Збірка українських народних казок. Читаємо по складах

Котик і півник

Бу-ли со-бі ко-тик і пів-ник та й по-бра-та-ли-ся. От ко-ти-ко-ві
тре-ба йти по дро-ва, він і ка-же пів-ни-ко-ві:
— Сядь же ти, пів-ни-ку, на пе-чі та їж ка-ла-чі, а я пі-ду по дро-ва, та як при-йде ли-сич-ка, то не о-зи-вай-ся!
Пі-шов.
Ко-ли це бі-жить ли-сич-ка:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник ка-же:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От ли-сич-ка ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і пів-ни-ка взяла. Не-се йо-го, а він кли-че ко-ти-ка, спі-ва-є:
— Мій ко-ти-ку, Мій бра-ти-ку! Не-се ме-не ли-са За кле-но-ві-ї лі-са, За кру-ті-ї го-ри, За бист-рі-ї во-ди…
От ко-тик по-чув, при-біг, від-няв пів-ни-ка, при-ніс до-до-му та й ка-же знов:
— Гля-ди ж, пів-ни-ку, як при-йде ли-сич-ка, не від-кли-кай-ся, бо те-пер я пі-ду да-лі!
Пі-шов.
А ли-сич-ка вже й бі-жить. Стук — стук у ві-кон-це:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник у-се:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От во-на ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і йо-го взя-ла. Не-се, а пів-ник зно-ву:
— Мій ко-ти-ку, Мій бра-ти-ку! Не-се ме-не ли-са За кле-но-ві-ї лі-са, За-кру-ті-ї го-ри, За бист-рі-ї во-ди…
Раз про-спі-вав — не чу-є ко-тик; він у-дру-ге, го-лос-ні-ше — ко-тик при-біг, від-няв йо-го, при-ніс до-до-му та й ка-же:
— Те-пер же я пі-ду да-ле-ко — да-ле-ко і, хоч як бу-деш кри-ча-ти, не по-чу-ю; то вже мов-чи, не о-зи-вай-ся до ли-сич-ки!
Пі-шов.
Ко-ли ж із-нов ли-сич-ка:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От ли-сич-ка ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і йо-го взя-ла. Не-се, а пів-ник спі-ва-є — раз, у-дру-ге, втре-тє… Ко-тик не по-чув, і по-нес-ла ли-сич-ка пів-ни-ка до-до-му.
У-ве-че-рі при-хо-дить ко-тик до-до-му — не-ма пів-ни-ка… Він за-жу-рив-ся, а да-лі зро-бив со-бі бан-дур-ку, у-зяв мі-шок і мо-ло-ток і пі-шов до ли-сич-чи-но-ї хат-ки — сів і за-грав:
— А в ли-сич-ки — лис-ки но-вий двір, Чо-ти-ри доч-ки — на ви-бір, П’я-тий Пи-лип-ко.
Пи-лип-ко — лип-ко, ви-йди на рин-ку — по-ди-вись, Як буб-ни буб-нять, як сур-ми сурм-лять — по-гля-ди! А ли-сич-ка са-ме пек-ла па-ля-нич-ки. От стар-ша доч-ка ли-сич-чи-на й ка-же:
— Ма-мо, пі-ду я по-див-люсь, хто це так гар-но гра-є, і па-ля-нич-ку візь-му.
— І-ди, — ка-же ли-сич-ка.
І да-ла їй па-ля-нич-ку. Доч-ка піш-ла, а ко-тик ї-ї — цок, та в лобок, та в мі-шок, та й зно-ву став грать. От і дру-га доч-ка ка-же ли-сич-ці:
— Пі-ду і я, ма-мо!
— І-ди, до-ню!
І да-ла па-ля-нич-ку, і ця піш-ла. А ко-тик і ту — цок, та в ло-бок… А піс-ля і тре-тя доч-ка, і чет-вер-та. А Пи-лип-ко ждав — ждав і ка-же:
— Пі-ду я, ма-мо, за-же-ну їх, — чо-го во-ни так за-ба-ри-лись! Пі-шов. А ко-тик і йо-го — цок, та в ло-бок, та в мі-шок. А по-тім
за-біг у ха-ту до ли-сич-ки і ї-ї вбив. Та то-ді до пів-ни-ка та й по-ніс йо-го до-до-му. От во-ни жи-вуть, і хліб жу-ють, і по-сто-лом доб-ро во-зять.

