;

6) Які найпоширеніші методи оцінки екстер’єру свиней;

7) Які є типи свинарських господарств;

3.2. Техніка розведення свиней і племінна робота.

Підготовка кнурів і маток до парування, вік і жива маса під час першого парування.

Темпи розвитку свинарства та його рентабельність залежить від організації відтворення стада, яка передбачає формування маточного поголів’я, визначення термінів парувань і опоросів, ведення племінної роботи, обґрунтування структури й обороту стада, годівлю та отримання різних груп тварин.
Відтворення стада передбачає:
–  формування маточного поголів’я;
–  визначення парування і опоросів;
–  ведення племінної роботи;
–  обґрунтування структури й обороту стада;
–  годівля та утримання різних груп тварин.
Науково обґрунтованим є термін використання основних свиноматок 3-4 роки. Відхилення від нього залежать від інтенсивності використання маток. Тому на комплексах прагнуть отримати від свиноматки за 2 роки 5 опоросів, а не 4, як за звичайних умов. Для цього поросят від маток відлучають не через два місяці, а через 26 днів, після чого маток знову спаровують. Залежно від доцільного строку використання маток норматив їх вибракування становить 25–40%.
Поголів’я ремонтної групи молодняку має бути в 1,5-2 рази більшим за поголів’я основних свиноматок, яке підлягає вибракуванню. Такий підхід сприяє відбору в основне стадо після першого опоросу найбільш продуктивних свиноматок (які дають більшу кількість якісного приплоду, є високо молочними, тому добре його відгодовують), а також для забезпечення розширеного відтворення.
Для своєчасної заміни основного поголів’я, термін використання якого закінчився, у господарстві необхідно мати  ядро маток, з приплоду від яких формується стадо ремонтного молодняку. Якщо ремонтного молодняку в господарстві немає, його завозять з племінних господарств.
Основне маточне стадо поповнюють тільки за рахунок перевіюваних свиноматок. Перевірка ремонтних свиноматок провадиться після першого опоросу за кількістю приплоду методом контрольної відгодівлі і забою.
Співвідношення між основними і перевіюваними свиноматками встановлюється відповідно до умов конкретних господарств – 1:2 – 1:4.

Термін першого парування залежить від розвитку і стану тварин. При використанні для промислових цілей він становить 9-10 місяців при живій масі однієї голови 100-120 кр ,  у племінних підприємствах відповідно 10-12 місяців і 120-14 – для кнурів у племінних господарствах – у віці 11-10 кг. Молодняк 2 місяців живою масою 160-180 кг, у промислових відповідно, 10-11 місяців і130-150 кг [ 8 ].

Види і техніка парування свиней.

Визначення охоти та осіменіння свиноматок. Своєчасне визначення охоти у свиноматок – одна з головних умов їх раціонального використання. Найбільш надійним методом виявлення статевої охоти у свиноматок є використання кнурів-пробників. Ефективним є метод виявлення охоти за рефлексом нерухомості при натискуванні на спину свиноматки рукою в присутності кнура.

У більшості свинарських господарств кнура-пробника повільно проганяють по проходу між станками для індивідуального і групового утримання свиноматок. У реагуючих на кнура свиноматок натискуванням на спину перевіряють наявність рефлексу нерухомості. Якщо при цьому вони стоять нерухомо, приймають позу, характерну для статевого акту і «насторожують вуха», то вважається, що свиноматка знаходиться в стані статевої охоти. В сумнівних випадках її випускають у прохід між станками і встановлюють наявність охоти в безпосередньому контакті з кнуром.
У деяких господарствах кнура-пробника впускають у станок для групового утримання свиноматок. За рефлексом нерухомості визначають наявність охоти. В сумнівних випадках кнура і свиноматку випускають у прохід між станками.
Свиноматок в охоті виявляють два рази на добу – вранці до годівлі й перед вечірньою годівлею або один раз на добу.
Свиноматок з ознаками охоти і наявністю рефлексу нерухомості переганяють в індивідуальні станки для осіменіння.
Рекомендації щодо оптимальних строків і кратності осіменіння свиноматок в одну охоту суперечливі. При дворазовому виявленні охоти свиноматок перший раз осіменяють через 12 год. після встановлення охоти і повторно через 12 год. після першого осіменіння. При одноразовому – безпосередньо після встановлення охоти, оскільки у деяких свиноматок вона могла розпочатися за 23 год. до встановлення охоти, а другий раз через 24 год.
У практичному свинарстві використовують два способи штучного осіменіння свиней: заздалегідь розрідженою спермою, розроблений В. К. Миловановим (BIT) і Т. М. Козенко (Інститут тваринництва НААНУ), та фракційний, запропонований О. В. Квасницьким (Інститут свинарства НААНУ).
Нині для штучного осіменіння свиней заздалегідь розрідженою спермою випускається поліетиленовий прилад (вітчизняного виробництва) ПОС-5, а також прилади для осіменіння зарубіжного виробництва.
При осіменінні свиноматок «ПОС-5» на флакон замість кришки нагвинчують катетер, який обережно вводять у піхву свиноматки. Перед введенням катетера зовнішні статеві органи тварини обробляють тампоном, добре змоченим розчином фурациліну (1:5000), а потім підсушують ватним тампоном чи серветкою. Після введення катетера флакон перевертають догори дном, піднімають вище спини тварини і утримують в такому положенні. Сперма самопливом надходить в матку. Після введення спермокатетер обережно виймають і роблять легкий короткочасний масаж зовнішніх статевих органів свиноматки.

(Відеопоселання  на даний вид теми)

https://www.youtube.com/watch?v=HihnSsk1IHM&ab_channel=%D0%9D%D0%9C%D0%A6%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%BE%D1%97%D1%82%D0%B0%D1%84%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%BE%D1%97%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8
Фракційний метод полягає в тому, що спочатку вводять нерозріджену або розріджену сперму, а потім наповнювач. Для осіменіння свиней цим методом використовують уніфікований прилад УЗК-5 конструкції О. В. Квасницькогом. При осіменінні катетер вводять у піхву свиноматки, відкривають затискач флакона із спермою і нагнітають у нього повітря. Після введення сперми затискач першого флакона закривають, відкривають затискач другого флакона і вводять наповнювач. Перед осіменінням наступної свиноматки змінюють катетер. Для штучного осіменіння свиноматок розроблений універсальний прилад УПОС, яким за одне осіменіння вводять по 50 мл сперми і 100 мл наповнювача, контролюючи дозу за градуйованою шкалою на флаконі.
Останній вміщує 150 мл сперми і дає можливість штучно осіменити трьох свиноматок при заміні після кожного осіменіння катетера і флакона з наповнювачем. Використовуючи приклад УПОС, можна осіменяти і свиноматок фракційним і нефракційним методами.
Підвищення ефективності осіменіння свиноматок. Заплідненість та багатоплідність свиноматок у більшості залежить від своєчасного осіменіння. Вільне парування категорично забороняється. Воно виснажує кнура, призводить до безсистемного парування і не дає можливості удосконалювати стадо.
В усіх невеликих господарствах слід застосовувати ручне парування, а у великих – штучне осіменіння. Але в цих випадках заплідненість свиноматок залежить від своєчасного осіменіння, а також здатності до запліднення яйцеклітин і сперміїв під час їх зустрічі в середній частині яйцепроводу. Найбільше яйцеклітин нагромаджується в яйцепроводах, а найвищу заплідненість спостерігають через 2-3 год. від початку овуляції (через 30-36 год. від початку охоти у молодих свинок та через 26-30 год. у дорослих свиноматок). Максимальне нагромадження та найвища здатність яйцеклітин до запліднення відмічаються протягом 6- 18 год. після осіменіння. В перші ж години після осіменіння й перед закінченням першої доби після нього кількість і рухливість сперміїв у яйцепроводах значно зменшується. Вважають, що здатність до запліднення спермії втрачають раніше рухливості.
При осіменінні свиноматок у кінці охоти (більше ніж через 10-12 год. після закінчення овуляції) більшість клітин уже гинуть або мають понижену здатність до запліднення. Якщо запліднення й відбувається, то значна кількість зародків гине на різних стадіях розвитку, а поросята, що народжуються, нежиттєздатні.
Найефективніше осіменяти свиноматок через 23-24 год. після початку охоти або за 10-20 год. до овуляції. Під впливом осіменіння овуляція прискорюється, в яйцепроводах знаходиться найбільша кількість повноцінних яйцеклітин, які зустрічаються з великою кількістю сперміїв, що мають високу здатність до запліднення. Для запліднення досить одного спермія.
Проникнення у яйцеклітину десятків і сотень статевих клітин кнура забезпечує яйцеклітину необхідним запасом енергії та біологічно активних речовин, прискорює розвиток зародка, підвищує зберігання ембріонів, багатоплідність та якість приплоду. Оскільки в більшості господарств свиноматок на стан охоти перевіряють не частіше 2 разів на добу (вранці і ввечері, приблизно через 12 год.), помилка у визначенні початку охоти може становити 11-12 год. Через це осіменяти їх слід через 10- 18 год. після виявлення охоти.
На всіх великих свинарських комплексах свиноматок осіменяють штучно заздалегідь розрідженою спермою або фракційним методом. Виробнича перевірка обох методів виявила їх високу ефективність.
У результаті своєчасного виявлення охоти і осіменіння спермою високої якості заплідненість і плодючість тварин при штучному осіменінні не тільки не нижча, а у більшості випадків навіть вища, ніж при природному паруванні. Крім того, кількість кнурів зменшується в 5-10 разів.
У промислових стадах для підвищення заплідненості свиноматок при повторному їх осіменінні в одну і ту ж охоту рекомендується використовувати іншого кнура тієї ж породи (для одержання більш вирівняного приплоду), в племінних господарствах для повторного осіменіння використовують того самого кнура.
Після осіменіння до закінчення охоти свиноматку протягом трьох днів утримують в індивідуальному станку, якщо свиноматки утримуються групами.
В практичному свинарстві існують вимоги до відтворювальних параметрів маточного поголів’я, згідно яких ведеться контроль за якістю репродукції стада.
У більшості промислових господарств пороситься не більше 70% свиноматок, що були осімінені перший раз. Приблизно від 10-15% свиноматок, які опоросилися, одержують менше 8 поросят. Свиноматки виявляються маломолочними. Поросят від таких тварин забирають і підсаджують до більш молочних, а свиноматок відправляють на повторне осіменіння або вибраковують [ 8, 9 ].

Режим використання кнурів.

Пункт штучного осіменіння та одержання сперми від кнурів.
Для організації цілорічних рівномірних опоросів ефективним методом і обов’язковим у великих за обсягом підприємствах є метод штучного осімінення свиноматок. Залежно від обсягів виробництва свинини в господарствах обладнують пункт штучного осіменіння свиней. Пункт штучного осіменіння складається із таких приміщень: стерилізаційна, лабораторія для дослідження сперми, приміщення для апаратури, приміщення для миття апаратури та посуду, кабіни для одержання сперми від кнурів, бокс для проведення туалету кнурів перед взяттям сперми, а також необхідні службові приміщення. Приміщення для утримання кнурів розташовують на пункті. Залежно від прийнятої технології сперму на пунктах одержують один або два рази на день. Перед кожним одержанням сперми кнурам проводять туалет (миття та просушування), а потім пускають їх у кабіну, де встановлене чучело, для взяття сперми на штучну вагіну або фантоми, для мануального взяття сперми. Після взяття сперми кнурів переводять у станки, де вони утримуються.
Одержану сперму технік передає в приміщення для одержан- ня сперми, а використану вагіну – в приміщення для миття посуду. Після цього сперму передають в лабораторію для дослідження та фасування на окремі спермодози. Посуд та інструменти миють і передають на стерилізацію.
Пункти, які працюють на привозній спермі, мають приміщення для зберігання сперми і приміщення для апаратури, лабораторію й приміщення для миття та стерилізації.
Для стерилізації повітря у кожній кімнаті пункту встановлюють бактерицидні лампи, які вмикають за 1-1,5 год. до роботи на 30 хв. Кожний пункт комплектують необхідною апаратурою, посудом, реактивами та іншими матеріалами.
Привчання кнурців до садки на чучело. Для одержання сперми від кнурів їх заздалегідь привчають до садки на чучело. Слід зазначити, що ця копітка робота потребує терпіння і наполегливості. Технік по штучному заплідненню повинен бути спостережливим, добре вивчити звички кнурів, оскільки в жному випадку можна застосовувати своєрідні прийоми та методи щодо створення умовних рефлексів у кнурів до садки на чучело. Використовують дерев’яне,синтетичне або металеве чучело, розміри і форми якого аналогічні корпусу свині. В роботі зручніше користуватись чучелом з автоматичним регулюванням температури вагіни в межах 40-41°С. Якщо його немає, вагіну обгортають електричною грілкою з постійним нагріванням, чучело покривають шкірою забитої в стані охоти свині і встановлюють в манежі для одержання сперми. Перед кожним привчанням чучело зрошують змивом із статевих органів або сечею свиноматки в охоті, а задню його частину – спермою кнура. Привчають до садки на чучело як молодих (віком 5-6 міс.), так і дорослих яких раніше використовували для природного парування. Плідники повинні мати нормальну вгодованість і відповідно реагувати на появу свиноматки.

Привчати кнурів до садки на чучело краще зранку, до годівлі. Спочатку в плідників виробляють рефлекс на місце, приганяючи їх кілька разів у манеж до чучела. Якщо кнурів утримують у групових станках, то в манеж їх направляють групами, по черзі підганяючи до чучела. В цьому випадку вони спокійно реагують на нове приміщення (манеж). Спостерігаючи за поведінкою кнурів, слід орієнтуватись залишати їх по одному чи групою. Деякі кнури роблять садку з першого підганяння. У цей час інших кнурів розміщують біля манежу. В збудженому стані вони можуть робити стрибок на чучело після садки на іншого кнура. Для підвищення статевого збудження в манежі біля чучела або за огорожею розміщують свиноматку. Виробити рефлекс можна також шляхом одержання сперми у штучну вагіну, яку тримають збоку свиноматки в охоті під час садки кнура. Після 3-4 таких щоденних повторень та наступної 3-4- денної перерви кнур робить садку на чучело, інколи молоді кнури при груповому утриманні, стрибаючи один на одного, збуджуються, виділяючи навіть сперму, а пізніше не реагують на чучело. В цьому випадку чучело можна поставити безпосередньо в клітці і спробувати одержати першу садку в ній. Крім того, ефективно також відокремлювати кнурів на кілька днів в ізольовані клітки. У деяких кнурів мимовільне виділення сперми спостерігається і при індивідуальному їх утриманні. У цьому випадку слід збільшити статеве навантаження та тривалість активного моціону. Після садки кожного кнура на чучело останнє дезінфікують слабким розчином фурациліну (1:5000).

Залежно від конкретних умов та наявних засобів доцільно використовувати такі методи одержання сперми.
Одержання сперми від кнурів за допомогою чучела (фантома). Сперму від кнурів одержують на штучну вапну, яку розміщують в чучелі (дерев’яне, металеве чи пластикове). На практиці краще використовувати дерев’яне чучело, яке можна виготовити в будь-якому господарстві. У період привчання кнурів до садки на чучело його необхідно накривати шкурою від здорової свиноматки, забитої в стані охоти. З набуттям кнуром стійкого рефлексу на чучело шкуру можна зняти, оскільки при тривалому використанні вона може стати джерелом забруднення.

(Відеопоселання на дану тему)

https://www.youtube.com/watch?v=cB9Ot6ifdt0&ab_channel=%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA
Штучною вагіною для асептичного взяття сперми від кнурів може служити вкорочена до розміру 240-300 мм штучна вагіна для бугаїв, а спермоприймачем – скляна банка місткістю 0,5 л, приєднана до вагіни муфтою. Можна також використати спермоприймач з поліетиленової плівки, застосовуваний для асептичного одержання і кріоконсервації сперми від бугаїв, приєднавши його до вагіни гумовими кільцями. Цей спермоприймач одноразового використання.

Універсальний пристрій. Ефективне також використання спеціального пристрою, подібного до клітки, розміром 150×100×55 см. Замість вхідних дверей у ньому є рухома стінка, де вмонтовано задню частину чучела з вагіною. У клітці розміщують свиноматку в стані охоти. Кнур, наближаючись до неї, не може стрибати з боків, а тільки через пристрій з вагіною, в яку він і виділяє сперму.

Мануальний спосіб дозволяє одержувати сперму від кнура за допомогою чучела (фантома), але без штучної вагіни. Для нього у момент, коли кнур у стані статевого збудження стрибає на чучело, технік бере в руку головку статевого члена плідника і відводить її вбік, міцно стискуючи пальцями. Таким чином створюється ефект, подібний до природного, а статевий член спрямовують в стерильний скляний спермоприймач, періодично стискаючи його головку. Мануальним способом можна одержати як весь еякулят, так і окремі його фракції.

Утримання, годівля та використання кнурів-плідників. Статеве дозрівання і статева активність кнурів-плідників, інтенсивність сперматогенезу й запліднювальна здатність сперміїв значною мірою залежать від біологічної повноцінності годівлі, умов утримання та від індивідуальних особливостей кнурів.
У племінних господарствах молодих кнурів починають використовувати при досягненні 9-12-місячного віку і живої маси 135-180 кг, на товарних фермах при ручному паруванні у 10-11- місячному віці при живій масі 130-150 кг. Інтенсивність використання молодих кнурів у 2-3 рази менша, ніж дорослих. Раннє інтенсивне використання молодих кнурів призводить до погіршення їх розвитку і є причиною низької запліднювальної здатності сперми.
У деяких кнурів задовго до початку племінного використання проявляється порушення статевих рефлексів. Особливо часто його спостерігають при утриманні ремонтних кнурців великими групами без активного моціону. Це негативно впливає на розвиток молодих тварин, ускладнює їх використання. Тому дуже активних кнурців у 8-9-місячному віці потрібно використовувати для парування із свиноматками, що не становлять особливої цінності в племінному відношенні. При цьому нормалізується їх фізіологічний стан, вони добре розвиваються, поведінка їх стає значно спокійнішою.
Для того щоб одержувати повноцінний племінний або товарний молодняк, кнури-плідники повинні бути клінічно здоровими, енергійними в статевому відношенні, мати заводську кондицію, одержувати повноцінний раціон і мати активний моціон.
Залежно від проектного рішення кнурів-плідників утримують у приміщенні для кнурів, розташованому в одному приміщенні з пунктом штучного осіменіння або в окремому приміщенні, але зблокованим з пунктом штучного осіменіння і свинарником для утримання холостих та умовно поросних свиноматок. Типовими проектами передбачається групове утримання перевірюваних і кнурів-пробників або індивідуальне утримання основних кнурів-плідникі.
Оптимальні характеристики мікроклімату в приміщенні для утримання кнурів такі: температура повітря 16°С, відносна вологість 40-75%, швидкість руху повітря 0,2-1,0 м/с, вміст аміаку
20 мг/м, сірководню 10 мг/м, вуглекислого газу 0,2%. Норма станкової площі для перевірюваних і кнурів-пробників 2,5 м2, для основних кнурів-плідників при індивідуальному утриманні 7,0 м2. Висота стінок станків повинна бути не нижче 1,4 м. При груповому утриманні основних кнурів-плідників (2-5 голів) площа станка на одну голову становить 3,5-4,0 м2. У станках монтують напувалки та годівниці, які розділяють перегородками за кількістю тварин у станку з розрахунку, щоб фронт годівлі на одну тварину був не менше 45 см.
На відтворну здатність кнурів, якість сперми, а також загальний стан здоров’я значною мірою впливає моціон. При сумісному утриманні на вигульних майданчиках, прогулянках або випасанні кнурів, яких утримують в окремих стаціонарних станках, їм регулярно спилюють ікла.
Активний моціон забезпечується прогоном кнурів на відстань 1,5-3 км, при цьому швидкість руху повинна бути такою, щоб кнури не дуже втомлювалися. Кнурів-плідників необхідно регулярно купати. Для цього в приміщенні для кнурів або на пункті штучного осіменіння обладнують бокс з душовою установкою. Температура води для купання 24-30°С. Протягом року 3-4 рази оглядають стан копит і при необхідності їх розчищають.
Одержання високоякісної сперми від кнурів значною мірою залежить від повноцінної годівлі. У кнурів порівняно з плідниками інших видів сільськогосподарських тварин на утворення сперми витрачається найбільша кількість енергії та поживних речовин, в зв’язку з чим незбалансована годівля дуже впливає на спермопродукцію. Незбалансована годівля, а також неправильне утримання призводять до ожиріння кнурів, що спричинює зниження статевої активності і надалі веде до імпотенції [ 8, 13 ].

Підготовка маток до опоросу і його проведення. Типи опоросів.

Успішне вирощування поросят у перший період життя значною мірою залежить від підготовки приміщення для утримання в них новонародженого молодняку та своєчасної і якісної підготовки свиноматки до опоросу.
Підготовка свинарників-маточників до проведення опоросів. В усіх спеціалізованих свинарських господарствах і багатьох товарних свинарських фермах виробничі приміщення використовують за принципом „все зайнято – все порожньо“, тобто після кожного періоду зайнятості приміщення технологічною групою тварин настає період, протягом якого приміщення «відпочиває».
За тривалістю санітарний розрив може бути різним. Він встановлюється конкретною технологією від 2-3 днів до 2-3 тижнів. У період санітарного розриву виконують роботи по очищенню підлоги, гнойових лотків, огорож, конструкцій і обладнання від гною та бруду, по ремонту або заміні деталей обладнання. Після цього конструкції, станки й обладнання підлягають термічній обробці шляхом зрошування гарячою водою, дезінфекції лужним розчином, білять свіжо гашеним вапном і т. ін. Після ремонту і санітарної обробки приміщення або його частину (сектор), де велися роботи, необхідно просушити, з цією метою включають вентиляцію на витяг, а потім доводять мікроклімат до норми. Згідно з нормами технологічного проектування свинарських підприємств оптимальною температурою в свинарниках-маточниках вважається 20°С з коливаннями від 18 до 22°С, відносна вологість – від 40% до 70%.

(Відеопоселання на дану тему)

https://www.youtube.com/watch?v=XR5vYhkRFFI&ab_channel=%D0%A1%D0%92%D0%98%D0%9D%D0%AC%D0%98%D0%9A%D0%90%D0%9A%D0%91%D0%98%D0%97%D0%9D%D0%95%D0%A1

Для обігріву поросят-сисунів у станках для підсисних свиноматок використовують обігрівальні килимки, спеціальні системи комбінованого локального обігрівання, що складаються з обігрівачів та підігрівачів підлоги. Площа підігрівної підлоги береться від 0,5 м2 до 1,5 м2 на один станок, а температура в зоні знаходження поросят – від +30°С з постійним зниженням її до відлучення поросят від свиноматок до +22°С. Швидкість руху повітря в холодний і перехідний періоди року допускається до 0,15 м/сек, а в теплий – 0,4 м/сек.

Підготовка свиноматок до опоросу. Згідно з технологією, розробленою конкретно для кожного господарства, встановлюють строк поросності свиноматок, при якому технологічну групу глибокопоросних свиноматок переводять у сектор свинарника- маточника.
Як правило, розмір технологічної групи глибокопоросних за кількістю більший від технологічної групи підсисних свиноматок на відсоток аварійних опоросів.
У міру проведення опоросу і в результаті вибракування свиноматок за результатами опоросу в секторі формується технологічна група тварин у кількості, що дорівнює кількості станків у секторі.
При проведенні опоросів використовують шість основних типів станків для підсисних свиноматок вітчизняного виробництва.

До станків першого типу відносять станки, в яких підсисних свиноматок до відлучення поросят утримують вільно на всій площі.
У станках другого типу вони не мають доступу у відділення, що підготовлено для поросят. При такому розміщенні на дві підсисні свиноматки з поросятами виділяють три станки. Середній станок перегороджують на дві частини і використовують як підгодівельне відділення для двох гнізд поросят.
У станках третього і четвертого типів підсисні свиноматки знаходяться у фіксованих клітках протягом усього періоду їх спільного утримання з поросятами. Такі станки використовують при ранньому відлученні поросят.
Станки, п’ятого і шостого типів застосовують для короткострокового фіксованого утримання свиноматки після опоросу (протягом 10-15 днів), а потім одну із стінок клітки відсовують і свиноматка вільно переміщується у станку. Ці станки придатні як для раннього (21-45 днів), так і для звичайного (60 днів) відлучення поросят: їх можна використовувати і для вирощування поросят до 90 днів (при двостадійній системі вирощування і відгодівлі свиней). При промислових методах виробництва свинини використовують станки останніх чотирьох типів.
Використання в практиці свинарства різних конструкцій станків показало, що фіксоване утримання свиноматок дає можливість краще зберігати поросят, а при поєднанні цього методу з вигулом свиноматок добре впливає на ріст і розвиток молодняку.

(Відеопоселання на дану тему)

https://www.youtube.com/watch?v=tgB2DKIDYOE&ab_channel=%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9%D0%A1%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%86%D0%BA%D0%B8%D0%B9

Практика роботи великих свинарських комплексів свідчить, що близько 21% свиноматок поросяться раніше 114-го дня поросності. На 108-119-й день поросяться 20% тварин. Поряд з тим у 38-40% свиноматок опорос відбувається пізніше 115-го дня поросності.
Організація опоросів. З наближенням строків опоросу в організмі свиноматок та в її поведінці відбуваються певні зміни. За 2-3 дні до опоросу в результаті ослаблення зв’язок дуже відвисає черево. Молочні залози набрякають. За 1-2 дні до опоросу із статевої щілини іноді виділяється світлий слиз, зовнішні статеві органи набрякають і червоніють, в молочній залозі з’являється молозиво, шкіра в ділянці молочних залоз вкривається рожевими плямами, свиноматка «мостить гніздо».

(Відеопоселання на дану тему)

https://www.youtube.com/watch?v=R3fivbQjoq8&ab_channel=%D0%9F%D0%9E%D0%9B%D0%95%D0%97%D0%9D%D0%AB%D0%99%D0%9A%D0%90%D0%9D%D0%90%D0%9B
Роди відбуваються в результаті активних скорочень мускулатури матки (переймів) та черевного пресу (потуги) і участі всього організму матері й плода.
В акушерській практиці розрізняють три стадії родів:
підготовча, під час якої розкривається шийка матки, відбуваються зміни в положенні плода для виходу його з рогу матки. В цей час потуги порівняно слабкі, але спостерігаються інтенсивні скорочення стінок матки (перейми). Плід набуває нормального положення. Тривалість стадії 2-6 год.;
стадія виведення плодів, тобто власне роди, зумовлені значними переймами і потугами. При цьому плід із рогу матки рухається через шийку матки, піхву та статеву щілину вперед і виводиться назовні. Після цього свиноматка трохи заспокоюється;
післяродова стадія характеризується незначними потугами та дещо сильнішими переймами.
Плоди виводяться безсистемно то з одного, то з другого рогу матки, рідше спочатку всі з одного, потім з другого.
Опорос, який перебігає нормально, триває 1,5-3, рідше 4- 6 год. Свиноматки поросяться в будь-яку годину доби, але, за численними спостереженнями, частіше вночі. Під час опоросу в станку повинна бути свіжа питна вода, бо свиноматка під час родів втрачає велику кількість рідини і тому відчуває спрагу.
Обслуговуючий персонал, який приймає опорос, повинен бути в чистих халатах, мати рушник, відро теплої води та флакон з 10%-ним розчином йоду.
Коли опорос закінчився, теплою водою свині обмивають забруднену шкіру та соски, прибирають забруднену підстилку і заміняють її чистою. За свиноматкою продовжують спостерігати до виходу посліду, щоб зразу прибрати його із станка і не допустити поїдання свиноматкою.
Новонароджених поросят після санітарної обробки розміщують під інфрачервону лампу у відділення станка, призначеного для відпочинку поросят, а в свинарниках-маточниках, не забезпечених сучасним обладнанням, – у чистий продезінфікований ящик, на дно якого покладена чиста підстилка. Не пізніше як через годину, якщо опорос вже закінчився, кожне порося підсаджують до свиноматки для годівлі. Перед цим соски протирають чистим рушником, злегка змоченим дезінфікуючим розчином.
Після опоросу всіх поросят у гнізді необхідно передивитися для того, щоб вибракувати згідно з прийнятою в господарстві технологією невеликих, нежиттєздатних; при необхідності притупити ікла та обрізати хвіст.
Обрізання хвостів дозволяється тільки у тому випадку, коли без цієї операції хвіст буде травмований. Обрізання хвостів необхідно проводити протягом перших 2-4 днів після народження. Дозволяється відрізати тільки половину довжини хвоста. Обрізання хвоста проводиться за допомогою газового пристрою. Хвіст обрізується полум’ям, яке одночасно закриває рану, що допомагає уникнути кровотечі і інфекції.
У свинарстві відомі такі типи опоросів:
1) рівномірного отримання приплоду
Система рівномірного отримання приплоду пов’язана з певними труднощами у вирішенні організаційно – економічних питань як на початковій стадії, так і в процесі дорощування та відгодівлі молодняку.  Доцільно вводити таку систему в господарствах, які більшість поросят реалізують після відлучення від маток відповідно до попиту на ринку і з боку своїх працівників, а також при невеликому обсязі виробництва, наприклад, у підсобних господарствах промислових підприємств для почергового забою на власні потреби.
2) турова (циклічна)
Турова  система – більш доцільна суть її в тому, що приплід отримують від великої групи свиноматок протягом короткого терміну (1,5-2 тижні). Перевага цієї системи в тому, що є можливість формувати відгодівельні групи великих розмірів з однорідним за віком молодняку. Це полегшує працю тваринників, поголів’я є однорідним, його можна утримувати на однотипних раціонах, які змінюють відповідно до вікового стану тварин. По-друге, це дає змогу більш раціонально використовувати капітальні приміщення. В одних і тих самих будівлях можна одержувати приплід з утриманням його до 2 місяців почергово турами від основних перевіюваних і разових свиноматок.
3) потокова – турова ( конвеєрна)
Потоково-турову  систему застосовують на великих свинарських комплексах. При цьому від великої групи свиноматок одержують приплід щодня [ 8, 9 ].

Племінна  робота у свинарстві

Продуктивність свиней значною мірою залежить від рівня се­лекційно-племінної роботи в стаді, тобто систематичного виконання комплексу зоотехнічних заходів щодо якісного поліпшення тварин. До цього комплексу входять: цілеспрямоване вирощування ремонт­ного молодняку з використанням сучасних методів відбору та підбору батьківських пар, підвищення відтворної здатності свиноматок та кнурів, скороспілості молодняку, зменшення витрат кормів на оди­ницю продукції й поліпшення м’ясних якостей свиней на відгодівлі.

На сучасному етапі розвитку свинарства за рівнем племінної ро­боти визначено чотири типи господарств: племінні заводи, племінні господарства, племінні ферми (племінні репродуктори) та виробни­чі репродуктори господарств і комплексів. У племзаводах та плем­госпах використовують чистопородне розведення, в племінних ре­продукторах — чистопородне розведення та двопородне схрещуван­ня, у товарних репродукторах — трипородне схрещування й гібри­дизацію [ 8 ].

Методи розведення свиней.

Методи розведення – це система підбору в свинарстві з урахуванням породної та лінійної належності тварин для вирішення відповідних зоотехнічних завдань. Правильно вибраний метод розведення є могутнім фактором якісного поліпшення стад, підвищення їх продуктивності.
У свинарстві, як і при розведенні інших сільськогосподарських тварин, застосовують два основних методи розведення – чистопородне і схрещування.
Чистопородне розведення. Це система спаровування тварин, і належать до однієї породи, а потомство, одержане від такого спаровування, називається чистопородним. При чистопородному розведенні зберігається і посилюється спадковість тварин бажаного типу, яких використовують для племінних цілей в зоні розповсюдження породи, а також для схрещування з іншими породами. Тварини однієї породи можуть бути між собою споріднені або не споріднені.

Парування між собою неспоріднених тварин однієї породи зветься неспорідненим розведенням або аутбридингом. Парування ж собою споріднених тварин називається спорідненим розведенням або інбридингом.
Запорукою успіху племінної роботи при чистопородному розведенні є лінійне розведення. Розведення по лініях грунтується на використанні в породі за певною системою добору і підбору видатних плідників і їх потомства для створення високопродуктивної і спадково стійкої групи тварин, які відрізняються якостями, необхідними для даного етапу свинарства. Розведення по лініях дає можливість селекціонеру більш широко і за відповідним планом використати видатних тварин і через них побудувати стадо в потрібному напрямку.
Завдання селекціонера – накопичення в лінії тварин, які різняться бажаними продуктивними якостями. Найбільш повно це досягається ретельним їх добором, гомогенним груповим та індивідуальним підбором, систематичною оцінкою за продуктивністю і якістю нащадків кнурів і свиноматок, спрямованим вирощуванням ремонтного молодняку.

Лінійна селекція ведеться найбільш успішно, якщо фенотична подібність тварин лінії супроводжується їх генотипічною подібністю, що найкраще забезпечується спільністю походження тварин. При звичайному (не спорідненому) розведенні тварин в лініях і родинах спільність їх походження з кожним поколінням зменшується і на рівні 4–5 поколінь стає маловідчутна. Тому для підтримання в межах ліній і родин спільності походження тварин необхідно періодично (через 4–5 поколінь) поновлювати їх споріднені зв’язки з видатними тваринами даних ліній і родин. За цей період часто виявляються тварини, котрі значно перевершують родоначальника за загальною продуктивністю або за окремими особливо бажаними якостями. Таких тварин слід використовувати для створення споріднених груп і формування на їх основі ліній або родин.
Для підтримання у стаді заводського типу свиней з відповідними племінними і продуктивними якостями досить вести роботу з кнурами 5–7 ліній і такою ж кількістю родин свиноматок. Тривала робота з невеликою кількістю ліній і родин дозволяє, з одного боку, добре вивчити особливості кожної лінії і родини та їх поєднаність між собою, а з другого боку, дає можливість створити більш міцну спадковість з необхідними показниками продуктивності.
Схрещування. Спаровування тварин, які належать до різних порід, називається схрещуванням. Потомство, одержане в результаті міжпородного схрещування – помісне. В результаті реагування тварин виникає новий організм, що має подвійну спадковість: відбувається збагачення спадковості, бо клітини самця і самки повною мірою мають властивості своїх порід, схрещуванні тварин виникає новий організм з ознаками ерозису, мінливість помісей порівняно з мінливістю вихідних рід значно збільшується, витісняються небажані ознаки спадковості в однієї з порід.

Для схрещування породу батька підбирають так, щоб вона мала значні переваги перед материнською, особливо за м’ясними та відгодівельними якостями. Залежно від поставленої мети методи схрещування можна поділити на 3 групи:
1. Заводське схрещування, яке застосовують для поліпшення існуючих та виведення нових порід. Сюди відносяться такі методи схрещування: ввідне, або «прилиття крові»; вбирне (поглинальне, перетворювальне); відтворювальне.
2. Користувальне схрещування, що застосовується для одержання товарних тварин. До нього відносяться: двопородне промислове; трипородне промислове; чотирипородне промислове; два-, три- і чотирипородне перемінне (ротаційне).
Гібридизація: породно-лінійна; внутрілінійна; міжпородна [ 8 ].

Бонітування свиней.

Бонітування свиней — один із важливих заходів в організації селекційно-племінної роботи. На його основі розробляють способи поліпшення якісного складу стада. Комплексне оцінювання тварин проводять для визначення їх племінної цінності та виробничого призначення.

Бонітуванню підлягають кнури, свиноматки та ремонтний молод­няк племінних господарств, племферм, племінних груп товарних господарств та племінних репродукторів промислових комплексів. Основними ознаками для визначення комплексного класу тварин є: молодняку до 6-місячного віку — жива маса, сумарний клас батьків; після 6 міс — жива маса, довжина тулуба, конституція, екстер’єр, оцінка за власною продуктивністю і сумарний клас батьків; свино­маток і кнурів — жива маса, довжина тулуба, конституція, екс­тер’єр, відтворювальна здатність та власна продуктивність. Після проведення контрольної відгодівлі потомків під час визначення комплексного класу свиноматок і кнурів ураховують оцінку за якіс­тю потомства [ 8 ].

Інформація що до Бонітування

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1027-02#Text

Мічення свиней.

Залежно від виду і віку тварин застосовуються і різні способи мічення, а саме:
1) татуювання на вухах;
2) металеві сережки і кнопки, що закріплюються на вухах;
3) вищипи на вухах за ухваленим ключем;
4) таврування на рогах спеціальними клеймами;
5) біркування;
6) кільцювання і ін.
Опис інструментів, що використовуються для мічення сільськогосподарських тварин.
Татуювання тварин проводиться за допомогою спеціальних щипців і металевих голчатих цифр, які вставляються в ці щипці . Номер наколюється на внутрішній поверхні вуха, в нижній його частині.

Татуювальні щипці.

Перед татуюванням внутрішню поверхню вуха ретельно дезінфікують спиртом-денатуратом, 3,5% розчином кристалічної карболової кислоти або 2% розчином фенолового креоліну. Потім дезінфіковану поверхню вуха мастять фарбою і в середній частині, по довжині його, проколюють номер. Місце проколу повторно мастять фарбою і втирають її в рани шкіри. Фарба являє собою сажу (кіптява), яку розтирають з денатурованим спиртом або 3% розчином кристалічною карболової кислоти до консистенції сметани. Для тварин з темною шкірою рекомендується користуватися суриком або фарбою індиго, які також розтираються з указаними речовинами.
При міченні тварин вушними сережками і кнопками на останніх заздалегідь вибивається порядковий номер тварини, для чого використовуються набір цифр і звичайний молоток. Занумеровані сережки і кнопки закріплюються на вусі тварини за допомогою спеціальних щипців.

Щипці для закріплення сережок

Вищипи на вухах також проводять спеціальними щипцями.
При цьому користуються умовними позначеннями – ключем. Перед міченням тварин вищипами, щипці і вуха тварин дезінфікують тими ж речовинами, що і при татуюванні. Після мічення місце вищипів мастять настойкою йоду.
Кожен вищип, залежно від місця розташування, має відповідне значення. Так, довгастий виріз на верхньому краї правого вуха дорівнює 1, лівого – 10. Такий же вищип на нижньому краї правого вуха дорівнює 3, на лівому – 30, а на кінці правого вуха – 100, лівого – 200. Круглий вищип на середині правого вуха – 400, лівого – 800, круглий вищип ближче до кінця правого вуха – 1600, лівого – 3200. Сума всіх чисел і вказує номер тварини. Номери на рогах тварин випалюються розжареними металевими клеймами.

Ключ для вищипів у свиней.

Бирки для мічення тварин частіше за всього пластмасові і закріплюються на голові тварин або в гриві і хвості (у коней). На бирці виставляється порядковий номер тварини.
Кільця, якими звичайно нумерується дорослий птах, представляють собою алюмінієві пластинки. На пластинках вибиваються відповідні номери [ 8, 9 ].

Зоотехнічний і племінний облік у свинарстві.

Інструкція з ведення племінного обліку в свинарстві

Ця Інструкція, розроблена на виконання Закону України “Про племінну справу у тваринництві”, визначає порядок ведення форм племінного обліку, що застосовуються у свинарстві з метою організації точного, систематичного обліку продуктивності, походження кожної тварини, інших селекційних ознак для успішного проведення селекційно-племінної роботи.
Племінний облік – це індивідуальна реєстрація суб’єктами племінної справи у тваринництві даних про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин з метою одержання систематизованих відомостей, необхідних для ведення племінної справи.
Племінний облік у господарствах ведуть за такими формами:
форма 1-св – “Картка племінного кнура”;
форма 2-св – “Картка племінної свиноматки”;
форма 3-св – “Картка обліку продуктивності кнура”;
форма 4-св – “Журнал обліку парування (осіменіння) маточного поголів’я свиней”;
форма 5-св – “Журнал обліку опоросів свиноматок та приплоду поросят”;
форма 6-св – “Журнал обліку вирощування ремонтного молодняку свиней”;
форма 7-св – “Звіт про результати бонітування свиней відповідної породи”;
форма 8-св – “Станкова картка підсисної свиноматки”;
форма 9-св – “Картка оцінки племінних свиней за відгодівельними і м’ясними якостями”;
форма 10-св – “Журнал реєстрації молодняку на контрольній відгодівлі”;
форма 11-св – “Картка обліку витрачання кормів на контрольній відгодівлі”;
форма 12-св – “Журнал обліку м’ясних якостей молодняку на контрольній відгодівлі”;
форма 13-св – “Акт відбору молодняку та поставлення його на контрольну відгодівлю”;
форма 14-св – “Результати контрольної відгодівлі свиней”;
форма 15-св – “Станкова картка контрольної відгодівлі свиней”;
форма 16-св – “Картка обліку продуктивності кнура за кількістю та якістю спермопродукції”.
Форми призначені для обліку первинної інформації, яка потім заноситься в автоматизовану базу даних, де накопичується уся інформація про тварин, що використовується для ведення селекційно-племінної роботи [ 8 ].

Добір свиней за походженням.

Відбір у свинарстві.

У свинарстві розрізняють відбір масовий та індивідуальний.
Масовий відбір застосовують у неплемінних господарствах, він оснований на оцінці тварин за конституцією, екстер’єром, розвитком і продуктивністю без урахування їх спадкових якостей, тобто якості нащадків. Масовому відбору тварин за фенотипом надається велике значення, адже фенотипові особливості тварин зумовлені їх господарською цінністю.
Індивідуальний відбір – є основною формою відбору в племінному свинарстві, за якої тварин оцінюють не лише за фенотипом, а й за якістю нащадків. У зв’язку з цим індивідуальний відбір ефективніше масового, він сприяє швидкому вдосконаленню стада. При індивідуальному відборі оцінюють за комплексом ознак кожну тварину. Направлення відбору, ознаки за якими він буде проводитися, цифрові показники продуктивності, передбачені на перспективу, відображаються в планах селекційно-племінної роботи зі стадом або породою.
Відбір за походженням. Відбір за походженням – це початковий і обов’язковий етап племінної роботи в свинарстві. Для цього у кожної племінної тварини має бути родовід (за 4-ма рядами предків).
Оцінка за родоводом дозволяє ще до народження поросят якось мірою робити висновки про їх цінність. На продуктивні та племінні якості потомства найбільш спадковий вплив мають батько та мати, менший – потомки ІІ, ІІІ, ІV предків.
Ефективність відбору за походженням при чистопородному розведенні завжди вища в старих сформованих стадах (породах) порівняно з новими, особливо помісними стадами, через їх несталу спадковість.
Відбір за конституцією та екстер’єром. У племінних стадах відбір свиней за екстер’єром та конституцією проводиться регулярно протягом усього періоду їх використання. Для подальшого розведення залишають тварин міцної пропорційної будови тіла з добре вираженими ознаками породи, які не мають недоліків і вад екстер’єру.
Відбір за продуктивністю. Великоплідність і вирівняність гнізда. За великоплідністю, як і за іншими ознаками продуктивності, свиноматки кожної породи і навіть однієї породи при різних опоросах характеризуються значною мінливістю. Середня великоплідність свиней вітчизняних порід коливається в межах 1,1-1,3 кг. Для відтворення стада слід залишати лише великоплідних свиноматок. Найбільш цінними на плем’я є свиноматки з меншим розмахом живої маси поросят за народження.
Багатоплідність і молочність свиноматки. Багатоплідність – важлива ознака свиней, що впливає на економіку ведення галузі. незважаючи на невисокий коефіцієнт успадкування, багатоплідність слід розглядати, як одну з основних селекційних ознак у свиней. Уже за першого опоросу свиноматки дають по 8-9 поросят і більше, для маток старше 1,5 року характерна вирівняність поросят у приплоді. У результаті поглибленої селекційної роботи багатоплідність свиней вітчизняних порід доведено до 10-12 поросят за опорос.
Молочність свиноматок – єдина з важливих селекційних ознак, що значною мірою визначає нормальний ріст і розвиток поросят-сисунів, їх збереження та результати наступного вирощування в господарстві. Фактори, що впливають на молочну продуктивність свиноматки: спадкова основа (порода, індивідуальні особливості, вік, кількість сосків, умови годівлі, догляду та утримання тощо).
Материнська якість свиноматок – дуже важлива ознака. Від свиноматок з добрими материнськими якостями можна виростити до відлучення на 10-15% більше здорових поросят.
У свинарстві досить ефективною і важливою новою селекційною ознакою слід вважати критерій визначення вирівняності гнізд свиноматок за великоплідністю. На підставі вивчення причин зменшення збереженості поросят, було встановлено, що крім погіршення умов утримання свиноматок, великий вплив мають деякі ознаки їх відтворної здатності, які ще мало вивчені.
У дослідженнях цього впливу статевого співвідношення новонароджених кнурців і свинок у гніздах та вирівняності гнізд на репродуктивні якості свиноматок найбільш багатоплідними виявилися свиноматки зі статевим співвідношенням у гніздах 50% ♀ – 50% ♂, матки з більшою кількістю кнурців поступалися на 0,48 голови, а з більшою кількістю свинок – на 1,81 голови.
Відбір за якістю потомства. Заключним і дуже важливим етапом відбору свиней є оцінка їх за якістю потомків. У системі вдосконалення порід свиней велике значення має використання перевірених за якістю потомства плідників, особливо у зв’язку із широким впровадженням штучного запліднення. У результаті оцінки виявляють кращих кнурів-плідників за відгодівельними і м’ясними якостями, яких потім широко використовують у системі підбору.
У свинарстві використовують два методи оцінки плідників за якістю потомків: контрольну відгодівлю і контрольне вирощування [ 8, 9 ].

Оцінка кнурів і маток за якістю нащадків методом контрольної відгодівлі і контрольного вирощування.

Відбір за якістю потомства. Заключним і дуже важливим етапом відбору свиней є оцінка їх за якістю потомків. У системі вдосконалення порід свиней велике значення має використання перевірених за якістю потомства плідників, особливо у зв’язку із широким впровадженням штучного запліднення. У результаті оцінки виявляють кращих кнурів-плідників за відгодівельними і м’ясними якостями, яких потім широко використовують у системі підбору.
У свинарстві використовують два методи оцінки плідників за якістю потомків: контрольну відгодівлю і контрольне вирощування.
Контрольна відгодівля.
Кнурів оцінюють не менше як за трьома гніздами (12 потомків).
Для перевірки батьківських пар із гнізда в 2-х місячному віці відбирають 2-х кнурців і 2-х свинок масою не менше 16 кг. Кнурців, призначених до контрольної відгодівлі, каструють у 6- ти-7-ми тижневому віці. Відгодовують їх на станції контрольної відгодівлі. Тварин утримують гніздами (по 1 м2 станкової площі на тварину) або індивідуально (не менше 1,9 м2). Їм роблять ветеринарну обробку проти інфекційних захворювань і дегельмінтизації. В період контрольної відгодівлі тварини одержують стандартний комбікорм і по 1,5 л відвійок на добу.
Товщина шпику – найпростіший і достатньо точний прижиттєво визначальний показник, на основі якого можна вести роботу щодо поліпшення м’ясних якостей (визначення товщини шпику здебільшого залежить від живої маси тварин і частково, на 7-9%, від їх віку).
Показником скороспілості в цьому разі є вік, за якого тварина досягає живої маси 100 кг.
Отже, в масових виробничих умовах оцінка плідників може бути організована також методом контрольного вирощування з урахуванням скороспілості і м’ясних якостей потомства.
Методика контрольного вирощування полягає в наступному: оцінці підлягає ремонтний племінний молодняк, для інтенсивного росту і розвитку якого створюють оптимальні умови годівлі й утримання. Тварини одержують доступ до зелених кормів і активний моціон. Контрольне вирощування починають за досягнення тваринами живої маси 28-30 кг. Ураховують вік, за якого підсвинки досягають живої маси 100 кг, та середньодобовий приріст, прижиттєво враховують м’ясні якості тварин (за допомогою ультразвуку). Найгірших вибраковують.
Особливості оцінки і відбору ремонтного молодняку. Попередньо відбирають ремонтний молодняк після його відлучення у 2-місячному віці за походженням. Згідно з метою ремонту і відповідно до плану племінної роботи в окремих лініях, родинах, споріднених групах залишають молодняк від високопродуктивних матерів, одержаних від їх запліднення кнурами, перевіреними за продуктивністю дочок. Швидкість росту ремонтного молодняку визначають за результатами його періодичного зважування. З 6-місячного віку вимірюють і довжину тулуба. Систематично проводять огляд будови тіла підсвинків. Молодняк, який не задовольняє відповідні вимоги протягом вирощування, вибраковують. При живій масі 85-110 кг ремонтний молодняк оцінюють за м’ясними якостями прижиттєво визначають товщину шпику. Ремонтних свинок у віці 9-10 місяців і ремонтних кнурців у віці 10-12 місяців (еліта і І клас за розвитком) переводять у групу свиноматок і кнурів, що перевіряються [ 8, 9 ].

Виробництво свинини на промисловій основі.

