Культорно-освітнє життя

Заходи уряду УНР і Української Державн для українізації освіти та створення національної школи

Українські громадські діячі впродовж тривалого часу домагалися права навчати дітей рідною мовою, особливо активно на хвилі революційних подій у Російській імперії 1905-1907 рр. Від початку Української революції запровадження української мови в освіті набуло широкої громадської підтримки. Впроваджувати українську мову у школах було складно насамперед через гострий брак українськомовних підручників, українськомовних учителів загалом і викладачів української мови зокрема. У листопаді 1917 р. Центральна Рада виділила «Товариству шкільної освіти» та Єврейському демократичному товариству на видання підручників відповідно 200 і 50 тис. карбованців. Уряд УНР опікувався створенням нових освітніх закладів з українською мовою навчання. Зокрема, у «Списку українських шкіл, що відкрилися в 1917 р. зазначено, що на території УНР почали діяти 35 українських гімназій, 2 реальні школи, 6 учительських семінарій.

Українізація освіти була одним із провідних напрямів внутрішньої політики уряду Української Держави П. Скоропадського. Закон «Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах» від 1 серпня 1918 р. закріплював обов’язкове викладання української мови не тільки в усіх типах шкіл, а й в учительських семінаріях, інститутах, духовних семінаріях. За цим законом передбачалося ввести у шкільні навчальні плани викладання української мови не менш як 3 години на тиждень у перших п’яти класах і не менш як 2 години в останніх. Також було введено штатну посаду вчителя української мови й літератури.

Восени 1918 р. в Україні налічувалося близько півтори сотні українських гімназій, у тому числі сільських. Кілька рішень стосувалося впровадження української мови у програму вищої школи. Зокрема, у Київському, Харківському й Одеському університетах було створено українознавчі кафедри української мови, літератури, історії, права. Виняткове ситетів: Київського, що постав на основі створеного урядом Центральної Ради народного університету, та Кам’янець-Подільського. Українські уряди здійснювали масштабні заходи для утвердження української мови як державної в діяльності органів влади та управління. 

1 січня 1919 р. Директорія УНР затвердила ухвалений Радою народних міністрів закон про державну мову в УНР. Українська мова ставала обов’язковою для вжитку в армії, флоті, всіх урядових, загальногромадських і публічно-правових установах.

Практичні результати запровадження української мови як державної та їх широка суспільна підтримка змусили більшовиків, які спочатку відкидали ідею державності української мови, підтримати її. Адже це був найефективніший спосіб утвердити свою владу на українських теренах. Заходи з українізаціЇ започатковані Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією УНР, набули директивного підтвердження більшовицькою владою (постанова РНК від 21 вересня 1920 р. «Про введення української мови у школах і радянських установах» фактично дублювала закони «Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері» (березень 1918 р.) та «Про державну мову в Укра- інській Народній Республіці» (січень 1919 р.)).

Комуністична ідеологізація культури

Більшовики намагалися використати надзвичайний потяг мас до культури у власних інтересах. Пов’язуючи ідеологію й культуру, партія В. Леніна обирала найпродуктивніший шлях до зміцнення своєї диктатури.

Ідеологізація культури почалася зі створення в лютому 1919 р. Наркомату агітації і пропаганди в українському радянському уряді. З кінця того самого року функції управління агітацією та пропагандою перейшли до комітетів КП(б)У. Політичні агітація та пропаганда відтоді стають функціональними обов’язками парткомів усіх рівнів.

В Україні почалася швидка розбудова мережі культурно-освітніх закладів, метою яких були популяризація, поширення й нав’язування комуністичних ідей. Створювалися палаци культури, народні університети, селянські будинки. клуби, хати-читальні. Влаштовувалися мітинги, лекції, диспути, концерти тощо. Водночас зі створенням нових культурно-освітніх закладів ішов активний процес більшовизації «Просвіт», заснованих українською інтелігенцією у попередні роки, починаючи з дореволюційних.

Усі «буржуазні» газети були закриті. Проте радянська влада подбала про регулярний випуск власних періодичних видань, які активно поширювали комуністичну ідеологію. Газети і журнали видавалися російською і українською мовами.

При ВУЦВК було засноване Всеукраїнське державне видавництво, яке випускало матеріали для пропагандистів і агітаційну літературу для широких мас. Попри нестачу паперу і поліграфічних потужностей сумарна кількість віддрукованої у 1920 р. пропагандистської продукції перевищила 18,5 млн примірників.

Більшовики надавали великого значення монументальній пропаганді, у якій революційні ідеї пов’язували з національною традицією. Зокрема, повсюдно в Україні зводилися пам’ятники К. Марксу і Т. Шевченку.