Лисиця і глечик
Бу-ли со-бі дід та ба-ба. Пі-шли во-ни жа-ти в по-ле. І взя-ли із со-бо-ю гле-чик мо-ло-ка. При-йшли в по-ле, ба-ба й ка-же:
— Де б це гле-чи-ка по-ста-ви-ти в спра-гу?
— По-став, ста-ра, під ку-щем.
Ба-ба по-слу-ха-ла ді-да і по-ста-ви-ла під ку-щем.
От пі-шли во-ни жа-ти. Жнуть та жнуть.
Аж бі-жить ли-сич-ка. По-ба-чи-ла гле-чи-ка, ви-пи-ла з ньо-го мо-ло-ко, а го-ло-ви не ви-тяг-не на-зад. Хо-дить, кру-тить го-ло-во-ю, при-ка-зу-є:
— Ну, гле-чи-ку, по-жар-ту-вав — і го-ді. Ви-пус-ти мо-ю го-ло-ву! А гле-чик не від-пус-ка-є, хоч ти що хоч ро-би.
— Пі-до-жди ж, кля-тий гле-чи-ку! — ка-же ли-сич-ка. — Ось я тебе втоп-лю.
По-біг-ла во-на до річ-ки. Встро-ми-ла го-ло-ву в во-ду. На-пов-нив-ся гле-чик во-до-ю, а ли-си-ця шу-бовсть — і ску-па-ла-ся.

Курочка Ряба

Жи-ли со-бі дід та ба-ба, та бу-ла в них ку-роч-ка ря-ба. Зне-сла ку-роч-ка я-єч-ко.
Дід бив — не роз-бив, ба-ба би-ла — би-ла — не роз-би-ла.
Миш-ка біг-ла, хвос-ти-ком за-че-пи-ла, я-єч-ко по-ко-ти-ло-ся та й роз-би-ло-ся.
Дід пла-че, ба-ба пла-че, а ку-роч-ка куд-ку-да-че:
— Не плач, ді-ду, не плач, ба-бо, зне-су вам яй-це не прос-те, а зо-ло-те.

Рукавичка

І-шов дід лі-сом, а за ним біг-ла со-бач-ка. Дід за-гу-бив ру-ка-вич-ку.
От біг-ла миш-ка, по-ба-чи-ла ру-ка-вич-ку і за-ліз-ла все-ре-ди-ну:
— Тут я бу-ду жи-ти!
Ко-ли це жаб-ка пли-га-є та й пи-та-є:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка. А ти хто?
— Жаб-ка — скре-ко-туш-ка. Пус-ти й ме-не!
— І-ди!

От у-же їх дво-є.
Ко-ли бі-жить зай-чик, при-біг до ру-ка-вич-ки та й пи-та-є:
— А хто, хто в ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка. А ти хто?
— А я зай-чик — по-бі-гай-чик. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди!

От у-же їх тро-є.
Ко-ли бі-жить ли-сич-ка та й пи-та-є:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик. А ти хто?
— А я ли-сич-ка — сес-трич-ка. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди!

О-то вже їх чет-ве-ро ста-ло.
Аж су-не вов-чик та й со-бі до ру-ка-вич-ки, пи-та-єть-ся:
— А хто, хто в ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик та ли-сич-ка — сес-трич-ка. А ти хто?
— Та я вов-чик — бра-тик. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди вже!

У-ліз і той — у-же їх п’я-те-ро.
Де не взяв-ся — бі-жить ка-бан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик, ли-сич-ка — сес-трич-ка, вов-чик — бра-тик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я ка-бан — ік-лан. Пус-тіть і ме-не!
— О-це ли-хо! Хто не на-бре-де, та все в ру-ка-вич-ку! Ку-ди ж ти тут у-лі-зеш?
— Та вже влі-зу, — пус-тіть!
— Та що вже з то-бо-ю ро-би-ти, — йди!

