”Продовження роману ”Хлопчик у смугастій піжамі

Продовження…

Розділ І

Батько стояв біля огорожі нерухомо, ніби закам’янів. У руках він тримав маленьку купку речей, які ще вчора були частиною життя його сина: черевик, що посірів від пилу, штани, що втомлено звисали з його пальців. А поруч — ледь помітний пролом, де дротина була відірвана й висіла, тремтячи від подиху вітру.

Йому не потрібно було слів. Він зрозумів усе.

У грудях щось повільно, але нестримно ламалося. Відчуття страшної провини накотило так сильно, що він ледь не впав на землю. Тепер кожна дрібниця, кожен спогад про Бруно різало серце гостріше за ніж.

— Він… він проліз тут, — прошепотів батько так тихо, що військові навколо ледве почули.
— Пане команданте… — почав один із солдатів, але батько підняв руку. Мовчки.

Він ступив уперед і поклав руку на холодний метал колючки. Тонкі кінчики дроту вп’ялися в шкіру, та болю він не відчув. У голові звучало лише одне запитання: чому він не зупинив цього?

Солдати мовчки спостерігали. Ніхто не наважувався заговорити. Всі знали, що в очах командира з’явилося те, чого вони ніколи не бачили — безмежна, нищівна розпачлива людськість.

— Він був тут… — промовив батько.

— І він був не сам, — додав інший офіцер, нахиляючись над маленькою, майже непомітною плямкою в піску — смужкою тканини, яка колись була частиною тієї самої смугастої піжами, що носили за огорожею.

Батькові перехопило подих. Перед очима спалахнули образи:
Бруно, який питав, чому люди за парканом носять однаковий одяг.
Бруно, який щоразу йшов туди, наче тягнувся до когось, кого вважав другом.

Раптом батько відчув, як земля починає хитатися. Він зробив крок назад, але ноги не слухалися. Серце рвалося з грудей, мов намагаючись утекти від правди, яку він надто пізно зміг побачити.

— Знайдіть їх, — тихо, але твердо сказав він. — Усіх. До останнього. Я хочу знати…

Його голос зламався.

— …що сталося з моїм сином.

Солдати кинулися виконувати наказ. Їхні кроки глухо відбивалися між бараків, розплескуючись у тиші, яка була страшнішою за будь-який крик.

Батько лишився сам біля пролому в дроті. Він стояв так довго, що здавалося, час зупинився поруч із ним. Вітер хитав тонку дротину, ніби показуючи шлях, яким пройшов хлопчик.

І раптом батько відчув:
це місце — могила його сліпоти.
Місце, де він утратив не лише сина, а й те, ким він був.

Минуло кілька місяців. Зима відступила, але навколо Геть-Звідси панувала все та сама гнітюча тиша. Бараки стояли порожніми, ворота — зачинені, а над колючим дротом висів останній клаптик тканини, який вітер ніяк не міг відірвати.

Батько ходив територією щодня. Він ні з ким не говорив, майже не їв. Погляд його став порожнім, але в ньому жевріло одне-єдине бажання — зрозуміти. Хоч щось. Хоч якось.

Він усе ще звинувачував себе.

Одного ранку, коли він стояв біля того самого місця в огорожі, крізь яке проліз його син, на територію увійшла група німецьких військових. Їхні кроки були чіткими, впевненими, але ніхто з них не наважився голосно говорити — навіть вони відчували тягар цього місця.

Офіцер підійшов до батька.

— Герр командант… вам потрібно піти з нами.

Батько повільно повернув голову. Він ніби чув слова, але довго не міг зрозуміти їх зміст.

— Куди? — його голос звучав хрипко, ніби він не говорив тижнями.

— У Берлін. Ви маєте… дати пояснення. Є наказ згори.

Накази… Ці слова колись визначали його життя. Він сам віддавав накази. Він був тим, кого слухали, але тепер — усе змінилося. Тепер і його самого хтось вів, ніби маріонетку.

Батько не пручався. Він навіть не запитував, чи це арешт, чи просто виклик. На обличчі його не промайнуло жодної емоції. Лише коли він проходив повз огорожу, тонкий дріт зачепив рукав його мундиру. Батько зупинився. На мить.

Він подивився на дріт так, ніби той був живий — свідок, суддя і вирок одночасно.

Офіцер несміливо торкнувся його плеча.
— Герр командант… нам справді треба йти.

Батько відвів погляд від огорожі. Його очі були порожніми, але в їхній глибині світилася тиха, виснажена покірність.

— Добре, — сказав він. — Я готовий.

І він пішов, не озираючись.
Бо знав: навіть якби озирнувся, побачив  лише порожнє місце, де колись стояв його син.

Розділ ІІ

Мати довго не хотіла вірити. Вона чекала на листа, на дзвінок, на будь-яку звістку від Бруно. Здавалося, що двері ось-ось відчиняться, і він, усміхнений, зайде до кімнати, зніме капелюха й скаже, як завжди:

— Мамо, ти навіть не уявляєш, що я сьогодні бачив!

Але дні ставали тижнями, тижні — місяцями.
І тиша навколо ставала нестерпною.

Вона боялася навіть запитати чоловіка про те, що насправді сталося. Він повернувся іншим — змарнілим, майже не живим, із поглядом, що був спрямований десь у порожнечу. Він не говорив ні про що. І вона не наважувалася питати.

Одного ранку, прокинувшись у порожньому, холодному домі біля табору, мати зрозуміла, що більше не може тут залишатися. Кожен звук нагадував їй про те, що Бруно тут не повернеться. Кожна доріжка, кожне дерево, кожен поріг здавався слідом, який веде до жахливої правди.

Вона зібрала валізи і сказала лише одне:

— Я повертаюсь до Берліна.

Гретель мовчки кивнула. В її очах теж жила провина — тиха, гірка, доросла.

Берлін зустрів матір холодом і байдужістю.
Вулиці, що колись були шумними й знайомими, тепер здавалися чужими. Дім, де вони жили раніше, стояв порожній, закритий. Друзі, які ще вчора з повагою схиляли голови перед її чоловіком, тепер уникали зустрічей, відводили погляди.

Ніхто не чекав на неї.
Ніхто не питав, як вона себе почуває.
Ніхто не знав, як болить її серце.

Вона ходила містом, немов тінь, шукаючи сліди колишнього життя, але натрапляла лише на уламки — спогадів, мрій, щастя. Її руки щоночі тремтіли від бажання обійняти сина. Але обіймати вже було нікого.

І тоді почалася її власна війна — щоденна, виснажлива боротьба з горем, яке не зменшувалося, і провиною, яка тільки росла.

Вона повторювала собі:

“Я мала захистити його.”
“Мала не дозволити йому туди ходити.”

“Мала зрозуміти раніше.”

Але відповіді не приходили.

І щоночі вона лягала спати з одним і тим самим питанням:

“Як жити, коли твоє серце залишилося там, за колючим дротом?”