У січні 1919 р. в Наркоматі освіти УСРР було створено Всеукраїнський кінокомітет (ВУФКУ). Він узяв під суворий контроль виготовлення й прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси імпортної плівки. У кіновиробництві надавали перевагу хронікальним журналам і агітаційним стрічкам.

У попередні періоди важливим елементом духовної культури народу була релігія. Комуністична партія поставила собі за мету підпорядкувати або зовсім винищити церкву. Вона прагнула виховати нове покоління цілковито атеЇстичним. Тож із суспільного життя було вилучено духовну музику, чимало шедеврів світової літератури, релігійну філософію, неперевершені досягнення живопису на релігійну тематику.

Особливості освітньої політики більшовиків

РКП(б)-КП(б)У величезного значення надавала ліквідації неписьменноеті (лікнепу). Одним основних завдань, яке поставили перед собою більшовики, було навчити кожного читати газети, листівки відозв. Наркомат освіти отримав право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності всіх грамотних громадян, звільнених від военної мобілізації. З весни 1920 р. в Україні розгорнулася кампанія з організації шкіл та гуртків лікнепу. У червні 1920 р. Наркомос УСРР видав постанову «Про запровадження в життя єдиної трудової школи». Шкільні заклади різних типів, зокрема приватні гімназії та ліцей, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Єдина трудова школа поділялася на два ступені – перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення семирічки діти могли навчатися в професійно-технічних школах і технікумах. У росії технікум був підготовчою школою для інститутів, а в Україні інститут і технікум визнавалися як рівноправні форми вищої школи з тією різницею, що технікум випускав вузьких спеціалістів-інструкторів, а інститут – висококваліфікованих спецеалістів-практиків. 1920 р. університети ліквідували, поділивши їх на кілька самостійних навчальних закладів.

Вихідці з робітників мали пільги під час вступу до вищої школи, а отже, відбувалося масове оробітничення вишів. Оскільки освітній рівень переважної більшості робітників був надзвичайно низький, при вишах створювалися робітничі факультети. Вони працювали за програмою єдиної трудової школи з тих предметів, які відповідали профілю вишу. Робітфаківців забезпечували гуртожитками й виплачували їм державні стипендії.

Створення Української академії наук

Ліквідація університетів обмежила можливості провадження наукових досліджень у вищій школі. Розвиток науки зосередився в Українській академії наук. Ще навесні 1917 р. Центральна Рада розпочала роботу з її створення. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків. Пре- зидентом Академії наук став Володимир Вернадський, ученим секретарем – Агатангел Кримський. УАН була поділена на три відділи.

Перший відділочолювали Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський. Об’єктом його досліджень було духовне життя й культура українського народу. У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного та природничого профілю. Третій відділ УАН мав соціально-економічний напрям досліджень. У 1919 р. розпочав діяльність Демографічний інститут під керівництвом Михайла Птухи – перша у світі науково-дослідна установа з демографії.

Особливо продуктивно у 1919-1920 рр. працював перший відділ УАН, У його історичному підвідділі вивчали проблеми всесвітньої та вітчизняної історії, географії, етнографії й філософії, у філологічному – всесвітнє і українське письменство, арабо-іранську філологію, тюркологію і загальне мовознавство. Плідно працювали комісії зі складання словника живої української мови, видання пам’яток новітнього письменства, археографічна комісія. Наприкінці 1920 р. УАН налічувала понад 200 штатних співробітників. Без оплати в її установах працювало понад 500 фахівців.

Розвиток образотворчого мистецтва

Помітний поштовх для розвитку образотворчого мистецтва дала Українська державна академія мистецтв. Вона була створена Центральною Радою в грудні 1917 p.

Українська державна академія мистецтва периша – українська вища мистецька школа. Ректорами Академи упродовж 1917-1920 рр. були Василь та Федір Кричевські, Георгій Нарбут, Михайло Бойчук.

Більшу частину життя Г. Нарбут (1886-1920) провів у Санкт-Петербурзі. Він захоплювався українськими старовинними гравюрами й геральдикою. Його знахідки мали ве- лике наукове значення й неабияк вплинули на всю його творчість. Нарбут був одним із фундаторів нової графічної школи в Україні. На замовлення урядів УНР і Української Держави виконав художнє оформлення різноманітних державних паперів: банкнот, поштових марок, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди урочистих подій. Він є автором українського державного герба й печатки, багатьох ескізів військової форми.

Не менший вплив на українське образотворче мистецтво справила творчість М. Бойчука (1882-1937). Народився в Галичині, закінчив Академію мистецтв у Кракові. Бойчукізм у монументальному малярстві визнано окремим стилем. Художник творчо поєднував традиції народного орнаменту, мозайки та фрески давньокиївської доби, українського портрета 17 і 18 ст., візантійського іконопису й раннього західноєвропейського Відродження.