Новорічні казки

КАНІКУЛИ МАРУСІ

У нашому містечку жила дівчинка на ім’я Маруся. Вона була дуже весела та енергійна, і завжди відчувала себе найщасливішою дівчинкою на світі. Закінчивши уроки в останній день навчання, Маруся була в гарному настрої і запропонувала своїм однокласникам влаштувати незабутні канікули.
Після школи діти вирушили на прогулянку до лісу, де зустріли Снігуроньку та Діда Мороза. Дідусь розповідав дітям про свої пригоди, а Снігуронька підказали, як знайти ключ від сундука з подарунками, який вони приховували під старим дубом до нової ночі. Ключ принесе Сова у своєму клюві щойно діти розгадають усі ребуси. Діти подякували за несподівані приємні сюрпризи та відпустили Діда з онукою.
Розгадавши ребуси, вони справді побачили Сову, яка щось кинула, пролітаючи над головами дітей. Знайшовши ключ – вони раділи ще більше. Повернулись у своїх двір дітей вже з подарунками. День минув. Маруся та її друзі були в захопленні від такої цікавої прогулянки та пригод.

Наступного дня діти пішли на ковзанку, де Маруся виявилася справжньою майстринею. Дівчинка літала на ковзанах, як справжня професіоналка, і всі її друзі захоплено вигукували. Тоді однокласники засніжили гірку, зліпили сніговика та награлись у сніги, радіючи снігу. Це було справжнім веселим випробуванням для всіх.
Нарешті, після цієї насиченої денної програми в перший день канікул, Маруся та її друзі повернулися назад, де їх чекав смачний обід та гарячий чай. Діти розповіли батькам про всі свої веселі забави дня.

Ввечері Маруся та її друзі згадували день та вже будували плани на тиждень, щоб кожен день провести цікаво та з користю, щоб ці зимові калі були незабутніми, які запам’ятовують на все життя.

Діти навчилися цінувати дружбу, веселитися та насолоджуватися кожним моментом життя. І хоча канікули швидко промайнути, дуже хочеться залишити спогади про цей чудовий час в серцях назавжди.

