Маніфест життя – парадоксальна та усвідомлена реальність

Вони евакуювались з Херсону у квітні 2022, але залишили частину своїх сердець в рідному місті, де залишились близькі їм люди та улюблені речі. Війна помістила їх життя у яскраві валізи, з якими вони переїхали до відносно безпечної Одеси, до єврейської громади, до незнайомого, але відкритого оточення.  Це нове життя звісно не замінить того, що лишилось в Херсоні, але кожен, хто зустрічається на шляху цієї усміхненої та красивої родини, докладає в їхні яскраві валізи потрошки того, на що можна спиратися, доки не прийде час повернутися додому: підтримку, посмішку, пораду…

Вони беруть те, що треба, та віддають те що можуть.

Вони – то родина, а родина надає опору.

Україна, Одеса, початок Великої Світової війни. Мальвіна Ніжнікова була маленькою дівчинкою, що врятувалася під час Г’олокосту. Разом з мамой, братом та сестрою вони переховувались від нацистів та румунів, які нещадно нищили, мародьорили, вбивали; а ще й від своїх сусідів, які мітили двері білими хрестами, щоб повідомити про єврейську родину. Батько пішов до гетто, коли Мальвіні було півтора роки. Пішов сам, бо «цивілізована нація» запропонувала «роботу», та й не може буть такого, щоб вон вбивали людей просто тому, що вони євреї. Більше Мальвіна тата не бачила. Попри все вона зберегла віру в своєму серці. Вона знайшла в ній силу і впевненість в тому, що одного дня все це закінчиться перемогою, що допомогло їй пережити найтемніші часи.

21 сторіччя. 2023 рік. Півтора року повномасштабної війни з россієй. Не може буть такого, щоб «цивілізований уzzкій мир» знищував міста, випалював землю,  гвалтував та вбивав людей просто тому, що вони українці. Київ. Буча. Ірпінь. Маріуполь. Бахмут. Херсон. Миколаїв. Одеса… . Україна.

Попри всі перешкоди, Мальвіна, як і завжди, зберігає віру в своєму серці. Вона зі своїми дівчатами залишається в Одесі. Вона знову є свідком жахливих подій і стикається зі смертельною небезпекою, але зберігає віру в нашу перемогу, прекрасний настрій, чарівну посмішку, блиск в очах та любов до життя.

Частина її жаги до життя  та краси крокують поколіннями та примножуються в серцях Валерії, Катерини та Юлії. Мені пощастило з ними познайомитись. І знаєте, що? Якщо ви втрачаєте віру та вже не бачите краси життя, пошукайте таку Мальвіну або Ханну, або Олену, чи Софію, а, може, Ореста або Шимона…. Почуйте від них: «Я знаю та щиро вірю!» І повірте мені, це стане найкращою терапією найтемніших часів.

Ця родина родом із Бахмуту. Це місто в Донецькій області – великий центр видобування кам’яної солі, ігристого вина, металургії та вугілля. Там повномасштабна війна почалась в квітні 2014 року. Юля – директор школи. Олександр – вчитель фізичної культури. Максим та Денис – діти війни, яким вже довелося чути и бачити все те, що зараз чує і баче вся Україна. Тоді в 2014 вони залишились вдома, бо ЗСУ звільнили місто у липні. Працювали у школі, бо діти містян мали вчитись. Вони раділи тому, як розвивається їхній край, будували плани, мандрували.

А навесні 2022 року лінія фронту знову наблизилась до міста, почались артилерійські та авіаційні обстріли міста. Родина освітян виїхала з Бахмуту в квітні, як їм тоді здавалося, на пару місяців. Вони їхали в Одесу з двома дітьми і літніми речами. А ще вони везли із собою сіль, бо то з дому.

Їхні батьки та кішка – британка залишалися вдома, в Бахмуті до жовтня.

