Я – українка

Я – українка. Ще одна людина

Ще одне щастя – мить поміж віками

Це я плекаю доньку або сина

Які ідуть на битву з ворогами

Я – українка. Небо у волоссі

Безмежна віра, щирі сподівання

Моє майбутнє, мабуть, почалося

Моє й для мене – воля і кохання

І мій народ – романтик у в’язниці –

Живе..живе! живе і жити буде

Моя надія – камінь, чуєш, вбивцю?

Я – українка! чуєте, іуди?

весна 2020

світ лінивою кішкою ліг на дивані
не втрачати надії як кажуть у МОЗ
пити з м’ятою чай як у пісні Нірвани
і ховатись під лапи старих абрикос

Ця молодість..

там сніг. Хай присняться олЕні

чи Олені. знов неповторність

ми юні, ми вічнозелені

вигадуєм нашу аморфність

життя – недописана шпора

думки – кісточки в апельсині

ця молодість все переборе

страждаєш ти – отже людина

хтось кидав цигарку додолу

а сніг тільки думав – «не вбийте»

цю молодість-сонну і кволу

згадаєш – і будеш любити

Якщо спитають – так, жили не каючись.. 

Якщо спитають – так, жили не каючись..

З дитячих мрій – танкістами й пілотами

Війна підступна – йде, не спотикаючись

Там головне – живими, не двохсотими..

Вірніший пес, синіше небо – дихаєш

І такий східний захід з позолотою

“Сини, вертайтесь”, – хтось промовить стиха вам

І вже про себе – ” Тільки не двохсотими”..

Бої стихали. Потім зорі падали

А час лихий робив свою роботу

Один за одним йшли у небо ангели,

А з ними друг. Товариш. Брат. Двохсотий..

.. І мирний світ зустріне щастям-зрадником

Забуде швидко – ще одна турбота

І лиш до неба, ангелам-розрадникам

Пошлеш той біль. Несказаний, “двохсотий”..

2017

У мене болить душа. Ти хоч знаєш, де це?.

У мене болить душа. Ти хоч знаєш, де це?

Страшніше, що плачуть люди, а не ікони.

Покличеш до себе щастя – тобі озветься,

Дозволиш собі – і ніхто вже не заборонить.

Я справді в дитинстві руками ловила вітер,

А в юності бачила як прокидалися трави

Найважче, повір, це не те, що бракує літер,

Найважче, коли замість слів вистачає кави.

Не думай даремно, що тішу свою свободу

І циніки часом торкаються клавіш роялю.

У мене болить душа. Хоч мені і не шкода

Бо ті, що у неї плюють, вже давно називають сталлю..

Місто бавиться зорями й, мабуть, тішиться тишею..

Місто бавиться зорями й, мабуть, тішиться тишею..

Ліхтарі і тролейбуси – теж чиясь агентура

І війна надто довго, і не стане тепліше вже

Тут своє – група крові і температура

Прокидаються арії, засинають принцеси –

Все всередині тебе, як казав Заратустра

Недобачені сни, недописане в пресу

Смак ілюзії, часу, свободи й робусти

Перехрестя й вокзали. І сильні, і горді

Краще падати духом, ніж світу під ноги

Треба слухати тишу й примхливу погоду

І лиш іноді – тих, з ким розводять дороги

Сонце ввечері йде говорити з птахАми

Бо ще є революції, холод й інтириги

А за щастя хтось битиме небо ногами

Так важливо в цей час дочекатися снігу

2017

мила, та ти ніхто..

