Народився 13 листопада 1889 на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній (17 дітей) селянській сім’ї.

Закінчив двокласну Заньковецьку школу і Київську військово-фельдшерську школу.

Працював фельдшером у Київській залізничній лікарні.

У 1917 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

У 1919 за підписом Павло Грунський опубліковано перший сатиричний твір (фейлетон) «Демократичні реформи Денікіна»

Працював у «Селянській правді» та у журналі «Червоний перець».

У 1920 р. Остапа Вишню вперше заарештували за активну патріотичну участь. Від розстрілу його врятував Василь Елан-Блакитний.

1921 — опублікована усмішка «Чудака, їй-богу»  під псевдонімом Остап Вишня. Став основоположником жанру усмішки.

З 1923 до 1929 рр. вийшли такі найпопулярніші збірки: «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські», «Усмішки», «Вибрані твори»

Після розпуску ВАПЛІТЕ стає одним з організаторів «Політфронту».

У 1933 заарештували і звинуватили тероризмі і контрреволюційній діяльності. Його оголосили “ворогом народу” і на 10 років заслали в сталінські табори.

1933-1943 — на засланні в Ухто-Печорському таборі ( недалеко від Воркути).. Пережити заслання письменникові допомогла його дружина Варвара Маслюченко.

1944 — перший твір після заслання «Зенітка». Ця гумореска ознаменувала початок другого періоду творчості гумориста.

Після війни Остап Вишня був членом редколегії і співробітником сатиричного журналу “Перець”, членом правління Спілки письменників України.

У 1955 його було реабілітовано.

28 вересня 1956 року гуморист помер.

 

Поети-земляки про Остапа Вишню

ГОСТЕЙ СТРІЧАЄ ЛИСТОПАД

У Груні, там, де пагінцем

Я проростала на вітрах,

Біля сльози, біля пісень

Вишневий усміх уже грав

Понад завіями вночі,

Понад кривавим зойком птиць.

В кутках сміялись рогачі.

Сміявся вус до молодиць.

Хустки сміялися до кіс.

Сміявся вишитий рушник.

І хміль на тин сусідський ліз.

І мружив око молодик.

У Груні, де вишневий сад

Сміється в золотих літах,

Гостей стрічає листопад,

Остапа Вишню знов віта.

ГРУНЩИНА

Це ти дала мені порив

На цвіт у травах.

Павло Губенко тут творив

Вишневу славу.

Чечва – колишній хутірець,

Землі ділянка.

Майнула постать між дерев –

Пішла грунянка.

Пішла грунянка молода,

Співуха-мати.

З вікна синочок вигляда –

Щоденне свято.

Щоденний клопіт і любов –

Грунщини обрій.

Понад калинами дібров –

Вишневі зорі.

Пішли в літа вишневі дні

Остапа Вишні.

Всміхнулися сліди сумні,

Всміхнулась тиша.

Моя Грунщино, серця спів,

Вишневе соло,

Це ти дала мені порив

Іти до сонця.

ГРУНЬ

Пух м’який з кульбаби здунь –

Й цвіт злетить із вишні:

Річка Грунь, і село Грунь,

А в нім – Остап Вишня.

В селі Грунь він народився

Й Вишнею назвався –

Щоб весь край Сумський гордився,

І весь світ сміявся.

І весела, й мужня Грунь –

Плуг виверне – стріли…

На ординців – зверху плюнь…

Й тевтонців так стріли.

Засміється й немовля,

А не те що воїн:

Тут шведського короля

Сікли кропивою.

Ходить приказка така:

“Моя хата скраю.”

Але – голим! – швед тікав

З козацького краю.

Реготав козацький полк –

Стояв же у Груні! –

Напасників усіх товк…

Й досі чуть відлуння.

Грунь – козацька це земля…

Красна, й чорна… нитка.

Й досі – чуєте? – стріля

В Остапа –“зенітка”.

А це ж таки – не дрючок.

Розуміти треба:

Не стріляв Остап качок –

Підіймав їх в небо!

Сміх всевладний на землі –

Отут нема лишніх.

Грунь – село…та в цім селі

Родивсь… Остап Вишня!

Олександр Галкін

ВИШНЕВИЙ СМІХ

Там, де Ташань в очеретах сховалась,

За Грунню – там, де хутір Чечва був,

Століття сиве відрапортувалось

(Я сам усе на власні вуха чув).