У-ліз і той. У-же їх шес-те-ро, у-же так їм тіс-но, що й ні-ку-ди.
Ко-ли це трі-щать ку-щі, ви-ла-зить вед-мідь та й со-бі до ру-ка-вич-ки, ре-ве й пи-та-єть-ся:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик, ли-сич-ка — сес-трич-ка, вов-чик — бра-тик та ка-бан — ік-лан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас ба-га-то! А я вед-мідь — на-брідь. Пус-тіть і ме-не!
— Ку-ди ж ми те-бе пус-ти-мо, ко-ли й так тіс-но?
— Та я-кось бу-де-мо!
— Та вже йди, тіль-ки скра-єч-ку!

У-ліз і вед-мідь — се-ме-ро ста-ло.
Та так вже тіс-но, що ру-ка-вич-ка ось — ось ро-зір-веть-ся.

Ко-ли це дід ог-ля-дів-ся — не-ма ру-ка-вич-ки. Він то-ді на-зад — шу-ка-ти ї-ї, а со-бач-ка то-ді: «Гав-гав-гав!»
Во-ни всі як зля-ка-лись, та як ви-рва-лись із ру-ка-вич-ки, — так у-сі й по-роз-бі-га-ли-ся лі-сом.
При-йшов дід та й за-брав сво-ю ру-ка-вич-ку.

Лисичка та журавель

Бу-ли со-бі ли-сич-ка та жу-ра-вель. О-то й зу-стрі-ли-ся я-кось у
лі-сі. Та та-кі ста-ли при-я-те-лі! Кли-че ли-сич-ка жу-рав-ля до се-бе в гос-ті:
— При-ходь, — ка-же, — жу-рав-ли-ку, при-ходь, ле-бе-ди-ку! Я для те-бе — як для се-бе…
От при-хо-дить жу-ра-вель на лас-ка-ві за-про-си-ни. А ли-сич-ка на-ва-ри-ла каш-ки з мо-ло-ком, роз-ма-за-ла по та-ріл-ці та й при-про-шу-є:
— При-го-щай-ся, жу-рав-ли-ку, при-го-щай-ся, ле-бе-ди-ку! Жу-ра-вель до каш-ки — сту-кав, сту-кав дзьо-бом по та-ріл-ці — ні-
чо-го не вхо-пив.
А ли-сич-ка як у-зя-ла-ся до стра-ви — лизь та лизь гар-нень-ко я-зи-ком, по-ки са-ма всю ка-шу чис-то ви-ли-за-ла.
Ви-ли-за-ла, та до жу-рав-ли-ка:
— Ви-бач, жу-рав-ли-ку, — що ма-ла, тим те-бе й при-го-ща-ла, а біль-ше не-ма-є ні-чо-го.
— То спа-си-бі ж, — мо-вить жу-ра-вель.
— При-ходь же, ли-сич-ко, те-пер ти до ме-не в гос-ті.
— А при-йду, жу-рав-ли-ку, при-йду, ле-бе-ди-ку! На то-му й ро-зі-йшли-ся.
От у-же ли-сич-ка йде до жу-рав-ля на гос-ти-ну. А жу-ра-вель на-ва-рив та-ко-ї смач-но-ї стра-ви: у-зяв і м’я-са, й кар-то-пель-ки, й бу-ряч-ків — у-сьо-го — у-сьо-го, по-кри-шив дріб-нень-ко, склав у глечик з дов-го-ю та вузь-ко-ю ший-ко-ю та й ка-же:
— При-го-щай-ся, лю-ба при-я-тель-ко, не со-ром-ся! От ли-сич-ка до гле-чи-ка — го-ло-ва не вла-зить!
Во-на сю-ди, во-на ту-ди, во-на й бо-ком, і лап-ко-ю, і нав-сто-яч-ки, і нав-си-дяч-ки, і за-зи-ра-ла, і ню-ха-ла… Ні-чо-го не вді-є!
А жу-ра-вель не гу-ля-є: все дзьо-бом у гле-чик. По-ма-лень-ку — по-ма-лень-ку — та й по-їв, що на-ва-рив.
А то-ді й ка-же:
— О-це ж, — мо-вить, — ви-ба-чай, ли-су-ню, що мав, то тим і при-го-щав. Та вже біль-ше ні-чо-го не ма-ю на гос-ти-ну.
Ох і роз-гні-ва-лась же ли-сич-ка! Так роз-сер-ди-лась, що й по-дя-ку-вать за-бу-ла, як го-дить-ся, чем-ним був-ши.
Так — то їй жу-рав-ле-ва гос-ти-на до сма-ку при-па-ла! Та від то-го ча-су й не при-я-те-лю-є з жу-рав-ля-ми.

