Літературна творчість

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX — на початку XX століття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам’ять, за ним училися читати.

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим».

Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п’єс; дев’ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису й графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису й графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Тарасова ніч

В основі сюжету поеми — історична подія: перемога козаків на чолі з Т. Федоровичем, якого називали ще Трясилом над польсько-шляхетським військом гетьмана С. Конецпольського під Переяславом під час селянсько-козацького повстання 1630 р. У творі використано прийом обрамлення: на початку й у кінці зображено кобзаря, що співає в оточенні молоді про боротьбу козаків проти поневолювачів. Перед слухачами постають персоніфіковані образи зневаженої зажуреної України, що потерпає від польсько-шляхетського панування, релігійних переслідувань з боку уніатів, жорстокого придушення повстань, зокрема під проводом Наливайка та Павлюги. Гетьман нереєстрових запорозьких козаків Тарас Трясило піднімає побратимів на чергове повстання проти ляхів, проте зазнає поразки у важких боях з військом Конецпольського. Однак козаки не здаються, вони лише імітують свою поразку, а потім, після переможного бенкету ляхів, оточують уночі вороже військо й завдають йому повного розгрому. Яскраві, експресивні картини битви козаків з ляхами сприймаються як протест проти ганебної дійсності, в основі якого — мрія поета про кращу долю народу й утвердження його права на свободу. Історичні персонажі поеми — Северин Наливайко, Павлюга, а також головний герой поеми Тарас Трясило виступають борцями за волю, що не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Поему було написано заради пробудження національної самоповаги українців, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією.

Іван Підкова

Походження гетьмана Підкови

За переказами, немовлям був врятований від татар; вихований козаками (згадано в народній думі «Люлі немовляті Івоні» (за Йосифом Богданом Залеським)).

Мав рідкісну фізичну силу і надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його «Підковою»), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, та був здатний волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили «Волошенином», себто по-тодішньому молдованином. Його зріст був 2 м 29 см.

Життєпис

На Запоріжжі Іван Підкова з’явився у 1556 році, привівши з собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Очолювані ним козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Ґьозловом.

На початку листопада 1577 року Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом почав боротьбу проти ставленика Османської імперії, молдовського господаря Петра VI Кульгавого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича, 30 листопада 1577 року визволило Ясси. Підкова був проголошений молдовським господарем, Яків Шах із козацьким загоном повернувся на Січ.

1578 року війська Османської імперії ввійшли до Молдовського князівства.

Страта Івана Підкови

Яків Шах, який допомагав Підкові, гостив у Немирові у брацлавського воєводи Януша Збаразького, який порадив йому, аби Підкова для примирення з польським королем Стефаном Баторієм поїхав для цього до Варшави. Король прийняв його і наказав кинути до в’язниці. Після сейму він їхав до Львова, а Підкову відправив до равської в’язниці. Король хотів ще під час сейму стратити Підкову, але не міг, бо шляхта була проти. У Львові на вимогу султана Мурада III Підкову було таки страчено. Мурад III скаржився також на брацлавського воєводу Януша Збаразького та на Філона Кміту.

Підкову за присутності великої кількості народу й османських послів стратили у Львові 16 червня 1578 року за рішенням короля Стефана Баторія на Ринковій площі. Перед стратою за переказами в останньому слові гетьман сказав:

Тіло забрали руські братчики і поховали у місцевій Успенській церкві. Черкаські козаки викрали його останки і перевезли їх до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою (там похований і Самійло Кішка).

Рейнольд Гайденштайн склав докладний опис страти І. Підкови, який поціновують в українській історіографії.

Гайдамаки

Історія створення

Розділ поеми «Галайда» вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (СПб, 1841). «Гайдамаки» вперше опубліковано з незначними цензурними купюрами окремим виданням 1841 року у Петербурзі. В першодруку цей твір мав присвяту рос. «Василию Ивановичу Григоровичу, на память 22-го апреля 1838 года».