Не те століття, що у русі вічнім

Фіксується, як звичний часу плин,

А те, що доля відвела для Вишні,

Яке прожив серед народу він…

Давно його немає поміж нами,

Нема давно й очеретяних стріх,

Та дзвінко лине селами й містами

Його вишневий неповторний сміх.

Про те і йшлось у віковому звіті,

І спадкоємці мали слово тут –

Доки вони живуть на білім світі,

Дороги до митця не заростуть!

І певен я – спливуть нові століття ,

Зростуть в календарі позначки віх,

Та квітнуть буде, як вишневе віття,

Остапа Вишні незабутній сміх!

Анатолій Гризун

СМІХ ОСТАПА ВИШНІ

Світе! Яким-то сміхом

та відзначався Вишня –

Весни у нім струмували,

Ворскла у повені грала.

Полив’яно переблискувала

глечиками Опішня,

Пахла земля слобожанська

житом і впертістю рала!

Весело рвався у простір –

гриміли живі “зенітки”.

Приймали його хлібороби,

мов теплу квітневу погоду.

Щось мою душу голубить.

– Хто ти?

– Чого тобі?

– Звідки?

– Я сміх неповторного Вишні.

Я сутність безсмертя народу.

… А на Печорі –

сміх його з кров’ю запікся

в снігах…

Галина Будянська

ЧЕЧВА

Як ординці спочивали, Тож сумує сивий хутір –

Віднайшли ручай. Дива! – Не вернути Василя.

Хутірець малий прозвали Там стежки дощами змиті,

“Витік річечки” – Чечва. У траві шумить ручай.

Кілька хат. І люду трохи. Ой Чечва, джерельний витік,

Степ вітрила напина. Двох братів коханий край!

Там колись гуляли дрохви, Роси вранці –діаманти.

Де Ташань неголосна. Степ з туману виплива.

У ярах – такого цвіту! Ще пробудяться таланти,

Мерехтить в очах здаля. Ще народяться слова.

Дарував цей хутір світу Втрата ця стає все більша.

Гумориста Василя. Світ – болючішим, сумним.

І розщедрився на брата Василя життєва ніша

Сміхотворця-мастака. Не заповниться ніким.

Мудра, щирістю багата Важко жити. Серце скніє.

Ця земля негомінка. Навкруги така жура.

Як же світом утішався, Без пророків світ бідніє,

Цінував і день, і мить! Без поетів – помира.

Як Василь творив, сміявся! …Молодеча сила бродить

Ніби знав-недовго жить. У твоїх степах, земля.

У терору каламуті, Ще провінція народить

Мов розтоптане ім’я. І Павла, і Василя.

ТЕПЛО ХУТОРА ЧЕЧВИ

На південь Груні, де у схилах поля,

Відкресленого смужкою трави,

Десь у тридцятих захолола доля

Малесенького хутора Чечви.

Уже від нього й сліду не пізнати,

Лиш тракторів тут чуєш голоси,

Та коник влітку наречену свата

На колоску, пониклім від роси.

Колись були тут дворища й колодязь,

У білому стрічали май вишні.

І вечорами на товстих колодах

Народжувались мрії і пісні.

А восени вітри змітали листя,

Бур’ян дорожній кутався в туман.

Двадцятий вік над хутірцем повився,

Віщуючи збентежень океан.

Минали роки, дні ішли в колишнє,

Киваючи майбутньому здаля.

…Ми знаємо, що сміх Остапа Вишні

У вічність починався звідсіля.

В СЕЛІ ГРУНІ

Святковий день поволі одлунав,

Віддавши дань литаврам і промовам.

Він багатьох навіки поєднав

Із неповторним із вишневим словом.

Поволі в серці враження вляглись,

І, почуття пригамувавши повінь,

Тихенько запливають у “колись”,

Як у затоку запливає човен.

Таке завжди буває після свят.

Підбито підсумки тривогам і роботі,

Стихає гамір, і лише стоять

Тополі й клени у нічній скорботі.

Він був гучним – столітній ювілей,

Вражав своїм густим багатолюддям.

Усе сприймав: і приторний єлей,

І люту жовч його катам і суддям.

Був адський труд Вишневих земляків,

Вже правнуків – героїв його творів.

Стояв у шані іскрометний сміх,

З Остапових пошитий “каленкорів”.

Великому сатирику землі

Ми честь святу доземно віддавали,

Зібравшись при вишневому гіллі,

Коріння пам’яті снагою напували.

Святковий день поволі одійшов,

Відчувши вповні свій високий успіх.

Та не одійде із сердець любов

На гострий жарт і на Губенків усміх.

МЕМИ ПРО ОСТАПА ВИШНЮ