мила та ти ніхто ти ніхто для світу

хочеш з розбігу в жито а хочеш в море

правда негарна та правду нема де діти

дихай повітрям чесним красивим прозорим

бачиш планету планеті немає діла

третя від сонця перша за кількістю злості

чорт його знає від чого ти брала силу

бог його знає до кого ходила в гості

як серпантин по якому проїхались танки

вічні дороги від себе, до себе й додому

а для таких як ти лиш німі світанки

перед якими не станеш ховати втому

вголос казати те що не може бути

і тополиний пух нагло лізе в волосся

мила ти тут ніхто і усі ми люди

не оглядайся і думай що мабуть

здалося

2019

Захисникам ДАП присвячується

Ще молодий і в потертій «горці»

І сині-сині дорослі очі

Прості солдати чи волеборці –

Ти сперечатися вже не хочеш

Бо що із того що кажуть люди,

Якщо ти сам повернувся з АДу,

Якщо товариша вже не буде,

Якщо дитина не скаже «тату»

Ти ж знаєш тих, хто без обелісків

Важкі медалі, важливі дати.

Пташки на сході літають низько

То волеборці — прості солдати

У тебе довго болітиме серце

Тобі ще довго нитимуть рани

І ця війна ще не раз озветься,

І на руїнах червоні тюльпани..

щастя ходить не з веснами й навіть не з травнями..

щастя ходить не з веснами й навіть не з травнями

і у нього вже точно немає мети

ми усі трохи дикі з обрАзми давніми

а у душах шкребуться бездомні коти

щастя вміє украсти й ніколи не кається

і плете залізничний непевний маршрут

і ніколи добро як і зло не вертається

і на кожного цезаря знайдеться брут

і вода із дощем хай залишаться місту

із бажанням зректися і просто втекти

щастя грається в хованки з совістю чистою

на руках засинають бездомні коти

..і про Черкаси

Не слухати музику – слухати місто

Дощі й літаки, і Дніпро, і вокзали

І чайки так низько – такі урбаністи –

Туди, де ще трохи не добудували

У заході сонця спокійні каштани,

Кобзар, обеліски, торгівля з асфальту..

Найкраще попереду – в мріях і планах

Ми всі – трохи циніки й трохи солдати

Рудим кошеням підкрадається вечір

Ці вулиці стежать, рахуючи рухи

Міцна гірка кава з потребою втечі

З підступних обійм тополиного пуху

Найбезглуздіша битва – таки із собою..

Найбезглуздіша битва – таки із собою

То чому ж ти так вперто готуєш щити

Не ходи навпростець, за це платять з лихвою

Не вбивай свої мрій, мертвих важче нести

Скоро кинуть домівки жорстокі лелеки

І подалі з країни, де бавлять війну

Між сьогодні і вчора – занадто далеко,

Щоб мовчати слова й відчувати вину

Осінь дихає в спину, підступна лисиця

Точить кігті на літо, не спить по ночах

Із собою завжди найдаремніше битись

Бо однакові сни і герби на мечах

Сніг і кава

просто небо помстилося снігом

вітер квіти збирає у жмені

вірю в страх, що лікується сміхом

і в кишенях ношу одкровення

переконує совість, та марно

вона правди не знає й приблизно

в когось просто на серці хмарно,

хтось життя віддає за вітчизну

коли сумніви сядуть спочити

прийде ніч – тиха кішка чорнява

я не знаю як треба жити

але поряд є сніг і кава.

* * * 

Відрікаюсь від синього моря,

Воно й так мені сниться щоночі.

Небо в травні на щастя хворе,

Сни під літо — вже майже пророчі

“Ти чекаєш дощу чи правди?”

Я не знаю. Не вірю в розплату.

Жити просто, хоча й не зАвжди

(Вчись простіше усе сприймати..)

2017

Не турбуйся, мала..

Не турбуйся, мала. Все лікується часом

Все приходить тоді, коли більше не треба

Бог присниться тобі. Говоритиме басом

І порадить частіше дивитися в небо

Все проходить колись. Залишається пам’ять

Безтурботність така – забирається хутко

Бережи свої крила, бо не відростають

Не вози свої мрії в останніх маршрутках

Не лякай свої сни. Нехай сняться щоночі

Де тримають за руку, де все кольорове

Не згуби в собі світле, наївне, дівоче

В цьому світі, що вартий твоєї любові

Місто грається в дощ..