6-А клас

Чаклунки на Новорічному святі

Одного зимового ранку, коли сніг тихо кружляв у вітрі, Діана заявила:
— Софа, цього року ми обов’язково станемо чаклунками!
Софа, яка в той момент намагалася зліпити сніговика, зупинилася, поклала сніжку на голову і запитала:
— Але як? У нас же немає чарівної палички!
— Ага! — відповіла Діана з блиском в очах. — Ми просто повинні знайти справжніх чаклунок!
І так, вони вирушили в подорож, сподіваючись знайти чаклунок, який міг би навчити їх магії. Дівчата пробиралися через густий ліс, покритий снігом, змішуючись і жартуючись.
— Чи знаєш ти, чому сніговики ніколи не втрачають свого настрою? — запитала Софа, і, не чекаючи відповіді, сама ж продовжила. — Бо у них завжди є «морозний» гумор!
Зрештою, вони натрапили на стару хатину, з вікон якого виходило тепле світло. Діана з Софою обмінялися поглядами і, не вагаючись, постукалися в двері. Відчинив їх дивний старий чоловік у червоному халаті, з довгою сивою бородою, глибокими очима, як два сині озера.
— Я Дід Мороз, — представився він. — Чого вам треба, дівчинка?
— Ми хочемо стати чаклунками! — одночасно вигукнули Діана і Софа.
— Чаклунками? — Дід Мороз посміхнувся. — Це дуже серйозно! Вам потрібно пройти через три випробування, щоб показати, що ви гідні магії.
Діана та Софа з ентузіазмом погодилися. Дід Мороз розповів їм про перше випробування. Вони повинні були знайти зниклу новорічну іграшку, яка належала його улюбленій ялинці.
— Зникла? — запитала Софа. — Чи вона пішла на прогулянку?
— Можливо, — зауважив Дід Мороз. — Я чув, що вона потрапила до лісових ельфів. Вони люблять грати в хованки!
Дівчата вирушили до лісу. Там вони стикнулися з веселими ельфами, які були зайняті святкуванням.
— Привіт, ельфи! — кликала Діана. — Ви не бачили новорічної іграшки?
— Ту, що така яскрава і сяюча? — спитав один з ельфів, стрибаючи на місце. — Так, ми її взяли! Але якщо ви хочете її повернути, вам потрібно виграти в нашу гру!
— Яка гра? — запитала Софа, з азартом у голосі.
Ельфі планує, що дівчата повинні пройти через «Кубок сніговика». Це була гра, де потрібно було зліпити сніговика за 60 секунд, використовуючи лише одну руку. Діана та Софа із захопленням взялися за справу.
— Я зову свого сніговика Снігурчиком! — вигукнула Діана.
— А я — Снігопадом! — додала Софа.
Коли час вичерпався, ельфи почали сміятися. У Діани вийшов справжній шедевр, а у Софії — справжня комедія. Сніговик Софі мав один величезний сніжний куля, а другий — маленький, що викликало бурхливий сміх у всіх присутніх.
— О, це ж справжній шедевр! — захоплено прокоментував один з ельфів. — Ви перемогли! Ось ваша іграшка!
Вони отримали яскраву кульку, яка світилась, і поспішили назад до Діда Мороза.
— Ви пройшли перше випробування! — сказав він, помахуючи рукою. — Тепер до другого. Вам потрібно знайти рецепт ідеального новорічного печива, який належить чаклунці Грета. Вона живе на вершині морозного пагорба.
Діана та Софа піднялися на пагорб, і нарешті знайшли хатину Грети, яка була прикрашена величезними іграшками та сніговими гірляндами.
— Привіт, Грето! — привіталися дівчата. — Ми шукаємо рецепт ідеального печива!
— О, ви повинні спочатку довести, що вмієте пекти! — відповіла Грета, дістаючи величезну книгу рецептів. — Я дам вам продукти, але ви самі повинні зібрати печиво.
Грета дала їм муку, цукор, масло і трохи магії (соковиті блискучі зірочки з її чаклунською сумкою). Дівчата взялися за справу, але тут почалося!
— Чи знаєш ти, чому печиво не може грати в хованки? — запитала Софа, поки вони збивали тісто.
— Чому? — усміхнулася Діана.
— Бо воно завжди «попадає» на очі! — сміялася Софа.
Вони створили печиво, яке виглядало як різнокольорові сніжинки. Коли вони спекли, Грета відкусила шматочок і закрила очі.
— Це ідеально! — вигукнула вона. — Ви пройшли друге випробування!
Тепер залишилося лише одне — знайти чарівну паличку, яка була загублена в Країні Снігів. Діана та Софа вирушили туди, з надією на успіх.
Коли вони прибули, побачили, як усі сніговики танцюють у веселому колі. Серед них був і той самий сніговик, якого вони зліпили раніше!
— Снігурчику! — закликала Діана, і сніговик підійшов до них.
— Я чув, що ви шукаєте чарівну паличку! — сказав він. — Вона десь тут, але вам потрібно пройти через «Сніговий лабіринт», щоб її знайти!
Софа з Діаною погодилися. Вони ввійшли в лабіринт, де снігові стіни змінювалися, а сніг кружляв навколо, як вітри.
— Чи знаєш ти, чому сніг не любить грати в карти? — запитала Софа, намагаючись бути оптимістичною.
— Чому? — цікавилася Діана.
— Бо він завжди «замітає» всі карти! — засміялася Софа.
Вони сміялися і жартували, проходячи крізь лабіринт, поки, нарешті, не знайшли паличку, яка світилася яскраво.
— Ура! — вигукнули дівчата одночасно.
Коли вони повернулися до Діда Мороза, він усміхнувся і сказав:
— Ви пройшли всі три випробування! Тепер ви справжні чаклунки!
Діана та Софа радісно обійнялися. І тут до них підійшов Дід Мороз з великою мішкою подарунків.
— Тепер ви готові зустріти справжні чудеса! — сказав він. — І я, Дід Мороз, дарую вам чарівні палички!
Дівчата отримали палички, які світяться, і відчули, як усередині них прокидається магія.
— Дякуємо, Діду Морозу! — вигукнули вони.
Дід Мороз подівся на них з усмішкою і сказав:
— Пам’ятайте, що справжня магія не тільки в чарівних паличках, а й у доброті, дружбі та веселощах. Використовуйте свою магію, щоб робити добро!
З того часу Діана та Софа стали найсильнішими чаклунками в Чарівному містечку, даруючи радість та сміх усім навколо. А на наступний Новий рік вони святкували з Дідом Морозом, який приніс їм ще більше подарунків і веселощів.
І жили вони довго, сміючись і використовуючи новорічні свята, повні магії та доброти.

