Петриківський роспис

Коли саме почали малювати “петриківкою” достеменно не відомо. Деякі дослідники свідчать, що Петриківський розпис з’явився у ХІV столітті. Інші говорять, що він існував ще за часів Київської Русі. У самих Петриківцях вважають, що розпис вигадали козаки.

Петриківський розпис прославив українських майстрів народної творчості в усьому світі. Чимало будівель та церков у різних країнах розписані “петриківкою” українських умільців.

В Україні “петриківкою” прикрашають меблі, посуд, печі, димарі й стіни хат. Назва розпису походить від місця його “народження” – села Петриківки, що на Дніпропетровщині. Нині в Петриківці живе більше шістдесяти майстрів народної творчості.

Малюнок (2, 3, 4):

Є одна легенда. Вона розповідає про дівчину Оксану, яка у неділю залишилась вдома сама, коли її батьки поїхали на ярмарок. Дівчина сумувала й вирішила розмалювати хату. Батьки повернулись додому й не повірили у побачене. Спершу сварили доньку. Проте згодом сусіди, родичі та друзі почали просити Оксану, щоб вона так само оздобила їхні домівки. З того часу в Петриківці всі хати розписують візерунками. Люди говорять: “Красиво в цім селі, як в церкві”.

Легенди легендами, але документально малюнки були зафіксовані в середині ХІХ століття. Дослідження етнографа Дмитра Яворницького відкрили світу імена “петриківських” майстринь початку XX століття: Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко та Параски Павленко. Ці художниці – єдині представниці свого покоління, чиї творіння зі встановленим авторством збереглися у музеях донині.

У 50-х роках ХІХ століття найбільш розповсюдженими були хатні розписи. Їх створювали імітаційно та абстрактно, тобто без ескізу. Малювання на папері прийшло, як замінник стінописів. Їх вирізали за контуром, продавали і ліпили на стіни.

“Петриківка” – це пелюстки, листя, стебельця та лінії, котрі в умілих руках перетворюються у несподівані квіти, кетяги калини, винограду, казкових птахів і навіть людей.

У Петриківському розписі завжди переважали рослинні візерунки, здебільшого квіткові. Створювали передусім фантастичні, небувалі у природі форми квітів, основою яких ставали елементи місцевої флори. Наприклад, “цибульки” або “кучерявки”.

Нерідко квіти та ягоди поєднували з птахами. Іноді малювали тварин та навіть людей, які мали дещо фантастичний вигляд. Часто в “петриківці” використовували образ жар-птахи. Ця істота, за українською міфологією, приносить щастя.

Дослідники “петриківки” відзначають, що для створення візерунків українці використовували природні фарби.

“Раніше люди виготовляли фарби з рослин та овочів. Я не можу стверджувати, бо це все ще треба дослідити, але мені здається, що частина малюнків створена саме фарбами з натуральних інгредієнтів”, – розповідає віце-президент “Асоціації майстрів народного мистецтва” Ніна Бурневич.

Червоний колір одержували з вишневого соку, зелений – з пирію та листя пасльону, синій – з квітів проліска. Відтінки жовтого давали пелюстки соняшника, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром.

Петриківський розпис у списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО

З 10 по 14 червня 2013 р. у Парижі в штаб-квартирі ЮНЕСКО відбулася виставка-презентація «Петриківський розпис – колір традиції». На цій виставці було представлено 55 робіт із колекції Дніпропетровського художнього музею, 38 декоративних панно та 17 розписаних дерев’яних виробів. Гості виставки мали можливість не тільки переглянути найкращі твори визнаних майстрів, а й прослухати леції на екскурсіях і долучитися до створення власних малюнків на майстер-класах із розпису, організованих Тетяною Гарькавою.

З 2 по 7 грудня 2013 року в м. Баку (Азербайджан) проводилася восьма сесія комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. На ній учасники розглянули заявки на поповнення списку організації новими звичаями та формами творчості. У заході взяли участь близько 780 представників із 116 країн світу. Українську делегацію представляла громада з Петриківки – носіїв цієї культурної спадщини, яку очолив голова Дніпропетровської обласної ради Євген Удод. Традиційно петриківці репрезентували експозицію творів і провели майстер-класи з розпису. 5 грудня 2013 р. петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО. Тобто народне мистецтво вийшло за межі настінного розпису, здобувши всесвітнє визнання, піднялося на міжнародний рівень. Це стало можливим завдяки праці відомих і невідомих майстрів, керівництву художнього музею та директорці Тетяні  Шапаренко, що надали експонати для виставок і заповнювали досьє учасника. Значних зусиль доклала Тетяна Гарькава, яка провела велику кількість майстер-класів, популяризуючи «петриківку», здійснила прорив у педагогічній майстерності, створивши потужну школу петриківського розпису, заснувавши у 2012 році нову спеціальність «Декоративно-ужиткове мистецтво» в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі.

Народні картинки Наталії Рибак

Наталія Михайлівна Рибак – членкиня Національної Спілки Художників України (1989), заслужена майстриня народної творчості України (1999), нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня за визначні заслуги у сфері культури, учениця Андрія Пікуша, відомого майстра петриківського розпису.

Народилася 10.08.1958 р., у с. Балівка Дніпропетровської області. Любов до петриківського розпису загорілась у неї ще в школі, де молодий учитель помітив її і допоміг розвинутися таланту. Після закінчення Наталія три роки навчалася в Петриківському спеціальному професійно-технічному училищі, з того часу вона постійно працює, виробляє свій власний стиль. На питання журналістів газети «Новини Запоріжжя» про те, чому вона навчилась у відомого майстра Андрія Пікуша, художниця відповіла: «Саме він прищепив мені любов до робіт старих майстрів, до наших традицій. Тому, що якщо ви не знаєте традиції, то далі йти не можете».

Петриківський розпис – це складний світ стилізованих природних елементів, які змінюються, доповнюються деталями, гармонійно сплітаються в орнаменти та складні композиції, що виконуються у спеціальній техніці на різних матеріалах за допомогою прийомів та інструментів.

Мистецтво «петриківки» має свої правила, традиції, та водночас воно глибоко індивідуальне, вільне, для фантазії художника немає обмежень, саме тому твори петриківських майстрів зачаровують своєю красою.