Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу (за однойменним романом Ліни Костенко)

   Навіть Михайло Слабошпицький назвав роман Ліни Костенко “Маруся Чурай” енциклопедією життя українського народу середини ХVII століття. Так, це енциклопедія народних звичаїв, традицій і, звичайно ж, народних характерів, типів. З чим я повністю згідна.

  На мою думку, одним із центральних образів твору є образ української дівчини Марусі Чурай, яка являє собою взірець моральної краси й таланту рідного народу.

  Горда й красива, вона була мрією не одного парубка чи козака. Та Маруся щиро покохала Гриця. Однак саме через кохання зазнає вона найбільшого горя, бо її любов — це були найвищі неземні почуття, а Гриць “ходив ногами по землі”. Для нього більше в житті значили гроші, багатство, ніж світле почуття любові.

Маруся… Вона була іншою…

Вона будь-яку зраду прирівнювала до злочину. Зрадливий вчинок коханого (він засилає старостів до багатої дівчини) приводить до трагічної розв’язки: він випиває зілля, яке Маруся приготувала для себе. Hа суді, жодним словом не обмовившись у своє виправдання, дівчина постає перед нами не як убивця, а як жертва зради. Hіщо не може закаламутити чисту душу, моральну красу Марусі.

Маючи від природи піснетворчу вдачу, вона складає пісні, які на вечорницях співають дівчата й парубки, і з якими відправлялися в похід на ворогів козаки.

“Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це — пісня. Це — душа”,— говорить про неї Іван Іскра. Маруся стає виразником ідеї свого часу, співцем своєї героїчної доби.

Обдарована, лірична й горда натура, Маруся Чурай виступає в романі як символ усієї України доби козацьких воєн за своє звільнення. Саме через образ Марусі автор вводить нас в духовний світ наших предків, розкриває забуті сторінки історії, вчить мужності, совісті, пробуджує почуття власної гідності…

Ще я зрозуміла прочитавши твір,що жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчанка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі.

Ось як там сказано:

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай.

Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною героїнею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію України, її культуру.

Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звернулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися “Ой не ходи, Грицю”, “Рости, рости, дівчинонько”, “Засвіт встали козаченьки”. І в цьому вбачається нерозривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Костенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літературу — незнищенну, невмирущу, високу поезію.