Назарова Діана, 6-А клас

Чарівний ліс і кристал доброти

У далекій країні, де дерева шепочуть таємниці, а пташки співають про чудеса, розташувався Чарівний ліс. Із самого ранку до вечора в ньому відбувалися незвичайні речі. Тут жили феї, які вміли плести зіркові нитки, та гноми, що збирали веселку для вечірніх свят. Але найбільше вражала усіх одна особа — злий чаклун Громозека. Він був таким злобним, що навіть його тінь боялася з’являтися на сонці!
Одного разу, в переддень Нового року, Громозека вирішив, що пора вкрасти Кристал Доброти. Цей кристал виблискував усіма кольорами веселки і дарував щастя всім, хто його бачив. Чаклун, із зупинками на сніданок, обіда і вечерю, влаштував своїм друзям — мишам — справжнє свято. Він, звісно, пригощав їх сиром, але не простим, а магічним, від якого миші ставали ще злішими!
У той час, у сусідньому селі, жили дівчинка на ім’я Ліна та хлопець на ім’я Макс. Вони завжди мріяли про пригоди, а новорічні свята лише підгортали їхню уяву! Ліна була сміливою, як левиця, а Макс — розумним, як лисиця. І от, коли вони дізналися, що Громозека викрав Кристал Доброти, їхня пригода почалася!
— Ми повинні повернути кристал! — заявила Ліна, розгнівано стиснувши кулаки.
— Так, але як? — замислено запитав Макс. — У нього ж є миші-гвардійці!
— Ммм… у мене є ідея! — радісно виголосила Ліна. — Ми можемо влаштувати справжній новорічний бал! Він же любить свята, та ще й сир!
Макс почав посміхатися, адже знав, що Ліна завжди знаходила спосіб. Вони вирішили підготувати бал, на який запросять Громозеку. Для цього їм потрібні були новорічні прикраси, музика та, звичайно, багато сиру!
Вони зібралися разом із друзями: феями, гномами, а також ведмедем Топою, який співав так, що навіть зірки на небі танцювали. Вони прикрасили ліс яскравими гірляндами з вогників, а на деревах повісили ялинкові іграшки, зроблені з грибів і жолудів.
— Це не просто бал, а справжнє свято! — з захопленням промовила Ліна.
Коли все було готово, Ліна з Максом надіслали запрошення Громозеці. Він, звичайно, не міг відмовити такому гарному святу і, з нетерпінням чекаючи на смачний сир, прийшов. Діти підготували улюблені страви чаклуна — сирні кулі, запечені з магічними травами.
Коли Громозека з’явився, Ліна і Макс почали танцювати, а ведмідь Топа співав пісні про дружбу і доброту. Чаклун, намагаючись залишатися серйозним, не зміг встояти перед веселощами. Він почав сміятися, і навіть його миші-гвардійці, які спочатку трималися насторожі, приєдналися до танців.
Весь ліс заполонили радість і сміх. Громозека, забувши про свій злодійський план, врешті-решт навіть почав веселитися. Ліна і Макс швидко зрозуміли, що це їхній шанс!
— Громозеко, — промовила Ліна, — давай з тобою укладемо угоду! Якщо ти повернеш Кристал Доброти, ми запрошуватимемо тебе на всі новорічні свята!
— Хм, — задумався чаклун. — Я ніколи не відмовлявся від свят! Але… чому я повинен повертати кристал?
— Тому що, — відповів Макс, — щастя, яке приносить кристал, робить святкування ще яскравішими! А ти ж хочеш, щоб усі були щасливі, правда?
Громозека враз замислився. Він завжди мріяв про те, щоб бути бажаним на святах. І нарешті, згадавши, як він танцював під новорічні пісні, зітхнув:
— Добре, я поверну кристал! Але тільки якщо ви обіцяєте, що я зможу приєднатися до ваших свят!
Ліна з Максом радісно закинули руки вгору. Вони знали, що справи йдуть на лад! На наступний день Громозека приніс Кристал Доброти, який сяяв так яскраво, що навіть сонце позаздрижувало.
— Ось, — сказав він, віддаючи кристал. — Тільки пам’ятайте, я хочу бути частиною вашої веселої команди!
Ліна і Макс обняли чаклуна, і всі разом вирушили на свято. Кристал повернувся на своє місце, а Чарівний ліс знову заповнився світлом і радістю.
З того часу Громозека більше не був злим. Він став добрим чаклуном, а Ліна і Макс завжди запрошували його на свої свята. І тепер у всіх була можливість святкувати разом, співаючи пісні про дружбу, доброту та веселі новорічні пригоди.
І так, у Чарівному лісі, де дерева шепочуть таємниці, а пташки співають про чудеса, відбулося одне з найкращих свят, яке всі пам’ятатимуть ще дуже довго. А Кристал Доброти став символом дружби, яка завжди перемагає зло.
Так закінчилася ця казка, але пригода Ліни і Макса тільки починалася. Хто знає, які ще чудеса чекають на них у Чарівному лісі!

Альона Тичкіна, 6-А клас

Чарівний ліс і Мудра Сова

В одному чарівному лісі, де дерева завжди шептали таємниці, а зірки світилися яскравіше, ніж у будь-якому місці, жила мудра сова на ім’я Суно. Суно була не просто совою, а справжньою поетесою! Кожну ніч вона писала вірші про зірки, місяць та зимові пригоди своїх друзів.
Коли наступила зима, Суно з нетерпінням чекала на Новий рік. Вона завжди вражала величезні святкування, кликала всіх своїх друзів: білок, зайців, лисиць і навіть ведмедів! Але цього року трапилася дивна річ. Ліс раптом став похмурим і мовчазним, а всі звірі почали панікувати.
Одного ранку, коли Суно сиділа на своєму улюбленому гіллі та писала вірш про снігову королеву, до неї прилетіла метелиця на ім’я Топчик.
— Суно! — закричав Топчик, розмахуючи своїми маленькими крилами. — Термінова новина!
— Що сталося, мій маленький друг? — запитала Суно, відклавши свій блокнот.
— У лісі з’являється дивний акордеон! — сказав Топчик. — Він поглинає всю магію, і якщо ми не об’єднаємося за 48 годин, наш ліс зникне назавжди!
— О, ні! — вигукнула Суно. — Це жахливо! Ми повинні зібрати всі звіри і придумати, як зупинити акордеон!
Суно вирушила в подорож, щоб знайти своїх друзів. Першою зупинкою були вовки, які ховалися в печі на краю лісу.
— Привіт, вовки! — привіталася Суно, коли зайшла в печеру. — Нам потрібна ваша допомога!
Але вовки, що були відомі своєю почуттям, згрібилися в кутку.
— Навіщо нам це? — заскрипів один з них. — Ми не маємо часу на твої казки, сово!
— Але це не казка! — заперечила Суно. — Акордеон поглинає магію лісу! Якщо ми не об’єднуємося, ви навіть не поласувати смачними зайцями на Різдво!
Вовки з цікавістю переглянулися. Один із ними, на ім’я Вовки, нарешті заговорили.
— А що ти пропонуєш?
— Об’єднатися! — відповіла Суно. — Ми можемо створити свято, яке залучити всіх звірів лісу!
Вовки переглянулися знову, але їх голод до свята переважив страх.
— Гаразд, — сказав Вовки. — Але якщо тільки ти нас розважиш!
Суно посміхнулася. Вона знала, що це буде весело! Вони почали готуватися до свята: вовки смачні м’ясні страви, а Суно підготувала вірші та пісні.
Коли все було готово, Суно запропонувала всім звірам прийти на свято. Вона прилетіла до білок, зайців і навіть до ведмедів, розповідаючи їм про акордеон і про те, як важливо об’єднатися.
Свято відбулося на великій галявині під величезним дубом. Звірі прийшли з подарунками, піснями та танцями. Ліс засяяв магією, і навіть акордеон затремтів, коли відчуєте радість звірів.
— Давайте співаймо разом! — вигукнула Суно, піднімучи своє крило. І всі звірі почали співати!
Акордеон, який спочатку поглинав магію, раптом почав реагувати на веселощі. Його звуки змінилися, ставши мелодійними і легкими.
— Подівитися! — вигукнули всі разом Вовки. — Акордеон не поглинає магію, він її дарує!
Суно, розуміючи, що вони знайшли спосіб зупинити акордеон, почали танцювати на гіллі. Всі звірі приєдналися до неї, і ліс наповнився сміхом і радістю.
Коли свято добігло кінця, і всі звірі втомилися від танців, вони зрозуміли, що спільна робота і дружба можуть перемогти будь-які труднощі. Акордеон більше не поглинав магію, а, навпаки, дарував їй усім.
Суно, задоволена, сила на гіллі, знову взяла свій блокнот і почала писати новий вірш.
— Дякую вам усім, — сказала вона, — за вашу дружбу і підтримку. Цей ліс завжди буде чарівним, поки ми разом!
І так, чарівний ліс знову заповнився сміхом і радістю. А Суно стала не тільки мудрою совою, а й символом дружби та єдності.
І з того часу, кожного Нового року, звірі збиралися разом, щоб святкувати та згадувати той дивовижний день, коли магія лісу була врятована завдяки дружбі та веселощам.
Акордеон більше ніколи не поглинав магію, бо розумів, що справжня магія сталася в єдності і спільних радощах. І так, сувора зима перетворилася на веселий Новий рік, а Суно завжди залишалася мудрою своєю, що приносила радість усім живим істотам у лісі.

