«(Золота доба» персько-таджицької поезії (на прикладі вивчених творів Рудакі, Омара Хайяма, Гафіза)

Х ст. вважається початком «золотої доби» персько-таджицької поезії. Розквіт цієї літератури пов’язаний із відродженням давніх культурних традицій народів, які мешкали в Ірані Та Середній Азії. Ще у VII ст. під гаслами ісламу розпочалося арабське завоювання цих територій. Вивчення Корану, до того ж тільки в оригіналі, стало наріжним каменем освіти й виховання у багатьох народів Сходу, які ввійшли до мусульманської держави — Халіфату.

Саме тоді були закладені підвалини спільних культурних традицій народів, що сповідували іслам. Арабська мова тривалий час була основною мовою науки і культури, що сприяло збагаченню культур різних народів. Але в той же час продовжували розвиватися й місцеві культурні традиції різних народів.

У ІХ ст. у східній частині Халіфату династія Саманідів утворила нову Іранську державу, а її офіційною мовою визнали дарифарсі — розмовну мову племен, які мешкали на території держави Саманідів. Саме на цій мові починає формуватися нова література. Засновником нової іранської літератури вважається Абу Абдаллах Джафар Рудакі. Про життя поета відомо небагато. Народився він у маленькому гірському селі. Перш ніж прославитися при дворі володаря держави Саманідів у Бухарі, отримав визнання як поет і музикант у рідному краї.