Обсяг виробництва свинини в сільськогосподарських підприємствах зумовлюється наявністю кормової бази. План виробництва розраховується з урахуванням наявності ріллі. В середньому з розрахунку на кожний гектар ріллі можна одержувати 1 ц свинини. Для цього треба мати не більше чотирьох основних і чотирьох перевірюваних свиноматок на 100 га ріллі й забезпечити одержання не менше 18 поросят за рік від основної і 8 – від перевірюваної тварини. Відгодовуючи їх до досягнення живої маси 110-120 кг, виробляють близько 110 ц свинини на 100 га ріллі, а з урахуванням відгодівлі вибракуваних однієї основної і трьох перевірюваних свиноматок – до 115-120 ц.
Інтенсивне використання свиноматок з підвищеною збереженістю приплоду дає можливість різко підвищити виробництво свинини на 100 га ріллі.
У багатогалузевих господарствах, де займаються розведенням кількох видів сільськогосподарських тварин, які не конкурують між собою у використанні концентрованих кормів, щільність свинопоголів’я можна значно збільшити.
Виробничі групи свиней. В усіх типах господарств стадо свиней складається із різних статево-вікових груп, співвідношення між якими за поголів’ям зумовлено напрямом, розмірами і особливостями господарства. Тривалість перебування тварин у виробничих групах залежить від віку і виробничого призначення.
Кнури-плідники. Цю виробничу групу створюють у племінних і репродукторних господарствах. Кількість кнурів у групі залежить від чисельності маточного поголів’я і способу парування. У неплемінних господарствах при відсутності або недоцільності із-за значної відстані користуватися послугами станції штучного осіменіння також створюють групи кнурів- плідників. Навантаження на плідника в умовах цілорічного інтенсивного його використання (два рази на тиждень) при природному паруванні – 50-70 свиноматок на рік. Кнурів можливо використовувати протягом 4-5 років. При штучному осіменінні кількість свиноматок, запліднених спермою одного кнура, може досягати 300-400 голів за рік. Щорічний ремонт батьківської групи повинен становити від 25% у племінних господарствах, до 40% у товарних. Кожного року групи основних кнурів замість вибракуваних тварин поновлюють за рахунок перевірюваних та закуплених з інших племінних господарств.
Основні свиноматки. До виробничої групи включають дорослих тварин, призначених для одержання молодняку. Групу основних свиноматок формують із тварин, які перевірені за результатами першого опоросу і проявили високі відтворні якості, підтвердивши свій генетичний статус, у господарствах багатоплідність свиноматки повинна бути не нижче 10-12 поросят, а великоплідність – не нижче 1,2 кг. Молочність свиноматок повинна досягати 48-52 кг.
Свиноматок використовують протягом 2,5-4 років. Щорічний ремонт стада маточного поголів’я становить 30-40%. Щодо віку, то 50% свиноматок повинні бути 2-3-річні, 35% – 3-4- річні, свиноматок старшого віку повинно бути не менше 15%. Така структура дає можливість використовувати більшість тварин у період їх максимальної продуктивності, а цінних свиноматок використовувати протягом тривалішого часу для реалізації їх генетичного потенціалу.
Перевірювані свиноматки – група молодих тварин, яких оцінюють за фенотипом у період від визначення першої поросності до відлучення поросят першого опоросу. Після цього свиноматок переводять до основного стада або вибраковують і направляють на відгодівлю. Для забезпечення високої ефективності відбору на кожну основну свиноматку, яку заміняють, повинно бути дві перевірювані.
При вибракуванні із стада 30-40% основних свиноматок необхідно мати стосовно основних близько 70-100% перевірюваних тварин. Групу перевірюваних свиноматок формують від найбільш продуктивних батьків, яких вирощують як племінних тварин і осіменяють у 8-9-місячному віці при досягненні живої маси 120-140 кг. Перевірюваних свиноматок треба осіменяти спермою перевірених дорослих кнурів. Це забезпечує значно вірогіднішу оцінку самих перевірюваних свиноматок. Молоді тварини, які до відлучення мають не менше 9 здорових поросят при 90-95%-ній збереженості і молочність не нижче 48 кг, можуть бути переведені в основне стадо.
Залежно від фізіологічного стану свиноматок ділять на кілька груп: холостих (яких готують до парування); умовно поросних; заключного періоду поросності і підсисних.
У групу свиноматок, яких готують до парування чи осіменіння, відбирають молодих, добре розвинених свиноматок, переведених із групи ремонтного молодняку, а також тих, що опоросилися зразу після відлучення поросят або після неплідного першого осіменіння. Період підготовки свиноматок до осіменіння триває від 7 до 40 днів. Тварин, які не запліднилися протягом двох статевих циклів, а також тих, що протягом двох опоросів характеризуються низькими відтворними і материнськими якостями, вибраковують.
До групи умовнопоросних свиноматок включають всіх осіменених. Якщо протягом 32 діб після осіменіння свиноматка не реагує на пробника, її вважають заплідненою.
Заключний період поросності триває 75-78 діб після того, як визначили, що умовнопоросні тварини є фактично заплідненими.
У групу підсисних свиноматок переводять за 6-7 днів до опоросу. Лактаційний період залежно від прийнятого в господарстві може становити 45, 35, 30 або 28 днів.
Поросята-сисуни – це поросята від народження до відлучення.
Відлученні поросята – молодняк у віці 26-45 до 90-120 діб.
Ремонтний молодняк – група кнурців і свинок, яких відібрали на вирощування до першого парування (кнурців) або встановлення першої поросності (свинки) і призначені для заміни вибракуваних тварин основного стада.
Свині на відгодівлі – молодняк, призначений для відгодівлі від 3-4-місячного віку до 6-8 міс., а також вибракувані дорослі тварини з основного стада або перевірювані свиноматки.
Організація відтворення. План парування тварин складають залежно від планування опоросів. Опороси можуть бути рівномірними, тобто цілорічними, або сезонними. Цілорічні і сезонні опороси повинні мати туровий характер, тобто бути дружними.
Рівномірні опороси, як правило, планують на великих комплексах і фермах. Для невеликих товарних ферм колективних і приватних господарств доцільно застосовувати турові сезонні опороси, терміни яких приурочують до найсприятливішої пори року і до підвищеного попиту населення на покупку молодняку для приватних підсобних господарств. На цих фермах опороси основних свиноматок доцільно одержувати в січні-лютому і в червні-липні, а перевірюваних навесні – у березні, квітні, травні. При такій організації турів максимально використовується сприятлива пора року – у першому півріччі одержують до 70% річного приплоду, а поросят вирощують в умовах табірного випасання на повноцінних зелених дешевих кормах. У весняний період найбільший попит на молодняк у сільського населення, яке намагається до зими відгодувати свиню в умовах присадибного господарства. Поросята другого туру (червень-липень) до настання зими стають міцними, добре використовують соковиті осінні корми і при інтенсивній відгодівлі на м’ясо у січні, лютому або березні досягають забійних кондицій.
Сезонна форма виробництва свинини дуже ефективна для господарства, але не виправдовує себе з позиції споживача м’яса. Тому існування промислових свинарських комплексів з цілорічним рівномірним виробництвом свинини є об’єктивною необхідністю, що диктує споживач. Невеликі ферми з явно вираженою сезонністю можуть бути тільки доповненням до великих комплексів і не становлять для них конкуренції.
Структура стада вказує на співвідношення виробничих (статево-вікових) груп свиней, зумовлене природним процесом відтворення і виробничим напрямом господарства, тобто його спеціалізацією. Відтворення стада буває простим і розширеним. У господарствах за певних умов відтворення може бути простим протягом кількох років або розширеним. Можливі випадки скорочення поголів’я свиней у зв’язку із спеціалізацією по основній галузі. Залежно від напряму господарства в цілому або окремо свиноферми структура стада може суттєво варіювати. Остання дуже динамічна в процесі виробництва протягом року.
У племінних господарствах структура в основному стабільна. На товарних свинофермах господарств із закінченим циклом виробництва виробничі групи свиней у структурі стада в середньому становлять, %: кнури – 1,0, основні свиноматки – 6, перевірювані – 6-7, поросята до 2-місячного віку – 25, поросята 2- 4-місячного віку – 17-22, ремонтний молодняк – 6-8, відгодівельне поголів’я – 30-40.
У спеціалізованих відгодівельних господарствах, оскільки все відгодівельне поголів’я купують в інших господарствах, кнурів і свиноматок у структурі стада немає.
Формування стада. Стадо свиней повинно відповідати високим продуктивним якостям і забезпечувати генетичний прогрес у своєму розвитку. Свиноферма повинна бути укомплектована міцними тваринами високопродуктивних ліній і родин. Для свиноматок з міцною конституцією характерний більший строк використання і від них одержують міцне життєздатне потомство.
Від свиноматки за рік необхідно мати не менше двох опоросів, щоб одержати від неї 2 т свинини або більше. Для кнурів-плідників, особливо при інтенсивному використанні, вимоги до міцності конституції дуже високі.
Батьківське стадо в товарних господарствах можна комплектувати як з чистопородних, так і помісних свиноматок та кнурів.
Якщо стадо складається з чистопородних тварин, то для забезпечення ефективного його ремонту з основних свиноматок формують племінну групу (племінне ядро), у яку виділяють 25% кращих за продуктивністю з відомим походженням свиноматок. Одержаних від них ремонтних свинок вирощують для ремонту свиноматок основного стада (через групу перевірюваних). Від інших 75% основних свиноматок (товарна група) одержують потомство для відгодівлі.
У господарствах, які виробляють свинину, для підвищення продуктивності свиней необхідно максимально використовувати промислове схрещування. Як батьківську форму краще брати кнурів порід ландрас, дюрок, полтавська м’ясна, українська м’ясна, гемпшир, п’єтрен, а як материнську – велика біла, українська степова біла.
Кращі результати спостерігають при трипородному схрещуванні. Одержаних від двопородного схрещування помісних свинок схрещують з кнурами м’ясних порід і одержують трипородний помісний приплід з дуже високими відгодівельними та забійними якостями. Такий метод розведення свиней оправданий у неспеціалізованих господарствах.
Основні технологічні вимоги інтенсифікації. Рентабельність будь-якої свинарської ферми значною мірою залежить від породних особливостей, рівня і повноцінності годівлі та правильної організації самого виробництва. Інтенсифікація галузі – головний аспект його ефективності. Для забезпечення високої ефективності виробництва свинини необхідно одержувати від свиноматки 2 опороси за рік і більше з продуктивністю за один опорос 9-11 поросят; забезпечити середньодобовий приріст свиней на відгодівлі 550-650 г з витратами корму на 1 кг приросту не вище 4,0-4,5 корм. од. Мінімальна жива маса молодняку у 60-, 120-, 270-денному віці має бути в середньому відповідно 16, 40 і 120 кг.
Виробництво свинини в господарстві повинно досягати не менше 100 кг на перехідну голову і 1,8-2,0 т на основну свиноматку за рік.
Для забезпечення повноцінної годівлі на основну свиноматку з приплодом на рік необхідно заготовити 14 т кормових одиниць, з яких 3 т ячменю, 3 – кукурудзи, 2 – пшениці, 2 – зернобобових і 9 т соковитих і зелених кормів.
Важливою технологічною ланкою інтенсифікації свинарства є відтворення. Правильне утримання і повноцінна годівля кнурів- плідників дають можливість максимально використовувати їх генетичний потенціал. Залежно від віку і живої маси кнурам- плідникам необхідно забезпечити повною мірою їх потреби в загальних енергетичних поживних речовинах і перетравному протеїні.
Успішне вирощування поросят залежить від їх розвитку в ембріональний період, індивідуальних особливостей, молочності свиноматок, умов годівлі та утримання.
Вирощування поросят в неспеціалізованих господарствах не відрізняється значною мірою від їх вирощування в спеціалізованих господарствах.
Але треба пам’ятати, що в неспеціалізованих господарствах можливі великі варіації умов утримання і особливостей годівлі. Динаміку цих особливостей визначають умови і традиції, які склалися в господарстві, наявність певних кормів, технічні характеристики будівель для утримання молодняку.
Разом з тим слід зазначити, що в перші дні життя необхідні поживні речовини поросята одержують з материнським молоком. Але починаючи з 2-3-го тижня потреба в них значряти но підвищується, а кількість молока у свиноматок зменшується. Тому для повного забезпечення поросят поживними речовинами їх необхідно по можливості підгодовувати різними кормами. Визначено, що за перший місяць життя витрати на 1 кг приросту маси тіла поросят на 85% перекриваються за рахунок материнського молока і лише на 15% – за рахунок підгодівлі. Протягом другого місяця витрати материнського молока на приріст маси тіла зменшуються до 30%, а за рахунок підгодівлі збільшуються до 70%. В середньому за молочний період на одержання приросту витрачається поживних речовин за рахунок молока свиноматки 45, підгодівлі – 55%.
Поросята народжуються з недосконалою системою терморегуляції. До 40-45% енергії використаних кормів витрачається на підтримку температури тіла. Утримання поросят у свинарниках-маточниках з мікрокліматом, який не відповідає зооветеринарним нормативам, призводить до масових захворювань органів травлення і дихання. Тому забезпечення відповідного температурно-вологісного режиму при вирощуванні поросят, як і якість годівлі, важливі для успішного ведення галузі свинарства. Завершальним етапом у виробництві свинини є відгодівля. Мета відгодівлі свиней – одержання у як найкоротші строки найбільшої кількості високоякісного м’яса і сала при мінімальних витратах кормів та ін.
В умовах неспеціалізованих господарств, як і в спецгоспах, можливі два види відгодівлі свиней: м’ясна з різновидністю – беконна і відгодівля свиней до жирних кондицій [ 8, 9 ].

Контрольні запитання.

3.2    Техніка розведення свиней і племінна робота.

1) Який термін парування у свиней при використанні в промислових цілях;

2) Які є види парування свиней;

3) Як проходить підготовка свиноматок до опоросу;

4) Які є типи опоросів;

5) Методи розведення-це;

6) Які є способи мічення свиней;

7) Чим зумовлюється обсяг виробництва свинини в сільськогосподарських підприємствах;

4. ВІВЧАРСТВО З ОСНОВАМИ КОЗІВНИЦТВА

4.1. Значення вівчарства і козівництва. Біологічні особливості і види продуктивності овець та кіз. Породи овець та кіз

Біологічні особливості овець та кіз. 

Вівці відносяться до жуйних тварин. Вівці мають вузьку морду, дуже рухомі тонкі губи, що дозволяє їм низько скушувати траву і підбирати із землі найдрібніші опалі частини рослин (листочки, колоски). Травна система овець добре пристосована до переварювання грубих кормів і повнішого засвоєння живильних речовин, що містяться в них.

У овець міцні кінцівки з міцними копитами. Вони рухомі і витривалі, можуть робити великі переходи і використовувати рослинність пустинних, напівпустинних і гірських пасовищ з розрідженим травостоем. Вівці багатьох місцевих порід пустинних і гірських районів здатні накопичувати в сприятливі кормові періоди значні відкладення жиру в тілі, який витрачається під час перебоїв в годівлі. Ці тварини добре пристосовані до суворих умов сухого спекотного клімату. Вівці погано переносять утримання в сирих приміщеннях і на болотистих пасовищах. У таких умовах вони часто худнуть, знижують продуктивність, захворюють різними хворобами і нерідко гинуть.

Тривалість життя овець 12-14 років. Проте для господарського використання їх утримують тільки до 6-8 років, а потім вибраковують для забою на м’ясо. Статева зрілість у овець наступає в 6-7-місячному віці. Тривалість суягности у маток в середньому п’ять місяців, а період підсосу — 3-4 місяці. Вим’я у овець досить добре розвинене, з двома сосками. Зазвичай вівці приносять по одному ягняті (за винятком овець романівської породи). Жива маса ягнят при народженні складає приблизно 7-8 % маси дорослої тварини [ 25].

Конституція і екстер’єр. 

Під конституцією розуміють сукупність найбільш важливих екстер’єрних і інтер’єрних особливостей організму, обумовлююче здоров’я і продуктивність тварин. Конституція тварин залежить від спадкових властивостей і чинників навколишнього середовища. Вівці різних порід і різних напрямів продуктивності істотно відрізняються за конституцією, оскільки мають неоднаковий розвиток кістяка, м’язів, шкіри і травних органів.
У овець шерстного напряму в порівнянні з м’ясними і молочними відносно важче шкіра (12,9 %), кістки і голова (15 %), а м’яса у них менше. У м’ясних тварин, навпаки, сильно розвинені показники м’ясності (курдючний і внутрішній жир — 59,6 %, м’ясо без кісток — 43,7 %), а маса шкіри складає тільки 6,2 %, кісток — 8,7 %. У овець молочного напряму продуктивності дуже сильно розвинені внутрішні органи (50,6 %), але слабо розвинені шкіра (7,0 %) і показники м’ясності (жир — 36,0 %, а м’ясо без кісток — 25,0 %).
Розвиток окремих органів і тканин у овець різних порід і напрямів продуктивності визначає в тому або іншому ступені їх конституціональні особливості. Разом з цим в межах кожної породи можуть зустрічатися тварини різної конституції.
Міцна конституція. Тварини міцної конституції є найбільш бажаними для всіх напрямів продуктивності. Вони характеризуються пропорційним розвитком всіх частин тіла, хорошим здоров’ям, нормальними відтвірними здібностями і стійкістю до захворювань. Кістяк у них міцний, шкіра щільна, не дуже товста і не груба на дотик. Тварини міцної конституції мають зазвичай високу продуктивність.
Груба конституція. У овець сильно розвинений кістяк, особливо череп і кінцівки; спостерігаються потовщення і огрублення шкіри. Гармонійність складання часто порушується довгоногістю, великою головою. Тварини великі, масивні. Здоров’я часто навіть краще, ніж у овець міцного типу. Шерстні якості овець унаслідок гіршої оброслості, і більшою огрубленості шерсті зазвичай знижені. М’ясна продуктивність також нижче, ніж у тварин міцної конституції, в результаті більшої відносної маси кісток в туші.
Ніжна конституція. У тварин цього типу спостерігається недорозвинення кістяка: вузька морда, вузькі груди, свислий зад, тонкий кістяк. По масі вони менші за тварин міцного типу. Продуктивність таких овець знижена, оскільки шерсть у них рідша і коротша, оброслість черева погана, здоров’я слабкіше. У маток часто спостерігаються зниження відтвірної здатності.
Щільна (або суха) конституція. Тварини щільної конституції багато в чому схожі з тваринами міцної конституції. У таких овець буває менше жирових відкладень. Вони характеризуються інтенсивнішим обміном речовин, живим темпераментом, хорошою рухливістю. Кістяк у них помірно розвинений, міцний, шкіра щільна, добре розвинені м’язи, здоров’я хороше. З виробничої точки зору ці тварини бажаного типу.
Рихла (або сира) конституція. По основних ознаках тварини протилежні вівцям щільної конституції. У них сильно розвинені шкіра і підшкірна клітковина, що сприяє відкладенню жиру. Вони мають флегматичний темперамент. Обмін речовин сповільнений. Цей тип конституції найчастіше зустрічається у тварин м’ясної продуктивності. Тварини рихлої конституції вимогливіші до годівлі і утримання. Серед них можна зустріти овець з низькою плодючістю, поганою молочністю.
Віднесення тварин до того або іншого типу конституції у виробничих умовах здійснюється по зовнішніх ознаках і за показниками продуктивності. Точніше визначення конституції вимагає вивчення фізіологічних ознак, складу крові, гістологічних особливостей, температури тіла, частоти дихання, пульсу. Серед тварин можна зустріти проміжні типи, яких без спеціальних досліджень важко віднести до якого-небудь з описаних типів конституції [ 25].
За екстер’єром оцінити овець складно тому, що шерстний покрив скрадає наявний розвиток і співвідношення ряду статей вівці (холки, спини, боків, черева, стегон). Найкраще піддаються оцінці будова і стан голови, шиї, ніг.
Досвідчений фахівець тільки по одній голові вівці може визначити породу, стать, вік, тип конституції і стан здоров’я тварини. Але це не значить що можна обмежитися тільки оцінкою голови. Усі статі тварини є інтегральними частинами цілого і повинні бути оглянуті, й оцінені з урахуванням загальної будови пропорційності, віку, типу, статі, угодованості, породи тварини і їх призначення. У виробничих умовах не роблять загальноприйнятих вимірів тварини в цілому і його статей.
Пояснюється це тим, що шерстний покрив утруднює точне вимірювання тварин, а експертна оцінка екстер’єру повинна проводиться швидко (отара овець за робочий день).

Зоологічна і виробнича класифікація овець та кіз.

Породи овець класифікують залежно від конкретних завдань по одній з двох систем: зоологічною або виробничою.
Зоологічна класифікація. Вона побудована не по ознаках відмінностей черепа, як у інших сільськогосподарських тварин, а за формою хвоста і його довжині. Така класифікація пояснюється тим, що на розмірах і формі хвоста в набагато більшому ступені, чим на черепі, відбилися відмінності між групами овець по комплексу біологічних особливостей. Довжина хвоста, згідно даної класифікації, враховується не в абсолютних лінійних величинах, а по тому, чи досягає кінчик хвоста скакальних суглобів або опускається нижче. Форма хвоста характеризується ступенем розвитку жирових відкладень уздовж хвостових хребців і зовнішнім виглядом цих відкладень.
Зоологічна класифікація овець була розроблена знаменитим натуралістом Палласом. До неї були внесені деякі зміни німецьким ученим Натузіусом. Згодом ряд доповнень до класифікації Палласа-Натузіуса внесли росіяни учені — спочатку Н. П. Чирвінський, а потім М. Ф. Іванов.
По довжині і формі хвоста породи овець розподіляють на наступні п’ять груп. Унаслідок великої мінливості числа хвостових хребців, а також форми і розмірів жирових відкладень на хвості, особливо в процесі породоутворення із застосуванням схрещувань окремих порід, по даній класифікації не завжди можна достатньо чітко встановити різницю між вівцями різних порід, а тим більше між різними помісями. Проте зоологічна класифікація має наукове значення, так-як вона дозволяє судити про ступінь біологічної схожості або відмінності між вівцями різних порід. А це необхідно враховувати в практиці використання порід, при районуванні їх і виборі для схрещувань. Проте в одній і тій же зоологічній групі нерідко опиняються породи, вельми різні по напряму продуктивності. Наприклад, в групу довготонкохвостих овець входять і тонкорунні породи, і м’ясні, і деякі смушкові, і різні інші грубошерстні. Тому для виробничих цілей однієї зоологічної класифікації недостатньо. її доповнюють виробничою (господарською) класифікацією.
Виробнича класифікація відображає напрям продуктивності овець. Розробив її академік М. Ф. Іванов.
Всі породи овець за основною продуктивністю діляться на чотири групи.
1. Тонкорунні вівці, які мають у свою чергу три напрями:
– шерстний — грозненська порода, ставропольська, сальська, радянський меринос, азербайджанський гірський меринос;
– шерстно-м’ясний — асканійська, кавказька, алтайська, забайкальська, красноярська, південно-уральська та інші;
– м’ясо-шерстний — прекос, казахський архаромеринос, грузинська тонкорунна жирнохвоста, в’ятська, дагестанська гірська.
2. Напівтонкорунні вівці: шерстно-м’ясний — цигайська порода; м’ясо-шерстний, яке підрозділяється на:
а) довгошерстні (куйбишевська порода, російська довгошерстна, лінкольн, ромні-марш);
б) короткошерстних (горьківська, прибалтійська, гемпшир, шропшир).
3. Напівгрубошерстні вівці: сараджинська, тянь-шанська, гірсько-карпатська і інші породи.
4. Грубошерстні вівці:
– шубні — романівська порода, північна короткохвоста і сибірська короткожирнохвоста;
– смушкові — каракульська порода, сокільська, чушка, малич;
– м’ясо-сальні — гісарська, едильбаевська і джайдара;
– м’ясо-шерстно-молочні — карачаївська, тушинська, балбас, мазех, осетинська, індійська та інші;
– м’ясо-шерстні — черкаська, михновська, кучугурівська і інші породи.
Тонкорунні породи овець мають наступні характерні особливості: тонина шерсті від 60-го до 80-ої якості, що відповідає 14-25 мкм; довжина шерсті в середньому 7-9 см; звитість чітко виражена — близько 68 завитків на 1 см довжини волокна. Разом з тим окремі породи помітно розрізняються між собою по рівню як шерстної, так і м’ясної продуктивності, по статурі і величині тварин, що покладене в основу ділення їх на типи: шерстний, шерстно-м’ясний і м’ясошерстний.

Вівці шерстного типу мають сильно розвинену шкіру і кістяк, хорошу густину шерсті і оброслість тулуба шерстю руна. Складчастість шкіри помірна, на шиї 1-2 добре розвинені складки. Мускулатура і жирова тканина розвинені слабо (м’ясна продуктивність низька). Маса руна у маток 6-8 кг, у баранів — 15-18 кг шерсті. Жива маса баранів в середньому складає 80-90 кг, маток — 45-48 кг. Барани в основному рогаті, матки комолі. Тонкорунні вівці шерстного типу добре використовують степові пасовища посушливих районів Ставрополья, Нижнього Поволжья, Калмикії, Дагестану.

Вівці шерстно-м’ясного типу відрізняються від шерстних крупнішими розмірами, меншою складчастістю шкіри, кращими формами статури, хорошими м’ясними якостями. В середньому барани цього напряму продуктивності мають живу масу 100-120 кг, матки — 55-60 кг; настриг шерсті з баранів складає 10-15 кг, з маток — 5,5-6 кг; шерсть в основному 64-ої якості, довжина її 7-9 см. Барани в основному рогаті, матки комолі. Комбінована продуктивність овець цього напряму добре виявляється в умовах відносного помірного клімату і при достатньо повноцінній годівлі. Тому розводять їх в основному в степових зонах Північного Кавказу, Алтайського краю, Забайкалья.

М’ясо-шерстні вівці характеризуються відсутністю складчастості шкіри, помірним розвитком кістяка, бочкоподібним тулубом, скороспілістю, добре вираженими м’ясними формами. По настригу шерсті вони поступаються тонкорунним вівцям інших напрямів. Тонкорунні м’ясошерстні барани мають живу масу 90-100 кг, матки — 55-65 кг; настриг шерсті з баранів складає 6-7 кг, з маток — 3,5-4 кг при виході чистої шерсті в межах 45-55 %, шерсть у них 60-64-ої якості; довжина шерсті у баранів досягає 9-10 см, у маток — 7-8 см. Вівці м’ясо-шерстного типу вимогливіші до умов годівлі і утримання. Вони погано розвиваються і мають низьку продуктивність в умовах напівзасушливого і тим більше сухого клімату. В той же час високий потенціал їх м’ясошерстної продуктивності добре реалізується в районах стійкого зволоження при забезпеченні достатньої кількості корму (зокрема соковитого). Тому їх розводять в зонах, що мають вологіший клімат (центральні райони Росії, Сибіру, гірські райони Дагестану і ін.).

Слід зазначити те, що впродовж останніх 20-25 років вдосконалення практично всіх вітчизняних тонкорунних порід овець здійснювалося шляхом того, що приливали кров австралійських мериносів. В результаті цієї роботи підвищився настриг шерсті і вихід чистого волокна, покращала якість шерсті і жиропоту, але в той же час і дещо згладилися відмінності між тонкорунними вівцями різних типів [ 25].

Основні види продукції вівчарства та козівництва. 

Вовна — волосяний покрив тварин, з якого виготовляють як товари народного споживання (одяг, взуття, килими, хустки та ін.), так і промислові матеріали (технічні сукна, повсть, фетр).
За характером волосяного покриву і типами складових його волокон вовну розділяють на однорідну й неоднорідну. Однорідна має волокна одного типу: пухові (тонка вовна), або перехідні (напівтонка вовна).

Смушки, овчини — основний вид сировини для виготовлення хутрових виробів. Шкурки з ягнят сокільської породи називають «смушка». Якість і цінність їх визначають за такими основними ознаками: форма завитка, його розмір, колір, густота, пружність/блиск, розмір шкурки, товщина міздри.

М’ясо овець (баранина) — поживний і смачний продукт харчування людини. Цінність баранини, її дієтичні властивості визначаються вмістом біологічно повноцінних і легкозасвоюваних організмом людини білків. Крім того, воно містить багато вітамінів групи В, мінеральних речовин і жирних кислот. За вмістом білка баранина близька до яловичини і перевищує свинину. Енергетична цінність м’яса овець вища порівняно з яловичиною на 33—36,4 %.

Овече молоко поживніше, ніж коров’яче й козине. В ньому більше сухих речовин (в 1,4 раза), жиру (в 1,8 раза), загального білка (в 1,7 раза), енергетична цінність його вища в 1,5 раза. Жир в молоці міститься у вигляді малесеньких кульок, які утворюють емульсію в теплому молоці і суспензію в холодному [ 25].

Типи волокон, види і властивості вовни.

Типи вовнових волокон

Типи шерстинок. Овеча вовна складається з шерсти­нок різних типів: ості, пуху, перехідного, сухого, мертво­го, покривного і захисного волосу. До власне вовни нале­жить ость, пух, перехідний, сухий і мертвий волос.
Ость прямі або трохи хви­лясті, звичайно довгі і товсті (50—120 мк) шерстинки. Вони складаються з кіркового і луско­подібного шарів та серцевини. Лускоподібний шар ості має «бруківчасту» будову — нагадує клад­ку каменів бруківки. Таке розта­шування клітин цього шару спри­яє блиску ості. Серцевина в ості добре розвинена і являє, собою суцільну порожнину, наповнену повітрям. Ость – головна складо­ва частина руна грубововних овець.
Пух — дуже звивисті і дуже тонкі (15—25 мк) шерстинки. Вони складаються з двох ша­рів—кіркового і лускоподібного. Пухові волокна мають велику міцність, розтяжність і еластичність. Кільцевидна будо­ва лускоподібного шару цих волокон сприяє розсіянню світла, і тому пух майже позбавлений блиску. У тонко­рунних овець пух утворює всю масу руна, а в грубовов­них і напівгрубововних він становить підшерстя, нижній ярус руна.
Перехідний волос — хвилясті, середньої топини (25 52 мк) шерстинки. Вони складаються з трьох шарів: лус­коподібного (як і в ості «бруківчастої» форми), кірково­го і серцевинного. На відміну від ості, серцевина перехід­ного волоса не суцільна, а переривчаста.
Перехідний волос становить основну масу вовни в і.чроспілнх м’ясо-вовповнх (напівтонкорунних) овець і пг пікни процент у напівгрубововних.

Мертвий волос — різновидність ості в деяких грубо­вовних порід (курдючних, монгольських). Це товсті (150—200 мк) шерстинки з дуже розвиненою серцеви­ною, завдяки чому вони легко ламаються при згинанні. Мертвий волос має переважно білий колір і не фарбуєть­ся. Наявність його в руні значно погіршує якість вовни.
Назва «мертвий волос» не зовсім вірна. Вона характе­ризує лише погані технологічні властивості цих волокон. Насправді ж вони ростуть так само, як і волокна інших типів. Мертвий волос у великій кількості трапляється в диких овець.
Сухий волос — звичайна ость, але суха, жорстка і ламка, позбавлена блиску. Такі шерстинки з’являються внаслідок поганої годівлі, нестачі жиропоту, тривалого впливу на вовну дощу, снігу та ін. Якщо є у руні сухий волос, він погіршує технологічні властивості вовни.
Песига (ягнячий волос)—грубі волокна, що бува­ють у тонкорунних і напівтонкорунних ягнят. З віком ці шерстинки випадають. Іноді песига виростає і в дорослих тонкорунних овець (на ділянках шкіри, пошкоджених під час стриження, внаслідок укусу сторожового собаки тощо). Ці волокна відрізняються від інших більшою дов­жиною, товщиною і меншою звивистістю.
Покривний волос дістав цю назву тому, що він розта­шовується на шкірі похило, ніби покриває її. Він росте на лицевій частині голови, вух і на ногах. Це короткий блискучий волос типу ості. Він іноді має інший колір, ніж рунна вовна, наприклад у чорноголових овець.
Для оцінки овець за вовновою продуктивністю використовують такі показники, як настриг немитої (брудної)вовни на вівцю, вихід чистої (промитої в мильно-содовому розчині та висушеної) вовни, настриг чистої і якість вовни.
Вихід чистої (митої) вовни — відношення маси її (з поправкою на кондиційну вологість) до початкової маси брудної вовни, виражене в відсотках, як правило, коливається в межах 40-60%, що залежить від кількості жиропоту, забрудненості вовни, породи й віку овець.
Якість вовни – визначається за комплексом ознак, серед яких найбільше поширення одержали такі, як довжина вовни, її тонина, звивистість (кількість завитків на 1 см її довжини), блиск, пружність (здатність відновлювати попередню довжину при розтягуванні), міцність на розрив, наявність жиропоту, його кількість та якість, забрудненість вовни.
У каракульських овець якість смушків оцінюють за кольором (чорний, білий, ср, золотистий, сірий і т.д.) та формою завитка (вальок, біб, гривка, кільце, півкільце, горошок, штопор).
Залікова маса — це маса немитої вовни при базисно­му проценті виходу, встановленому для даної зони, об­ласті чи району для митої вовни.
Залікову масу визначають за формулою:
Вф х Пф
Вз = Пб = кг,

де Вз – вага залікова, Вф – вага фактична, Пф – фактичний процент виходу чистої вовни, Пб – базисний вихід чистої вовни (38%).
Вади і дефекти вовни. Основною вадою вовни є за­сміченість її рослинними домішками, які поділяють на легко- і важковідокремлювані. До легковідокремлюваних належать солома, сіно, залишки кормів, реп’яхи, до важковідокремлюваних — такі домішки, які дуже міцно утримуються у вовні (ковила, парило, вівсюг).
Кізячна вовна утворюється при забрудненні вовнового волокна гноєм. Пучки вовни містяться ніби всередині засохлих грудок гною.

Базова вовна (забазованість) відрізняється від кізячної вовни тим, що вона забруднена гноєм, сечею і землею по всьому руну.

Тавро (дьогтярка) — вовна, зіпсована різними речовинами, що не змиваються,— дьогтем, мазутом, олій­ною фарбою тощо. Тому рекомендують мітити овець ли­ше фарбами, в основі яких є ланонін, і тільки на морді або вухах.
Січка (перестриг) —дрібно порізана вовна довжиною 0,2—0,3 см. її отримують при повторному проходженні машинки по вже обстриженій поверхні [ 25].

Організація, строки і техніка стриження овець та кіз.

Стриження вовни – один з найважливіших технологічних процесів у вівчарстві. Робота ця дуже трудомістка та відповідальна, від її правильної організації й термінів проведення залежать не лише якість, цінність і технологічна придатність вовнової сировини, тобто економічний ефект від заняття вівчарством, а й стан здоров’я овечого поголів’я на фермі.
Велике значення мають терміни проведення цього заходу. Надто раннє стриження створює ризик переохолодження тварин, внаслідок якого можливе виникнення пов’язаних з цим різноманітних захворювань. Але й затягувати з його проведенням не слід, оскільки з настанням тепла у нестрижених грубошерстих овець може початися природна сезонна линька, і тоді значна частина вовни буде втрачена. Окрім того, теплої пори року нестрижені тонкорунні й напівтонкорунні вівці перегріваються й худнуть, а підсисні вівцематки знижують не лише свою вгодованість, але й молочність, що призводить до відставання в рості й розвитку їх ягнят.
Тонкорунних і напівтонкорунних овець стрижуть один раз на рік, наприкінці весни, одразу після настання стабільно теплої погоди. Якщо тварин цих порід стригти двічі на рік, то проміжок часу між стриженнями буде недостатнім для того, щоб їхня вовна встигла відрости на потрібну для її технологічної придатності довжину. Довжина волокна є однією з важливих характеристик, які впливають на закупівельні ціни тонкої та напівтонкої вовни. І якщо цей параметр не відповідає вимогам, необхідним для виготовлення гладких вовняних тканин й інших виробів високої якості, то вартість сировини значно знижується. Тому одноразове стриження тонкорунних, напівтонкорунних порід овець та їх метисів вигідніше з економічної точки зору (менше затрачається зусиль на проведення стрижки, а ціна продукціївища).

Грубошерстих і напівгрубошерстих овець стрижуть зазвичай двічі на рік: навесні, після настання теплої погоди, та наприкінці літа – початку осені. Терміни проведення цього заходу значною мірою залежать від особливостей клімату і погодних умов, але закінчити стриження необхідно не пізніше, ніж за 2,5–3 місяці до настання істотного похолодання, щоб вовна до початку холодного сезону встигла відрости на 2,5–4 см (швідкість її відростання залежить від породи, віку, якості й кількості корму, а також багатьох інших факторів).
Молодняк зимових і ранньовесняних окотів стрижуть зазвичай наприкінці літа (у віці 5–7 місяців), у рік їхнього народження, та отримують поярок – найбільш цінну овечу вовну. Цінність пояркової вовни полягає в її надзвичайній м’якості, еластичності, блиску. Тканина, виготовлена з такої вовни, тдуже приємна на дотик, не деформується після прання та внаслідок експлуатації, вона легка й добре зберігає тепло.

Призначених на м’ясо овець доцільно стригти не пізніше ніж за 1,5–2 місяці до запланованого забою: вовна за цей час встигне відрости, і шкури можна буде використовувати як сировину для хутряних виробів. Якщо говорити про конкретні дати, то в нашому кліматі весняне стриження зазвичай проводять наприкінці травня – у червні, а осіннє бажано завершити до 15 вересня.
Стриження слід проводити в якомога більш стислі терміни. Це дозволить до наступної кампанії отримати відросле волокно в усіх тварин приблизно однакової довжини. Рівномірне відростання вовни забезпечить максимально однорідну продукцію для наступного стриження. Та й сам процес буде проходити набагато легше й швидше, оскільки не доведеться сортувати овець відповідно до їхньої довжини вовнових волокон і можна буде стригти всіх тварин підряд, не вибираючи.
До успішного проведення стриження в короткі терміни слід готуватися заздалегідь. Для цього потрібно ретельно продумати всі етапи роботи, підготувати тварин, інструменти та приміщення. Приміщення для стриження овець обладнують або в уже наявних спорудах (в стригальню можна перетворити кошару, пусте зерносховище, сарай тощо), або ж використовують побудоване саме для цієї мети. У будь-якому випадку необхідно передбачити зручні виходи із стригальні до загону з нестриженими вівцями і до загону для тварин після стриження.

Якщо стригальня велика, а загонів немає, то приміщення можна тимчасово поділити на зони за допомогою переносних щитів. В одній частині розміщуються нестрижені тварини, в середній відбувається процес стриження, маркування та зважування тюків вовни, а в третю відправляють пострижених овець. У стригальні має бути чисто, сухо і добре освітлено. Якщо природного світла недостатньо, то слід подумати про його штучні джерела. Також знадобиться чисте, просторе приміщення для збору й тимчасового зберігання готової вовни.

Стосовно інструментів та обладнання: будуть потрібні спеціальні ножиці або стригальні машинки, запасні частини до них, змінні ножі, точильний апарат, кошики для збору й перенесення рун, ваги, шпагат для зв’язування кип вовни, фарба для маркування та ветеринарна аптечка. Одночасно зі стриженням нерідко проводять підрізування копит, у такому випадку знадобиться спеціальний інструмент і для цієї роботи (копитний ніж, щипці-кусачки, гачок для розчищення копит, рашпіль, букова смола або дьоготь, перев’язувальний матеріал).

Стриження овець – досить трудомістке заняття, тому необхідно залучати до цієї роботи досвідчених стригалів та помічників. У невеликих приватних господарствах або за наявності малочисельної отари можна впоратися зі стриженням і власними силами, без сторонньої допомоги. Але у випадку значного поголів’я на фермі варто заздалегідь домовитись про допомогу кваліфікованого персоналу.
За два тижні до планованого початку стриження не рекомендується випасати овець на пасовищах з бур’янистою рослинністю, здатною забруднювати руно. До таких рослин належать лопух (реп’ях), череда, нетреба звичайна та схожі види, чиє насіння, частинки стебел або листя можуть заплутуватись у волокнах вовни при потраплянні на них і суттєво погіршувати якість руна та знижувати ціну вихідної сировини.

За тиждень до планованого початку стриження овець тримають подалі від багнюки, не дозволяють їм забруднюватися (під час водопою, після дощу тощо), а до базу та в кошари завозять свіжу суху солому для щільної підстилки. За день до стриження чабани повинні зістригти на вівцях ковтуни і сильно забруднену вовну, а на випадок дощової погоди поголів’я на кілька днів переводять у сухе приміщення.
За 10–12 годин до стриження тваринам не дають їжу (з вечора до ранку), а за 4–6 годин припиняють поїння. Справа в тому, що нагодовані та напоєні дорослі вівці в процесі зістригання вовни знаходяться у неприродних для них позах, через що відчувають значний дискомфорт від тиску наповнених органів травлення на діафрагму й легені. Внаслідок цього дискомфорту вони поводяться неспокійно і створюють додаткові незручності в роботі стригалів. Але якщо тварин не годувати занадто довго, то у них істотно заглиблюються голодні ямки на боках, і це теж ускладнює стриження та збільшує ризики травмування шкіри. Перерва в годуванні ягнят підсисного віку не має перевищувати 3–4 години [ 25].

Класифікація вовни.

Вовна — волосяний покрив тварин, з якого виготовляють як товари народного споживання (одяг, взуття, килими, хустки та ін.), так і промислові матеріали (тех­нічні сукна, повсть, фетр).

За характером волосяного покриву і типами складових його волокон вовну роз­діляють на однорідну й неоднорідну.
Технічні властивості і якість вовни перебувають у тісній взаємозалежності. Процес переробки вовни пот­ребує доброї вираженості таких ознак і властивостей новни, як звивистість, довжина, тонина, міцність і розтяжність, еластичність, пружність, м’якість, колір, блиск, однорідність, звалювання і прядивність.
Звивистість вовнових волокон характерна для чистої вовни. Завитки різного розміру і форми властиві тонкій і напівтонкій вовні. Дрібні завитки спосте­рігаються в мериносових овець. Чим тонше волокно, тим дрібніші завитки і тим більше їх налічується на одини­цю довжини штапеля (1 см). Для мериносової вовни найбільш типова звивистість від 5 до 8 завитків, рідше 10 завитків на 1 см довжини; для напівтонкої вов­ни більш крупна — від 4 до 1,5 і менше завитків на 1 см і при подальшому збільшенні розміру завитків від­мічається хвильова звивистість.

Для тварин міцного типу констутуції найбільш ха­рактерна нормальна (напівкругла) звивистість; при ніжній або ослабленій конституції спостерігається ви­сока, стиснута і петлиста форма завитків, так звані маркирт і нитка, в овець грубого типу конституції з товстою шкірою звивистість здебільшого слабковиражена. При високій (маркиртній) і петлистій (нитка) звивистості вовна має низьку якість, а при недостатній — погіршу­ються її прядивні властивості.
Тонина —найважливіша властивість вовни. Виз­начають за діаметром поперечного перерізу волокна у мікрометрах згідно з прийнятою класифікацією.
Тонина вовни (товщина волокон) варіює в широких межах — від 10 до 350 мкм. При бонітуванні овець то­нину вовни оцінюють на око, для контролю користують­ся спеціальними зразками вовни з точно виміряною то­ниною.

Міцністю вовни називають здатність волокон протидіяти силі, що розриває їх. Міцність вовни зумов­лена її тониною і гістологічною будовою волокон, а та­кож іншими факторами, до яких належить насамперед годівля, утримання, здоров’я, конституція овець тощо. Волокна вовни овець мають велику міцність. При дослі­дах на розрив одиночні волокна витримують в серед­ньому таке розривне навантаження: пух — від 4 до 10 г, максимально— 17; перехідний волос — від 9 до 23, мак­симально — 45, ость — від 29 до 63 г.
Міцність вовни визначають також за розривною дов­жиною пучка в кілометрах. Де умовна відстань, на якій пучок вовни розривається від власної маси. Вимірюєть­ся міцність за розривною довжиною на спеціальних при­ладах—динамометрах. Міцність вовни за розривною довжиною становить у середньому: для тонкорунних овець 7—9,5 км; для напівтонкорунних — 9,7—11,2; для окремих напівгрубововнових (кавказької групи) — 9,6— 12,3 і для грубововнових—10—13,3 км. Найміцніша вовна росте на боках, а найслабкіша — на животі. На міцність вовни найбільше впливає недогодовування овець, хвороби, нестача сірковмісних амінокислот (цис­тину й метіоніну) у кормах. При поганій годівлі з’явля­ється «голодна тонина».
Розтяжність (подовження) — здатність, вовни збільшуватись у довжину під впливом навантаження Виражається в процентах. Подовження для різних груп вовни при нормальному стані варіює в таких межах: тон­кої — 30—58 %, напівтонкої — 37—67, напівгрубої — 32—48 і грубої — 40—47 %; максимальне подовження вовни у деяких помісних овець, наприклад цигай-гірсько- карпатських, сягає 100 % і більше.

Довжина вовни — одна з важливих ознак, яка визначає її виробниче призначення, настриг, належ­ність руна до певного класу згідно із стандартом. За­лежно від довжини волокон всю тонку й напівтонку вов­ну поділяють на два основних сорти — гребінна (кам­вольна) довжиною не менш як 7 см і апаратна (сукон­на) довжиною 5,5—5 см і менше. Тонкорунних і напів­тонкорунних овець стрижуть через рік, напівгрубововнових і грубововнових — через 9 місяців. У виробничих умовах довжина вовни вимірюється (при бонітуванні й класируванні) в природному стані, тобто за висотою штапелю або довжиною косиць, і називається природною довжиною. Вимірюється з точністю до 0,5 см. Крім при­родної, вимірюють справжню довжину вовни за випрям­леними волокнами.

Природна довжина вовни в річному віці досягає в середньому у тонкорунних овець 6,5—9 см (максималь­но 15 см), у напівтонкорунних — 7,5—15 см (максималь­но 40 см), у напівгрубововнових і грубововнових при стриженні навесні 10—18 см. і восени 10—15 см. (максимально за рік 40—45 см). Найдовша вовна росте, як правило, на боках і лопатці. За сприятливих умов годівлі й утри­мання швидкість росту вовни за місяць у 4-місячного молодняку тонкорунних порід становить 1,25—1,35 см, у напівтонкорунних — 2—2,1 см. З віком ці показники зменшуються до 0,7—1 см щомісячного приросту. Дов­жина вовни має високий коефіцієнт успадкування.
Довжина вовни вимірюється лінійкою з точністю 1мм.
Форма штапеля округла, загострена, квадратна. За внутрішньою будовою – конічна, циліндрична, зворотно-конічна.
Жиропіт. Руно вівці містить жиропіт. Цей компо­нент руна захищає волокна від дії зовнішнього середо­вища. Тонкорунні вівці мають у вовні від 15,2 до 50 % жиропоту, напівтонкорунні — від 8,2 до 22, грубововнові — 2,5—6 %. Кращий жиропіт білий і світло-кремовий. Небажаним є жиропіт темних кольорів — жовтий, оран­жевий і зелений.
Колір Основні кольори вовни в біль­шості порід овець — білий, чорний і коричневий. Біла вовна позбавлена пігментації. Ця якість її — наслідок багатовікового добору. Вироби з білої вовни можна фар­бувати в різні кольори. Чорного або коричневого кольо­ру з різними відтінками вовні надає пігмент, що містить­ся в кірковому шарі вовнового волокна. При цьому ма­ють на увазі колір чистої вовни, тобто позбавленої всіх механічних домішок і жиропоту. Пил та інші домішки можуть значно спотворити колір вовни. Жиропіт, особ­ливо в мериносів, також надає їй жовтуватого, а іноді навіть інтенсивно-оранжевого відтінку.
Сірий колір вовни зумовлений сумішшю білих і чор­них волокон. У каракульських овець рунна вовна з ві­ком сивіє, але покривний волос на голові забарвлення не змінює.
Блиск – властивість вовнових волокон відби­вати або розсіювати промені світла. Ость і перехідний волос мають сильний блиск (люстра), а пух — матовий.
Блиск не відносять до основних фізичних властивос­тей вовни. Проте він має практичне значення, бо від ньо­го залежить зовнішній вигляд шерстяного виробу.
Особливо добрим блиском відзначається кросбредна вовна. Виготовлені з неї тканини і трикотаж мають на­рядний вигляд.
Розрізняють такі відтінки блиску: люстровий, шов­ковистий, матовий і скловидний. Останні два відтінки для вовни небажані.
Одно­рідна має волокна одного типу: пухові (тонка вовна), або перехідні (напівтонка вовна).
Неоднорідна (змішана) вовна склада­ється з остьових, перехідних і пухових во­локон. В грубій вовні зустрічається мерт­вий і сухий волос.
До однорідної тонкої відносять вовну, волокна якої мають товщину в середньому не більше 25 мкм.
Залежно від типу волокон, які утворюють вовновий покрив, всю вовну поділяють на такі групи:
Тонка вовна од­норідна, складається з пухових волокон, найцін­ніша сировина, з якої виготовляють високо­якісні вироби.
Однорідна напівтонка вовна має волокна перехідного волосу або суміш грубого пуху і тонкого перехідного волосу. Середня товщина напівтонкої вовни — від 25 до 37 мкм.Напівтонку вовну одержують в основ­ному з овець напівтонкорунних порід і з деяких помісей від схрещування грубо­вовних маток з тонкорунними і напівтонко­рунними баранами.
Напівгруба вовна може бути однорід­ною і неоднорідною. Товщина однорідної напівгрубої вовни — грубше 50-ї якості. Напівгруба неоднорідна вовна складається з м’яких тонких косиць, в ній велика кіль­кість пуху і перехідного волосу. Одержують таку вовну з помісей від схрещування гру­бововних маток з тонкорунними і напів­тонкорунними баранами, а також від овець напівгрубововних порід (алтайська, сара- джинська, гірськокарпатська та ін.).
Груба вовна має пух, ость та перехід­ний волос, часто мертвий і сухий волос. Якість грубої вовни залежить від співвід­ношення в ній ості, пуху й перехідного волосу, а також від наявності мертвого й сухого волосу. Одержують її від грубовов­них овець. Основними фізико-технічними якостями такої вовни є: товщина, довжина, звивистість, міцність, розтяжність, пруж­ність, вологість, вихід митої вовни, колір і блиск.
За сезонами стриження вовну розріз­няють на весняну, пояркову і осінню.
За станом весняну рунну тонку, напів­тонку, напівгрубу і грубу вовну розділяють на нормальну, сміттєво-реп’яхову (1-ша і 2-га групи), дефектну (1-ша і 2-га групи).
Пояркову тонку і напівтонку — на нор­мальну, сміттєво-реп’яхову, забазовану: пояркову напівгрубу і грубу — на нормаль­ну і сміттєво-реп’яхову (1-ша і 2-га групи); пояркову напівгрубу гірськокарпатську — на нормальну і сміттєво-реп’яхову.

Осінню грубу і напівгрубу — на нор­мальну і сміттєво-реп’яхову. Тонка і напів­тонка вовна, що надходить для промисло­вої переробки, має ще багато вад (дефек­тів) . У більшості випадків дефекти вовни є наслідком незадовільної годівлі й утриман­ня овець, порушення правил стриження, мічення та ін.
Основними дефектами вовни є: засмі­чення рослинними домішками і різні види дефектності — перехвати, зменшення міцності, втрата нормального кольору і блиску, наявність «перестриги», тавра, ко­ростяної вовни тощо.
Уся маса вовни, знята з вівці (після стриження), називається руном. Елементи руна — косиці, штапельки і штапелі [ 25].

Класифікація овчин.

Овчини — це шкури дорослих овець і молодняку після 4 — 6-мі- сячного віку. У них є два головних компоненти: шкура і волося­ний покрив. З цими характеристиками, особливо із специфікою волосяного (вовнового) покриву шкур, пов’язані всі позитивні яко­сті та вади овчин, система їхньої оцінки, консервування, переробки й остаточного призначення та використання.

За комплексом ознак найбільш доцільного використання овечих шкур у системі переробки і для потреб населення овчини поділяють на три категорії: шубні, хутрові та шкіряні.
Шубні овчини. Це шкури овець з неоднорідною вовною. Ви­користовують їх для виготовлення шубних виробів — дублянок, кожухів, бекеш, кожушків, жилетів, які шиють переважно воло­сяним покривом всередину (за винятком комірів до шубних виробів). За породними особливостями шубні овчини поділяють на три групи: романівські, російські і степові.
Романівська є найкращою шубною овчиною у світі: пух довший за ость (м’яка на дотик, гарна поверхня овчини завдяки наявності завитків пуху над остю), сіро-блакитний колір (поєднання білого пуху й чорної ості), товста й пружна ость (стійкість проти зминан­ня і звалювання вовнового покриву овчин), добра густота вовни, тонка, міцна, щільна й легка міздря. Розрізняють пояркову овчи­ну (молодняку 5 — 6-місячного віку, основна товарна продукція) і овчину дорослих тварин, які залежно від якості волосяного по­криву поділяють на три групи.
До російських овчин відносять шкури від решти грубововних порід овець. Вони відрізняються значною кількістю пуху й від­носно тонкою остю, значно кращі за степові овчини. Шубні овчи­ни за довжиною вовни поділяють на вовнові (понад 6 см), напів- вовнові (від 2,5 до 6 см) і низькововнові (від 1,5 до 2,5 см).
Для степових овчин характерна значна кількість пуху та ба­гато грубої ості й мертвого волосу. Вони великого розміру, важкі (одержують від курдючних та дорослих каракульських овець).
Хутрові овчини (цигейки) — шкури овець з однорідною вовною, які використовують для виготовлення хутрових виробів (шуб, манто, дублянок, комірів, головних уборів, пальт), шиють переважно хутром назовні. За породними особливостями їх поділяють на тонкорунні, напівтонкорунні і напівгрубі, а за до­вжиною вовни — на вовнові (більш як 3 см), напіввовнові (від 1 до 3 см) і низькововнові (від 0,5 до 1 см). Залежно від наявних вад на різних ділянках шкури хутрові овчини поділяють на чо­тири сорти.
Шкіряні овчини — не придатні для виготовлення шубних і хутрових виробів шкури, з яких знімають волос і використовують їх для виготовлення рукавичної лайки, взуттєвої замші, хромової, шевро, галантерейної та підкладкової шкіри [ 25].

Смушки. 

Смушок — це шкурка ягняти у віці 1 — 3 доби з волосяним покривом у вигляді завитків. Такі шкурки отримують від ягнят спеціалізованих порід: каракульської, со- кільської, решетилівської, малич, чушка. Оскільки за поголів’ям і якістю завитків каракульські вівці значно переважають решту порід, усі смушки часто називаютькаракулем. Усі ознаки смушка можна об’єднати в чотири групи: загальні товарні властивості, якість волосу, колір смушка, якість (типи) завитків. Ознаки кож­ної із зазначених груп можуть мати вади, які дефектують за нор­мативними характеристиками. Комплексна оцінка сировини вра­ховує різноманітність груп та сортів смушка (каракулю).
Загальні товарні властивості смушків характеризуються трьома ознаками: розміром, товщиною шкурки (міздрі) і масою одиниці її площі. Бажана велика за площею, тонка й легкашкур­ка. Досягти цього непросто, зважаючи на біологічні кореляції. Дуже тонка шкіра часто спостерігається у тварин ніжного типу. Саме це є причиною зменшення живої маси, а на 1 кг живої маси ягнят припадає орієнтовно 350 — 450 см2 площі шкіри. Якщо вра­хувати, що жива маса ягняти при народженні коливається в ме­жах 1,5 — 5 кг, то звичайно його шкурка буде невеликою. Проте великі ягнята можуть бути грубого типу. Велика за площею шку­рка в такому разі товста, важка, з низькими смушковими якостя­ми. Оптимального поєднання властивостей каракулю досягають селекцією.
Якість волосу визначається такими ознаками: довжиною, товщиною, густотою, шовковистістю, інтенсивністю пігментації та блиском. За стандартом довжина волосу на шиї чорного ягня­ти має бути не більш як 35, а сірого — не більш як 40 мм. Пере­ростання волосу небажане. Селекцію проводять на коротковов- новість новонароджених ягнят, що сприяє збільшенню густоти вовни, хоч з посиленням густоти вона стає тоншою і завитки втрачають пружність. У разі збільшення товщини вовнинок зменшується густота вовни, завитки стають пухкими, а також зростає еліптичність ості (завитки утворює практично тільки ость), внаслідок чого зменшується шовковистість волосу (він стає сухим, жорстким, небажаним). Дуже тонке, як і дуже товсте во­локно, не створює глибокого («благородного») блиску волосу. Комплексна цінність смушка становить основу селекційного компромісу.
Колір волосяного покриву смушка може бути однотонним (чорний — арабі, коричневий — комбар, димчастий, бурий, бі­лий), сур (однотонно пігментований волос із світлою верхівкою), плямистим (підпалий, зворотнопідпалий, сідлоподібний), скла­деним (рівномірно змішані пігментовані й непігментовані волок­на). До останнього типу належать сірий колір — ширазі (змішу­вання білих і чорних волокон) та рожевий — гулігаз (змішування білого і коричневого волосу). Це підвиди шкурок за механізмом утворення кольору волосяного покриву смушка.
У виробничій і торговельній практиці смушки та ягнят смушко­вих порід овець поділяють на такі групи: чорні, сірі, сур, кольорові.

