“Оповідання на тему “Неймовірної краси край

Оповідання на тему “Неймовірної краси Край” або “Перші Марусині думи на листку”

Марусі виповнилось чотирнадцять коли вона вирішила написати своє перше оповідання. Вона дуже довго роздумувала як і про що його писати , і кому потом показувати.

Вибір теми , стилю , думки і висновку оповідання , був вільним і незалежним від когось іншого . Тому думки Марусі простирались по всій площі Австралії , народах Індії , знаменитостей Бразилії і стриманості Канади. Вона переглянула сотні джерел інформації , прочитала мільйони думок різних людей і кожен раз у голові вимальовувався якийсь образ , кожен попередній не схожий на наступний і у одну мить Марусю підчепила думка , що ідеальний сценарій ховається у неї прямо під носом…

Між озерами та річками , степами , горами , густими лісами , та родючими грунтами , втиснувся собі невеличкий Край. Людей у ньому було небагато , але і ті кожного дня старанно трудились , щоби дожити до наступного. Місце це було неймовірної краси , що й розказати тяжко . А  я вам , напишу .

По маленькій площі на шовковому килимі , розкидались собі солом’яні хатки , які рівнесеньким рядочком гуляли по найрізноманітніших кольорах і рельєфах. Обабіч тих хаток тягнувся довжелезний гірський хребет який забрав собі у обійми ще багатенько сіл , які то ховались у листі дерев , то  вилізали мов опеньки то там , то тут. Про ті гори ходили легенди , багато людей називали їх «Чорний ліс» , і теревенили навіть що там ходить лісовий дух Блуда(Заблуда , Блудник) . Так говорили майже всі крім грибників і лісничих , які на власні очі бачили той ліс.

Дерева в тому лісі були густі та не темні , з усіх боків на землю та куші падали сонячні зайчики , бриньчали нові паростки , і росли красні квіти які вели людей стежками до грибів , які росли з-під кожного пня : козарики , білі гриби , синьці , лисички , яких там тільки не було… Кожну мить з усіх боків дочувались голосисті співи пташок , які неслись із вершечка гори аж до її окраїн.

Навколо гір завжди був степ , який милував око своєю дикою красою і іноді запахом після дощу . Золота трава переливалась на сонечку і давала розгледіти в собі найкрасивіші польові квіти : волошки , маки , фіалочки , незабутки , кульбаби , а де-не-де навіть тюльпани…

Степ пронизували мов ниточки тоненькі струмочки , що розкинула велика і глибока річка , що брала свій початок далеко звідси. Коли пройтись по мостику що люди ухитрились звести над струмком , можна було побачити рибок , які лестливо поблискували своїми спинками пропливаючи повз комиші.

Дивлячись на таку сю картину , у чужинців(нажаль злих і могутніх) текли слинки. І вони не раз пробували заграбастати собі такої родючої землі , украсти собі такі багаті землі , і таких працьовитих людей , що уміли співати як соловейки і трудитись як рій бджіл…

Але ніхто із них так і не зміг присвоїти собі цього краю , і підкорити цього вольового народу , який із  гордістю і пишаючись викрикував всім свою назву…

Написавши оповідання Маруся і сама зрозуміла , як багато чого раніше не бачила і пропускала крізь вуха … Я ж написала це оповідання щоб ви не просто читали якусь стандартну розповідь про нашу країну , а уявляли її , порівнювали із побаченим і почутим собою , і навіть ні разу не замітивши у оповіданні назви (Україна) щоб ви кожен раз впевнювались все більше і більше , що це про неї йде мова , що це саме та країна у якій ми живемо і яку шануємо…

 .                                                  Автор : Ярина Мазур Ігорівна                   .