“Пантелеймон Куліш. “Чорна рада

Історія написання роману «Чорна рада»

        П. Куліш працював над романом упродовж 14 років. Твір був виданий 1857 року. У центрі оповіді розповідь про «Чорну раду», що відбулася під Ніжином у 1663 році. Матеріал для свого твору П. Куліш брав з багатьох джерел: «Истории Малороссии» М. Маркевича,— «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменського, друкованих і рукописних козацьких літописів (зокрема Самовидця та Грабянки), старовинних документів, що знаходив сам у архівах монастирів і різних установ, а також з фольклору — дум, історичних пісень, переказів, легенд, казок про козаччину. З цими творами він знайомився не тільки в численних уже тоді збірниках, а й безпосередньо з уст народу.

Головні герої роману

Яким Сомко – наказний гетьман Лівобережжя, переяслав­ський полковник;

Павло Тетеря – правобережний гетьман;

Васюта Золотаренко – ніжинський полковник;

Іван Брюховецький – кошовий, гетьман Запо­розької Січі ;

Кирило Тур – запорозький козак, курінний отаман; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний); Петро Шраменко – його син;

Михайло Черевань – колишній козак, господар хутора, Меланія – дружина Михайла Череваня і їх доч­ка Леся;

Божий Чоловік;

Матвій Гвинтовка.

Сюжет роману  “Чорна рада”

     Приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шра­ми й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — зна­йомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викраден­ня Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина — зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома — покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Пет­ра додому — перипетії в Ніжині — Чорна рада в Ніжині — обурення об­дуреної черні, розчарування її в Брюховецькому — пропозиція Тура по­рятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього — засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — од­руження Петра Шраменка й Лесі.

Образи роману

Іван Брюховецький

    Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо… Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, про­те, на жаль, це не вдається.

Яким Сомко 

     Якима Сомка виведено як продов­жувача справи          Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зло­жити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під од­ну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

Полковник Шрам

З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України… Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і зли­галися з поневолювачами народу… Образ Шрама, козацького полковни­ка і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму.

Петро Шраменко

Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хо­робрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бив­ся із зловмисником не на життя, а на смерть.

Божий чоловік

Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцен­тровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Бо­жого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в мораль­ному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чо­го видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»…

Кирило Тур 

     Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур. Про те, що він ко­ристується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності ге­роя: «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…» Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько… Го­ловне для Кирила — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, за­судженого до страти.

Михайло Черевань

Хуторяни, козаки Череваня, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи. Про Череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. Череваниха — «моло­диця свіжа й повновида, пряма, як тополя». Про їхню дочку Лесю напи­сано скупо, але промовисто: « Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить». Череванів хутір — ідеал Кулішнвого натурального життя людини в повній гармонії з природою і совістю, у дотримуванні Божих заповідей.