Паспорт поезії Л. Костенко “Страшні слова, коли вони мовчать”

Збірка: «Над берегами вічної ріки».

Історія написання: філософські питання про сутність поезії, про місію митця для Ліни Костенко (особливо для неї, яка пішла у «внутрішню еміграцію» на знак протесту проти відновлення тоталітаризму в СРСР і понад 16 років змушена була писати «в шухляду»), як і для всіх «шістдесятників», були особливо актуальними, що вилилося в низку творів, де ця проблематика стає осердям уваги.

Напрям: модернізм.

Течія: неоромантизм.

Рід:  лірика
Жанр: ліричний вірш (роздум, медитація).

Тематичний різновид: філософська лірика.

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: 5-стопний ямб

Римування: перехресне (абаб).

Строфа: нестрофічна будова.

Провідний мотив, мотиви: ліричного роздуму про суть мистецтва, роль слова в житті людини.

Тема: слово в житті людини, сутність поезії.

Ідея: утвердження думки, що “поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”, що “страшні слова, коли вони мовчать” у той момент, коли вони повинні бути сказані поетом як особистістю й громадянином.

Композиція твору. Невеликий за розміром у три строфи вірш наповнений почуттями й експресією. Перша строфа твору — це одне складнопідрядне речення, у якому кожне підрядне речення посилює звучання головного.

Образи та символічні образи:

людей: ліричний герой;

предметів і явищ: слово, поезія; асфальти, спориші; краса, потворність.

Художні засоби:
епітети: «страшні слова», «безсмертний дотик», “чорні дні”;
метафори: «слова мовчать, причаїлись», «хтось ними (словами) плакав, мутився, болів» оживлюють, олюднюють слова;
анафора: у першій строфі другий і третій рядки починаються словом «коли*, яке підкреслює і пояснює оксиморон: «слова мовчать»;
антитези: «краса й потворність», «асфальти й спориші» змальовують і різноманітність світу, і його повторюваність, узагальнюючи словами «Усе було», і підводять до висновку: «Поезія — це завжди неповторність».
оксиморон – “слова мовчать”

Художньо-стильові особливості: велика відповідальність митця перед людьми за свої слова, творіння, адже до нього прислухаються, йому вірять. Як важливо сказати щось своє, неповторне, вагоме, яке б зачепило душу людини, підтримало її, розрадило. Ліна Костенко переконана: якщо ти справжній поет, то твоя “поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”. Ці слова, які є головною думкою поезії, стали афоризмом. Хай буде напружена праця душі, муки творчості, щоб знайти оте єдине, неповторне слово, яке залишиться в пам’яті й у серцях людей. Художні засоби: оксиморон (слова мовчать); епітети (страшні слова, безсмертний дотик); метафори (слова мовчать, причаїлись); антитеза (краса й потворність, асфальти й спориші) тощо.

У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» Ліна Костенко закодувала своє розуміння значення слова в житті суспільства і кожної людини. Поетеса впевнена, що митці, як ніхто інший, мають обережно й відповідально ставитися до сказаного, адже «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Буває важко знайти потрібні слова, які б не «були уже чиїмись», але поети тому й несуть це звання, що вміють словом торкатися наших душ і пробуджувати світлі почуття.