В наступні роки автор далі працював над текстом. Збереглося два друковані примірники твору з власноручними виправленнями Шевченка та з відновленням окремих рядків, вилучених цензурою: перший — у книзі «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», другий — у «Кобзарі» 1860 (Обидва примірники — в інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України). Масштабність охоплення важливих подій, велика кількість дійових осіб і драматичних картин надають твору характеру епопеї.

Основним джерелом «Гайдамаків» була усна народна творчість (пісні, перекази і легенди). Про це говорив сам поет. Він знав також історичні праці українських, російських та польських авторів про Коліївщину — народне повстання 1768 року на Правобережній Україні.

В «Приписах» («Примітках») до поеми Шевченко посилався на «Історію Русів» Д. Бантиша-Каменського, «Энциклопедичиский лексикон» А. Плюшара, «Історію Королівства Польського» Є. Бендтке. Він користувався працею М. О. Максимовича «Оповідь про Коліївщину» (в рукописі), польською мемуарною літературою.

Поет також читав художню літературу про гайдамаччину, зокрема повість М. Чайковського «Вернигора», з якої запозичив сцену вбивства Гонтою своїх дітей (факт не історичний). Очевидно, Шевченко знав твори й інших польських авторів на цю тему («Канівський замок» С. Гощинського та інші). Окремі епізоди гайдамаччини було зображено у творах російських письменників 1-ої половини XIX століття — К. Рилєєва, О. Сомова та В. Наріжного.

В поемі «Гайдамаки» Шевченко оспівав повсталий народ, його непереможну волю в боротьбі проти соціального і національного гніту, звеличив його мужність і душевну красу, та уперше у європейському романтизмі поставив у центрі твору не героя-одинака, а народних месників, «громаду в сіряках».

Поема присвячена “Василю Івановичу Григоровичу на пам’ять 22 квітня 1838 року”. Розпочинається із ліричного вступу-присвяти, в якому автор веде своєрідний монолог, де роздумує про життя та зміни в ньому: “Все йде, все минає – і краю немаю”. Єдиним незмінним, на думку автора, є лише волелюбність народу, потяг до справедливості у житті. Тарас Шевченко говорить в поемі про гайдамаків, як про своїх дітей, яких він закликає “летіти в Україну”, де “найдеться душа щира, не дасть погибати…”.

“Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну, –

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині”.

Автор іронічно описує цінності письменників, про яких говорить так:

“Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, –

От де слава!!!”.

Для самого ж Шевченка цінним є історичне минуле України, славне козацтво, життя та смерть на Батьківщині:

“У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить.

Тихесенько Гриця дівчина співає –

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава…”.

Автор також згадує “щирого батька” – В. І. Григоровича, у якого просить благословення для своїх “синів” – гайдамаків:

“Добридень же, тату, в хату!

На твоїм порогу

Благослови моїх діток

В далеку дорогу”.

Інтродукція

Інтродукція – введення, вступ до музичного або словесного твору. Оскільки в поемі був уже ліричний вступ, Шевченко назвав історичний вступ “Інтродукцією”.

У цій частині автор розповідає про історичне минуле Польщі, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу призвела до того, що Польща втратила свою державність. До влади прийшов Панятовський — останній король Польщі, який фактично був поставлений Катериною ІІ:

“Панки сказилися… Кричать:

“Гонору слово, дарма праця!

Поганець, наймит москаля!”.

І поки шла така боротьба за владу, гайдамаки – українські повстанці проти польської шляхти, переважно сільського походження – “ножі освятили”.

Галайда

Частина “Галайда” розказує про життя сироти Яреми, що працює на жидівського попихача Лейбу, який ставиться до нього як до убогої людини, яку можна ображати та потурати ним. І хоча Ярема бідна сирота, він одночас є сиротою багатою, бо в нього є кохана дівчина – Оксана, думка про яку гріє йому душу. Частина закінчується тим, що поки шинкар лічив гроші, Ярема взяв торбу та пішов у Вільшану.

