Звичка виходити заміж

Жила собі дівчина красна, найвродливіша на всьому селі. Руки у неї були золоті: й вишивати, й прясти вміла, допомагала своїй старенькій матері господарювати. Старших за себе вона шанувала понад усе. Була вона розумна, а ще й голос як у янгола. Не дівка – а золото.

Її врода манила усіх хлопців на селі. І повадились вони до неї свататись: і багаті, і бідні, і розумні, і лицем красні. Але Наталка їм усім відмовляла. Уже чотири роки вона чекала свого щастя.

Все сиділа вона у вікна і виглядала свого коханого. Петра дівчина не бачила уже років зо п’ять. Але Наталка не переставала думати про нього, не зраджувала, все вірила, що він повернеться.

Мати дорікала їй за те, що вона розбиває серця молодим хлопцям, говорила про своє погане здоров’я і плекала надію на добре майбутнє соєї доньки.

Дівчина зневірилась. Вона зглянулася над старенькою матір’ю, пообіцяла забути Петра і вийти заміж за того, хто першим прийде свататись.

Так і сталось. Наталка посваталася з першим, хто увійшов до її оселі, як і обіцяла матері.

Це був дуже багатий і поважний пан. Наталчина мати навіть своїм очам не повірила, коли така людина прийшла свататись до її доньки, але Наталка не хотіла з ним навіть розмовляти, бо її сердце належало іншому.

У цей час приїжджає Петро. Дізнавшись що сталося, він засумував і зрозумів, що назавжди розлучився з коханою.

Вельможний пан, бачачи що Наталка любить іншого, змилувався й відрікся від одруження.

Мати благословила закоханих. Невдовзі Петро і Наталка одружилися і жили довго, щасливо і горя не знали.