Культурно-освітнє життя

Перша світова війна, революції та національно-визвольні змагання, збройні

військові втручання з боку різних держав украй несприятливо позначилися

на матеріальних виявах тогочасного українського життя. Проте культурний

процес в умовах революційної ситуації не уповільнився, а, навпаки, пришвид-

шився. Потяг народних мас до культурних надбань людства істотно зростав.

Адже революція знищила самодержавний лад – основне гальмо на шляху роз-

витку національної культури

Комуністична партія намагалася використати народжене революцією культурне піднесення в інтересах зміцнення своєї диктатури. Надаючи матеріальну

підтримку митцям, ученим, працівникам народної освіти, вона водночас здійснювала політичні репресії. Ця політика батога й пряника давала можливість

обплутувати культурний процес ідеологічними стереотипами і впливати на

думки мільйонів людей, які тягнулися до культури. Оскільки більшовицькі догми паразитували на національних почуттях і традиціях, вони непомітно, але

ефективно впливали на свідомість народу.

Культурна діяльність Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, попри деяку декларативність, була послідовною й мала історичну тяглість. Найбільш сприятливі умови для розвитку культури склалися в Українській

Державі П. Скоропадського. Окрім українізації освіти, відкриття українських шкіл, вищих навчальних закладів, було засновано Український національний

архів, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку,

створено Українську академію наук. Тоді ж таки постали Національна опера,

драматичний театр, державна капела, кобзарська школа.

Українські громадські діячі впродовж тривалого часу домагалися права навчати дітей рідною мовою, особливо активно – на хвилі революційних подій у

Російській імперії 1905–1907 рр. Тож від початку Української революції запровадження української мови в освіті набуло широкої громадської підтримки.

У березні 1917 р. Товариство українських поступовців звернулося до громадян

України із закликом «закладати українські школи, насамперед народні, українізувати теперішні».

Впроваджувати українську мову у школах було складно

 насамперед через гострий брак українськомовних підручників, українськомовних учителів загалом і викладачів української мови зокрема. У листопаді 1917 р.

Центральна Рада виділила «Товариству шкільної освіти» та Єврейському демократичному товариству на видання підручників відповідно 200 і 50 тис. карбованців.

Уряд УНР опікувався створенням нових освітніх закладів з українською мовою навчання. Зокрема, у «Списку українських шкіл, що відкрилися в

1917 р.» зазначено, що на території УНР почали діяти 35 українських гімназій,

2 реальні школи, 6 учительських семінарій.

Українізація освіти була одним із провідних напрямів внутрішньої політики

уряду Української Держави П. Скоропадського. Закон «Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по

всіх середніх школах» від 1 серпня 1918 р. закріплював обов’язкове викладання

української мови не тільки в усіх типах шкіл, а й в учительських семінаріях, інститутах, духовних семінаріях.

1 січня 1919 р. Директорія УНР затвердила ухвалений Радою народних міністрів закон про державну мову в УНР. Українська мова ставала обов’язковою

для вжитку в армії, флоті, всіх урядових, загальногромадських і публічно-правових установах.

Практичні результати запровадження української мови як державної та їх

широка суспільна підтримка змусили більшовиків, які спочатку відкидали ідею

державності української мови, підтримати її. Адже це був найефективніший

спосіб утвердити свою владу на українських теренах. Тож заходи з українізації,

започатковані Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією УНР, набули

директивного підтвердження більшовицькою владою (постанова РНК від 21 вересня 1920 р. «Про введення української мови у школах і радянських установах» фактично дублювала закони «Про запровадження української мови у

банківській і торговій сфері» (березень 1918 р.) та «Про державну мову в Українській Народній Республіці» (січень 1919 р.)).