Типи завитків.

Завиток — це група волосу, зігнутого у пев­ній формі або розміщеного в певному порядку. Існують такі види завитків: вальок, біб (цінні), гривки (менш цінні), кільце, напівкільце (малоцінні), горошок, штопороподібний, завитка, ласи, деформовані (пороч­ні). Цінність завитків ви­значається їх загальною будовою та структурними особливостями.
Вальок — це однодуго- вий лінійний (трубчастий) завиток закритого типу. Вісь завитості в нього паралельна до по­верхні шкіри. Ступінь завитості покривного волосу не перевищує форми замкнутого кола. Це найцінніший завиток.
Біб має орієнтовно таку саму структуру, як і вальок, але він коротший (до 12 мм).
Гривки — збіжні у формі гребеня або розбіжні у формі ялинки лінійні потоки майже не завитого, але паралельно розміщеного волосу.
Кільце — дводуговий завиток: одна дуга розміщується пара­лельно до поверхні шкіри, в друга — вертикально.
Напівкільце — однодуговий завиток, незамкнуте кільце якого розміщується вертикально по поверхні шкіри.
Горошок — багатодуговий завиток (дві — чотири дуги), вісь завитості вертикальна до поверхні шкіри, кінчики пучка волосу утворюють закритий вузол (горошину).
Штопор — багатодуговий завиток (понад чотири дуги), більш пухкий, кінці волосу виходять на поверхню завитка.
Завитка — для неї характерні дві — три дуги, дуже розшире­на основа пучка волосу і звужена верхівка, нагадує завитки чере­пашки.
Ласи — ділянки смушка з паралельним розміщенням волосу.
Деформація — сухий («палений») волос, повстистість (кошма), вихрастість і ласоподібність (переростання і втрата паралельного розміщення волосу).
Смушкові групи і сорти каракулю встановлюють, врахову­ючи весь комплекс ознак (від якості шкурки до якості завитків). Проте в межах поділу шкурок за кольором базове значення мають три ознаки: типи завитків, їхні форма та розмір. Шкурки ягнят спеціалізованих смушкових порід овець поділяють на три смуш­кові групи — жакетна, кавказька, ребристо-плоска, а ягнят — на чотири смушкові типи — жакетний, кавказький, ребристий, пло­ский.
Форма валька і боба у шкурок, які відносять до жакетної гру­пи, напівкругла, а вальки довгі й середні з відмінною і доброю якістю волосу.
Кавказька група смушків також має завитки напівкруглої форми, проте для них характерна перерослість волосу.
Шкурки ребристо-плоскої смушкової групи мають ребристу або плоску форму валька, часто трапляються довгі вузькі гривки, можуть бути ласи. У шкурок перших сортів висока якість волосу. Високо ціняться жакетні та ребристо-плоскі смушки.
Формування смушка. Смушкова продуктивність овець фор­мується в період внутрішньоутробного розвитку плода й досягає апогею до моменту народження ягняти. Причини утворення за­витків каракулю повністю ще не з’ясовано. Одна з найперспективніших теорій ґрунтується на явищі групової переорієнтації волосяних фолікулів у шкірі, яке виникає через об’єктивні зако­номірності нерівномірного росту органів і тканин овець в онто­генезі. В цілому відома лише загальна специфіка формування смушка у зв’язку з періодом внутрішньоутробного розвитку плода.
Шкурка плода овець у ранньому віці (110 — 125 діб) назива­ється голяк (короткий, паралельно розміщений волос), у пізньо­му (125 — 145 діб) — каракульча (муаровий малюнок), за кілька днів до народження (у 145 — 150-добовому віці) — каракуль- каракульча (муаровий малюнок і окремі сформовані завитки), новонароджених ягнят — каракуль чи смушок(усі завитки сформовані).
Високо поціновується каракульча, яку можна отримати від передчасно народжених ягнят або від попередньо спарованих і забитих вівцематок, яких щороку вибраковують (20 %) для реалі­зації на м’ясо. Хоча каракулівники світу прагнуть селекційним шляхом так змінити спадковість овець, щоб мати каракульчу від новонароджених ягнят і створити новий смушковий тип — муа­ровий шовк [ 25].

М’ясна і молочна продуктивність.

М’ясна продуктивність овець оцінюється за наступними основними показниками: передзабійна маса, маса туші і внутрішнього жиру, забійна маса, забійний вихід, співвідношення в туші кісток і м’якоті, а також м’язової і жирової тканин, категорія вгодованості овець і туші, сортовий і морфологічний склад туші, локалізація жиру, харчова цінність м’яса, вихід і якість субпродуктів і ін.
Прижиттєві ознаки: будова тіла (широкотілий, вузькотілий і проміжний тип), жива маса (30 — 170 кг), середньодобові прирости (від 100 — 150 до 400 — 500 г), швидкостиглість (висока, середня, низька), витрата корму на 1 кг приросту (від 4 — 6 до 15 — 17 корм. од.), вгодованість (вища, середня, нижчесередня).
Післязабійні ознаки: забійна маса (10 — 80 кг), забійний вихід (35 — 55 %), частини туші (частки шиї, лопаток, грудей, пахвини, спини, попереку, крижів, стегон), тканини туші (част­ки кісток, м’язів, жиру), коефіцієнт м’ясності (3 — 7), співвідно­шення м’язи : жир (від 1 : 0,3 до 1 : 2 — 2,5), якість м’яса (смак, колір, вологість, ніжність, мармуровість), якість жиру (смак, ко­лір, консистенція), хімічний склад баранини (вода 60 — 70 %, білок 15 — 20, жир 17 — 24, мінеральні речовини — близько 1 %), енергетична цінність 1 кг баранини (10 — 12 МДж, або 2500 — 3000 ккал).
Особливості баранини: специфічний приємний смак дичини й неперевершеного делікатесу (ягнятина і м’ясо молодняку до 1, 5-річного віку); містить у 2 — 3 рази менше холестерину, ніж свинина та яловичина; багате джерело незамінних амінокислот, кальцію, фосфору, заліза, мікроелементів, вітамінів групи В, бажаних ароматичних та стимулювальних речовин. Проте в жод­ного виду сільськогосподарських тварин, крім овець, немає такої великої різниці між особливостями м’яса дорослих тварин і молодняку. М’ясо дорослих овець часто набуває неприємного запаху, зумовленого вмістом гірсинової кислоти, який посилю­ється при повторному підігріванні страв. Жир має високу точку топлення і застигання (40 — 47 °С), що також негативно впливає на якість м’ясних страв у міру зниження їх температури. Тому баранину споживають гарячою з додаванням значної кількості ароматичних та гострих спецій.
У виробничих умовах бажано підвищувати швидкостиглість овець і реалізовувати тварин на м’ясо в молодому віці. За таких умов витрати кормів на 1 кг приросту зменшуються (4 — 6 корм. од.), а якість м’ясної продукції значно поліпшується (приємний запах і смак, температура топлення жиру становить 32 — 37 °С, як у птиці). Ягнятина й молода баранина є цінними продуктами ха­рчування і користуються попитом на внутрішньому та світовому ринках.
Овече молоко — цінний харчовий продукт, з якого виготовля­ють різноманітні сорти сиру (рокфор, пекаріно, бринза, качкавал, чанах тощо) і кисломолочні продукти (йогурт, кисле молоко, ай­ран, мацоні та ін.). У його складі міститься близько 120 різних компонентів, серед яких на жир припадає 6 — 9 %, білок 5 — 7 і мінеральні солі — до 0,9 %. В цілому суха речовина становить 18 — 19 %. Енергетична цінність 1 кг овечого молока 4 — 5,5 МДж (400 — 1300 ккал). На одержання 1 кг м’якого сиру (бринзи) ви­трачають до 5, а твердого (рокфор) — близько 7 кг овечого молока. Витрати коров’ячого молока досягають відповідно 10 і 13 кг. За вмістом основних поживних речовин овече молоко переважає ко­ров’яче в 1,5 — 1,8 раза.

Лактація у звичайних овець триває 4 — 5 міс (у спеціалізова­них порід — до 7 міс). Доїти вівцематок починають після відлу­чення ягнят у 2,5 — 3-місячному віці. За оптимальних умов годів­лі та утримання від однієї вівцематки за лактацію одержують 60 — 80 кг товарного молока. Продуктивність вівцематок спеціалізованих молочних порід 300 — 400, а рекордисток — до 1000 кг молока за лактацію. Якщо врахувати, що в овечому молоці сухих речовин у 1,5 раза більше, ніж у коров’ячому, а вівцематка в 10 разів менша за корову, то успіхи селекції і техно­логії у вівчарстві не поступаються перед досягненнями у молочному скотарстві. Але це щодо спеціалізованих порід. У звичайному вівчарстві товарного овечого молока одержують дуже мало, оскільки в Україні овець майже не доять, хоча молоко є третім (після вовни й баранини) істотним джерелом прибутку у вівчарстві [7].

Строки парування, їх ефективність. Підготовка  плідників і маток до парування. 

Підготовка баранів-плідників і маток до парування. Цю роботу треба починати за 1,5 – 2 міс до початку парування овець (штучного чи природного). Цього цілком достатньо для того, щоб у разі потреби довести вгодованість баранів і маток до заводських кондицій. А по суті, якщо враховувати деякі затрати часу на різні організаційно-технологічні роботи, за традиційних строків відлу­чення ягнят від маток (4 – 4,5 міс) на підготовку овець до пару­вання якраз і залишається близько двох місяців. Крім того, це пов’язано з генеративною функцією сім’яника барана, із часом від початку формування сперматозоїдів до виділення їх під час еяку­ляції. Тобто часом перетворення сперматогоній на сперматозоїди. У баранів-плідників цей період становить близько 50 діб. Кален­дарні строки парування овець залежать від сезонності статевої активності маток та господарського вибору строків ягніння. У ма­ток майже всіх порід овець України, за винятком невеликого по­голів’я англійських м’ясних овець та романівських, виявляється сезонна статева активність. Вони активно приходять в охоту тіль­ки із скороченням світлового дня, зниженням температури та підвищенням вологості повітря. Розпал статевої активності маток припадає на кінець вересня — початок жовтня (осіннє рівноден­ня — 23 вересня).

Залежно від природно-господарських зон України парування овець можна починати в серпні і продовжувати до середини лис­топада. Звичайно, це не означає, що в кожному господарстві па­рування овець має тривати 3 – 4 міс. Навпаки, в кожному стаді парування маток треба здійснювати у стислі строки, за 35 – 40 днів (два статевих цикли). Тільки за таких умов можна провести дружне ягніння та ефективне вирощування ягнят. Вибір строків ягніння залежить від конкретних виробничих умов господарства: наявності певного типу приміщень для овець, засобів механізації трудомістких процесів у стійловий та пасовищний періоди, стану годівлі тварин у різні періоди року, календарної трудової зайня­тості працівників господарства, його благополуччя щодо інфек­ційних, інвазійних та незаразних захворювань овець по періодах року. В Україні практикують зимові (січень — лютий), весняні (березень — квітень) та зимово-весняні (лютий — березень) яг­ніння. Ефективність їх залежить від кваліфікації вівчарів маточ­них отар та раціонального врахування всіх умов, що об’єктивно контролюють вибір строку ягніння. Оскільки суягність в овець триває 5 міс, то вибір строків ягніння автоматично визначає стро­ки парування, а значить, і час початку підготовки баранів- плідників і маток до штучного чи природного осіменіння [ 25].

Породи овець та кіз різного напряму продуктивності.

Породи тонкорунних овець шерстного напряму.

Вівці шерстного напряму відрізняються сильною складчастістю шкіри на шиї і частково на тулубі (на стегнах, за лопатками). Завдяки цьому, а також хорошій густині шерсті і оброслості всього тулуба шерстю руна від маток настригають 6-8 кг, з баранів — 15-18 кг шерсті. Мериносові вівці мають сильно розвинену шкіру і кістяк. Мускулатура і жирова тканина у них розвинені слабо, тому м’ясна продуктивність їх невисока.
До них відносяться породи:
– грозненська;
– ставропольська;
– сальська;
– азербайджанський гірський меринос.
Грозненськая. Виведена в племзаводі “Чертвлениє буруни” Дагестанської АССР. Кращі стада цих овець знаходиться там же.
Жива маса цих баранів 90-105 кг, шерсть 60-64 якості, довжина 10 см. Жива маса маток 48-52 кг, середній настриг митої шерсті 2,4-3,0 кг, максимальний 3,5 кг.
Ставропольська порода виведена в госплемзаводі “Радянське руно” Ставропольського краю. Там же зосереджені кращі вівці цієї породи.
Жива маса баранів в середньому складає: 100-110 кг. Товщина шерсті 60-64-ої якості. Довжина 10-10,5 см. Жива маса маток: 50-60 кг, середній настриг митої шерсті 2,4-3,0 кг, максимальний 3,2 кг

Породи тонкорунних овець шерстно-м’ясного напряму.

Вівці шерстно-м’ясного напряму відрізняються від шерстних крупнішими розмірами, меншою складчастістю шкіри, кращими формами статури, хорошими м’ясними якостями. Настриг чистої шерсті у цих овець не менший, ніж у шерстних. В середньому барани цього напряму продуктивності мають живу масу 100-120 кг, матки — 60-65 кг; настриг шерсті з баранів складає 10-15 кг, з маток — 5,5-6 кг; шерсть в основному 64-ої якості, довжина її 7-9 см; плодючість маток 120-135%.
До них відносяться наступні породи:
– асканійська;
– кавказька;
– алтайська;
– радянський меринос;
– забайкальська;
– киргизька тонкорунна;
– красноярська;
– південно-уральська;
– південно-казахський меринос;
– північно-казахський меринос.
Комбінована продуктивність овець цього напряму добре виявляється в умовах помірного клімату і при достатньо повноцінній годівлі. Тому в основному розводять їх в степових зонах Півдня країни, Північного Кавказу і Алтайського краю.

Асканійських тонкорунних овець розводять на півдні України у Херсонській, Миколаївській, Запорізькій, Дніпропетровській та Кіровоградській областях.
За чисельністю поголів’я асканійська порода займає перше місце серед порід овець України і становить 34,6 %. Від овець цієї породи одержують понад 45 % всієї шерсті, що виробляється у господарствах України, у тому числі тонкої понад 66 %.
Виведена академіком М. Ф. Івановим (1925-1935 рр.) в Інституті тваринництва степових районів “Асканія-Нова” з допомогою ретельного добору тварин, індивідуального і лінійного підбору та схрещування місцевих мериносів з баранами американського рамбульє з одночасним поліпшенням умов годівлі й утримання тварин.
Тварини нового типу характеризуються міцною конституцією, достатньо крупною величиною, добре розвиненим кістяком. Екстер’єр відповідає вимогам тварин комбінованого шерстно-м’ясного напряму. Спина рівна, шия коротка, кряжі рівні, незвислі, тварини компактні. Матки в основному комолі, барани рогаті, але є і комолі. Матки мають малу та середню складчастість шкіри, барани — середньо- та багато-складчасті. Колір жиропоту білий, світлий, світлокремовий та кремовий. Оброслість тулуба значна, голови — до рівня очей, передніх ніг — до зап’ясного суглоба, задніх — до скакального. Звивистість шерсті — від малої до крупної. Довжина шерсті у маток — 8-9 см, у баранів — 10-12 см. Генеалогічну структуру асканійської породи складають: таврійський внутріпородний тип, три заводські стада, 10 ліній та 13 споріднених груп.
Асканійська порода овець достатньо плодюча: від 100 маток одержують 125-130 ягнят, в кращих отарах — до 160 і більше.
Порода створена в Західній Вікторії (Австралія) методом схрещування австралійських мериносів і Лінкольнів. З 1880 р. застосовувалось зворотне схрещування помісей першого покоління з мериносами. Тварин, що мали 3/4-кровності за мериносами і 1/4 за Лінкольнами, розводили “в собі”.
В Україну овець цієї породи було завезено в 1981 р. Всього було закуплено 8 плідників і 29 ярок. Чистопородним розведенням за лініями та родинами чисельність овець цієї породи досягла 350, в тому числі 180 вівцематок.
В умовах генофондного стада дослідного господарства “Чувиріне” жива маса баранів-плідників досягає 90-125 кг, вівцематок — 60-66 кг (кращі — до 85 кг), настриг чистої шерсті у плідників — 6-9 кг, у маток
— 3,5-5,1 кг, довжина шерсті — 11-15 см, тонина — 23,5-26,5 мкм у плідників і 23-25,5 мкм — у маток. Вихід чистої шерсті — 60-73%.
Жива маса ягнят при відлученні від матерів у віці 110-115 днів становить 28-34 кг (48-50 кг — найкращі) при ягнінні у січні-лютому.
Тілобудова у полварсів компактна, м’ясні форми гарно означені. Вівці відносно приземкуваті порівняно з вітчизняними породами. Барани і матки безрогі. Випадки крипторхізму у плідників, на відміну від породи прекос, зустрічаються вкрай рідко.
Барани і матки мають гарно визначений запас шкіри у вигляді бурди, або 1-2 неповних складок. Як правило, по тілу і особливо біля кореня хвоста зустрічається зморшкувата складчатість.
Полварси відзначаються своєрідною архітектонікою руна, яка дає змогу розводити цих овець в умовах високої вологості. Ця особливість полягає в тому, що при помірній щільності (5-6 тис. волокон на 1 см2 шкіри) і відмінній вирівняності волокон вершини вищерозміщених по тілу штапелів перекривають нижчерозміщені, роблячи цим руно малодоступним для вологи і забруднювачів.
Колір жиропоту у баранів білий з блакитнуватим відтінком, у маток
— білий та світлий, стійкий до вимивання і окислення, що створює відмінні захисні якості руна.
Порода полварс використана при утворенні харківського внутріпородного типу овець у породі прекос.

Породи тонкорунних овець м’ясо-шерстного напряму.

 До цього напряму продуктивності відносяться вівці порід:
– прекос;
– казахська тонкорунна;
– казахський архаромеринос;
– дагестанська гірська;
– грузинська жирнохвоста;
– вятська.

М’ясо-шерстні вівці характеризуються відсутністю складчастості шкіри, помірним розвитком кістяка, бочкоподібним тулубом, скороспілістю, у них також добре виражені м’ясні ознаки. По настригу шерсті вони помітно поступаються тонкорунним вівцям інших напрямів.
Тонкорунні м’ясо-шерстні барани мають живу масу 90-100 кг, матки — 55-65 кг; настриг шерсті з баранів складає 6-7 кг, з маток — 3,5-4 кг при виході чистої шерсті в межах 45-55%, шерсть у них 60-64-ої якості; довжина шерсті у баранів досягає 9-10 см, у маток — 7-8 см.
Ці породи овець вимогливіші до умов годівлі і утримання. Вони погано розвиваються і мають низьку продуктивність в умовах напівзасушливого і тим більше сухого клімату.
В той же час в районах стійкого зволоження при забезпеченні достатньою кількістю корму (зокрема соковитого) ці вівці здатні давати високу продуктивність.
Тому їх розводять в зонах, що мають вологіший клімат, зокрема в центральних районах Росії.
Асканійська м’ясо-шерстна з кросбредною вовною створена на основі принципово нового методу з використанням вітчизняного і світового генофонду шляхом ступінчатої синтетичної селекції. Це перша вітчизняна порода такого напряму продуктивності з настригом чистої кросбредної шерсті 3-5 кг і виробництвом м’яса на вівцематку 50-65 кг. Тварини нової породи відзначаються міцною конституцією, здатні одночасно продукувати високоякісне м’ясо, особливо ягнятину та молоду баранину, молоко, високі настриги кросбредної шерсті.
В основі методу створення асканійських кросбредів — ступінчата селекція на базі використання вітчизняного і світового генофонду методом складного відтворювального схрещування між собою контрастних за генотипом і схожих за фенотипом відселекціонованих напівкровних лінкольн-асканійських баранів (з вовною 48-46 якості) з лінкольн-цигайськими вівцематками (з вовною 48-46 якості) переважно Р2-Б5, з подальшим розведенням “у собі” трипородних помісей бажаного типу (напівкровних за Лінкольном і чвертькровних за асканійською тонкорунною та цигайською породами). В результаті застосованого селекційного рішення вже у першому поколінні одержано однотипних нащадків, що оптимально поєднує переваги трьох вихідних порід: специфічні якості шерсті Лінкольна, величину і багатововновість асканійських мериносів, витривалість і пристосованість до місцевих умов цигайських овець.
Асканійські кросбреди — це великі, скороспілі, міцної конституції тварини з високою шерстною, м’ясною і молочною продуктивністю, вони високотехнологічні: спокійної натури, легко стрижуться, барани безрогі, у вівцематок добре виражений материнський інстинкт. Ці вівці чутливі до високого рівня годівлі й добре пристосовані до умов півдня України. Середня жива маса асканійських кросбредних баранів становить 124 кг, довжина шерсті — 18,7 см, настриг чистої шерсті — 9,3 кг при виході 72%; вівцематок — відповідно 77 кг, 15,7 см, 5,6 кг і 71%. Рекордні настриги чистої шерсті в асканійських кросбредних баранів — 12,8 кг, річняків — 10,3, маток — 8,8, ярок — 8,9 кг при коефіцієнті шерстності відповідно 102, 115, 95 і 119 г/кг. Багатоплідність маток становить 148%, молочність за 120 днів лактації з двійнятами 255 кг. Молоко вміщує в середньому (%): жиру — 6,26, білка — 5,97, молочного цукру — 5,1, золи — 0,94. Ягнята народжуються великими: одне величиною 5,4-5,7 кг, двійнята — по 4,4-4,6, трійнята — по 3,7 кг. На 1 кг приросту ягнята до 20-денного віку споживають 5,9 кг молока,до 4,5-місячного віку їх середня жива маса становить 31-34 кг.

Характерною особливістю асканійських кросбредів заводського стада є довгововновість при високих настригах міцної шерсті (9-10,8 км розривної довжини), висока вирівняність (руна в основному одно- і двосортні), чітка звивистість еластичної і шовковистої з люстровим блиском шерсті пониженої тонини: у баранів — 37,6, вівцематок — 33,1 мкм, що відповідає 44 та 48 якостям (середнє квадратичне відхилення тонини шерстних волокон на 14,8-33,5% нижче нормативів, які допускаються галузевим стандартом) з високою якістю жиропоту світлих відтінків (співвідношення жиру і солей поту у баранів становить 1:0,69).
У результаті використання асканійських кросбредних баранів для перетворення тонкорунного і цигайського вівчарства у кросбредне зростає настриг чистої шерсті на голову на 0,39-0,75 кг, або на 18,5-40,8%, вихід чистої шерсті — на 2,1-15 абсолютних відсотків, підвищується довжина шерсті на 2,2-4 см, або на 24-50%, зменшується дефектність шерсті, поліпшуються її звивистість, еластичність, шовковистість, колір і якість жиропоту.
Висока різнобічна продуктивність асканійських кросбредів і чітко виражений характер кросбредної шерсті у поєднанні з доброю адаптивною здатністю та високими спадковими властивостями дає змогу використовувати їх як поліпшуючий племінний матеріал, що інтенсифікує галузь, як для створення кросбредного вівчарства, так і для промислового, змінного, ввідного схрещувань, не змінюючи напряму продуктивності овець базових порід.
♦ асканійський тип чорноголових овець з кросбредною вовною (виведено шляхом ступінчастої синтетичної селекції при складному відтворному схрещуванні вівцематок цигайської породи з англійськими суффольками і оксфорддау, “прилиттям крові” асканійських кросбредів);
♦ одеський тип (створено методом поминального і відтворного схрещування цигайських вівцематок з баранами асканійських кросбредів);
♦ буковинський тип (створено через використання на місцевих вівцематках асканійських кросбредних та асканійських чорноголових баранів);
♦ дніпропетровський тип (створено через використання ас кенійських кросбредних баранів на вівцематках асканійської тонкорунної породи та новозеландського кориделя).
Чисельність тварин зазначеної породи становить 22,3 тис. голів, у тому числі вівцематок — 10,3 тис, баранів — 399 голів.
Асканійські чорноголові вівці міцної конституції, скороспілі з прекрасно вираженими м’ясними формами. Тулуб видовжений, бочковидний, груди широкі та глибокі, індекси масивності, збитості та м’ясності характерні для овець англійських м’ясних порід. Тварини високо технологічні: спокійної натури, легко стрижуться, барани комолі, у вівцематок добре виражений материнський інстинкт, а молока достатньо, щоб вигодувати двох ягнят.
Характерною особливістю є крупна величина (середня жива маса баранів — 122-136,8 кг, баранів-річняків — 72-83, вівцематок — 72-80 і ярок 60-66 кг) при середній багатоплідності 141,5% (максимальна 183,3%) і виході м’яса на вівцематку 78 кг, довгововновість (у баранів-плідників — 16-18 см, вівцематок — 13,7-14,4, молодняку у 14-місячному віці — 19-21 см) при високих коефіцієнтах шерстності (6082 г/кг) і великих настригах у чистому волокні у середньому 4,5-5,3 кг (у баранів-плідників — 7,6-8,12, вівцематок — 4-4,87 кг) вирівняної, чітко звивистої, міцної (9,5-11,2 км розривної довжини) еластичної і шовковистої з люстровим блиском кросбредної шерсті зниженої тонини (у баранів 37,5, маток — 35,2 мкм) з високою якістю жиропоту світлих відтінків (співвідношення жиру і солей поту у баранів-плідників становить 1:0,98). Маса тушок баранчиків становить при відлученні (4,5 місяця) 15-23 кг, у 9,5-місячному віці — 24,4-25,8 кг, смакові якості м’яса високі.
Тварини добре пристосовані до місцевих умов, досить чутливі до високого рівня годівлі, ефективно використовують поживні речовини корму в продукцію, стійко передають нащадкам свої цінні ознаки.
Асканійські чорноголові вівці щодо конституційної міцності, напряму та рівня продуктивності — унікальні, вони є державним генофондом і відповідають вимогам світового рівня. їх використовують як для створення нового напряму вівчарства — м’ясо-шерстного з кросбредною вовною, так і промислового схрещування з метою підвищення скоростиглості, м’ясної, шерстної та молочної продуктивності, поліпшення якості м’яса, шерсті, шкір та хутрових овчин. Використання асканійських чорноголових баранів дає змогу не тільки інтенсифікувати галузь, а й відмовитися від імпорту баранів аналогічного напряму продуктивності, уникнути труднощі їх акліматизації та зекономити валютні кошти.
Прекоси — порода скоростиглих тонкорунних порід м’ясо-шерстного напряму. Тварини великі, характеризуються правильною статурою, міцним, добре розвиненим кістяком і м’ясними формами. Тварини в більшості своїй без складок, дуже вибагливі на умови годівлі і утримання.
М’ясних мериносів вперше було одержано в 1860 р. у Франції від схрещування мериносів рамбульє з англійськими м’ясними вівцями. Починаючи з 1924 р. впроваджуються племінні книги тварин, а в 1929 р. зареєстровано новий тип безскладчатого мериноса, який дістав назву мерино-прекос (скороспілий).
Вперше в Росію м’ясних мериносів (прекосів) було завезено з Німеччини за рекомендацією М. Ф. Іванова в 1910 р. в “Асканію-Нова”. З 1927 р. розпочався масовий завіз як племінних, так і користувальних тварин породи прекос. Значна кількість тварин цієї породи надійшла в країну після другої світової війни.

До 1990 р. овець породи прекос розводили в Україні, Білорусії, Росії (Центральна чорноземна зона, Татарстан, Удмуртія). За чисельністю вона посідала третє місце, поступаючись кавказькій породі та радянському мериносу, однак переважаючи останніх за ареалом розведення.
Прекосів використовували при утворенні 20 нових порід, і через 24 інші породи вони здійснювали вплив на породоутворення.
В Україні на основі відтворювального схрещування було створено два нових внутріпородних типи тварин: закарпатський та харківський з відповідною генеалогічною структурою.
Харківський внутріпородний тип овець у породі прекос було сформовано в 1980-1995 рр. методом відтворювального схрещування з використанням провідних австралійських порід — меринос, полварс і корідель, які являють собою кращий світовий генофонд тонкорунних та напівтонкорунних порід. Створений великий масив помісей, які представляють більшу частину тварин провідних племзаводів по розведенню прекосів (понад 50 тис. голів).
Закарпатський внутріпородний тип було одержано методом відтворювального схрещування місцевого типу овець породи прекос з австралізованими плідниками асканійської і алтайської порід. Чистопородні прекоси та вівці нових типів відносяться до комбінованого м’ясо-шерстного напряму, вони поєднують високу вовнову продуктивність із скороспілістю, мають задовільну багатоплідність та добрі м’ясні якості.
Тип конституції тварин цієї породи відповідає їх виробничому напряму. Вівці мають міцний кістяк, широку постановку ніг, глибокий і довгий тулуб, рівну і широку спину та крижі, добре виповнені стегна. Матки комолі. У 20% баранів зустрічається рогатість. Чистопородні прекоси малос-кладчаті, вівці нових заводських типів мають складчатішу шкіру.
У племінних стадах жива маса баранів — 120-150 кг, маток — 6070 кг, ягнят при народженні — 4-5 кг, відлученні — 30-32 кг. Настриг митої шерсті у баранів 6-8 кг, у маток — 2,7-3,5 кг. Довжина шерсті у баранів 8-9,5 см, у вівцематок — 7-8 см. Більшість тварин має шерсть 64 якості з відхиленням до 60-58 якості. Вихід митого волокна — 47-50%.
Шерсть білого кольору з достатньою кількістю жиропоту, руно штапельне, кількість волокон на площі 1 см2 шкіри — 4-5 тис. штук. Вирівняність волокон за товщиною в штапелі і за руном посередня, жиропіт від світло-кремового до кремового кольору.
При повноцінній годівлі скороспілість досить висока, середньодобовий приріст маси може досягати 300 г, оплата корму висока.
Прекоси мають достатньо високі показники відтворення і характеризуються поліестричністю. Близько 20% маток можуть приходити в охоту в період так званого “мертвого сезону”. Яловість маток здебільшого не перевищує 10-15%. Кількість двійнят нерідко досягає 30-40%. Плодючість добра — 120-140 %. Нині здійснюється робота, спрямована на підвищення плодючості маток систематичним добором та підбором для створення нових багатоплідних ліній. При такій селекції багатоплідність маток у стаді може зростати на 2-3 % за рік [ 25].
Використання тварин харківського внутріпородного типу в користувальних господарствах забезпечує ріст шерстної продуктивності на 712%, майже подвоюється число тварин з білим та світлим жиропотом.
Молодняк відрізняється високою скороспілістю і хорошою оплатою корму.
До моменту відлучення (4 місяці) жива маса досягає 28-30 кг, при забої (8-9 місяців) отримують тушки з масою 19-20,5 кг, що указує на підготовленість молодняка до забою в рік народження для отримання високоякісної молодої баранини.
Руно штапельної будови середньої густини. На площі 1 см2 шкіри до 3,5-4 тисяч шерстних волокон, тонина баранів-виробників — 9-10 см, маток — 8-9 см.
Настриг шерсті баранів-виробників — 8- 10 кг, маток — 4-5 кг з виходом чистого волокна 48-50 %.
Жива маса баранів-виробників — 85-100 кг, маток — 58-62 кг.

Контрольні запитання.

4.1 Значення вівчарства і козівництва. Біологічні особливості і види продуктивності овець та кіз. Породи овець та кіз.

1) Які є типи конституції овець та кіз;

2) На чому побудована зоологічна класифікація овець і кіз;

3) Які є типи шерстинок овечої вовни;

4) Що варто зробити власникам ферм з великим поголів’ям овець перед їх стрижкою;

5) Які є важливі ознаки вовни, що визначають її тип;

6) Для чого використовується овече молоко;

7) За якими основними показниками оцінюється основна м’ясна продуктивність овець;

4.2. Техніка розведення овець та кіз

Статева і господарська зрілість овець та кіз. 

Статева зрілість (здатність до відтворення) в овець настає у віці 6—8 міс. Ярок парують у тому разі, якщо вони досягли 75—80% живої маси дорослих вівцематок, що при середньому рівні годівлі можливо у 1,5 року. При добрих умова вирощування ярок скороспілих м’ясо-вовнових порід можна парувати у 9—10 міс.

В овець більшості порід виражена сезонність розмноження. Залежно від породних особливостей вівцематки починають приходити в охоту в червні — вересні. Тварини стають неспокійними, статеві органи у них припухають. Охота триває 18— 36 год. Тварин з ознаками охоти відокремлюють і парують. При цьому виявити овець в охоті краще за допомогою баранів-пробників. До парування необхідно підготуватися заздалегідь. Від вівцематок за 2 міс до парування відлучають ягнят, поліпшують годівлю. Тварини повинні мати середню і вищесередню вгодованість.
Баранів у період парування треба утримувати окремо від вівцематок і на кращому раціоні. їм слід згодовувати, крім зелених кормів, концентрати — по 0,8—1 кг на голову за добу (бажано овес).
Статева зрілість в овець настає в 6 – 7 міс., але в цьому віці організм молодих тварин ще недостатньо розвинений для плодоносіння. Тому перше парування ярок допускають у 1,5 річному віці.
Фізіологічна зрілість (господарська, заводська, племінна) — це стан завершення формування тіла тварини, який виникає у певному віці життя. У жіночих особин статева зрілість настає раніше, ніж у чоловічих. Більш, рання статева зрілість спостерігається в тварин, які перебувають у регіонах з теплим кліматом. У диких особин статева зрілість виявляється пізніше, ніж у свійських тварин [ 25].

Види парувань.

Організація і техніка парування. Є кілька видів парування овець: вільне, гаремне, ручне і штучне осіменіння. ШО найширше практикується, при цьому маток осіменяють свіжо добутою, або розведеною й охолодженою. За 1 – 2 дні до початку парування до отари маток приганяють або привозять баранів-пробників із розрахунку один пробник на 80 – 100 овець.
Для вибирання маток в охоті розробляють три загони. У великому загоні тримають усю отару. Два інших загони розгороджують поряд. До одного з них заганяють із загальної отари 80 – 120 маток, потім випускають 2 – 3 баранів-пробників з підв’язаними фартухами, щоб вони не покрили маток. Вівці, що перебувають в охоті, дозволяють пробникам зіскакувати на них. Цих маток чабани переводять до третього загону. Коли в першій партії вівцематок в охоті буде виявлено, решту випускають на пасовище, а замість них заганяють нову партію.
Для більшої гарантії маток осіменяють повторно на 2-й день, бо охота в них триває більш як добу. Після цього їх переводять до групи тих, яких було осіменено раніше. Через 16 – 17 днів, якщо незапліднені матки знову прийдуть в охоту, їх виявляють за допомогою баранів-пробників й осіменяють спермою попереднього барана, а коли призначено іншого барана, то його номер записують до журналу парування.
У присадибних господарствах потрібно застосовувати ручне парування. За 1 —1,5 міс до його початку баранів відділяють від вівцематок. Парують овець уранці. Після цього вівцематок витримують 5—6 год окремо від інших тварин і лише потім виганяють на пасовище. Якщо після першого парування охота у вівцематок триває, їх повторно спаровують на другий день. А коли вівця не запліднилась, то через 14— 20 днів у неї знову настає охота. За день баранові дають покрити дві-три вівцематки. Після того як провели парування усіх вівцематок отари, тварин можна випасати разом. Бажано записувати дати парування, щоб визначити строк окоту і знати походження ягнят. У присадибних господарствах застосовують і вільне парування овець.
При вільному паруванні баранів утримують разом з вівцематками. Строк парування, а відповідно і ягніння вівцематок розтягуються, на тривалий час, а це дещо утруднює догляд за ягнятами. При цьому на період розмноження баранів слід поміщати на ніч в окремий базок, де їх необхідно підгодовувати концентратами, сіном, що поліпшує якість сперми.
Коли овець випасають однією загальною отарою, в якій не більше ЗО—40 вівцематок, достатньо мати одного барана.
Треба пам’ятати, що не -можна парувати тварин, споріднених між собою (мати — син, батько — дочка, брат — сестра), бо це призведе до зниження продуктивності овець і збільшить відхід тварин.
Для запобігання спорідненому розведенню потрібно через кожні два-три роки замінювати баранів або обмінювати їх між власниками стад.

Щоб уникнути поширення інфекційних захворювань статевим шляхом, баранів і вівцематок ще до періоду парування перевіряють на бруцельоз, інфекційний епідидиміт, вірусний аборт. Хворих тварин слід ізолювати і надалі використовувати відповідно до рекомендацій ветеринарного спеціаліста [ 25].

Підготовка маток до ягніння і його проведення. 

Підготовка та проведення окоту. До ягніння готують вівцематок і приміщення. За місяць до очікуваного строку ягніння приміщення звільняють від гною, білять, ремонтують, дезінфікують, обладнують тепляк і флігеля. В тепляку (центральній частині кошари) за допомогою щитів зводять родильний оцарок (3 х 6 м), клітки – кучки (1х1,5 м). для утримання маток з приплодом в перші дні після ягніння у флігелях (спочатку в одному, а потім і в другому) обладнують більші оцарки – 6х9, 9х9 м та інших розмірів для утримання маток з ягнятами старшого віку тепляк і флігеля застилають товстим (30 – 40 см) шаром соломи, формують товсту, суху і чисту «подушку».

( Пропоную подивитися відео для кращого розуміння )

https://www.youtube.com/watch?v=YEos8Cy8iKc&ab_channel=%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D0%9C

Підготовка маток. за останні два місяці суягності поживність раціону маток збільшують на 30 – 40 % порівняно з холостими тваринами. Підстригають вовну на вим’ї, внутрішньому боці задніх ніг та біля кореня хвоста. Певну кількість вівцематок (25 – 30 %), які за зовнішніми ознаками мають ягнитися, першими включають в окрему групу, цю групу контролюють цілодобово. Матку з ознаками наближення чи початку ягніння обережно заводять до родильного відділення. Нормальне ягніння триває близько 30 хвилин. Саме ягня виходить з родових шляхів приблизно за 5 хвилин. Новонароджене ягня має бути негайно очищене від слизу. Звільняють насамперед ніс, рот, вуха, а далі має облизувати матка. Якщо вона цього не робить, то ягня слід обтерти сухою соломою чи рушником. Кінець пуповини відрізають на відстані 10 см, дезінфікують на 2 – 3 см йодом чи іншим засобом. З кожної дійки вим’я матки видаляють перші забруднені цівки молока і підсаджують ягня для ссання молозива [25].

Кошарно-базовий і сакманний методи вирощування ягнят. 

Вирощування ягнят від народження до відлучення від маток (4 міс.) включає декілька етапів:
• перебування вівці з приплодом близько 1 – 2 годин у родильному відділенні;
• утримання вівцематок з ягнятами протягом 1 – 3 днів у клітці – кучці, а потім послідовне надходження і перебування їх близько 8 днів у невеликих (7 – 15 гол.) сакманах, до 10 днів – середніх (20 – 60 гол.), майже 100 днів – у великих (80 – 200гол.).
У новонародженого ягняти функціонально недосконалі системи органів травлення, кровоносна, імунна, дихальна, нервова і терморегуляційна. Особливо недосконала імунна система. Тому контакт з навколишнім середовищем може бути небезпечним для його здоров’я.
Ягнята при народженні мають незрілий шлунково-кишковий тракт. У них мало розвинені і не функціонують передшлунки. Тільки у місячному віці ягнят з’являється мікрофлора, а в два місяці спостерігається жуйка. Але дійсно жуйними стають близько тримісячного віку. Практично до місяця від народження ягнята живляться тільки молоком матері, але вже з двотижневого віку їх слід привчати до поїдання концентрованих та грубих кормів. На другому місяці життя ягнята мають набути здатність поїдати відносні великі даванки корму [ 25].

Формування і обслуговування сакманів. 

При такому методі вирощування формуються невеликі групи — сакмани. У них міститься певна кількість овець і ягнят, їх кількість визначається відповідно до віку потомства. Так, в перші дні життя число дорослих овець в сакмане не повинно перевищувати одного десятка. Невеликі групи допомагають забезпечити регулярне повноцінне харчування і відсутність тисняви. В таких умовах ягнята одержують максимум користі і активно набирають сил. При цьому сакмани формуються на основі фізичних і вікових показників потомства.
Через десять днів, групи тварин здвоюються і укрупнюються. Потім поєднання сакманов виконується кожні 5-6 днів. Таким чином, до моменту відлучення ягнят від матки все потомство становить одну велику групу.
Такий спосіб дозволяє вирощувати потомство партіями відповідно до віку ягнят. Наприклад, одна партія щойно з’явилися малюків розташовується в теплому загоні. Після того як вони підросли їх переводять в інше підходяще місце, а на зміну їм надходить наступна партія народжених ягнят.
Якщо господарство велике і поголів’я велике, то до кожного сакману повинен бути приставлений окрема людина. Він буде стежити за потомством і догодовувати малюків, яким не вистачає живлення або вони з якихось причин позбавлені овечого молока. Як тільки погода встановлюється і стає тепло, ягнят зимового ягнения можна випускати на пасовище, але слід робити це поетапно, по аналогії з введенням корми в раціон. Також паралельно з цим відбувається відбирання підросли ярочек від матки [25].

Строки і техніка відлучення ягнят. Формування отар.

Відлучення ягнят від маток звичайно встановлено з урахуванням того, що статева зрілість у ягнят настає в 5—6 місяців. Якщо їх утримувати під матками більше 4 місяців, добре розвинені баранці зможуть покрити ярок і навіть маток, що неприпустимо. До 4-місячного віку ягнята доб­ре звикають до всіх видів кормів, швидко компенсують нестачу пожи­вних речовин, які вони отримували з материнським молоком. Застосу­вання кошарно-базового методу вирощування дозволяє провести відлучення їх безболісно. Краще проводити його в дві черги: спочатку відлучити сильних, добре розвинених ягнят, а слабких залишити під матками, потім через 10—15 діб — всіх останніх. Строк перебування слабких ягнят під матками збільшувати не можна, оскільки буде скоро­чуватись строк підготовки маток до парування.
У господарствах, які мають нестійку кормову базу, а також там, де виробляють товарне овече молоко, можна відлучати ягнят у віці 2—2,5 місяця. Встановлено, що до 2-місячного віку добре працюють передшлунки і ягнята повністю задовольняють свої потреби в поживних речовинах за рахунок використання всіх видів кормів без материнського молока. До цього часу молочність у маток знижується, і потреба ягнят у поживних речовинах за рахунок материнського молока задовольняється всього на 15—20 %. Відлучати ягнят в 2—2,5 місяця в господарстві вигідно. Зменшується вихід дефектної вовни, тобто маток з «голодною тониною», оскільки після відлучення ягнят всі поживні речовини матки йдуть на формування вовни, а під час лактації більша частина речовин іде на утворення молока. Ягнята після відлучення, отримавши високоякісні корми, швидко ростуть і за живою масою до 4 місяців не поступаються своїм одноліткам, які знаходяться під матками увесь час до відлучення.
При інтенсивному веденні галузі для отримання ущільнених ягнінь ягнят відлучають від маток в 1—1,5 місяця і раніше. Якщо відлучати їх раніше місячного віку, то для вирощування необхідні замінники овечого молока і бройлерні цехи для вирощування ягнят [7].
Техніка відлучення ягнят така. Маток з ягнятами пропускають через розкол, відділяють ягнят, яких залишають на місці, а маток переганяють до іншого приміщення. Молодняк зважують і масу кожного ягняти записують до спеціального журналу. В той же час ягняті ставлять методом татуювання індивідуальний номер. У племінних господарствах, окрім зважування, оцінюють кожне ягня за конституцією, екстер’єром і продуктивними якостями. Потім їх ділять за статтю та розвитком і формують в отари. У перші дні після відлучення ягнята дуже скучають за матками і погано їдять. У цей час їм згодовують корми, які вони поїдають з більшою охотою. В ягнят після відлучення збільшується спрага, тому їм забезпечують вільний доступ до води. Якщо до часу відлучення вівці пасуться, ягнятам необхідно також надати соковиті зелені пасовища недалеко від кошари, де їх утримують. Маток у перші дні після відлучення необхідно пасти на ділянках пасовищ з сухою рослинністю і рідко напувати, щоб зменшити молокоутворення і попередити захворювання маститом. Перші дні після відлучення необхідно слідкувати за станом вимені у маток. Якщо в ньому збирається багато молока, то його необхідно здоїти.
Заслуговує на увагу вирощування ремонтного молодняку овець після відлучення на механізованих майданчиках. Маючи це на меті, у вівчарських господарствах будують механізовані майданчики, різні за типом і розміром.

У великих господарствах найчастіше застосовують майданчики на 5 тис. ягнят. Сюди переводять молодняк відразу після відлучення наприкінці квітня — початку травня. Ці майданчики мають дві секції, кожна з яких розділена на 6 базів. Довжина база 120, ширина — 90 м. У ньому розміщують 800—1000 овець. Посередині секцій на всю довжину обладнано тіньовий навіс завширшки 4 метри. По периметру секції встановлено годівниці для зеленої маси, які водночас є огорожею секції. Майданчики обладнані водопроводом і автонапувалками. Молодняк вирощують на майданчику протягом 3—5 місяців і більше. Все поголів’я овець на такому майданчику обслуговує бригада з 6 осіб, із яких З чабани і механізатори. Транспортування і роздача зеленої маси і концентратів механізовані. В першу половину вирощування ягнята отримують 3 кг зеленої маси і 0,3 кг концентратів на голову за добу, в другий період — відповідно 4,5—5 кг зеленої маси і 0,4 кг концентратів.
Формування отар. На основі бонітування формують маточні отари, закінчують формування за 1,5 міс до початку парувальної кампанії.

Є три способи формування отар:
1) щороку вибраковують 15% тварин, і отари поповнюють за рахунок переярок або ярок, в результаті в отарах будуть матки різного віку але одного класу;
2) з молодняка формують нові отари, а старі поповнюють за рахунок щорічного розформування однієї або кількох отар, беручи до уваги їх клас і вік
3) отар не переформовують, з них щороку 15-20% маток вибраковують без поповнення, при цьому перші 2 роки маток лише вивчають, а вибраковувати їх починають з 3-річного віку. Коли матки досягнуть 7-8 річного віку, їх залишається в отарі 50% від початкової кількості поголів’я, і тоді отару повністю розформовують.
Елітні отари маток комплектують за рахунок елітного молодняку [ 25].

Контрольні запитання.

4.2    Техніка розведення овець та кіз.

1) У якому віці настає статева зрілість овець;

2) Які є види парування овець;

3) Яким чином виявляють вівцематок;

4) Як маток готують до ягніння;

5) У якому віці ягнят відлучають від маток;

6) З якою метою при вирощуванні ягнят формують невеликі групи (сакмани);

7) Як формують отари;

5. КОНЯРСТВО

5.1. Значення конярства. Екстер’єр і породи коней

Значення, стан і перспективи розвитку галузі.

Сучасний стан конярства України і перспективи його розвитку

Значний вклад у розвиток конярства України зробили кінні заводи, що збереглися дотепер і ті, що були ліквідовані у другій половині ХХ ст. – Новоукраїнський, Провальський, Старобільський, Оликський та ін. Створення вітчизняних ліній Бримстона і Тагора тісно пов’язане з роботою українських кінних заводів – Деркульського, Дніпропетровського і Стрілецького. Та, мабуть, найбільшу славу конярству республіки у 70-90-х роках минулого століття принесли рідні брати Дерзкий 1954 і Задорний 1955 р.н., вирощених на Деркульському кінному заводі. Вони стали не лише основними продовжувачами лінії Тагора, але й сприяли прогресу породи в країнах СНД.
Не менших успіхів досягнуто і в рисистому конярстві. Так, на Дібрівському кінному заводі виведено нові лінії: в російській рисистій породі – Гільдейця, Газавата, Лоу-Гановера, в орловській – Бубенчика, Воїна, Вітра. Ряд абсолютних рекордів країни в довоєнні часи і тепер встановлено і поновлено рисаками цього господарства: серед них Капітанша і Вальс, Властний, Колчедан і Піон, Гугенотка і Гайда та багато інших. У створенні російської рисистої породи завод відіграв значну роль. В минулому і тепер Дібрівський кінний завод був і є одним з найкращих господарств рисистого напрямку в Україні та СНД.
На належному рівні проводилася селекційна робота з російським ваговозом у Новоолександрівському кінному заводі, 175-річчя якого виповнилося у 2000 р. Тут створено новоолександрівський тип російського ваговоза, який набув значного поширення в породі та господарствах України. Коні цього типу менші за промірами, ніж представники уральського типу, але сухі, енергійні, з глибоким тулубом. Саме цей тип і став основою для затвердження у 1998 році нової вітчизняної – новоолександрівської – ваговозної породи коней.
У кінних заводах республіки створено українську верхову породу коней (затверджена у 1990 р.), яка відповідає вимогам класичних видів кінного спорту і користується попитом у спортсменів-вершників. З 1975 р. діяв Київський міжнародний аукціон з продажу цих коней у країни Європи. Зараз коней української верхової породи розводять в 11 кінних заводах та двох племфермах. Провідними є Олександрійський та Лозівський кінні заводи.
Розвитку племінного конярства сприяли високий рівень селекційної роботи, належні умови годівлі та утримання відтворного складу і молодняку, сучасні технології тренування і випробування коней.
Якщо у кіннозаводстві справи виглядають більш-менш нормально, то у робочому конярстві здобутків обмаль, оскільки якість коней залишається низькою, молодняк і доросле поголів’я не завжди забезпечені повною мірою кормами, що впливає на їх загальний розвиток, у багатьох господарствах не приділяється належної уваги відтворенню поголів’я. Тому по республіці одержують не більше 35 лошат від 100 кобил. В минулому і тепер не налагоджено виробництво возів, кінського інвентарю, ковальських приналежностей, упряжі та реманенту, протягом багатьох років галузь взагалі не планувалася державними установами, відсутній орган, який би управляв галуззю, тому не діє ні державна ні громадська система поліпшення робочого конярства, не видаються матеріали результатів випробування молодняку, оцінки жеребців за якістю потомства, каталогів жеребців-плідників, вкрай необхідних спеціалістам, приватникам, бізнесменам.

Деякі показники стану конярства в Україні

Для організації поліпшення робочих коней можна запровадити державну (заводські стайні, держплемрозплідники, парувальні пункти) або громадську системи – об’єднання власників коней з прийнятим статутом та умовами діяльності у відповідності до закону про племінну справу. Серед загального поголів’я коней у державі дуже низький відсоток чистопородних, частка кобил у загальному поголів’ї надто мала.
Програмою передбачено розвиток таких напрямів у галузі конярства:
Племінне конярство – створення нових, удосконалення існуючих порід коней;
Робочо-користувальне конярство – розвиток і поліпшення робочого поголів’я коней;
Спортивне конярство – удосконалення методів тренінгу спортивних коней, створення державних тренувальних шкіл, досягнення спортивних здобутків до міжнародного рівня;
Призове конярство – удосконалення системи тренінгу і випробування племінних коней на іподромах України;
Продуктивно-прикладне конярство – отримання сироваток-реагентів, СЖК, м’ясна та молочна продуктивність;
Декоративне і кімнатне конярство – удосконалення існуючих порід поні та їх мінімізація [ 3,10 ].

Конституція і екстер’єр коней різного напряму. 

Під конституцією розуміють анатомо-фізіологічну будову тіла коней, яка склалася під впливом спадковості та умов зовнішнього середовища (клімат, утримання, годівля тощо).
П. М. Кулєшов виділив чотири типи конституції тварин: грубу, ніжну, щільну й рихлу. Професор Є. А. Богданов щільний тип назвав сухим, а рихлий — сирим. Ці терміни тепер найчастіше вживаються в конярстві.