Зараз вони разом у відносній безпеці і навіть відсутність світла не заважає їм посміхатись, варити борщ уночі та любити своє життя, тому що їм є заради чого жити: Юля з 2014 року не любить феєрверків та проводить уроки та дистанційні наради з вчителями, бо діти з Бахмуту мають вчитися, де б вони не були. Олександр передивляється відеоролики із фізичними вправами від учнів та береже спокій своєї родини.  Денис турбується про молодшого брата та інколи розмовляє у вісні. Максим посміхається та не знімає рукавичок бо вони нові і в них тепло.

Я хочу, щоб нам всім було заради чого жити, навіть коли здається, що сил майже не залишилось. А після нашої перемоги я обов’язково поїду в БахмУт (тепер я знаю, що наголос на «у»), в місто, де війна почалась в квітні 2014.

Вони одесіти, які залишилися вдома, коли почалась війна. На питання «чому», вони відповіли: «а як інакше, в нас тварини, тут наш дім, тут ми разом, а значить ми сильніші».

Які вони різні! Які вони однакові!, – думала я, працюючи з цією родиною. Вони різні між собою за, організацією нервової системи, за звичками та вподобаннями, за темпераментами та особистими можливостями. Дивлячись на їхню взаємодію, я шукала об’єднавчу силу, яка тримає разом це різноманіття, та не робить їх інакшими один від одного.

Наприкінці двогодинного співтворчого процесу ми відшукали відповідь. Сила цієї родини полягає в ТУРБОТІ, яка проявляється у дрібних речах. А саме турбота допомагає краще протистояти стресовим факторам, дбати про своїх рідних та бути корисним.

Турбота – це важлива складова відносин. Єдине про що треба пам’ятати, проявляючи турботу про інших, –  не спричиняй добра та не наноси користь.

Вони одесіти з щирими почуттями та відкритими серцями. Вони неймовірні! Вони – це турбота.

Ця родина має сумку.

В ній все найважливіше: документи на житло в Луганську, документи на житло в Херсонській області, власні документи, посвідчення, свідоцтва. А ще там є найважливіше: документи з лікарні у Києві, де вже відбулося 2 операції на серці восьмирічного Артема. Війна наздогнала їх двічі та навчила тому, що найважливіше може поміститися в одну сумку, яка завжди з собою, навіть коли вони йдуть на прогулянку у або в Мигдаль… Навіть, коли відносно небезпечно.

Ця родина неймовірно сильна та відчайдушно добра, бо в них є мета: зберегти своє щастя та дати майбутнє синові. Вони говорять про нього, і світ стає світлішим. І посмішки торкаються їх трошки втомлених облич. 

Ця родина повернеться у мирну домівку, де їх чекають рідні, друзі, собака, а ще –  улюблені іграшки Артема,  волейбольний м’яч Євгена, в’язальний гачок Світлани та мир. А поки вони беруть свою сумку та адаптуються до життя в гостинній Одесі.

Аня народилася в Криму, де жили її бабуся з дідусем. Вже за пару місяців, її батьки забрали до Львова, але любов до моря нікуди не зникла. Міша – це одесит в повному сенсі того поважного звання. Тепер вони живуть в обох містах: в мудрому Львові та в допитливій Одесі, бо без моря надовго не виходить та й львівський вайб надовго не відпускає.

Перші дні війни Аня та Міша зустріли у Львові. Спогади про них перетворились на досвід, завдяки якому вони знають, що «правило кисневої маски» має сенс:

– Мабуть це були найважчі дні, тому що ми бачили очі близько пів мільйона переселенців із різних регіонів України та відчували людський біль та розпач. Ми не встигали злякатись, бо часу не було навіть попити води. Сотні повідомлень та дзвонків з проханням допомогти, розмістити, пояснити, знайти одяг, їжу, – згадують вони. 

В травні 2022 вони приїхали в Одесу вперше з початку повно-масштабного вторгнення.

– Дивно було побачити порожню Одесу після Львову, а тим більше навесні. Майже нема людей, ніякого трафіку, порожні вулиці та заміноване морське узбережжя. То, було не схоже на нашу Одесу, – говорять вони.