Конфедерати

Частина “Конфедерати” починається з того, що тієї ж ночі конфедерати вдерися в хату до шинкаря, вимагаючи у нього гроші та випитуючи, де його дочка. Хитрий Лейба збрехав, що його дочка вмерла, при цьому отримуючи удари нагаєм. Всю ніч шинкар усіляко догоджав конфедератам, годуючи їх, підливаючи горілки, співаючи пісні, за неправильний вибір якої теж отримував батогом. Коли шляхта почала вимагати у Лейби гроші, він розказав, що у вільшанського титаря – церковного старости є багато червінців, згадуючи паралельно про його красуню-дочку Оксану. Заливши корчмаря у спокої, конфедерати направилися у Вільшану.

Титар

“Титар” розпочинається піснею Яреми Галайди до Оксани, яку він просить вийти до нього поворкувати та посумувати, а її все немає. Ярема дуже переживає і веде риторичний монолог, де питає за що ж від нього сироти усі одцуралися, і навіть одне єдине серце та душа, що його любила. Ярема прощається з Оксаною, думаючи про те, що вона його забула і не виходить, бо він їй не пара по матеріальним достаткам, збираючись йти в далеку дорогу за Дніпро, коли він побачив свою кохану дівчину, вони обіймаються і зізнаються один одному в коханні. Ярема розказує Оксані, що він іде у Чигирин і там “свячений достане”, він планує заробити грошей, пристати до гайдамаків, щоб зрівняти свій матеріальний стан з її достатком, а дівчина переживає, щоб її коханий її не забув та не покинув. Ярема розказував як гарно вони заживуть, коли гайдамаки “виріжуть ляхів” та як він буде панувати, одягнувши Оксану, як гетьманшу. Молоді заприсяглися один одному у вірності та й розійшлися.

Тим часом, в хату до титаря вдерлися конфедерати. Знущаючись з нього, вимагали гроші, а титар мовчав. Не витерпівши катувань, бідолага помер. Оксана, побачивши весь цей жах, знепритомніла, в такому стані ляхи її і забирають:

“Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана”.

Свято в Чигирині

“Свято в Чигирині” починається із звертання автора до гетьманів, для яких місто Чигирин, починаючи з Богдана Хмельницького, було столицею. Автор каже, що зараз місто вже не те, не пізнати в ньому козацької слави. Шевченко описує минуле Чигирина, де зібралися:

“Старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались; — дожидають

Великого свята”.

Далі автор описує розмову трьох старшин, де зустрічаються такі прізвища як Гонта та Залізняк. Під час обговорення ними політичної ситуації, чується спів Волоха – кобзаря. Старшини похвалили його спів та зупинилися послухати.

Волох заспівав пісню, після чого Запорожець просить ушкварити пісню про Максима Залізняка, Кобзар співає хвалебну пісню.

Запорожець: “ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…”.

Спів Кобзаря переривається дзвоном до церковної служби, гайдамаки йдуть, Волох їх проводжає своїми піснями. Служба розпочалася, попи з кадилами освячували зброю, а благочинний закликав громаду молитися за Україну, бо ляхи несуть сюди страшне горе та смерть.

“Молітесь, братія!

Молились

Молились щиро козаки…”.

Треті півні

Частина “Треті півні” називається так, бо це був сигнал до повстання під час Коліївщини. Починається частина словами про останній день, коли ляхи могли мордувати Україну, поки не розпочалося повстання.

Коліївщина описується такими словами:

“Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго-довго кров степами

Текла-червоніла”.

Але проходить час і все забувається, і Шевченко з сумом говорить про те, що онуки повстанців байдуже ставляться до цього і через певний час знову служать панам.

Далі описується козак Ярема, який йде понад Дніпром і роздумує над лихим майбутнім, що його чекає, серце віщує якесь лихо і козак звертається до Дніпра, говорячи про те, що прокинеться доля і не буде “ні жида, ні ляха”, і в Україні підніметься булава.

Згадує козак і про Оксану, сумуючи за нею, не знаючи про те, що давно вона вже у Вільшаній, а у ляхів, що її забрали.

Червоний бенкет

“Червоний бенкет” описує саме повстання, коли кров текла ріками і польська шляхта гинула. Керівниками повстання були Залізняк та Гонта:

“По Поліссі

Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині

Домаху гартує”.