Груба конституція характеризується наявністю в коней масивного скелета з мало вираженими суглобами. Шкіра сильно розвинена, товста, вкрита грубим волосом. Щітки, грива та хвіст довгі, густі. М’язи великі за об’ємом, з незначними прошарками жиру. Таку конституцію найчастіше мають робочі коні ваговозних та місцевих порід.
Ніжна конституція протилежна грубій і характеризується тонким, легким скелетом. Кістки коней з ніжною конституцією більш плоскі, суглоби великі, кісткові горби чітко окреслені. Шкіра тонка з ніжним, блискучим волосяним покривом, підшкірна сполучна тканина розвинена слабко. Цей тип конституції властивий для коней швидких алюрів.
Щільна (суха) конституція характеризується слабким розвитком сполучної тканини та жирових утворень. Вона властива енергійним, швидкоалюрним коням з міцним скелетом, сильною мускулатурою, яскраво вираженими суглобами та «відбитими» сухожилками. На шкірі добре розвинені поверхневі судини. Коні цього типу конституції мають найкращу роботоздатність.
Рихла (сира) конституція протилежна щільній. Тварини цього типу будо- ви тіла мають добре розвинену підшкірну сполучну тканину зі значними жировими відкладеннями. Кістки та шкіра рихлі, копита м’які, оброслість значна, суглоби нечітко обмежені, сирі. Такий тип конституції властивий коням ваговозних порід, таким як шайри, суфольки, радянський ваговоз та ін.
У коней кожної породи можуть виявлятися ознаки зазначених типів конституції. Наприклад, верхові породи коней частіше мають ніжну суху конституцію, але серед них є тварини грубого сухого типу. Важкозапряжні коні звичайно мають грубу сиру конституцію, однак серед них є й представники з ніжною сирою і навіть ніжною сухою тілобудовою. Типи конституції коней слід знати так, щоб вирізняти їх в одній породі.
З конституцією не слід ототожнювати кондицію коня. Кондиція — це загальний вигляд коня, який залежить від його вгодованості, тренованості, ста- ну шкіри, волосяного покриву, копит.
Розрізняють такі кондиції:
– заводську, за якої жеребці і кобили кінних заводів та інших племінних господарств мають добру вгодованість, але без ознак ожиріння;
– тренувальну, характерну для коней, підготовлених до іподромних випробувань та спортивних змагань. Вони мають середню вгодованість, добре розвинені мускулатуру, внут- рішні органи, нервову систему;
– робочу — коні такої кондиції добре переносять повсякденну роботу за достатньої вгодованості;
– виставкову, за якої коні мають добру вгодованість і найкращий зовнішній вигляд.
З часів колишнього Радянського Союзу, коли він став експортувати коней (з 1962 р.), у практику ввійшов термін «експортні кондиції». Це кондиції коней, які відповідають певним вимогам іноземних покупців. Експортні кондиції близькі до виставкових. Крім загальновизнаних ознак кондицій, враховують породу, вік, стать, масть (на експорт не беруть сірих коней для забою на м’ясо), проміри, здатність долати перешкоди, слухняність тощо. Для забою на м’ясо беруть переважно коней, яких не використовували в запряжці чи під сідлом, та ін. Коні, які не відповідають певним вимогам, вважаються некондиційними, і їх продають за низькими цінами.
Термін «екстер’єр» в зоотехнічну науку ввів у 1768 р. французький анатом Клод Буржеля. У перекладі українською він означає «зовнішність», тобто зовнішня будова тіла тварини.
В сучасному розумінні екстер’єр — це вчення про взаємозв’язок зовнішніх форм тіла тварини з її здоров’ям, роботоздатністю, м’ясністю, молочністю, плодючістю та іншими селекційними ознаками. Це вчення ґрунтується на єдності форми та функції як прояву одного із загальновизнаних законів еволюції живих істот.
Знання екстер’єру, а також уміння виділяти незначні деталі в будові тіла коня у практиці мають велике значення й удосконалюються спостережливістю та досвідом. За допомогою екстер’єрної оцінки визначають господарське призначення коня та його роботоздатність, встановлюють племінну цінність виробничого складу та вираженість бажаного типу. За зовнішнім виглядом виявляють такі важливі для племінних і робочих коней ознаки, як міцність конституції, особливості будови тіла, загальний розвиток і міцність скелета, м’язів, сухожилків та зв’язок, що свідчать про витривалість та силу коня. Під час огляду у коней визначають вади чи хвороби, які заважають ефективному використанню тварин на роботах або із селекційною метою. Добір і підбір коней за екстер’єром треба проводити не тільки в племінних господарствах, а й у користувальному конярстві.
Основною у вивченні екстер’єру є окомірна оцінка. Хоча вона є суб’єктивною, все ж за достатньої досвідченості спеціаліста досить ефективна. Окомірну оцінку доповнюють показниками промірів, індексами, зважуванням та аналізом рухів коня на різних алюрах.
Оцінюючи екстер’єр, слід звертати увагу не тільки на окремі статі, недоліки чи вади, а й на тварину загалом, враховуючи насамперед її племінну цінність, типовість і походження, гармонійність розвитку, вираженість статевого диморфізму, вік та породну належність [ 10 ].
Слід диференційовано оцінювати недоліки і навіть вади екстер’єру.

Масті і відмітини

Масті і відмітини є найбільш доступними розпізнавальними ознаками коня. Потрібно чітко розпізнавати і вміло записувати масті та відмітини в інвентарних актах і описах коней в заводських і племінних книгах та інших документах. Названі ознаки полегшують іден­тифікацію коней, тобто встановлення їх відповідності до поданих на них документів.
Масть або колір волосяного покриву коня визначається кольором волосся: покривного (голови, шиї, тулубу і кінцівок) і захисного (гриви, хвоста, щіток).
Масть є спадковою ознакою і не має прямого зв’язку з роботоздатністю коня та його темперамен­том. І все ж, за деякими спостереженнями, коні темних мастей більш витривалі в порівнянні з кіньми світлих мастей. Для кожної породи коней характерні певні масті.
Колір волосяного покриву коня змінюється з віком, порою року, в залежності від кліматичних умов, умов утримання, годівлі, догляду, вгодованості і станом здоров’я.
Масті коней поділяють на однокольорові (біла, солова, руда, ворона); двокольорові (булана, ігренева, гніда, каракова); зонального забарвлення (мишаста, савраса); змішані масті (білого і кольорово­го волосся – сіра, чала) і двомастні (рябі, чубарі).
Описувати масті починають з 6 місячного віку.
Відмітинами називають природжені плями і смуги різної величини і форми, які зустрічаються у коней різних мастей на голові і кінцівках. Відмітини бувають білими і темними. На голові у вигляді сивини, зірки, лисини, проточини (широкої, вузької, суцільної, переривистої та ін.). Білі відмітини ніг: вище чи до зап’ястя і скакального суглоба, в 2/3, 1/2, 1/3 п’ястка чи плюсни.
Тілесні плями іноді мають також біле чи темне волосся, зустрічаються у коней всіх мастей, часті­ше в сірих між ніздрями, навколо рота, очей, ріпиці, заднього проходу та інших місцях.
Темні відмітини: темна кайма вух, темна голова, темний ніс, темні плями між ніздрями і на губах, лишаєподібні потемніння волосу, темна смуга впродовж спини, поперечні смуги на лопатках, зеброїдність на ногах тощо.
Прикметами у коня вважаються: тавро, сорочі очі, більмо, надірвані віки, сліпе око, обморожені чи зрізані вуха (карповухість), збитий маклок, рубці, грижі тощо.
Описувати відмітини починають з голови коня, потім на корпусі і кінцівках у такій послідовності: ліва передня, права передня, ліва задня, права задня. Відмітини слід описувати чітко і зрозуміло, наприклад коли рівень відмітин однаковий на обох кінцівках, то пишуть: передні в зап’ястковий суглоб, нерівно білі або задні в пів-плюсни, навскіс білі [ 7].
Масть коня — пігментація волосяного покриву, шкіри і очей. Є однією з основних індивідуальних ознак тварини. Масть у коней є не простим забарвленням, а певним поєднанням кольорів, тип розподілу пігментів, що має генетичну основу. Якщо коні мають однаковий колір шерсті, але різний колір шкіри і очей, або ж однаковий колір шерсті на тулубі, але різний на гриві і хвості, то масть їх може бути різною. Водночас, відтінки однієї і тієї ж масті можуть сильно варіювати: наприклад, шерсть ясно-буланого коня має палевий або піщаний колір, хоча найбільш темні відтінки буланої масті можуть наближатися до темно-бурого і навіть чорного кольорів [ 10 ].

Основні масті

Для коней ще з часів Гіппократа прийнято виділяти чотири основні масті на основі фенотипу:

Ворона масть

Гніда масть

Руда масть

Сіра масть

Решту мастей прийнято вважати похідними від цих основних чотирьох. Проте з 20 століття прийнято класифікувати масті на основі генотипу: ворона, гніда і руда. Інші класифікації вирізняють лише дві основні масті — ворону і руду.

Інші масті

Масті подаються відповідно до другого параграфу «Характеристика мастей» з «Інструкції з опису відмітин і прикмет коней», що вміщена в наказі № 496 «Про запровадження ідентифікації і реєстрації коней» від 31 грудня 2004 року Міністерства аграрної політики України.

Ворона масть

Рівномірне чорне забарвлення голови, тулуба, кінцівок, гриви і хвоста. Зустрічаються:
ворона в сивині, коли серед чорного волосся рівномірно розподілені білі волосини, але ця
сивина з віком не змінюється і не переходить у сіру масть.
ворона в загарі, коли кінці чорних волосинок на тілі коня мають рудувате забарвлення.

Каракова масть

Чорне забарвлення голови, тулуба, кінцівок, гриви і хвоста, але з коричневими підпалинами на кінці морди, за ліктями і в паху.

Гніда масть

Колір тулуба, шиї, голови коричневий різних відтінків, кінцівки по зап’ястні і скакальні суглоби, грива і хвіст чорні. Розрізняють такі масті:
світло-гніда;
гніда;
темно-гніда.

Булана масть

Подібна до гнідої, але тулуб, шия, голова пісочного кольору різних відтінків, на хребті часто темна смуга — ремінь.

Мишаста масть

Подібна до буланої, але колір тулуба не пісочний, а попелястий.

Руда масть

Однакове забарвлення голови, тулуба, кінцівок, гриви і хвоста. Можливі варіанти від світло-золотавого до темно-каштанового (бурого).

Солова масть

Золотаво-жовтий (від світлого до темного) колір голови, тулуба, кінцівок та білий колір гриви і хвоста.

Ігренева масть

Голова, тулуб, кінцівки шоколадного кольору, грива і хвіст білі або димчасті.

Ізабеллова масть

Дуже світлий, майже рожевий колір голови,
тулуба, кінцівок (максимально світлий варіант солової масті), грива та хвіст – білі, шкіра рожева, райдужна оболонка світла (блакитні очі).

Сіра масть

Утворюється волоссям білого кольору та основної масті, яка була при народженні. Коні сивіють з віком, причому посивіння починається з голови. У старих коней по корпусу часто проступає «гречка» — невеличкі плями чорного, коричневого або жовтого кольору (залежно від того, яка масть була при народженні). Деякі варіанти сірої масті:
сірий тулуб, чорні грива, хвіст і кінцівки;
сірий “у яблуках” корпус, білі хвіст і грива;
червоно-сіра (коли кінь при народженні був гнідої масті).

Чала масть

Характеризується рівномірною домішкою білого волосся до основної масті (вороної, гнідої, рудої), причому голова і кінцівки зберігають основну масть. З віком забарвлення чалих коней не змінюється.

Савраса масть
Буває двох видів:
гнідо-савраса — забарвлення тулуба блякле, темна смуга по хребту та часто смугастість на передпліччі (зеброїдність), ноги по зап’ястні та скакальні суглоби, грива і хвіст чорні із значною домішкою жовтуватого волосся;
рудо-савраса — забарвлення тулуба блякле, грива і хвіст з рудого і бурого волосся.

Ряба масть
По всій основній масті коня, у гриві і хвості — великі білі плями. Розрізняють такі масті:
вороно-ряба;
гнідо-ряба;
рудо-ряба;
булано-ряба;
солово-ряба.
З віком конфігурація плям не змінюється.

Чубара масть

По білому корпусу коня густо розкидані невеликі плями. У залежності від кольору плям розрізняють такі масті:
вороно-чубара;
гнідо-чубара;
рудо-чубара.

Недоліки і основні вади тілобудови. 

Недоліки екстер’єру – це відхилення в розвитку статей порівняно з модельною твариною. Вони знижують оцінку екстер’єру та вартість коня, але не можуть бути причиною, за якою коня не можна використовувати в спорті, для сільськогосподарських робіт та для племінних цілей. До недоліків екстер’єру деяких кобил відносять м’яку спину, незначно спущений круп, розкид та ін.
Вади екстер’єру викликаються різними патолого-анатомічними змінами в органах та тканинах. Вони впливають на роботоздатність та племінну цінність коня. Коней, що мають вади, за деякими виключеннями, не допускають до племінного використання з метою зменшення вірогідності їх проявлення серед нащадків. Коні, які мають брокдаун, або кісткові розрощення суглобів, не можуть показати високу жвавість в бігах та скачках. Одною з причин виникнення вад у лошат можуть бути порушення в технології їх вирощування. Прикладом цьому може бути нерівномірне відростання копитного рогу, яке виникає при відсутності моціону. Внаслідок змінюється навантаження на суглобові поверхні кісток зап’ясткового та скакального суглобів, відбувається розрощення їх та погіршення постави кінцівок.
Підхід до оцінки вад і недоліків екстер’єру повинен бути диференційованим, тому що не всяка вада надає право вибракувати коня. В кожному окремому випадку слід також приймати до уваги фактичну племінну цінність коня, а не тільки констатувати наявність тих чи інших вад та недоліків екстер’єру.
При ознайомленні з характеристиками основних вад та недоліків екстер’єру коней слід в першу чергу запам’ятати місця розташування окремих з них та вміти визначити причини їх виникнення, оскільки окремі з них мають спадковий характер.

Ознаки та характеристика вад та недоліків
екстер’єру коней

Деякі недоліки, вади і захворювання,
що виявляються при огляді голови коня
Бельмо,каринка- Плями різної форми і розміру на рогівці ока
Кератит-Запалення рогівки ока
Катаракта-Помутніння кришталику ока (зіниці)
Періодична сліпота-Періодичне запалення одного (обох) очей: повіки припухлі, око (очі) мутне, зір періодично і прогресивно втрачається
Емфізема легень-Широко відкриті ніздрі у стані спокою коня, забруднене, нерівномірне, часте дихання, прискорені рухи здухвини, запальний жолоб за останнім ребром
Свистяча задуха (рорер)-Дихання з свистінням під час рухів внаслідок западання черпакуватого хряща гортані
Прикуска-Дурна звичка заковтувати повітря при зпиранні різцями на край годівниці, що викликає неправильне зтирання губних країв різців і викликає здуття і катар шлунку
Вади зубів-„Щупакові” різці та „дзьоб”, корінні зуби у вигляді „ножиць” каріозні руйнування, переломи, випадання зубів тощо
Пошкодження ротової порожнини-Виразки беззубих країв, щік та язика
Пошкодження кутів рота-Виразки і мозолисті потовщення від вудил
Пухлина піднебіння (насос)-Пухлина внаслідок грубого корму або розладів травлення
Потилична пухлина-Розлита пухлина внаслідок наминки потилиці з запаленням потиличної сумки та вийної зв’язки

Травматичні пошкодження і патологічні зміни
на тулубі коня
Наминка холки-Поверхневі та глибокі пошкодження шкіри та підшкірної клітковини, м’язів, хрящових та кісткових відростів хребців з нагниванням та утворенням свищових ходів
Збитий маклак-Перелом крижової кістки
Грижа-Пупові грижі черева та ін.
Крипторхізм-Обидва або один сім’яник не опускається в мошонку під час їх розвитку в утробному періоді, а залишаються в черевній порожнині
Чорновики (мелано-саркома)-Щільні безболісні пухлини (вузли), одиничні чи множинні, розміром від дрібної горошини до вишні (інколи і більші) під ріпицею хвоста, навколо анусу, в області вим’я, в інших місцях, найчастіше у сірих коней
Купірований хвіст-Купірована ріпиця хвоста
Зачоси на хвості-Свідчать про скупчення у прямій кишці личинок овода або свідчать про наявність глистів
Пошкодження та вади кінцівок
Атрофія плеча- Одностороння атрофія мускулатури правого чи лівого плеча, кульгання
Бурсит ліктя (шипове жовно)-Мозолиста пухлина на ліктьовому бугрі внаслідок запалення слизової сумки та з травматичних причин
Козинець-Виступ зап’ястка вперед внаслідок вкорочення сухожилків-згиначів та деформації кісток зап’ястка
Запалий зап’ясток-Зміщення зап’ясткового суглоба назад
Бурсит зап’ястка-Невелика пухлина зап’ястка внаслідок серозного випоту – запалення слизової оболонки суглобової сумки, яка виникає під дією різних ударів
Потовщення зап’ястка-Розрощення фіброзної тканини і кісток зап’ястка внаслідок деформуючого артриту
Накісники, сплінти-Кісткові розрощення на п’ястку та плесні внаслідок запалення та пошкодження окістя
Брокдаун-Потовщення сухожилків-згиначів передньої кінцівки чи міжкісткового м’яза внаслідок їх надриву та запалення при перенапруженні чи ударі
Букшина-Продольна припухлість спереду п’ястка (іноді плесни) внаслідок запалення окістя (периостит) та сухожилків м’язів-розгиначів кінцівки
Бурсит коліна (колінне жовно)-Пухлина на колінному суглобі внаслідок запалення слизової сумки
Бурсит п’ятки (піпгак)-Мозолиста м’яка пухлина п’яткового горба внаслідок запалення слизової оболонки сумки, що виникає післі травм або лежання коней на твердій підлозі
Шпат-Випотівання синовії та подальше розрощення кісток-скакального суглоба внаслідок деформуючого артозу. Виникає переважно у старих коней при травмах суглоба, перенапруження зв’язок
Курба-Потовщення на задній поверхні скакального суглоба біля основи п’яткової кістки, яке виникає внаслідок гіпертрофії шкіри чи фасції, гострого запалення сухожилків-згиначів і зв’язок, нахилу п’ятки вперед, утворення накіснів, розрощення зовнішньої головки грифельної кістки та ін. Все це встановлюється рентгеноскопією скакального суглоба
Жабка-Кісткове, іноді кільцеве, розрощення путово-вінцевого суглоба внаслідок артроза
Кісткове розрощення скакального суглоба
Внаслідок осіфікуючого периартриту і деформуючого артроза з частковою або повною нерухомістю суглоба
Пошкодження вінчика-Заступки, засічки, рубці, пухлини, фістули і грибоподібні-розрощення вінчика
Наливи,сіновіти,тендовагініти-Накопичення серозної рідини в капсулі суглоба (наскрізні або однобічні) та сухожилкових піхвах внаслідок їх запалення
Мокрець (дерматит)-Гнійне запалення шкіри під щітками, іноді попереду скакального суглоба та позаду зап’ястка
Слоновість кінцівок-Дифузна (розлита) пухлина з ущільненням підшкірної клітковини плесни та інших частин кінцівок внаслідок дерматиту
Недоліки, захворювання, пошкодження
та вади копит
Плоске копито-Копито широке, с дуже похилими
стінками
Сторчуватість копита-Копито з ледве не стрімчастими стінками
Вузьке копито-Копито, яке стиснуте з боків
Косе копито-Копито з косими або скривленими стінками
Кільчасте (їжакове) копито-Копито з кільчастою деформацією рогової стінки
Випукле копито-Копито з випуклою підошвою
Поганий копитний ріг-Ріг копита м’який, сухий, слабкий, матовий
Тріщини копита-Тріщини зачепні, бокові, кутові, від вінчика, від підошви, поверхневі, наскрізні
Наминки, уколи підошви копита-С запаленням або без запалення копита
Гниття стрілки копита-Гнилісне розкладення стрілки, особливо при здавленій та ввігнутій підошві
Рак стрілки копита-Злоякісна пухлина копита

Крім недоліків і пороків окремих статей екстер’єру при огляді коней треба вміти виділити у них загальні захворювання шкіри, мускулатури, кістяку, органів травлення, дихання, кровообігу та нервової системи.
Не слід упускати також шкідливі звички поведінки коней: прикуска, глодання стін та годівниць, жування поводу, кусання власних плечей, ніг, боків та попони, висовування язика, плямкання губами, махання хвостом та головою, переступання з ноги на ногу („ведмедяче качання”), спирання одним заднім копитом на інше, стояння на зачепі копита, розкидання вівса, заковтування землі, підстилки, калу та ін.
Дурний норов слід також відносити до вад та недоліків, оскільки такі коні важко піддаються виїжджуванню, за ними важко доглядати, вони лягають при запряганні, не дають себе чистити, уносять вершника, виявляють непідкорність, б’ються, кусаються, встають дибки та ін.
При купівлі та продажу коней необхідно враховувати їх недоліки та вади. До некондиційних відносять робочих коней, що мають незадовільну кондицію, виснажених та якщо вони мають такі вади: сліпота, прикуска, пошкоджений язик, рорер, емфізема легень, недостатню серцеву діяльність, хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту, грижа, наминки та рани, що вимагають тривалого лікування. Некондиційними також вважають коней, які мають різко виражену неправильну постанову кінцівок, хронічний ревматизм, жабку, курбу, шпат, збитий маклак, атрофію м’язів, розтягнення та потовщення сухожилків, наскрізні наливи, сильно провислі або сторчуваті бабки, різко виражений козинець або слабкість зв’язок путових суглобів, грибоподібне розрощення копит, глибокі поперечні тріщини близько вінчика або п’ятки копита, рак стрілки копита та інші недоліки та вади, що перешкоджають рухам або викликають кульгання коня. Коней із злобливим норовом також вважають некондиційними та продають їх тільки по узгодженню з покупцем.
Спадковими вадами коней вважають рорер, курбу, шпат, жабку, множинні накісні та наливи, плоске копито, крихкий копитний ріг, норов.
Коні з такими вадами, як жабка, шпат, курба, рорер, не можуть бути оціненими вище ІІ класу, однобічні крипторхи – не вище І класу при умові високої робото здатності. Двобічних крипторхів не бонітують [ 10 ].

Визначення віку по зубах. 

Визначення віку коней за станом зубів базується на знанні вікових змін зубної системи коня. Зуби коня за своєю формою і функцією розподіляються на різці, ікла і корінні, які, в свою чергу поділяться на премоляри і моляри. Лошата народжуються без зубів. У лошат до 2,5-річного віку виростають молочні різці, ікла і премоляри, але з 2,5-річного віку вони починають випадати, і на нижній щелепі до 6 років всі змінюються на постійні. Постійні зуби більші від молочних, що пов’язано з розвитком щелеп і молярів. Розміщуються зуби в зубних альвеолах нижньої і верхньої щелеп рядами, що мають назву зубні дуги чи аркади. Аркада верхніх зубів дещо ширша нижньої, оскільки складається з крупніших зубів. Частини щелеп, на яких відсутні зуби, називають беззубими краями.

Вік коней встановлюється за станом різців нижньої щелепи, з яких передня пара називається зачепами, крайні – окрайками, а різці між зачепами і окрайками – середніми. На різцях дві поверхні – губна (вигнута) і язикова (ввігнута). Зуб ділиться на дві частини: коронку (що над яснами) і корінь. Коронка має у верхній частині між губною і язиковою сторонами поглиблення – чашечку. Глибина чашечки на нижніх зачепах 6 мм, а на верхніх – вдвічі більша. Внаслідок стирання губної і язикової сторін різця, зверху коронки утворюється тертьова поверхня, на якій виділяють чашечку, і після того, як вона зітреться, слід чашечки (емалевий залишок її дна) і кореневу зірочку (слід кореневого кана­лу). Із стиранням коронки різці коня підростають з кореня і висуваються із зубних альвеол. Стирання і виростання з ясен постійних різців коня відбувається майже однаково – по 2 мм в рік. Молочні різи дрібніші, ніж постійні і мають відносно більш широку лопатоподібну коронку і чітко виражену ший­ку. На губній поверхні багато дрібних боріздок в зв’язку з майже відсутністю на них цементу, вони мають більш світліший колір, ніж постійні. Тертьова поверхня молочних різців завжди залишається поперечно-овальною. Постійні різці значно більші за розміром і довші за молочні, не мають шийки : тісно розміщуються в щелепі.

У молодого коня постійні різці у верхній частині коронки мають поперечно-овальний розріз, в середній частині – округлий і в нижній частині біля кореня – сплюснутий з боків. Внаслідок цього тертьова поверхність у міру стирання постійних різців має форму: спочатку поперечно-овальну (сти­рається верхня частина коронки), після неї – округлу (стирання доходить до шийки), потім трикутну – (стирання сягає верхньої частини кореня) і, нарешті, поздовжньо-овальну – залишилась лише нижня поверхня кореня [ 3,10 ].

Ознаки на різцях, за якими визначають вік коней

Породи коней.

Вивчення порід коней необхідно проводити в такій послідовності:
назва породи, де, коли і ким виведена;
в яких кліматичних, кормових, господарських умовах формувалась порода;
зоотехнічні методи, що застосовувалися в роботі (утримання, годівля, використання, методи розведення);
які породи брали участь у виведенні породи;
внутрішньопородні типи (лінії, родини, гнізда), чемпіони;
робочі якості (швидкоалюрність, вантажопідйомність, витривалість), жива маса, особливості екстер’єру і масті;
біологічні особливості породи (скоростиглість, плодючість, життєздатність);
народногосподарське значення і шляхи вдосконалення породи.

Чистокровна верхова порода

         
Була виведена в Англії у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. складним відтворним схрещуванням місцевих кобил верхового типу з жеребцями арабської, перської, турецької, варварійської, неаполітанської, іспанської, туркменської та інших порід. Породні ознаки цих коней формувалися протягом тривалого розведення бажаних помісей «у собі» в умовах м’якого клімату, повної забезпеченості кормами, в тому числі якісними пасовищними, застосування спеціального тренування та випробування на скачках. Жеребців для заводського використання відбирали переважно за показниками іподромних випробувань та походженням. У Росію та Україну чистокровних верхових коней почали завозити в кінці XVIII ст. В різні часи їх використовували для поліпшення існуючих та створення нових порід коней, таких, як орлово-ростопчинська, стрілецька, донська, будьон-нівська, кустанайська, новокиргизька, кушумська, українська верхова та ін.
Сучасні коні чистокровної верхової породи великого зросту, мають добре розвинений тулуб, суху будову тіла, сильні м’язи, енергійні рухи. Середні проміри (см): висота у холці жеребців — 163, кобил — 160; обхват грудей — відповідно 186 і 184; обхват п’ястя — 20,5 і 19,5. Масті — гніда, руда, ворона, сіра. До вад екстер’єру відносять козинець, звислий круп, прямі бабки, курбу, жабку, рорер, кровотечу з носа тощо. Кобилам характерна порівняно низька плодючість — 60—65 лошат від 100 маток. Коні цієї породи дуже вибагливі до умов утримання, годівлі, виховання і догляду. Порушення їх супроводжується істотною затримкою розвитку молодняку, різким зниженням його іподромного класу та якістю приплоду. На це слід звернути увагу, особливо у випадках, коли поліпшувачами робочих коней використовують чистокровних верхових жеребців.
Найціннішими ознаками чистокровних коней є висока жвавість, стійка передача нащадкам якостей породи, скороспілість. Так, рекорди на 1000 м становлять: світовий — 53,3 с (кобила Індіженус, 1963 p., Англія), всесоюзний — 58 с (кобила Рента, кінзавод “Восход”, 1956 p.), республіканський — 59,2 с (Грейдер, 1956 p., Дніпропетровський кінний завод). Основою для добору чистокровних коней є результати іподромних випробувань. Щорічно на іподромах нашої країни розігрують близько 20 традиційних призів, диференційованих за віком і статтю коней та дистанціями
Головним напрямом роботи з породою є підвищення скакового класу до світових стандартів, плодючості та усунення вад екстер’єру. Удосконалення технології вирощування, а також підвищення рівня племінної справи є запорукою зростання класу чистокровних коней. Нагальною є необхідність закупівлі класних жеребців — плідників цієї породи в країнах Західної Європи. В Україні чистокровних коней використовують для племінних та спортивних цілей.

Українська верхова

У 1945 р. в Україні було розпочато роботу по виведенню нової вітчизняної породи верхових коней. Для її створення використовували місцевих верхових коней, збережене поголів’я Новоспасівського та інших кінних заводів Луганської області, жеребців та кобил західноєвропейських напівкровних порід (тракененська, ганноверська, угорські), а також жеребців орлово-ростопчинської та чистокровної верхової порід. Спочатку роботу проводили в Українському кінному заводі № 173 (Дніпропетровська область), а згодом у Провальському, Скадовському та Олександрійському кінних заводах. Після ліквідації перших трьох кінних заводів до роботи підключились Дніпропетровський, Деркульський, Ягільницький, а з 1975 р. і Лозівський кінний завод. Методичне керівництво здійснювали ВИДІ конярства та колишній Український трест кінних заводів.
Великий внесок у створення породи зробили П. Я. Білан, В. П. Шимширт, В. Ю. Кологривов, О. А. Калантар, Д. А. Волков, І. Е. Готліб, В. О. Пересада та ін. За піввіковий період спеціалістами і працівниками кінних заводів, племконеферм методом складного відтворювального схрещування була виведена оригінальна порода верхових коней, яка поєднала в собі енергійний темперамент, силу і жвавість чистокровних, красу й елегантність форм орлово-ростопчинської, великий зріст, масивність, продуктивність рухів та спортивні якості західноєвропейських порід, міцну конституцію, високу плодючість та адаптивність місцевих порід.
Наказом від 16 жовтня 1990 р. № 168 Державна комісія Ради Міністрів СРСР по продовольству і закупівлях затвердила нову породу коней, присвоївши їй назву українська верхова.
Нині роботу по вдосконаленню української верхової породи виконують сім кінних заводів, близько 20 племінних ферм, в яких нараховується майже 1700 коней.
Характерними рисами екстер’єру цих коней є гармонійна будова тіла, пропорційна з прямим профілем голова, довга, високо поставлена шия, глибокі й широкі груди, пряма спина, довгий, добре обмускулений круп, міцні кінцівки. Як недоліки екстер’єру трапляються шаблюватість кінцівок, запале зап’ястя, звислий круп тошо. Переважають масті гніда з відтінками, руда, ворона та каракова, інші зустрічаються дуже рідко.
Середні проміри коней української верхової породи (см): жеребців — 165,4-165,0-192,2-20,7, кобил — 162,8-162,5-191,7-20,1.

Орловська рисиста

Це перша заводська російська порода коней. Орловським рисакам належить важлива роль у поліпшенні масового конярства, і у зв’язку із цим вони займають одне з перших місць серед інших порід.

Орловська рисиста порода коней створена методом складного відтворювального схрещування, в основі якого лежало поєднання переваг верхових порід Сходу (арабська, ахал-текінська), чистокровної верхової з перевагами легкозапряжних порід Європи — датської, голландської, мекленбурзької та норкфолькської.
Виведення рисистої породи було спричинено попитом, який виник у середині XVIII ст. на великих, жвавих та витривалих коней, необхідних для швидкого пересування по безмежних просторах Росії.
Робота по формуванню орловської рисистої породи була розпочата в кінці XVIII ст. Офіційно початком створення породи вважається 1776 p., коли в Островський кінний завод О. Г. Орлова (під Москвою) було приведено групу арабських кобил, з якими був і сірий арабський жеребець Сметанка. Російське конярство того часу не відзначалося високим рівнем. Для формування важких кавалерійських (кірасирських) полків коней купляли за кордоном; легку (гусарську) кавалерію сяк-так комплектували місцевими кіньми, а кінноту драгунських підрозділів поповнювали малорослими (134—136 см у холці) селянськими кіньми.
Відсутність доріг з твердим покриттям, недосконалість транспортних засобів, інтенсифікація вантажних перевезень та зв’язку створювали передумови для використання сильних і витривалих коней, придатних до тривалих переїздів.
Розуміючи гостру потребу Росії в добрих конях, граф О. Г. Орлов-Чесменський (1735—1807 pp.) поставив собі за мету, по-перше, створити універсальну породу верхових коней, які годилися б для кавалерії та вищої школи верхової їзди, по-друге, одержати коня, здатного везти карету жвавою риссю, не збиваючись на галоп.
Спочатку роботи проводились у підмосковному кінному заводі О. Г. Орлова, розміщеному в селі Остров. Завод був комплектований представниками кращих на той час порід — арабської, датської, голландської, мекленбурзької, чистокровної верхової та ін. На жаль, приведений жеребець Сметанка, який володів видатною риссю, загинув, не витримавши суворої російської зими. За один рік заводського використання від Сметанки одержали п’ять нащадків — чотири жеребчики і одну кобилку.
Ведення заводу в умовах Підмосков’я завдавало Орлову значних втрат. Стайневе утримання зніжувало молодняк, не давало змоги вирощувати коней, придатних для круглорічної роботи в умовах Росії.
У 1778 р. коней із Островського кінного заводу перевели в Хреновський кінний завод під Воронежем, де й була виведена орловська рисиста порода коней.
Після загибелі Сметанки для подальшого розведення використовувались два його сини: сірий Полкан І 1778 р. народження від буланої датської кобили та сірий Фалькерзам від англійської скакової кобили. Перший як поліпшений запряжний кінь був використаний переважно в рисистому напрямі, а другий (англо-араб) — у верховому.
Від Полкана І і сірої голландської кобили народився в 1784 р. сірий Барс І, який і вважається родоначальником орловської рисистої породи коней. Надалі з метою поєднання у нащадків Барса І запряжних форм і нарядності арабських коней до нього підбирали кобил різного походження: арабо-датсько-голландського, арабо-мекленбурзького, виведених з Англії норкфольків та ін. Із синів Барса І основними плідниками породи, вірогідно незадовго після загибелі Сметанки, були Любезний І та Лебедь І.
Для закріплення бажаного типу використовували інбридинг на Барса І та його синів. Крім уже згаданих Любезного І та Лебедя І у родоводах часто зустрічалися й жеребці Похвальний І, Барсік Большой та ін.
Тренування коней велось у бігові риссю і випробування “короткими кінцями” на 200 саженів та на довгу дистанцію в 18—20 верст (при поїздках з підмосковного маєтку, розміщеного в селі Остров, до Москви). У матеріалах для історії російського кіннозаводства В. І. Коптєв повідомляє, що 200 саженів чимало коней пробігало за 30 секунд.
Перші сприяли добору за жвавістю, а другі — за витривалістю. В Хреновському кінному заводі практикувалося раннє парування та зажереблення кобил; заїздку проводили у віці 2—3 років, а не в 4—5, як було прийнято в інших заводах. Годівля та утримання були спрямовані на загартування тварин.
У 1811 р. після смерті О. Г. Орлова керуючим кінним заводом було призначено В. І. Шишкіна — кріпака і прибічника О. Г. Орлова, з кіннозаводською діяльністю якого він був добре знайомий. В. І. Шишкін як учень О. Г. Орлова не став сліпо копіювати методи роботи свого талановитого вчителя. Керуючи заводом до 1831 p., він мав свої правила, свої смаки і уподобання, свої погляди на методи заводської роботи. В. І. Шишкін ввів у кіннозаводство розведення за лініями і віковий підбір; вивів породу за межі заводу, використав повторне прилиття орловським рисакам крові голландських коней. Таким чином, в результаті 50-річної роботи була сформована легко-запряжна порода нарядного екстер’єру, з прекрасним рисистим алюром.
Прогресу жвавості та вдосконаленню орловської рисистої породи коней сприяло введення систематичних випробувань на Московському іподромі у 1834 р. Так, у 1836 р. дистанцію 3200 м у дрожках жеребець Бичок подолав за 5 хв 45 с. Ту ж дистанцію в качалці в 1869 р. Потєшний пройшов за 5 хв; у 1900 р. Пітомець — за 4 хв 46 с; у 1934 р. Улов — за 4 хв 20,6 с і в 1974 р. Піон — за 4 хв 13,5 с.
Із середини XIX ст. коні орловської породи набули широкої популярності не тільки в Росії, а й за кордоном. У 70— 80-ті роки минулого століття близько 4 тис. рисаків щорічно експортувалось до Західної Європи.
З 1900 р. експорт орловських рисаків у країни Європи зменшився через те, що жвавість орловських коней стала істотно поступатися американським рисакам. Тому багато кінно-заводчиків стали займатися схрещуванням орловських рисаків з американською породою для одержання жвавіших коней. У 1910 р. на з’їзді кіннозаводчиків Росії було запропоновано рівну кількість призів однакової вартості як для чистопородних орловців, так і для помісей з орловськими рисаками. Цим заходом орловська порода була захищена від майже поголовного схрещування.
Нині найтиповіші представники орловської рисистої породи відмічаються своєрідною красою форм, однак серед них зустрічаються високоногі коні з недостатньо глибокими грудьми, сирістю суглобів. Трапляються також розкид передніх кінцівок і короткуватість бабок, у сірих коней часто зустрічаються меланосаркома та мокреці.
Коні орловської породи пізньоспілі. Хоча до 4—5-річно-го віку більшість з них закінчує свій ріст, максимальну жвавість показують лише у віці шести років і старше.
Найбільш поширена масть сіра (52%), гніда (22%), ворона (19%), рідше — руда і бура.
У породі на нинішній час виявлено 60 рисаків класу жвавості 2.05.
Основний метод розведення — чистопородний, хоча з метою поліпшення жвавості, скороспілості та екстер’єру використовували ввідне схрещування з чистокровною верховою, арабською, американською та російською рисистими породами.

Російська рисиста

Це порода невеликих ваговозів. Виведена вона методом складного відтворювального схрещування, добору та підбору за типом в умовах помірної годівлі та використання коней на сільськогосподарських роботах.З порід, використаних при схрещуванні, найбільше значення мали місцеві коні України, гірські ардени та деякі інші ваговозні породи (першерони, крупні бельгійські ваговози та ін.), а також орловський рисак
Ввіз у Росію арденських жеребців гірського типу розпочався із середини XIX століття, а планомірну роботу з породою у нас почали вести з 60-х років того ж століття. У 1861 р. стали розводити арденів “у собі” в Петровській (нині Тімірязєвській) сільськогосподарській академії і в Чесменському кінному заводі Воронезької області, в 1868 p.— в заводах Кочубея і Чапліц Полтавської області, в 1872 p.— в Деркульському кінному заводі. Успіх розведення арденів у названих заводах, а особливо в Чесменському, спонукав зайнятися ними й інших кіннозаводчиків.
Як наслідок, до 1904 р. в Росії було 376 господарств, в яких розводили арденів, а серед жеребців державних стаєнь вони становили 25,8% кількості всіх плідників ваговозних порід.
Бельгійські ардени того часу не відрізнялися пропорційною будовою тулуба, мали м’яку спину, звислий круп, шаблю-ватість кінцівок тощо. Проте попит на цих коней був досить високий завдяки їх пристосованості до місцевих умов, доброму норову та високій роботоздатності. Внаслідок схрещування арденів з кобилами помісного типу, а також з брабансонами, першеронами та ваговозами інших порід у різних зонах країни було створено великі масиви коней типу ваговозів.
З 1937 р. типізований масив коней, які походили від арденів, стали називати російськими арденами, але тому передував тривалий процес типізації. Було засновано кінні заводи, держплемрозплідники, державні заводські стайні, племінні ферми; визначено напрями роботи з помісним поголів’ям різних зон, удосконалено техніку тренування та випробування ваговозів, запроваджено штучне осіменіння, видано Державні книги племінних коней. Затверджена порода в 1952 р.
Загалом російські ваговози невеликого зросту, але масивні, мають довгий, глибокий та широкий тулуб, короткі правильно поставлені, досить костисті з добре розвиненими суглобами кінцівки. В них прекрасно поєднуються сухість тіло-будови, масивність та рухливість.
З вад екстер’єру бувають м’яка спина, клишоногість, шаблюватість кінцівок, перестроєність. Переважають масті: руда, рудо-чала, руда із сивиною, рідко гніда та гнідо-чала, інколи ворона, сіра. Середні проміри кобил кінних заводів 148-158-191-21 см, жеребців — 150-159-192-21,5 см. Жива маса жеребців 590, кобил — 560 кг.
Поголів’я коней російської ваговозної породи коливається, але нині становить 42,4 тис. голів, або 10,5% від загальної кількості коней України.
Порода розповсюджена майже в усіх зонах України.
У породі сформовано два типи: уральський (масивніший) та новоолександрівський (український) — сухий, міцної конституції, гармонійної будови тіла, менший за розмірами. Основним методом удосконалення породи є чистопородне розведення за лініями. Головні ознаки добору; крупність, типовість, правильний екстер’єр з урахуванням результатів використання коней на сільськогосподарських роботах і в спеціальних випробуваннях, а також здоров’я, довговічність, плодючість та молочність. Основні є лінії: Лазутчика, Коварного, Караула, Капітена, Гоуона та Подьоншика.

Новоолександрівська ваговозна

Затверджена наказом Мінагрополітики від 9 листопада 1999 p. № 318 Оригінатор — Інститут тваринництва УААН. Автори — М.С. Кемарська, О.А. Калантар, Ю.М. Карасик, І.П. Горошко, Д.А. Волков та ін.
Початок роботи щодо виведення ваговозної породи коней в Україні припадає на 1868 рік, коли в Полтавську область було завезено ваговозів із західноєвропейських країн, переважно із Бельгії. Місцевих кобил (частково поліпшених різними іншими породами) схрещували з гірськими бельгійськими арденами, меншою мірою з брабансонами і першеронами.
До 1920 року в породі російських арденів сформувалося декілька породних типів. Найдрібнішими, але найбільш однотиповими, пропорційної тілобудови, були дібрівські ардени. У 1929 році дібрівських ваговозів з Маріупольської народної ферми було передано Новоолександрівському кінному заводу.
Селекційна робота будувалась на кросах ліній з одночасним застосуванням інбридингів. У результаті був одержаний тип коня, що характеризувався невеликим ростом, широким, бочкоподібним корпусом, на низьких сухих, правильно поставлених ногах, з легкою головою, короткою, широкою шиєю, довгим, роздвоєним, широким, помірно звислим крупом.
У подальшому головною метою заводу було виведення більш рослих коней правильного екстер’єру і високої роботоздатності. Так був створений новоолександрівський (український) тип російського ваговоза, офіційно визнаний 31 грудня 1970 p. (наказ № 437 МСГ СРСР).

Племінне ядро породи зосереджене у 8 кінних заводах — Новоолександрівському, Дібрівському, Лимарівському, Стрілецькому, AT “Павлівське”, Лозовському, Ягільницькому, Олександрійському, на 40 племінних фермах, у приватних власників. Чистопородне поголів’я у господарствах усіх форм власності становить понад 4000 голів, у тому числі майже 1100 кобил трьох років і старше та 650 жеребців-плідників.
Більш як 20 представникам новоолександрівського типу було присвоєно звання чемпіонів та рекордистів породи. Серед них Кокетливий, його син, чемпіон ВДНГ СРСР Бук, дочка Лужайка, Тантал — абсолютний чемпіон у триборстві, Пакет, який вивіз вантаж масою 24 т на 5 м 55 см. Тамбур — рекордист породи з тяглової витривалості (вивіз вантаж у 9,5 т на 1147 м). Геральдика — рекордистка у доставці вантажу риссю (пройшла дистанцію 2000 м з тягловим зусиллям 50 кг за 5 хв. 20,4 с). Ці показники роботоздатності перевершують результати ваговозів більш великорослих порід

Гуцульська

Гуцульська — це єдина місцева порода коней, яку розводять на території України. Цю породу виведено українцями Східних Карпат, яких звали гуцулами. Перші письмові згадки про породу були датовані 1603 р.
Порода виведена схрещуванням гірських коней Буковини, Галичини й Угорщини з жеребцями норійського типу — гафлінгерами і пінцгауерами, а також з кіньми східного типу, в тому числі й арабською породою. На початку XX ст. у схрещуваннях використовували чистокровних верхових коней — англо-арабських, а пізніше й кабардинських коней.
Однак існує думка, що гуцульські коні — це прямі нащадки тарпанів, які переселилися до Карпат дуже давно. Близькість гуцульських коней до тарпанів пояснюється великим поширенням серед них зебровидності, яка є характерною для багатьох аборигенних порід
Основний тип гуцульського коня — запряжно-в’ючний. Тілосклад його масивний, форми тіла округлі, конституція міцна. Тулуб широкий, глибокий, довгий, середньої величини голова з широким лобом, прямим або вгнутим профілем, шия товста коротка, холка низька довга, лопатка крута’ кінцівки короткі, широко поставлені, передні — часто з коротким п’ястком і підставлені, задні майже завжди іксоподібні. Середні проміри жеребців (см) — 136—140—159—178; кобил — 132—137—155—167. Масть переважно гніда і руда, зустрічаються також ворона, мишаста, булана з темними відтінками.
Гуцульські коні схильні до швидкого відновлення вгодованості. Відрізняються плодючістю і довголіттям.

Використовують гуцульських коней досить інтенсивно під сідлом і в’юком, на транспортних та сільськогосподарських роботах. Вони добре пристосовані до роботи в тяжких гірських умовах. По гірських стежинах коні цієї породи з в’юком на спині вагою 100 і більше кілограмів проходять до 100 км за добу.
Два жеребці цієї породи по гірських карпатських дорогах в упряжці пройшли за півтори доби 180 км з перервою на ніч.
Основним методом племінної роботи з гуцульською породою коней є розведення “в собі”. Для збереження породи, її типу та характерних селекційних ознак у західних областях країни (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька) проводять роботу по створенню нових племінних ферм.
У породі створені лінії Гургула, Змерлика, Горала, Гробі.
Коні гуцульської породи розповсюджені, крім названих областей, ще в Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії і Польщі [7,10].

Контрольні запитання.

5.1    Значення конярства. Екстер’єр і породи коней.

1) Що сприяло розвитку племінного конярства;

2) Розвиток яких напрямів у галузі конярства передбачено програмою;

3) Що розуміють під конституцією коня;

4) Які є типи конституції коней;

5) Які основні масті коней;

6) Що означають недоліки екстер’єру;

7) На чому базується визначення віку коней за станом зубів;

8) Як називається єдина місцева порода коней, яку розводять на території України;

5.2. Утримання і використання коней

Утримання коней та догляд за ними. 

Згідно норм застосовують такі системи утримання:
•  стаєнну (трендепо, іподроми, кінноспортивні школи, прокатні пункти);
•  стаєнно-пасовищну (кінні заводи, племрепродуктори);
•  табунну (робочо-користувальне конярство).

Стаєнна система утримання коней

Передбачає цілорічне утримання коней у стайнях. Ця система застосовується для племінних, спортивних і робочих коней, а також для товарного поголів’я при інтенсивному веденні конярства.
При цій системі коней утримують індивідуально або групами: у денниках або секціях; робочих коней – у стійлах. Поряд зі стайнями обов’язково слід влаштовувати вигульні майданчики (паддоки) для вигулу жеребців, племінних кобил і молодняку на відкритому повітрі та для тренінгу. У літній період коні повинні знаходитися в таборах-левадах з будівлями літнього (полегшеного) типу. В звичайних господарствах і навіть на кінних заводах для робочих коней вигульні майданчики не передбачаються: як правило, будують конов’язь для огляду і чищення тварин.
Залежно від виробничого призначення і віку, коней утримують індивідуально, чи групами. Як правило, індивідуально в спеціальних денниках утримують жеребців-плідників, цінних кобил з лошатами, лошат при відлученні і молодняк у тренінгу. Для робочих коней і менш цінного в племінному відношенні молодняку всіх груп і напрямків використовують “зальний” спосіб утримання (розмір секцій від 20 до 100 голів, залежно від віку тварин). У конюшнях зального типу обов’язково обладнують денники для вижеребки кобил.

Стаєнно-пасовищна системи утримання коней

При цій системі в літній період усі коні (окрім спортивних) повинні знаходитися на пасовищі, площу яких визначають із розрахунку 0,3 – 0,5 га на коня, а утримуватися в таборах-левадах з будівлями літнього (полегшеного) типу.
У теплу пору року, поряд із стаєнним утриманням, коней спеціально випасають. Окультурені пасовища ділять на окремі ділянки, де окремо спеціально випасають різні вікові групи коней по 50 – 80 голів у кожній.
Випас коней на спеціально огороджених ділянках ще називають левадним способом.

Табунна система утримання коней

При цій системі коней протягом усього року утримують на пасовищах у табунах. Для укриття коней у негоду і в холодний період року слід передбачати такі споруди:
а) при культурно-табунній системі утримання: стайні з денниками (для утримання жеребців-плідників і молодняку в тренінгу);
б) спрощені стайні і загороди-навіси (для іншого поголів’я).

Табунне утримання коней

Табунна система утримання використовується на товарних підприємствах. Вона практикувалася з давніх часів і збереглася до цього часу як найдешевший спосіб виробництва кумису і вирощування коней на природних кормах. Табунна система утримання коней заснована на розвитку і підтримці інстинкту стадності, властивого всім травоїдним тваринам. При цій системі коні, поділені за статтю і віком на табуни, протягом всього року, або дещо менше знаходяться на пасовищах і лише в окремі періоди при необхідності їм надають додаткові корми. Розрізняють табуни:
•  маточні;
•  кобилок і жеребчиків (окремо за віком: однорічок, дворічок і т.д.).
Із-за природно-екологічних умов окремої місцевості табунна система неоднорідна, і її умовно підрозділяють на культурно- табунну і покращено-табунну.
Культурно-табунна система утримання більш прогресивна і використовується для вирощування племінних коней, її застосовують і на багатьох товарних фермах. Ця система регламентується виконанням певних вимог:
• поділ тварин в однорідні групи за статтю і віком;
• застосування особливих заходів по захисту тварин від несприятливих погодних умов.
При культурно-табунному утриманні коні більшу частину року випасаються на пасовищах. Зимою, в найбільш холодний період, особливо вночі, всіх коней утримують і годують у приміщеннях.
При цьому варіанті табунної системи необхідно передбачити стайні для дорослих коней, в яких утримують всіх жеребців- плідників, кобил для вижеребки і молодняк коней у тренінгу.
Вони повинні бути обладнані денниками; а також спрощені конюшні з базами-навісами або затишами для всього іншого поголів’я (кобил з лошатами, молодняку коней поза тренінгом тощо). Застосовується культурно-табунна система утримання коней на племінних і товарних (м’ясних і кумисних) фермах.
При поліпшеній табунній системі утримання коней спеціально випасають цілий рік в табунах. На період негоди, для частини тварин 15-20% (жеребців-плідників, жеребних кобил і лактуючих кобил у перші дні після вижеребки) будують спрощені конюшні, а всіх інших ховають у затишах, утворених ярами, балками, лісом, пагорбами тощо. Обладнують з місцевої сировини (гілки, очерет тощо) бази-навіси, де також створюють необхідні запаси сіна і передбачають організацію водопою. Застосовують цей варіант на товарних фермах в м’ясному і кумисному конярстві.
Робочих коней, які обслуговують ферми з табунною системою, утримують разом з основним поголів’ям цих ферм.
З метою кращої організації пасовищного утримання необхідно дотримуватись певних зоогігієнічних вимог при формуванні табунів. Передбачено окреме випасання жеребчиків і кобилок. Залежно від характеру пасовищних угідь, чисельності поголів’я та спрямованістю конярства визначають розмір табунів. Для племінних господарств рекомендовано такі розміри табунів:

Табун – однорідна група коней за статтю і віком

• кобили – 50 – 100 голів;
• молодняк – до 150 голів;
• жеребців-плідників утримують індивідуально в паддоках чи випасають на левадах.
У господарствах м’ясного напряму, які мають рівнинні пасовища, формують табуни, що налічують до 400 кобил з приплодом; в гірських районах чисельність табуна зменшують до 100 голів.
У період парувальної кампанії формують табуни з цілеспрямованим добором жеребців з розрахунку 15-20 кобил на одного молодого плідника (3-4 роки) і до 25 – 30 кобил на повновікового жеребця.
При перегоні тварин з одного пасовища на інше швидкість їхнього руху не повинна перевищувати 6 км/год.; через кожні 10- 15 км бажано надавати коням відпочинок з наступним випасанням. Тривалість перегону – не більше 30 км на добу. Досить важливою вимогою є дотримання санітарно-гігієнічного стану пасовищ і місць для водопою. Слід вибирати пасовища з благополучним епізоотичним станом, тобто там, де на шляху немає скотомогильників, перетинів шляхів перегону худоби і проїзних доріг. Для водопою краще застосовувати воду з артезіанських свердловин. У якості відкритих водойм для водопою коней можна використовувати річки, озера, ставки, де вода відповідає санітарно- гігієнічним вимогам.
Дотримання зоогігієнічних правил у організації табунної системи утримання сприяє зміцненню здоров’я коней, підвищує їх витривалість і стійкість до несприятливого впливу екстремальних погодних умов.
При всіх системах утримання коней вижеребка кобил сезонне явище. Винятком є стаєнна система утримання на товарних підприємствах, де вижеребка може бути протягом року [7,10].

Робочі якості коней. Фактори, що на них впливають.

Робочі якості коней

Основними показниками, які характеризують роботу упряжних коней, є тяглове зусилля, швидкість руху, кількість виконаної роботи, потужність і витривалість.
Тяглове зусилля або сила тяги – це сила, з якою запряжений кінь долає опір рухові сільськогосподарського знаряддя чи воза. При характеристиці робочих якостей коней розрізняють нормальне й максимальне тяглове зусилля. Нормальним називається зусилля, з яким кінь працює щодня протягом тривалого часу, не виявляючи ознак втоми, порушень здоров’я, зниження вгодованості. Тяглове зусилля вимірюється в кілограм-силах (кгс) за допомогою динамометра (силоміра), або визначається розрахунками, які ґрунтуються на відносній залежності сили тяги від живої маси та розмірів (калібру) коня.
Максимальне тяглове зусилля кінь розвиває на ривках (коли рушає з місця), у несприйнятливих умовах шляху та рельєфу (підйоми в гору), короткочасно, на малих відстанях (10–15 м). Максимальне тяглове зусилля коні виявляють під час спеціальних випробувань в полозовому приладі. При виконанні сільськогосподарських робіт воно завжди менше, ніж у спеціальних випробуваннях, але у 3–5 разів більше за нормальне. Найбільше значення максимального зусилля дорівнює живій масі коня, в рідких випадках – перевищує її.
На тяглове зусилля коня, крім його живої маси впливають стан і профіль дороги, здоров’я, вік та фізіологічний стан, кількість коней в запряжці та їх якість, надійність опори кінцівок, конструкція упряжі, возів, та сільськогосподарського знаряддя, швидкість і напрям руху (прямо чи по колу). У багатотонних запряжках втрата тяглового зусилля відбувається через неможливість одночасного руху коней з місця.

