Діточки квіточки

Діточки квіточки

Не зривай мене, маленька дівчинко, не зри­вай!.. — і було стільки незрозумілої печалі в сло­вах дрібненької синьо-жовтої квіточки, що маленька дівчинка таки зупинилася нерішуче з простягнутою до квіточки ручкою.
Маленька дівчинка і маленька квіточка на маленькому горбику під розлогим буком — ось так вони зустрілися.
— Але ж мені треба… — все ж проговорила маленька дівчинка.
— Що тобі треба?
— Ну… Зірвати квіточку… І ще зірвати багато квіточок — щоб вийшов букетик…
— Тобі треба для забавки, а я мушу гинути, — докірливо мовила квіточка.
— То не для забавки, — гаряче заперечила маленька дівчинка. — Коли б для забавки, то я б і не рвала…
— А для чого ж іще, якщо не для забавки?
— Розумієш, усі дітки мають прийти з букетиками. Тобі не видно звідси, а он там на майдані — хрест і могила, сьогодні якраз роковини з того дня, коли там загинули повстанці. І всі діти мають прийти з букетиками, вшанувати полеглих.
— Але ж я тут розквітаю також для того, щоб віддати шану полеглому! — обурилася дрібненька квіточка. — Наймолодший повстанець загинув саме тут, під цим буком. Тут його й схоронили…
— Та ні ж бо, квіточко, — гаряче заперечила маленька дівчинка, — ні ж бо, і мій дідусь, і мама оповідали, що всі загинули саме там…
— Так ото в одному місці й загинули? —маленькій дівчинці здалося, що квіточка чи не кпить із неї.
— Ну, я не знаю… Але їх потім перехоронили до спільної могили, саме за тим он горбком, де й хрест стоїть.
— Перезахоронили, та не всіх, — вела своєї дрібненька квіточка. — Один так і залишився під цим буком.
— Вибач, квіточко, я цього не знала…
— Ніхто цього не знає, — зітхнула маленька квіточка. Бо погинули ті, що його тут схоронили. Але ж мені велено… — і вона раптом замовкла, ніби виважуючи, чи варто їй відкривати свою таємницю маленькій дівчинці.
— Говори, квіточко, я хочу знати.
— Мені велено розквітати щороку саме в цей день, коли трапилася та страшна пригода, коли й загинув наймолодший повстанець. То для нього я й маю розквітати…

Ну, я не знаю… Але їх потім перехоронили до спільної могили, саме за тим он горбком, де й хрест стоїть.
— Перезахоронили, та не всіх, — вела своєї дрібненька квіточка. — Один так і залишився під цим буком.
— Вибач, квіточко, я цього не знала…
— Ніхто цього не знає, — зітхнула маленька квіточка. Бо погинули ті, що його тут схоронили. Але ж мені велено… — і вона раптом замовкла, ніби виважуючи, чи варто їй відкривати свою таємницю маленькій дівчинці.
— Говори, квіточко, я хочу знати.
— Мені велено розквітати щороку саме в цей день, коли трапилася та страшна пригода, коли й загинув наймолодший повстанець. То для нього я й маю розквітати…
Маленька дівчинка здивовано притихла, але квіточка продовжувала далі.
— Та й цвісти мені належиться лишень сьо­годні, на завтра чи післязавтра байдуже. – І наче їй на гадку спливла щаслива пропозиція: — А знаєш, дівчинко, ти мене зірви завтра, сьогодні не зри­вай.
Геть здивована і спантеличена маленька дівчинка відповіла ледь чутно:
— Я ж не зриваю…
І по якійсь хвилині:
— А можна, я в іншому місці нарву квіточок на букетик?
— Це ти добре придумала.
— І принесу сюди. Не до хреста принесу, там квітів і так буде багато, а сюди принесу, наймолодшому повстанцеві.
— Добре було б, аби ти ще й водички принесла. Щоб той букетик та у вазочці поставити. Та й мені б дала напитися.

Побігла маленька дівчинка — стежкою поза ліщиною, далі лужком, до своєї хати.
Біжить вона, і навіть не дивиться вліво чи вправо, не оглядається на галяву, де інші дітки гуртуються, щоб до стрілецької могили з букетиками квітів та з піснями прийти.
Ви знаєте, чого вона так біжить, як ще ніколи не