Сім лозин

Жив ко-лись о-дин чо-ло-вік, і мав він се-ме-ро си-нів. Бра-ти бу-ли не-роз-лий-во-да: ра-зом ї-ли — пи-ли, ра-зом су-му-ва-ли й ра-ді-ли. Не бу-ло на сві-ті си-ли, здат-но-ї по-до-ла-ти їх.
Спли-ва-ли ро-ки, всі бра-ти по-же-ни-лись, у них на-ро-ди-лись ді-ти. Ко-жен звив сво-є гніз-до, й не зо-гля-ну-ли-ся во-ни, як від-цу-ра-ли-ся о-дин від од-но-го.
Бать-ко по-ста-рів і жив сам. Ча-сом ді-ти при-хо-ди-ли до бать-ка, та вже не бу-ло між ни-ми ні ко-лині-ньо-ї зла-го-ди, ні друж-би. Ба-чить бать-ко, що ко-ли й да-лі так бу-де, ста-нуть во-ни зов-сім чу-жи-ми між со-бо-ю.
По-кли-кав він я-кось у-сіх си-нів до се-бе та й ка-же:
— Си-ни мо-ї, зав-тра ко-жен при-не-сіть ме-ні по вер-бо-вій ло-зи-ні тов-щи-но-ю з па-лець.
— Га-разд, та-ту, — від-по-ві-ли си-ни та й пі-шли.
У-ран-ці ко-жен при-ніс по ло-зи-ні. Бать-ко взяв ті ло-зи-ни до-ку-пи й по-се-ре-ди-ні міц-но зв’я-зав мо-туз-ком.
— А те-пер, си-ни мо-ї, — зве-лів бать-ко, — я хо-чу по-ба-чи-ти, чи по-ду-жа-є хто з вас пе-ре-ла-ма-ти цей пу-чок ло-зи.
Ко-жен з бра-тів брав той пу-чок і, хоч як ста-рав-ся, не міг ви-ко-на-ти бать-ко-во-го по-ба-жа-ння. То-ді бать-ко роз-в’я-зав пу-чок і роз-дав кож-но-му по ло-зи-ні.
Ко-жен син лег-ко пе-ре-ла-мав сво-ю ло-зи-ну.
— Ці сім ло-зин, — від-по-вів бать-ко, — це ви, сім бра-тів. Як-що ви три-ма-ти-ме-тесь ку-пи, ні-хто вас зла-ма-ти не змо-же, як і
о-ці сім ло-зин.
По-слу-ха-ли си-ни бать-ко-во-ї по-ра-ди й з то-го дня по-ча-ли знову жи-ти друж-но, в ми-рі й зла-го-ді.

Ріпка

По-са-див ді-дусь ріп-ку. Ви-рос-ла ріп-ка ве-ли-ка — пре-ве-ли-ка. Став ді-дусь ріп-ку із зем-лі тяг-ти. Тяг-не — по-тяг-не — ви-тяг-ти не мо-же.
По-кли-кав ді-дусь на по-міч ба-бу-сю. Ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — ви-тяг-ти не можуть.
По-кли-ка-ла ба-бу-ся внуч-ку. Внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — ви-тяг-ти не мо-жуть.
По-кли-ка-ла внуч-ка Жуч-ку. Жуч-ка за внуч-ку, внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть —ви-тяг-ти не мо-жуть.
По-кли-ка-ла Жуч-ка Мур-ку. Мур-ка за Жуч-ку, Жуч-ка за внуч-ку, внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, ді-дусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — ви-тяг-ти не мо-жуть.
По-кли-ка-ла Мур-ка миш-ку. Миш-ка за Мур-ку, Мур-ка за Жучку, Жуч-ка за внуч-ку, внуч-ка за ба-бу-сю, ба-бу-ся за ді-ду-ся, дідусь за ріп-ку: тяг-нуть — по-тяг-нуть — та й ви-тяг-ли ріп-ку!