Швидкість руху

Швидкість руху робочих коней залежить від їх породного типу, виду робіт, профілю дороги, величини тяглового зусилля. Верхові та рисисті коні, як правило, працюють з малим тягловим зусиллям, але на великих швидкостях, в той час як ваговозів використовують на роботах, які потребують значного тяглового зусилля при малій швидкості руху. Переважну більшість сільськогосподарських транспортних робіт виконують при швидкості руху 3,5–4,5 км/год. Легкі роботи та роз’їзди здійснюють перемінним алюром з середньою швидкістю руху 10–12 км/год.

Робота

Роботу упряжного коня за день визначають множенням тяглового зусилля на пройдений шлях і виражають у кілограм-сила-метрах (кгс-м). Залежно від тяглового зусилля, часу корисної роботи та пройденого шляху роботи поділяють на легкі, середні і важкі.
До легких робіт відносять перевезення дрібних вантажів у межах ферми, відділку або транспортування дорогами з незначним опором, роботи в кінних граблях, легких боронах. До цієї групи відносять ї інші роботи, виконання яких потребує тяглового зусилля коня не більше як 10% від його живої маси; пройдений за робочий день шлях має становити до 15 км, а час корисної роботи – не більше 4-х годин.
До середніх належать роботи, для виконання яких потрібне тяглове зусилля у 13–15% живої маси коня – м’яка оранка, культивація, деякі види боронування, тощо. Загальний пройдений шлях за 6 годин роботи повинен становити 25 км.
Важкими вважають роботи, виконання яких потребує тяглове зусилля близько 20% від маси коня. Серед таких робіт – оранка плугом з передплужником, посів дисковими боронами й сошниковими сівалками, скошування трав косарками, а зернових культур спеціальними жниварками та ін. Пройдений шлях має бути у межах 35 км, а час корисної роботи – 9 год.
Режим використання робочих коней в упряжці визначають співвідношенням тяглової сили, швидкості руху та тривалості роботи. Протягом для ці показники змінюються і по різному впливають на робото здатність коня. Збільшення тривалості робочого часу при нормальній швидкості руху та оптимальному тягловому зусиллі не викликає такої сильної втоми коня, як зростання тяглової сили й особливо швидкості руху. Тому забезпечення оптимального режиму роботи коней сприяє збільшенню їх робочої продуктивності, збереження здоров’я та витривалості, продовженню строків їх господарського використання.

Потужність

Потужність – це кількість роботи, виконаної за одиницю часу. Умовно прийнята, що робочий кінь масою 500 кг розвиває потужність у 75 кгс-м/с (кілограм-сила-метр за секунду). Така потужність дістала назву кінська сила (к.с.). У системі одиниць СІ к.с. дорівнює 735,5 Вт (ватт). Потужність коливається у значних межах залежно від породи і маси коня, тренованості, фізичного та фізіологічного стану, тривалості роботи та інших факторів (табл.). Потужність може бути розрахована множенням тяглового зусилля на  швидкість руху.

Витривалість

Витривалість – здатність коня тривалий час зберігати характерну йому потужність, а також швидко відновлювали сили після годівлі і відпочинку. Об’єктивним показником витривалості може бути час роботи чи пройдений шлях з певним навантаженням, при якому у коня не помітна втома. Зовнішніми ознаками втоми є знижена реакція на засоби спонукання, часті дихання і пульс, підвищення температури тіла, тремтіння м’язів плеча і стегна, відмова від корму, пригнічений стан. У втомленого коня змінюється концентрація у крові та м’язовій тканині водневих іонів, молочної кислоти, продуктів обміну органічних речовин [7,10].

Упряж і запрягання коней. Основні вимоги до правильного запрягання коней у вози.

Склад упряжі

В залежності від виду транспортних і сільськогосподарських робіт – використовується різна кінська упряж.
До складу сільськогосподарської упряжі входять: недоуздок, вуздечка (чи вуздечка-недоуздок), хомут або шорка, шлея (наритники), сіделко, черезсідельник, підчеревник, віжки, посторонки, нагрудник, нашильник.

Недоуздки

 
1 – щічний ремінь; 2 – суголовний ремінь; 3 – намордний ремінь; 4 – підборідний ремінь; 5 – сполучний ремінь.

Недоуздок. Призначення недоуздка – утримувати коня на прив’язі. Він складається із суголовного, двох щічних, намордного, підборідного, сполучного ременів та трьох кілець. Кінь в недоуздку прив’язується за допомогою чумбура (цепка чи мотузки).
Вуздечка. Використовується для управління конем і фіксації в різних положеннях його голови. Вуздечка складається із суголовного, двох щічних, налобного, намордного та підганашного ременів, вудил із двома кільцями і гризлами та повода із темляком.
Вуздечка-недоуздок. Складається із суголовного, налобного, двох щіщних, намордного (з підборідним), підганашного, сполучного ременів, вудил та поводу. Використовується як для управління конем під час руху, так і для прив’язування під час зупинок.

Вуздечка

 м
1 – суголовний ремінь; 2 – щічний ремінь; З – налобний ремінь; 4 – намордний ремінь; 5 – повід; 6 – темляк; 7 – вудила; 8 – підганашний ремінь.

Хомут є основною частиною упряжі, через яку передається тяглове зусилля коня на віз. Хомут складається з пари дерев’яних кліщів, хомутини, хомутної повстяної підкладки, спайного ременя, покришки, супоні, пари гужів або гужових мочок, горта. Кліщі є конструктивною основою хомута – вони визначають його форму, розміри, забезпечують необхідну міцність. На межі нижньої і середньої третини кліщів, в потовщеній їх частині роблять два отвори для кріплення гужів чи гужових мочок. Хомутина являє собою тугий жмут житньої соломи, обшитий повстю та шкірою. її кріплять так, щоб в нижній частині хомута вона виступала над кліщами на одну третину своєї товщини. Таке розміщення хомутини запобігає пошкодженню шиї коня. Хомутна підкладка вистилає з внутрішнього боку верхні дві третини хомута. Вона пришита до хомутини і прикріплена ремінцями до кліщів. Покришка захищає хомут від атмосферних опадів та покращує його естетичний вигляд. Спайний ремінь з’єднує верхні, а супонь – нижні кінці кліщів. Гужами з’єднують хомут із голоблями.

Хомут

1 – кліщі; 2 – хомутина; 3 – підкладка; 4 – гужі; 5 – покришка;
6 – супоня; 7 – горт.
А – довжина, Б – ширина.

Стандартні сільськогосподарські хомути виготовляють 12 розмірів (номерів), які різняться за довжиною та шириною. Довжину хомута вимірюють від верхньої внутрішньої точки хомутної підкладки до нижнього внутрішнього ребра кліщів, а ширину – на рівні гужових отворів. Для вибору хомута з коня знімають мірку. Довжину визначають так: металевий або дерев’яний метр кладуть в передлопатковий жолоб. Верхній кінець його повинен упиратися в долоню правої руки, покладеної на холку.

Вимірювання шиї коня для визначення довжини (а)
та ширини (б) хомута

Черезсідельник – ремінь з металевим кільцем на одному кінці, за допомогою якого черезсідельник закріплюється на голоблі.
За допомогою черезсідельника маса голобель, дуги та хомута передається з шиї на спину коня та надає певного положення хомутові.
Підчеревник обмежує коливання голобель, дуги та хомута вгору. Черезсідельник та підчеревник виготовляються із цупкої сиром’ятної шкіри великої рогатої худоби.

Сіделко:

 
а) горбате: 1 – повстяна подушка; 2 – покришка; 3 – лавка (2 шт.); 4 – арчак; 5 – скоба;
б) лежаче: 1 – покришка; 2 – повстяна подушка; 3 – дерев’яні колодки (2 шт.); 4 – дужки (2 шт.); 5 – горт (2 шт.).

Замір на протилежному кінці роблять на 4-5 см нижче лінії шиї. Ширина хомута має відповідати найбільшій товщині шиї і визначається мірним циркулем.
Сіделко збільшує площу опори черезсідельника, запобігаючи пошкодженням шкіри на спині. Крім того, близько 15-20% тяглового зусилля коня припадає на спину через сіделко. Промисловість виготовляє сіделко двох типів: пряме або лежаче – для коней з низькою холкою та горбате або стояче – для коней з високою холкою, Сіделко повинно лежати нерухомо на передній частині спини коня, на 10-15 см за лопатками і рівномірно спиратись на спину. Горбате сіделко складається із залізного арчака і пари лавок; пряме або лежаче – із двох дерев’яних колодок. Кожне сіделко має пітник, шкіряну покришку і горти для кріплення попруги, яка закріплює сіделко на коні. Зверху обох сіделок є металеві дужки, через які проходить черезсідельник.
Наритники (шлея) складаються із ободового, спинного, поперекового та двох відкісних ременів і двох мочок. Шлея дає можливість загальмувати чи осадити віз назад. Мочки застібають за голоблі чи посторонки, запобігаючи опусканню та зсовуванню шлеї вбік. Ободовий ремінь кріпиться кінцями до гужових мочок, а спинний – до горти хомута. Шлея припасовується так, щоб ободовий ремінь проходив на 15-20 см нижче сідничних горбів коня, а між задньою поверхнею сідниць та ободовим ременем вміщувалась долоня, поставлена ребром.

Наритники

 
1 – ободовий ремінь; 2 – спинний ремінь; 3 – поперечний ремінь;
4 – мочковий ремінь; 5 – укісний ремінь

Дуга – характерна деталь дугової однокінної голобельної запряжки. Вона з’єднує через гужі хомут із голоблям й амортизує поштовхи голобель від нерівностей шляху, запобігає вивертанню кліщів назад. Дуга повинна бути міцною, пружною і легкою. їх виготовляють, як правило, з верби, в’язу чи білої акації. Вербові дуги роблять плоскими, а в’язові – тільки круглими. Розміри дуг залежно від величини коней такі: ширина між кінцями (від зарубки до зарубки) – 1,0-1,2 м, висота (не враховуючи товщину) – 0,55-0,60 м. Виїзна дуга має масу 1,5-2,0 кг, ломова (для великих робочих коней) 4-5кг. У центрі дуги є кільце (зга) для зав’язування повода.
Посторонки є елементом дишлової упряжі, через які тяглове зусилля коня передається від хомута чи нагрудної шлейки на воза, сани, сільськогосподарське знаряддя тощо. Посторонки бувають сиром’ятні, тасьмові, канатні. Довжина їх залежить від величини коня, довжини його кроку та висоти над землею причепа, до якого кріпляться посторонки. Стандартна довжина – 260см, а кут нахилу посторонок до горизонту не перевищує 20°.
Нашильник і нагрудники виготовляють із сиром’ятної шкіри чи ланцюга. За допомогою їх здійснюють повороти дишлових возів. Своїми кінцями нагрудник кріпиться до гужових мочок або посторонок, якщо коні будуть запряжені в шлейку. Нашильник одним кінцем з’єднують із кільцем, яке вільно переміщується по нагруднику, а другим – із дишлом. Іноді замість нагрудників використовують нашийники, але лише в тих місцях, де немає схилів.
Шорка (або нагрудна шлейка) використовується замість хомута. Вона легша, простіша у виготовленні і дешевша, ніж хомут. Але під час роботи шорка тугіше стискує плечолопаткові суглоби, шию, грудну клітку, внаслідок чого порушується кровообіг, дихання, нормальний рух коня, виникають намулювання. При використанні хомутів цього не буває. Тому шорку доцільно застосовувати на легких транспортних роботах, де тяглове зусилля не перевищує 7-8% живої маси коня. Вона складається із нагрудного та шийного ременів із підкладками, з’єднаних між собою двома кільцями, двох кутових (підтримувальних) ременів та горти. Кращими шорками вважаються такі, які можна регулювати відповідно до розміру коней. Тяглове зусилля від шорки на гак передається через посторонки.
Віжки необхідні для керування кіньми в упряжці. їх виготовляють із різних матеріалів (мотузка, тасьма, шкіра). За призначенням їх поділяють на однокінні, парокінні (чотирикінцеві перехресні) та привіжники – для пристяжних коней. Довжина віжок може бути до 10 м, щоб їздовий міг керувати конем на польових чи транспортних роботах, знаходячись позад воза або знаряддя.

Види запряжок

Запряжки бувають хомутові і шоркові. Хомутові запряжки поділяються на голобельно-дугові, голобельно-посторонкові, посторонково-дишлові, посторонкові та змішані.

Запрягання коней
Запрягання в однокінну голобельно-дугову запряжку

Спочатку коня в недоуздку виводять у коридор конюшні, надівають вуздечку, сіделко і хомут. Якщо вуздечка підібрана правильно, суголовний ремінь проходить на 1-1,5см позаду вух. Налобний ремінь проходить у верхній частині лоба спереду вух, не доторкуючись до них. Щічні ремені проходять у ділянці скулових кісток. При нормальній довжині щічних ременів гризла вудил повинні лежати в беззубій частині нижньої щелепи, злегка торкаючись ротових кутів, не утворюючи складок шкіри.
Положення вудил регулюють зміною довжини суголовного та щічних ременів. Якщо щічні ремені довші, ніж потрібно, кінь намагається викинути вудила із рота. Короткий щічний ремінь викликає натирання вудилами кутів рота, від чого тварині боляче і, відповідно утруднюється управління конем. Положення вуздечки на голові фіксується підганашним ременем, який не допускає її скидання. Після вуздечки на коня надівають сіделко. Наклавши сіделко, застібають попругу настільки, щоб під неї можна було просунути 1-2 пальці. Накладають сіделко і застібають попругу завжди з лівого боку. Потім надівають хомут із наритниками. Хомут надівають через голову коня нижніми кінцями кліщів догори й на шиї повертають його (за гривою, а не проти неї). Потім надівають розправлені наритники.
Коня виводять зі стайні, заводять у голоблі воза і надівають на ліву голоблю черезсідельник і підчеревник. Потім закладають дугу.
Дугу закладають із лівого боку, причому лівий гуж повинен обхоплювати голоблю знизу вгору, а правий – зверху донизу. Після цього затягують супонь так, щоб нижні кінці кліщів торкались один одного і зав’язують несправжньою петлею. Далі на правій голоблі зав’язують перекинутий через сіделко черезсідельник, потім – підчеревник, обов’язково пропущений через петлю попруги. Черезсідельник підтягують так, щоб між холкою і хомутом відстань становила близько 2см. Підчеревник підтягується туго. Обидва ременя зав’язують так, щоб вони легко розв’язувались.
Повід підв’язують до кільця дуги, застібають на голоблі мочкові ремені шлеї. Останніми прикріплюють за кільця вудил віжки, пропущені поверх черезсідельника та знизу гужів, або через кільця на хомуті.

Загальний вигляд кінської упряжі при голобельно-дуговій запряжці

Однокінна дугова запряжка

Запрягання в однокінну голобельно-посторонкову запряжку
Дана запряжка від попередньої відрізняється тим, що кінь у ній тягне за посторонки, а голоблі призначені тільки для спрямування руху, поворотів та гальмування воза при спусках і зупинках. Голоблі з хомутом з’єднують не гужами, а спеціальними ремінними чи залізними гужиками (запряжниками). Посторонки, що йдуть від хомута, кріпляться до барків, закріплених на передку воза.

Рис.Однокінна бездугова запряжка

Запрягання в парокінну посторонково-дишлову запряжку
Застосовують цю запряжку при роботі в дишлових возах. Парокінна дишлова упряж складається із вуздечки (без повода), хомута з мочками (замість гужів), нагрудника, нашильника, посторонок і віжок з чотирма кінцями. Тяга в запряжці реалізується через посторонки; повороти, стримування воза та гальмування – через дишло.

Парокінна дишлова запряжка.
При запряганні коней спочатку вирівнюють по довжині всі посторонки і нашильники з нагрудниками. Потім надівають на кінець дишла нашильник і після цього пристібають до барків спочатку внутрішні, потім зовнішні посторонки, продіваючи їх через петлі мочкових ременів шлеї. Дишло повинно бути на висоті середини грудей коня, а кінець його виступати вперед настільки, щоб коні не могли зачепитися за нього вуздечкою або віжками.

Посторонкова запряжка

Ця запряжка найпростіша. Посторонки, обов’язково однакової довжини, кріпляться до барків, прикріплених до рухомих ваг. Хомут дещо облегшений, трохи коротший, ніж при голобельній запряжці. Ця запряжка використовується для коня під час деяких сільськогосподарських робіт [7,10].

Спортивне конярство.

Кінний спорт – це вид змагань спортсменів на конях, якими вони управляють за допомогою повода, шпор на чоботях, шенкеля та свого корпуса.
Шлях розвитку кінного спорту тривалий і складний. Спочатку це були стихійні скачки азіатських воїнів, кінні змагання у стародавній Греції, Римі та Візантії, потім рицарські турніри середньовіччя, різноманітні військово-прикладні змагання кіннотників та Олімпійські ігри.
Кінний спорт набув поширення у військових частинах після громадянської війни. У 1927 р. введено змагання з виїжджування, стрибків у висоту і ширину. З цього ж року кінний спорт став розвиватися і серед цивільних молодіжних організацій, набираючи широкої популярності.
За пропозицією Франції і Швеції у 1921 р. була створена Міжнародна федерація з кінного спорту (ФЕІ). Ця організація являє собою вищий міжнародний орган, регламентуючий проведення всіх міжнародних змагань і товариських матчів вершників різних країн і континентів. ФЕІ встановлює порядок, строки і місця проведення міжнародних змагань, розробляє і затверджує правила з усіх видів кінного спорту, реєструє світові рекорди, присвоює звання суддів міжнародної категорії і почесні звання за заслуги у розвитку кінного спорту. ФЕІ розробляє програму змагань і призначає суддів на Олімпійські ігри,  розглядає звіти постійних комісій і пропозиції національних федерацій та багато інших питань.
Вищий директивний орган ФЕІ – Генеральна асамблея національних федерацій, а в період між асамблеями діє бюро ФЕІ, до складу якого входять 15 членів на чолі з президентом. ФЕІ має постійно діючі  комісії з виїжджування, долання перешкод, триборства, драйвінгу (змагання одно-паро- та багатокінних запряжок), ветеринарна, юнацька і поні-клубів, фінансова і дисциплінарна. Міжнародна федераціяз кінного спорту об’єднує 118 національних федерацій, у т.ч. 40 – з Європи, 30 – з Азії, 27 – з Америки, 18 з Африки  та 3 з Океанії. Популяризація кінного спорту у другій половині ХХ ст. сприяла значному зростанню кількості проведених міжнародних змагань.

Види кінного спорту

Серед різноманітних кінноспортивних змагань та кінних ігор, визнаних ФЕІ, найпопулярнішими є так звані класичні види кінного спорту – виїжджування, долання перешкод і триборство. У всіх країнах і на різних рівнях їх проводять за єдиними правилами, розробленими і затвердженими Міжнародною федерацією кінного спорту.

Виїздка

Виїздка (або вища школа верхової їзди) – вид спорту, в якому вершник демонструє управління конем, ефективність та вірність його природних рухів на всіх алюрах (крок, рись, галоп), чіткість виконання певних фігур і вправ, що досягається систематичним тривалим тренуванням. При цьому вершник повинен зберігати правильну, красиву, невимушену посадку, впевнено і спокійно керувати конем  без  будь-якої примусової дії на нього.  За таких умов у глядачів складається враження, що кінь самостійно виконує вправи. Під час тренувань і змагань спортсмен керує конем за допомогою повода, шпор на чоботях, шенкелів (внутрішній бік ноги вершника від коліна до щиколотки) та своїм корпусом.
Змагання з виїжджування проводять у манежі або на рівному відкритому майданчику розміром 20 х 60 м. Посередині кожної меншої і в п’яти місцях кожної поздовжньої сторони майданчика встановлено літери латинського алфавіту, які вказують вершнику місця початку і закінчення виконання вправ програми. До програми змагань включають вправи: прості (крок, рись, галоп, осаджування), складні – зміна кінцівок на галопі, напівпіруети та піруети (повороти на 1800 і 3600) і дуже складні – пасаж, піафе та ін. Кожна вправа, гармонійність рухів, посадка вершника та вміння його управляти конем оцінюються суддями за 10-бальною системою. Крім того, проводиться оцінка якості рухів за рівномірністю, рівністю, ритмом, темпом, рівновагою, кульганням, вільністю, прямолінійністю, каденцією та гармонією. Оцінки всіх суддів сумують і за загальною кількістю балів визначають результати виступу вершника. Спортсмен одержує стакож і штрафні очки за порушення послідовності виконання вправ, правил привітання суддів та завершення змагань. Кількість штрафних очок вираховують від загальної суми і визначають зайняте спортсменом місце.

Долання перешкод (конкур)

Найбільш популярні кінно-спортивні змагання. В їх програму включають конкури різної складності залежно від кількості та розмірів перешкод. У спеціальних змаганнях – потужність стрибка – висота перешкод збільшується до 180-220 см і більше. Цікаво проходять конкури швидкісні, мисливські, до першої помилки тощо. При проведенні чемпіонатів країни, Європи, світу та Олімпійських ігор в програму включають двогітові командні змагання, де кожний спортсмен повинен двічі подолати маршрут з 13-16 перешкодами, висотою до 160, шириною основи до 250 см, шириною канави з водою до 5 м. У швидкісних конкурах перемагає спортсмен, кінь якого мав найкращі показники жвавості – швидкість руху. В цих змаганнях за порушення перешкод нараховують не штрафні очки, а штрафний час, причому перші дві відмови коня долати перешкоду й падіння також не штрафуються, оскільки ці помилки автоматично знижують показники жвавості. У конкурах “За вибором” переможця визначають за кількістю позитивних балів: чим складніша перешкода, тим більше балів може одержати вершник. У звичайних конкурах спортсмен одержує штрафні очки: за першу відмову коня долати перешкоду – 3, а за другу його виключають із змагань; за руйнування перешкод і попадання кінцівками коня у канаву з водою – 4, за падіння – 8 очок. Отже в різних видах конкурів системи оцінки результатів різні і ідеально викладені в “Правилах змагань з долання перешкод” та в “Умовах змагань”, які розробляються і доводяться до відома учасникам перед кожним змаганням.

Триборство

Використання кавалерії в арміях всіх країн вимагало різноманітної підготовки вершників, у т.ч. швидко долати поле бою з різноманітними природними перешкодами, ямами від вибухів снарядів, завалами дерев тощо. В мирні часи кавалеристи удосконалювали свою бойову майстерність у військово-прикладних навчаннях, які згодом стали основою комбінованих кінноспортивних змагань – триборства. До участі в них свого часу допускалися лише офіцери та особи, які були на дійсній військовій службі в армії. З 1920 р. дістали право змагатися у триборстві і чоловіки цивільного стану, а з 1956 р. – й жінки. Комбіновані кінноспортивні змагання набули популярності у кінці ХІХ ст. у багатьох країнах світу.
Триборство – найважчий класичний вид кінного спорту, який складається з манежної їзди, польових випробувань та долання перешкод. Змагання проводяться одним конем протягом трьох днів підряд за такою схемою: переший день – манежна їзда, другий – польові випробування по пересіченій місцевості, третій день – долання перешкод на стадіоні чи спеціально обладнаному майданчику. Манежна їзда являє собою спрощений варіант змагань з виїжджування.
Найскладнішими для триборців є польові випробування, траси яких поділяють на чотири відрізки – А, Б, В, Г. Перша і третя ділянки (А, В) – польові дороги, стежки загальною довжиною до 20 км. Цими дорогами вершники рухаються перемінним алюром, щоб не перевершити відведеного часу. На другій ділянці траси (Б) відбуваються скачки з перешкодами, так званий стипль – чез: на кожному кілометрі маршруту встановлюють три глухі перешкоди висотою до 140 см і шириною до 2 м. Дуже важка четверта ділянка (Г) – крос. Маршрут проходить по схилах і підйомах, через рівчаки, канави, водойми, ліс, кущі та інші природні перешкоди. На кожному кілометрі маршруту встановлюють по чотири глухі перешкоди висотою до 120 см і шириною зверху 2, знизу 3 м .
На третій, заключний день проводять змагання з конкуру. Для цього на майданчику розміром 150 х 100 м встановлюють 12 перешкод висотою до 120 см, шириною до 180 см. Довжина маршруту становить 700-800 м, швидкість руху 400 м/хв. Ці змагання, як і попередні, мають свою шкалу для оцінки виступів спортсменів. Всі коні у змаганнях з триборства підлягають жорсткому ветеринарному контролю: перед змаганнями, під час польових випробувань, на старті й фініші кросу, перед початком змагань з конкуру. Коней, стан здоров’я яких визнано незадовільним (порушення діяльності серцево-судинної системи, органів дихання, травми кінцівок та інших частин тіла, кульгання тощо) виключають з змагань.
Особисту й командну першість визначають кількістю позитивних балів і штрафних очок. Суму штрафних очок за три дні змагань вираховують із кількості позитивних балів. За кращою різницею між цими показниками й визначають переможців.

Стипль – чез

Це групові скачки вершників по замкнутому колу довжиною від 3 до 7 км з долання різних за типом і розміром перешкод: хворостяні засіки, забори з густи живих кущів, рівчаки, канави сухі і з водою, земляні вали, пагорби тощо. Перший стипль-чез – Великий Ліверпульський – відбувся в Англії у 1837 р. на дистанцію 6400 м з 29 перешкодами. Пізніше ці змагання проводили у Франції, Австрії, Бельгії, Чехії, Словаччині та ін. країнах. Тепер у світі діє 62 стипль-чезних іподрома. Найскладнішими вважаються траси стипль-чезів: Ліверпульського довжиною 7219 м і Великого Пардубицького довжиною 6900 м (Чехія) з 30 глухими перешкодами кожна. Нерідко в змаганнях стартують 35-40 вершників, а фінішу досягають 10-12.

Кінні пробіги

У кочових народів минулого кінні пробіги в одиночному чи груповому виконанні були зазвичай. Їх здійснювали з певних практичних потреб чи військової необхідності. Тепер вони одержали статус кінноспортивних змагань різного рівня аж до міжнародних з фіксацією рекордів.
Пробіги на жвавість проводяться на дистанцію 25,50 і 100 км, на витривалість – добові і багатоденні. Участь у них приймають лише добре підготовлені коні будь-якої породи віком не молодше 6 років. Маршрут визначає суддівська колегія. По всьому маршруту визначаються контрольні пункти. Під час пробігу вершник має право вести коня за повід, але старт і фініш повинен проїхати верхом. Пробіги оцінюють сумарно за жвавістю, станом коней, втратою ними живої маси, клінічними показниками. Правила проведення міжнародних змагань з кінних пробігів розроблені і контролюються представниками ФЕІ [7,10].

Контрольні запитання.

5.2    Утримання і використання коней.

1) Згідно норм, які системи утримання використовують;

2) На які види розрізняють табуни;

3) Від чого залежить швидкість руху робочих коней;

4) Як визначають роботу упряжного коня за день;

5) Що входить до складу сільськогосподарської упряжі;

6) Які є види запряжок;

7) Які є види кінного спорту;

6. ПТАХІВНИЦТВО

6.1. Значення птахівництва. Біологічні особливості і продуктивні якості сільськогосподарської птиці. Породи, лінії і кроси сільськогосподарської птиці

Значення птахівництва, сучасний стан і перспективи розвитку галузі.  

Значення птахівництва визначається можливістю постачати цінні продукти харчування — яйця і м’ясо, що характеризуються високою поживністю, відмінними дієтичними і смаковими якостями.
У курячому яйці міститься 34,4 % сухої речо­вини, де на протеїн припадає 12,1 %, ліпіди — 10,5, вуглеводи — 0,9, мінеральні речовини — 10,9 %. До складу протеїну яйця вхо­дять усі незамінні амінокислоти в найсприятливішому співвідно­шенні для підтримання життєвих процесів організму людини. Пе­ретравність його становить 97 — 98 %. Ліпіди є справжніми жирами і зосереджені на 99 % у жовтку яй­ця. їх засвоюваність досягає 96 — 100 %. У складі яйця містяться майже всі відомі вітаміни, вміст яких залежить від наявності їх у кормах. За кількістю вітаміну А жовток курячих яєць поступається тільки печінці. Із корму в яйце несучки здатні трансформувати 10 — 40 % вітаміну А. Споживання одного яйця задовольняє потреби людини у вітамінах на 10 — 50 %.
М’ясо птиці перевершує м’ясо інших видів тварин за вмістом протеїну та його біологічною повноцінністю. Вміст у ньому білка досягає 25 %, а грудні м’язи міс­тять до 92 % повноцінних білків. Забійна маса сільськогосподарсь­кої птиці досягає 80 % і більше, а їстівні частки становлять 67 % живої маси.
Побічну продукцію птиці ефективно використовують у народно­му господарстві. Так, пух і пір’я є цінною сировиною для легкої про­мисловості. Послід птиці багатий на протеїн (25 — 40 %), фосфор та інші мінеральні речовини, тому його використовують як органічне добриво. Після висушування послід можна згодовувати великій ро­гатій худобі і свиням. Наявність у його складі сечової кислоти дає можливість використовувати послід для виготовлення медичних препаратів. Із відходів забою та інкубації яєць виготовляють сухі
білкові корми, що містять 50 — 85 % протеїну, всі незамінні аміно­кислоти, вітамін В12 та інші поживні речовини.
Птицю можна утримувати великими партіями, на обмежених площах, що зумовлює успішне впровадження промислової техноло­гії, за якої практично вирішено всі питання механізації й автома­тизації виробничих процесів, її всеїдність дає можливість викорис­товувати для годівлі різні корми, а в присадибних господарствах — різноманітні відходи. Порівняно з іншими сільськогосподарськими тваринами птиця краще використовує обмінну енергію й перетрав­ний протеїн корму. Молодняк курей на 1 кг приросту витрачає 2,5 — 3 к. од, тоді як у виробництві свинини та яловичини відповідно 4 – 5 і 7 – 10 к. од.
Сільськогосподарській птиці притаманні високі продуктивність, інтенсивність росту, плодючість та рання скороспілість. Від курки- несучки за рік отримують 200 — 300 шт. яєць і більше загальною ма­сою 12 — 18 кг, качки — 100 — 150 каченят (200 — 250 кг м’яса), ін­дички — 70 — 80 індиченят (до 400 кг), гуски — 40 — 50 гусенят (180 — 225 кг м’яса).
Відкладати яйця кури починають у 5 — 6-місячному, качки й ін­дички — 6 — 7-місячному, гуси — в 9 — 10-місячному віці; молодняк виводиться протягом місяця. У 7 — 8 тижнів останній досягає забій­них кондицій. Так, жива маса каченяти в 7-тижневому віці стано­вить 3300 г. Якби ріст телят відзначався подібною інтенсивністю, то їхня маса у 49-денному віці досягала б 2000 кг.
Швидка зміна поколінь, висока плодючість, транспортабельність, здатність до акліматизації, розвиток зародка поза організмом мате­рі створюють умови для успішної селекційної роботи з удосконален­ня птиці.
Світове поголів’я сільськогосподарської птиці в 2002 р. становило: курей — 15 854 млн голів, качок — 1066, індиків — 251 млн голів. Найпоширеніші серед них кури, поголів’я яких розміщене по конти­нентах: Азія — 50,1 %, Північна Америка — 17,5, Європа — 12,5, Пів­денна Америка — 11,0, Африка — 8,1, Океанія — 0,8 %. Найбільше сільськогосподарської птиці зосереджено в Китаї — 3924 млн голів, потім США — 1940, Бразилії — 1050, Індонезії — 870, Індії — 824, Мексиці — 521, Японії — 306 млн голів.
Виробництво курячих яєць у світі останнім часом досягло 1740 тис. т, м’яса сільськогосподарської птиці — 73 869 тис. т, що по­рівняно з середніми показниками 1989 — 1991 рр. збільшилося відпо­відно на 87 тис. т (0,7 %) та 32 916 тис. т (44,6 %). В Україні у 2003 р. отримано 11 477,1 млн шт. яєць, середньорічна несучість становила 255 яєць, виробництво м’яса сільськогосподарської птиці — 307 тис. т, тобто 18,7 % загальної кількості виробленого м’яса в країні.
Характерною особливістю птахівництва в світі є його концентра­ція, спеціалізація та кооперація. Майже в усіх країнах із розвине­ним птахівництвом відбуваються скорочення кількості ферм і збіль­шення середнього розміру їх. У провідних країнах набула розвитку внутрішньогалузева спеціалізація, яка ґрунтується на системі ве­ликих фірм-компаній, а в СШАта деяких інших країнах — агро­промислових об’єднань. У країнах з розвиненим птахівництвом значного поширення набуло вирощування курчат на м’ясо на основі фермерських господарств за контрактом із бройлерними ком­паніями. В США на сьогодні 92 % усього поголів’я бройлерів виро­щують на основі фермерських господарств.
У західноєвропейських країнах ферми, які працюють за контрак­том, об’єднуються в кооперативи, а відгодівлю курчат організовують у невеликих фермерських господарствах.
В Україні в умовах розвитку різних форм організації агропро­мислового виробництва поряд з великими спеціалізованими під­приємствами державного сектора бройлерів почали вирощувати у власних підсобних господарствах населення

Види сільськогосподарської птиці

У світі налічують декілька сотень порід і породних груп птиці, у тому числі майже 100 порід курей, близько 20 – качок та індиків, 40 – гусей. Існують різні системи класифікації порід і породних груп птиці залежно від морфологічних ознак, місця виведення, будови тіла, походження від диких предків, напряму основної продуктивності. Так, породи курей поділяють на яєчні, м’ясні, м’ясо-яєчні, декоративні, бійцеві. Цю господарську класифікацію розробив академік М.Ф. Іванов.

Породи курей

За період господарського використання створено понад 600 порід курей. За існуючою класифікацією всі породи поділяються на яєчні, яєчно-м’ясні, м’ясо-яєчні, м’ясні.
До яєчних порід курей належать леггорн, російська біла, бірківська барвиста.
Леггорн білий належить до середземноморської групи птиці, яку виведено в Італії шляхом відбору із місцевих курей, а потім по кращено в США, Великій Британії та інших європейських країнах. У нашу країну кури породи білий леггорн вперше були завезені із США та Великої Британії в 1925 році. Жива маса курей у 52-тижневому віці становить 1,7-2,2 кг, півнів – 2,2-2,8 кг.
Несучість курей за 72 тижні життя становить 240-260 яєць, се редня маса яйця – 56-58 г.
Статевої зрілості кури досягають у віці 140-150 діб. Птиця цієї породи має високі відтворні якості. Заплідненість яєць становить 92-97%, вивід курчат – якнайменше 80%.
Російська біла порода виведена в Росії схрещуванням місцевих курей з леггорнами. Нині російських білих курей зберігають як генофонд. І селекційна робота з ними зосереджена в експериментальних господарствах науково-дослідних закладів та на окремих племзаводах.
Мінорки. Порода одержала назву від острова Мінорка. Кури мають довгий тулуб, красивий довгий хвіст, стрункі ноги, чорне оперення з темно-зеленим полиском, видовжені білі мочки та листоподібний яскраво-червоний гребінь. Висота деяких півнів 75 см, довжина тулуба без хвоста – 29-30 см, маса – 3-4 кг. Кури важать 2,5-3 кг, їх несучість – 160-190 яєць, маса яйця – 56-60 г. Добре несуться взимку та влітку, мають ніжне смачне м’ясо.
Кроси. У нашій країні розводять, зазвичай, 4-лінійні (іноді 2- 3-лінійні) кроси яєчних курей. Всі ці кроси створені з використан- ням однієї або двох порід курей. Так, кроси курей, які несуть яйця з білою шкаралупою створені з використанням породи білий леггорн, а з коричневою шкаралупою – порід білий род-айленд і червоний род-айленд.
Найбільш поширені кроси курей, від яких одержують яйця з білою шкаралупою: «Хайсекс білий» (селекція нідерландської ком панії «Ейч Пі Бі»), Ломан ЛСЛ – Класік (селекція німецької фірми «Ломан Тірцухт»), Хай-Лайн білий «W-98» (селекція американської фірми «Хай-Лайн»), Білорусь-9 (селекція Білоруської зональної дослідної станції з птахівництва) та інші.
Кроси курей, від яких одержують яйця з коричневою шкаралупою: «Хайсекс коричневий» та «Бованс золотий» (селекція нідерландської компанії «Ейч Пі Бі»), «Хай-Лайн коричневий» (селекція американської фірми «Хай-Лайн»), «Іза Браун» та «Шевер-579» (селекція французської компанії «ІЗА-Груп»), «Ломанн Браун» (селек ція німецької фірми «Ломан Тирцухт»), «Домінант» (селекція Че- хії), «Борки-колор» (вітчизняне походження) та інші.
Яєчно-м’ясні породи курей для виробництва харчових яєць та м’яса в наш час спеціалізованими пгахопідприємствами не використовуються через їх меншу продуктивність порівняно з птицею яєчних кросів. їх розводять лише в деяких племптахорепродукторах ІІ порядку для забезпечення фермерських та присадибних господарств добовими курчатами. Фермерські та присадибні господарства охоче розводять курей саме цих порід через їх невибагливість до умов утримання та годівлі.
Найбільшого розповсюдження набули такі яєчно-м’ясні породи та популяції курей: род-айленд червоний та білий, полтавська глиняста, кучинська ювілейна, австралорп чорний, сусекс світлий, юрлівські голосисті, голошийна.
Жива маса півнів цих порід становить 3,0-3,5 кг, курей – 2,0-2,5 кг, несучість – 170-240 яєць на рік, середня маса 1-го яйця – 55-60,5 г. Забарвлення шкаралупи яєць – від світло-коричневого (полтавські глинясті та адлерські сріблясті) до темно-коричневого (род-айленд). Вік досягнення статевої зрілості – 160-180 діб.
Род-айленд білий та червоний. Порода род-айленд червоний була виведена у США протягом 1840-1850 років у штатах Род-айленд і Массачусетс шляхом схрещування місцевих безпородних курей із завезеними з Китаю та Індії півнями шанхайськими половими і малайськими червоно-бурими.
До нашої країни кури породи род-айленд червоний вперше були завезені у 1925-1928 роках із США, Великої Британії та Данії, а в наш час щорічно надходять із провідних селекційних фірм світу у вигляді міжлінійних гібридів, що належать до яєчних кросів курей, які несуть яйця з коричневою шкаралупою. Популяція білих род-айлендів була виведена провідними світови- ми селекційними фірмами у 1976-1978 роках для створення колор- сексних кросів яєчних курей. Білі род-айленд в сучасних колорсекс- них кросах використовуються в материнських вихідних лініях, а червоні род-айленди – в батьківських.
Жива маса курей становить 2,2-2,6 кг, півнів – 3,0-3,5кг. Несучість курей становить 230-240 яєць, середня маса 1 яйця – 58-62 г. Статевої зрілості кури досягають у 160-180-добовому віці.
До м’ясо-яєчних порід належать бірківські м’ясо-яєчні кури, адлерські сріблясті. Залежно від породи жива маса півнів становить 3,2-4,2, курок – 2,5-3,4 кг, несучість – 180-200 яєць. Птиця наведених порід придатна для одержання яєчних і м’ясних гібридів, а також розведення у приватних господарствах.
М’ясні породи курей. Сучасне бройлерне виробництво rpунтується на використанні курей породи корніш та плімутрок.
Корніш. Порода створювалася як бійцева у Великій Британії з 1850 року в графстві Корнуол. Спочатку була створена різнокольорова бійцева популяція з використанням старої азіатської бійцевої (азіль), малайської бійцевої та староанглійської бійцевої порід. Потім, із цієї популяції було виділено декілька кольорових груп, а саме темна, червона, біла, полова. Ці кольорові групи були завезені у 1887 році у США та використані для створення нової породи, яка під назвою корніш темний була зареєстрована в 1893 році в американському стандарті порід.
Жива маса півнів становить 4,2-4,6 кг, курей – 3,2-3,5 кг, несучість – 100-120 яєць, маса яєць – 52-60 г. Шкаралупа яєць має світло-коричневий колір. Вивід курчат становить близько 70%.
Плімутрок. Створення породи було розпочато в 1850 році у США. Для цього місцевих курей схрещували з яванськими, доміні- канськими, а потім з чорними кохінхінами, темною брамою та малайськими. Всього відомо 8 кольорових популяцій плімутроків.
Жива маса півнів 3,2-3,7 кг, курей – 2,7-3,0 кг. Несучість становить 165-180 яєць, маса яєць 55-60 г, забарвлення шкаралупи – від світло- до темно-коричневого. Добові курчата мають біле або світложовте забарвлення пуху.
У кросах м’ясних курей породу корніш завжди використовують як батьківську форму, а плімутрок – материнську.
Кохінхін. Середня вага півнів 4,5 кг, курей – 3,5 кг; яйценос-кість – 120 яєць; вага яйця 60 г. В даний час велика увага надається створенню м’ясних кросів, курчата-бройлери яких у віці 6-7 неділь мають вагу не менше 1,6-1,7 кг і відрізняються високими м’ясними якостями.
Кроси. Найбільш поширеними в нашій країні є такі кроси м’ясних курей: «Кобб-500» та «Арбор Айкерс» (американське по- ходження), «Росс-308» (британське), «Гібро» (голландське), «Ломанн мясний» (німецьке), «Старбро» (канадське), «Хаббард м’ясний» (французьке), «Смєна» (російське походження). Всі ці кроси є 4-лінійними та 2-х породними.

Породи та кроси качок

За напрямом продуктивності породи качок розподіляють на три типи: м’ясні (пекінські, руанські, ейльсбюрі), м’ясо-яєчні (українська сіра, українська біла, українська глиняста, українська чорна білогруда) та яєчні (індійські бігуни).
Пекінська порода виведена в Китаї понад 300 років тому і набула поширення майже в усіх країнах світу. У XIX ст. пекінських качок завезли з Китаю до Америки, де їм приливали кров качок породи ейльсбюрі. Як результат цілеспрямованої племінної роботи вони стали однією з кращих м’ясних порід, для якої характерні скороспілість та високі м’ясні якості. У птиці цієї породи біле з жовтувато-кремовим відтінком оперення.
Жива маса дорослих качок становить 3,0-3,6, качурів– 3,5- 4,0 кг, несучість – 100-140 і навіть 200 яєць за середньої маси їх 85 г. Життєздатність молодняку й дорослої птиці висока. Каченята за належної годівлі до 7-тижневого віку досягають живої маси 3,0 кг .
Старі класичні породи м’ясних качок (руанські, ейльсбюрі) в наш час для виробництва м’яса на промисловій основі не викорис товуються через те, що поступаються пекінській породі за продуктивністю.
Українські качки. Залежно від кольору оперення розрізня- ють білих, сірих і глинястих качок. Роботу з удосконалення продуктивних властивостей ведуть із білими качка ми, оскільки у них кращий товарний вигляд тушок. Жива маса до- рослих качок становить 3,0, качурів – 3,5 кг; несучість за один цикл – 120 яєць, маса – 80-90 г. Інкубаційні якості яєць високі. Каченята швидко ростуть, добре зберігаються і в 2-місячному віці досягають живої маси 2,0 кг і більше.
Мускусні качки виведені в Північній Америці, в Україну завезені у 1960-1970 рр. Для них характерне переважно чорне оперення із зеленуватим полиском. Мускусних качок ще називають індокачками, оскільки біля основи дзьоба у них є рожево-червоні м’ясисті нарости (як у індиків), які виділяють жир із запахом мускусу.
Птиця добре літає, не крякає, а шипить як лебідь, має нежир не, ніжне, смачне м’ясо. Маса качок – 2,0-2,5, качурів – 3,5-5,0 кг; несучість – 90-100 яєць, тривалість інкубації – 33-35діб. Розводять у присадибних господарствах.
Для виробництва качиного м’яса у нас використовують кроси: Благоварський, Медео, Темп, К-99, Компакт-94. Найбільшого поширення набув Благоварський – дволінійний (Б-1 × Б-2) крос. Жива маса гібридів у 7-тижневому віці: качок – 3,2, качурів – 3,4 кг; виведення молодняку – 78%, збереження каченят – 98%, витрати корму – 2,8 кг на 1 кг приросту; середньодобовий приріст – 64-68 г.

Породи та кроси індиків

У колишньому Радянському Союзі були створені північнокавказька бронзова та біла породи, чорна тихорєцька, біла московська та інші. Проте сьогодні всі вони для виробництва м’яса індиків у промисловому масштабі не використовуються. Використовується лише одна порода – біла широкогруда.
Біла широкогруда порода виведена в США схрещуванням білих голландських та англійських індиків Птиця відзначається високою плодючістю, інтенсивним ростом, добрими м’ясними якостями, проте вимоглива до умов годівлі та утримання. Самки досягають живої маси 7-9, самці — 14-16 кг, несучість — 90-120 яєць. По роду використовують для створення високопродуктивних кросів.
Північнокавказькі індики характеризуються достатньо високими показниками живої маси: білі самки – 6-7, самці – 12-14 кг, несучістю – 90-120 яєць; бронзові – відповідно 6-7 і 12-14 кг та 90-100 яєць.
Московські бронзові індики досягають живої маси: самки 6-7, самці – 11-13 кг. За продуктивністю вони подібні до московських білих, проте відрізняються від них вищою несучістю, кращим товарним виглядом тушок та вищими м’ясними якостями, кращою пристосованістю до пасовищного утримання.
Основний шлях інтенсифікації і підвищення ефективності виробництва м’яса індиків – це створення й використання гібридної птиці. У нашій країні найбільшого розповсюдження набув середній 2-лінійний вітчизняний крос «Харківський-56», а також середній 4-лінійний крос британської фірми «B.U.T».
Несучість індичок легких кросів становить 90-120 яєць, середніх та важких – 40-100 яєць. Маса 1-го яйця становить 70-105 г. Ста тевої зрілості індики сучасних кросів досягають у 6-8-місячному ві- ці. У 17-тижневому віці з досягненням маси самками 4-5, самця- ми — 6-7 кг птицю забивають на м’ясо.
Самок індиків кросу «Харківський-56» вирощують до 16-тижневого віку і забивають на м’ясо з живою вагою 4,9 кг, а самців продовжують вирощувати до 23-х тижнів, у цьому віці вони мають живу масу 9,4 кг за витрат корму відповідно 12,5 і 30,2 кг за період вирощування.
Індиків кросу «B.U.T» вирощують до 29-тижневого віку і заби- вають з живою масою 23 кг, витрати корму при цьому становлять 3,69 кг на 1 кг приросту.
Породи гусей
Породи, що використовуються у наш час, розподіляють на легкі, середні та важкі.
Легкі породи гусей (китайська та кубанська сіра породи). Жива маса гусаків становить 4,0-6,0 кг, гусок – 3,0-5,0 кг, несучість – 70-150 яєць, маса 1 яйця – 125-170 г.
Середні породи гусей (рейнська, італійська біла, горьківська, холмогорська, роменська). Жива маса гусаків становить 6-9 кг, гусок– 4,5-8,0 кг, несучість – 40-80 яєць, маса 1-го яйця – 140-200 г.
Важкі породи гусей (велика сіра, велика біла, емденська, тулузь ка). Жива маса гусаків становить 9-16 кг, гусок – 6-12 кг, несучість – 15-40 яєць.
Велика сіра порода створена в Тамбовській області на основі схрещування роменських гусей з тулузькими. Жива маса дорослої птиці становить: самок – 5,3-5,8, самців – 6,5-7,0 кг.
Продуктивність молодих гусок за сезон досягає 30-35, переярих – 40-45 яєць; заплідненість – 87-90, виведення молодняку – 60- 65%; середня жива маса 9-тижневих гусенят – 4,2-4,4 кг.
Велика біла популяція м’ясного напряму продуктивності важкого типу є результатом селекції Інституту птахівництва УААН. Жива маса у 52-тижневому віці: самців – 7,2 кг, самок – 6,5 кг. Несучість – 56-60яєць, маса 1-го яйця – 170 г. Жива маса гусенят у 9-тижневому віці – 4,2-4,5 кг. Виведення гусенят – 70-75%.

Цесарки

Домашні цесарки походять від диких сірих цесарок, які і тепер є у Західній Африці. В Росію цесарок завезли як декоративну птицю. З метою одержання товарної продукції їх розводять з 1945 р. У Франції, Англії, Італії, США цесарківництво досягло промислового рівня. Завдяки високій пристосованості цесарок до різних кліматичних умов їх можна розводити всюди. Уже є ферми цесарок у Башкири’, Московській області, Білорусії, Прибалтиці, Україні, Грузії. Домашні цесарки зберегли деякі звички диких – люблять ночувати на деревах, дахах, відкладають яйця в кущах. Вони лякливі, неспокійні та забіякуваті, їх настирливий крик неприємний для слуху. У цесарок слабо виражений статевий диморфізм. М’ясо цесарок належить до дієтичної делікатесної продукції. За смаком нагадує м’ясо фазанів і куріпок, але значно ніжніше й жирніше. Воно містить 25-27 % білка, 0,5-0,7 % жиру. Співвідношення амінокислот у білку особливо сприятливе для людини. Вихід їстівних частин до живої маси становить 53-54 %. Яйця багатші курячих щодо вмісту сухих речовин, ліпідів, вітаміну А та каротиноїдів. У них міцна й товста шкаралупа жовтого, жовто-коричневого кольору, щільні підшкаралупні оболонки, тому яйця цесарок практично не б’ються і їх можна зберігати до 6 місяців. Цесарки не заражаються лейкозом, хворобою Марека та іншими захворюваннями, характерними практично для інших видів птиці. Вони добре переносять низьку (-50-55 °С) і дуже високу (+40°С) температуру. У цесарок висока збереженість молодняка (99-99,5 %) та дорослої птиці (до 100 %). У присадибних господарствах цесарки знищують колорадського жука. Найбільше значення для виробництва яєць і м’яса мають сіро-крапчасті, загорські білогруді, сибірські білі цесарки.
Сіро-крапчасті цесарки. Ця порода цесарок поширена у більшості країн. Тулуб у них овальний, горизонтально поставлений, голова неоперена, має роговидний наріст, хвіст короткий, опущений, крила невеликі, заокруглені, щільно прилягають до тулуба, оперення сіре з білими крапочками. Жива маса самців і самок – 1,5-2 кг. Яйцекладку починають у віці 210-240 діб і протягом 5-6 місяців зносять 80-120 яєць. Маса яйця 44-45 г, вивід цесарят 55-60 %, їх жива маса у 10-тижневому віці 900-920 г. Недолік цих цесарок – шкіра темно-сірого кольору, що знижує якість тушок.

Загорські білогруді цесарки. Порода виведена шляхом переливання крові півнів білої московської породної групи сіро-крапчастим цесаркам протягом дев’яти поколінь (метод соматичної гібридизації). У цесарок біле оперення на грудях, крилах і по боках, шкіра жовта. Маса самців – 1,85 кг, самок – 1,9 кг, молодняка у 10-тижневому віці – 850-950 г. Несучість – 100-120 яєць на рік, маса яйця – 45-46 г, заплідненість яєць 85-89 %,вивід молодняка – 65-68 %. Схрещуванням самців батьківських ліній кросів “Бройлер-6” і “Гібро-6” з загорськими білогрудими цесарками одержано гібриди, маса яких у 10-тижневому віці становить 15801650 г. М’ясо гібридів містить на 3-5 % більше білка та в два рази менше жиру, ніж м’ясо курчат.

Сибірські білі цесарки. Порода виведена на основі мутантів з білим оперенням, яких виявили в стаді сіро-крапчастих цесарок.

Перепели

Батьківщина свійського перепела – Японія. Одомашнений він у XX ст. В нашій країні перепелів почали вирощувати з метою одержання м’яса та яєць з 1964 р. Перші господарства спеціалізувалися на виробництві яєць. Порівняно з курячими яйця перепілок багатші на вітамін А (на 150 %), В, (на 280), В2 (на 220 %). Заліза і калію в них більше у чотири раза. Вони відзначаються високою стерильністю, тому не псуються при тривалому зберіганні. Перепелині яйця використовують для виготовлення вакцин. Перепели стійкі до дії токсичних речовин та інсектицидів.

Найбільш поширені у нас японські перепели яєчного напряму продуктивності. Тулуб у них видовжений, хвіст і крила короткі, оперення коричнювато-сіре. Маса самців – 115-120 г, самок – 140150. Яйцекладку починають у 5-6-тижневому віці.
Несучість 280-300 і більше яєць, маса яйця 8-12 г (шкаралупа димчасто-сіра з різноколірними цяточками). Для одержання м’яса вирощують молодняк. Забивають також перепілок після закінчення яйцекладки. Маса тушок до 80 г. М’ясо перепелів делікатесне, ніжне, соковите, ароматне, трохи гіркувате. У ньому близько 40 % сухих речовин, зокрема білка – 18-20 %. Єдину м’ясну породу перепелів під назвою фараон виведено у США. Маса самців – 180200 г, самок – 280-300 г, несучість – 200-220 яєць, маса яйця – 12-16 г. Молодняку 5-тижневому віці досягає маси 140-150 г. Птахівники-аматори розводять перепелів різних порід – мармурових, естонських, англійських білих чорних, смокінгових, маньчжурських золотистих.

