ДУШІ КРИНИЦЯ

Не забуду, повік не забуду,

Ту криничку в яру край села,

До якої вузенька стежина,

Крізь дитинство мене привела..

Там джерельна холодна водиця

Напувала мене знов і знов.

У душі та чарівна криниця

Пролягає як перша любов.

Я із неї натхнення черпаю

Виливаючи в віші ряди.

І весь час, як тоді припадаю

До цілющої живиці води.

БОЛИТЬ

75 – як почалась війна.

75 – як почалась війна.

Війна, яку ніхто і не чекав.

Війна, яку нацист обрав.

І що тоді дала всім нам вона?

Ті тисячі, які лежать на полі бою.

Ті тисячі, яких взяли в полон.

Ну і оті, які вмирали в медсанбатах.

І трішечки, які прийшли до хати.

Вони сьогодні криком всі волають

І просять зупинити Цю війну

Адже вони, померлі, точно знають,

Яку за мир заплатим ми ціну.

В цей день  завжди я згадую дідуся,

Його поради мудрі і слова.

В цей день  душею я до нього пригорнуся,

Йому завдячуючи , що жива.

Я знаю, не схвалив би він  АТО.

Але, як і тоді, пішов би   в саме пекло

Стояв би, як тоді, за рідну Україну,

Таку величну, і святу й Єдину.

АТО

Іде війна. Війна на Україні.

І гинуть, гинуть наші вже сини.

Чи треба, теба це мені й дитині?

Чому вони, чому соколики вони?

Чому ідуть, воюють там і гинуть?

Чи треба жертви Україні ці?.

А потім, потім журавлями линуть…

І так тривожно тужать матері.

Ті матері, які щоденно плачуть,

За вмерлими й живими ще дітьми.

Вони б злетіли вороном, що кряче,

Й накрили б ворогів усіх крильми.

Ну а сини, які прийшли учора,

Чи зможуть вони жити на Землі?

Коли радіє геть усе довкола,

Війна приходить їм щоденно у ві млі.

О Боже, збережи для нас Вкраїну!

Країну кобзаря і козаків.

То ж об’єднаймося ж брати в родину,

І збережемо Україну для синів!

БОЛИТЬ. ДУЖЕ БОЛИТЬ

Ви вірите, що в нас гримлять гармати?

Ви вірите, що гинуть в нас сини?

А ця війна іде ось через брата,

Не знаючи, чому ось тут вони.

Іде війна у мирній у країні.

Іде і знищує і села і міста.

О Боже, плаче, плаче Україна.

Схилилась ненька, і уже не та.

Везуть з Донеччини, зі Сходу

Вантаж, отой, якого ми не ждем,

За  те, схотілось що народу

Туди, куди ми всі ідем.

Ви вірите, що теє того варте?

Ви вірите, що вже війни нема?

Я прошу, любі друзі, зараз встаньте.

Хай звук монометра луна!

І чути материнський крик

Присвячується матері загиблого в АТО воїна Присяжного Євгенія (23 лютого минає пів року з дня загибелі) Присяжній Руслані Казимирівні, а також всім матерям Небесної Сотні

Ваш син загинув як герой

За рідну Україну,

У нас герої не вмирають,

А журавлями гинуть.

О сину, чуєш, мій синочку,

За  що ж це доленька така?

Війна, що ставить часто точку,

Забрала сина-вояка.

Війна, війна ота проклята

О Боже, дайте хоч води

Не повернеться вже до хати,

Не повернеться вже сюди

А я тебе так виглядала,

Ночами спати не могла.

Для чого? Щоб круки кричали

Твого торкнувшися крила

Молила Бога я щоденно,

Щоб повернувся ти живий

Поглянь же, сину – онде батько

У сорок років вже старий.

Він так чекав, що ти посадиш

Побіля хати нам садок

І матимеш дружину, сина

І буде трійко онучок.

Для чого тобі, сину,  хата,

В яку немає вже дверей.

Не з того приводу, синочку,

Зібрав побіля ти людей.

Не треба, чуєте,  не треба..

Поглянь же, сину, синя даль,

Мій любий сину, мій синочку,

Яка це біль,  яка печаль.

Не плачте, мамо, я вас бачу

Утріть сльозинки із очей,

Мене зустрінете, одначе

У снах безмежних ви ночей.

