Маленький динозаврик ТІМІ дуже сумує, адже його мама і тато весь час проводять у… своїх гаджетах.

ТІМІ не має друзів, ніхто не звертає на нього уваги, навіть коли в його динозаврячій країні завив страшний звір, на ім’я СИРЕНА. Виглядає як глухий кут…

Але ні… ТІМІ випадково зустрічає двоногу істоту та розказує їй свою історію.

Читайте цю книгу разом з дітьми, обговорюйте її, заохочуйте їх жити реальним життям, в тому числі самих себе – дорослих, батьків, що своєю поведінкою надають свідомий приклад  що підростає поколінню.

І незабаром здорові стосунки з гаджетами стануть вашою родинною СУПЕРСИЛОЮ!

Кицюнчику, коханню всього мого життя та доньці Надії, що скоро піде до школи та прочитає цю книгу сама.

Привіт, люблячі відповідальні дорослі!

Це справжня терапевтична  історія, що допоможе вашій дитині комунікувати з іншими дітьми, однолітками, знаходити друзів у реальному житті, як зараз у сучасному світі кажуть  – офлайн.

Інтернет та гаджети наскільки заполонили наше життя, що у ньому майже не залишилося реального спілкування, стосунків з батьками, навчання, жаги до відкриття нового. Досить багато діточок не розмовляють до 3-4 років через брак спілкування з батьками.

Коли народилася моя донька Надія, я обрала досить нелегкий шлях, а саме життя без гаджетів.

І тому моя дитина вже у 2 роки говорила цілими реченнями, у 3 вже знала цифри та алфавіт, у 5 вже читає сама. Ні, я не виховую геніальну дитину – це природний інстинкт дитини, а саме пізнавати навколишній світ, фантазувати, а часом «робити з мухи слона, і навпаки».

У нашому домі немає ігор на планшеті та телевізора, смартфоном користуються тільки батьки. У самої ж дитини є  достатньо часу для занять, ігор без телефону, і тому у нас немає істерик, що батьки забрали гаджет, чи не включили мультик, чи дитина не знає чим зайнятися або нудиться. Пам’ятайте у дітей наскільки розвинений політ фантазії, що їй не потрібні ніякі розвивальні мультики (особливо до 2 років), дитина має рухатися, а не  сидіти згорбившись над екраном.

Але все-таки ж вагому частину нашого життя займають книги. Саме через них ми пізнаємо світ, самого себе, спілкуємося та проводимо час разом.

«Так, я читаю казочку на ніч», – скажете Ви. О, ні цього недостатньо, якщо більшість часу дитина проводить за гаджетом

А тому не забувайте обговорювати з дитиною прочитане, емоційно та виразно наголошуйте на те, що хоче донести вам автор, що написано між строк, згадуючи визначні вислови, малюючи прочитані історії ми надихаємо дитину розвиватися самостійно, вивчати нове, відкривати перед собою інший вимір – світ де панує фантазія.

Мені хочеться обняти Вас всіх, адже Вас жде величезна праця, не тільки з вашою принцесою чи юним принцом, – це праця над Вашою всією родиною.

Реальне життя прекрасне, воно поруч з вами, воно існує для Ваших щасливих моментів, які Ви проведете поруч у колі Вашої сім’ї.

І моя книга Вам у цьому допоможе, тож перегортайте сторінку…

Щиро Ваша авторка Валентина Баталижина,

https://www.instagram.com/yoga_sadhu_batalyzhina.mk/

Я не ONLINE

В далекі прадавні часи, коли Земля була ще молода, і вічнозелена рослинність буяла на ній – жили величезні чотириногі істоти – диплодоки. А маленький диплодок на ім’я Тімі був не такий як усі. Його не брали у гру інші динозаври, проганяли та дражнили однолітки, тому Тімі не мав друзів та грався сам.

І одного дня… Тімі так забавився, що незчувся, як відійшов далеко від стада. ТІМІ ЗАГУБИВСЯ! І ось хтось торкнувся його хвоста. «Ти великий, ти прекрасний!» – показувала жестами двонога істота, весь час малюючи в повітрі якісь знаки. Тімі ще ніколи не бачив таких. Тімі було лячно… Але двонога істота не вгамовувалася, вона скакала поруч то на одній нозі, то на всіх чотирьох, махала кудлатою головою, щось мугикала, та весь час прикладала руку до свого тіла.