Місто грається в дощ. Місто пише листи

Все, що тут проживеш – виліковна хвороба

Не зрікаються сонця, не кличуть біди

Ремонтують серця і розбиті дороги

Невесела струна у найдовшу з ночей

І вода – така музика, що не украсти

Я не вірю собі, не чекаю людей

Місто грається в дощ. Всі ми граємось з щастям

2016

Некнижкове

У війни, від якої ви, мабуть, стомилися

Не суворе обличчя, не страх у очах

Йти на битву за тих, що в окопах приснилися

І для нас наше небо тримати в руках

Поможи, рідна земле, помолись, рідна мати

Щоб були іще сили посміхатись між втрат

Бо є зброя, сильніша за всі автомати –

Оте щире й далеке «вертайся, солдат»

У війни є буденне, важке, некнижкове

Пережити її – нам би тут, а їй там

Не забудь їх, країно, збережи їх, Покрово

Тих, хто знає – своє не віддасть ворогам

Світанки – в минуле..

Світанки – в минуле, крилаті – на південь.

А мрії – тихіші. Розгублені й босі

Маленькими кроками, вже й не полічиш

Уже підкрадалась лисицею осінь

На сиву бруківку надіями листя

Руда не жаліє, їй хочеться свята

А місто стомилося. Навіть не злиться

Воно хоче кави. І мабуть поспати.

2016

* * *

Не Бонд, не актор і не мачо,

Без “Бентлі” і крадених грошей

Та я все на світі пробачу,

Бо ти неймовірно хороший

Хоч носиш ти не від Армані

І туфлі не від Лубутена

Для мене ти просто – “коханий”,

Бо сильний, сміливий, шалений

Про тебе не пишуть у пресі

Нормально, байдУже, до ср*ки!

У нас будуть діти чудесні

І купимо білу собаку:)

2014

Все частіше у спину: “Ти ж дівчина,

А не мрієш про квіти й Америку!”

Я люблю батьківщину скалічену

На таких у вас кажуть “бандерівка”..

Цього року всі ходять у синьому,

Та в повстання два інші відтінки

Я з дитинства її бачу сильною –

Україну – нескорену жінку

Головне – залишитись людиною,

Там де можуть убити й за слово.

Незалежність вже стала примхливою –

Вона хоче коктейлів і крові.

І насправді це всіх нас стосується

Навіть тих, кому “так нецікаво”.

Де майбутнє зі смертю цілується,

Там народиться сильна держава…

РАНКОВЕ

(“Дитинко, ми наслідки цих революцій..” С.Жадан )

Нехай ці міста ще подихають казкою

Прокинувшись, вірити – більше не треба

Не падай, дитинко, це буде поразкою,

Тримайся за себе, так хочеться небу

Передчуття неотруєних атомів

Шкіриться сонце, в кишеню не проситься

В гості приходить весна з автоматами –

Армагедон ще на рік переноситься

Перше проміння, не час дивуватися

Запам’ятай – гуманізм це хвороба

Серце – і ним тут дозволено гратися

Лиш не звертай зі своєї дороги

Тихо. Послухай. Тебе проклинають.

Тебе і твоє непросте покоління

Дитинко, щасливий лиш той, хто не знає

Лови це прозоре ранкове проміння.

Так воює жінка

Не забувати навіть на хвилинку

Не пробачати жодного й нізащо

Замовкни, ворог. Так воює жінка

Не та, що плаче. Та, що вірить в краще

Чужа рука руйнує наші храми

Свої брати будують нам майбутнє

А матері молилися віками –

Сумні, далекі, тихі, незабутні…

Нас не здолати. Мабуть, не під силу

У нас є гідність – доля, біль і зброя Я

ка чума нас тільки не косила,

Яка орда не кликала з собою…

Не плач. Не треба. Ти сильніша, жінко,

За всі нещастя, війни і печалі

Сестра, кохана, мати – українка

Благословляй, бо треба битись далі.

Вони ще прийдуть. Вір, люби,молися.
Вони вже знають, як сміється доля

Тихенько мама просить «повернися»,

А син боронить вимріяну волю

Донька засне. Промовить тихо «тату»

І вже у снів країну дивну лине,

А в нього світ – в прицілі автомата

А в нього – бій за неньку-Україну

Війна і слово. Це не на картинках.