Голуби

Голубів також птахівники вирощують для виробництва м’яса. Переважають серед них кінги, білі м’ясні, штрасер, римські породи. М’ясо голубів містить 20-23 % протеїну, 3,5-4,5 % жиру. Воно тонковолокнисте, соковите, має приємний запах і специфічний смак. Жива маса голубів залежить від породи, статі і коливається у межах 600-1400 г. Молодняк у 5-6-тижневому віці важить по 600-700 г, маса патраної тушки – 450-500 г. В умовах промислових господарств обмежується мінливість середовища, що зменшує кількість порід домашньої птиці, пристосованої до певного режиму існування. Тепер у промислових і присадибних господарствах використовують переважно вузькоспеціалізовані високопродуктивні породи та кроси. Це супроводжується значним скороченням кількості порід, збідненням генофонду птиці. Якщо зникнення порід не припиниться, то у майбутньому неможливо буде створювати і кроси. Допомогти загальмувати цей небезпечний процес можуть птахівники-аматори, фермери. За цих умов стає невідкладним завданням науковців і практиків створення колекційних стад птиці [2, 6].

Держстандарт на мясо птиці

https://dbn.co.ua/pay/33rek/dstu-6437-1-myaso-ptiza.pdf

Контрольні запитання.

6.1    Значення птахівництва. Біологічні особливості і продуктивні якості сільськогосподарської птиці. Породи, лінії і кроси сільськогосподарської птиці.

1) Чим визначається значення птахівництва;

2) Для чого використовують послід птиці;

3) Що набуло значного поширення у країнах з розвиненим птахівництвом;

4) Які існують системи класифікації порід і породних груп птиці;

5) На які породи поділяються кури;

6) На які три типи поділяться породи качок;

7) Яка порода індиків використовується у наші дні;

6.2. Інкубація яєць і вирощування молодняку

Будова і утворення яйця птиці. 

Зазвичай курячі яйця мають овальну, подовжену форму, звідси вони отримали другу назву ооцит. Розмір ооцита залежить від параметрів птиці. Однак бувають винятки і особини відкладають ооцити більших розмірів, в відсотковому співвідношенні до обсягу свого тіла. В цьому випадку молодняк виявляється більш пристосованим до існування буквально з перших днів життя, ніж виводок від курки, чиї пташенята абсолютно безпорадні при народженні. Найбільші відкладає африканський страус, чия вага ооцита становить один відсоток від маси тіла птиці, у колібрі 6%.
Формування ооцита у курки починається в яєчнику, а потім продовжується в яйцепровіді. Постійно зростаючі яйцеклітини акумулюють поживні речовини, які утворюють жовток. Приблизно раз в 24 години, він починає свій рух по яйцепроводу. Переміщаючись поруч з залозами які виділяють білок. Рухаючись далі, жовток виявляється в місці, де відбувається утворення підшкарлупової частини. У самому низу яйцевода розташований відділ, де яйце затримується на 19 годин. Саме тут воно і виходить назовні. Через годину в яєчнику починається новий процес зав`язування.
БУДОВА КУРЯЧОГО ЯЙЦЯ Будова яйця дуже складна, через те що замкнутий простір є капсулою для зародження нового життя і необхідне точне дотримання всіх температурних та інших параметрів. Тут створюються такі ж умови, які мають ссавці, що розвиваються в утробі матері.

Яйце складається з шарів:
Шкаралупа. У будові – це самий щільний шар. Основою його є карбонат кальцію. Крім того, до складу включена вода і деякі органічні речовини. Ця оболонка служить захистом від зовнішніх умов. Пошкодження її веде до загибелі зародка. Будова яйця у курки має дві підшкарлупової оболонки. Між собою вони тісно пов`язані і щільно пристають до твердої шкаралупі. В районі тупий боку яйця вони розсуваються, створюючи можливість для виходу газів, але не рідини.
Канатик. Це своєрідна пуповина для жовтка. Завдяки такій будові, жовток утримує своє становище в центрі.
Білок. Він призначений для відділення жовтка від шкаралупи. Також складається з шарів. Внутрішній, у вигляді градінок, опоясує жовток. Інші градинки прикріплюються до подськорлупової оболонці, що не дає можливості жовтка спливти. Між ними знаходиться рідкий білок. По складу в нього включається вода, близько 80%, 1% вуглеводів і 10% протеїнів. Жири не присутні взагалі. Склад білка подібний жовтка, але сильно відрізняється пропорціями. В ньому присутні вітаміни В. Білок виконує ще й захисну функцію, оскільки міститься в ньому фермент лізоцим, дозволяє розчиняти небажані мікроорганізми.
Жовток. У будові курячого яйця це основний елемент. Жовток або дейтоплазма складається із зерен або пластинок, які перемішані в єдину масу. Сюди включені всі речовини, які потрібні для розвитку організму. Кількість жовтка може бути невеликим або підвищеним. У другому випадку він формується навколо ядра ооцита. В кінці циклу освіти курячого ооцита, воно має в своєму складі різноманітні мінеральні речовини, а також рибонуклеїнової кислоту і пігменти.
Диск епіцентру зародка. Знаходиться вгорі в формі плями червонуватого відтінку.
Камера для повітря. Теж знаходиться у верхній частині яйця. Цей запас кисню необхідний для забезпечення дихання пташеняті до його появи.
Кутикула. Місцезнаходження знаходиться ззаду. Вона не дає можливість проходити газам. При її відсутності яйце може зіпсуватися [2].

Заплідненість і виводимість яєць, збереження молодняку. 

Відтворювальні здатності птиці пов’язані з інкубаційними якостями яєць, які характеризуються запліднюваність, виводимістю і життєздатністю молодняку.
Заплідненість – це процентне відношення числа запліднених яєць до числа закладених в інкубатор. Доброю оплодотворяемость вважається 95-97% і більше. Вона різна у різних видів тварин і залежить від порід птиці, спадкових особливостей, віку, числа самців в стаді, умов годівлі та утримання.

Виводимість пов’язана з якістю отриманого при інкубації молодняку і визначається по процентному співвідношенню кількості добових курчат до числа інкубаційних яєць при закладці в інкубатор. Доброю виводимістю вважається 90% і вище. При високому виведенні молодняк буває міцним, добре розвиненим, а при низькому – слабким, нежиттєздатним.
Добовий молодняк з інкубаторію передається на вирощування одночасно великими партіями і рівномірно протягом усього року. Міцний, здоровий добовий молодняк в оптимальних умовах годівлі та утримання добре росте і розвивається. Показником життєздатності молодняку є його збереження, яка визначається за процентним співвідношенням молодняку в кінці періоду вирощування до кількості добових курчат, прийнятих на вирощування.

Фактори, що впливають на відтворювальні якості птиці.

Одержання біологічно повноцінних яєць із високими інкубаційними якостями залежить від умов утримання та годівлі птиці. На птахофабриках і господарствах з різною формою власності існують дві системи утримання батьківського стада курей: на підлозі у безвіконних пташниках та в клітках.

Утримання курей батьківського стада на підлозі

Утримання курей батьківського стада у кліткових батареях

У разі утримання на підлозі в пташниках використовують комплекти обладнання КМК-12Б і КМК-18Б, К-П-21 та К-П-22, L-110. При цьому пташники для батьківського стада розділяють на секції з поголів’ям у кожній з них не більше ніж 700-800 курей за щільності посадки 3,5-4 голови на 1 м 2 підлоги. Температура в при- міщенні має бути 12-16° С, вологість – 60-70%, освітленість 20 лк.
Одне гніздо розраховане на 5-6 курок. Фронт годівлі для утримання племінних курей – не менш як 12, а напування – 2 см.
На племінних фермах у дво- і триярусних кліткових батареях птицю утримують групами по 20, 30 або 40 курок і по 2, 3 або 4 півні.
Утримання батьківського стада у кліткових батареях забезпечує більш раціональне використання пташників, повну механізацію і автоматизацію виробничих процесів, виключається потреба в підстилці, знижуються витрати корму (на 10-15%) і собівартість яєць. У разі утримання батьківського стада у кліткових батареях дотримуються таких технологічних параметрів: щільність посадки – 600-680 см 2/гол., фронт годівлі – 7-10 см/гол., фронт напування – 2 см/гол. Використовують комплекти обладнання з клітковими ба тареями – КБР-2, L-112, L-145, К-П-9, ОКБП-2, ОКБП-3.
Світловий режим для кліткових несучок батьківського стада диференціюють залежно від віку птиці. Тривалість світлового дня на початку продуктивності молодок і наприкінці періоду вирощування молодняку однакова. У міру збільшення віку птиці та підвищення інтенсивності несучості світловий день поступово подовжують до 16 год на добу.
Годівля батьківського стада. Важливою умовою годівлі пле мінних курей є забезпечення їх протеїном, мінеральними речовинами та комплексом вітамінів, що впливають на заплідненість яєць і вивід молодняку. Повноцінної годівлі досягають використанням повнораціонних комбікормів, які виготовляють згідно з науково об- ґрунтованими нормами.
Починаючи з 20-тижневого віку, молодок поступово переводять на раціон племінних несучок. У 100 г комбікорму для несучок має бути: сирого протеїну – 17,1 г, обмінної енергії – 1100 кДж; для півнів – відповідно 16,1 г та 1202 кДж. Основні компоненти комбікорму – кукурудза, пшениця, ячмінь, овес, дріжджі кормові, шрот соняшниковий тощо.
Гранульовані комбікорми племінним курям згодовувати не рекомендується, оскільки птиця швидко жиріє, що призводить до зниження її продуктивності та заплідненості яєць.
У раціонах курей, яких утримують у клітках, збільшують кількість кальцію, фосфору, вітамінів, мікроелементів і дещо зменшують кількість енергії порівняно з поголів’ям, яке вирощують на глибокій підстилці. Раз на тиждень у раціон птиці обов’язково додають черепашки або вапняк, що позитивно впливає на якість шкаралупи яєць [2, 6].

Інкубаційні якості яєць. 

Перед інкубацією яйця відбирають за зовнішніми ознаками i шляхом освічування на овоскопі. При зовнішньому огляді яєць враховують, їхню масу, форму, стан шкаралупи. Для інкубації слід відбирати яйця середньої маси для певного стада несучок i більші.
При просвічуванні враховують розміри i положения повітряної камери, стан градинок, положения i рухомість жовтка, наявність включень, стан шкаралупи. Яйця просвічують у затемненому приміщенні за допомогою овоскопа І-1 1 або на міражному столі СМУА.
Інкубаційні яйця мають правильну форму, чисту i гладеньку шкарлупу. Повітряна камера знаходиться в тупому кінці яйця або трохи зміщена в бік. Діаметр повітряної камери свіжого курячого яйця 1,5 см. Жовток в ямці займає центральне положення, але може бути трохи зміщений до повітряної камери.

Для визначення тих показників якості інкубаційних яєць, які не потребують їх розкриття(маса, форма, щільність, пружна деформація) відбирають не менше 50 штук, для розкриття (вміст вітамінів, одиниця Хау, товщина шкарлупи) – не менше 10 штук яєць. Пробу яєць з партії беруть методом випадкового добору з різних ємкостей тари. Оцінюють яйця в зоотехнічній лабораторії.
Якість інкубаційних яєць має відповідати вимогам, зазначеним у таблиці.

Вимоги до якості інкубаційних яєць сільськогосподарської птиці

Для м’ясних курей батьківських форм допускасться зниження виведення молодняку не більш як на 5%.Для отримання однорідного за масою та якістю добового молод­няку, збільшення відсотка виведення молодняку та розширення діапазону використання яєць для інкубації за масою їх калібрують на яйцесортувальній машині або вручну на 2-3 вагові категорії.

При підборі інкубаційних яєць, які мають дуже брудну шкаралупу, їх миють не пізніше як через дві години після знесення. Для цього яйця спочатку занурюють у дезинфекційний розчин на 2-4 хвилини, а потім обробляють на машині для миття яєць (М-4, ЯМУ та ін.).
При цьому слід суворо витримувати температуру дезрозчинів на pівнi 40-42 °С.
Для миття яєць застосовують 0,5-1%-ний розчин хлораміну, 1,0-1,5%-ций розчин перекису водню; 0,2-0,5%-ний розчин дезоксону та інші дезінфекційні препарати [6].

Типи та будова інкубаторів. 

Інкубація або штучне виведення молодняку є важливою ланкою в технології виробництва продукції птахівництва. Її проводять у цеху інкубації, які розміщують в окремому приміщенні, на певній відстані від основних цехів виробництва, з підведеними під’їзними шляхами з твердим покриттям, водопроводом, каналізацією і надійним електропостачанням. У ньому обладнують інкубаційні й вивідні зали, кімнати для сортування яєць і курчат, камеру для газації та лабораторію.

В Україні для інкубації яєць сільськогосподарської птиці ви- користовують інкубатори «ІУП-Ф-45» та «ІУВ-Ф-15» (Росія), «Рас Реформ» (Голландія), «Петерсайм» (Бельгія), «Чік Мастер» (США), «Вікторія» (Італія), «Інка» (Україна). Інкубатори типу «Універсал- 55» ще досить поширені в господарствах, незважаючи на те, що їх випуск припинено.
Інкубатор складається з однієї або кількох камер (боксів), оснащених комплектом лотків для вкладання яєць і обладнання для їх розміщення в камері чи боксі. До інкубаційного примикає вивідний зал, але він надійно ізольований, щоб пух і органічний пил не потрапляли в інкубатори. Температуру повітря в цеху інкубації підтримують на рівні 18-20° С, а відносну вологість – до 60%. Приміщення забезпечують вентиляцією [2].

Режим інкубації курячих яєць. 

Для інкубації відбирають яйця від курок батьківського стада після досягнення ними 8-місячного віку. Яйця піддають дезінфекції парою формальдегіду в спеціальних камерах. Після цього їх зберігають у приміщенні яйцескладу за температури 8-12° С і вологості повітря 70-80%. Перед інкубацією яйця сортують візуально (за зов нішніми ознаками) та просвічуванням на овоскопі. Під час зовнішнього огляду враховують їхню масу, форму, стан і якість шкаралупи, під час просвічування звертають увагу на розміри й положення повітряної камери, стан градинок, положення та рухливість жовтка, наявність у яйці включень.
Непридатними для інкубації вважають яйця неправильної форми (круглі, довгі, здавлені), з дефектами шкаралупи (бій, насічка, тонка шкаралупа, вапняні нарости), зміщеною або блукаючою повітряною камерою, кров’яними та м’ясними включеннями, старі, насиджені тощо.
Племінні яйця мають бути правильної форми з непошкодженою шкаралупою і масою 52-55 г. У 1 г жовтка яйця має бути: вітаміну А – не менше 6 мкг, каротиноїдів – 15 і вітаміну В2 – 4 мкг.
Відібрані для інкубації яйця вкладають вертикально в інкубаційні лотки і таким чином зберігають у приміщенні яйцескладу впродовж 3-5 діб за температури 8-12° С і вологості повітря 70-80%.
Перед закладанням в інкубатор їх обігрівають протягом 3-4 години. Для кожного інкубатора заздалегідь складають графік закладання яєць. Лотки з яйцями бажано завантажувати в ті самі го- дини. В інкубатори «Універсал» яйця курячі закладають з інтерва лом три дні, а кожну сьому партію – через чотири. Кожна партія яєць – це 52 лотки.
Оскільки ембріональний розвиток птиці відбувається поза материнським організмом, режим інкубації потребує відповідних умов зовнішнього середовища, тобто певної температури, вологості та обміну повітря в інкубаторі. Важливою умовою при цьому є тепло. Під його впливом відбуваються ріст і розвиток плода протягом усього періоду інкубації. В сучасних інкубаторах середню температуру повітря підтримують на рівні 37-38° С. Посилене обігрівання яєць необхідне лише в перші 4-8 днів інкубації. Далі підвищена температура пригнічує розвиток зародка, а в разі тривалого перегрівання ембріон гине. З метою запобігання перегріванню ембріонів періодично (через 2-3 год) контролюють температуру поверхні яєць. Якщо вона перевищує зазначений рівень, то температуру повітря в інкубаторі знижують і застосовують охолодження. При цьому яйця охолоджують до 32-34° С впродовж 15-30 хв.
Необхідною умовою нормального розвитку ембріонів є наявність обміну повітря між яйцем і навколишнім середовищем. Через вентиляційну систему інкубатора здійснюється заміна відпрацьованого насиченого вуглекислим газом повітря на свіже, збагачене киснем. Одночасно із інкубатора видаляють надлишки фізіологічного тепла. Рівень обміну повітря регулюють залежно від завантаження інкубатора, віку ембріонів та виду птиці. На початку інкубації обмін повітря мінімальний. У міру розвитку ембріонів і завантаження інкубатора його поступово збільшують і доводять до 13-18 разів за добу.
Важливий фізичний чинник інкубаційного режиму – відносна вологість повітря. У перші 7-9 днів інкубації висока відносна воло- гість 60-64% позитивно впливає на розвиток ембріонів, а низька, навпаки, пригнічує його. У наступні дні, особливо після замикання алантоїса, її підтримують у межах 50-52%. Під час інкубації яйця автоматично перевертають під кутом 45°. Для перевірки правильності режиму інкубації проводять зважування контрольних лотків на 6-й, 12-й і 18-й день. Якщо втрата маси відповідає нормі (на 6-й день – 3%, 12-й – 7-8, 18-й – 12%), процес інкубації відбувається нормально.
На 19-й день інкубації яйця переносять із інкубаційного у вивідний зал, де на 21-й день починається виведення курчат, при цьому відносну вологість підвищують до 65-75%. Першу вибірку курчат проводять після того, як виведеться й обсохне 70-75% молодняку від загальної кількості закладених яєць, наступну – через 8-10 год. Усього за час виведення здійснюють дві-три вибірки.
Курчат через 8-12 год після виведення розподіляють за статтю (формою статевих горбиків), розміщують у ящики розміром 60 × 60 см і відправляють у цех вирощування ремонтного молодняку [2].

Особливості інкубації яєць інших видів птиці. 

Режими інкубації яєць

Таблиці використовуються в автоматиці управління інкубатором.

Інкубація курячих яєць

Інкубація перепелиних яєць

Інкубація качиних яєць

Інкубація гусячих яєць

Інкубація індичих яєць

Інкубація яєць цесарок

Біологічний контроль у процесі інкубації. 

Біологічний контроль – це комплексна якісна оцінка яєць, умов інкубації i добового молодняку. Він спрямований на підвищення виведення здорового молодняку. Біологічний контроль проводять вибірково по всій партії яєць, яка надійшла з конкрет­ного господарства, корпусу, пташника, ферми. Його проводять за такою схемою: до початку інкубації яєць, у процесі інкубації i після її завершення.
Біологічний контроль до початку процесу інкубації проводять шляхом оцінки i сортування партії яєць при укладанні їх у лотки, вибіркової оцінки в лабораторії за морфологічними та фізико-хімічними показниками.
Усі вибракувані яйця однієї партії розподіляють i лічать окремо за кожним видом браку. Потім ці дані аналізують шляхом порівняння з Середнім значенням розподілення браку яєць, які допускаються в умовах виробництва.
При порівнянні отриманих даних розподілу браку з існуючими показниками можна заздалегідь скласти уявлення про якість партії яєць, яка надійшла на інкубацію. За цими даними, а також за резуль­татами морфологічного i фізико-хімічного аналізу яєць можна охарактеризувати стан батьківського стада, умови його утримання, умови збирання, зберігання i транспортування яєць, годування птиці тощо. На основі такого аналізу можна здійснювати i проводити заходи щодо підвищення якості інкубаційних яєць у господарстві.
Основою біологічного контролю є оцінка розвитку ембріонів у процесі інкубації шляхом просвічування яєць. Яйця просвічують в окремі періоди інкубації з використанням спеціального обладнання – овоскопа. Звичайно, переглядають не всю партію яєць, які інкубуються, а вибірку з неї, узяту з різних зон інкубатора (верх, низ, сере­дина) в кількості 3-6 лотків.
Найбільш доцільно проводити контрольне просвічування яєць три рази у певні дні інкубації.
При першому просвічуванні видаляють яйця незапліднені та із загиблими в ранній стадії розвитку зародками. Оцінюють зародок за розвитком кровоносних судин та його положенням. У нормі проглядається розвинена кровоносна система, зародка не видно – він занурений у жовток. На місці зародка видно прояснене поле, інколи затягнуте легкою сіткою судин алантоїса. У глибині цього поля при погойдуванні яйця проглядається тінь зародка.

Строки контрольного просвічування яєць у пpoцeci інкубації, діб

При поганому pocті зародка кровеносна система розвинута слабо, сам він малий, наближений до шкаралупи i його добре видно. Біля зародка проясненого поля не помітно.
При просвічуванні незапліднених яєць або із загиблими в першу добу інкубації зародками виявляють відсутність сітки кровоносних судин, вміст яєць добре проглядається.
Часто яйця із загиблими в першу добу інкубації зародками при перегляді відносять до категорії незапліднених. Щоб уникнути цієї помилки, слід яйця, що при просвічуванні віднесені до категорії незапліднених, розбити i через лупу оцінити стан бластодиска. В яйцях із загиблими зародками можна бачити початок їхнього розвитку.
При просвічуванні яєць, в яких зародки загинули після двох діб інкубації, видно темну пляму або червонувате кільце нижче пуги.
При другому перегляді яєць на овоскопі при нормальному розвитку видно, що в гострому кінці яйця алантоїс замикається. Незамкнутий до цього часу алантоїс свідчить про відставання зародка в розви­тку. В гострому кінці яйця чітко проглядається світла ділянка, яка не мае алантоїса i кровоносних судин, а заповнена білком.
Яйця із загиблими зародками мають вигляд темної безформної плями, яка вільно переміщується при погойдуванні яйця.
Останній, третій перегляд яєць на овоскопі роблять перед перенесенням їх у вивідний інкубатор. При цьому видаляють яйця із загиблими зародками, які мають темний, безформний вміст; на дотик вони холодні.
При нормальному розвитку ембріон займає всю порожнину яйця, гострий кінець не просвічується, повітряна камера велика, часто мае ламану окреслену межу з ембріоном, зародок випинає шию в повітряну камеру, кровеносна сітка судин алантоїса ні в тупому, ні в гост­рому кінці яйця не проглядається.
При відсталому розвитку ембріон малий, займає не все яйце, в гострому i тупому кінці яйця проглядається сітка кровоносних судин алантоїса, межа повітряної камери з ембріоном рівна, випинання шиї не спостерігається.
Одним iз заходів біологічного контролю у процесі інкубації є контроль втрати вологи яйцями. Цей показник визначається шляхом періодичного зважування яєць до інкубації i в ті періоди, коли проводять їx просвічування.
Обчислюють зростаючу втрату маси яєць з початку інкубації.
Значне усихання яєць свідчить про високу температуру, низьку вологість i посилений обмін повітря.
Час накльовування i виведення молодняку значно варіює залежно від виду, породи, кросу i віку птиці; від маси, строку зберігання до Інкубації i біологічної повноцінності яєць, а також режиму інкубації. Строки накльовування шкаралупи, початок масового виведення i його завершення наведені в таблиці.

Орієнтовні строки накльовування i виведення молодняку птиці (діб – годин)

Порушення тривалості інкубації, інтенсивності накльовування яєць i виведення молодняку не завжди знижує виводимість, але дуже часто погіршує якість виведеного молодняку, його подальший рiст та розвиток. Контролювати тривалість інкубації та інтенсивність виведення молодняку краще за тими самими контрольними лотками, які брали для просвічування.
Прискорення або запізнення виведення молодняку пов’язані з порушенням температурного режиму або вологості повітря в інкубаторі, а інколи з якістю яєць. Висока температура і низька вологість – уповільнюють виведення молодняку.
Загибель ембріонів у певні дні інкубації дає змогу встановити причину їхньої смертності. Час загибелі ембріонів визначають за їх віковими морфологічними ознаками, наведеними в таблиці.

Зовнішні вікові ознаки розвитку ембріонів сільськогосподарської птиці

Для розкривання беруть не менше 10 яєць з партії. Розкривати яйця слід з тупого кінця. На шкаралупі роблять насічку, після чого над повітряною камерою шкаралупу зрізають гострими маленькими ножицями i витягають ембріон пінцетом.
За часом загибелі ембріонів відходи інкубації підрозділяють на певні категорії.
Категорія відходів інкубації яєць інших видів птиці встановлюється з урахуванням строків інкубування їх відносно строку інкубування курячих яєць [2, 6].

Класифікація відходів інкубації курячих яєць

До заходів біологічного контролю відносять також облік i аналіз результатів інкубації. Облік проводять як у контрольній групі, так i в цілому по всій партії яєць.
Основний показник результатів інкубації – відсоток виведення молодняку. Його визначають як кількість одержаного здорового добового молодняку у відсоток від яєць, закладених на інкубацію. Облік проводять за спеціальною формою.
Для аналізу процесу інкубації слід знати заплідненість i виводимість яєць.
Заплідненість – це кількість запліднених яєць у відсотках від закладених в інкубатор.
Виводимістъ – кількість виведеного здорового молодняку у відсотках від запліднених яєцъ.
Наприклад, закладено в інкубатор 1000 яєць; при першому просвічуванні видалили 70 яєць незапліднених i 30 – iз загиблими ембріонами; вивелося здо­рового молодняку 800 голів.
Визначаємо показники:
виведення молодняку – (800/1000) х 100 = 80%;
заплідненість яєць – (1000 – 70/1000) х 100 = 93%;
виводимість яєць — (800/1000 х 70 ) х 100 = 86%.

Просвічування на сьомий, дванадцятий та двадцятий  день інкубації

Контрольні запитання.

6.2    Інкубація яєць і вирощування молодняку.

1) Яку будову мають курячі яйця;

2) З чим пов’язані відтворювальні здатності птиці;

3) Які фактори впливають на відтворювальні якості птиці;

4) Які вимоги до якості інкубаційних яєць;

5) Що таке інкубація;

6) Яйця яких курок відбирають для інкубації;

7) Які є режими інкубації яєць;

6.3. Технологія виробництва яєць і м’яса птиці

Породи, лінії і кроси птиці, їх класифікація

Крос – поєднувані спеціалізовані лінії і форми за яєчною чи м’ясною продуктивністю.
Лінія – група птиці, яка походить від одного (або декількох) видатних плідників і характеризується певним типом за конституцією, екстер’єром, продуктивністю та якістю продукції, що успадковуються потомством.
Бройлер – гібридне м’ясне курча (незалежно від статі)спеціалізованого вирощування, яке відрізняється інтенсивним ростом, високою мясною скоростиглістю, високою конверсією корму, добрими мясними якостями, ніжним м’ясом, м’якою і еластичною шкірою, м’якими хрящами грудної кістки [2].

Вирощування ремонтного молодняку

Вирощування ремонтного молодняку – це технологічний процес отримання курочок для промислового стада або курочок і півників для батьківського стада, який значно зумовлює наступні продуктивні якості промислового стада.
Утримання ремонтного молодняку. На вирощування відбирають добре розвинених курчат, які міцно тримаються на ногах, з підібраним м’яким животом, зажившою пуповиною, чистою клоакою, блискучими пухом і очима, з щільно притиснутими до тулуба крилами, широкою головою, коротким, товстим дзьобом, живою масою 33-45 г. На кожну початкову несучку промислового стада в 17-тижневому віці приймають на вирощування не менше ніж 1,4 добової курочки.
За добу до приймання курчат на вирощування у пташнику підвищують температуру до 30-31° С, а вологість повітря доводять до 65-70%. Готують обладнання та інвентар. Напувалки заповнюють водою, а годівниці – кормом. У разі вирощування на підлозі підстилку добре прогрівають і просушують, корм насипають тонким шаром у плоскі лоткові годівниці або на цупкий папір.
Відібраних добових курочок у спеціальній тарі (ящиках) транспортують на автомашині у підготовлені пташники і заповнюють їх упродовж 1-2 днів.
Залежно від конкретних умов застосовують різні способи ви- рощування ремонтного молодняку: в кліткових батареях, на підлозі з глибокою підстилкою, на сітчастій підлозі або комбінований спо сіб, коли до певного віку курчат вирощують у клітках, а потім пере- водять їх на підлогу.
Безпересаджувальний спосіб вирощування курочок дає можливість одержувати повноцінних несучок з меншими затратами праці та витратами коштів. У разі утримання на підлозі використовують обладнання типу КРМ різних модифікацій, К-П-21. Щільність посадки 10-12 голів на 1 м2.
Для вирощування ремонтного молодняку застосовують кліт- кові батареї КБУ-3 та БКМ-3, в яких механізоване роздавання корму, напування та прибирання посліду. Налагоджено випуск сучасного обладнання українськими виробниками – ОКМ-3 та ОКРМ – «Завод «Ніжинсільмаш», ТБЦ – ПО «Техна». Використовують обладнання і закордонних фірм «Big Dutchman», «Hellmann», «Farmer Automatic» (Німеччина), «Salmet» (Туреччина) та інших.
Щільність посадки до 6-тижневого віку – 200, від 7- до 22-тижневого – 400 см2 на голову. Добових курчат перед посадкою у клітки сортують (менших розміщують у верхньому ярусі батареї).
Ремонтних півників вирощують на підлозі або в клітках. На підлозі розміщують невеликими групами – по 50-100 голів щільніс тю посадки до 6-тижневого віку – 17, старше 6-тижневого віку – 5 голів на 1 м2 площі. У разі вирощування у клітках використовують батареї типу КБУ-3, розмішуючи півників по 10-12 голів до 6- тижневого віку, а потім по 5-7 голів.
Упродовж періоду вирощування курчат необхідно створювати оптимальні умови мікроклімату. Для цього використовують опалювально-вентиляційне обладнання «Клімат», яке дає змогу підтримувати оптимальний повітряний режим у приміщенні. Для нормального розвитку молодняку велике значення мають температура й вологість повітря. У першу декаду життя в його організмі тепловіддача вища, ніж теплоутворення і він не здатний підтримувати певну температуру тіла.
Температура в приміщенні під час посадки курчат має становити 33 °С. До тижневого віку її знижують до 28, 4-тижневого – до 24°С. Починаючи з п’ятого тижня і до кінця вирощування темпера- тура має бути на рівні 16-18° С. Відносну вологість у перші 15-20 днів підтримують на рівні 65-70%, потім її знижують до 55-60%.
Концентрація шкідливих газів і пилу в повітрі пташника не має перевищувати визначені норми: вуглекислота – 0,18-0,2% за об’ємом, аміак – 0,01 мг/л, сірководень – 0,005 мг/л, пил – 5 мг/м3. Швидкість руху повітря- 0,3-0,5 м/с.
На ріст і розвиток молодняку значно впливає світло. Подовження світлового дня в період вирощування зумовлює передчасний статевий розвиток молодок і раннє інтенсивне відкладання яєць. У господарствах застосовують дві системи освітлення: цілодобову (незмінну) і диференційовану. Система постійного світлового дня передбачає у перший тиждень життя курчат цілодобове освітлення з метою орієнтації їх щодо розміщення годівниць і напувалок. Із наступного тижня світловий день встановлюють постійним до початку несучості – 14 год. Такий режим дає змогу підтримувати певну живу масу птиці до початку несучості, запобігаючи надто ранньому дозріванню.
За системи диференційованого світлового дня після першого тижня (24 год світла) молодняк переводять на 18-годинний світло- вий день, і щотижня тривалість освітлення зменшують на 30 хв, щоб до 20-тижневого віку довести до 8 год. Із початком несучості його щотижня збільшують на 30 хв. Такий світловий режим затримує статеве дозрівання і дає можливість досягти найвищої продуктивності.
У вирощуванні ремонтного молодняку одночасно застосовуються диференційований світловий режим і регульований рівень освітленості, що сприяє кращій підготовці курочок до відкладання яєць. При цьому рекомендується застосовувати світлову програму поступового скорочення світлового дня. Впродовж першого тижня життя курчат світловий день має досягати 23 год 30 хв, другого – 15 год, а з третього по 18-й тиждень молодняк вирощують за постійного 8-9-годинного світлового дня. Освітленість на рівні напувалок і годівниць має становити впродовж перших семи днів життя 7 лк, другого тижня – 30-25, а з третього по 18-й тиждень – 7-5 лк.
Годівля ремонтного молодняку. У вирощуванні останнього велике значення має повноцінна годівля. Годувати й напувати курчат починають відразу після приймання на вирощування, до того ж спочатку має бути напування. Корм у годівницях має бути постійно, а курчатам забезпечують вільний доступ до годівниць. В умовах промислового птахівництва для ремонтного молодняку застосовують сухий тип годівлі – розсипними або гранульованими кормами. Сухий тип годівлі розсипними комбікормами запобігає розкльовуванню, оскільки курчата більшість часу зайняті вибиранням дрібних часточок корму. Крім того, за такого типу годівлі птиця з молодого віку звикає до споживання великої кількості корму, внаслідок чого кормороздавання можна легко механізувати, а в комбікорм вводити лікарські препарати та мікродобавки.
За період вирощування молодняку з добового до 21 тижневого віку склад і поживність раціонів змінюють тричі (1-30; 31-90; 91-150 днів). У деяких господарствах використовують престартерний раціон у перші 5 днів життя курчат, до складу якого входять тільки доброякісні корми, що утримують легкорозчинні у воді і легкогідролізовані перетравними соками поживні речовини.
У процесі вирощування ремонтний молодняк важливо забезпечити повноцінною годівлею у перші два місяці життя, коли він інтенсивно росте і переносить ювенальне линяння. Для нормального росту й розвитку курчат необхідне постійне надходження поживних речовин в організм – протеїну, жирів, вуглеводів, мінеральних речо вин та вітамінів. Складаючи рецепти комбікормів, поряд з урахуванням збалансованості раціонів за основними поживними речовинами (енергія, протеїн, клітковина, Са, Р тощо), слід враховувати також збалансованість раціонів за амінокислотним та вітамінним складом.
З метою запобігання ожирінню і надто ранньому дозріванню курок із 8-10-тижневого віку застосовують обмежену годівлю курчат, зменшуючи норму даванки корму на 10-12%. Після досягнення молодками несучості 5-10% їх поступово протягом 10 днів переводять на раціон несучок.
Важливою умовою отримання високої продуктивності та економічної ефективності виробництва яєць є досягнення птицею до початку несучості оптимальної живої маси 1400 г.
Племінних півників перший раз відбирають у 5-6-тижневому віці за ступенем розвитку гребеня, другий – в 20-24-тижневому за екстер’єром та якістю сперми. На племінні цілі залишають півнів живою масою 1,8-2,0 кг із добре розвиненим гребенем, широкою грудною кліткою, прямим кілем, широко розставленими і міцними кінцівками [2, 6].

Способи вирощування: клітковий, підлоговий, комбінований

На птахофабриках і фермах птахівничих господарств залежно від природних та економічних умов застосовують різні способи утримання поголів’я: кліткове, підлогове (на глибокій підстилці або на сітчастій підлозі), вигульне, вольєрне або комбіноване.
Кліткове утримання практикується на птахофабриках і в спеціалізованих господарствах, які виробляють харчові яйця при вирощуванні ремонтного молодняку, бройлерів і відгодівлі молодняку. Поголів’я розміщують в одноярусних чи багатоярусних клітках.

При підлоговому утриманні птиця знаходиться в широкогабаритних пташниках без вигулів або з ними. Цей спосіб застосовують для промислового стада курей на невеликих птахофабриках, в спеціалізованих господарствах і на товарних фермах. Птиця утримується на незмінюваній підстилці або на сітчастій чи планчастій підлозі.
Вигульне утримання застосовується переважно в племінних птахівничих господарствах, на птахофабриках, для маточного поголів’я птахівничих господарств і племінних фермах господарств. Птиця на вигулі знаходиться в постійному русі на свіжому повітрі і під дією сонячних променів, що позитивно впливає на її здоров’я, підвищує інкубаційні якості яєць і збереження курчат при їх вирощуванні.

Вольєрне утримання використовують в районах з м’яким кліматом. При цьому способі птиця знаходиться в будівлях легкого типу без фасадної стіни, суміщеної з вольєром – невеликим майданчиком, огородженим сіткою із сітчастою або планчастою підлогою. Для захисту птиці можна опускати поліетиленову плівку, яка розміщена під дахом по довжині будівлі.

Комбіноване утримання застосовується для молодняку в птахівничих господарствах і на крупних товарних фермах, де курчат до 60 днів утримують в клітках, а пізніше в табірних умовах [2].

Годівля молодняку і контроль під час вирощування

ГОДІВЛЯ

У сучасному птахівництві застосовують переважно два типи годів­лі птиці: сухий і комбінований.
Сухий тип годівлі. Птиця одержує сухі кормосуміші або розсип­ні чи гранульовані повнораціонні комбікорми, які виготовляють за на­уково обґрунтованими рецептами з врахуванням виду, віку птиці тощо. Використання повнораціонних комбікормів надає можливість ефектив­но використовувати ресурси кормів, сучасні технології годівлі птиці і забезпечувати її високу продуктивність, збереженість і відтворювальні якості.

Комбінований тип годівлі. До складу раціону птиці включають сухий комбікорм (або зерно й інші сухі корми) та вологі суміші. Су­хий комбікорм має бути в годівницях постійно, вологі суміші дають 1-2 рази протягом дня, а зерно – на ніч. Комбінований спосіб годів­лі передбачає також використання соковитих кормів, але порівняно з вологим способом має ряд переваг: підвищує рівень годівлі птиці, оскільки вона одержує суху суміш без обмежень протягом доби; дає змогу механізувати роздавання кормів. Проте у промисловому пта­хівництві, зважаючи на затрати праці та з урахуванням інших його переваг, кращим вважають сухий спосіб годівлі птиці.

Норми згодовування повнораціонних комбікормів дорослій птиці, г/гол./за добу
(В. Ф. Каравашенко, Ю. Н. Батюжевський, Р. К. Жук та ін., 1998)

Схема технологічного процесу виробництва яєць

За технологічним процесом птахівничі господарства яєчного напрямку поділяються на: з повним, закінченим (замкнутим) виробничим циклом; з неповним циклом і спеціалізовані на окремих виробничих процесах.
Птахофабрики яєчного напрямку здебільшого мають закінчений цикл виробництва.
Неповний цикл виробництва характерний для птахофабрик невеликих розмірів, деяких птахівничих господарств і основної маси ферм господарств. Вони не мають батьківського стада, не займаються інкубацією яєць, забоєм і переробкою птиці.
При яєчному напрямку із закінченим виробничим циклом в птахівничому господарстві створюються цехи: промислового стада курей-несучок, батьківських форм, інкубації, вирощування молодняку до 60-денного віку, ремонтного молодняку до 150-денного віку, відгодівлі, кормоприготування, сортування і упаковування яєць, бойневої переробки птиці з холодильником, утилізації відходів.
Цех промислового стада курей-несучок є основним. Його продукція – товарні яйця. Утримання курей тут кліткове, але в ряді випадків застосовують і підлогове. Пташники і окремі зали цеху промислового стада комплектують одночасно одновіковими партіями поголів’я. Тут кури утримуються в клітках, які з’єднані в одноярусні або багатоярусні  батареї.
Цех батьківського стада наявний тільки на тих птахофабриках, де проводиться інкубація яєць і вирощування ремонтних молодок. Основна продукція цеху – інкубаційні яйця. В цеху курей утримують в широкогабаритних пташниках на глибокій незмінюваній підстилці, випускаючи їх на вигули.
Цех інкубації  призначений для виводу курчат. При цілорічному комплектуванні промислового стада інкубацію проводять постійно за мінусом одного місяця для проведення профілактики. Виведених курчат передають в добовому віці у цех вирощування молодняку до 60-денного віку або в цех утилізації відходів (півників). Залишки курчат продають іншим господарствам.
Цех вирощування молодняку до 60-денного віку одержує одноденних курчат з інкубаторного цеху свого господарства або від місцевої інкубаторно-птахівничої станції. Молодняк, призначений для ремонту стад батьківських форм і промислового, вирощують окремо. Молодняк утримують в клітках. В 60-денно-му віці когутиків передають в цех відгодівлі, а курочок – в цех вирощування ремонтного молодняку.
В цеху вирощування ремонтного молодняку утримується поголів’я у віці 61-150 днів в клітках або на підлозі на глибокій підстилці. Молодняк, який досягне 150-денного віку, передається в цех промислового стада або батьківських форм [2].

Схема технологічного процесу виробництва м’яса бройлерів

Технологічний процес виробництва м’яса курчат-бройлерів має бути організований таким чином, щоб забезпечити максимальну продуктивність і рівномірність протягом року.
Виробництвом м’яса птиці в нашій країні займаються птахофабрики, виробничі об’єднання, спеціалізовані птахівничі ферми, фермерські господарства.
Сучасне промислове виробництво м’яса бройлерів ґрунтується на таких основних принципах:
–   використання птиці сучасних високопродуктивних м’ясних кросів;
–  вирощування і утримання птиці у пташниках, обладнаних ресурсозберігаючими і енергозберігаючими системами;
– створення та підтримання оптимального мікроклімату, необхідних режимів освітлення;
–  виконання виробничих процесів згідно з технологічними графіками і картами, які забезпечують ритмічне цілорічне виробництво м’яса бройлерів;
–  комплектування виробничих площ за принципом «все зайнято – все порожньо»;
– годівля повнораціонними комбікормами, які відповідають біологічним потребам організму птиці;
–   суворе дотримання ветеринарно-санітарних вимог, складання і дотримання технологічних графіків ветеринарної профілактики.
Бройлерне господарство із замкнутим циклом виробництва має такі основні цехи: батьківського стада (для виробництва інкубаційних яєць), інкубації, вирощування ремонтного молодняку, вирощування бройлерів, забійний. У визначенні виробничої потужності кожного цеху такого господарства вихідним показником є кількість одноразово вирощених бройлерів.
Цех вирощування бройлерів у бройлерних господарствах є основним. За кількістю вирощених у ньому за рік бройлерів визначають розміри птахівничого підприємства з виробництва м’яса бройлерів.
Крім того, на великих птахофабриках є комбікормовий завод або комбікормовий цех, яйцесклад, зоотехнічна і ветеринарна лабораторії з комплексом ветеринарних об’єктів, утилізації посліду (виробництва компостів), відходів переробки птиці та відходів інкубації (виготовлення кормового чи пір’яного борошна), виробництва м’ясних консервів.
На великих птахофабриках є ще і допоміжні цехи: теплоенергетичний і санітарно-технічний (котельня, служба електропостачання, водопостачання і каналізації), ремонтно-будівельний, ремонтно-механічний, автотранспортний, пожежно-сторожова охорона. Діяльність допоміжних цехів спрямована на обслуговування основної галузі – виробництва м’яса бройлерів.
Крім птахопідприємств із замкнутим циклом виробництва м’яса бройлерів проектуються і використовуються вузькоспеціалізовані підприємства, тобто підприємства, у яких є тільки один технологічний процес: виробництва інкубаційних яєць, вирощування ремонтного молодняку, або вирощування бройлерів, виробництва комбікормів. Зазвичай такі вузькоспеціалізовані підприємства входять до складу корпорацій.

Технологічна схема виробництва м’яса курчат-бройлерів

Основним документом, з якого видно взаємозв’язок усіх виробничих цехів і окремих служб спеціалізованого господарства, є технологічний графік руху поголів’я і виробництва м’яса птиці.
Технологічні графіки і карти складають з метою раціонального використання виробничих потужностей господарства впродовж року, зазначаючи в ньому календарні терміни проведення відповідних робіт в усіх цехах і пташниках. Кожен графік і карта мають охоплювати період часу не менше як 1,5 року.
При складанні технологічних графіків і карт враховують виробничі нормативи конкретного господарства:
1) наявність пташників, зазначення їх місткості за віковими групами птиці;
2) терміни вирощування ремонтного молодняку і курчат-бройлерів;
3) динаміка живої маси і збереженості молодняку по тижнях чи місяцях вирощування;
4) динаміка живої маси і збереженості курчат-бройлерів по тижнях вирощування;
5) тривалість виробничого використання, динаміка збереженості, вибракування курей батьківського стада та середнє поголів’я за місяцями продуктивності;
6) динаміка щомісячної несучості курей батьківського стада;
7) вихід інкубаційних яєць і виводу молодняку;
8) тип технологічного обладнання для утримання ремонтного молодняку, курчат-бройлерів і курей батьківського стада;
9) тип, норми годівлі та потреба в комбікормах для різних статево-вікових груп курей;
10) норми навантаження на пташницю і слюсаря;
11) тривалість санітарних розривів між партіями птиці в різних технологічних цехах.
Існують такі види технологічних карт:
Поточні технологічні карти розробляються на плановий рік. У них передбачається організація раціонального використання робочої сили, засобів механізації, автоматизації, комбікормів, ветеринарних препаратів тощо.
Перспективні карти розробляються на 3–5 років роботи окремих цехів і у них відображаються планові придбання нових засобів механізації та автоматизації основних і допоміжних процесів виробництва.
Операційні технологічні карти розробляють для окремих технологічних процесів. Наприклад, на завезення ремонтного молодняку і його розміщення на призначених виробничих майданчиках, проведення профілактичних щеплень, демонтаж старого і встановлення нового технологічного обладнання.
Інструктивно-технологічні карти використовуються для здійснення управління виробничими процесами, обслуговуючим персоналом – пташницею, слюсарем, робітниками по вилову і пересадці птиці у транспортні засоби та ін. У такі карти включають дані щодо технічної характеристики обладнання, призначеного для виробничого процесу, вимоги до персоналу, режиму його праці і відпочинку [2, 6].

Відловлювання і транспортування бройлерів

На забій надходить сільськогосподарська птиця всіх видів і віко­вих груп. Перед забоєм її оглядають і зважують, сортують за живою масою, віком, витримують упродовж 10 год без корму, забезпечуючи тільки водою, що сприяє очищенню травного каналу.
З метою зменшення втрат живої маси птицю відловлюють рано- вранці або вдень, затемнюючи приміщення за допомогою фіолето­вих чи синіх електричних ламп. Відловлюють її спеціальними сіт­частими переносними ширмами та ловильними клітками. Ширмою відгороджують частину приміщення і в ловильну клітку заганяють 400 — 500 голів, яких далі розміщують у дерев’яних ящиках, стаціо­нарних та знімних клітках, контейнерах різних конструкцій, в яких доставляють птицю в забійний цех або реалізують живою на м’ясо- переробні підприємства.
Відповідно до державного стандарту (ДСТУ 3143—95) птицю, призначену для забою, поділяють на молодняк (курчата, курчата-бройлери, індиченята, каченята, гусенята, цесарята) та дорослу (ку­ри, качки, індики, гуси, цесарки). Характерними особливостями мо­лодняку є хрящоподібний кіль грудної кістки, еластичні трахейні кільця (легко здавлюються), одне чи більше ювенальних махових пір’їн у крилі (у бройлерів не менше від п’яти), еластична шкіра з щільно прилягаючою лускою на кінцівках, нерозвинені шпори у півнів і індиків та неороговілий дзьоб у каченят і гусенят; для дорос­лої птиці — окостенілий кіль грудної кістки, тверді трахейні кільця, груба луска на кінцівках, тверді шпори у півнів та індиків, орогові­лий дзьоб.
Жива маса молодняку, який здають на забій, має бути не менше, г: курчата — 600, курчата-бройлери — 900, каченята — 1400, гусе­нята — 2300, індиченята — 2200, цесарята — 700. Вгодованість оці­нюють за зовнішнім виглядом та промацуванням м’язів і підшкір­них жирових відкладень у ділянках грудей, кінцівок, спини, ниж­ньої частини живота.
На кожну здавану партію виписують ветеринарне свідоцтво та товарно-транспортну накладну, де зазначають вид птиці, кількість голів та їхню живу масу.
Під час здавання-приймання птицю зважують разом із тарою, потім лише тару і за різницею встановлюють її живу масу, з якої вираховують знижку на вміст травного каналу залежно від відстані перевезення — до 50 км — 3 %, 51 — 100 — 1,5 %, понад 100 км за­раховують фактичну живу масу.
Транспорт під час перевезення курчат-бройлерів на забій має забезпечувати їм необхідний захист від несприятливих погодних умов.
Потрібно також враховувати відмінність мікроклімату всередині й зовні вантажного відсіку, бо це суттєво впливає на стан птиці. Особливо критично, коли транспортний засіб стоїть на місці. За потреби застосовують примусову вентиляцію, підігрів або охолодження повітря всередині вантажного відсіку.
Транспортні контейнери або модулі з птицею слід розміщувати в тягачі так, щоб зробити неможливим її травмування й забезпечити вентилювання, залишаючи інтервали між двома рядами не менше як 10 см.
Також слід мінімізувати кількість зупинок протягом транспортування. В спеку перевагу слід надавати транспортуванню в нічний час.
За відсутності засобів примусової вентиляції рекомендується збільшити інтервали між рядами контейнерів або завантажувати їх птицею через один ряд, аби поліпшити рух повітря й знизити рівень теплового стресу.
У холодну погоду контейнери з птицею треба накривати, щоб не допустити переохолодження, регулярно перевіряючи стан птиці.
Тривалі несприятливі погодні умови або транспортування птиці поганими дорогами можуть призвести до травмування й навіть відходу птиці.
Зберігання й транспортування птиці в умовах стресу збільшує також втрати живої маси.
Щільність посадки птиці під час її транспортування повинна бути (гол./м2 транспортної тари) не більша ніж: кури яєчних порід – 35, м’ясних порід – 20, курчата-бройлери – 35, індичата – 12, індики – 8, цесарята – 45, цесарки – 35, каченята – 25, качки – 18, гусенята – 12, гуси – 8. При температурі вище +25 °С знижують щільність посадки птиці на 15–20 %.
Тара і транспортні засоби після кожного перевезення підлягають санітарному обробленню та дезінфекції.
На кожну партію птиці оформляють супровідну документацію, в яку входить ветеринарне свідоцтво (в якому вказується вид птиці, жива маса, кількість поголів’я, строки основних ветеринарних обробок, вид транспорту та найменування переробного підприємства) та товарно-транспортна накладна (зазначено вид та вікову групу птиці, її середню живу масу).
Птицю, що надійшла на забійний цех, зважують разом із тарою. Потім зважують звільнену тару, визначають загальну масу птиці. Після приймання птицю направляють на забій [2].

Особливості виробництва м’яса птиці інших видів

Вирощування качок на м’ясо. Каченят вирощують крім птахофабрик, спеціалізовані підприємства, а також ферми інших господарств усіх форм власності. У складі підприємств з виробництва м’яса качок виділяють такі цехи: батьківського стада, інкубації, вирощування м’ясних каченят, ремонтного молодняку, забою і переробки, утилізації відходів, допоміжні цехи.
Батьківське стадо качок утримують 4-6 місяців і використовують тільки перший цикл несучості, тому що в подальшому їх несучість значно знижується.
При вирощуванні каченят виділяють три періоди. У перші 10 днів їх утримують в клітках за високої температури у приміщенні. Наступні 20 днів каченят утримують на глибокій підстилці. При досягненні 30-денного віку каченят переводять у відгодівельники, а через місяць забивають на м’ясо. Качок забивають на м’ясо у віці 60-65 днів, живою масою 2,0-2,5 кг до початку линьки.
При вирощуванні качок у водоймищах, птицю протягом дня утримують на них, а на ніч заганяють у пташники. На березі водоймища обладнують навіси для захисту каченят від сонця. При утриманні качок на хороших водоймищах потреба птиці в кормах значно знижується, їх годують тільки вранці та ввечері.

Вирощування індиків на м’ясо. У підприємствах з повним циклом виробництва виділяють такі цехи: батьківського стада, інкубації, вирощування індиченят до 20-денного віку, до 120-де-нного віку, ремонтного молодняку, забою і переробки, утилізації відходів, допоміжні цехи.
У цеху батьківського стада індиків утримують на підлозі з глибокою підстилкою. Поголів’я батьківського стада залежить від потреби в інкубаційних яйцях, яйценосності птиці і від інших факторів. Індички інтенсивно несуться 4-5 місяців з піком на другий місяць яйценосності.
У цеху вирощування індиченят до 20-денного віку їх утримують у клітках по 12-15 голів.
Індиків вирощують різними способами залежно від пори року та інших умов: узимку в приміщеннях без вигулів, улітку – у таборах на пасовищі, а також комбіновано – індичата до 20-денного віку в клітках, а потім – на підлозі з глибокою підстилкою.
Молодняк індиків вирощують до 4-місячного віку і реалізують масою 4-5 кг, у віці 6-7 місяців жива маса сягає 9-12 кг.