Тепер в Міському Саду повно дітей та молоді. Біля Оперного працює фонтан. Місто живе. Тільки море поки ще заміноване. Ми гуляли вулицями Одеси. Згадували як минув рік; які ми були, які ми стали. Я слухала кожного з них окремо, та помічала, як вони доповнюють один одного. Родина Аєрових – це коли мудрий Захід поєднався із допитливим Півднем. Це коли в єврейський бекграунд вплелася українська свідомість. Це коли – єдність.

Відносини мати-дочка особливі, неймовірні та невимовні. Минулої неділі ми співтворили та маніфестували щастя з родиною Новицьких. Дивлячись на  них разом, я думала про те, що щастя – це час матері та дочки, коли світ навколо стає гармонійним, що б в ньому не відбувалось.

Інколи було не зрозуміло, де закінчується мати і починається дочка. Вони є продовження один одної. Вони є споріднені душі. Саме це –  чиста магія та потужна сила.

• Матері, обіймайте доньок, зберігайте їхню впевненість, що вони можуть бути справжніми та вчасно відпускайте.

• Доньки, обіймайте матерів, залишайтесь в діалозі та дякуйте за турботу.

Наш світ нелегкий для розуміння. Наше сьогодення – це війна та мир одночасно. Ось чому так важливо говорити одна одній слова любові так часто, як тільки це можливо. Дякую, що показали мені цей чудовий світ взаємної любові, кольорових мрій та безумовного щастя.

Зйомка цієї родини стала трохи казковою завдяки локації. Ми зустрілися в Єврейському музеї «Шорашим», де, не дивлячись на відсутність електрики ожили можливі всесвіти, які паралельно є фізичними реальностями. В певний момент кордон між світами став прозорим. Ми опинились в окремому невидимому світі, який саме зараз під час повномасштабної війни так очевидно співіснує з видимим, маючи різну кількістю вимірів. Події там відбувалися по-своєму, відрізняючись від того, що стається в нашому світі, як в невеликих несуттєвих деталях, так і кардинально: Ожили ляльки, тому що до них торкнулася дитяча рука. Ожили стільці та сундуки, бо люди прийшли поцікавитись їхнім життям. Ожив старий телефон, на якому набрали номер у сподіванні почути близькі голоси. Ожив старенький саквояж, показуючи свої таємниці допитливим гостям. Ожила кавомолка, та ніби повіяло ароматом свіже змеленої кави. Застукотіла лічильна машинка, ніби батько-фінансист повернувся з роботи та почав перевіряти фінансову звітність якоїсь взуттєвої фабрики. Заскрипіло крісло-качалка, бо діти навипередки намагалися зайняти це найкраще місце, поки батьки зайняті хатніми справами. На пічці вже готувалася їжа та кипів самовар. По музею-квартирі роздалися звуки дитячого сміху та батьківських «обережно, не розбий! Тут гаряче, обпечешся». А мені випала честь фіксувати моменти на перехресті часів, де поряд з нашим світом існує дзеркальне відображення іншого, де ті самі родини, ті самі діти, той самий побут, та сама війна. Виходячи з музею я думала про то, що в маніфесті життя криється сила. Що в дитячому галасі зберігається натхнення. Що в батьківському «обережно» закарбована турбота. І допоки ми здатні бачити, чути, турбуватися, сміятися, відчувати та любити – ми непереможні!

Наташа, Кирило та Ксюша в березні 2022 вирішили виїхати із Одеси в безпечне місце. Доїхали до кордону та поїхали назад. До дому. Вдома спокійно, там свої іграшки. Вдома їм втрьох безпечніше, як би це дивно не було.

Кожна з родин, які приймають участь у проекті «Маніфест життя» – це історія, –  велика історія про зрілість і людяність; відповідальність та дорослі рішення; про швидко подоросліших дітей та  втомлених батьків, тому що війна – це те, що поза межами розуміння та досвіду навіть в буденних речах.

Але знаєте, що? Жоден з учасників проекту не ідентифікував себе з жертвою, керуючи власним життям, проходячи через унікальні випробування під час важкої війни, набуваючи нові досвіди та формуючи нові сенси для себе та своїх близьких.