Страшне і зле. Не бачить. Не жаліє.

Тихіше, ворог. Хай говорить жінка

Вона і тут воює як уміє.

* * * 

вчитись всюди шукати дорогу

й рахуватись з можливістю втечі

не молитись ніякому богу

і носити тепліші речі

і пташки потікали у вирій

без пояснень і віз як солдати

і країні хотілося миру

і нестерпно хотілося спати

нереальність ще трохи привітна

і реальність дається з боями

просто більше не буде літа

а все інше мабУть так само

* * *

Дощ – це тільки вода, яка грається небом

Та хіба не важливо – сміятися вранці?

Цьому світу давно вже нічого не треба

Він простий і смішний в ритуальному танці

І кому розказати, що хмари в долонях

Мрії ходять босоніж – підступні й веселі

Повертаю за сонцем я голову – сонях

І вдягаючись в легкість виходжу з оселі

Чайки низько летять, їм однаково й дико

Доганяють богів в цьому дивному літі

Забувати що всесвіт безмежно великий,

І сміятись з дощу, і радіти як діти

Старі Карпати з добрими очима..

Старі Карпати з добрими очима

Ховали в травах, кликали у дощ

Тут все моє – і сумнів за плечима,

І недовіра з міст, вокзалів, площ

Тихіші ранки. Тихі. Непомітні

Ще сонні річка, ліс, мости, трава

Пора, в яку пташки не перелітні

Життя, в якому зайві і слова

Тут все прощають, тут щиріші зливи

Тут ти ніхто, бо ми усі в гостях

Карпатське сонце, знай мене щасливу

Під серцем гір, у неба на руках

До Львова

Я люблю тебе, Львове. Я знов зізнаюся в коханні

Бо ти місто-офіра, ти вбивця моїх барикад

Так наївно трималась за крила чужих дельтапланів

І так щиро чекала, що буде й мені зорепад

Тільки знаєш, каміння, не зорі летіло під ноги

А я й далі боролась руками, розбитими в кров

Схаменіться, святі. Хіба сльози – це теж перемога?

Ваші б’ють не по правилах. Бачте, я падаю. Знов.

Я твоя, сиве місто. Я сплю під ногами у левів

З хижаками простіше, вони навіть чують серця

І так ніжно-важливі світанки ці блідо-рожеві

Щастя буде на станції. Просто моя – ще не ця.

* * * 

І наче ще маєш про що говорити,

І, певне, ще маєш за що воювати

Та тільки частіше – каміння і плити –

Єдині, хто справді уміють мовчати

Скажіть тим крилатим, щоб вище літали,

Бо падати – боляче й несправедливо

Давно не страшні літаки і вокзали,

Давно не чіпляють табличку “щаслива”

І так зачекались засніжені гори

Де серце відпустить без права застави,

Де тихо і легко з повітрям прозорим

Так хочеться щирості, правди і кави

березень тут ні до чого

по суті ж, то березень тут ні до чого –

людині властиво чекати світла,

міняти маршрути, збиватись з дороги,

шукати де правда, топтати квіти

і координати не так вже й важливі,

коли дні короткі, а сни – кольорові,

бо все, що потрібно насправді щасливим –

запаси любові і антилюбові

із півдня летять літаки і лелеки

туди, де їм небо залишили в спадок

і все ще попереду, все ще далеко

а березень..березень – тільки початок.

І я падаю в трави. Я – малайзійський літак..

І я падаю в трави. Я – малайзійський літак.

У долонях – слова. Обіцяю,що потім пробачу

Найдорожче – не крила. Найважче – поранений птах

Били в спину ножем і казали, що це на удачу

Проклинаючи місто де сонце й кривава роса,

Заклинаючи всіх, хто не прийде, вернутись додому

Батьківщина не вірить ні в які казки й чудеса

Небо кличе людей. Люди йдуть. За одним. По одному

Під завалами раю свобода співає романс

Ненароджена, зла, рве у відчаї стомлені струни

Там, де вірять, любов й революція ходять лиш раз

Там не просять прийти криворуку нестерпну фортуну

І коли я впаду і не збудуся літнім дощем,

І якщо відступлюсь і скажу що йти далі не можу –

Будь хоч якось. Хоч близько. Хоч кимось з людей.