Міщенко Олександр, 6-А клас

Гарі Потер і Зникла Ялинка

На кануні Нового Року в Хогвартсі панувала атмосфера святкового чаклунства. Сніг тихо падав на землю, а в повітрі кружляли іскорки феєрії. Всі учні готувалися до святкування, а по коридорах школи лунали сміх і веселощі. Гарі Потер, знову в окулярах, що майже завжди сповзали з носа, разом зі своїми друзями, Роном і Герміоною, планував найкраще святкування в їхньому житті.
Проте, не все було так безхмарно. У той момент, коли трійця вирішила принести ялинку до великої зали, щоб прикрасити її яскравими вогниками, з’ясувалося, що ялинка загадковим чином зникла! Не лише ялинка, але й Герміона, яка мала на меті знайти найкрасивішу ялинку в лісі!
— Ой, Гарі! — закричав Рон, тримаючи в руках старий мітлу. — Де ж наша ялинка?
— Я вважаю, що тут замішані чаклуни! — вигукнув Гарі, згадавши про старих ворогів, які могли б захотіти зіпсувати свято.
— Чи не здається тобі, що це більше схоже на роботу якогось недовгого чарівника? — усміхнулася Герміона, з’явившись раптово з-за кута.
Гарі та Рон спочатку злякалися, але потім зрозуміли, що вона просто жартує. Герміона, звичайно, не могла заблукати в лісі. Вона завжди була на висоті!
— Ні, я серйозно! — продовжила Герміона. — Я тільки що знайшла якісь дивні сліди на снігу. Вони ведуть до Кривого Лісу.
Так, трійця вирушила в Кривий Ліс, де, за чутками, мешкали найрізноманітніші магічні істоти, а також кілька недоліків чаклунів.
Ліс зустрів їх холодним вітром і шурхотінням дерев. Гарі, Рон і Герміона йшли обережно, намагаючись не зламати жодної гілки. Через деякий час вони натрапили на дивний курган із снігу.
— Що це може бути? — запитав Рон, розглядаючи снігову купу.
— Можливо, це сліди чаклуна! — сказала Герміона, намагаючись виглядати серйозною.
Раптом з купи снігу з’явився маленький сніговий чоловічок з великими очима і червоною шапочкою.
— Привіт, друзі! Я Снігочок! А ви хто такий? — весело запитав він.
— Ми Гарі, Рон і Герміона! Ми шукаємо ялинку та Герміону! — відповів Гарі.
— Ялинка? Герміона? — перепитав Снігочок, потираючи свої ручки. — Так, я чув, як два чаклуни забрали їх до свого замку, що ховається за Деревом Щастя!
— І де ж це Дерево Щастя? — запитав Рон, сподіваючись, що це не ще один жар.
— Це зовсім поруч! Просто йдіть прямо й не звертайтеся вліво, бо там живе Болотяний Монстр, який обожнює грати в карті! — попередив Снігочок.
Троє друзів подякували Снігочку і вирушили далі. Як тільки вони підійшли до Дерева Щастя, воно розквітло неймовірними кольорами, немов святкова ялинка.
— Це так чудово! — вигукнула Герміона. — Але де чаклуні?
Раптом з-за дерева вийшли дві дивні постаті: один мав великий зелений вуха і червону бороду, а інший був на зріст з маленьким сніговим чоловічком, але з палаючими очима.