О Боже, зупини війну прокляту

І захисти усіх дітей,

Нехай не плаче більше мати

Серед планети і людей.

Афганістан

Афганістан… Кому це було треба?..

Хто посилав стнів туди, і несвоїх?

Афганістан… І не землі, лиш небо

І гори, й гори, йбільш нічого окрім них.

Афганістан. Пала у серці й плаче,

Душмани й українськії сини.

Афганістан. І мати скаже наче:

«Чому вони? Чому соколики вони?

Чому Сергій попав у ту розбірку?

Чому не вижив, не прийшов з війни?»

Афганістан.. Неначе чорна дірка,

І Україна плаче: « Чому мої сини?»

Стоїть плита у сина на могилі.

Лежать вінки, красивії слова.

Усе на світі є… Та матері не мило,

Бо сина, сина поряд вже нема.

Лиш фото, лиш маленькая листівка,

Лиш пам’ять , що не можна поховать.

І в матері в душі велика дірка,

З душі не може сина відірвать.

Афганістан… І знов війна отам гуркоче,

І гинуть, гинуть вже чужі сини…

А мати.. Мати вірити не хоче,

І все чекає сина із війни….

Пам’яті дорогого дідуся Чередніченко Івана Антоновича

В ті дні, коли із гір біжать струмки,

І по ярах снують густі тумани,

Вдягають поржавілі ордени

Вже постарілі, сивочолі ветерани.

На їхніх скронях шрами від війни,

Уламки від гранат і мін воєнні.

І зморшки, під очима що у них

Нам скажуть про турботи їх щоденні.

Їм не іти сьогодні в грізний бій,

За метр землі, їм не стояти ранком,

Не рахувать години на відбій,

І під ворожі не лягать їм танки.

Вони радіють сонцю і весні

Ті, що живими повернулись з бою.

Вони подарували мир тобі й мені,

Щоб ми жили під сонцем із тобою.

Вклонімося ж низько ветеранам до землі,

Всі , що живуть – дорослі і малі.

І генералам в тій війні  ірядовим,

Вклонімося ж і мертвим і живим!

МАМІ

Як добре, коли мама є

Як добре коли мама є .

Коли  тебе щодень чекає.

З доріг із дальніх виглядає

І руку помочі дає.

Погано коли мама  є

Але її в тебе немає.

Не хоче знати і не знає

Що ти десь ходиш по землі.

Що ти її дзвінка чекаєш,

Душею пригорнутися бажаєш,

І руки вдячно простягаєш,

А мами у той час не маєш…

Ти є, а мами ось нема.

То де ж тоді блука вона?

Вона і є , і в той же час немає,

А ти і молишся до Бога, і чекаєш.

Вернися, мамо! Руки простягни!

З любов’ю, ніжністю чекаю.

Не помирай, тебе благаю,

Не йди в далекі ти світи.

28.08.16 р.

Не плаче мати…

Не плаче мати, ви не вірте.

Сльозу вона лиш утира.

З очей сльозяться що від вітру,

Який десь в полі умира.

Не плаче, ні кажу вам люди,

Це мати знов живе життя,

Якому вороття не буде

Бо в неї є лиш майбуття.

Ні, ні вона не плаче, бачте

Он руки простира малим.

Сміється внученя неначе,

Бабуся бавиться із ним.

Не плаче мати, то не сльози,

Ви краще слово їй скажіть.

Тоді з душі відійдуть грози.

О люди! Матір бережіть!

https://drive.google.com/file/d/1JjyD5xM_43H4phmWLHoNqJlQxkyYyd9O/view?usp=sharing

МАТИ

Якщо колись вам треба говорити,

Якщо прийшли холодний вітер, сніг

Якщо не хочеться нічого вже творити-

Вертайтеся на рідний ви поріг.

Там вас зустріне біля ганку мати.

Лиш усмішка,  і все навкруг цвіте.

Не треба рідну хату забувати,

Бо час вже дуже швидко так пливе.

І мати простягне згрубілі руки

Які малими колисали вас давно.

І мати що вела вас до науки.

Людині матір забувати не дано.

І хліб і сіль на білій скатертині,

І борщ, хоч на картину Пікасо.