Будь хоч ти. Будь хоч мною. Не зрадь мене, боже.

* * *

Гуляти містом. Любити каву

Наївна ніжність. Душа-дитина

Прощати долю, бо їй цікаво

А ще – країну, бо в неї війни

Над літаками, над тим, що буде

Дощем в калюжах, сумлінням в миті

Вони ніде і водночас всюди –

Надії й мрії, вже майже вбиті

Тихіша мова. Тепліші речі

Іще присниться – підступні ранки

Хвороба сильних – потреба втечі

В обійми осені-партизанки

Вона мала дві слабкості..

Вона мала дві слабкості: ти і життя
Не тримала у пам’яті дати і лиця
В її звичках – не слухати злі каяття
Й цілуватись з собаками на залізниці

Говорити із нею – як мінні поля
Посміхатись до неї – як схОдити сонце
Таких слухає небо й не любить земля
Всі святі у відпустках – її охоронці

Подаруй їй обійми. Тримай на руках
Хоч живих тут не прийнято просто любити
Поки світ нас змиває як бруд на руках
Їй як всім так нестерпно хотілося жити

І якщо її вб’ють на цій дикій війні
Посади на могилі рожеву магнолію
Вона сильна й без зброї, а може і ні
І боїться, що просто не ввійде в історію..

2020

Безіменні

Безіменні. Незнанні. Приречені
І без точного часу і дат
Кінець світу в короткому реченні:
“На Донбасі загинув солдат”

Сніг на голову, сніг на погони
Із кашкетом знімають чини
Їм не страшно іти з териконів
Їм страшніше вертати з війни

Найпростіша дорога – остання
Та найгірше – посмертний граніт
І ніщо – запізнілі зізнання
Для могильних безжалісних плит

“Він хорошим був” – скажуть як докір
Вип’ють третю колись за столом,
В шибку матері стукає сокіл
Уві сні обіймає крилом

Частіше тримайтесь за руки..

Частіше тримайтесь за руки
І менше сваріться ночами
Навіщо у світі розлуки
Хіба йому горя мало

І сльози частіше втирайте
Жінки всі – чиїсь теж доні
Частіше спішіть зустрічати
Під точний годинник перону

Частіше дивіться на небо
Жартуйте з своїми зірками
Тут бути щасливими треба
Все інше минає з роками

Частіше вкривайте плечі
Частіше жалійте кохання
І рідше кажіть “до речі”
Так, наче цей день – останній

Частіше собі як мантру
Коли без образ не сидиться:
Життя лиш сьогодні, не завтра
Все інше – такі дрібниці

2020

Бути як щастя 

Клайдом і Бонні, Сідом і Ненсі
без перекручувань, термінів й сенсів
дай нам побути, дай нам пожити
втомлено-різним як зброя і квіти

в снах над тихеньким гніздечком зозулі
бути як щастя, не бути як куля
світ і жорстокий й нестерпно красивий
бог із тобою, побудь мені, милий.

Зима-самозванка

мені снилися сни у яких всі живі
а нехай йому грець як в них просто сміятись
воскресаємо зранку щоразу нові
боїмося програти не вмієм здаватись

дочекатися снігу а далі весни
й побіжать теплі дні безпритульні собаки
мабуть в мене є план головне не засни
десь крадеться удача збиваючи знаки

2019

Так як жовтень

Ну а це наче вчора було

Сонце шкіриться – хитрий оскал

Посварилося з літом тепло

І показує на календар

Як ловець незмонтованих снів

І кур’єр від забутих вістей

От навряд чи хтось краще б зумів

Так як жовтень любити людей

Ну а люди приходять з полів

Там шукаючи ліки від втом

Добровольці осінніх фронтів

І прихильники драм із добром

Осінь-лисичка

я не цинік я часто дивлюся на небо
і я ще не поет та вже мабуть й не стану
бути сильною мамо це вже не потреба
та слабкою не можна у долі по плану

і тікати від тебе уже неможливо..