— Ми чаклуни! — проголосив перший. — Я Кракс, а це мій товариш Фрікс!
— Чому ви вкрали ялинку і Герміону? — запитав Гарі, намагаючись виглядати грізно.
— Бо ми раді, щоб Новий Рік був особливим! — відповів Кракс, потираючи руки. — Але ми не вміємо чаклувати, тому взяти ваше!
— Це ж не єдиний спосіб зробити свято! — заперечила Герміона. — Ви можете запросити всіх до себе і зробити свій святковий вечір!
Кракс і Фрікс переглянулися і, нарешті, усміхнулися.
— Це може бути чудова ідея! — сказав Фрікс. — А ви самі допоможете нам прикрасити ялинку?
— Звісно! — відповіла Герміона.
Тож трійця разом з Краксом і Фріксом вирушила до замку чаклунів. Вони разом прикрашали ялинку, сміялися над жартами, і навіть із задоволенням грали в магічні ігри.
Коли ж ялинка була готова, всі зібралися навколо неї. Гарі, Рон і Герміона допомогли Краксу та Фріксу організувати свято, яке стало найкращим у всьому Кривому Лісі.
— З Новим Роком! — вигукнули всі разом, святкуючи під сяючими вогниками.
Того вечера Гарі і його друзі зрозуміли, що справжнє свято — це не лише про ялинку, а про те, щоб бути разом з друзями, поділитися радістю і сміхом. І якщо іноді ти стаєш на хибний шлях, завжди можна знайти спосіб роботи на правильний.
Коли свято закінчилося, Кракс і Фрікс обіцяли, що більше не крадуть ялинки, а натомість запрошують усіх до себе на свято. Гарі, Рон і Герміона повернулися до Хогвартсу з новими друзями і незабутніми спогадами.
А сніг тихо падав, наче казка про дружбу, сміх і магію, що завжди буде з ними. І вони знали: попереду ще багато чарівних пригод!

Багрич Єлизавета, 6-А клас

Козак Гребісніг та Різдвяна Пригода

У селі, яке зветься Гребісня, жив веселий козак на ім’я Гребісніг. Кожен знав, що він найсмішніший козак у всій Україні. Його вуса були такими великими, що під час сильного вітру вони могли змагатися з вітряками! А ще, Гребісніг мав золотий голос, який лунав так, що навіть горобці приходили послухати його пісні.
Ось і настав грудень. Село Гребісня готувалося до Різдва. Але цього року сталося диво — снігу не було! Кожен козак і козачка, від малого до великого, бігали по селу в паниці, наче кури без голови. «Як же ми святкуватимемо Різдво без снігу?» — питали одні. «А як же колядки під снігом?» — запитували інші.
Гребісніг сидів на своєму улюбленому стільці з дерева і, здається, розмірковував. Він вирішив, що якщо сніг не прийде до нього, то він сам піде за ним! «Я ж козак, а не просто так!», — вигукнув він.
Узявши свою кобзу, Гребісніг поклав її на спину, а біля пояса закріпив великий рюкзак, повний пиріжків з капустою. «На всякий випадок», — подумав він, усміхаючись.
Вийшовши зі свого дому, Гребісніг вирушив у подорож. Його перша зупинка була в сусідньому селі, де жили сусіди з боліт. Це були дуже цікаві істоти — жаби, які вміли співати різдвяні колядки! Гребісніг завжди мріяв почути свій спів.
Коли він підійшов до боліту, почув, як жабі завдяки пісні про сніг. «Слухайте, слухайте! Хто не знає, не питайте! Снігу немає, але ми його чекаємо!» — співали вони.
«Привіт, дорогі жаби! Чи сніг ви разом хочете зі мною знайти для Різдва?» — запитав Гребісніг.
«Ми не можемо йти далеко, бо боїмося, що нас хтось з’їсть!» — відповіли жаби.
Гребісніг задумався. «А як щодо того, щоб я вас захистив, якщо ви заспіваєте мені колядку?»
Жаби зрадили, адже любили співати. Вони почали колядувати, а Гребісніг, підстрибуючи, підспівував їх. Опинившись у такому веселому настрої, Гребісніг почав танцювати, а жаби стрибали в такт.
Раптом, від їхнього співу та веселощів, з’явилася снігова хмара! Вона пронесла над болітами, і, о чудо, перший снігок впав прямо на голову Гребісніга!
«Сніг! Сніг! Сніг!» — закричав козак, танцюючи ще більше. Жаби, захоплені, приєдналися до його радості.
Але Гребісніг знав, що цього ще недостатньо. «Мені потрібно більше снігу, щоб Різдво було справжнім!» — подумав він. Тоді він вирушив далі, сподіваючись знайти допомогу.
Наступним його зупинкою було село Снігове, яке славилося своїми сніговими людьми. Дорогою він зустрів кумедного ведмедя, який намагався зібрати сніг у величезну бочку.
«Що ти робиш, ведмедю?» — запитав Гребісніг, сміючись.
«Танцюю! Намагаюся зібрати сніг, але він нікуди не йде!» — відповів ведмідь, плутаючи свої лапи у снігу.
Гребісніг вирішив допомога. «Давай ми заспіваємо разом! Можливо, сніг почує нас і прийде!»
Ведмідь кивнув, і вони почали співати пісню про Різдво та сніг. Пісня була така весела, що навіть пташки зупинилися послухали їх. І раптом, знову з’явилася снігова хмара, і сніг почав падати ще більше!
«О, чудово!» — закричав Гребісніг. «Але скільки ще мені потрібно, щоб святкувати Різдво?»
Далі він вирушив до найвищої гори, де, за легендами, жили снігові духи. Гребісніг піднявся на гору, і там побачив трьох снігових духів, які грали в сніги.
«Привіт, снігові духи! Я Гребісніг, і я дуже хочу, щоб у моєму селі випав сніг на Різдво!» — закликав він.
«А чому ми маємо тобі допомагати?» — запитали духи, кидаючи один в одну сніжку.
«Бо я можу розповісти вам найсмішніші жарти, які ви коли-небудь чули!» — відповів Гребісніг.
Духи, зацікавлені, зупинилися і послухали жарти про ведмедя, який намагався зібрати сніг. Вони сміялися так, що сніг почав сипатися з їх шапок.
«Добре, Гребісніг! Ми допоможемо тобі, але спочатку розкажи ще один жарт!» — погодилися духи.
Гребісніг почав розповідати анекдоти про козаків і їх пригоди, сміх духів лунав так гучно, що з небес почав падати сніг, як з рогу достатку!
«Тепер у твоєму селі точно буде сніг!» — сказали духи.
Гребісніг, щасливий повернувся назад. Коли він прибув до Гребісні, село було покрите товстим шаром білого снігу. Всі жителі радісно стрибали, грали в сніги і будували сніговиків.
Вечірка з нагоди Різдва була найкращою в історії села. Гребісніг зібрав усіх навколо великої ялинки, і разом вони співали колядки, сміялися та веселилися.
На завершення свята Гребісніг підняв свою кобзу і запитав: «А тепер давайте заспіваємо про те, як важливо розділитися радістю з іншими!»
І вони заспівали. Тепер у Гребісні не тільки сніг, але й любов, дружба і веселощі. І кожен рік, коли приходило Різдво, всі згадували про те, як козак Гребісніг пішов шукати сніг і приніс радість у їхнє життя.
А вдома, на своєму улюбленому стільці, Гребісніг мріяв про нові пригоди, адже життя козака завжди сповнене чудеса. І сміху, звичайно ж!