Вирощування гусей на м’ясо. Важливою особливістю даного виду птиці є те, що гуси використовують як основний вид корму у літньо-осінній період зелену масу лук і пасовищ, а також стерню зернових культур, що позитивно впливає на зниження собівартості продукції. Вода для гусей необхідна для купання і активного моціону.
Батьківське стадо гусей розміщують у секціях пташників по 25 голів, або 1,5 голови на 1 м2 підлоги. Біля пташника обладнують вигули з розрахунку 15-20 м2 на одну голову. У приміщенні птиця утримується на глибокій підстилці. Гуси починають нестись у віці 9-10 місяців. Гусей утримують 3-4 роки, а яйця для інкубації використовують з весняно-літньої і осінньо-зимової яйцекладки [2].
Товарний молодняк вирощують з добового до 60-денного віку на підстилці або до 20 днів в клітках, а потім у приміщенні на глибокій підстилці чи сітчастій підлозі. В теплу погоду гусенят 5-6- денного віку випускають на вигул, який обладнують канавою з водою для купання шириною до 1 м, глибиною 25-30 см.
Улітку для вирощування молодняку іноді облаштовують від годівельні майданчики, де встановлюють годівниці для вологих мішанок і зелених кормів або автогодівниці для сухих кормів При пасовищному утриманні з гусей формують гурти по 250- 500 голів на 1 га. Пасуть гусей уранці і увечері, удень гуси перебувають на воді або в чагарниках, вночі – у зимових або пересувних літніх приміщеннях. Гусенят вирощують до 60-70-денного віку і реалізують живою масою 4-5 кг.

Забій і переробка птиці

Основні технологічні операції переробки птиці

Перед забоєм птиці забезпечують голодну витримку протягом 6-8 год. із вільним доступом до води. При відсутності водопою погіршуються перетравлення залишків корму і звільнення травного тракту від його вмісту, зменшується маса птиці внаслідок часткового зневоднення організму.
Технологічний процес переробки птиці здійснюють у такій послідовності:
1. оглушення; забій і знекровлення;
видалення оперення;
3. потрошіння або напівпотрошіння;
4. охолодження;
сортування маркірування;
упакування тушок.

Оглушення птиці

Оглушення, особливо великої птиці (індики, гуси), полегшує переробку, забезпечує належний санітарний стан процесу.
Для оглушення птиці використовують кілька способів. Механічний – ударом по голові або руйнуванням продовгуватого мозку. Цей процес повинен виконувати кваліфікований робітник, оскільки слабкий удар не забезпечує останнього ступеня оглушення, а сильний удар – викликає переломи черепної коробки і загибель птиці, внаслідок чого погіршуються процес знекровлення і якість м’яса.
Зруйнування продовгуватого мозку здійснюють через піднебінну щілину або через очний отвір. До цього методу ставлять такі ж вимоги як і до попереднього.
На птахопереробних підприємствах широко використовують електрооглушення, яке здійснюється автоматично у спеціальних пасатах. Режим оглушення залежить від виду і віку птиці. При використанні перемінного струму частотою 50 Гц рекомендується напруга 550-950 В, а перемінного струму підвищеної частоти (3000 Гц) – 260-300 В із силою струму 25 мА. Тривалість оглушення курей і курчат становить 15-20с, качок, гусей та індиків – 30 с. Використання струму підвищеної частоти значно зменшує кількість випадків паралічу серцевого м’яза порівняно з оглушенням струмом промислової частоти.

Забій і знекровлення

Забій птиці є важливою технологічною операцією, яка забезпечує не тільки кінець життя, але й знекровлення тушки за короткий термін. Цього досягають за рахунок перерізання кровоносних судин в ділянці з’єднання голови і шиї, поблизу кутів нижньої щелепи.
Забій підвішеної за ноги птиці усіх видів здійснюють вручну зовнішнім або внутрішнім способом, розрізаючи кровоносні судини ножем або ножицями не пізніше ніж через 30 с після оглушення.
При внутрішньому способі голову птиці беруть лівою рукою, повертають до себе дзьобом, правою рукою вводять ножиці або ніж з гострими кінцями у ротову порожнину і перерізають кровоносні судини у задній частині піднебіння над язиком з наступним уколом у передню частину мозочка через піднебінну щілину. Після знекровлення у ротову порожнину вкладають тампон, щоб не допустити забруднення тушки, обладнання і приміщення. При цьому способі одержують тушки з належним товарним виглядом і використовують в основному при сухому способі зняття оперення та переробці тушок напівпотрошінням. Недоліком цього методу є трудомісткість процесу і потреба у робітниках з певним рівнем кваліфікації, а при забої великої птиці не завжди досягають розрізання усіх судин, що призводить до більш тривалого і недостатнього знекровлення.
Більш раціональний зовнішній спосіб забою птиці, який поділяється на одно — та двосторонній. При першому способі птицю беруть за голову і, притримуючи дзьоб, роблять надріз ножем на 15-20 мм нижче вушної мочки у не водоплавної або нижче вуха у водоплавної птиці. Довжина розрізу у курей, курчат, цесарок, гусенят, каченят і індиченят повинна становити 10-15 мм , а у гусей , качок та індичок -20-25 мм.
При другому способі лівою рукою беруть птицю за голову, ножем проколюють шкіру на 10 мм нижче вушної мочки. Рухом ножа вправо перерізають праву і ліву сонні артерії та яремні вени і проколюють шкіру з протилежної сторони голови, утворюючи наскрізний отвір довжиною близько 15 мм для витікання крові. Зовнішній спосіб більш простий, менш трудомісткий, забезпечує швидке і повне знекровлення тушки.
Після перерізання судин кров збирають у жолоб; тривалість знекровлення курей становить близько 2 хв, а інших видів птиці – 3 хв. Вихід крові повинен становити не менше 4% від неводоплавної та 4,5% – від водоплавної птиці.
Зняття оперення – найбільш складна і трудомістка операція. Для повного видалення оперення без пошкоджень тушки необхідно послабити силу , яка утримує перо в шкірі. З цією метою тушки птиці ошпарюють у ванні гарячою водою, після чого пір’я легко видаляється. Голову і крила неводоплавної птиці піддають додатковій тепловій обробці – підшпарці.
У водоплавної птиці оперення значно щільніше, з добре розвиненим пуховим покривом, а жирова змазка захищає від намокання у воді, тому її ошпарюють при більш високій температурі і протягом тривалішого часу. Оперення знімають зразу ж після закінчення процесу, бо через 15-20 хв. позитивний ефект ошпарення зникає.
При тепловій обробці необхідно старанно контролювати температуру і тривалість процесу. Недоошпарення утруднює видалення пір’я, а переошпарення призводить до злущення епідермісу шкіри, яка потім набуває від світло- до темно-коричневого кольору, знижуючи товарний вигляд тушки.
Оперення знімають за допомогою різних машин. Найбільш поширені бильні машини або дискові автомати, робочими органами яких є рифлені гумові били. Обробка в автоматах повинна супроводжуватися зрошуванням тушок водою з температурою 48-50°С. Для видалення оперення використовують також машини періодичної дії з барабаном, що обертається, на поверхні якого закріплені гумові рифлені пальці. Залежно від виду і віку птиці, у барабан одночасно завантажують від двох до десяти тушок. Тривалість обробки курей і курчат становить 10-15 с, а решти видів – 30-40 с.
Залишки пір’я і ниткоподібне перо із тушок неводоплявної птиці видаляють вручну або обпалюванням на газових горілках. Для видалення пеньків і залишків оперення з тушок водоплавної птиці використовують воскування, яке ведуть у ванні з паровим обігріванням, шляхом дворазового занурення тушок у розплавлену воскомасу. Температура тушок перед воскуванням повинна бути не вище 30-3 5°С. Тушки опускають у воскомасу на 3-6 с, потім витримують над ванною протягом 20 с для стікання і охолодження воскомаси. Температура воскомаси КІП у ванні повинна становити 52-54°С, а воскомаси ВМЦ-75-80°С. Пенькознімаюча здатність воскомаси КІП становить 40-42%, а МЦ—70-80%. Товщина воскового покриву по усій поверхні досягає 1-2,5 мм. Потім тушки охолоджують водою температурою не вище 4°С протягом 1,5-2,0 хв для утворення з воскомаси кірочки, яку разом з пір’ям і пухом видаляють на бильних пальцевих машинах або вручну.

Техніка та режим теплової обробки оперення, в залежності від видових особливостей птиці.

Ошпарюванням – занурення птиці у ванну теплової обробки з активно циркулює вода з метою ослаблення зв’язку між пером і шкірою, після чого пір’я без особливих зусиль видаляють за допомогою автоматів. Ошпарюванням треба проводити при температурі води у ванні для курчат-бройлерів 53 – 54 ° С, тривалість теплової обробки – 120 секунд. Температуру води у ванні підтримують за допомогою системи автоматичного регулювання. Воду в апаратах теплової обробки слід міняти не менше одного разу протягом робочої зміни. У залежності від способів охолодження тушок режими теплової обробки поділяються на м’які і жорсткі.
М’які режими теплової обробки застосовуються при подальшому повітряному охолодженні неупакованих тушок курчат – бройлерів. Жорсткі режими теплової обробки застосовуються при подальшому охолодженні обпатраних тушок бройлерів у крижаній воді, температура води при жорсткому режимі 58 – 60 ° С, тривалість обробки -120 секунд. Якість ошпарювання залежить від дотримання режимів теплової обробки і правильної експлуатації апарату в процесі роботи. Апарат теплової обробки заповнюють водою так, щоб нижня частина підвіски була вище рівня води (при включених насосах) на 50 мм і оброблювана птах втягувалася потоком води до повного занурення. Теплова обробка при зниженій температурі погіршує зняття оперення, внаслідок чого можуть виникати розриви шкіри, а при температурі вище рекомендованої – покращує зняття оперення, але порушує епідерміс шкіри, викликає погіршення товарного виду тушок, їх потемніння при подальшому зберіганні. Для видалення оперення з птиці застосовують автомати і машини різних типів. Зняття оперення виробляють на дискових автоматах і ціклоавтоматах. Принцип роботи їх заснований на використанні сили тертя гумових робочих органів з оперенню, яка перевищує силу удержуючу перо в шкірі тушки. Силу тертя викликає сила нормального тиску робочих органів, що діє на оперення. У дискових автоматах сила нормального тиску виникає в результаті удару гумових пальців про тушку, а в ціклоавтоматах – за рахунок відцентрової сили. Близько 90 – 95% пір’яного покриву видаляється машинами.
Під час роботи в автомати і машини всіх типів безперервно подається вода з температурою 45 – 50 ° С. При обробці тушок зняте перо з птиці змивається водою в гідрожолоб, розташований в підлозі цеху, транспортується до відділення його первинної обробки і обробляється по технологічної інструкції «Первинна обробка перо – пухова сировини». На більной – очисний машині за допомогою гумових пальців з птиці видаляються останні приклеїлося до неї залишки пір’яного покриву. Щоб запобігти пошкодження і розриви шкіри, ця машина має відносно низьке число оборотів.
Після зняття оперення тушки по конвеєру подаються до ділянки доощіпки, яку проводять вручну. Обережно, щоб не пошкодити шкірний покрив, спеціальним ножем спочатку видаляють залишився перо з крил, шиї і спини, а потім з інших ділянок тушки. Для видалення волосоподібний пера з тушок птиці використовують камеру газового обпалення. Полум’я газових пальників повинно повністю охоплювати тушку, що проходить по конвеєру, і спалювати перо, не пошкоджуючи шкіри [2, 6].

Контрольні запатання.

6.3    Породи, лінії і кроси птиці, їх класифікація.

1) Яких курчат відбирають на вирощування;

2) Які є типи утримання курчат;

3) Які два типи годівлі застосовують у сучасному птахівництві;

4) Які цехи створюються в господарстві при яєчному напрямку із закінченим виробничим циклом;

5) Які підприємства називають вузькоспеціалізованими;

6) Що роблять з птицею перед забоєм;

7) У якій послідовності здійснюється технологічний процес переробки птиці;

7. ХУТРОВІ ЗВІРІ І ОСНОВИ КРОЛІВНИЦТВА

Значення звірівництва і кролівництва 

Кролівництво та звірівництво – перспективна галузь тваринництва, що відрізняється економічною ефективністю завдяки високій плодючості та скороспілості при невеликих витратах кормів, праці і коштів. Кролівництво та звірівництво успішно розвиваються в господарствах різних категорій.
Кролівництву приділяється постійна увага, оскільки воно є суттєвим резервом підвищення виробництва продуктів харчування для населення, а також сировини для легкої промисловості. Рентабельність кролівництва складає 20-22%, що є найкращими показниками в порівнянні з рентабельністю інших галузей тваринництва. Крім того, завдяки скоростиглості, інтенсивності росту і оплати кормів, кроленята значно перебільшують молодняк інших сільськогосподарських тварин: за перші місяці маса їх збільшується у 50 разів при витратах корму 3,2-3,7 корм. од. на один кілограм приросту, а від однієї матки можна отримати приблизно 60 кг м’яса на рік. Як дієтичний продукт кролятина не має собі рівних. На сьогодення актуальною задачею є удосконалення технології кролівництва при покращенні м’ясних та хутрових якостей кролів.
Хутрове звірівництво є основним джерелом постачання шкурок норок, лисиць і песців для хутрової промисловості країни і експорту. Останнім часом воно набуло певних здобутків і тенденцій розвитку в культурі сільськогосподарського виробництва. Особливо інтенсив­но звірівництво почало розвиватися з удосконаленням систем утри­мання, розведення та годівлі звірів. Значно розширився асортимент шкурок завдяки розведенню кольорових типів, особливо норок і нут­рій, розпочато впровадження нових об’єктів хутрового звірівництва: фреток, лисиці-вогнівки, шиншили, ондатри тощо [1].

Основні види хутрових звірів 

 В Україні розводять тварин із ряду хижаків — норок, сріблясто-чорних лисиць і голубих песців, а із ряду гризунів — кролів, нутрію і шиншилу, останніх переважно у приватних господарствах.
Норка належить до родини куницевих. Маса дорослих самців становить 1,8 — 3,2 кг, самиць — 1 — 2 кг, довжина тіла — 35 — 50 см. Тривалість життя 7 — 8 років, племінного використання — 2 —4 ро­ки.

Світова колекція налічує близько 340 основних кольорових форм норок. У звірогосподарствах України розводять десять основних ко­льорових форм: стандартну, чорну норку-джет, сріблясто-голубу, сапфірову, американське паломино, пастель, соклот-пастель, фінсь­кий топаз, чорну хрестовку і «дику» норку.

Лисиця належить до родини собачих. Маса дорослих самців 5,5— 7,5 кг, самиць — 5 — 6,5 кг. У кліткових умовах розводять пе­реважно сріблясто-чорних, їх часто називають чорнобурками, що абсолютно неправильно, оскільки чорно-бурі лисиці це зовсім інша група звірів, які значно відрізняються від сріблясто-чорних за свої­ми спадковими ознаками.

Тривалість життя у лисиць 10 – 12, племінного використання —4 — 6 років.
Світова колекція налічує понад 11 відтінків забарвлення. В Україні розводять лише сріблясто-чорну лисицю, а із середини 70-х років минулого століття у Сокальському звірогосподарстві розпочато розведення червоної лисиці-вогнівки.
Песець належить до родини собачих. Маса дорослих самців 6 — 8 кг, самиць — 5 — 7 кг. Голубий песець є мутантною формою бі­лих песців. Забарвлення їх темне впродовж року і варіює від темно- до світло-коричневого. Тривалість життя 8 — 10, племінного вико­ристання 3 — 5 років.

У звірогосподарствах розводять дві породи голубих песців — вуалеву і сріблясту, які відрізняються загальним забарвленням і структурою волосяного покриву та деякими показниками розмно­ження.
Тхори. Останнім часом в Україні розпочато розведення тхорів (фреток), які належать до родини куницевих. Відомі три види тхо­рів — світлий, чорний і фуро (африканський, відомий під назвою фретка).

Кріль У світі існує близько 200 порід кролів. Вага дорослого кролика коливається від 0,5 до 8 кг і більше. Під час селекції тварин важливу роль відіграє колір шкіри.
За продуктивністю, діляться на три основні групи:
– пухові породи кролів (ангорський, білий пуховий, песцевий пуховий);
– м’ясо-шкуркові породи кролів (сірий велетень, сріблястий, радянська шиншила, білий велетень, віденський блакитний);
– м’ясні породи кролів (каліфорнійський білий, новозеландський білий, бельгійський фландр, французький баран).
За розмірами розрізняють 4 групи: великі — понад 5 кг, середні — від 4,1 до 5 кг, малі — від 2,1 до 4 кг, карликові — до 2 кг.

Нутрія — великий гризун. Крім цінної шкурки, від неї отриму­ють харчове м’ясо. Середня маса нутрій 4 — 5 кг, довжина тіла 50 — 65 см. Самці більші від самиць на 10 — 12 %. Окремі екземпля­ри досягають довжини до 90 см за маси тіла до 13 кг. Тривалість життя 6 — 8 років, племінного використання — 2 — 4 роки.

Забарвлення стандартних нутрій коричневе, а підшерсток має коричневий і сірий відтінки. Виведено інші кольорові групи — білі, золотисті, сріблясті і бежеві.

Шиншила — південноамериканський гризун. На волі трапля­ються два види шиншили — велика (довжина тулуба 35 — 40 см) і мала (25 — 30 см). У кліткових умовах розводять малу шиншилу. Статевої зрілості досягає у 7 — 10 міс. [1].

Продукція звірівництва

М’ясо кролів має ніжну консистенцію, добрі смакові і кулінарні якості. Воно має тонковолокнисту структуру з рівномірним жировим прошарком і володіє дієтичними властивостями. У кролятині містяться повноцінні білки і в незначній кількості неповноцінні (колаген та пуринові основи). На 01.01.2011 р. поголів’я кролів у всіх категоріях господарств становило 5354,7тис. голів, у тому числі на сільськогосподарських підприємствах – 75,6, у господарствах населення 5271,1тис. голів. Мінімальна потреба населення України в м’ясі кроля становить 97,5тис. т.
Маса тушки кролів залежить від віку, породи і рівня годівлі. Якщо у 65-добовому віці вона становить 0,8 — 0,9 кг, то у 135 діб — 1,7-1,9,а у 270-добовому віці — 2,5-3,0 кг. У м’ясних порід у віці 2 — 3 місяців забійний вихід досягає 60%, у м’ясо-шкуркових — 50-55 і в місцевих малопродуктивних — 50-52%.
Залежно від волосяного покриву шкурки кролів поділяють на хутрові і пухові. Волосяний покрив неоднаковий у кролів різних порід.
Він найбільш густий у порід радянська шиншила, срібляста, віденська блакитна, більш рідкий — у кролів породи сірий велетень.
За стандартом шкурки кролів поділяють на три розміри: особливо великі — площа без шкіри голови становить понад 1500 см2, великі — 1200-1500 і малі — 1200 см2 і менше.
Волосяний покрив, знятий із живих кролів пухових порід, на- зивають кролячим пухом. Він складається із остьового, проміжного і пухового волосу, які значно довші і тонші, ніж у м’ясо-шкуркових порід.
У практиці пухового кролівництва застосовують два способи обирання пуху: стриженням або вискубуванням. Пух, отриманий у результаті стриження, неоднорідний за довжиною, оскільки частина волосу ще не закінчила свій ріст. Однорідний, високоякісний пух дає вискубування, до того ж відростання його відбувається значно швидше, ніж після стриження. Пухова продуктивність кролів залежить від віку, умов годівлі та утримання, техніки та частоти збирання пуху. Від дорослих кролів щомісяця отримують 30-50 г пуху, а за рік — 350-450 г.
Додатковим збиранням пуху слугує гніздовий пух. Під час підготовки гнізда до окролу кролиця вискубує до 30-40 г пуху, яким утеплює гніздо. Зібраний гніздовий пух у перші дні після окролу за якістю не поступається вискубаному. Після відлучення кроленят пух з гнізда вибирають до останку, проте він має значно гіршу якість.
Згідно з нормативними вимогами, пух кролів поділяють на 4 сорти: екстра (вищий сорт) — пух білого кольору, без сміття і ознак звалювання, довжина волокон 60 мм і більше; перший сорт — білого кольору, без сміття і ознак звалювання, довжина волокон 45-49 мм; другий сорт — такий самий пух, як і першого сорту, але довжина волокон 30-44 мм; третій сорт — пух білого кольору без сторонніх домішок, довжина волокон 11-29 мм (допускається звалювання пуху не більш як 3% за масою). Кролячий пух за технічними умовами поділяють на нормальний і дефектний. Пух, що містить не більше ніж 3% зваляного і 5% різних домішок, відносять до дефектного. Пух третього сорту вважають дефектним за засміченості від 5 до 10% і вмісту 10-30% воло кон, коротших за 11 мм.
Пух переробляють на пряжу, з якої виготовляють різні в’язані вироби. Браковані кролячі шкурки після обробки на спеціальних машинах стрижуть і використовують для виготовлення фетрових виробів.
Первина обробка хутра хижих звірів полягає у знятті шкурки із забитого звіря і подальшій її обробці до стану, придатного для реалізації хутра переробним підприємствам або на експорт. Забій звірів кліткового розведення провадять за повного дозрівання шкурки. У дозрілої шкурки волосяний покрив блискучий, розкішний із густим під шерстком і чисто білою міздрею. У норок зрілість шкурки настає 14-16 листопада, у лисиць — 8-12 листопада, а у песців в умовах України — наприкінці жовтня. Проте їх забій не рекомендують розпочинати раніше від листопада.
Шкурки з норок, лисиць, песців і нутрій знімають трубкою, починаючи з огузку. Зняті шкурки охолоджують і знежирюють. Знежирювання здійснюють вручну або на спеціальних машинах. Знежирені шкурки виправляють на спеціальних правилах установленої форми. Натягують шкурку на правило міздрею назовні, при бивають до правила цвяхами і відправляють на висушування. Висушують на стелажах або у спеціальних камерах.
Висушені і зняті з правила шкурки обкатують по міздрі у спеціальних барабанах з тирсою за 18 об/хв і на відро тирси додають 200 г бензину. Шкурки самиць норок обкатують одну годину, сам ців — дві, а лисиць і песців — 12-20 хв. Потім шкурки виймають, вивертають і обкатують по волосу близько 3 год, витрушують від тирси і знову натягують на правила волосом назовні. Після цього шкурки висушують, розрівнюють і відправляють на дільницю сор тування, де за стандартом розподіляють на перший і другий класи [1].

Біологічні особливості кролів

До найважливіших біологічних особливостей домашніх кролів відносять високу плодючість, короткий період крільності, поєднання вагітності з лактацією, скороспілість, відсутність сезонності у розмноженні, копрофагію. На відміну від інших сільськогосподарських тварин кролі у 4-5-місячному віці досягають статевої зрілості і здатні до спаровування й отримання від них потомства.
Тривалість вагітності у кролиць становить у середньому 30 днів (28-32). Кролиці народжують 6-12 кроленят і на першу-другу добу після окролу приходять в охоту і запліднюються. Цю особливість кролівники використовують у господарських умовах для проведення ущільнених окролів, що дає можливість за добрих умов годівлі й утримання мати від кролиці впродовж року до 10 окролів і виростити 60-70 кроленят.
За скороспілістю кролі переважають інших сільськогосподарських тварин. Кроленята народжуються живою масою 40-80 г і на 6-ту добу після народження вони подвоюють її, на кінець третього тижня — збільшують у 5-6 разів. У 3,5-5-місячному віці кроленята за інтенсивного рівня годівлі досягають живої маси 2,5-3,5 кг за витрати кормів на 1 кг приросту живої маси 3-4 к. од.
М’ясо кролів має велике значення як дієтичний продукт харчування людей. Воно соковите, ніжне, має низьку калорійність за значного вмісту повноцінного білка, належить до білого м’яса і рекомендується як дієтичний продукт дітям, людям похилого віку, а також у разі захворювань шлунка, печінки, серцево-судинної системи. За вмістом білка м’ясо кролів поступається лише індичатині. Із м’яса кроля в організмі людини засвоюється до 90% білка, тоді як із яловичини лише 62%. Порівняно із курячим м’ясом кролятина містить у 2,7 рази менше холестерину. Кролячий жир легкоплавкий і за якістю переважає яловичий, баранячий і свиня- чий. У зв’язку з цим м’ясо кролів на європейських ринках цінується значно дорожче, ніж м’ясо курчат-бройлерів.
Кролівництво є важливим резервом у постачанні легкої промисловості хутровою сировиною. Із пуху виробляють кращі сорти фетру, різні трикотажні вироби і головні убори, а зі шкіри — різні галантерейні вироби і легке взуття. Крім того, кролів використовують у медицині і ветеринарії як лабораторних тварин для проведення досліджень з випробовування фармакологічних препаратів та виготовлення вакцин [1].

Породи кролів

https://agromega.in.ua/krolyky/porody-krolykiv/

В Україні найбільш поширеними породами кролів є: сірий велетень, сріблястий білий велетень, радянська шиншила, віденський блакитний, каліфорнійська. Розводять, але значно менше і такі породи: метелик, російський горностай, білий пуховий, новозеландський білий.
За живою масою породи кролів поділяють на великі (понад 4,5 кг), середні (3-4,5 кг) і дрібні (до 3 кг), а за характером продукції — на м’ясо-шкуркові, пухові і м’ясні і за довжиною волосяного покриву — на нормальношерсті, короткошерсті і довгошерсті.
Більшість м’ясо-шкуркових порід належать до нормальношерстих, довжина їх волосяного покриву перебуває в межах 3,5-4 см. До короткошерстих відносять м’ясо-шкуркову породу рекс (1,8-2 см), а довгошерстих — пухові породи з довжиною волосяного покриву понад 4 см.
Сірий велетень — порода, виведена у звірорадгоспі «Петровський» Полтавської області відтворним схрещуванням місцевих кролів з тваринами породи фландр. Середня жива маса дорослих кролів становить 5 кг з коливанням 4,1-7 кг. Забарвлення хутра у них чотирьох типів: сіро-заяче, темно-сіре, залізно-сіре та чорне.

Кролиці народжують 7-8 кроленят живою масою до 80 г. Кроленята за добрих умов годівлі інтенсивно ростуть: у 2-місячному ві- ці досягають живої маси 1,5 кг, а у 4 міс — 2,6 кг. Добре пристосовані до місцевих умов України. Забійний вихід становить 55-57%.
Білий велетень — порода, виведена в XIX ст. в Бельгії та Німеччині. Середня жива маса повновікових кролів 5,1 кг, кращих особин — 6,5-7 кг і більше. Волосяний покрив густий, білий, очі рожеві. Кролиці народжують 7-8 кроленят живою масою близько 90 г.
Кроленята ростуть інтенсивно: у 2 місяці їх жива маса досягає 1,5 кг, а у 4 — 2,6 кг. Витрати корму на 1 кг приросту живої маси 3-4 к. од. Забійний вихід у 3-4-місячному віці становить 56-59%.

Сріблястий — порода, виведена у звірорадгоспах «Петровський» Полтавської області і «Тульський» схрещуванням кролів породи шампань і місцевих чорних. Середня жива маса дорослих кролів — 4,5 кг, а за добрих умов годівлі — 5,8-6,6 кг. Кроленята народжуються живою масою 75 г, ростуть інтенсивно: у 2 місяці досягають 2 кг, а у 4 — близько 4 кг. Забійний вихід становить 57-61%.

Радянська шиншила —порода, виведена у господарствах Московської та інших областей Російської Федерації. Дорослі тварини мають живу масу в середньому 5 кг, окремі досягають 7 кг. Кроленята народжуються живою масою 75 г, мають високу енергію росту: у 2 місяці досягають живої маси 1,7-1,8 кг, а у 4 — 3,5-3,7 кг. Забійний вихід становить 56-63%. На 1 кг приросту у віці 2-3 місяців витрата корму становить 3-4 к. од. Шкурки мають сріблясто-блакитне забарвлення. За чисельністю це найбільш поширена порода.

Віденська блакитна — порода, виведена в Австрії наприкінці XIX ст. Жива маса дорослих кролів у середньому досягає 4,5-5 кг, а окремих особин — до 7 кг. Кроленята народжуються живою масою 70 г і у 2-місячному віці досягають маси 1,7 кг, а у 4 міс — 3 кг. За бійний вихід 56-59%. Кролиці за окріл приносять 8-9 кроленят.

Новозеландська біла —м’ясна порода, виведена у США. До- рослі кролі мають живу масу в середньому 4,5 кг. Кролиці народжують 7-12 кроленят, живою масою 45 г. Молодняк у 2 місяці досягає живої маси 1,8-2,2 кг, а через місяць — 2,7-3 кг. Забійний вихід становить 52-58% і на частку м’яса у тушці припадає 77,5%.

Каліфорнійська — м’ясна порода кролів, виведена у США. Дорослі кролі мають живу масу 4-5 кг. Кроленята народжуються живою масою 45 г і у 2 місяці досягають живої маси 1,9-2,3 кг. За бійний вихід 56-60%, а м’яса у тушці 82-85, жиру — 1,8-2,5%.

Біла пухова порода — виведена у звірівницьких господарствах Курської області і Татарстану. Від дорослих кролів за рік отри мують від 300 до 500 г високоякісного пуху, від окремих екземплярів — до 700-1000 г. Кролиці народжують не більше ніж 7 кроленят, які у 2 місяці досягають маси 1 кг. Поголів’я поширене переважно серед кролівників-аматорів.

Техніка розведення кролів

Для кролів характерна висока інтенсивність розмноження, що зумовлено багатоплідністю, коротким періодом вагітності, ранньою фізіологічною зрілістю і здатністю поєднувати крільність з лактацією.
Статева зрілість у кролів настає у 3-3,5-місячному віці, але допускати їх до парування у цей час не рекомендується, оскільки організм ще до кінця не сформувався. Кролиць середніх за величиною порід (новозеландська біла, каліфорнійська, віденська блакитна) спаровують у віці старше 4 місяців, а крупних порід (білий і сірий велетень) — старше 5 місяців за досягнення ними живої маси 80% повновікових тварин. Самців допускають до парування у віці 5-6 місяців.
У племінних господарствах і племінному ядрі перед паруванням проводять індивідуальний добір пар, у користувальних — гр уповий або застосовують промислове схрещування. За самцем закріплюють 8-10 кролиць.
Стан статевої охоти у кролиць виявляють за 2-3 дні до парування за зміною зовнішніх статевих органів, а також за їх поведінкою. Тривалість охоти у кролиць 3-4 дні. Для спаровування кролиць підсаджують у клітку до самця. Влітку парування проводять рано-вранці і пізно увечері, а взимку — в середині дня. Через 5-6 днів після спаровування проводять контрольну перевірку. Якщо кролиця не допускає самця, то її вважають вагітною. На крільність кролицю перевіряють через 12-15 днів прощупуванням плодів через стінку живота. Перед окролом готують клітки і гніздові ящики. Після окролу оглядають приплід. У молодої кролиці залишають 5- 7 кроленят, у дорослої — 7-9. Народжуються кроленята сліпі і голі. На 10-ту добу відкриваються очі, а на 16-18-ту кроленята виходять із гнізда і починають поїдати корм. Молодняк відсаджують у віці 40- 45 діб. За ущільнених окролів кролиць парують на 1-2-й день після окролу, а кроленят відсаджують у віці 28-29 діб. При цьому кролиці швидко виснажуються. Кращі результати дають напівущільнені окроли. Кролиць парують на 10-20-ту добу, а кроленят відсаджують у віці 35-40 діб [1].

Окріл. Догляд за лактуючими самками і кроленятами 

У підсисний період ріст і розвиток кроленят цілком залежить від молочності матері та її материнських якостей. При добрій молочності самки кроленята швидко ростуть, а при поганій значно відстають у рості, стають слабкими. Тому, формуючи маточне стадо, необхідно звертати увагу на молочність самок. У кроленят, які наїдаються шкіра блискуча, шлуночки повні і вони тихо лежать у гнізді. Голодні кроленята худі, пищать, розлазяться по гнізду. Якщо в матері не вистачає молока, вони швидко слабшають, погано розвиваються і можуть загинути. Якщо добра годівля не підвищить молочності самки, то частину кроленят треба відсадити до іншої. Підкладання кроленят на кролефермах досить поширений метод. Його використовують не лише при малій молочності самок, а й при великих окролах у самки та при загибелі самки.
Кроленят до другої самки підкладають дотримуючись певних правил. Спочатку потрібно вимити руки, щоб змити сторонній запах, так як самка може не прийняти кроленят. Необхідно добре обібрати з кроленят пух старого гнізда та покласти кроленят під час годівлі. Різниця між новими і рідними кроленятами не перевищувала 3-4 дні. Кроленята мають бути здоровими. Якщо самка прийняла кроленят, то вона їх вигодує. У випадку, коли кролиця виявила чуже кроленя, його необхідно підкласти до іншої самки.
На 5-7 день кроленята вкриваються шерстю, в гнізді лежать більш вільно. На 10-13 день прорізуються очі, на 17-20 день кроленята виходять з гнізда. До виходу кроленята живляться тільки молоком матері.
Після того, як кроленята виходять з гнізда починають все гризти. В цей період необхідно бути особливо обережним. Корм має бути доброякісний та свіжий. Годівниці та поїлки необхідно мити щодня водою, добре висушувати, та один раз на тиждень мити кип’ятком. Клітку слід тримати в чистоті, не допускати бруду, підвищеної вологості та протягів.
У здорових самок кроленята при народженні важать 50-60 г, а в крупних порід 65-70 г. Через шість місяців після народження їх вага подвоюється, а на 20 день збільшується в 5-6 раз. Кроленята, які добре розвинулися в підсисний період, добре розвиваються й надалі [1].

Відлучення і вирощування кроленят

В основу технології вирощування молодняка на м’ясо покладено виняткову біологічну особливість кролів — високу енергію росту й оплату корму в перші 2-З місяці життя. Залежно від строків відлучення кроленят практикують два способи вирощування молодняка на м’ясо (інтенсивний і бройлерний).
Інтенсивний спосіб має кілька варіантів і в основу його покладено біологічну особливість кролематок поєднувати сукрільність з лактацією.

Один із варіантів інтенсивного вирощування – відлучення кроленят у 30 днів і парування самок на 25-й день лактації. При цьому від самки за рік можна одержати 36 кроленят, або до 100 кг м’яса в живій масі.
Другий варіант інтенсивного вирощування полягає у тому, що кроленят відлучають у 45-денному віці, а кролематок парують на 30-й день лактації. Таким чином можна виростити 30 кроленят і одержати від самки 80 кг м’яса в живій масі. В обох випадках кролематки дають по шість окролів за рік, а кроленят вирощують до 90-денного віку і реалізують живою масою 2,5-3 кілограми.
При бройлерному вирощуванні кроленят відлучають у 60-65-денному віці і реалізують при досягненні ними живої маси 1,8-2 кілограми. Самок парують за кілька днів до відлучення чи в день відлучення приплоду, що дає змогу одержати від них чотири окроли за рік і виростити 20-25 кроленят, або виробити 35-45 кг м’яса в живій масі. Незважаючи на значно менший обсяг виробництва м’яса з розрахунку на самку, цей спосіб має ряд істотних переваг. Витрати кормів при бройлерному вирощуванні кроленят становлять 2,8-3 корм. од., а при вирощуванні до 90-денного віку – 4,5-5 корм. одиниць.

Подовження підсисного періоду до 60-65 днів при бройлерному вирощуванні створює сприятливі умови для росту й розвитку кроленят, значно зменшує кількість шлунково-кишкових захворювань, підвищує життєздатність і знижує відхід молодняка. При цьому способі відпадає потреба в приміщеннях для дорощування відлучених кроленят.
Після відлучення, що проводять, кроленята дуже чутливі до кормів. При незадовільно організованій годівлі вони хворіють і гинуть (в основному через розлад діяльності шлунково-кишкового тракту). Справа у тому, що в цей віковий період у кроленят майже не розвинені товсті кишки, через що відсутнє кишкове травлення. Встановлено також, що в перші два тижні після відлучення у них значно знижується кислотність шлункового соку, внаслідок чого послаблюється його перетравна здатність. Враховуючи це, відлучених кроленят протягом двох тижнів годують тими ж кормами, які давали їм, коли вони були біля матерів. Найкращими в цей період є високопоживні і легкоперетравні корми: влітку – молода трава, взимку – вітамінне бобове або злаково-бобове сіно, подрібнені зернові корми, пшеничні висівки, макуха, шрот з вареною картоплею. При доборі кормів слід враховува­ти наявність клітковини в раціоні, якої повинно бути 8-10%.
Після двомісячного віку кроленят поступово привчають до звичайних кормів, а в тримісячному годують, як дорослих кролів під час підготовки до парування. Добре сприяють росту й розвитку тварин у цей період кормові дріжджі, рибне борошно (5 г), свіжезбиране молоко, кісткове борошно (1-2 г), риб’ячий жир (до 0,5 г) на голову за день.
Потреба у воді. В організмі кроля протягом дня витрачається значна кількість води: з молоком лактуючої самки (200 г), екскрементами, через шкіру (30 г за годину на сонці), зі слиною тощо. Потреба у воді забезпечується за рахунок безпосередньо випитої та тієї, що знаходиться в кормах. Нестачу води кролі переносять значно важче, ніж корму. Її дефіцит призводить до гіршого засвоєння корму, зменшення живої маси, порушення діяльності шлунково-кишкового тракту, а при тривалій нестачі води тварини гинуть. При голодуванні кріль може повністю втратити запас жиру в організмі, 50% протеїну і залишатися живим. Втрата понад 10% води спричиняє його загибель.

Потреба у воді залежить від набору кормів у раціоні. Якщо кролям дають велику кількість зелених і соковитих кормів, води необхідно значно менше, ніж при згодовуванні сухих. У спекотну погоду, відповідно, витрати води більші, ніж у прохолодну. Збільшується потреба в ній при згодовуванні кормів, багатих на білок, жири та мінеральні речовини. Враховуючи це, стежать, щоб кролі були забезпечені водою постійно. При утриманні в закритих приміщеннях (промислове вирощування) цього досягають впровадженням автонапування, а при зовнішньоклітковому та шедовому – дво- або триразовим напуванням.
Воду кролям дають свіжу температурою від 10 до 36°С. Сукрільним самкам, ремонтному молодняку та кроленятам на відгодівлі на добу необхідно 0,3 л води, а лактуючим кролематкам – 0,8-1 літр [1].

Годівля і утримання кролів і хутрових звірів

Кролів утримують у клітках двох видів: з постійним гніздовим відділенням (двосекційні) і без гніздового відділення (односекційні). Настил у гніздовому відділенні дерев’яний, щільний, а у кормовому — сітчастий. Клітки обладнані годівницями і напувалками.
В односекційні клітки під час окролу вставляють гніздові ящики.
Норма площі на одну голову молодняку м’ясо-шкуркових і пухових порід — 0,12 м2, племінного молодняку — 0,17 м2. Довжина клітки 1,7 м, ширина 0,7, висота не більше ніж 0,6 м. Посадка товарного молодняку у груповій клітці не більше ніж 10 голів, а племінних кролиць — не більш як 5 голів. Плідників розміщують індивідуально.

Двосекційна клітка для дорослих кролів з гніздовим відділенням:

1—дверцята у гніздове відділення; 2—відкидна годівниця;3 — вісь годівниці; 4 — відкидна напувалка

На кролівничих фермах застосовують зовнішньокліткову чи шедову системи утримання. У разі промислового виробництва кролятини тварин утримують у приміщеннях закритого типу з регульованим мікрокліматом і механізацією трудомістких процесів.
Проста зовнішньокліткова система утримання застосовується переважно кролівниками-аматорами, а шедована середніх і великих кролефермах, які надають змогу застосовувати механізацію виробничих процесів (напування, роздавання кормів, прибирання гною тощо).

Годівля кролів

Корми—основна стаття витрат у кролівництві. За шедового утримання корми у собівартості продукції становлять 30-40%, а в разі інтенсивного промислового розведення — зростають до 75% у зв’язку зі зниженням витрат на обслуговування, амортизацію клі ток тощо. Отже, організація раціональної годівлі кролів за промисловими методами ведення галузі набуває дедалі більшого поширення.

Нормують годівлю кролів залежно від живої маси, віку, фізіо- логічного стану. Слід зазначити, що потреба кролів в енергії, поживних і біологічно-активних речовинах не достатньо вивчена,особливо за інтенсивного розведення їх у закритих приміщеннях і сухого типу годівлі. Практично у промисловому кролівництві тварини отримують удосталь збалансований раціон. Деякі обмеження слід застосовувати для дорослих племінних тварин, схильних до ожи- ріння.
Кріль — тварина рослиноїдна з однокамерним шлунком (об’єм 150-200 мл) і кишковим типом травлення. Завдяки певним фізіологічним особливостям травлення кролі добре перетравлюють не тільки зернові корми, а й вегетативну масу рослин у свіжому, висушеному і силосованому вигляді та гілковий корм. Добрим кормом для них є коренеплоди, картопля, гарбузи, кабачки, кормова капуста тощо.

У невеликій кількості (5-10 г) до раціону включають корми тваринного походження — молоко, рибне борошно тощо.
До раціонів кролиць і молодняку після відлучення вводять вітамінні і мінеральні добавки, а також згодовують молоко.
У кролівництві залежно від умісту концентратів у структурі раціону використовують кілька типів годівлі: малоконцентратний (20-30% концентрованих кормів), напівконцентратний (45-55%), концентратний (70-80% із умістом 20-30% трав’яного чи сінного борошна).
На окремих фермах та в індивідуальних господарствах вико- ристовують два основних способи годівлі кролів — комбінований і сухий. У разі використання комбінованого способу готують вологі мішанки із концентратів, білково-вітамінних добавок і коренебульбоплодів. Картоплю використовують вареною. Вологу мішанку згодовують один раз на день, сіно або траву — два рази. За сухого способу переважно використовують гранульовані, повнораціонні комбікорми, що надає змогу балансувати раціони за необхідними елементами живлення тварин різного віку, господарського призначен ня і фізіологічного стану.
Годують кролів у визначені години: дорослих — двічі-тричі, молодняк — 4-6 разів і напувають тричі на добу. Зерно кукурудзи, ячменю і бобових культур подрібнюють, макуху, шрот і висівки використовують у суміші з вареною картоплею або розсипним комбікормом, траву пров’ялюють. До нових кормів кролів привчають поступово впродовж 5-7 днів. Харчову сіль улітку дають переважно з водою, а взимку — у суміші концентратів. За сучасних умов інтенсивного виробництва кролятини основним кормом є повнораціонний, гранульований комбікорм. Для молодняку і лактуючих кролиць бункерні самогодівниці наповнюють гранулами один раз на 2- 5 днів, а для інших груп і ремонтного молодняку — щодня, що дає можливість підтримувати їх заводську вгодованість. Сіно і траву дають у разі потреби [1].

Контрольні запитання.

7.1    Хутрові звірі і основи кролівництва.

1) У скільки разів збільшується маса кроленят за перші місяці;

2) Яких хутрових тварин із ряду хижаків розводять в Україні;

3) Як виглядає дозріла шкурка;

4) Що належить до найважливіших біологічних особливостей домашніх кролів;

5) Які найбільш поширені породи кролів;

6) У яких випадках використовують підкладання кроленят;

7) Чим годують кролів;

8. ОСНОВИ БДЖІЛЬНИЦТВА

Значення бджільництва 

Бджільництво є давнім ремеслом народу і лише на початку ХІХ століття воно стало галуззю сільського господарства.
На сучасному етапі бджільництво, як галузь, займається не лише розведенням бджолиних сімей і отриманням продуктів власного походження, а й використанням бджіл на запиленні ентомофільних сільськогосподарських культур.
Україна – країна інтенсивного землеробства, в якій майже половина посівів сільськогосподарських культур потребує перехресного запилення.
Від бджіл ми отримуємо мед, віск, квітковий пилок, маточне молочко, прополіс, бджоліну отруту, гомогенат трутневих личинок. Крім того останнім часом у медицині використовується бджолиний підмор.
Використовуючи медоносні ресурси, від однієї бджолиної сім’ї можно отрімати до 100 кг меду. Основний продукт бджільництва – мед, відрізняється від цукру приємним смаком і лікарськими властивостями.
Поширюється застосування в медицині бджолиної отрути, маточного молочка та прополісу.
До двох третин отриманого від бджіл воску використовується на виготовлення вощини, решту воску використовують у парфумерії, медицині та інших галузях [7, 22].

Стан і перспективи розвитку галузі

Бджільництво є важливою галуззю сільського господарства та розвивається в Україні з великим потенціалом на перспективу.

Основні завдання – це якісне поліпшення бджолиних сімей, кількість сімей, їх продуктивність, кількість меду, біологічно активних продуктів. Збільшення обсягів міжнародної торгівлі цими продуктами. Все ширшою стає орендна система використання бджіл на запиленні ентомофільних сільськогосподарських культур. Все це свідчить про роль та значення галузі в сучасному світі.
У вітчизняному бджільництві впроваджують вітчизняні та закордонні досягнення науки та передовий досвід. Передумововою прискореного розвитку бджільництві є підвищення якості та продуктивності бджолиних сімей. Цього можна досягти за таких умов:
поліпшення племінної роботи шляхом селекції та організації матковивідних пасік у зонах чистопородного розведення бджіл, згідно з планом породного районування, а також застосування чистопородного та помісного схрещування;
покращення запилювальних якостей бджіл – отримання відселекційонованих ліній з урахуванням флороспеціалізації, особливо важкозапилювальних культур;
удосконалення матковивідної справи, збільшення пропускної здатності нуклеусів, організація випуску типових нуклеусів;
збереження генетичного матеріалу карпатської й поліської порід бджіл та введення серйозної селекційної роботи з українською степовою породою бджіл, у чистоті, яких на сьогодні важко знайти;
застосування прогресивних методів бджоловедення, які дозволяють збільшити навантаження на одного бджоляра та знизити собівартість, а також використовувати продукти бджільництва;
забезпечення пасік платформами, пересувними павільйонами, будками, що дасть можливість частіше пересуватися, безпосередньо до масивів медоносів, за мінімальних витрат праці, зробить пасіки більш мобільними;
покращення якості інвентарю, бджільницького обладнання, випуску навантажувально–розвантажувальних агрегатів;
збільшення асортименту та якості продукції, фасування меду невеликими порціями, переробка і фасування на місцях, з безпосередньою доставкою у торговельну мережу;
організація ринку збуту продукції бджільництва, розробка сучасних методик визначення фальсифікації меду;
пошук раціональних способів боротьби з хворобами, особливо паралічем, вароатозом, а також способів боротьби з восковою міллю;
упровадження механізації основних виробничих процесів у бджільництві, що дасть можливість підвищити продуктивність праці та рентабельність пасік;
гарантійне збереження бджолиних сімей у зимовий період;
покращення кормової бази для бджіл шляхом підсівання спеціальних медоносів у кормосумішах, підсадження медоносних дерев у лісосмугах, використання післяжнивних посівів, міжрядь у садах;
підвищення відповідальності спеціалістів та пасічників за збереженість бджолиних сімей.
Необхідною умовою підвищення якості бджолиних сімей є забезпечення їх білковими кормами, особливо у ранньовесняний та осінній періоди, для чого слід налагодити централізоване виробництво універсального вуглеводного білкового корму з мінеральними домішками та стимулюючими речовинами [7, 22].

Біологія бджолиної сім’ї

Медоносні бджоли, яких розводить людина, відносяться до типу – членистоногі (Arthropoda) , класу – комахи (Insekta), ряду – перетинчастокрилих (Hymenoptera), роду – бджіл (Apis), виду – медоносних (apis mellifera).

Медоносні бджоли живуть сім’ями. Це складна біологічна одиниця. Кожна сім’я має одну матку – родоначальницю, декілька тисяч робочих бджіл різних вікових груп, а в літній період ще декілька сотень трутнів.
Жодна з особин не може жити довгий час самостійно. Матка може жити до п’яти років, але найбільш продуктивний період – три роки. Робочі бджоли живуть у літній період 35–45 днів, у зимовий період до шести місяців, залежно від тривалості зими. Трутні живуть тільки в літній період. Коли в сім’ї немає матки, трутні можуть залишатися на зиму, але ніякої цінності вони не матимуть, тому що після зимівлі, ранньою весною, гинуть. Протягом літнього періоду змінюється кілька поколінь бджіл.
Бджолам притаманний суспільний спосіб життя. Поведінка, робота і взаємозв’язок робочих бджіл та інших особин сім’ї нагадує єдиний організм. Бджоли всією сім’єю можуть постійно підтримувати у гнізді температуру на рівні 35–36 ºС, легко переживати сувору зиму, успішно охороняти своє гніздо. Одинока бджола цього зробити не зможе.
Об’єднуються бджоли у єдиний організм спільним житлом, місцезнаходження якого вони запам’ятовують і завжди до нього повертаються, наявністю запаху, якого надає їм матка, виділяючи маточну речовину, використанням взятку, особливістю залучення всіх бджіл у медозбір та іншим. До того ж бджоли постійно обмінюються їжею, а коли гинуть від голоду, то всі разом. Тому життя бджіл можливе лише сім’ями.
Таким чином, матки, трутні і робочі бджоли виконують у сім’ї відповідні функції, але жоден з членів бджолиної сім’ї не здатний самостійно існувати, тому бджолину сім’ю вважають своєрідною біологічною одиницею.
Важливу роль у житті бджіл відіграють феромони – біологічно активні речовині, які бджоли виділяють у навколишнє середовищ та впливають на поведінку, фізіологічний стан інших особин сім’ї. Бджоли виділяють: статеві феромони, що забезпечують взаємозв’язок усіх особин бджолиної сім’ї. Феромон матки називається маточною речовиною. Він постійно, після спаровування з трутнями, виробляється верхньощелепними залозами матки і поширюється на всю поверхню її тіла. Свита бджіл, що перебуває в тісному контакті з маткою, є посередником у подальшому поширенні маточної речовини в сім’ї. Феромон матки виявляє різноманітний вплив на фізіологічний стан і поведінку робочих бджіл, зокрема пригнічує розвиток і функцію їхньої статевої системи, об’єднує їх цілісну біологічну одиницю, стимулює будівельну роботу, запобігає закладанню свищевих маточників. Феромон робочих бджіл, через сприйняття органами нюху, забезпечує розпізнавання чужих особин. Секрет пахучої залози Насонова, що знаходиться на задньому краї п’ятого тергіта черевця, в певних випадках використовується бджолами як сигнал тривоги. Під час роїння секрет цієї залози орієнтує бджіл до місця осідання на дереві, кущі і таке інше. Важливого значення він має в льотній діяльності бджіл для раціонального розподілу на збиранні нектару з квіток. Крім того, є феромони, що залишають слід бджоли, що впливає на поведінку інших особин. Надзвичайно розвинена у бджіл сигналізація за допомогою так званих ―танців. Сигнальними рухами від бджіл–розвідниць передається інформація про напрям польоту за кормом та відстань до нього від вулика. Характер рухів і звукові сигнали танців дають змогу бджолам безпомилково долетіти до джерела корму. Ці сигнали чітко диференційовані за фізичними характеристиками і мають різне інформаційне значення. Добре розвинені органи нюху бджоли, які вони використовують у своїй поведінці, особливо в кормодобувній діяльності, розпізнанні аромату нектару, запаху речовин гнізда. Бджоли постійно контактують між собою за допомогою корму.

Особливості будови та функції матки, робочих бджіл і трутнів

Бджолина сім’я як біологічна одиниця – поняття умовне. Індивідуальні властивості сім’ї зберігаються, доки в ній живе одна і та ж матка. Після заміни старої матки змінюються й властивості сім’ї.

Матка – це самка з добре розвиненими відтворювальними органами. За зовнішнім виглядом й розмірами вона відрізняється від робочих бджіл і трутнів. Довжина матки 18–20 мм, маса 180–300 мг. Після виходу з маточника неплідна матка важить 180–200 мг, після запліднення її маса збільшується до 300 мг.

Період статевого дозрівання матки 5–7 днів. Після запліднення, через три дні, матка здатна відкладати яйця, з яких народжуються робочі бджоли. Період розвитку матки – 16 днів. Розвиток всіх особин проходить зі складними метоморфозами. Період розвитку бджоли – 21 день. Три дні – стадія яйця, шість днів – стадія відкритого розплоду, з яких всі дні бджоли годують личинку маточним молочком. Період запечатаної комірки – вісім днів, це стадія передлялечкою – три дні і лялечки – п’ять днів. Період розвитку трутня – 24 дні. У всіх особин період розвітку яйця три дні. Матка може паруватися з декількома трутнями, в повітрі на рівні 10–12 м над землею. За парування з останнім трутнем, вона повертається у вулик з ―шлейфом‖, це означає, що матка запліднена. Під час парування в статевих органах матки залишаються пластинки головки органа трутня, так званий―шлейф, тому трутень гинить. Після запліднення бджоли годують матку маточним молочком, її супроводжує ― почет бджіл, які її чистять, готують комірки для яєць. Після запліднення через 3–4 дні матка починає відкладати яйця, поступово збільшуючи їх кількість. Середньодобова яйценосність маток – до 2000 яєць. У кожну комірку матка відкладає одне яйце, приклеюючи його до дна комірки.
Матки можуть бути ройовими, самозмінними, свищевими та штучно виведеними. Ройових маток бджоли виводять під час роїння, кількість маточників сягає до 60 штук. Самозмінні – коли бджоли закладають не більше 6–8 штук, тобто самі змінюють матку. У такому разі дві матки (стара і молода) разом відкладають яйця, але недовго. Після того, як молода матка починає відкладати яйця, стару матку бджоли знищують. Свищеві маточники бджоли закладають у разі втрати матки в сім’ї. Бджоли будують маточники на бджолиних личинках різного віку, тому такі матки неякісні, мають малу масу, розміри і невелику кількість яйцевих трубочок. Штучні матки – це матки виведені штучним шляхом. Здебільшого вони мають добру спадковість, великі за масою, тому що сім’ям–вихователькам створюють кращі умови для їх вирощування.