і тікати від тебе уже неможливо
бо тебе небагато всього-навсього скрізь
в таку осінь найдовше збирається злива
в цього світу із трійці лиш їж і молись

у туман як в обійми у пекло в державі
я уже не кричу це зі мною давно
а хтось кращих із вас визволяв від лукавих
і пив істину істин – дешеве вино

я біжу навпростець щоб не швидко втомитись
і усе що навколо не назвеш вже ніяк
найскладніше для мене напевне змиритись
і дивитись у очі бездомних собак

я тебе не боюсь неможливо тікати
мені снилося довго що буде війна
ми і добрі і злі і не справжні солдати
що у землю впадуть дві крупинки зерна

от тоді я заплАчу тоді уже можна
ну а поки сміятись в житті що лиш раз
забуватися й щастя поняття тотожні
поки він іще є нелікуючий час

На руках у великих Карпат

сивочолі й старі ловлять в пазуху місяць і зорі
у туманах ховаються вранці збирають росу
свідки тисячі щасть й не одного великого горя
і я просто не знаю як цю не любити красу

Щастя таке

Щастя таке – обирає. Поїзд – значить плацкарт
І тут уже зайве думати. Краще учись не здаватись.
Ангели теж приходять. У сни з лікарняних палат
Часом нестерпно важко – знову навчитись сміятись

і природа вже хвора..

і природа вже хвора страждає якимсь магнетизмом
бо для чого це листя жовтіє і сходить з орбіт
у підступної осені холод і трохи харизми
а у тебе нічого і цілий незвіданий світ

мені ще далеко..

мені ще далеко
хоча уже осінь
й лелек-емігрантів
вже видно ключі

і краще без вітру
й повітря як ліки
і листя акацій
на чорній землі

і скільки історій
своя завжди ближче
воюю й сміюся
і вірю в добро

цінуючи вірність
цілуючи вічність
я знов повернуся
усьому назло

мені підказали
що падати можна
та знову піднятися
справа борця

в обхід п’єдесталів
щасливо-тривожно
останній сміятися
йти до кінця

2019

життя це по суті велика свобода..

життя це по суті велика свобода
в якій лівим вправо а правим наліво
і винен нікому чи всьому народу
немає різниці і всім неважливо

надумаєш вмерти згадай що не треба

смішила ця осінь а ще автозаки
і все вже відомо хіба тільки небу
і відданим друзям бездомним собакам

сміятися в ніч і страждати від мужності
допоки у інших айфони й мальдіви
якщо і каратель – каратель байдужості
народ який навіть воює красиво

2019

і якби ти ще легко ходив по землі..

якщо виживеш ти – виживатиму й я
якщо світ зупиняє однаково йди
поки зло усміхнеться й повторить ім’я
я заплутаю долю і трохи сліди

посварися із небом тікай від добра
доганяй і втікай викидай і лови
головне щоб ця осінь підступна була
видихай посміхайся і просто
живи

2018

Зима уже близько

мені снилися гори. і снилося небо
і із неба йшов сніг. і сміялися люди
дурнувата реальність з ефектом плацебо
і якщо розібратись ми всі тут приблуди

в журавлів і ворон не однакові крила
тому першим на південь, а другим – до бою
я сміятимусь знов, тільки дай мені сили
шоколаду і миру. квітів і зброї

листопад – це полковник, що точно не пише
хмари будуть важкі і ходитимуть низько
і обійми, і каву – поближче й міцніше
кошенятко – на руки. зима уже близько

2019

Молодість і броньовик

Березень пхає у спину. Березень йде навпростець
Березню платять найбільше – він був у змові з зимою
Сонце раніше приходить, наче тверезий митець
Сонце вибаглива зірка. Сонце не терпить конвою