Михайло Стаднік, 6-А клас

Новорічні Пригоди у Школі Чарівництва

У невеличкому містечку Мрійливому, де зима приносила сніг і радість, а діти завжди мріяли про пригоди, з’явилася нова школа — Школа Чарівництва і Чудес. Вона була такою незвичайною, що потім снігурі, які остаточно сиділи на деревах, відклали свої зимові запаси і приходили переглянути нові чудеса, які там відбувалися.
Головним героєм нашої історії був хлопчик на ім’я Олексій. Олексій завжди мріяв стати великим чарівником, але мав одну велику проблему — він був жахливим лінівцем! Його найулюбленішим заняттям було лежати на дивані, грати у відеоігри і мріяти про пригоди, але ніколи не хотілося вставати з місця.
Одного холодного зимового ранку, коли на вулиці сніг падав, як пухнасті кульки, Олексій отримав лист зі Школи Чарівництва. Лист, написаний золотими літерами, сповіщав про грандіозну Новорічну Вечірку. “Увага! Усі учні повинні прийняти з дивовижними подарунками та веселими іграми!” — написано було в листі.
Олексій зрадів, але швидко зрозумів, що інше щось робити. Він подумав: “А що я можу подарувати? Може, свій улюблений пульт від телевізора?” Алеав, згадує, що без нього не зможе грати. Тому вирішив, що варто почати готуватися.
Після обіду Олексій покликав своїх друзів — Аню, Сергію та Машу. Вони засідали у нього вдома, обговорюючи, що ж вони можуть зробити для вечірки. Аня, яка була справжньою майстринею в малюванні, запропонувала створити яскраві листівки. Сергій, який завжди був готовий до веселощів, виступив з ідеєю організувати гру у “Снігову битву”. А Маша, яка обожнювала готувати, вирішила спекти печиво у формі сніговиків.
«Я можу принести гітару!», — вигукнув Олексій, і всі дружно засміялися. Однак через кілька хвилин вони дійшли висновку, що Олексій може бути “головним сніговиком” на вечірці, якщо вдасться переконатися, що його встати з дивана.
Отже, команда зібралася та вирушила в невеликий місцевий магазинчик, де продавали всілякі чудеса: від магічних порошків до сніговиків. Там вони знайшли чудову ідею — новорічний сніговий фонтан, який при запуску підкидав сніг у повітря! Олексій, звісно, ​​вирішив, що це буде найкращим подарунком для вечірки.
Коли діти повернулися назад, Олексій, спостерігаючи за своїми друзями, зрозумів, що йому потрібно більше старатися. Він став на ноги, і хоч із важким серцем, і почав допомагати. Вони разом малювали листівки, готували печиво та обирали найкрасивіші прикраси для фонтану. Олексій навіть вирішив, що цей раз намагається зробити сніговика!
Наближався день вечірки, і всі були в захопленні. Вони прикрасили клас блискучими гірляндами, повісили сніги на стелі та поставили ялинку, яка сяяла, як зірка на небі. І тут нарешті настала мить, коли Олексій, як і обіцяв, став “головним сніговиком”. Він натягнув на себе величезний білий покривало, яке виглядав, як сніг, і намагався зменшити справжнє снігове шоу.
Коли всі зібралися на вечірці, почалася справжня магія! Вони запустили фонтан, і сніг почав кружляти у повітрі, як маленькі зірочки. Діти сміялися, грали в “Снігову битву”, а Олексій, намагаючись бути найкращим сніговиком, безперервно падав у сніг, викликаючи ще більше сміху.
Під кінець вечірки Олексій зрозумів, що найкращий подарунок — це не тільки матеріальні речі, а й час, проведений з друзями. Він подівся на своїх друзів, які були щасливими, і зрозумів, що справжня магія — це дружба та спільні спогади.
На завершення вечірки вони всі разом заспівали новорічну пісню, а Олексій, замість того щоб ховатися за диваном, вийшов на сцену і влаштував справжній сніговий танець. Сніг кружляв навколо, а діти сміялися, відчуваючи, що справжнє свято — це не лише новорічні прикраси, а й радість від спільного часу.
І так, у Школі Чарівництва і Чудес, Олексій навчився, що найбільша магія — це вміння ділитися щастям з друзями. І з того часу він завжди був готовий до нових пригод, не чекаючи, поки вони самі прийдуть до нього на диван. Новорічні свята стали для нього не тільки часом подарунків, а й чудовою можливістю створювати незабутні спогади.
І наостанок, в одну холодну зимову ніч під мірою зірками, Олексій записав у щоденнику: «Магія — це не лише в чарівництві, а в нас самих, коли ми разом!»
Ця казка закінчується, але пригоди Олексія та його друзі тільки починаються!