І от істота посміхнулася – широко-широко, так, що стало видно її зуби. Вона махнула рукою в бік Великої Вогняної Кулі, що вже торкалася верхівок папороті. «Ходімо!» – промугикала вона, її голос був схожий на шелест вітру у траві.

Тімі похитав своєю довгою шиєю. Ні.

Істота нахилила голову, ніби не розуміючи. Вона підійшла ближче, приклала руку до свого живота (ніби до серця) і зобразила великий знак питання у повітрі.

«Ходімо!» – знову промугикала вона.

Тімі зітхнув. Йому стало трохи соромно, але він мусив пояснити. Він сів на хвіст і почав малювати паличкою на піску.

Спочатку він намалював два великі силуети диплодоків з круглими очима, спрямованими… на крихітні прямокутники у їхніх лапах. Потім він намалював себе – крихітного, сумного динозаврика, що стоїть осторонь і дивиться на них.

Істота, дивлячись на малюнок, раптом засмутилася. Вона приклала обидві руки до своїх очей, показуючи, як плаче. Потім підійшла до малюнка та стерла тих дорослих диплодоків. Вона швидко намалювала: два силуети, що тримають одне одного за руки, а потім тримають за лапу Тімі. Істота усміхнулася, показуючи: «Я розумію, але це не твоя провина!»

Тімі вперше відчув, що його побачили. Не так, як у віртуальному світі, де ти просто зображення. А побачили його біль. Істота знову простягнула руку. Цього разу Тімі вже не відмовив.

О! Пригоди манили Тімі, але він згадав тата та маму-дипло, що весь час сиділи у своїх гаджетах.

Тата-дипло майже ніколи не бувало вдома , а коли він повертався зі своєї динозаврячої роботи, то надовго закривався у своєму кабінеті, щось кричав у трубку свого смартфона, швидко стукав лапами по клавішах ноутбука. Майже весь вільний час тато-дипло переглядав reels з іншими диплодоками, сміявся над ними, поки жував приготовлену мамою їжу. А потім тато сідав у своє динозавряче авто та їхав працювати знову, тож повертався він уже доволі пізно, тому я вже спав.

І я згадав… МАМУ – весь час заклопотану хатніми справами та вихованням мене самого. Я згадав, як мама-дипло інколи плаче, щоб тато-диплодок не бачив, бо тато не бачить нічого, крім свого телефону та своєї роботи. Не бачить, як постаріла мама… Не бачить доісторичного світу, сонячного світла, не відчуває запаху дощу, краси зеленого лісу, подиху свіжого вітру, не відчуває смаку їжі. Не бачить, як росте Тімі…

Навіть коли цей невідомий звір під назвою Сирена почав вити щоночі, коли велике полум’я охопило динозаврову країну – навіть тоді всі дипло, зокрема тато і мама, сиділи у своїх смартфонах, стежили, де і коли «прилетіло» страшне полум’я. Ніхто не бачив мій страх, мого відчаю в очах, ніхто не звертав на мене уваги, бо весь дім декілька днів був набитий динозаврами, що не вилазили зі своїх онлайнів. Мені було дуже страшно…

І ось двонога істота почала катати камінь, робити «печеру» з гілок. Тімі спочатку просто дивився, а потім обережно сам почав штовхати камінь лапою. Його новий друг сміявся і плескав у долоні. Тімі вперше чув цей звук, він кращий, ніж звуки з татового гаджета.

Коли Тімі не зміг перестрибнути через колоду і сумно опустив хвіст, істота підбігла і «заревла» від сміху, перекинулася і показала, що невдача – це теж весело, якщо ти не один. А потім ми разом залізли в темну печеру. Вони взяли дві палички й зробили з них «клюв», потім, «танцюючи», Тімі побачив, як його власна тінь перетворюється на страшного хижака. Він створив його сам, без екрана.

Повернувшись додому, Тімі почав спостерігати, як інші динозаврики нудьгують або намагаються імітувати дорослих, дивлячись на порожні «прямокутники-екрани». Замість того, щоб чекати, поки його запросять, Тімі пропонує друзям нову гру, яку навчила двонога істота, – а саме «ловити» свою тінь, а потім ховатися за деревами.