Вечір-котик

Вечір-котик. Книжки-порадники,

Зорі – гарні, а небо – високе

Не просити в життя романтики,

Не казати, що надто жорстоке

Не шукати слова на дотик,

Не учити історій із втратами

Мрії-зрадники, вечір-котик,

Сни, принесені ще янголятами

2016

Не даремно

Ти красива, осінь. Не лукава.
Це твій вибір і робота – тихо вбити
Йди, приблуда. Сядь і випий кави.
Ще не раді, тужать ще за літом

Сильніша

Я сильніша за тебе. Сильніша за долю
Як наївна принцеса з поганої казки
Як актор, що ніяк не справляється з роллю
Як війська, які більше не хочуть поразки

Дівчинка

Бо ти маєш право. В душі ти – маленька дівчинка
І дівчинці страшно. Вона ще не звикла мовчати
Їй хочеться гарних квітів і щастя вічного
Вона ще не знає, що все має здатність вмирати

Вона ще проста, ще наївна, ще без порожнечі
Не бачила війн і як мрії з кришталю – в каміння
Вона – це як ти. Тільки та ти, яка не до речі,
І кожна з вас двох доганяє своє покоління..
2017

Він каже..

Він каже “Дівчинко, йди ти під три чорти”
Він каже “Бачиш, у мене своя війна”
Вона не хоче знати, чи важко йти,
Вона вже звикла, вже бачила: далі – стіна

Осінь-відьма

Осінь – відьма руда. Кілька кроків – і в ніч
І ніхто не суддя,і ніщо їй не винен
Ми усі тут одні. Серед сотень облич
І за кожним невпевнено йде Батьківщина

Ромашки

Для чого тоді їм літо
Якщо все життя – у масках?
Навчилися навіть любити
Питаючи у ромашки

І я ще стою на пероні –
Прозріння сприймається важко –
Щоб поки не бачать, в вагоні
Питати у Долі й ромашки
2017

лишитись собою

я не зовсім борець у мені від борця половина
я не повністю зло я постійно чекаю добра
бо у кожному з нас заховалась маленька дитина
бо по суті цей холод щоб більше хотілось тепла

заблудитись би в ній а точніше не в ній а у щасті
босоного сміятись з розбігу втонути в теплі
милосердні в думках одягаєм байдужості маски
перед світом великим нестерпно-безмежно малі

Як мрієш під зорями, мучишся совістю..

Як мрієш під зорями, мучишся совістю

В кишені свободу – і їдеш додому

Присвячені рими, нестворені повісті –

Таке не розказуй ніколи й нікому

Із чистого аркуша, з білого снігу

Ще вірити в диво, немов і не вчило

Весна і вокзали розтоплюють кригу,

Важливо – боротись, допоки є сили

Якщо за плечима являються ангели,

То хай пробачають – часи не найкращі

І всі у щось вірять, і всі колись падали

Про це не розказуй нікому й нізащо.

секрети на вушко

в прокрустове ложе уся не вкладешся
і в сни не ходи і не смійся ночами
ти стала доросла назад не вернЕшся
ти пекло із танками і блокпостами

В зелених коридорах Іловайська

– І розумієш, – бог міняє тему, –
Такі часи, що треба бути пильним
Війна – це людство. Зло – його проблема
Та я за тих, хто хоче бути вільним

Ну що ж, пора. Уже на злітній смузі
Ви бережіть їх, ангелів у масках
Вони ж живі. Але втрачали друзів
В зелених коридорах Іловайська..

..Війна три роки. Ні, вона старіша
І є наказ – тримати оборону
Вони приходять в темряві і тиші –
Навік солдати східного кордону.