Робочі бджоли – особини жіночої статі з недорозвиненими статевими органами. Як правило, вони нездатні відкладати яйця. Основна їх функція – виконання робіт з догляду за нащадками в сім’ї, відбудовування стільників, охорона гнізда, збирання та переробка корму, боротьба зі шкідниками, підтримання в гнізді певного рівня температури, вологості, створення особливого режиму годівлі, чим визначають напрям розвитку жіночих особин, впливають на процес роїння, що забезпечує існування даного виду в природі.

В сім’ї робочі бджоли найбільш чисельні, в активний період сезону їх налічується декілька десятків тисяч. Довжина тіла робочих бджіл 12–15 мм, маса без медового зобику до 100 мг. Робочі бджоли як і матки, розвиваються з заплідненого яйця, але в різних комірках і за годування маточним молочком різної якості. Личинку робочої бджоли годують маточним молочком тільки три дні, а маточної – протягом всього розвитку. Статеві органи робочих бджіл складаються з таких частин, як і матки, але вони недорозвинені; їх яєчники мають 1–21 трубочку, спермоприймач відсутній. Робочі бджоли втратили здатність до парування, але запевних умовах можуть відкладати яйця. Якщо в сім’ї довго немає матки, молоді бджоли починають годувати одна одну маточним молочком, внаслідок чого у бджіл з’являється здатність відкладати незапліднені яйця, з яких розвиваються трутні. Такі бджоли називаються бджолами– трутівками.
Розвиток бджіл складний, зі змінними стадіями. У перший день після відкладання яйце знаходиться у вертикальному положенні відносно дна комірки, на третій день лягає на її дно. В комірку бджоли кладуть маточне молочко. З яйця виводиться личинка, яка плаває в кормі, а тому швидко росте. Після виведення з яйця довжина тіла личинки збільшується до 1,6 мм, а наприкінці третьої доби вона досягає вже до 6 мм. З личинки, яка одержує маточне молочко, розвивається матка. Бджолиних личинок, бджоли годують три дні маточним молочком, а три дні медо-перговою сумішшю. Усього личинку бджоли годують шість діб, після чого запечатують її в комірці восковою кришечкою з порами, через які проходить свіже повітря. Незапечатані личинки бджіл називаються відкритим розплодом, запечатані личинки і лялечки – печатним. У стадії печатного розплоду личинка перебуває 12 діб, відкритого – 6, яйця – 3 доби. Повний розвиток бджоли становить 21 добу.

Трутні – бджолині самці, з’являються весною і влітку. Єдине призначення їх у сім’ї – запліднення неплідних маток. Тіло трутня коротке, товсте, довжиною 15–17 мм, масою 200–250 мг. Після закінчення медозбору робочі бджоли виганяють трутнів з вулика. На зимівлю трутні залишаються лише в сім’ях з неплідними матками або в безматочних.

Протягом року бджолина сім’я змінюється як кількісно так і якісно. Зимові бджоли після очисного обльоту мають масу не більш ніж 85–95 мг. За період зимівлі витрачаються поживні речовини та жирове тіло, накопичене восени. Такі бджоли живуть недовго і відгодовують тільки одну личинку. Після зимівлі бджолині сім’ї мають невелику кількість робочих бджіл. Але в цей час вже починається процес обновлення сім’ї та нарощування її сили за рахунок розплоду.
Весняний розвиток починається з відкладення яєць маткою. Сім’ї, що перезимували, мають невелику кількість бджіл, але з цього моменту починається процес оновлення сім’ї і нарощування її сили за рахунок розплоду [7, 22].

Породи бджіл

У бджільництві поки що немає культурних порід бджіл, створених у результаті планомірної творчої діяльності людини. Існуючі географічні популяції бджіл сформувались у своєрідних кліматичних і медозбірних умовах певних місцевостей під дією природного відбору і деякого впливу людини.
В бджільництві породою називають групу не менше 5000 бджолиних сімей спільного походження, пристосованих до певних умов клімату та медозбору, схожих за екстер’єром, біологічними ознаками і господарськими якостями, що стійко передаються нащадкам. У різних географічних і природно–кліматичних зонах поступово формувалися бджоли, пристосовані до медоносної рослинності та зовнішніх умов середовища. Під впливом природного добору сформувались аборигенні породи бджіл визначеного ареалу, пристосовані до клімату і медозбору. Це цінний генофонд, який треба зберегти у чистоті. Ці породи є основним матеріалом для селекції.
На території України є такі породи бджіл:
українська степова,
карпатська,
темна лісова (поліська).
Жодна з країн світу не має такого багатого генофонду аборигенних порід бджіл як Україна.
Кожна з цих порід має свої морфологічні, біологічні і господарські особливості.
Українські степові бджоли до недавнього часу були на значній території Степової та Лісостепової зон України. Колір їх переважно сірий. Деякі бджоли мають жовто–коричневі плями на перших двох тергітах черевця.

Довжина хоботка коливається від 6,3 до 6,7 мм і більше. Маса одноденних бджіл – 105 мг, неплідної матки – 180 мг, плідної – не менше 205 мг. Бджоли досить миролюбні, помірно рійливі, добре зимують, особливо надворі. Весною за несприятливих умов добре зберігають температуру гнізда, добре прополісують його, інтенсивно будують стільники, стійкі проти захворювань, розумно використовують великий взяток.
Карпатські бджоли. Природний ареал цих бджіл – гірські та передгірні райони Карпат. Карпатські й крайнські бджоли (карніка) близькі між собою за екстер’єрними і господарсько–корисними ознаками.

У передгірних і гірських районах Карпат вони збереглись у чистоті і є цінним матеріалом для селекції.
Сім’ї карпатських бджіл дуже інтенсивно розвиваються у весняний період, матки мають високу плодючість, тому швидко нарощують темп відкладання яєць, добре нарощують сильні сім’ї у ранньовесняний період. Уже в першій половині квітня матки відкладають щодоби до 1000 яєць. Максимальна яйценосність маток – 2000 яєць. За відтворювальними якостями карпатська порода бджіл визнана кращою для пакетного бджільництва.
Бджоли цієї породи миролюбні, не схильні до роїння, в ройову пору сім’я закладає лише 8–15 ройових маточників. Ройовий стан можна легко гальмувати протиройовими заходами. Карпатським бджолам властива досить висока зимостійкість і здатність переносити тривалий безобльотний період. Вони економно витрачають корм у зимовий період. Карпатським бджолам властива схильність до ―тихої заміни маток, часто стара матка мирно живе із молодою протягом 5–6 тижнів.
Колір бджіл сірий з сріблястим опушенням тіла. Печатка меду – біла (суха). Довжина хоботка 6,4–6,7 мм.
Цінною ознакою карпатських бджіл є їх добра орієнтація в обмеженом просторі, тому їх рекомендують використовувати в павільйонах та теплицях. Володіють широкою флороспеціалізацією, швидко переключаються з одного медоноса на інші.
Карпатські бджоли ретельно прополісують гніздо, економно витрачають кормові запаси, менше ніж інші породи уражаються нозематозом, добре зимують на падевому та вересовому медах.
Характерною особливістю карпатських бджіл є інтенсивне створення штучної вощини. Весною за незначного взятку і сили сім’ї 5–6 вуличок створюють до п’яти стільників. Особливість карпатських бджіл полягає ще і в тому, що вони не знижують льотної активності за відсутності матки.
Карпатських бджіл здебільшого розводять у державах СНД, а також у країнах Західної Європи – Польщі, Чехії, Словаччині та інших. В Україні, згідно з планом порідного районування, вони є у восьми областях.
Чистопородних карпатських бджіл розводять у Закарпатській, Івано– Франківськівській, Львівській, Тернопільській, Чернівецькій областях.
Цінною ознакою карпатських бджіл є стійка передача нащадкам багатьох корисних ознак за чистопородного розведення.
Середньоросійська порода бджіл поширена в окремих районах Полісся – поліська популяція. Ці бджоли поширені в Білорусії, в середній та північній смузі європейської частини Росії, також у районах Сибіру. В Україні ця порода представлена поліською популяцією темних лісових бджіл. Найбільша кількість їх є в районах Волинської, Житомирської, Рівненської і Київської областей.

Серед порід, які розводять в Україні, поліські бджоли найбільш зимостійкі, вони можуть витримати 5–6 місяців зимивлі без обльоту. Менше ніж інші породи уражуються нозематозом та падевим токсикозом.
Бджоли цієї породи мають масу тіла – 110 мг, ширину 3–го тергіту – 5 мм. Від інших порід вони відрізняються коротким хоботком – 5,9–6,3 мм, малим значенням кубітального індексу – 1,4–1,9 од., негативним дискоїдальним зміщенням. Забарвлення тіла – темно–сіре. За огляду гнізд із застосуванням диму бджоли залишають стільники і збираються внизу гірляндами, стають дратівливі і агресивні. Досить рійливі, в період роїння закладають багато маточників, їх важко вивести з ройового стану. Середня маса неплідної матки – 190 мг, плідної – не менше 210 мг. Максимальна яйценосність маток – 1500 яєць на добу. Поліські бджоли добре використовують медозбір з липи, вереску, медоносів луків, але погано відвідують червону конюшину через короткий хоботок. Принесений нектар складають у верхній частині гнізда й надставках. Печатка меду – біла. Дуже добре розвинені воскові залози та інстинкт будування стільників. Погано захищають гніздо від бджіл–злодійок. Добре прополісують гніздо. Для них характерна ― тиха зміна маток – співіснування старої та молодої маток. Племінну роботу з поліськими бджолами ведуть у Київській, Чернігівській та Рівненській областях. Зоною чистопорідного розведення є Рівненська область. Більшість поліських бджіл метизовані кавказькими та карпатськими породами бджіл.
Сіра гірська кавказька порода бджіл. Зоною природного поширення цієї породи є гірські та бджоли високогірних районів Північного Кавказу та Закавказзя. Серед них виділено кілька популяцій за місцем їх мешкання. За поширеністю, посідають друге місце у світі після італійської. В Україні більш відома мегрельська популяція, яка краще зимує в північних районах країни. Серед усіх порід кавказькі бджоли найдрібніші за розмірами, але мають найдовший хоботок серед бджіл світу – 6,6–7,2 мм, ширина третього тергіту – 4,7 мм, маса бджіл коливається від 75 до 90 мг, маса неплідної матки – не менше 180 мг, плідної – 200 мг. Яйценосність маток – 1100–1500 яєць за добу.

Печатка меду – темна ― мокра. Миролюбні. Надмірно прополісують гнізда. Кавказькі бджоли є добрими запилювачами червоної конюшини, дуже заповзятливі у відшукуванні нових джерел корму, здатні до широкої флорміграції. Принесений нектар складають між комірками з розплодом, тим самим обмежують відкладання яєць маткою, тому під час медозбору зменшується кількість розплоду і збільшується кількість меду. Краще ніж інші породи використовують несильний медозбір. З весни сім’ї розвиваються повільно. В період інтенсивного вирощування розплоду плодючість маток не перевищує 1200–1500 яєць за добу. Вони мало рійливі, усього до 5% сімей пасіки переходять у ройовий стан, закладають 5–20 маточників. Схильні до викрадення меду з чужих гнізд інших порід, тому вони завжди з медом.
В Україні кавказькі бджоли зимують значно гірше, ніж місцеві. Вони чутливі до падевого токсикозу. Сильніше ніж інші породи уражаються нозематозом, гнильцями.
Ця порода районована у Степовій зоні України. На більшості пасік трапляються помісі кавказьких бджіл з місцевими невизначеного походження.
Бджіл кавказької породи широко використовують для промислового схрещування з метою отримання помісей першого покоління, продуктивність яких при цьому збільшується на 20–40%. Кавказьких бджіл вивозять у країни західної Європи, США, на Кубу.
Італійська порода бджіл. У багатьох закордонних країнах поширена італійська порода бджіл. Існує припущення, що вони виникли внаслідок схрещування жовтої єгипетської бджоли з темною європейською. У 1859 році італійські бджоли були завезені в Північну Америку, де проводилась їх селекція, в результаті чого виведена жовто―золотиста італійська бджола. Вона найпоширеніша у світі. В Україні цих бджіл розводили на пасіках Криму. Довжина хоботка – 6,5 мм, маса бджіл – 115 мг, неплідної матки – 190 мг, плідної – 210 мг.

Особливості італійських бджіл – висока плодючість маток, їх яйценосність сягає 2500 яєць на добу, тому вони швидко нарощують багато бджіл до медозбору з ранніх медоносів. Італійські бджоли зовсім не уражаються акарапідозом, але легко уражаються нозематозом і гнильцями. Зимостійкість у нашій країні незадовільна.
Під час медозбору матки не обмежують яйцекладку, а навпаки збільшують, тому в сім’ях багато розплоду. Більша частина бджіл зайнята годуванням личинок, а менша на зборі нектару. Таким чином медова продуктивність сімей італійської породи нижча, від інших порід.
Крайнська порода бджіл – розповсюджена в румунських Карпатах, Болгарії, займає райони гір Альп і Балкан. Ця зарубіжна порода відіграє основну роль у світовому бджільництві разом з італійськими і кавказькими. Тіло має сріблясто–сірий колір з білуватими волосками на кінці черевця. Печатка меду – суха, мало прополісують гнізда. Інтенсивно розвиваються навесні. Колір – сірий.

Миролюбні, менш зимостійкі ніж середньоросійські. За основними екстер’єрними ознаками схожі з карпатськими бджолами, але більш рійливі, частіше уражаються нозематозом. На відміну від карпатських, країнські бджоли мають підвищену схильність до роїння. З ройового стану їх вивести важче ніж карпатських. Миролюбні, менш стійкі до нозематозу порівнянно з карпатськими, не схильні до крадіжок, але недостатньо захищають своє гніздо від викрадачів меду. Крайнська порода бджіл поширена в країнах Західної Європи, Америці та Канаді. Середньодобова яйценосність маток – 1600 штук на добу [7, 22].

Кормова база бджільництва – основний фактор, що визначає успіх розвитку цієї галузі. 

Бджоли відносяться до вузькоспеціалізованих комах, які за корм використовують мед і пергу ( консервований квітковий пилок), інші продукти вони не вживають.
Бджолиний мед розрізняють на квітковий (нектарний) і падевий.
Квітковий мед бджоли виробляють з нектару квіток багатьох видів рослин. Здебільшого – це суміш, що утворюється при збиранні краплинок нектару з кількох різних медоносів, що одночасно цвітуть поблизу пасіки. Вироблення меду починається в організмі бджіл–збирачок. Ще під час роботи на квітках до нектару в медовий зобик додаються ферменти, виділені підглотковою залозою. Під впливом одного з них – інвертази – відбувається гідроліз (розщеплення) сахарози на глюкозу і фруктозу. Крім хімічних перетворень, знижується вміст води під впливом активного випаровування.

Падь буває двох видів: рослинного і тваринного походження. Рослинного – це виділення на листовій пластині солодких речовин (медова роса), як правило, вранці, вдень вона висихає, утворюючи наліт. Падь тваринного походження – це виділення екскрементів попелиць.

Падевий мед потрапляє до вуликів за зміни теплої погоди вдень на прохолодну вночі, коли на листках рослин з’являється багато солодких краплин – паді. Її виділяють попелиці, червчики та інші шкідники, що висмоктують рослинний сік. Зменшення або припинення виділення нектару змушує бджіл шукати й збирати на рослинах падь.
Водність падевого меду порівняно з квітковим дещо нижча. Через це, а також через більшу кількістіь білкових та декстриноподібних речовин в’язкість і тягучість його в 2–3 рази вища. Він містить більше золи, декстринів і сахарози.
Через негативний вплив паді на бджіл в зимку, причиною якого є недостатній контроль за якістю корму наприкінці літа, більшість пасічників байдужі до використання падевих медозборів.
Для харчових цілей падевий мед влітку відкачують у міру накопичення його у гнізді. Добре відбирати падевий мед тоді, коли бджоли складали його компактно – над гніздовою розплідною частиною у верхньому корпусі або у бокових рамках. Якщо велика кількість падевого меду потрапить у стільники біля розплоду, це не завдасть шкоди бджолиній сім’ї, адже бджоли з’їдять його до зимівлі.
Квітковий пилок (бджолине обніжжя), перга – це чоловічі статеві клітини рослин, які бджоли приносять у вулик.
Квітковий пилок складається з дрібних зерен мікроскопічних розмірів, які утворюються в спеціальних органах квіток – пиляках.

Без шкоди для рослин медоносні бджоли збирають пилок для живлення. Для них він єдине джерело білків, жирів, вітамінів, мінеральних та інших речовин. Для зберігання невеликого запасу цього корму в гнізді, бджоли переробляють його у пергу, що являє собою масу пилкових зерен, складених у комірки стільників і оброблених солодкими виділеннями з медового зобика та речовинами залоз. На відміну від свіжого пилку, перга містить молочну кислоту, яка утворюється корисними бактеріями в процесі бродіння. Тому пилок у такому стані багатший на поживні речовини, ніж за дозрівання в квітках.
Бджоли–збирачки, працюючи на квітках, складають пилок у спеціальні кошики розташовані на третій парі ніг, у вигляді зліплених грудочок, які називають обніжжям. Це проміжний продукт після збирання на рослинах до приготування перги, що містить добавки з бджолиного організму.
За хімічним складом пилок належить до продуктів, що забезпечує організм усіма необхідними речовинами. У ньому містяться білки, вільні амінокислоти, вуглеводи, жири, органічні кислоти, ферменти, вітаміни, мінеральні та інші речовини. Вміст цукрів і кислот у перзі вищий, ніж у свіжому пилку до збирання з квіток. Під час формування обніжжя бджоли додають до нього нектар або мед із зобика та виділення травних залоз.
Рано навесні, коли після зимівлі у бджіл проявляється підвищена потреба у поповненні запасів перги, важливими пилконосними рослинами є ліщина, вільха, верба козяча, різні кущові види верби, клени гостролистий і ясенелистий, а також різні трав’янисті рослини: мати–й–мачуха, проліски, пшінка, яснотки, фіалки, ряст тощо. Дещо пізніше зацвітають плодові та ягідні культури, що мають важливе значення для розвитку бджолиних сімей, адже окрім пилку бджоли приносять і багато нектару.
Розташування пасік у лісах забезпечує і надалі збір пилку. Після цвітіння садів добре надходить пилок з малини, жовтої акації, клена, кульбаби.
Польові сільськогосподарські культури, крім медоносності, мають добру пилконосність. Найважливіші з них ріпак озимий, еспарцет, конюшина червона і біла, гречка, фацелія, соняшник. Багато пилку приносять бджоли з огірків, гарбузів та інших культурних рослин, який використовують для осіннього нарощування сімей бджіл, а частину його заливають медом у стільниках на раньо–весняний період, коли починається виховання розплоду в новому сезоні.
Крім лісового і лучного різнотрав’я, високу пилконосність мають: шавлія, буркун, подорожник, синяк, гірчиця польова тощо. В окремих районах бджоли відвідують чоловічі суцвіття кукурудзи, тому її плантації мають пилконосне значення.
Кількість відібраного пилку та видове співвідношення обніжжя в тій чи іншій місцевості залежить від поширення і площ рослин, що цвітуть, поживності корму і запасів пилку на 1 га тощо. З наявних запасів бджоли вибірково заготовляють пергу протягом сезону [7, 22].

Класифікація і характеристика основних медоносів. Типи взятку

Медоносними називають рослини, з яких бджоли збирають солодкий сік (нектар і падь) для виготовлення меду, з пилконосних рослин бджоли збирають квітковий пилок. Майже всі медоноси належать до одного з п’яти типів, на які, за сучасною класифікацією, поділяють рослинний світ – це покритонасінні рослини.
З деяких голонасінних рослин, наприклад, сосни, ялини, ялиці, бджоли збирають падь і квітковий пилок. Нектару ці рослини не виділяють, їх пилок переноситься вітром.

У групі медоносних рослин окреме місце посідають пилконоси. Значення їх для бджільництва обмежене через відсутність у квітках нектару. До них належать переважно вітрозапильні види: ліщина, вільха, подорожник, кукурудза та інші. Проте в забезпеченні білкового живлення бджіл вони мають неабияке значення.
Основою кормової бази бджільництва є рослини, з яких бджоли збирають і нектар, і пилок. Багато з них займають великі площі – це сільськогосподарські культури. Інші більш або менш поширені на природних угіддях: у лісах, на луках, пасовищах. Цвітіння медоносних рослин розпочинається в центральній частині України з третьої декади березня і триває до жовтня, в Степовій зоні – з першої декади березня. Найбільша кількість видів рослин цвіте протягом другої половини весни та першої половини літа.
Для зручності вивчення всі медоноси класифікують за господарським призначенням та місцем проростання на природних угіддях: круп’яні та зернобобові, олійні, ефіроолійні, кормові, овоче–баштанні, плодові та ягідні культури.
У Степовій зоні України важливе значення мають ентомофільні культури, що становлять основну медоносну базу.

Медоносні рослини польових і кормових сівозмін:

Соняшник звичайний (Helianthus annuus L.)
Гречка посівна (Fagopyrum sagittatum Gilib.)
Гірчиця біла (Sinapis alba L
Еспарцет (Onobrychis Adans
Буркун білий (Melilotus albus Dest.)
Конюшина червона (Trifolium sativum L)
Ріпак озимий (Brassica napus var oleifera)
Люцерна (Medicago L.)
Люцерна посівна (М. sativa L.)
Люцерна серпподібна (М. falcate L.)
Коріандр посівний (Coriandrum sativum L.)

Овочеві та і баштанні медоносні культури

Огірок посівний (Cucumis sativus L.)
Гарбуз звичайний (Cucurbita pepo L)
Кавун звичайний (Citrullus vulgaris L.)
Плодові та ягідні медоносні рослини
Вишня звичайна (Cerasus vulgaris Mill.)
Яблуня садова (Malus domestica Borkh.)
Абрикос звичайний (Armeniaca vulgaris Lam.)
Груша (Pyrus L)
Черешня (Cerasus avium Moench)
Слива (Prunus L)
Смородина (Ribes L)
Малина звичайна (Rubus idaeus L.)

Медоноси лісів, парків і захисних насаджень

Липа (Tilia L)

Липа серцеподібна (Т. cordata Mill.)
Біла акація або робінія звичайна (Robinia pseudoacacia L.)
Верби (Salix L.)
Клени (Acer L)
Клен гостролистий (A. platanoides L.)
Медоноси, які вирощують для бджіл
Фацелія пижмолиста (Рhасеlіа tanacetifolia Benth.)
Синяк звичайний
Резеда запашна

Огірочник лікарський, огіркова трава

Меліса, м’ята лимонна (Mellissa officinalis L.).
Ехінацея пурпурова (Echinacea purpurea L.).
Сільфія пронизанолиста (Silphium perfoliatum L.).
Чебрець звичайний (Thymus vulgaris L.)
М’ята перцова, холодна (Mentha piperita L.)

Типи медозбору

Знаючи строки цвітіння медоносних рослин, особливості їх розташування та прилеглих до них територій, можна визначити тип взятку та його використання. На території України існують такі типи взятку:
Акацієво–соняшниковий, притаманний південним районам України. Два головних – з акації та соняшнику. Навесні підтримуючий – з садів та дикоростучих рослин, забезпечує розвиток сімей. Безвзятковий період забезпечує медозбір з еспарцету, люцерни та інших медоносів.
Соняшниковий – поширений на Півдні та Південному Сході України. Характеризується тривалим медозбором з липня по серпень. Добовий збір нектару коливається в межах 3–5 кг. До головного медозбору бджоли використовують підтримуючий взяток з інших медоносів, а нерідко і кормовий з кормових та технічних культур (ріпак, люцерна, коріандр).
Гречаний тип взятку поширений у Лісостеповій зоні держави. Добовий збір нектару становить до 5 кг. Залежно відтерміну сівби тривалість цвітіння гречки може становити більше місяця.
Липово–гречаний взяток є й у Лісостеповій зоні та західних регіонах України. Добовий приріст нектару становить 15 кг на сім’ю. Тривалість цвітіння 15 днів. Цвіте липа в кінці червня на початку липня. До кінця липня цвіте гречка. За цього типу взятку одержують до 70 кг товарного меду на одну бджолину сім’ю.
Малиново–конюшино–гречаний тип взятку поширений у зоні Карпат. Навесні бджоли розвиваються на цвітінні плодових, диких чагарникових та різнотрав’ї. У травні–червні вони збирають нектар з лісової малини, в липні починає цвісти конюшина червона, з тривалість цвітіння 20–30 діб. Після конюшини цвіте гречка. В умовах малиново–конюшино–гречаного взятку добовий збір нектару становить – 2–3 кг, але він тривалий. Тому валовий медозбір – 40–60 кг на одну бджолину сім’ю.
Від типу взятку залежать особливості догляду за бджолами, з ними пов’язані й деякі заходи щодо полипшення кормової бази [7, 22].

Годівля, утримання і розведення бджіл. 

На відміну від інших сільськогосподарських тварин бджоли самі відшукують корми, приносять їх у гніздо, переробляють, консервують і створюють необхідні запаси у вигляді меду і перги. Більш того, вони самі переробляють корм, перетворючи нектар рослин на мед, а квітковий пилок – на пергу, тобто на продукти, придатні для подальшого збереження і кращого засвоєння організмом бджіл.
У процесі еволюції у бджіл виробився інстинкт економного витрачання кормових запасів.
Мед і перга – основне джерело енергетичних речовин для бджіл. Вони необхідні для підтримки потрібної температури тіла бджоли і гнізда в цілому, роботи м’язів, функціонування нервової, дихальної систем, переробки нектару, виробництва маточного молочка, воску.
Нектар рослин в основному містить 30–60% цукру, переважно це складний цукор – сахароза, що погано засвоюється організмом бджіл.

Принесений нектар бджоли переробляють на мед. Складний цукор бджоли розщеплюють на прості цукри – глюкозу і фруктозу і щільно запечатують комірки восковою кришечкою. Мед має кислу реакцію, тому може довго зберігатися. Глюкоза і фруктоза становлять 66–78% цукрів меду, вони засвоюються у травному тракті організмом бджоли без будь–якої попередньої переробки. Білкових речовин у медові міститься від 0,2 до 1,5%, але всі вони відносяться до водорозчинних білків, що легко всмоктуються у кишечнику. Активна кислотність меду в середньому становить 3,78 од. В складі меду виявлено до 120 ароматичних речовин, які надають йому аромат. У медові багато ферментів, найбільш активні з них – інвертаза, діастаза, каталаза. Інвертаза розкладає складний цукор на прості цукри, діастаза розкладає крохмаль, каталаза консервує калові маси у кишечнику під час зимівлі.
Мед бджоли виробляють з нектару, який збирають з медоносних рослин. За перенесення з однієї комірки в іншу випаровують вологу і зі слиною виділяють фермент інвертазу, яка розщеплює складні цукри на прості. Фермент амілаза розщеплює крохмаль до простих речовин. Каталазу виробляють ректальні залози задньої кишки.
За споживання квіткового меду в кишечнику бджоли накопичується до 1–2 % неперетравних решток. Перга засвоюється бджолами краще, ніж пилок, але пилок має більшу поживність.
Часто бджоли збирають й інші солодкі речовини, особливо падь – солодкі виділення попелиць. Падь бджоли переробляють також як і мед. Падевий мед має колір від світлого до темного, не має запаху, але солодкий на смак. У бджіл, які живляться паддю, знижується тривалість життя і часто спостерігається їх масова загибель. Падевий мед шкідливий для бджіл, особливо під час зимівлі. Споживання падевого меду в зимовий період викликає у бджіл пронос, спалах нозематозу, а нерідко призводить до загибелі.
Мед на зиму краще заготовляти у першій половині літа, коли ще немає паді. Мед з вереску, ріпаку, свиріпи, гірчиці, соняшнику швидко кристалізується, тому його не рекомендують для споживання взимку, тому що може викликати у бджіл спрагу.
Джерело пилку, як і нектар, знаходять бджоли–розвідниці. Пилок складається із пилкових зерен. Бджоли приносять його на спеціальних прилаштованих на ніжках―кошиках. Обніжку в кошики бджола формує під час польоту. Маса двох грудочок пилку становить від 8 до 20 мг. Більшість бджіл збирають з квіток нектар і пилок. З якої рослини зібрано пилок можна визначить за видом пилкових зерен. Навесні, коли бджоли вирощують багато розплоду, до 50% льотних бджіл сім’ї збирають квітковий пилок. Влітку, під час медозбору пилок збирають не більше 5–10% бджіл, останні працюють на збиранні нектару.
Перга – квітковий пилок, складений і законсервований у комірках стільників, залитий медом і запечатаний восковою кришечкою. Перга – бджолиний ―хліб, основне джерело білків, жирів і мінеральних солей для бджіл.

У перзі міститься до 20% білків (у медові – 0,5%), 20% вуглеводів, 3–5% мінеральних солей, 4–15% жирів, є вітаміни, ферменти, гормони та інші цінні речовини, необхідні для життя і розвитку бджолиних сімей. Без перги бджолина сім’я не вирощує розплоду. Склад перги залежить від рослин, з яких зібрано пилок. Перга відрізняється від квіткового пилку тим, що вона стерильна, краще засвоюється і добре перетравлюється в організмі бджіл. За своїми антибіотичними властивостями перга втричі краща за пилок.
Усі поживні речовини для нормального життя і розвитку бджолиної сім’ї бджоли отримують з меду і перги. Таким чином, бджоли мають вузьку спеціалізацію у споживанні корму.
Для нормального життя і розмноження бджолам потрібні поживні речовини: білки, жири, вуглеводи, мінеральні солі, вітаміни і вода, які мають великий запас енергії. З нектару і пилку бджоли отримують усі речовини, необхідні для розмноження, росту, розвитку сім’ї і виконання робіт.
Нестача білкового корму значно скорочує тривалість життя бджіл і послабляює сім’ї, зніижує продуктивність, а також запилення ентомофільних культур відкритого і закритого ґрунту.
В умовах білкового голоду виховання розплоду припиняється, бджоли викидають личинок із комірок. Іноді виникають захворювання – білкове голодання або дистрофія бджіл. Такі бджоли мають низьку масу, короткий період життя, у сім’ях зменшується воскова та медова продуктивність.
Норма і техніка годівлі залежить від зональних умов, сили і породних особливостей бджолиних сімей, системи утримання і технічної забезпеченості пасіки.

Важливе значення має порода бджіл, спосіб зимівлі бджолиних сімей, на волі або в зимівнику, тривалість періоду активної діяльності сімей і зимового спокою. Незалежно від умов утримання, в бджолиних сім’ях обов’язково постійно повинні бути запаси якісних кормів у достатній кількості. За великих запасів у гніздах сімей доброякісного квіткового меду, бджоли мало витрачають енергії на переробку корму [7, 22].

Профілактичні і санітарні заходи на пасіці 

Виконання правил виробничої гігієни й санітарії на пасіках складається з виконання вимог ветеринарно-санітарних правил утримання бджіл, затверджених Головним управлінням Держпродспоживслужби. Ветеринарно-санітарні правила передбачають вимоги, що стосуються створення на пасіках оптимальних умов утримання та розведення бджолиних сімей, і заходів щодо охорони бджіл від різних захворювань.
Відповідно до цих правил пасіки розташовують у місцевості, благополучній щодо заразних захворювань бджіл, на сухі й захищені від пануючих вітрів місцях і відстані не ближче 500 м від шосейних і залізних доріг, та за 5 км від підприємств кондитерської і хімічної промисловості. На одній стаціонарній пасіці необхідно розміщувати не більше 150 бджолиних сімей. У кожному разі відстань між розташовуваними в один ряд вуликами повинне бути не менш 3-3,5 м, а між рядами вуликів – не менш 10 м. Перед льотками вуликів на відстані 0,5 м видаляють дерен, засипають площадку піском. Територія пасіки очищається від сміття й сторонніх предметів, періодично підкошується на ній і вбирається трава; виявляються на предлетковых площадках трупи бджіл і сміття збираються й спалюються.
На території пасіки, осторонь від вуликів, відводять місця (ділянки) для розміщення поїлок для бджіл, устаткування дезінфекційної площадки, закритої ями для стічних вод і при необхідності – туалету (площадки, ями й туалети рекомендується влаштовувати на відстані не ближче 200 м від вуликів). Незалежно від власності ‘на кожну пасіку повинен бути заведений ветеринарно-санітарний паспорт. Паспортизація дозволяє: вчасно реагувати на зміни епизоотичного стану як однієї пасіки, так і бджільництва району, області, регіону й країни; розробляти план ліквідації виникаючих захворювань; організовувати боротьбу зі шкідниками бджіл; поліпшувати санітарний стан пасік; установлювати контроль за перевезеннями бджіл, особливо в період медозбору, і торгівлею бджолиними родинами, матками, а також продуктами бджільництва.
Нові пасіки повинні комплектуватися тільки здоровими бджолиними сім´ями, що підтверджується відповідними документами. Забороняється передавати з однієї пасіки на іншу вулики, інвентар, санітарний одяг і інші речі без попередньої їх дезінфекції.
Всі речі, раніше вживанні: вулики, медогонки, пасічний інвентар та устаткування, тара для продуктів бджільництва піддаються дезінфекції. Профілактика й боротьба із хворобами бджіл на пасіках має особливо важливе значення, тому що загальноприйняті методи й способи клінічного обстеження родин є недостатньо ефективними. Тому дуже важливо з моменту організації пасіки проводити роботу із профілактики хвороб бджіл. Із цією метою рекомендується:.
— регулярно здійснювати ветеринарно-санітарний огляд бджолиних сімей;
— систематично проводити клінічні огляди сімей при літній роботі та вивчати поводження бджіл;
— при виявленні хвороб або їхніх ознак вживати заходи щодо їх ліквідації.
Отже, благополуччя пасік щодо інфекційних і інвазійнних хвороб бджіл забезпечується проведенням комплексу господарсько-організаційних і ветеринарно-санітарних заходів, спрямованих на попередження виникнення хвороб, найшвидшу ліквідацію наявних захворювань і контроль за якістю продукції.
Для попередження загибелі в бджолиних сімях, знищення або знешкодження збудників і перенощиків заразних хвороб в навколишньому середовищі на пасіках повинні систематично проводитися роботи, повязані з дезінфекцією, дезакаризацією, дератизацією й дезінсекцією. Всі ці роботи проводяться бджолярами, але під керівництвом (контролем) ветеринарного лікаря (фельдшери).
Дезінфекцію проводять як із профілактичною метою, так і вимушено з метою ліквідації епізоотического вогнища. Профілактична дезінфекція звичайно проводиться один раз навесні після закінчення зимівлі. Крім того, влітку вулики, стільники, інвентар дезінфікують перед їхнім використанням, санітарну (спеціальну) одяг бджолярів – у міру її забруднення. Вимушену дезінфекцію проводять при виникненні інфекційної хвороби бджіл і її ліквідації. Дезінфекція вуликів, стільників, устаткування, території, пасечных будівель і ін. складається із двох послідовних операцій: механічного очищення й власне дезінфекції знезаражуючими засобами. Перед очищенням сухий матеріал зрошують слабким. дезинфицирующим розчином (для запобігання розсіювання інфекції) при змушеній дезінфекції або водою при профілактичній дезінфекції. Потім збирають, якщо вони є, трупи бджіл, сміття й спалюють. Очищення вуликів, деревяних планок, рамок, інших обєктів з дерева здійснюють металевими шкребками. При необхідності вулик і інші його частини промивають гарячою водою з використанням кальцинованої соди або зольного лугу, уживаючи щітки й мочалки. Для профілактичної дезінфекції вуликів, рамок, виробничих будівель на пасіках застосовують різні дезінфікуючі засоби [7, 22].

Хвороби бджіл 

Як і всі тваринні, бджоли здатні до захворювань, мають ворогів та шкідників.
Хвороби бджіл наносять великих втрат бджільництву. Їх поділяють на заразні та незаразні. У свою чергу заразні хвороби поділяють на інфекційні, що викликають мікроорганізми (бактерії, грибки) та інвазійні, що спричиняють проникання в організм бджіл ендопаразитів (нозематоз, акарапідоз) та ектопаразитів (браульоз, вароатоз).
Причиною, що викликає хворобу, є збудник (мікроб, інший паразит), який потрапивши до організму, порушує його життєдіяльність та призводить до захворювання. Збудник може передаватися через бджіл, інвентар, корми.
Захворюванню також сприяє комплекс умов, що послаблює сім’ю (несприятливі умови утримання, нестача корму, слабкі сім’ї, температурний режим гнізда, якість корму, погодні умови).
Бджоли уражаються хворобами набудь–якій стадії розвитку: яйце, личинка, лялечка, тому розрізняють дві групи хвороб: розплоду та дорослих бджіл.
Окрім хвороб, у бджіл величезна кількість ворогів, які завдають шкоду бджолам, розплоду, стільникам.
Хвороби бджіл за етіологією (причиною виникнення) поділяють на дві групи: незаразні і заразні.
Заразні хвороби виникають внаслідок потрапляння в організм бджоли збудника і передаються від хворих сімей здоровим. Залежно від виду збудника хвороби класифікують на інфекційні та інвазійні.
Збудниками інфекційних хвороб є мікроорганізми: бактерії, гриби, віруси, рикетсії. Бактерії викликають бактеріози (американський гнилець, європейський гнилець, септицемія, гафніоз), гриби – мікози (аскосферіомікоз, аспергільоз, меланоз), віруси – вірусні захворювання (мішечкуватий розплід, параліч), рикетсії – рикетсіоз.
Інвазійні хвороби виникають під впливом: найпростіших, кліщів, гельмінтів, комах. Найпростіші викликають протоози (нозематоз, амебіоз, грегариноз), кліщі – арахноїдози (акарапідоз, тропілелапсоз, вароатоз), гельмінти – гельмінтози (мермітидоз), комахи – ентомози (браульоз, сенотаїніоз, фізицефальоз, мелеоз). Збудники проникають в організм комахи різними шляхами: крізь шкірний покрив (гриби), через кишки (збудники американського і європейського гнильців, нозема, амеба, віруси, рикетсії та інші), через дихальця (кліщ акарапіс, збудник септицемії), через піхву (збудник меланозу).
Основне джерело інфекції – хвора бджолина сім’я. В її гнізді накопичується сміття (загиблі бджоли і личинки, екскременти), в якому розмножуються мікро- організми, що можуть заразити десятки і сотні здорових бджолиних сімей. Хворі бджоли виділяють збудника у зовнішнє середовище із слиною, екскрементами, водяною парою (через дихальця); хворі матки – через яйцеклад разом з відкладеним у комірку яйцем. Джерелом інфекції є також стільники, перга, мед і вулик [7, 22].

Контрольні запитання.

8.1    Основи бджільництва.

1) Що ми отримуємо від бджіл;

2) Які основні завдання бджільництва;

3) Що відбувається з трутнями, якщо вони залишаються без матки;

4) Які породи бджіл є на території України;

5) Що роблять бджоли з пилком для його подальшого зберігання;

6) Що є основним енергетичним джерелом для бджіл;

7) Що роблять з метою запобігання загибелі в бджолиних сім’ях;

8) Що сприяє захворюванню бджіл;

Контроль знань

ОСНОВИ РОЗВЕДЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТВАРИН

✍Тестові завдання для самоконтролю

1. Корисні тварини, виведені людиною та здатні розмножуватися в домашніх умовах

а) домашні
б) свійські
в) приручені
г) сільськогосподарські

2. Тварини вилучені із природи для одержання певної вигоди
а) домашні
б) свійські
в) приручені
г) сільськогосподарські

3. Щоб самостійно існувати порода має налічувати плідників
а) 4500
б) 150
в) 450
г) 1500

4. Частина породи, яку розводять у певних зонально-кліматичних зонах
а) порода
б) завод
в) лінія
г) підпорода

5. Група тварин у породі, що відрізряється за рівнем і напрямом продуктивності, будовою тіла, пристосованістю до навколишнього середовища
а) підпорода
б) внутрішньопородний тип
в) відріддя
г) завод

6. Група тварин із кількох поколінь потомства жіночої статі, що походить від однієї визначної матки – родоначальниці
а) завод
б) лінія
в) родина
г) порода

7. Породи виведені за високого рівня племінної роботи
а) примітивні
б) перехідні
в) племінні
г) заводські

8. Невеликі відхилення в будові зовнішніх форм, що не впливають на роботоздатність
а) вади
б) недоліки
в) відхилення
г) екстер’єрні особливості

9. Кількісні зміни в організмі
а) розвиток
б) ріст
в) диференціювання
г) безперервність

10. Збільшення живої маси за певний проміжок часу
а) середньодобовий приріст
б) абсолютний приріст
в) відносний приріст
г) інтенсивність росту

11. Цілеспрямована система створення батьківських пар з метою одержання потомства з бажаними якостями
а) добір
б) бонітування
в) підбір
г) родовід

12. Підвищення життєздатності, витривалості та продуктивності
а) генеалогічна лінія
б) гетерозис
в) помісі
г) аутбридинг

13. Схрещування при якому створюються якісно нові породи
а) відтворне
б) ввідне
в) вбирне
г) промислове

14. Парування тварин різних видів із метою одержання користувальних тварин і виведення нових порід
а) перемінне
б) промислове
в) міжвидова гібридизація
г) вбирне

15. Свійські тварини, яких використовують у сг виробництві
а) домашні
б) свійські
в) приручені
г) сільськогосподарські

16. Група тварин одного виду, що має спільне походження, подібні господарські особливості, які стійко передаються потомству
а) відріддя
б) порода
в) підпорода
г) родина

17. Щоб самостійно існувати порода має налічувати маток
а) 1500
б) 4500
в) 500
г) 150

18. Велика група тварин, що бере участь у процесі породоутворення, але ще не набула стійких ознак, характерних для нової породи
а) відріддя
б) підпорода
в) внутрішньопородний тип
г) лінія
19. Тварини із характерними ознаками, властивими лише для певного племінного заводу
а) порода
б) лінія
в) відріддя
г) завод
20. Сукупність анатомо-фізіологічних і морфологічних ознак та властивостей, що зумовлюють будову тіла
а) інтер̀’єр
б) конституція
в) екстер’єр
г)добір
21. Значні відхилення, від яких тварини втрачають роботоздатність і племінні якості
а) недоліки
б) відхилення
в) вади
г) особливості
22. Недорозвиненість тварин в ембріональному періоді (ознаки – мала маса при народжені, плоский тулуб, низькі тонкі кінцівки, велика голова, знижена опірність організму).
а) неотенія
б) ембріоналізм
в) інфантилізм
г) компенсація
23. Збільшення живої маси за 24 години має назву:
а) інтенсивність росту
б) відносний приріст
в) середньодобовий приріст
г) абсолютний приріст
24. Парування тварин двох різних ліній у межах породи
а) міжлінійний крос
б) вбирне схрещування
в) промислове схрещування
г) ротаційне схрещування

25. Схрещування при якому поліпшується порода, посилюються цінні якості, виправляються вади, підвищується життєздатність
а) перемінне
б) ввідне
в) вбирне
г) відтворне

26. Схрещування при якому маток у кожному наступному поколінні парують поперемінно із чистопородними плідниками різних порід
а) перемінне
б) промислове
в) ввідне
г) вбирне
27. Схрещування при якому парують тварин кількох порід для одержання високопродуктивних користувальних помісей І покоління
а) перемінне
б) промислове
в) ввідне
г) вбирне
28. Група племінних тварин у межах породи, яка походить від одного визначного родоначальника і підтримує з ним подібність за найважливішими біологічними та господарськими ознаками
а) лінія
б) завод
в) підпорода
г) родина

29. Породи з низьким рівнем зоотехнічної роботи, невисокою продуктивністю
а) перехідні
б) примітивні
в) заводські
г) племінні
30. Зовнішній вигляд тварини, зумовлений її конституційними особливостями у звязку з продуктивністю, станом здоровя та племінною цінністю
а) конституція
б) відбір
в) інтер’єр
г) екстер’єр

СКОТАРСТВО

✍Тестові завдання для самоконтролю

1.Корови молочного напряму продуктивності на виробництво 1кг молока витрачають кормових одиниць:
1) 0,7.
2) 0,9.
3) 1,1.
4) 1,3.
5) 1,5.
6) 1,7.

2.У молоці корів міститься сухої речовини, % (в середньому):
1) 11,6.
2) 11,9.
3) 12,2.
4) 12,5.
5) 12,7.
6) 12,9.

3.У молоці корів міститься білка, % (в середньому):
1) 3,1.
2) 3,3.
3) 3,5.
4) 3,7.
5) 3,9.
6) 4,0.

4.У молоці корів міститься молочного жиру, % ( в середньому):
1) 3,3.
2) 3,6.
3) 3,9.
4) 4,1.
5) 4,4.
6) 4,8.

5.До груп корів молочного (А), молочно-м’ясного або комбінова- ного (Б) і м’ясного (В) напрямів продуктивності належать:

1) Симентальська, лебединська, бура карпатська, пінцгау
2)Українська чорно-ряба молочна, українська червоно-ряба молоч- на, українська червона молочна, українська бура молочна, чорно- ряба, червона степова, білоголова українська, червона польська.
3)Українська м’ясна, волинська м’ясна, поліська м’ясна, південна м’ясна.
4) Абердин-ангуська, герефордська, шароле, санта-гертруда, кіанська.

6.Частка корів у стаді господарств становить:
А. Вирощування ремонтного і надремонтного молодняку в господарстві.
Б. Реалізація надремонтного молодняку у ранньому віці.
В. Поглибленої спеціалізації.
Г. У племінних господарствах.
Д. У стадах м’ясного скотарства:
1) 35-40.
2) 80-85.
3) 40-50.
4) 60-65.
5) 40-50.

7.Для забезпечення нормального відтворення з часткою корів 60- 65% на 100 корів необхідно мати:
А. нетелів,
Б. теличок до року,
В. телиць старше 1 року, %:

1) 20-25.
2) 15-17.
3) 18-20.

8.Тривалість показників відтворення великої рогатої худоби становить:
А) 15-18;
Б) 4-5;
В) 20-25;
Г) 280-285;
Д) 6-9.
9.Тривалість використання корів, лактацій.
2) Тривалість тільності, днів.
3) Статева зрілість, місяців.
4) Вибракування корів і введення первісток.
5) Господарська зрілість, місяців.

10.У скотарстві використовують способи випоювання телят: молочному, м’ясному:
Установка УВТ-20.
2) Підсисний.
3) Ручне випоювання.
4) Змінно-групове випоювання телят під коровами-годувальницями.

11.Виділити періоди вирощування молодняку великої рогатої худоби в молочному і м’ясному скотарстві:
1. Молочний.
2) Вирощування молодняку після відлучення від корів.
3) Молозивний.
4) Відтворення і вирощування телят до відлучення.
5) Післямолочний.
6) Інтенсивна відгодівля та нагул молодняку.

12.На 100 кг живої маси дійним коровам згодовують кормів, кг:
1) Грубих – 1,0-1,4; 1,5-3,0; 3,1-4,0.
2) Соковитих – 6,0-7,9; 10,1-12,0; 8-10.

13.Грубі, соковиті, концентровані корми дійним коровам згодовують з розрахунку:
На1 кг молока.
На 100 кг живої маси.
На одну голову.
На 1 кг живої маси.

14.Концентровані корми згодовують дійним коровам у розрахунку на 1 кг молока:
до 10 кг; 10-15; 15-20; 20-25; 25-30 і більше:
грамів на 1 кг молока – 150-200; 100-150; 250-300; 100; 300-350.

15.Кратність годівлі дійних корів на добу:
1) 1.
2) 2.
3) 3.
4) 4.
5) 5 разів.

16.Кратність доїння корів:
1) 1.
2) 2.
3) 3.
4) 4 рази.

17.За умов прив’язного і безприв’язного утримання корів викорис- товують доїльні установки:
Карусель.
2) Паралель.
3) ДАС-2Б.
4) УДБ-100.
5) Молокопровід.
6) АДМ-8.
7) Тандем.
8) Ялинка.
9) УДМ-100.
10) УДМ-200 (Брацлавчанка).

18.За прив’язного і безприв’язного способів утримання корів гній з приміщень видаляють:
1)Гідрозмивом.
2)ТСН-3.0Б.
3)Скреперними установками УС-Ф-170, УС-10, УС-15.
4)Бульдозером, навішеним на трактор, ТСН-160

19.Молоко сире коров’яче сорту екстра відповідно до ДСТУ 3663- 97 має відповідати таким вимогам:
А) 100;
Б) 6;
В) 1;
Г) 16-17;
Д) 400;
Е)12,2.Показники зазначити номерами:
Кислотність, 0Т.
Ступінь чистоти, група.
Загальне бактеріальне обсіменіння, тис. КУО/см 3.
Температура0С.
Масова частка сухої речовини, %.
Кількість соматичних клітин, тис. КУО/см3.

Молоко сире коров’яче вищого сорту відповідно до ДСТУ-97 має відповідати таким вимогам:
А) 300;
Б) 1;
В) 400;
Г) 16-17;
Д) 8,6;
Е)1,8. Показники зазначити такими номерами:
Кислотність, 0Т.
Ступінь чистоти, група.
Загальне бак- теріальне обсіменіння, тис. КУО/см 3.
Температура, 0С,
Масова частка сухої речовини, %.
Кількість соматичних клітин, тис. КУО/см3.
До технологічних операцій первинної обробки молока належать:
Пастеризація.
Очищення молока від механічних домішок(фільтрування).
Охолодження.
Нормалізація.
Стерилізація.
6) Зберігання молока.

20.До технологічних операцій вторинної обробки молока належать:
Стерилізація.
Очищення молока від механічних домішок (фільтрування).
Нормалізація його за вмістом жиру.
Очищення молока на відцентрових очисниках.
Охолодження
Пастеризація.

Пастеризацію молока здійснюють за таких температурних режимів, 0С:
1) 115-120.
2) 63-65.
3) 72-76.
4) 125-145.
5) 85-90.

21.Стерилізацію молока здійснюють за таких температурних режимів, 0С:
1) 85-90.
2) 115-120.
3) 63-65.
4) 125-145.
5) 63-65.

22.Надремонтному молодняку, який вирощується на м’ясо, в молочний період випоюють молока незбираного:
1) 300-350.
2) 200-250.
3) 400-450.

23.Підприємства з повним циклом виробництва, вирощування й відгодівлі та відгодівельні майданчики комплектують молодня- ком великої рогатої худоби віком і живою масою:
1) 6-10.
2) 150-250.
3) 10-12.
4) 35-50.
5) 9-12.
6) 220-300.

24.Відповідно до ДСТУ 4673:2006 велику рогату худобу, залежно від віку і статі, поділяють на групи: доросла худоба, молодняк, те- лята, телята-молочники. До яких груп належать:
Корови, бугаї, воли та телиці старших 3 років.
Бугайці та телички до 3 міс.
Бугайці, волики та телиці старше 8 міс., але не старше 3 років.
25.Бугайці та телички у віці 3 місяців, але не старше 8 місяців.

Молодняк великої рогатої худоби залежно від прийнятої живої маси поділяють на класи: вищий, перший, другий, третій. До якого класу належать тварини з живою масою:
1) Від 330 і менше.
2) Понад 380-430.
3) Понад 430.
4) Понад 330.
5) До 380.

26. Яка тривалість у днях береться для оцінки лактації?
1) 305
2) 365
3) 340

27. Як часто проводять контрольне вимірювання надоїв у племінних господарствах?
1) 1 раз в 30 днів
2) 1 раз в 10 днів
3) 1 раз в 25 днів

28.Як називається відношення забійної маси до живої маси, виражене у відсотках.
1) забійна маса
2) забійний вихід
3) вгодованість

Вівчарство

✍Тестові завдання для самоконтролю

1.Індивідуальний підбір – це:

1)Підбір, коли до кожної матки добирають певного плідника

2)Підбір маток і плідників, схожих за головними ознаками відбору

3)Підбір маток і плідників, які відрізняються за головними ознаками відбору

4)Підбір з врахуванням групової належності

2.Овчини це:

1)Вовна на вівці

2)Шкура знята з вівці у 10 денному віці

3)Шкура знята з вівці після забою на м”ясо

4)Зістрижена шерсть

3.Вовна характеризується такими властивостями:

1)Сухість

2)Тонина

3)Відтворювальна здатність

4)Штапель

4.Як називається волосяний покрив тварини, з якого виготовляють пряжу?

1)Руно

2)Вовна

3)Штапель