перемога

Від світанку до вечора, від вечора до світанку летять стріли каленїї, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи гартовані серед землі половецької. Чорна земля поорана чобітьми та копитами, кров’ю була политая, тілом людським засіяна й тугою обвіяна. Ой, тужитиме земля наша! Дві хмари стріл зустрілися.
Стріли гострі, їдкі та кусливі, як ті змії. Коли яка попаде в землю, зариється глибоко й стирчить так кріпко, що й вирвати її нелегко. А як у груди, наскрізь проширне.

Груди князів і дружинників опанциренї, вони тих стріл не дуже то й бояться.
Але що мають казати звичайні мечники та копійники?
А стрільців половецьких куди більше, вони по два луки мають. І на конях вони. А коні їх легкі, поворотливі, степові. Княжі ж стрільці опішені, ідуть і стріляють, ідуть і стріляють.
Стріляли, поки їм стріл стало. А тоді розступилися передні лави й пропустили крізь себе перетомлених стрільців князя Володимира. Пропустили, замкнулися й рушили вперед, бо ворог наближався.
Зударилися. І від удару того земля задрижала… Мов розбурхані хвилі океану, напирали стовпища половецькі на княжі війська, а ті їх відпирали – мечами, списами, щитами. Чоловік із чоловіком зударявся, меч із шаблею бився, аж сипалися іскри. Коли пощербилися мечі, з ножами йшли один на одного, до рукопашного бою приходило.
Один одного зломити хотів і, як той сніп, на землю покласти.
Смерть, наче косар страхітний, ішла й косила. Лавами цілими людей стелила, купи трупів клала. І не вгавала, утомй-перевтоми не знала. На диво багате жниво збирала.
А сонце пекло, палало. Останні сили з людей висисало. Потім вони вмивалися, у крові купалися, світа божого не бачили, задурманені, оп’янілі, до одної йшли мети – до перемоги