2017

королева без англії 

здавалось цей лютий суцільна прокрастинація
та разом із снігом зима доїдала себе
чекати тепла, щоб лежати під тінню акації
і дива чекати хоч диво цей світ не гребе

останні святі до дедлайну здавали єванглії
і так і придумали книги про страх і війну
ти теж королева от тільки без власної англії
і ще не навчилася не відчувати вину

сильніше граніту

По бруківці босоніж, як дика
Доганяти себе – це ще те
Ця планета занадто велика
І у кожного власне “святе”

А тобі іще жити та жити
Зачаровуватися й навпаки
У душі ти сильніше граніту
І від себе на відстань руки

ми будемо вічні

і сонця відсутність відлуння воєнного стану
лишатись собою не значить тікати від всього і всіх
буття (а нехай йому) йде по якомусь дебільному плану
і точно щось випаде сміх новий день або сніг

сміятися голосно тихо виходити з дому
пригріти в долонях іще цьогорічні сніги
ми будемо вічні і день, і століття потому
та зараз важливий цей білий відбиток ноги

не слухати долю і хитро дивитись крізь пальці
і кидають пір’я чи ангели чи голуби
найбільша свобода це просто прокинутись вранці
тримай себе міцно бо хто зна чи є ті боги

грудень 2018

і слова полягали на струни..

і слова полягали на струни
і свобода дивилась в люстерко
і даремно чекала фортуни –
не пустила в метро вахтерка

а ледаче ранкове небо
намалює червоним дату
кожен думав чого йому треба –
справедливості чи автомата

та зима мені снилася двічі:
позавчора і майже щоночі
горе там, де нікого не кличуть
батьківщино, відкрий уже очі

коли холодно, палять і спокій
трохи звірі – боротись, щоб бути
сонце сходить, бо ранок жорстокий
сонце – колір червоної рути

дай мені сили, земле..

дай мені сили, земле
дай мені руку, брате
бачиш, не так тут і темно
бачиш, кордони й солдати

серце не хоче руїни
довго мільйони мовчали,
їх за щасливу країну
били, топтали, вбивали

ні, не напИлись ще крові..
ми ще живі, ми із богом
повні кишені любові,
злості, надії, тривоги

щит і червоні троянди
ні, “ще не вмерла”, ще буде
проти свавілля і банди-
нація, воїни, ЛЮДИ

нам починати все знову,
а не стоять на колінах
дай мені руку, любове,
душу залиш Україні

До осені

Ті генії, які вмирали в двірниках,
Що на світанках граються із листям
Шматки життя, не втримані в руках
І бог давно забув про наше місто

Цей вальс дощу – долоні і земля
Асфальт і сонце. В небо з головою.
Сьогодні, вчора – то була не я
Така чужа, щоб бути ще живою.

Відчуй цей рай. Він б’ється, ніби скло,
Яким ще зранку бавилися діти
Несправжні сни. І щастя не прийшло.
Усі колись ногами топчуть квіти.

Холодний вітер. І спаплюжені сліди.
Гарячий чай. І під ногами сповідь кішки.
Чекаю осінь. Рідна. Треба. Йди.
Нестерпна проза. І напівпорожнє ліжко.

Щасливі

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. гіркувато-солоні
такі справжні, палкі і правдиві

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні
а чому – ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

2009

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

гра в дорослих

так спить дитинство. тягне рученята
до того неба, мудрого й старого
щаслива мрія так боїться впасти
а я ще тут, шукаю свого бога

все ніби просто. книги непрочитані
цей довгий шлях – реклама пацифізму
я все зроблю – сміятимусь, любитиму
підступний крах мого соціалізму

я йтиму тихо – дУрні не зупиняться
я буду далі. звична панорама
дитинство спить. воно вже не прокинеться
це все життя. це гра в дорослих, мамо

Тримай її в серці і клич Україною..

Тримай її в серці і клич Україною
Хіба то свобода – з чужої руки?
Моя справедливість залишиться винною,
Їй сняться щоночі донецькі степи

Хтось тішився сонцем, забувши про зраду
І довго у небі чекав журавля
Невічне нещастя і вічна блокада –
Ніхто не забуде луганські поля

Я бачила, доле, як плаче дитина
Навіщо вже сльози, якщо є броня
Свої не для того, щоб цілитись в спину
Де танки блукають – не коле стерня

Війна – це полковник, який не напише
Де довго стріляють – свої чудеса.
Тримай її в серці. Почуй її тишу
Полинове поле й червона роса

To be continued..