. просто я

Це не буде якимось науковим докладом або цікавою книгою з купою романтики, проте я хочу поділитися історіями з мого життя, відкрити себе… Можливо, в світі ще є такі цікаві люди як я, які люблять слухати або читати про життя інших, бачити, як відбуваються різні події…

Ну, почати можна з простого. Я — звичайна така собі дівчинка 17 років, але не можу сказати, що за своє життя я мало чого пережила. Це все можна дуже довго і нудно розповідати, проте я ж для цього і прийшла до думки, що варти написати цю «недокнигу». Чому «недо»? Та як мінімум тому що я не знаю,як правильно пишуться книги, мені важко вигадувати якісь сюжети, тільки якщо в мене вже він є готовий і треба додати певних деталей, ну або емоцій.

Так ось, росла я завжди в середньому достатку, звісно, іноді бували і злидні, проте не такі як ви можете уявити, просто фінансова криза. Я не можу сказати, що моє дитинство було легким і безтурботним, але й воно не було занадто жахливим. Мій батько досить часто влаштовував концерти (не в прямому, звісно, сенсі), але були й моменти, коли все було добре. З мамою в дитинстві в мене взагалі все було чудово. Вона завжди відстоювала мене, іноді ми сварились, проте в нас був дуже сильний зв’язок. Без маминого поцілунку перед сном я навіть заснути не могла, але про це згодом. Як я можу описати себе? Ну, я перша дитина в сім’ї. І досить довго я була одною. В дитинстві я була вередливою, норовливою, проте я завжди мала багато друзів. З часом ми, звичайно ж, всі пересварились, але дифіциту подруг я не мала ніколи. А ще… так згадуючи, я можу сказати, що я багато брехала в дитинстві. Чесно, я не знаю, чому так, і навіть зараз не назву конкретної причини. Можливо, це передалось від батька. І ні, він не поганий, просто навіть зараз любить прибрехати. Мені зараз досить важко це писати, бо я не знаю, як зв’язати слова до купи і це все правильно донести. Бо я дуже хочу, аби комусь це допомогло стати сильнішим, як стала я. Для мене мотивацією здобути цей стержень стали люди. Як? Досвід. Мій, чужий( з книжок, історій). Ніколи б ніхто не подумав, але я дуже надихаюсь людьми, їхніми життєвими проблемами, успіхами.

В дитинстві я досить часто бачила те,що діти, на мою думку, бачити не мають, а саме: бійки, сварки, звинувачення. Я вважаю,що це має залишатись суто між батьками, і на дитину жодним чином не виливатись. Але ми не про це говоримо. І через це все для мене стало нормою, що хтось когось б’є і так далі. Точніше не те щоб нормою, але в мене немає на це реакції шоку чи страху,хоча я по натурі дуже емпатична і сентиментальна. Тому зараз багато думає, що я якась безсердечна, бо нам з компанією розповідали історію, як чоловік з ревнощів забив дружину до втрати свідомості, а я не дала ніякої реакції. Звісно, ця ситуація жахлива, але щоразу думаючи про це – емоцій в мене немає, юо я теж неодноразово бачила, як батько бив маму до синців, всадин і так далі. А найгірший удар який може бути — моральний. Від нього відіти дуже важко. Синці зійдуть, а от душевну рану дуже важко загоїти. Навіть якщо вийшло, то осад буде завжди. А для мене найгірший моральний біль — це не приниження чи обзивання. Для мене — зрада, брехня, лицемірство. Від цього відходити дуже важко. Було. Зараз я дуже легко відпускаю і ситуації, і людей. От це той досвід, про який я казала.

До речі, про зраду. Її я, певне, боюсь найбільше. Брехню і лицемірство ще можна відпустити. А ось зрада — це про довіру. Про зраджену довіру, так правильніше. Для мене найгірше, коли ти відкрився людині (хоча це дуже важко конкретно мені), а тебе кинули(до речі, зараз в навушниках грає пісня Скрябіна — Кинули).А про зраду.. В мене було. Навіть не в плані романтичних стосунків, а в плані дружби, це ще гірше. Дружба для мене важливіше, ніж кохання. В мене дуже мало друзів, бо я не відкриваюсь нікому, хоча я доволі товариська. Але якщо хтось з моїх друзів зараз зрадить мою довіру — думаю, я повернусь в той стан, який в мене був двічі в житті. Не буду зараз про це, я буду плавати у всьому потрохи, але до всього дойду згодом.