Зараз дуже важливо, щоб досвід кожного та кожної не залишився непереборною травмою на все життя і став ресурсом після перемоги, який можна спрямувати на адаптацію, пошук засобів та  перебудову життя.

…хай там чим обернеться цей світ невловимий, мов майя,

Хай яка не чекає нас пустка поразка чи згуба,

Збережи в собі те, що здається цілком нереальним

Збережи це ніщо і воно вбереже тебе, люба.

(Ю.Іздрик)

Аліна і Тимур вимушено переїхали в Одесу в березні 2022го із Миколаєва, який вже на той момент став на захист Півдня і потерпав від щоденних обстрілів.  Аліна із багатодітної родини. Один з її братів живе в Одесі. Тому Аліна з Тимуром обрали Одесу. Дмитро, чоловік Аліни, на той момент вже служив в ЗСУ. Брати пішли на фронт трохи згодом.

На світлинах їх троє: Аліна, Тимур та його майбутня сестричка. Чоловік досі боронить нашу землю та свою родину. Але, здається, що він теж є на фото. Я бачила його в дорослих очах Тимура, якому скоро виповниться… 12,  та в мовчазному спокої Аліни, якій зовсім скоро народжувати. Якесь доросле сприйняття ситуації і непомітна впевненість наповнювали простір біля них. Може, то і був Дмитро. Може то і є саме його захист своєї родини навіть на відстані.

Здається, що Одеса стала для цієї родини новим рідним містом. Здається, що їхнє життя тепер тут, де вже з’явилися нові друзі із Мигдалю. За цей рік Аліна з Тимуром стали частиною багатьох програм @JCC Migdal та познайомились з єврейським життям. За цей рік вони встигли полюбити Одесу та зберегти те, що здається цілком нереальним – непохитну віру в те, що все добре та уміння приймати дійсність, щоб жити своє життя.

Коли ми гуляли з Ніною, Русланом, Веронікою та Вітєю, я намагалась згадати відчуття минулого літа. Літа, якого не було в Україні. В «тут і зараз» мене повернули розповіді про тихе весілля у воєнній Одесі; про батьків Руслана з Харківський області, яку в липні 2022 року обстрілювали росіяне 24/7; про від’їзд Ніни з дітьми до Румунії, але не надовго, бо родина має бути разом; про однокласників Нікі та Віті, які поїхали на початку повно-масштабної, і ніхто не знає чи повернуться вони назад до Одеси. В липні 2022 кожен з них був на життя молодшім.

Липень 2023. Багато змінилось навколо. Багато змінилось зсередини. В день, коли були зроблені ці світлини «…ми проживали життя: повноцінне, радісне, відверте. Та не боялися вже нічого. Бо тре жити, а не боятися що трапиться лихо, ядерка чи бозна шо», – написала мені Ніна.

Це і є – маніфест життя в дії. Ми здолаємо, бо тре жити!

Фотопрогулянка з родиною Лягінових-Верховських була моєю особливою відповідальністю. Вони творчі, вони розумні, вони різні і їх багато. Їхня родина – це про життя, яке триває попри війну, разом з війною і незважаючи на неї.

Вони про те, що усміхатись, гуляти вулицями коханої Одеси, святкувати, працювати, виховувати, творити і народжувати на часі саме зараз, бо іншого життя в нас немає.

Вони про те, що треба повертатись до коріння, милуватися тихим небом, міцніти особисто та в родинному колі та цінити один одного, своїх близьких, свою громаду та себе.

Мы зустрілися в серці Одеси, щоб насолодитися атмосферою міста та відчути як декілька реальностей зливаються в одній точці, біля ротонди в Міському Саду. Ніхто з нас не забуває, що іде війна. Але кожному з нас на часі радіти, життю, особливо, коли не гудить повітряна тривога, а поруч рідні та близькі.

Тож дивіться на світ з вдячністю, усміхайтесь широко і щиро, говоріть одне одному і собі теплі слова, дякуйте та гуртуйтеся, щоб примножити свою силу та наблизити нашу Перемогу.