Згадує Шевченко і про Ярему, який “по три, по чотири так і кладе”. Після бою Залізняк звертається до Яреми, питаючи його звідки козак є, і під час розмови хлопець дізнається, що титаря ляхи замордували, а його кохану Оксану вкрали. Дізнаючись про це, хлопець готовий з потрійною силою боротися із шляхтою, він переживає за те, що більше ніколи не побачить Оксану.

У цій частині поеми ватажки повстання дають Яремі прізвище Галайда та записують його у реєстр. Повстанці продовжують свій шлях, дають Галайді коня, а у Яреми з думки не йде Оксана, тяжко сумує він за нею.

Гупалівщина

“Гупалівщина” розказує, що повстання охопило всю Україну і навіть жінки пішли в гайдамаки. Загін Залізняка приїжджає у Вільшану, де дізнається, що вчора титаря поховали. Його серце крається, що він не помер до того, як дізнався цю страшну новину і тепер обіцяю, що навіть якщо вмре, то встане з домовини ляхів мучати. Тоді ж загін повстанців познайомився з хлопцем-підлітком, який розказав їм дорогу до лісу, де поховалися ляхи. Приїхавши туди, гайдамаки:

“У ляхів кишені

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку”.

Бенкет у Лисянці

“Бенкет у Лисянці” – частина, де розповідається про повстання у Лисянці, яким керували Залізняк та Гонта. Це було дуже жорстоке повстання, де учасники не шкодували нікого. Після бою повстанці влаштували бенкет, а навколо них лютувала пожежа та на кроквах чорніли панські трупи. Особливо лютував Ярема, у якого вже були і золото, і слава, але не було Оксани. Під час гуляння лилися пісні, повстанці святкували, а Ярема побачив переодягненого у козацький одяг шинкаря Лейбу і випитав у нього де кохана дівчина. Залізняк та Гонта наказали палити по будинку, але Галайда встиг забрати звідти Оксану та повіз її у Лебедин:

“Поки хлоп’ята танцювали,

Ярема з Лейбою прокрались

Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу

Ярема з льоху та й полинув

У Лебедин…”.

Лебедин

“Лебедин” розпочинається з монологу Оксани, яка прокинулася в монастирі і розповідає черниці свою історію про те, що вона сирота, що без батька осталася, а про те, як її ляхи мучили, важко і згадати. Розказала і про те, що думала вбитися, але від цього дівчину врятувала думка про коханого.

Бабуся-черниця розповіла, що Оксану врятував та у монастир привіз Ярема, який обіцяв повернутися через тиждень. Галайда і справді повернувся і у той же день обвінчався з коханою, але одразу її покинув, щоб і далі ляхів бити.

Гонта в Умані

Частина “Гонта в Умані” описує повстання у місті Умань і розказує про те, що Залізняк собі сина знайшов у лиці Яреми, який “не ріже — лютує”. І прославився Галайда на всю Україну як завзятий гайдамака. Коли повстанці обступили Умань, привели до Гонти 2 хлопчиків – його синів. Малі були католиками, за що повинні були поплатитися, адже Гонта клявся всіх католиків різати.

“А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга”.

Махнув ножем –

“І дітей немає”.

Гонта навіть відмовився їх поховати, бо вони католики. До самої ночі тривала бійня і ляхів різали. Коли ж розпочалося гуляння та співали пісні, не могли знайти Івана Гонту. Пішов він на площу, де лежали трупи його синів, накинувши чорну кирею, щоб бути непоміченим. Взявши два маленьких тіла, виніс їх в поле і, плачучи від горя та вибачаюсь перед своїми мертвими дітьми, поховав їх, щоб “козацьке мале тіло собаки не їли”.

Епілог

Автор сумує за тими часами, коли Гонта та Залізняк гуляли по Україні. Більше року тривало повстання, а коли воно було придушене, Гонту дуже жорстоко вбили, спочатку знущавшись над ним, а потім порубали на шматки. Залізняк був засланий у Сибір, де і помер. Закінчується ця частина піснею:

“А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда”.