В школі мене досить часто травили (класу до 8), не буду приховувати, що я теж не без гріха і гнала приколи з інших. Я була кругленька така дівчинка, тому часто чула з тодішніх дитячих вуст слова по типу «колобок, коровка» , зараз я розумію, що в принципі відсотків 80 дітей стикаються з насмішками і це не те щоб норма, але вже автоналаштування в школі. Бо кожен хоче якось виділитись або самоствердитись. Який я зробила висновок з цього вже зараз? Перехворіючи(ну або ще не повністю) рхп, коли мене дуже хвилювало, що скаже хтось,я прийшла до висновку, що для запобігання булінгу треба просто виховати стресостійку дитину. Або давати дітям все(в плані виховання), щоб нікому не доводилось самостверджуватись за рахунок інших. Хоча й наразі мене зовсім не хвилює думка інших, але тоді я не розуміла цього всього і дуже близько сприймала, що теж не дуже вплинуло на моє ментальне здоров’я. До речі, в класі була дівчинка повнішою за мене, але так як вона всім допомагала з навчанням(а в нас був маленький клас), то її не так сильно травили. І одного разу ми з класом пішли прибирати територію на вулиці. Прибираю я, і дзвонить мені бабуся, та дівчинка починає казати «Ні. Ти нікуди не підеш, здуріла» Я кажу «Та пішла ти», ну і я пішла говорити. Поки я стояла спиною, вона вдарила мене по ній граблями і засипала листям з піском. А знаєте, що найцікавіше? Їй ніхто нічого не сказав. Хлопці сміялись і все. Так як вона допомагає і так далі. Я розплакалась і втікла. Вчителю я ніколи не жалілась, бо мене з дитинства мама вчила все вирішувати самостійно. А та дівчинка пожалілась, бо боялась,що це зроблю я. По її словам я не хотіла прибирати і втікла в магазин. Одне правдиве слово. Я втікла. Не в магазин, а на сходи. Плакати. А що я ще могла зробити? Повернутись і бути приниженою? Та ні, характер в мене був ще з дитинства. Але ж.. ту дівчинку я не вдарила у відповідь. Досі собі думаю через що я змовчала. Після цього я ніколи не ігнорую схожі події. Хоча й це був 6 клас, але я дала собі обіцянку, що більше я не дам себе принизити нікому. Так і сталось, але є людина,яка досі дозволяє собі мене принижувати. Це мій батько. Я терплю ці утиски. Чому? Тому шо я все вибачу і мамі, і татові. Вони — це я. Скільки б гидоти ми не зробили один одному, але я вибачу їм все. І це правильно. Треба вміти вибачати. Звісно, тільки те, що вибачається. А найголовніше — відпускати, адже жити з образами набагато важче, аніж тоді, коли ти за це забув. Я так і роблю. Всі абсолютно ситуації я відпустила, проте деяким не вибачила. І чесно, так кайфово жити, коли ти не придаєш значення присутності людей в житті…Ні,справді. Зараз мій світ сконцентрований суто на мені. І ні, не тому що я егоїстка. А лише через те, що раніше я думала забагато про все. Через це в мене з’явилась звичка накручувати себе, яка досі мене не покидає. Раніше я забагато думала «Блін, а що ж за мене скажуть» або «Чому так вчиняють зі мною?». А зараз просто перестала шукати виправдання, особливо це розповсюджується на хлопців. Не прийшов — не захотів, не зробив — не захотів. Все дуже просто. Судячи по собі, я можу з впевненістю сказати, що якщо людина хоче — зробить для тебе ВСЕ. Особливо, якщо любить. Я любила одного такого собі хлопчика. Ми були однолітки, певний час навіть однокласниками. Зустрічались не мало, але й не довго, а саме рік і 8 місяців. Ці стосунки — це єдині серйозні стосунки, які в мене були за моє життя. Я не можу сказати, що цей хлопчик був моїм першим коханням, адже мені за все життя, в принципі, багато хто подобався. І були хлопці до нього, які мені подобались не менше. Але до них я швидко прегорала. А з ним такого не було. Щоб зберігати таємницю — назвемо цього хлопчика Х(не літера х, а хай це буде ікс).

