Як черепаха по воду ходила

Зібралися якось звірі на бенкет. Кого там тільки не було!

Лише мурахи відмовилися: нема коли нам, кажуть, роботи багато, зима на носі.

Ось наготували звірі всякої всячини, розклали страви на лісовій галявині, бенкетують.

Наїлися досхочу і захотіли пити. Аж води й немає, забули принести.

Засперечалися, кому до криниці бігти.

Добре б ведмедю – він сильний, одразу багато води принесе. А ведмідь відмовився.

Добре б вовка послати – у нього ноги швидкі, зуби гострі, ніхто йому по дорозі не завадить. Але вовк теж іти не хоче.

Попросили лисицю – їй, мовляв, усі стежки в лісі знайомі. Миттю обернеться. Але хіба її умовиш?

І лисиця не пішла.

Сперечалися-сперечалися і вирішили – нехай іде черепаха.

Нічого не поробиш. Узяла черепаха глиняний глечик і пішла. Бігом біжить, та все не прудко, все не швидко. Одне слово – черепаха.

Нарешті дісталася до криниці, зачерпнула води. Назад іде, а по дорозі мурах зустріла.

Зупинили вони її, запитують:

– Куди, тітонько, йдеш? Що в глечику несеш?

– Ох, милі мої, – відповідає черепаха, – у нас сьогодні бенкет. От мене й послали до криниці по воду.

Оточили її мурахи, просять:

– Будь ласка, дай нам хоч по крапельці! Ми за день так напрацювалися, пити хочемо, а до води хтозна коли доберемося!

Пожаліла їх черепаха, поставила глечик на землю. Думає, хіба багато мурашкам треба?

А мурахи на воду так і накинулися. Кожен мураха лише по краплі випив. Але ж їх, мурах, сила-силенна.

Отак по крапельці – всю воду й випили.

Знову попленталася черепаха до криниці! Тільки набрала води – де не взявся осел біжить. Біжіть-поспішає. А глечик з водою черепаха росеред дороги поставила. От осел випадково його й штовхнув. Упав глечик, ручка зламалася, уся вода на траву вилилася.

Довелося черепасі знову воду набирати. Зачерпнула води, сяк-так звалила глек на спину, йде – журиться: шкода, що глечик без ручки залишився.

Так засмутилася, що йде, під ноги й не дивиться. Та об камінь і спіткнулася! От біда – зісковзнув глечик зі спини, і немає більше глечика! Самі черепки лежать.

Стало прикро черепасі, журиться вона, ледве плентається.

Сонце вже за лісом сховалося, коли вона до галявини доповзла. Побачили звірі черепаху.

– А де ж вода? – питають.

У відповідь черепаха тільки тяжко зітхнула.

“Отакої, – думають звірі, – недарма, мабуть, кажуть: прудкий, як черепаха. Треба було не її по воду посилати”.

Але хіба після справи поради просять? Так бенкет у них і закінчився.