Спочатку інші динозаври здивовані. «Що це він робить? Він не дивиться на екран!» – а потім заінтриговані і врешті-решт приєднуються. О, як же весело грати разом! Вперше Тімі почув, що динозаврики сміються не над відео, а над грою. Він відчув, як це – бути у центрі реального спілкування. Йому сподобалося це відчуття, що вогнем горіло в нього в грудях, він вигадував усе нові та нові ігри, друзі все гучніше та гучніше сміялися, та ось і не зчулися, як на доісторичний ліс спустилася ніч. Всі розбіглися по домівках, і Тімі теж поплентався до батьків.

Та цього дня тато-дипло повернувся раніше, знову з гаджетом, він стояв недалечко під секвоєю та спостерігав. Щось здивувало його: вдома горіло світло, сім’я не спала, він почув сміх Тімі, гучний, справжній, який він не чув роками.

Батько підняв голову від телефону і бачить (а не просто чує), як Тімі грає з іншими дітьми, як він щасливий. Це його шокує. Це не той тихий, самотній Тімі, якого він звик бачити біля своїх ніг. Це інший динозавр, він став дорослий у його очах, він вперше відчув: те, що він бачить на екрані, не таке реальне, як щастя його сина. У його очах був не «рілс», а сльоза. «Як же мені надолужити цей втрачений час? Як повернути минуле? Як просити пробачення у Тімі?» – Тато плакав, як мала дитина, скільки часу він промарнував даремно.

Мама-дипло стояла осторонь та плакала потайки, вона повинна зробити перший крок. І одного дня сталося те, що змінило наше сімейне сумне життя, наповнило його кольорами та вдихнуло надію у моє маленьке динозавряче дитяче серце… Мама дістала згорток та назвала його книгою. Вона сіла поруч із татом і почала читати вголос, це була коротенька історія про сім’ю, що, шукаючи комфорту у сучасному світі, загубила щось важливе – спілкування один з одним.

Ця книга навчила мене розуміти, що відбувається навкруги, бачити прекрасне у всіх куточках нашого прадавнього лісу, пізнати самого себе, любити… Я краєм ока дивився на тата-дипло. Спочатку тато не міг відірватися від гаджета, але голос мами та історія його відволікли від екрану. Він прислухався до голосу мами, потім… запитує про книгу. Це його перший реальний діалог із дружиною за довгий час, який не стосується роботи чи віртуального життя. Вони починають обговорювати прочитане, я уважно слухаю та сідаю на коліна до тата , він пригортає мене до себе, я слухав стук його великого динозаврячого серця, і відчував, що цей шматок кори допоміг їм знову побачити одне одного: бути один одному другом, бути поруч, бути не ONLINE.

Ми ще довго сиділи так разом із татом, слухаючи монотонний голос мами, поки я не поринув дивитися різнокольорові сни. Коли прокинувся, тато-дипло вже переніс мене біля мого ліжка. Щось змінилося з того дня у нашій родині.

Тепер увечері замість гаджетів уся родина читала різноманітні книги та з радістю приєднувалася до ігор Тімі. Тато-диплодок виявив, що будувати гніздо з гілок із сином — це краще, ніж дивитися, як це роблять інші диплодоки на екрані. Одного разу я глянув на батьків, вони вже не стежили за стрічкою новин, у очах Тімі вони побачили більше, ніж в екранах телефонів. Обнімаючи маму і тата, він тихенько шепотів: «Ми разом. Я не Online».

Ваша сімейна СУПЕРСИЛА проти гаджетів!

Зустрічайте Тімі — маленького динозаврика, чиї тато й мама не вилазять зі своїх гаджетів. Навіть коли завиває страшна Сирена, ніхто не звертає на Тімі уваги. Це глухий кут, доки він не зустрічає таємничу двоногу істоту, яка показує йому, що таке справжня гра та ОФЛАЙН дружба.

Це терапевтична історія-інструмент для батьків, які хочуть:

Повернути радість живого спілкування в родину.

Змінити свою поведінку та стати свідомим прикладом.

Перетворити здорові стосунки з гаджетами на сімейну СУПЕРСИЛУ!

Читайте разом, грайте разом, живіть РЕАЛЬНО!