Усе найкраще віддає дитині

Щоб вам затишно біля неї лиш було.

О Мати ! Боже ви створіння!

Ми линемо до Вас з усіх доріг.

Ви, роду українського коріння

Коли і навіть на висках у вас вже сніг.

8 березня

У день такий привітний

Весною й квітами розквітлий.

Про матір слово хочеться сказать.

Її святую гріх не величать.

Вона основа і коріння роду.

Вона і гідність й честь мого народу.

Вона прем’єр і президент в одному ранзі.

І дослухайтеся, о людди, до її наказів.

Ні, не наказів, а мольби й прохання.

Бо в слові у її таке кохання.

Така величність, святість і любов.

То ж згадуйте про неї знов і знов.

Матуся, мати , рідне божество

Це перше слово сказане тобою що було.

Це перший крок, і іграшка, і школа.

Це все від матері, не забувай ніколи.

МАМІ

Весну –красуню подарую лиш тобі

Сміялися щоб очі голубі.

Проміння сонця подарую у цей час,

Душею щоб була ти біля нас.

А ще той паросток, що тягнеться з землі.

Для матері всі діти- хоч дорослі чи малі.

Весняний теплий дощик, що ллється – то для тебе.

Найкраща бо ти в мене серед землі і неба.

І небо синє-синє я притулю до рідного чола,

Щоб ти, моя матусю люба, завжди щасливою була.

Зупиніться на хвилинку

*****
Скажу я слово про такого педагога,
Який був лікарем малесеньких сердець,

Який був успішним чоловічим сердець,
Якого дальняя життєвая дорога
Вела до визнання людського під вінець.

Він був поет, учений і мислитель,
Казкар він був, і дорогий учитель,
Він воїн був і сином України,
Він педагогіку тоді підняв з руїни.

Товаришем він був, в Павлишській школі для малят,
Водив дітей він у чудовий диво-сад.
Він будував, він розкривав і він творив.
У педагогіці він все життя своє прожив.

Директором він був, і вчителем і другом,
Водив учителів він буйним лугом.
Наставником він був, і методистом теж,
Ми вдячні Сухомлинському сьогодні всі без меж.

Його ім’я лунає й досі білим світом.
Його калина весною буяє красним цвітом.
Його вивча Америка, Австралія, Китай,
Болгарія, Німеччина і Парагвай.

Я в його Школу радості ходитиму до віку.
Немає творчим працям його меж і ліку.
Уроки мислення і казка на природі,
Завжди мені ви станете в нагоді.

До Сухомлинського ми повертаємося знов і знов.
Він наче сонце, наче дощик, як любов.
Він вчить, виховує, дає він поштовх до життя.
Він, як творець, ніколи не відійде в небуття.

Я є українець

Україна від краю до краю.

Я іншої не хочу і не знаю.

Могутній Дніпро і Карпати високі.

На півдні степи колосяться широкі.

А я українець! Хай знають усі!

Немає на світі святіше землі.

Немає на світі ще кращих країв:

І луків, річок, і гаїв і морів.

Сьогодні Україна широким он кроком

Іде у старезну, величну Європу.

І ми усі разом із нею ідем

І з шляху цього ніяк не звернем.

І я, європеєць! І це вже збулося!

Ще вчора у нас про таке і не йшлося.

Ще вчора були ми у глибокому сні.

Сьогодні Європа в тобі і в мені.

Я завтра у Англії здобуду освіту,

І мандруватиму без візи по світу.

Я розповім всім про свою Україну,

Обласкану Богом, чудову країну.

Я є українець! А це моя Україна!

Верба, соловейко, червона калина.

Приймай же, Європо, в велику родину,

Мене і Державу мою, Україну!

Коли в житті спішиш і поспішаєш,

Кудись біжиш, когось перемагаєш.

То озирнувшись щось ти не встигаєш.

Когось в житті ти завжди забуваєш.

Здається, ось не встигну, не збагну.

Ще трішечки і всього досягну.

На мить спинившись бачиш необ’ємне,

Таке близьке і рідне, і приємне.

Вдивляєшся ти стишуючи крок,

Життя нам інколи дає такий урок.

І починаєш розуміти що всі зорі

Нехай горять собі десь там на видноколі…