2-А клас

Заєць -хвастунець і чарівний ліс

У далекому чарівному лісі, де дерева шепочуть заклинання, а птахи співають пісеньки, жив-здоровий Заєць на ім’я Гризлик. Гризлик був не простим зайцем, а справжнім хвастуном. Він завжди розповідав усім звірям, як він швидкий, як вміє стрибати вище всіх, і навіть як може обігнати вітер. Але найголовніше — Гризлик не вірив у магію новорічних свят.

“Яка там магія, — сміявся він, — це всього лише вигадки старих лісових бабусь!” І коли наближалися новорічні свята, він обіцяв усім, що не буде святкувати.

Одного разу, коли Гризлик стрибав по лісу, він зустрів Вовка, який був не таким вже й добрим, але дуже мудрим.

— Привіт, Гризлику! Чому ти такий сумний? — запитав Вовк, потираючи свої лапи.

— Я не сумний! Я просто не вірю в цю новорічну магію! — вигукнув Заєць.

— Ну-ну, — посміхнувся Вовк, — а що, якщо я покажу тобі, що магія існує?

Гризлик засміявся:

— Ти? Показати мені магію? Хіба що спробуєш зловити мене, але і це не вийде!

Вовк лише хитро посміхнувся.

— Давай зробимо так: ти побачиш три дива, які я тобі покажу, і тоді ти повіриш у магію, — запропонував він.

Гризлик, звичайно ж, не міг упустити можливість похвалитися.

— Гаразд! Я візьму участь у твоєму незвичному шоу. Але пам’ятай, я — найшвидший заєць у всьому лісі!

Таким чином, Гризлик вирушив у свою першу пригоду. Вовк повів його до старого дуба, де жила Лиса.

— Лисо, — звернувся Вовк, — покажи нашому хвастуну щось цікаве!

Лиса, з хитрою посмішкою, витягнула з-під свого хвоста мішечок із блискучими кульками.

— Це — магічні кульки, — сказала вона, — якщо ти кинеш одну з них у повітря, вона здійсніть всі твої бажання!

Гризлик, не вірячи своїм вухам, взяв кульку і, закривши очі, закричав:

— Хочу стати ще швидшим, ніж вітер!

Лиса кинула кульку в повітря, і вона засяяла яскравим світлом. Гризлик відкрив очі, і раптом став швидше, ніж будь-коли!

— Ось, бачиш? — сміявся Вовк. — Ти вже віриш у магію?

Але Гризлик лише пожав плечима.

— Це просто випадковість!

Після цього вони вирушили далі. Наступним їхнім пунктом призначення був Дід Мороз. Гризлик, звичайно ж, не вірив, що такий персонаж існує, але вирішив, що побачити його буде весело.

Вони прийшли до величезної ялинки, прикрашеної кольоровими вогнями, де стояв Дід Мороз у червоній шубі.

— Привіт, Гризлику! — сказав Дід Мороз, підморгуючи. — Я знаю, що ти не віриш в мене!

— Так, точно! — відповів Заєць. — Ви лише вигадка для малечі!

Дід Мороз усміхнувся і простягнув Гризлику подарунок.

— Відкрий його!

Гризлик розгорнув подарунок і побачив у ньому нову іграшку.

— Але це ж звичайна іграшка! — вигукнув він.

— Ти не знаєш, — підказав Дід Мороз, — як багато дітей радіють цьому подарунку! Кожен подарунок — це маленька магія, яка робить світ кращим!

Гризлик замислився, але все ще не вірив.

І ось, нарешті, наступним їхнім пунктом стали школярі з 6-А класу Харківської гімназії 86. Вони святкували Новий рік у школі, співаючи пісеньки та граючи в ігри. Гризлик підійшов до них, сподіваючись похвалитися своїми швидкостями.

— Я найшвидший заєць у всьому лісі! — закричав він.

Але школярі лише посміялися.

— Хочеш з нами пограти? — запитав один хлопчик.

— Звичайно! — відповів Гризлик, уявляючи, як він легко переможе всіх.