Так ось. Наша історія зав’язалась ще в 9 класі, коли ми були в паралелях. Він мені сподобався в вересні(хоча в вересні в мене був «хлопець», але це були якісь дитячі мутки, які тягнулись 2 тижні. В результаті він мене кинув зі словами «Ну ти точно б мені не дала,тому я пішов до неї, бо вона точно мені б не відмовила. Мені тоді ще було 13, а він старший на рік. Не вважаю це нормою. Типу казати «Ти не дала,тому я тебе кинув». Камон, мені вже майже 18, а я досі нікому не дала, то що, мене тепер всі будуть кидати?)Тут я хотіла посміятись, але уявляйте, що ці всі розповіді я розказую емоційно. Так ось, на тему Х. Він мені сподобався візуально, я ходила придивлялась. Мовчала 2 місяці. І ось в листопаді через нашу спільну знайому я почала з ним спілкуватись. Це було перед моїм днем народження. Спілкування йшло емоційними гойдалками. А через 2 тижні він по телефону запропонував мені зустрічатись. Проте в школі ми робили вигляд, що і не знаємо один одного. Точніше він. В стосунках ми постійно сварились. Одного разу навіть гуляли. Чесно, я чомусь вже забула як це було. Пам’ятаю, що після цього світилась дуже і раділа. Але ніби прям такого нічого не було. Він мене виводив, а потім сказав, що це я істеричка. Типу він мене провокував говорячи за дівчат, хоча знав, що на мене це давить. За пару днів до розставання, я йому дзвонила по декілька разів, але трубки ніхто не брав. І в один такий собі день він мене кинув. Тоді мені було дуже боляче. Справді, я дуже плакала. А найгірше, що коли я повернулась в школу, то він своїм хлопцям сказав, що сміявся з мене і взагалі це було на спор. Мені тоді було дуже боляче. А потім, в 10 класі, нас поділили і ми опинились в одному класі. З вересня по листопад ми спілкувались нейтрально, але були моменти, коли ми сварились. В листопаді спілкувались дуже навіть добре. А на початку грудня він запропонував мені зустрічатись. Я не розумію, як погодилась на це після 9 класу. Спочатку все було чудово, ми не сварились. Зустрічаємось 2 місяці і починається війна. Я до останнього казала, що цього не станеться. Вірила, що це абсурдно. Не може бути вторгнення. І тут 24 лютого…5 ранку. Мама в сльозах забігає до нас, кричить, що почалась війна. Я починаю плакати, пишу своєму містеру Х. В мене істерика. Ми поїхали до друзів сім’ї за пару км від мого дому. Я була в 3 кілометрах від нього. Ми не побачились ні разу за пару днів. А потім…ми поїхали до бабусі на Захід країни. Щодня я дуже плакала, що хочу додому. Причина була не так в домі, як в містері Х. Я дуже сумувала. Хоча розумію, що могла знайти там собі хлопця. Дуже багато зі мною хотіли знайомитись, та я навідріз думала тільки за хлопця. Але не дивлячись на це, я щодня вислуховувала про те, яка я… коротше, дівчина легкої поведінки, адже я фарбувалась, гарно одягалась і гуляла в місті. Дівчата, я дуже вас прошу. НІКОЛИ НЕ ТЕРПІТЬ ТАКОГО!НІКОЛИ НЕ МОВЧІТЬ!НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛЯЙТЕ СКАЗАТИ НА СЕБЕ ЩОСЬ, НА ЩО ВИ НЕ ЗАСЛУГОВУЄТЕ!Засуджувати Вас за якісь дії — можете лише Ви самі. Ніхто не може знаи, що Ви відчували, чи чим керувались під час певних дій. Тому ЗАВЖДИ відстоюйте себе. Навіть якщо я не права, то я нікому не дам права засуджувати мене, бо судити себе можу тільки я сама. Можливо, для когось моя думка не до душі, ну або не імпонує. Я ніколи не кажу, що думка неправильна. Чому? Тому що кожна думка вірна, адже хтось так вважає. А кожне твердження є правильним для когось.

Зазвичай, люди судять по обкладинці. По тому, як ти себе поводиш у суспільстві. В мене так завжди. На людях я емоційна, весела, душа компанії, але по факту — це не так. Я позитивна, звісно, проте сама по собі я дуже чутлива і спокійна. Все залежить від оточення. Так, певне, у багатьох. Але суто моя порада: ніколи у суспільстві не відкривайтесь відразу. Люди потім можуть використовувати це проти вас. В мене так було. Майже завжди. Раніше я була дуже відкрита, але мене багато разів ранили, видавали мої секрети, а ще гірше — сміялись з мене. Як я це пережила? Якось з кожною дружньою зрадою я перестала прив’язуватись. Прийшла до цього з часом. Почала розуміти, що всі люди йдуть і це нормально. До кінця з собою піду лише я сама. Тому я завжди кажу, що треба цінувати себе і відстоювати лише свої інтереси. Так, це егоїстично, проте постійно діючи в інтересах інших — втрачаєш себе. Який сенс життя, якщо вічно думати за інших?Звісно, якщо це тільки не сім’я.

В моєму житті було дуже багато різних ситуацій, які навчили мене бути сильною і незламно. Але все з часом. Якби я знала,що це комусь цікаво,то я би писала,юо про моє життя можна писати не одну книгу.