Вони почали грати в різні ігри, і Гризлик зрозумів, що не завжди важливо бути найшвидшим. Він радів, коли всі разом сміялися, танцювали і святкували.

— Ось, бачиш? — сказав Вовк, підморгуючи. — Це і є магія свята — дружба і радість!

Коли Гризлик повернувся до дому, він зрозумів, що все, що відбулося, було не просто випадковістю. Він почав вірити в магію не лише як щось незвичайне, а як щось, що може бути всередині нас.

З того часу Гризлик перестав хвалитися, а замість цього почав ділитися радістю з усіма своїми друзями. І, звичайно, він став справжнім шанувальником новорічних свят!

А магія? Вона завжди була з ним — у серцях друзів, в усмішках дітей і в чарівних митях, які роблять життя таким яскравим.

І так, у чарівному лісі, де дерева шепочуть заклинання, живе Заєць, який нарешті повірив у магію свят.

Міра – чарівниця

Жила-була в маленькому містечку дівчинка на ім’я Міра. Вона була не просто звичайною дівчиною, а справжньою мрійницею! Міра дуже любила читати книжки про магію, відьом та чарівників. Вона мріяла стати відьмою, але не звичайною, а такою, що вміє варити зілля з шоколадом та дарувати щастя усім навколо.
Одного зимового ранку, коли сніг падав, як пухнасті коти, Міра вирішила, що цього року на Новий рік вона обов’язково побачить щось незвичайне. Вона мріяла про фею, яка дарує чарівні подарунки, або, може, про ялинку, що говорить!
“Можливо, я знайду якусь магію в лісі,” – подумала Міра, підіймаючи свій капелюх, щоб захистити волосся від морозу. Вона вирушила до Чарівного лісу, про який чула від бабусі.
Ліс був не простим. В ньому дерева розмовляли, а птахи співали пісні, які могли б змагатися з найкращими музикантами світу. Коли Міра увійшла в ліс, її зустрів величезний дуб, який виглядав, наче старий мудрець.
“Привіт, маленька відьмо!” – проговорив дуб. “Що тебе привело в наш чарівний ліс?”
“Я хочу побачити щось незвичайне на Новий рік!” – відповіла Міра, змахнувши сніг зі свого капелюха.
“Тоді йди до лісової галявини, там ти знайдеш те, що шукаєш,” – сказав дуб,підморгуючи.
Міра послухала дуба і попрямувала до галявини. На її шляху зустрілася їжачка, яка намагалася влаштувати новорічну вечірку для своїх друзів.
“Привіт, Міро! Чи можеш допомогти мені?” – запитала їжачка, намагаючись натягнути гірлянду з ялинкових іграшок на колюче дерево.
“Звичайно!” – відповіла дівчинка. Вона допомогла їжачці повісити іграшки, і незабаром навколо них зібралися всі лісові друзі: зайці, білки та навіть сова, яка принесла торт з моркви.
“Це буде найкраща вечірка!” – вигукнула їжачка, а всі почали танцювати, співаючи пісні про зимові свята.
Але Міра не забувала про свою мету. “Друзі, я мушу йти далі! Я шукаю магію!” – сказала вона, обіцяючи повернутися.
Наступною зупинкою Міри стала річка, яка була замерзла, але це не завадило розважливому ведмедю, який грав на гітарі.
“Моя риба в річці влаштувала новорічний концерт!” – пояснив ведмідь, коли Міра підійшла. “Але я не можу знайти свою улюблену пісню!”
“Я можу допомогти!” – відповіла дівчинка. Вона почала танцювати на льоду, намагаючись згадати слова пісні, яку чула раніше. І раптом, саме в цей момент, ведмідь почав співати, а риба в річці піднялася з води, щоб приєднатися до них. Вони всі разом співали, і річка, здавалося, танцювала разом з ними!
Але знову Міра пам’ятала про свою мету. “Я мушу знайти магію! Дякую за пісню!” – вигукнула вона і попрямувала далі.
Нарешті, вона дійшла до галявини, де зібралися всі лісові істоти. Там, серед них, стояла справжня фея, яка світилася, як зірка на нічному небі.
“Привіт, Міро!” – сказала фея, усміхаючись. “Я знала, що ти прийдеш. Ти допомогла своїм друзям, і за це я хочу подарувати тобі магію.”
Міра не могла повірити своїм очам. “А яка ж це магія?” – запитала вона, завмираючи від захоплення.
“Це магія дружби,” – відповіла фея. “Кожного разу, коли ти допомагаєш іншим, ти створюєш маленькі заклинання щастя. І ці заклинання повертаються до тебе.”
Міра зраділа. Вона усвідомила, що справжня магія – це не лише вміння варити зілля чи літати на мітлі, а й можливість дарувати радість іншим.
“Дякую, фея! Я буду використовувати цю магію завжди!” – пообіцяла вона.
Коли Міра повернулася додому, вона знала, що цей Новий рік буде особливим. І хоча вона не побачила жодної ялинки, що говорить, вона знайшла щось набагато важливіше — справжню магію дружби та доброти.
І з того часу, кожного року на Новий рік Міра збирала своїх лісових друзів, щоб святкувати разом. Вони співали, грали та допомагали один одному, даруючи магію щастя всім навколо.
Так і жила дівчинка Міра, мрійниця та доброчинниця, в чарівному лісі, де щастя завжди було поряд, а магія — в серцях.

Єна Софія, 6-А клас